Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 41 страниц)

Розділ 35
Випробування

Я застогнала. У голові паморочилося, думки плуталися. Шлунок зводило від нудоти.

– Нарешті,– прошепотів хтось полегшено. Іян. Ну звісно. – Ти голодна?

Я подумала про їжу, і мене мало не вивернуло.

– О, вибач. І ще за одне вибач. Ми змушені були тебе приспати. Коли ми винесли тебе з печер, у декого… стався напад параної.

– Все гаразд, – зітхнула я.

– Хочеш води?

– Ні.

Я розплющила очі, в темряві намагаючись сфокусувати на чомусь погляд. Крізь щілину у стелі виднілися дві зірки. Досі ніч. Чи вже наступна ніч, хто знає?

– Де я? – запитала я. Форма щілин незнайома. Можу присягнути, що ще ніколи не бачила цієї стелі.

– У своїй кімнаті,– відповів Іян.

Я намагалася роздивитися в темряві його обличчя, але розрізняла тільки темні обриси його голови. Пальцями я помацала, на чому лежу, – це справжній матрац. Під головою подушка. Долоня натрапили на руку Іяна, і він стиснув мої пальці, перш ніж я їх відсмикнула.

– Чия це кімната насправді?

– Твоя.

– Іяне…

– Ми жили тут з Кайлом. Зараз Кайл… у лікарняному крилі, поки все не владнається. А я можу переїхати до Веза.

– Я не збираюся відбирати у тебе кімнату. І що означає – поки все не владнається?

– Я ж казав тобі, що буде суд.

– Коли?

– Навіщо це тобі?

– Бо якщо ви це затіяли, я просто зобов’язана виступити. Все пояснити.

– Збрехати.

– Коли? – запитала я знову.

– На світанку. Я тебе туди не понесу.

– Тоді я дійду сама. Знаю, тільки-но голова перестане крутитися, я зможу ходити.

– Ти ж так не вчиниш?

– Вчиню. Буде несправедливо, якщо ви не дасте мені слова.

Іян зітхнув. Відпустив мою руку і поволі звівся на рівні ноги.

Суглоби хруснули. Скільки часу він просидів ось так у темряві, очікуючи мого пробудження?

– Я скоро повернуся. Може, ти й не голодна, а от я вмираю з голоду.

– Довга була нічка.

– Так.

– Як прийде світанок, я не чекатиму тебе тут.

– Не маю жодних сумнівів, – всміхнувся Іян невесело. – Тому я повернуся ще до світанку й допоможу тобі дістатися туди, куди ти так рвешся.

Він відхилив дверцята, що затуляли вхід у печеру, обійшов їх, а тоді відпустив – і вони впали на місце. Я насупилася: нелегко буде повторити його маневр на одній нозі. Залишається сподіватися, що Іян дотримає слова та прийде по мене.

Очікуючи на нього, я втупилася в зірочки, що виднілися на небі, й чекала, поки припинить крутитися в голові. Не подобаються мені людські ліки. Ох! Усе тіло боліло, та ще й голова розколювалася.

Час спливав поволі, але я не заснула. Останні двадцять чотири години я тільки те й робила, що спала. Та й, мабуть, я зголодніла. Треба тільки дочекатися, щоб шлунок втихомирився, і тоді я знатиму це напевно.

Іян, як і обіцяв, прийшов іще до світанку.

– Як тобі? Краще? – запитав він, переступаючи поріг.

– Гадаю, що так. Хоча я ще не ворушила головою.

– Думаєш, це твоя реакція на морфій – чи тіла Мелані?

– Мелані. Вона здебільшого погано переносить будь-яке знеболювальне. Вона переконалася ще років десять тому, коли зламала зап’ястя.

Іян міркував якусь мить, а тоді мовив:

– Якось… дивно. Спілкуватися з двома людьми воднораз.

– Ага, дивно, – погодилась я.

– То ти вже зголодніла?

Я усміхнулася.

– Здається, хлібом пахне. Гадаю, шлунок уже втихомирився.

– На це я й сподівався.

Його тінь лягла поруч зі мною. Іян намацав мою руку, розігнув пальці й уклав у долоню добре знайомий мені шмат круглого балабуха.

– Допоможеш мені підвестися? – попросила я.

Він обережно взяв мене за плечі й підтягнув одним точним рухом, намагаючись мінімізувати біль у боці. На шкірі я відчувала щось чужорідне – щільне та тверде.

– Дякую, – мовила я засапано. У голові паморочилося. Вільною рукою я торкнулася боку. Під сорочкою щось було приліплене до шкіри. – То у мене таки зламані ребра?

