Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 41 страниц)

Стефені Маєр. Господиня

Моїй матері Кенді, яка вчила мене, в будь-якій оповіді найцікавіше – то кохання.

ЗАПИТАННЯ

Тіло – мій дім,

мій кінь, мій пес.

Що стане зі мною,

коли ти помреш?

Де мені спати,

як полювати,

без коника бравого

куди поскакати?

На пастку чи скарб

у хащах чекати —

без вірного пса

як мені знати?

Як воно – спати

без крівлі й дверей?

Як – коли вітер замість очей?

Як на хмарині

верхи промчатись?

В небесних просторах

де заховатись?

Мей Свенсон

Пролог
Утілення

Цілителя звали Брід У Глибоководді.

Він був душею, а отже, від природи – сама доброта: співчутливий, терплячий, чесний, безкорисливий і люблячий. Занепокоєність не була притаманна Бродові У Глибоководді. А роздратування тим паче. Та через те, що Брід У Глибоководді жив у людському тілі, часом роздратування було не уникнути.

Намагаючись не зважати на бурмотіння студентів цілильні, що долинало з віддаленого кутка операційної, він міцно стиснув губи – цей вираз був дивним на обличчі, яке зазвичай усміхалося.

Побачивши невдоволену гримасу, Даррен, його постійний асистент, поплескав цілителя по плечу.

– Їм просто цікаво, Броде, – спокійно мовив він.

– Не бачу нічого цікавого або складного в процедурі втілення. У разі потреби її могла б провести будь-яка пересічна душа. Марнування учбового часу, та й годі… Сьогодні вже нема на що тут дивитися… – Брід і сам здивувався, зачувши різкі нотки у своєму завжди м’якому голосі.

– Вони ще в житті не бачили дорослої людини, – сказав Даррен.

Брід звів брову.

– Нехай подивляться одне на одного або в люстерко.

– Ви знаєте, що саме маю я на увазі. Дику людину. Яка ще не має душі. З бунтарів.

Брід поглянув на тіло непритомної дівчини, що долілиць лежало на операційному столі. Його серце переповнилося жалем на згадку про те, в якому жахливому стані перебувало це бідолашне спаплюжене тіло, коли шукачі доправили його до цілильні. Який біль мучив дівчину…

Звісно, тепер тіло бездоганне – повністю зцілене. Брід сам про це подбав.

– Зовні вона нічим від нас не відрізняється, – сказав Брід Даррену. – В усіх нас людські обличчя. І прокинувшись, вона стане такою ж, як ми.

– Їм просто цікаво – і все.

– Душа, яку ми сьогодні вживлюємо, не заслуговує на те, щоб на її нове тіло отак витріщалися. Мали б повагу! Їй і так нелегко буде під час акліматизації. Несправедливо, що вона має проходити через це.

Під словом «це» Брід мав на увазі не витріщання. І знову в голосі цілителя пролунало роздратування.

Даррен іще раз поплескав його по руці.

– Усе буде гаразд. Шукачам потрібна інформація, і…

При слові «шукачі» Брід кинув на Даррена пекучий погляд. Оторопілий Даррен закліпав очима.

– Вибачте, – одразу перепросив Брід. – Я ненавмисно. Просто дуже хвилююся за цю душу.

Він перевів погляд на кріоконтейнер, що стояв біля столу. Рівне тьмяно-червоне світло індикатора свідчило про те, що кріоконтейнер працює в режимі замороження.

– Цю душу спеціально відбирали на таке завдання, – заспокійливо сказав Даррен. – З-поміж нас вона вирізняється винятковою хоробрістю. Всі її життя свідчать самі за себе. Гадаю, вона б сама на таке зголосилася, якби ми мали змогу в неї запитати.

– А хто б не зголосився, якщо йдеться про суспільне благо? Але не в тому річ. Тут питання не в бажанні, а в тому, чи маємо ми право наражати душу на таке.

Брід краєм вуха почув, що практиканти цілильні також гомонять про заморожену душу. Спочатку пошепки, а потім, захопившись, на повний голос.

– Вона пожила на шістьох планетах.

– А я чув, що на сімох.