– Док не впевнений. Але краще перестрахуватися.

– Він так старається!

– Атож.

– Прикро… що я його спочатку недолюблювала, – визнала я.

Іян розсміявся.

– Ще б пак! Дивно, що ти взагалі добре ставишся бодай до когось із нас.

– Це ти все змінив, – пролепетала я і встромила зуби в твердий хліб. Я автоматично пожувала, ковтнула й відклала хліб, чекаючи, як відреагує шлунок.

– Знаю, не дуже апетитно, – мовив Іян.

Я знизала плечима.

– Просто перевіряю шлунок – чи знову не нудитиме.

– Може, дещо апетитніше…

Я з цікавістю подивилася на нього, але обличчя годі було роздивитися. Я прислухалася – щось хруснуло, потім розірвалося… а тоді я почула запах – і все збагнула.

– Сирні палички! – вигукнула я. – Справді? Для мене?

Щось торкнулося моїх вуст, і я захрумтіла запропонованими ласощами.

– Я так давно мріяла про них, – зітхнула я, жуючи.

Іяна це розсмішило. Він поклав пакетик мені в руку.

Я швидко спорожнила вміст маленького пакетика, а тоді доїла хліб, поки в роті залишався сирний смак. Я ще й не попросила, а Іян уже подав мені пляшку води.

– Дякую. Не тільки за сирні палички. За все.

– Вандо, дуже прошу.

Я зазирнула в його глибокі блакитні очі, намагаючись розгадати цю простеньку фразу, – здавалося, в словах Іяна ховається більше, ніж просто ввічливість. Тільки тоді я усвідомила, що вже можу бачити колір Іянових очей; я швидко підвела погляд на тріщини в стелі. Зірки зникли, небо посіріло. Займався світанок.

– Ти впевнена, що тобі це треба? – Іян простягнув руки, готовий підхопити мене.

Я кивнула.

– Тобі не доведеться нести мене. Нога вже майже не болить.

– Зараз побачимо.

Він допоміг мені звестися на ноги, обхопив однією рукою за талію, а мою руку закинув собі на шию.

– Обережно. Ну як?

Я зробила нетвердий крок. Боляче, але терпіти можна.

– Чудово. Ходімо.

«Гадаю, ти дуже подобаєшся Іяну».

«Дуже?» – заява Мелані заскочила мене зненацька – так виразно вона прозвучала. Останнім часом Мелані прокидалася тільки в присутності Джареда.

«Між іншим, я також тут. Чи йому байдуже?»

«Ну звісно, що ні. Він вірить нам більше за всіх – окрім хіба Джеймі та Джеба».

«Я зовсім не це маю на увазі».

«А що?»

Але вона вже заховалася.

Дорога забрала чимало часу. Аж дивно, як довго ми йшли. Я думала, ми йдемо на майдан чи на кухню – звичні місця зібрань. Натомість ми перетнули східне поле й пішли далі – аж до великої чорної печери, яку Джеб прозвав «гральною». Я не була тут із моєї першої екскурсії. В ніс ударив ядучий сморід сірчаного струмка.

На відміну від більшості тутешніх печер, завширшки гральна печера була набагато більшою, ніж завдовжки. Тьмяні блакитні ліхтарі не стояли на землі, а кріпилися до стелі. Сама ж стеля нависала всього за кілька футів над головою, як у звичайних будинках. А от стіни були задалеко від ліхтарів – і їх годі було роздивитися. Смердючого струмка я не бачила – він дзюрчав і булькав у дальньому кінці печери.

Кайл сидів у яскравому колі світла, обхопивши коліна руками. На його обличчі застигла сувора маска. Коли Іян допоміг мені накульгуючи переступити поріг, Кайл навіть не підвів очей.

З обох боків стояли Док і Джаред, готові щомиті схопити Кайла. Немов… чатові.

Поряд із Джаредом, закинувши рушницю на плече, стояв Джеб. Його невимушена поза свідчила: це тільки поза. Джеймі тримав його за… ні, це радше Джеб схопив Джеймі за зап’ястя. Здається, малому це було не до душі. Але побачивши мене, він усміхнувся й помахав рукою. Тоді глибоко вдихнув і багатозначно подивився на Джеба. Джеб одразу ж відпустив зап’ястя Джеймі.

Шерон стояла біля Дока, поруч із нею – тітка Меґґі.

Іян повів мене до краю ясного кола, в темряву. Тут ми були не самі. Я роздивилася чимало постатей, але не бачила облич.

Дивно: поки ми перетинали печери, Іян із легкістю підтримував мене. А тепер він наче втомився. Рука на талії вже не тримала мене. Довелося шкутильгати самій туди, куди він мене вів. Нарешті Іян всадовив мене на землю і сів поряд.

– Співчуваю! – прошепотів хтось за спиною.

Я озирнулася – то була Труді. Вона підійшла ближче, Джефрі й Гіт зробили те саме.

– Вигляд у тебе жахливий, – мовила вона. – Сильно тобі дісталося?

Я знизала плечима.

– Не дуже.

Виходить, Іян навмисно не тримав мене, щоб продемонструвати всі мої поранення – самим своїм виглядом, без слів, я свідчила проти Кайла. Я насупилася, поглянувши на Іянове невинне обличчя.

Прийшли Вез та Лілі й зайняли місця поруч із невеликою групкою моїх прибічників. За кілька секунд увійшов Брандт, тоді Гайді, Енді й Пейдж. Аарон з’явився останнім.

– Що ж, це всі,– мовив він. – Люсина залишилася з дітьми. Не хоче їх сюди тягнути – вона просила передати, щоб ми починали без неї.

Аарон сів поруч з Енді, і на якусь мить запала тиша.

– Що ж, – голосно заявив Джеб, так щоб усі почули. – Ось моя пропозиція. Відкрите голосування, переможе думка більшості. Однак вам відомо: якщо з більшістю виникнуть проблеми, рішення прийматиму я, бо це…

– «…мій дій», – хором підхопило кілька голосів. Хтось хихикнув, але вчасно схаменувся. Нічого смішного: суд над людиною за спробу вбивства прибульця. Для всіх присутніх цей день буде кошмарний.

– Хто виголосить звинувачення? – запитав Джеб.

Іян почав підводитися.

– Ні! – прошепотіла я, притримуючи його за лікоть.

Він струсив мою руку і випростався.

– Все дуже просто, – почав він. Мені хотілося підскочити й затулити йому рота, але без сторонньої допомоги нічого не виходило. – Брата попереджали. І він пристав на умови Джеба. Ванда – член громади, тому правила і право на захист поширюються на неї так само, як і на всіх. Джеб поставив Кайла перед вибором: хоче жити тут – хай мириться з присутністю Ванди, ні – хай забирається геть. Кайл вирішив залишитися. Він знав тоді, знає і зараз, яке покарання чекає за вбивство у печерах.

– Істота досі жива, – огризнувся Кайл.

– І тільки з цієї причини я не вимагаю для тебе смертної кари, – відповів Іян. – Але тобі тут більше не місце. Ти – вбивця в душі.

Кілька секунд Іян не зводив із брата погляду, а тоді опустився на землю.

– Але його можуть зловити, а ми про це й гадки не матимемо, – запротестував Брандт, зірвавшись на ноги. – І він приведе сюди шукачів. Що нам робити тоді?

Печерою прокотилася хвиля перешіптувань.

Кайл стрілив поглядом у Брандта.

– Живим я не здамся.

– Тоді це все одно, що смертний вирок, – пробурмотів хтось, і водночас Енді мовив:

– А де гарантії?

– Не всі зразу, – застеріг Джеб.

– Досі я якось виживав, – буркнув Кайл сердито.

– Це ризиковано, – пролунало з темряви. Я не розрізняла, хто говорив: усі голоси злилися в приглушене перешіптування.

– А чим завинив Кайл? Нічим, – мовив хтось.

Джеб сердито ступив крок у напрямку голосу:

– Правила встановлюю я.

– Вона – не з нашого племені,– запротестував хтось.

Іян знову почав підводитися.

– Гей! – вибухнув Джаред. Він говорив так голосно, що всі аж підскочили. – Тут судять не Ванду! У когось є конкретні скарги щодо неї – щодо Ванди особисто? Вимагайте іншого суду. Але нам усім відомо, що вона ще нікого тут не скривдила. Натомість урятувала йому життя, – Джаред тицьнув пальцем у Кайла. Кайл здригнувся, як від удару. – За кілька секунд потому, як він намагався скинути її в річку, Ванда ризикнула життям, щоб уберегти його від болісної смерті. Здогадувалася: щойно він упаде вниз, як її життя буде в безпеці. Однак усе одно врятувала його. А тепер я запитую кожного з вас: чи зробили б ви те саме – чи врятували б свого ворога? Кайл намагався вбити її, але чи свідчитиме вона проти нього?

У темній печері я відчула на собі погляди всіх присутніх – Джаред простягнув до мене розтулену долоню.

– Вандо, ти свідчитимеш проти нього?