– Подейкують, що вона завжди змінювала вид носія.

– Як таке може бути?

– Вона побувала майже всіма: квіткою, ведмедем, павуком…

– Морською водорістю, кажаном…

– Навіть драконом!

– Ні, я не вірю. Не може бути, щоб на сімох планетах!

– Як мінімум на сімох. Народилася на Почині.

– Справді? На самому Почині?

– Тихіше, будь ласка! – втрутився цілитель. – Якщо не можете опановувати професію мовчки, тоді попрошу вас вийти геть.

Всі шестеро студентів зніяковіло принишкли і розступилися.

– Розпочинаймо, Даррене.

Усе було готове до операції, потрібні медикаменти розкладені поруч із дівочим тілом. Хірургічна шапочка надійно притискала довге темне волосся, оголюючи тонку шию. Дівчина рівно дихала, накачана снодійним. Засмагла шкіра майже не виказувала слідів нещодавнього… інциденту.

– Запускайте розмороження, Даррене.

Сивочолий помічник уже стояв напоготові біля кріоконтейнера, тримаючи руку на циферблаті. Він зняв запобіжний механізм і виставив диск циферблата. Червона лампочка у верхньому кутку сіруватого циліндра замерехтіла, щосекунди дедалі швидше, змінюючи колір. Цілитель зосередився на непритомному тілі. Швидкими точними рухами він зробив надріз на шкірі дівчини біля основи черепа і збризнув ліками, що зупинять кров, поки він розширюватиме отвір. Обережно, аби не завдати шкоди, Брід розсунув шийні м’язи, оголивши блідий верхній хребець шийного ряду.

– Душа готова, Броде, – оголосив Даррен.

– Я теж. Давайте.

Брід відчував присутність Даррена опліч себе, і навіть не дивлячись, знав, що його асистент стоїть напоготові й чекає – вони вже не перший рік працювали разом. Брід розширив отвір.

– Давайте її сюди, – прошепотів він.

З’явилася рука Даррена: у складеній долоні сріблилася дрімотна душа.

Брід неодноразово бачив безтілесну душу і щоразу захоплювався її красою. Під сліпучими лампами операційної ця душа сяяла яскравіше, ніж дзеркальне срібло інструментів у руках цілителя. Пульсуючи і вигинаючись, вона раділа свободі. Її тендітні невагомі паростки – тисячі й тисячі – м’яко гойдалися, наче сріблясті волосинки. Хоча всі душі прегарні, але до цієї Брід У Глибоководді ставився по-особливому. І він був не сам у своєму захваті. До нього долинув захоплений вигук Даррена і тихе перешіптування зачарованих студентів.

Надзвичайно обережно Даррен помістив крихітне іскристе створіння в отвір, зроблений цілителем на людській шиї. Душа плавно ковзнула у запропоноване ложе, вплітаючись у чуже тіло. Заворожений, цілитель спостерігав, з якою спритністю вона освоювала своє нове виталище. Зараз її паростки міцно сплетуться з нервовими закінченнями тіла, видовжуючись і проникаючи вглиб – у місця, не доступні оку цілителя, до самого мозку, у зорові нерви і слухові канали. Душа рухалася блискавично і впевнено. Невдовзі на видноті зосталася лише якась часточка її іскристого тіла.

– Молодчина, – прошепотів цілитель, хоч і знав, що вона його не чує. Дівчина, що стала її вухами, спала глибоким сном.

Лишилося довершити справу. То була рутинна робота – очистити і зцілити рану, накласти мазь, що затягне отвір, крізь який душа проникла в тіло, а потім присипати порошком, який розгладить шрам.

– Бездоганно, як завжди, – прошепотів помічник, який чомусь так і не змінив імені, даного його людському тілу, – Даррен.

Брід У Глибоководді зітхнув.

– Я шкодую про те, що довелося зробити сьогодні.

– Ви лише виконали свій обов’язок цілителя.

– Це один із небагатьох випадків, коли цілильня завдає шкоди.

Даррен не знав, як на це відповісти, тому заходився прибирати в операційній. Цілитель укотре виправдав своє покликання, і цього Даррену було досить.