Я витріщилася на нього широко розплющеними очима: він захищав мене, він говорив до мене, навіть назвав мене на ім’я. Мелані також не могла в це повірити, її роздирали навпіл двоїсті почуття: її сповнювала радість, тому що він так лагідно дивився на нас, а очі його світилися давно забутою добротою… Але він вимовив моє ім’я…

Мені знадобилося кілька секунд, щоб оволодіти голосом.

– Це непорозуміння, – прошепотіла я. – Коли дно печери почало обвалюватися, ми обоє впали. І більш нічого, – я сподівалася, що пошепки буде легше приховати обман, але щойно я замовкла, Іян реготнув. Я штрикнула його ліктем – не допомогло.

Джаред також усміхався.

– Бачите. Щоб захистити його, навіть силкується збрехати.

– З наголосом на «силкується», – додав Іян.

– А хто сказав, що ця істота бреше? Хто це може довести? – сердито втрутилася Меґґі, ступивши крок до Кайла. – Хто може засвідчити: це неправда, бо в її вустах звучить як брехня?

– Маґ…– почав був Джеб.

– Заткайся, Джебе діє,– я ще не закінчила. Не розумію, навіщо ми тут зібралися. Жодна людина не постраждала. Ваша підступна нахлібниця не висуває жодних обвинувачень. Ми просто марнуємо час.

– Підтримую, – додала Шерон голосно і виразно.

Док кинув на неї погляд, сповнений болю.

Труді підскочила на ноги.

– Ми не можемо жити під одним дахом з убивцею – і чекати, поки він таки скоїть убивство!

– Вбивство – поняття суб’єктивне, – прошипіла Меґґі.– Особисто я вважаю, що вбивство – це коли вбивають людину.

Іянова рука міцніше обняла мене за плечі. Тільки відчувши поруч його нерухоме тіло, я усвідомила, що вся тремчу.

– Людина – це також суб’єктивне поняття, Магноліє,– мовив Джеб, обпікаючи її поглядом. – І мені завжди здавалося, що воно включає в себе бодай трошки співчуття, бодай дещицю милосердя.

– Тоді проголосуймо, – мовила Шерон, перш ніж її мати встигла відповісти Джебові.– Підніміть руку, хто вважає, що Кайл повинен залишитися і не підлягає покаранню через… непорозуміння, – вживаючи моє слово, вона зиркнула не на мене, а на Іяна.

Почали здійматися руки. Я дивилася тільки на Джареда – його обличчя насупилося.

Я спробувала піднести руку, та Іян дужче стиснув мене за плечі й роздратовано засопів. Я тримала долоню так високо, як могла. Зрештою, мій голос не вирішальний.

Джеб рахував уголос:

– Десять… П’ятнадцять… Двадцять… Двадцять три. Очевидна більшість.

Я навіть не озирнулася, щоб поглянути, хто як голосував. Достатньо було й того, що в нашому тісному колі всі сиділи, напружено схрестивши руки на грудях; всі очі вичікувально втупилися в Джеба.

Джеймі відійшов від Джеба і протиснувся між Труді та мною. Він обвив мене руками за плечі – трохи нижче, ніж Іян.

– Можливо, ви, душі, не помилялися щодо нас, – мовив Джеймі голосно, щоб усі почули його твердий дзвінкий голос. – І більшість не краща за…

– Цить! – шикнула я на нього.

– О’кей, – мовив Джеб. Ніхто не наважувався порушити тишу. Джеб подивився на Кайла, тоді на мене, а тоді на Джареда. – О’кей, голосування завершено. Цього разу я згоден із рішенням більшості.

– Джебе… – запротестували Джаред та Іян воднораз.

– Мій дім – мої правила… – нагадав їм Джеб. – Ніколи про це не забувайте. А тепер послухай мене, Кайле. І тобі також варто послухати, Магноліє. Хтось іще раз скривдить Ванду – і буде не суд, а похорон, – для підсилення своїх слів Джеб поплескав приклад рушниці.

Я здригнулася.

Магнолія обпекла брата сповненим ненависті поглядом.

Кайл кивнув – він приймав умови.

Джеб оглянув нерівні ряди присутніх, зустрівся поглядом із кожним, за винятком тих кількох, що зібралися навколо мене.

– Оголошую суд закритим, – мовив він. – А тепер пограємо?

Розділ 36
Довіра

Присутні на зборах розслабилися, і півколом пролетіло жваве перешіптування.

Я подивилася на Джеймі – він стиснув вуста і стенув плечима.

– Джеб просто хоче, щоб усе якнайшвидше залагодилося. Останні дні були нелегкі. Похорон Волтера…

Я затремтіла.

Джеб усміхався до Джареда. Якусь мить Джаред опирався, а тоді зітхнув і закотив очі, пристаючи на пропозицію старого дивака. Він розвернувся і швидко вийшов із печери.

– Джаред дістав новий м’яч? – запитав хтось.

– Круто, – вигукнув Вез.

– Грати вони зібралися… – пробурмотіла Труді й похитала головою.

– Якщо це зніме напругу… – відгукнулася Лілі ледь чутно та знизала плечима.

Їхні голоси звучали зовсім тихо, близенько від мене, але до мене долинали й інші, набагато гучніші.

– Легше з м’ячем цього разу, – мовив Аарон до Кайла. Він нахилився і простягнув йому руку.

Кайл ухопився за неї й повільно звівся на ноги. Коли він випростався на повний зріст, ледь не збив головою ліхтар.

– Той останній м’яч був слабкий, – усміхнувся Кайл. – Якийсь бракований.

– Енді – на капітана! – заволав хтось.

– І Лілі,– вигукнув Вез, звівшись на ноги й потягуючись.

– Енді й Лілі.

– Так, Енді й Лілі.

– Беру собі Кайла, – мовив Енді швидко.

– Тоді я беру Іяна, – відбила Лілі.

– Джареда.

– Брандта.

Джеймі випростався й став на пальчики, намагаючись здаватися вищим.

– Пейдж.

– Гайді.

– Аарона.

– Веза.

Тривало формування команд. Джеймі просто засяяв, коли Лілі зарахувала його до себе раніше, ніж розібрали половину дорослих. Навіть Меґґі та Джеб потрапили до команд. Кількість була рівною, поки Джаред не привів Люсину – її двоє хлоп’ят аж стрибали від збудження. В руках Джаред тримав новесенький блискучий футбольний м’яч; він простягнув м’яч, і Ісая, старший із братів, спробував його вибити з руки.

– Вандо? – звернулася до мене Лілі.

Я запечено похитала головою й показала на ногу.

– Ой, вибач.

«Я чудово граю у футбол, – буркнула Мел. – Тобто грала…»

«А я ледве ходжу», – нагадала я.

– Думаю, перший тайм посиджу на лаві запасних, – мовив Іян.

– Ні,– почав скаржитися Вез. – У тій команді Кайл і Джаред. Без тебе нам гаплик.

– Іди пограй, – сказала я. – А я… Я вестиму рахунок.

Іян подивився на мене і твердо стиснув вуста.

– Щось я не в гуморі, щоб грати.

– Без тебе команда не виграє.

Іян пирхнув.

– Давай, Іяне, – заохотив його Джеймі.

– Я хочу подивитися, – мовила я. – Але гра буде… нудною, якщо одна з команд матиме завелику перевагу.

– Вандо, – зітхнув Іян. – Чесно, в житті не бачив такого невмілого брехуна, як ти.

Попри це, Іян підвівся й разом із Везом почав розминатися.

Пейдж установила ворота – чотири ліхтарі.

Я спробувала звестися на ноги – адже опинилася в самому центрі поля. У тьмяному світлі ніхто мене й не помітив. У печері панував піднесений настрій, підсилений очікуванням. Джеб мав рацію. Хай як дивно, та людям справді потрібна розрядка.

Я насилу стала на всі чотири, підтягнула здорову ногу вперед й оперлася на хвору. Як боляче! Спробувала перевалитися на здорову ногу. Та через надмірне навантаження на хвору ногу я не втримала рівноваги.

Дужі руки зловили мене, перш ніж я гепнулася долілиць. Я сумно підвела погляд, щоб подякувати Іянові…

Слова застрягли в горлі, коли я побачила: мене тримають Джаредові руки.

– Можна було просто попросити про допомогу, – мовив він буденно.

– Я… – я прочистила горло. – Треба було. Та я не хотіла…

– Привертати до себе увагу? – в словах Джареда звучала щира цікавість. І жодних звинувачень. Він допоміг мені дошкутильгати до виходу з печери.

Я хитнула головою.

– Я не хотіла… щоб хтось робив щось із ввічливості, проти волі…– то було не зовсім точне пояснення, але Джаред, здається, зрозумів мене.

– Не думаю, що Джеймі чи Іян відмовилися б тобі допомогти.

Я озирнулася на них через плече. В напівтемряві вони навіть не помітили, що я зникла. Вони відбивали м’яч головами і розреготалися, коли той влучив Везу в обличчя.

– Їм весело. Не хотілося їх відривати.

Джаред зазирнув мені в обличчя. Я зрозуміла, що закохано всміхаюся.

– Хлопець тобі справді не байдужий, – мовив він.

– Так.

Джаред кивнув.

– А чоловік?