Але недосить самому Бродові У Глибоководді, що був цілителем до шпику кісток. Він занепокоєно дивився на дівоче тіло, яке тихо лежало в забутті, і знав, що цей спокій незабаром скінчиться – варто людині прокинутись. Разом із невинною душею, яку він у неї вселив, до молодої жінки повернеться і жахіття її кончини.

Він схилився над тілом і, щиро бажаючи, аби душа всередині почула його, прошепотів:

– Зичу тобі талану, маленька вандрівнице. Він тобі знадобиться.

Розділ 1
Спогад

Я знала: початок буде як кінець, а в кінці очі побачать смерть. Мене попереджали.

Не просто очі. Мої очі. Бо тепер це я.

Мова, котра лунала зараз у моїх думках, була дивною, але зрозумілою. Здавленою, відривчастою, сліпою і лінійною. Неймовірно вбогою порівняно з багатьма іншими, якими я розмовляла раніше, але все ж не позбавленою плавності й виразності. А інколи й краси. Тепер це моя мова. Моя рідна мова.

Завдяки притаманному нам, душам, інстинкту я міцно вплелася у мозковий центр людського тіла, нерозривно поєднуючись із кожним його рефлексом і подихом, аж поки воно перестало бути чимось окремим від мене. Тепер це була я.

Не просто тіло – моє тіло.

Забуття поступово розвіювалося, і розум яснішав. Я приготувалася до наглої атаки першого спогаду, який водночас був останнім, – спогаду про завершальні хвилини життя людини, спогаду про кінець. Мене чітко попереджали про те, що саме станеться зараз: людські емоції виявляться сильнішими і набагато реальнішими за почуття попередніх моїх носіїв. Моє напруження досягло апогею.

І ось спомин прийшов. До такого неможливо підготуватися – і про це мене попереджали.

Спогад приголомшив ураганом кольорів і звуків. Холод на шкірі, пекучий біль, що скував тіло. Різкий металевий присмак у роті. І нове, п’яте відчуття, раніше мені не відоме. Воно вбирало молекули повітря і, перетворюючи їх на дивні сигнали задоволення і перестороги, надсилало їх у мозок. Запахи. Вони бентежили, збивали з пантелику. Мене, але не пам’ять людини. У неї не було часу на запахи. Її пам’ять переповнював страх.

Страх міцно стиснув її у своїх лещатах, штовхаючи зм’яклі, неслухняні кінцівки вперед і водночас змушуючи їх ціпеніти. Тікати, бігти – це все, що їй залишалося.

Я не впоралася.

Спогад, зовсім не мій спогад, виявився такими могутнім і реальним, що пробивався крізь мій контроль, переливався через моє відсторонення, через усвідомлення того, що це лише спогад, до того ж не мій. Він засмоктував мене в пекло, яким були останні хвилини життя людини. Я стала нею, і ми тікали.

Темно. Геть нічого не видно. Ні підлоги, ні простягнутих рук. Я біжу наосліп і прислухаюся до погоні, яку відчуваю позаду, але торохкотіння пульсу в скронях глушить усі звуки.

Холодно. Це аж ніяк не повинно мене зараз турбувати, але зимно так, що аж боляче. Як же мені холодно!

Повітря, яке я вдихаю носом, бридке. Погане. Сморід. На якусь мить це прикре відчуття висмикнуло мене зі спогаду. Але тільки на мить, а потім затягнуло знову, і від страху мої очі наповнилися сльозами.

Я пропала. Ми пропали. Усе скінчено.

Погоня вже близько, насідає мені на п’яти – її добре чути. Тупотіння багатьох ніг, а я одна! Я не впоралася…

Гукають шукачі. Від звуку їхніх голосів у мене стискається шлунок. Зараз мене знудить.

– Усе гаразд, усе гаразд, – бреше одна з шукачок, намагаючись мене заспокоїти. Від бігу її голос звучить уривчасто.

– Обережно! – застерігає другий.

– Не поранься! – благає третій. Глибокий голос, турботливий.

Турботливий!

У нутрі спалахнув вогонь, і я мало не задихнулася від жагучої ненависті.

У жодному з попередніх утілень я не відчувала таких емоцій. І знову на якусь мить це відразливе відчуття вихопило мене зі спогаду. Високий пронизливий звук різонув мій слух і запульсував у скронях. Звук вихоплювався з моїх дихальних шляхів, деручи горло.

«Це зойк, – пояснило моє тіло, – це ти кричиш».

Я приголомшено завмерла, і звук раптово урвався.

Це вже був не спогад.

Моє тіло – воно думало! Промовляло до мене!

Але тої миті спогад був сильніший за подив.

– Будь ласка! – волають шукачі.– Попереду небезпечно!

«Небезпечно позаду!» – кричу я подумки їм у відповідь. І бачу те, про що вони попереджають. У кінці тунелю незрозуміло звідки пробивається слабкий промінь світла. Це не стіна і не замкнені двері – не глухий кут, на який я так боялась наразитися. Це чорна діра.

Шахта ліфта. Покинута, порожня і проклята, як і вся будівля. Колись прихисток, тепер могила.

По тілу прокотилася хвиля полегшення, і я рвонула вперед. Вихід є. Хоч і не вижити, але перемогти.

«Ні, ні, ні!» – це вже подумала я і зробила відчайдушну спробу вирватися зі спогаду. Але марно – ми були одним цілим і бігли в обійми смерті.

– Будь ласка! – благають ззаду.

Я розумію, що мене їм не наздогнати, і мені хочеться сміятися. Уявляю, як чужі руки хапають повітря у декількох дюймах від моєї спини. Але я прудкіша за них. Я навіть не вагаюся, коли підлога закінчується. Переді мною постає діра, і я роблю крок їй назустріч.

Мене ковтає порожнеча. Ноги безпорадно буцають повітря. Пальці хапають і дряпають порожнечу, шукаючи, за що зачепитися. Холод буруниться піді мною, наче буремний вихор.

Глухий удар… Я чую його раніше, ніж відчуваю… Вітер стих…

І почався біль… Біль усюди… Біль – це все. Коли ж він закінчиться?

«Недостатньо високо», – подумала я крізь біль.

Коли скінчиться біль? Коли?..

Чорнота поглинула біль, і над силу я подякувала пам’яті за цей найостанніший спомин. Чорнота забрала все, я була вільна. За звичкою тіла – мого тіла – я глибоко вдихнула, аби заспокоїтися.

Та кольори атакували з новою силою, пам’ять увімкнулася і заглитнула мене знову.

«Ні!» – я злякалася, що доведеться ще раз відчути холод, біль і власне сам страх.

Але тепер то був інший спогад. Останній спогад всередині спогаду, – як останній ковток повітря, – і попри всю неймовірність, навіть потужніший за попередній.

Чорнота поглинула все, окрім одного: обличчя.

Воно було для мене настільки незвичним, наскільки безликі покручені мацаки мого останнього носія здалися б дивними моєму новому тілу. Такі обличчя були зображені на малюнках, які я роздивлялася в процесі підготовки до цього світу. Вони були дуже схожі між собою, і лише невеликі варіації кольору й форми відрізняли одне обличчя від іншого. А за будовою – однаковісінькі: овал, посередині якого стирчить ніс; згори – очі, знизу – рот, ліворуч і праворуч – по вуху. Усі органи чуття, окрім дотику, зосереджені в одному місці. На кістки напнута шкіра, волосся росте на верхівці та на дивних волохатих рисках над очима. Траплялося, волосся росло й нижче – на щоках та підборідді,– такі обличчя завжди виявлялися чоловічої статі. Кольорова гама охоплювала всі відтінки коричневого: від світло-кремового до темно-бурого, майже чорного. На цьому відмінності закінчувалися – от і відрізни людей одне від одного!

Але це обличчя я б упізнала з-поміж мільйонів.

Світло-золотава шкіра щільно облягала виразні контури прямокутного обличчя. Волосся росло тільки на голові й отих дивних кудлатих ниточках над очима й, окрім вибілених сонцем пасом, було трохи темнішим за шкіру. На тлі волосся вирізнялися темні кругленькі райдужки на білих очних яблуках, що, як і волосся, відблискували в променях світла. В куточках очей розходилася павутинка зморщок. Вона з’являється тоді, коли обличчя усміхається або мружиться від сонця, – підказала мені чужа пам’ять.