– Іян… Іян вірить мені. Завжди наглядає за мною. Він такий добрий… як на людину, – «майже як душа», хотіла сказати я. Але тут це не прозвучало б як комплімент.

– Як на людину! – пирхнув Джаред. – Не уявляв, яке важливе це визначення.

Він усадовив мене на поріг, наче на низеньку лавочку, тож сидіти тут було набагато зручніше, ніж на долівці.

– Дякую, – мовила я. – Джеб зробив усе правильно, ти ж знаєш.

– Не можу погодитися, – Джаредів тон був набагато м’якшим, ніж слова.

– А ще дякую за… за все. Не слід було заступатися за мене.

– Всі слова були правдиві.

Я втупилася в землю.

– Це правда, я не хочу нікого тут скривдити. Не навмисне принаймні. Вибач, що завдала тобі болю, коли з’явилася тут. І Джеймі. Мені так шкода!

Він замислено опустився на землю поруч зі мною.

– Щиро кажучи… – він завагався. – Відтоді як ти тут, Джеймі набагато краще. Я уже почав був забувати, як звучить його сміх.

Ми обоє прислухалися до веселого дитячого сміху, який перекривав басовитий регіт дорослих.

– Дякую, що сказав. Саме це мене найбільше… непокоїло. Я тільки й сподівалася, що не завдам нікому непоправної шкоди.

– Як так?

Я збентежено поглянула на Джареда.

– Як так, що ти його любиш? – запитав він із цікавістю, але не наполегливо.

Я прикусила губу.

– Можеш мені сказати. Я… Я не… – він намагався дібрати правильні слова. – Можеш мені сказати, – повторив він.

Я опустила очі й відповіла:

– Частково тому, що його любить Мелані…– (Навіть не глянувши, я відчула, як на згадку про Мелані Джаред здригнувся). – Спогади Мелані про Джеймі – це… це могутня сила. А тоді я познайомилася з ним особисто… – я знизала плечима, – і не могла його не полюбити. Кожна… кожна часточка мого тіла просякнута любов’ю до нього. Раніше я не усвідомлювала, як сильно на мене впливає носій. Може, це особливість людських тіл. А може – Мелані.

– Вона балакає до тебе? – Джаред намагався говорити рівно, але я чула, як він напружився.

– Так.

– Часто?

– Коли хоче. Коли їй цікаво.

– А сьогодні?

– Трохи. Вона… розсердилася на мене.

Він здивовано реготнув.

– Вона розсердилася? Але чому?

– Тому що… – (Цікаво, в печерах за один і той самий злочин осуджують двічі?) – Забудь.

Він розпізнав брехню і здогадався.

– О! Кайл. Вона хотіла, щоб його підсмажили, – Джаред знову розреготався. – Так схоже на неї!

– Іноді вона… жорстока, – погодилась я. І усміхнулася, щоб пом’якшити образу.

Та Джаред зовсім не образився.

– Правда? Наприклад?

– Вона хоче, щоб я боролася. Але я… я не можу. Я не борець.

– Це точно, – він торкнувся пальцем синця на моєму обличчі.– Вибач.

– Пусте. Будь-хто вчинив би так само. Уявляю, як ти почувався…

– Ти б так не…

– Якби була людиною – вчинила б. Крім того, я зовсім не про це… Я про шукачку.

Джаред напружився.

Я знову всміхнулась, і Джаред трохи розслабився.

– Мелані хотіла, щоб я її придушила. Вона цю шукачку ненавидить люто. І я… я її не звинувачую.

– Шукачка досі на тебе полює. Та принаймні їй довелося повернути вертоліт.

Я заплющила очі, стиснула кулаки й кілька секунд старалася дихати рівно.

– Колись я її не боялася, – прошепотіла я. – Не знаю, чому вона так сильно лякає мене зараз. Де вона?

– Не хвилюйся. Вчора вона намотувала кола по шосе. Вона нізащо в світі тебе не знайде.

Я кивнула, змушуючи себе вірити.

– А ти… ти чуєш Мелані зараз? – пробурмотів він.

Я ще не розплющувала очей.

– Я радше… відчуваю її присутність. Вона пильно слухає.

– Про що вона думає? – прошепотів Джаред.

«Ось тобі шанс, – мовила я до Мелані.– Що ти хочеш йому сказати?»

Спершу вона насторожилася – припрошення заскочило її зненацька.

«Чого б це? Чому він нарешті нам повірив?»

Я розплющила очі – Джаред зазирав мені в обличчя, затамувавши подих.

– Вона хоче знати, що сталося – чому ти… змінився… Чому зрештою повірив нам?