Навіть нічого не знаючи про еталони краси оцих чужинців, я була переконана, що це обличчя гарне. На нього хотілося дивитись. Але щойно я це зрозуміла, воно зникло.

«Моє», – незрозуміло звідки промовила чиясь думка.

І знову я завмерла, приголомшена. Хто тут? У цьому тілі не повинно бути нікого, окрім мене. Але чужа думка була дуже сильною і дуже реальною.

Не може бути. Невже вона ще тут? Адже тепер вона – це я.

«Моє,– виправила я, вкладаючи у це слово всю силу і владу, що належали мені одній. – Усе тут моє».

І раптом подумала: «Тоді чому я з нею розмовляю?»

Але мене перебили голоси.

Розділ 2
Підслухане

Голоси звучали тихо, але зовсім неподалік – вочевидь, прокинувшись, я захопила чиюсь розмову.

– Боюся, що для неї це занадто, – сказав один. Голос був лагідним, але низьким – чоловічим. – Занадто для будь-кого. Це жорстоко! – у його тоні забринів осуд.

– Вона скрикнула тільки раз, – відказав високий різкий жіночий голос із ноткою зловтіхи, немовби радіючи наведеному аргументу.

– Я знаю, – відповів чоловік. – Вона дуже сильна. І тримається краще за інших, хоча на її долю випали набагато гірші випробування.

– Я ж казала: з нею все буде гаразд, я в цьому впевнена.

– Може, ви неправильно обрали собі покликання? – у голосі чоловіка прозвучала незрозуміла нотка. Сарказм, підказала мені пам’ять. – Вам, вочевидь, треба було стати цілителькою, як-от я.

Жінка від подиву пирхнула. Сміх.

– Сумніваюся. Ми, шукачі, віддаємо перевагу іншого роду діагнозам.

Моє тіло знало це слово, цю назву: шукачі. Від нього по моїй спині пробіг холодок страху. Залишкова реакція. Ну, чого б це я мала боятися шукачів?

– Інколи я ставлю собі запитання: може, то вірус людини впливає на представників вашої професії? – роздратовано промовив чоловік. – Насилля – невід’ємна частина вашого життєвого вибору. Чи то вроджена вдача ваших тіл проявляється настільки сильно, що ви отримуєте задоволення від страждань інших?

Його звинувачення і сам тон мене здивували. Дискусія нагадувала… сварку. Те, на чому добре розумілася моя носителька, моя нинішня господиня, але мені це було зовсім не відоме.

Жінка зайняла оборону.

– Насильство ми не обираємо. Але маємо з ним справу, коли велить покликання. І всі ви мусите подякувати, що дехто з нас має снагу здійснювати такий неприємний обов’язок. Якби не ми, саме ви не мали б спокою.

– Колись воно так і було. Але не зараз. На мою думку, у вашій професії скоро не буде потреби.

– Хибність цієї думки лежить ось тут на ліжку.

– Одна людська дівчина, самотня і неозброєна! Велика загроза для нашого спокою!

Жінка важко видихнула. Зітхання.

– Але звідки вона взялася? Як опинилась у центрі Чикаго – у місті, в якому вже давно немає людської цивілізації, за сотні миль від будь-яких слідів бунтарів? Як їй це вдалося?

Складалося враження, що жінка не вперше промовляла ці запитання уголос, але навіть не намагалася шукати на них відповіді.

– Це ваші проблеми, не мої,– сказав чоловік. – Моє завдання полягає в тому, аби допомогти душі адаптуватися до її нового виталища без зайвого болю і страждань. А ви тут мені заважаєте.

Повільно спливаючи на поверхню свідомості та звикаючи до нового світу відчуттів, я не одразу зрозуміла, що предметом розмови – душею, про яку вони говорили, – була я. Але тепер у це слово, добре відоме моїй господині, вкладалося нове значення. На кожній планеті нас називали по-різному. Душа – дуже влучна, як на мене, назва – невидима сила, що скеровує тіло.

– Відповіді на мої запитання мають не менше значення, ніж ваш обов’язок перед душею.

– З цим можна посперечатися.

Почулося якесь шелестіння, і несподівано жінка перейшла на шепіт.

– Коли вона опритомніє? Дія ліків уже мала скінчитися.

– Коли буде готова. Облиште її. Вона заслуговує на те, щоб у цій ситуації поводитися так, як захоче сама. Уявіть лишень шок її пробудження – всередині тіла заколотниці, скаліченої мало не до смерті при спробі втечі! Ніхто не має терпіти такі муки в мирні часи! – під напливом емоцій чоловік підвищив голос.

– Вона сильна, – тепер жінка намагалася заспокоїти свого опонента. – Погляньте, як мужньо вона перенесла перший, найгірший спогад. Хай як важко їй було, вона впоралася.

– Але навіщо? – пробурмотів чоловік, вочевидь, не сподіваючись на відповідь.

Проте жінка відповіла.

– Для того, щоб отримати потрібну нам інформацію…

– Потрібну – це ваше поняття. Я б краще сказав бажану.

– …хтось має взяти на себе неприємну роль, – продовжила вона так, ніби й не чула його зауваження. – І судячи з усього, що я про неї чула, гадаю, вона б сама охоче прийняла виклик, якби був спосіб її запитати. Як ви її називаєте?

Чоловік довгий час не відповідав. Жінка чекала.

– Вандрівниця.

– Їй пасує,– мовила вона. – І хоча я не володію офіційними даними, але здається, вона одна з небагатьох, якщо не єдина, хто наважився на такі тривалі вандри. Так, Вандрівниця їй гарно личитиме, якщо вона не візьме собі нового імені.

Чоловік нічого не відповів.

– Звичайно, вона може лишити собі ім’я носительки… Але в нашій базі даних немає нікого з такими відбитками пальців чи сітківкою ока. Як звали її носительку, сказати не можу.

– Вона не візьме людського імені,– промовив чоловік.

У жінчиній відповіді пролунала спроба примирення.

– Кожен знаходить розраду по-своєму.

– Завдяки вашому стилю шукання Вандрівниці знадобиться набагато більше розради, ніж будь-кому іншому.

По твердій підлозі загуркотіло стакато кроків. Коли жінка заговорила знову, її голос лунав уже з протилежного кутка кімнати.

– Ви б не витримали перших днів окупації,– мовила вона.

– А ви, очевидячки, не витримуєте миру.

Жінка засміялася, але звук був фальшивим, без жодної нотки веселощів. Здається, мій розум добре вмів відрізняти істинне значення слів від напускних тонів та інтонацій.

– У вас хибне уявлення про те, з чим пов’язане моє покликання. Довгі години нидіння над папками і картами. Здебільшого канцелярська робота. Не так уже й часто ми наражаємося на насильство і конфлікти, як ви думаєте.

– Десять днів тому ви зі смертельною зброєю в руках загнали це тіло до смерті.

– Це виняток, а не правило, запевняю вас. Не забувайте, що варто нам, шукачам, послабити пильність, як ця ненависна вам зброя завжди обертається проти нас. Люди радо убивають нас за першої-ліпшої нагоди. Хто постраждав від людської ворожості, той сприймає нас як героїв.

– Ви говорите так, наче зараз у розпалі війна.

– Для залишків людської раси це і є війна.

Ці слова обпекли мені вуха, і я відчула реакцію власного тіла: дихання прискорилося, серце гучніше заколотилося в грудях. Апарат, що стояв поруч із моїм ліжком, тихо запищав. Проте, надто захопившись розмовою, ні цілитель, ні шукачка нічого не помітили.

– Війна, яку ми давно виграли. Навіть люди це усвідомлюють. Скільки їх лишилося порівняно з нами? Один на мільйон? Кому, як не вам, знати.

– Менше, – роздратовано буркнула жінка.

Тут, здається, цілитель задовольнився і на цій вигідній для себе ноті вирішив закінчити дискусію. Запала тиша.

Скориставшись нагодою, я спробувала звести все докупи. Чимало було очевидним.