Він ненадовго замислився.

– Це… все воднораз. Ти так… людяно ставилася до Волтера. Я ніколи не думав, що ще хтось, окрім Дока, може так співпереживати. Ти врятувала Кайла, хоча більшість людей скинули б його в прірву – просто щоб вижити, я не кажу навіть про зумисне вбивство. А ще з тебе такий кепський брехун… – Джаред засміявся. – Спочатку я шукав ознак якогось хитромудрого плану. Хто знає, можливо, завтра я прокинуся й знову думатиму так…

Ми з Мелані водночас пирхнули.

– А сьогодні, коли на тебе почали нападати… ну, я зірвався. Я ніби подивився на себе збоку – і побачив те, чого в мені не повинно би бути. Я усвідомив, що насправді уже давно тобі повірив, просто опирався. Це жорстоко. Гадаю, я повірив тобі… принаймні трошки… ще тієї першої ночі, коли ти затулила мене від Кайла, – він засміявся, так ніби не вбачав у Кайлові жодної загрози. – От тільки, на відміну від тебе, я вмію брехати. Навіть брехати самому собі.

– Мелані сподівається, що ти не зміниш своєї думки. Цього вона боїться понад усе.

Джаред заплющив очі.

– Мел.

Серце затріпотіло в грудях. Це її радість змусила його битися швидше, не моя. Мабуть, Джаред здогадався, що я його кохаю. Ці запитання про Джеймі… він просто мусив усе збагнути.

– Скажи їй… що цього не трапиться.

– Вона тебе чує.

– Але як?

– Вона чує те, що чую я, і бачить те, що бачу я.

– І відчуває те, що відчуваєш ти?

– Так.

Він наморщив носа. Знову торкнувся моєї щоки – м’яко, з турботою.

– Не уявляєш, як мені прикро!

Моя шкіра спалахнула під його пальцями; це було приємне тепло, але Джаредові слова зігріли ще сильніше. Ну звісно, йому прикро, що він скривдив Мелані. Звісно. Мене це не обходить…

– Ну ж бо, Джареде! Ходімо!

Ми підвели погляди. Джареда гукав Кайл – невимушено, радісно, так ніби не було сьогодні суду, який міг засудити його до страти. Може, Кайл уже наперед знав результат. Або вмів швидко забувати про погане. Здавалося, мене поруч із Джаредом він і не помічає.

На відміну від інших – як я з подивом зауважила.

Джеймі спостерігав за нами із вдоволеною посмішкою на вустах. Мабуть, такий поворот подій тішить його?

«Що ти маєш на увазі?» – спитала Мелані.

«Що він бачить, коли дивиться на нас? Возз’єднання родини?»

«А хіба не так? Певною мірою…»

«З одним небажаним додатком».

«Все одно краще, ніж учора».

«Гадаю…»

«Знаю, – визнала Мелані.– Я рада, що Джаред переконався: я тут… але мені все одно не подобається, коли він тебе торкається».

«А мені подобається – занадто подобається… – (Там, де Джаред діткнувся мене пучками, шкіра аж пашіла). – Вибач».

«Я тебе не звинувачую. Принаймні усвідомлюю, що не повинна б».

«Дякую».

Джеймі був не єдиним, хто спостерігав за нами.

Джебу також було цікаво – в бороді його ховалася ледь помітна усмішка.

Шерон і Меґґі пропалювали нас поглядами. Їхні вирази були настільки схожі, що, незважаючи на молоду шкіру й темне блискуче волосся, Шерон геть не здавалася молодшою за свою сивоголову матір.

Іян хвилювався. Погляд його був тривожний – він був щомиті готовий кинутися мене захищати. Хотів переконатися, що Джаред не засмучує мене. Я усміхнулася йому – мовляв, усе гаразд. Іян не усміхнувся навзаєм, але глибоко зітхнув.

«Не думаю, що він хвилюється через це», – мовила Мел.

– Ти її зараз слухаєш? – Джаред підвівся, але досі не зводив очей із мого обличчя.

Запитання відірвало мене, і я не встигла спитати, що Мелані мала на увазі.

– Так.

– Що вона каже?

– Ми помітили, щó люди подумали про… про різку переміну в твоєму ставленні,– я кивнула у бік Шерон і Меґґі. Вони воднораз відвернулися від мене.

– Міцні горішки, – визнав Джаред.

– Ну, як хочеш, – буркнув Кайл і обернувся до м’яча, який лежав у самісінькому центрі ясного кола. – Ми й без тебе переможемо.

– Вже йду! – Джаред кинув задумливий погляд на мене – на нас – і приєднався до решти.