Я перебувала в цілильні, одужуючи після надзвичайно складного втілення. У тому, що тіло, в яке мене вживили, вже повністю зцілене, сумнівів не було. Пошкоджений носій ліквідується.

Я зважила суперечливі аргументи цілителя й шукачки. Якщо вірити інформації, яку я отримала, готуючись до цього світу, цілитель мав рацію. Воєнні дії з кількома зграйками досі живих людей вже давно припинилися. Планета, що звалася Землею, була такою ж спокійною і безтурботною, як і здавалася з космосу: приваблива, блакитно-зелена, закутана в мирний білий серпанок. Завдяки старанням душ гармонія тепер була повною.

Мені дивно було чути словесну перепалку між цілителем і шукачкою – надто жінка агресивна, а вона ж бо з наших. Невже це правда – чутки, що прокочувалися, наче хвилі, крізь думки моро… водо…

Я втратила нитку міркувань, намагаючись пригадати назву свого останнього носія. У нас була назва, я це точно знала. Але відірвана від тіла, я не могла її згадати. Ми розмовляли мовою, що була набагато простішою за цю, – мовчазною мовою думки, яка поєднувала усіх нас в один великий розум. Проста необхідність, коли ти все життя прикріплений до вологого чорного ґрунту.

Але я могла описати нас своєю новою – людською – мовою. Ми жили на дні величезного океану, що вкривав усю планету. Вона також мала ім’я, але наймення стерлося разом із нашого назвою. Кожен із нас мав сотню рук, а на кожній руці – тисячу очей, і коли ми поєднували наші думки, то у широких океанічних водах ніщо не лишалося непоміченим. Нам не потрібні були звуки, тож ми їх і не чули. Ми відчували смак води – зір і смак розповідали нам усе необхідне. Ми відчували смаки сонць, що крутилися високо над водою, і живилися їхнім світлом.

Так, я здатна була нас описати, але не могла назвати. Потуживши за втраченим знанням, я подумки повернулася до того, що випадково підслухала.

Як правило, душі кажуть лише правду і нічого, крім правди. Певна річ, шукачам інколи доводиться відступати від правил – так вимагає їхнє покликання, але між собою душі ніколи не мали причин брехати. Розмовляючи мовою думки, як це було з моїм останнім носієм, неможливо збрехати, навіть якщо хочеться. Проте, прикріплені до одного місця, ми переказували одне одному історії, аби розвіяти нудьгу. Уміння розповідати вважалося найбільшим із талантів, оскільки воно приносило користь усім.

Інколи факти так тісно перепліталися з домислами, що вивудити з них чисту правду було важко.

Коли в наші думки потрапила нова планета, Земля, – така суха і така різнобарвна, але водночас населена такими жорстокими, руйнівними мешканцями, що ми ледве могли їх собі уявити, – то жах, який ми відчували, інколи поступався місцем захвату. Розмови швидко закрутилися навколо нової хвилюючої теми. Перекази про війну – тільки подумати, що наш вид змушений воювати! – спочатку переповідалися один в один, але потім почали прикрашатися й обростати домислами. І коли мені потрібна була офіційна інформація, то зазвичай я зверталася до тих, найперших зведень.

Водночас ходили чутки про те, що людські тіла настільки дужі, аж душі часом не витримували і були змушені їх полишати. То були тіла, свідомість яких неможливо було повністю підкорити. Душі ставали особистостями своїх тіл, а не навпаки. Вигадки. Безглузді чутки. Божевілля.

Але це дуже схоже на те, про що говорив цілитель…

Я відігнала від себе цю думку. Цілком очевидно: його незадоволення пояснювалося тим, що більшість із нас неприязно ставляться до покликання шукачів. Хто ж бо з власної волі обирає життя, сповнене конфліктів і переслідувань? Кому подобається вистежувати і брати в полон непокірних носіїв? Хто захоче мати справу з жорстокістю цього особливого виду, цих войовничих людей, які вбивають так легко, так бездумно? Тут, на планеті Земля, шукачі стали практично… міліцією – мій новий мозок підказав назву для незнайомого поняття. Панує думка, що тільки найменш розвинені, найменш цивілізовані душі, яких серед нас дуже мало, стають на шлях шукачів.

Утім, на Землі шукачі отримали новий статус. Ніколи ще окупація не носила такого викривленого характеру. Ніколи ще вона не перетворювалася на жорстоку і криваву різанину. Ніколи раніше тисячі душ не приносилися в жертву. Шукачі стояли, наче могутній щит, а душі цього світу їм троєкратно заборгували: за безпеку, яку вони гарантували шляхом кровопролиття, за те, що кожного дня добровільно наражалися на справжню смерть, і за те, що продовжували постачати нові тіла.

Тепер, коли небезпека начебто позаду, виявилося, що вдячність до шукачів потьмяніла. І принаймні для цієї шукачки, чию розмову я підслухала, переміна була не з приємних.

Було нескладно уявити, чого вона від мене хоче. І незважаючи на те, що цілитель намагався виграти для мене трохи часу для знайомства з новим тілом, я вже знала, що докладу максимум зусиль, аби допомогти шукачці. Громадянський обов’язок стоїть на першому місці для будь-якої душі.

Я глибоко вдихнула, аби зібратися на силі. Монітор зафіксував рух. Я усвідомлювала, що тягну час. Мені було страшно, хоч як не хотілося це визнавати. Аби надати шукачці потрібну інформацію, мені доведеться копирсатися у страхітливих спогадах, які змусили мене кричати від жаху. Крім того, я боялася голосу, який так чітко лунав у моїй голові. Але тепер господиня мовчала, як їй і належало. Вона теж перетворилася на спогад.

Я не повинна боятися. Тепер мене звати Вандрівниця, і я заслужила це ім’я.

Зробивши ще один глибокий вдих, я занурилась у страхітливі спогади і, міцно зціпивши зуби, пішла у лобову атаку.

Я змогла перескочити кінець – він мене більше не приголомшував. Наче в режимі швидкого перемотування, я знову бігла крізь темряву, здригаючись і намагаючись нічого не відчувати. Все минулося дуже швидко.

Потому як я подолала цей бар’єр, вже було неважко пролітати повз не такі бентежні спогади, збираючи бажану інформацію. Я бачила, як дівчина приїхала в це холодне місто – посеред ночі, на краденій машині, яку обрала за непримітність. У темряві дівчина йшла вулицями Чикаго, під курткою здригаючись від холоду.

Вона вела власний пошук. Тут лишилися такі, як вона, принаймні вона плекала на це надію. Особливо сподівалася знайти одну людину. Подругу… ні, родичку. Сестру… ні, кузину.

Слова народжувалися дедалі повільніше, і спершу я не розуміла чому. Може, вони забулися? Втратилися після майже смертельної травми? Може, я ще не зовсім опритомніла? Я доклала зусиль, аби міркувати чітко. Відчуття було незнайоме. Може, моє тіло ще під дією снодійного? Ні, я почувалася досить бадьоро, але розум не міг знайти відповіді на бажані запитання.

Я спробувала інший напрям пошуків, сподіваючись там відшукати більше. Яку мету переслідувала моя господиня? Вона хотіла знайти… Шерон (я розкопала в пам’яті ім’я), і вдвох вони збиралися…

Переді мною постала глуха стіна.

Чорнота, порожнеча. Я спробувала обійти стіну, але та була нескінченною. Ніби інформацію, котру я шукала, видалено з пам’яті.

Ніби мозок пошкоджено.

В моєму нутрі спалахнув гнів, пекучий і безмежний. Від несподіваної реакції тіла мені забракло повітря. Я чула про емоційну нестабільність людських тіл, але такого навіть уявити не могла. У жодному з вісьмох попередніх життів я не відчувала таких потужних емоцій.

На шиї запульсувала кров, за вухами стугоніли удари. Руки стиснулися в кулаки.

Апарати, що стояли поруч із ліжком, зафіксували прискорене серцебиття. У кімнаті почувся рух: підбори шукачки різко застукотіли в моєму напрямку, і разом із ними долинуло тихе човгання – напевно, цілителя.

– Ласкаво просимо на Землю, Вандрівнице, – промовив жіночий голос.