Рахунок я вела погано. У темряві з того місця, де я сиділа, м’яча майже не було видно. За межами освітленого центру поля було так темно, що я не розрізняла навіть постатей гравців. Я орієнтувалася по реакції Джеймі: коли його команда забивала гол, він переможно кричав, коли ж забивали супротивники – розчаровано стогнав. Стогнав він частіше, аніж кричав.

Грали всі. Меґґі була воротарем у команді Енді, Джеб – у команді Лілі. Вони обоє були на дивно гарні воротарі. Мені було добре видно їхні силуети у світлі ліхтарів, що правили за ворота. І Джеб, і Меґґі рухалися швидко та спритно, немов скинули років по десять. Джеб відважно кидався до м’яча, а Меґґі й без таких крайнощів грала дуже добре. Щоразу як Вез чи Іян били по воротах… бах! – м’яч дивним чином опинявся у неї в руках.

Приблизно за півгодини Труді та Пейдж вийшли з гри й рушили до виходу, схвильовано розмовляючи. Здавалося неймовірним, що ранок почався із суду, але ця разюча переміна мене тішила.

Жінок не було зовсім не довго, і повернулися вони з коробками в руках: принесли шоколадні батончики, та ще й з фруктовою начинкою. Гру призупинили. Джеб оголосив перерву, і всі поквапилися на сніданок.

Солодощі поскладали в центрі поля. Здавалося, на них накинувся цілий натовп.

– Вандо, – виринув із натовпу Джеймі. В руках у нього було повно батончиків, а під пахвою – пляшка води.

– Дякую. Повеселився?

– Ага. Якби ще й ти пограла…

– Наступного разу, – мовила я.

– Ось ти де… – Іян також приніс повні жмені батончиків.

– А я перший, – вигукнув Джеймі.

– Ого! – поряд із Джеймі з’явився Джаред. Він також прихопив забагато батончиків як на одну людину.

Іян і Джаред обмінялися довгим поглядом.

– А де їжа? – здивувався Кайл. Він стояв над порожніми коробками, роззираючись по печері у пошуках злочинця.

– Лови, – гукнув Джаред і почав жбурляти йому батончик по батончику – прицільно як ножі.

Кайл легко зловив солодощі й підбіг до нас, щоб перевірити, чи Джаред чогось бува не приховав.

– Ось, – мовив Іян, простягаючи братові половину батончиків, але навіть не підводячи на нього очей. – А тепер іди.

Кайл не зважав на нього. Вперше за увесь день він поглянув на мене. В темряві його очі здавалися чорними. З виразу обличчя я не могла нічого прочитати.

Я смикнулася – і від болю в ребрах хапнула ротом повітря.

Іян і Джаред стали переді мною плече до плеча, заступивши мене як завіса.

– Ти чув, що тобі сказали, – мовив Джаред.

– Можна мені спершу дещо сказати? – Кайл протиснувся між ними.

Вони не відповіли.

– Я не розкаююся, – мовив Кайл до мене. – Я досі вважаю, що так і мав учинити.

Іян відштовхнув брата. Кайл похитнувся, але знову зробив крок уперед.

– Зажди, я ще не закінчив.

– Ні, закінчив, – втрутився Джаред. Його пальці стиснулися в кулаки, шкіра на кісточках побіліла.

Тепер на нас звернули увагу всі. У печері стало тихо, веселий гамір ущух.

– Ні, я ще не закінчив, – Кайл здійняв руки, наче здається, і знову заговорив до мене. – Я вважаю, що вчинив правильно, але ти врятувала мені життя. Не знаю чому, але ти все-таки це зробила. Отож життя за життя. Я тебе не вб’ю. Сплачу свій борг таким чином.

– Ти повний бовдур, – мовив Іян.

– А хто з нас закохався в гусінь, братику? І хто з нас бовдур?

Іян, стиснувши кулаки, кинувся до Кайла.

– Я тобі скажу чому, – мовила я голосніше, ніж сподівалася. Але результат мене вдовольнив. Іян і Джаред здивовано витріщилися на мене, але припинили бійку.

Я рознервувалася. Довелося прочистити горло.

– Я не дала тобі впасти, тому що… тому що я не така, як ти. Я не кажу, що я не така, як… люди. Адже багато хто з присутніх вчинив би так само. Тут є хороші й добрі люди. Такі як твій брат, і Джеб, і Док… Я хочу сказати, що я не така, як ти.

Кайл дивився на мене якийсь час, а тоді засміявся.

– Отакої! – мовив він, досі сміючись. Розвернувся і з почуттям виконаного обов’язку пішов по воду. – Життя за життя, – кинув він через плече.