Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 41 страниц)
Розділ 29
Зрада
Можливо, слід було негайно тікати. Але мене більше ніхто не стримував, і хоча голос Джареда був холодний і злий, він усе одно кликав мене. Мелані рвалася до нього ще більше, ніж я. Отож я нерішуче вийшла з-за рогу й ступила в блакитне світло. І завагалася.
За кілька футів од мене Іян твердо стояв на ногах і був готовий зупинити Джареда, якщо той на мене накинеться.
Джаред сидів на землі, на одному з матраців, які залишили ми з Джеймі. Він здався мені таким самим виснаженим, як і Іян, але очі його сторожко блищали.
– Заспокойся, – мовив Джаред Іяну. – Я просто хочу поговорити з цією істотою. Я пообіцяв хлопцю, що й пальцем її не зачеплю, і я дотримаю слова.
– Де Кайл? – з притиском запитав Іян.
– Хропе, аж стіни трусяться.
Іян не зрушив із місця.
– Я не брешу, Іяне. Я не збираюся її вбивати. Джеб має рацію. Хай яка заплутана ситуація, от тільки слово Джеймі має не менше ваги, ніж моє, а йому добряче прочистили мізки, тому найближчим часом він навряд чи погодиться.
– Ніхто нікому не прочищав мізків, – рикнув Іян.
Джаред відмахнувся: байдуже, як ти це назвеш.
– Я не зашкоджу цій істоті,– вперше він подивився на мене, оцінюючи, як я тулюся до стіни, як тремтять мої руки. – Я тебе не битиму, – мовив він до мене.
Я зробила малесенький крок уперед.
– Вандо, якщо не хочеш, не мусиш із ним розмовляти, – сказав Іян швидко. – Це не входить у твої обов’язки. У тебе є вибір.
Джаред насупився – слова Іяна збили його з пантелику.
– Ні,– прошепотіла я. – Я з ним побалакаю.
Я зробила ще один крихітний крок. Джаред перевернув долоню й пальцем поманив мене до себе.
Я наближалася повільно, зупиняючись після кожного кроку, невпевнено. Іян тримався зовсім поруч.
– Я б хотів поговорити з нею наодинці, якщо ти не заперечуєш, – мовив Джаред.
Іян прикипів до місця.
– Заперечую.
– Ні, Іяне, все гаразд. Іди поспи. Я впораюсь, – я легенько штовхнула його ліктем.
Іян із сумнівом зазирнув мені обличчя.
– Це ж не самогубство? Заради хлопчика? – з притиском запитав він.
– Ні, Джаред не брехатиме Джеймі.
Джаред мало не скривився, коли я просто, з довірою, вимовила його ім’я.
– Будь ласка, Іяне, – благала я. – Я хочу з ним поговорити.
Іян довго дивився на мене, тоді нахмурився до Джареда й гаркнув як наказ:
– Її звати Ванда, а не істота. Не смій і пальцем її торкнутися. Ще один синець – і тобі вже не буде чого ховатися.
Від такої погрози я зіщулилася.
Іян різко розвернувся й пірнув у темряву.
Якусь мить ми з Джаредом дивилися на порожнє місце, де щойно стояв Іян. Я першою перевела погляд на Джареда. Коли він зрештою підняв на мене очі, я одразу ж опустила погляд.
– Ого. А він не жартує, так? – мовив Джаред.
Здається, то було риторичне запитання.
– Присядеш? – запропонував він, поплескавши рукою по матрацу.
Якусь мить я вагалася, а тоді сіла на краєчок матраца ближче до нори, якнайдалі від Джареда. Мелані це не сподобалося: їй хотілося бути біля нього, вдихати запах і відчувати тепло його тіла.
Але я цього не хотіла – не тому, що боялася побоїв; у ту мить Джаред був зовсім не злий, радше втомлений, виснажений. Мені просто не хотілося перебувати поруч із ним. Коли він був поруч, серце краялося від його ненависті.
Схиливши голову набік, Джаред спостерігав за мною; зустрівшись із ним поглядом, я миттю відводила очі.
– Вибач за вчорашнє – за обличчя. Я не повинен був…
Я опустила очі на власні руки, зціплені в замок.
– Не бійся мене.
Я кивнула, навіть не подивившись на нього.
Він буркнув:
– А я думав, ти не проти побалакати.
Я знизала плечима. В повітрі важко повисла Джаредова ворожість, і я не могла вимовити й слова.
Джаред поворухнувся. Він посунувся по матрацу, аж поки не опинився поряд зі мною, – як і хотіла Мелані. Занадто близько – було важко думати, важко дихати, – але я не змогла змусити себе відсунутися. Дивно… Мелані, яка так довго цього чекала, раптом не на жарт розізлилася.
«Що таке?» – запитала я, наполохана такою бурхливою реакцією.
«Чого це він до тебе підсувається? А ти, бачу, зовсім не проти».
Вперше відтоді, як ми покинули цивілізацію, від неї повіяло ворожістю. Я була вражена. Так не чесно!
– В мене до тебе тільки одне запитання, – мовив Джаред, обірвавши нашу суперечку.
Я зустрілася з ним очима – і миттю опустила погляд, сахаючись жорстокості в його зіницях й обурення Мелані.
– Мабуть, ти здогадуєшся, про що я. Джеб і Джеймі всю ніч мучили мене розмовами…
Я чекала на запитання, втупившись у мішок із рисом навпроти – мою вчорашню подушку. Краєм ока я помітила, як Джаред підносить руку, й інтуїтивно скулилася біля стінки.
– Я тебе не битиму, – повторив він роздратовано і твердо взяв мене за підборіддя, щоб змусити поглянути на нього.
Від його дотику серце закалатало, на очі навернулися сльози. Я моргнула.
– Вандо… – Джаред вимовив моє ім’я повільно – неохоче, сказала б я, хоча голос його був рівний. – Мелані досі жива – вона в тобі? Скажи мені правду.
Мелані, як бульдозер, поперла на мене. Було боляче – від її спроб вивільнитися мене прошила мігрень.
«Припини! Хіба не бачиш?»
Тверда лінія його вуст, зморшки навколо очей були більш ніж промовистими. Байдуже, що я відповім, що відповість Мелані.
«Він заздалегідь переконав себе в тому, що я – брехуха, – мовила я до неї.– Він не хоче чути правди – він просто шукає доказів, що я брешу, що я шукачка, аби вибити у Джеба і Джеймі дозвіл мене убити».
Мелані не відповідала – вона не вірила; як важко було змусити її мовчати!
Джаред спостерігав, як на чолі моєму виступили краплі поту, як тіло здригалося, і його очі звузилися. Він міцно тримав мене за підборіддя, не дозволяючи сховати обличчя.
«Джареде, я кохаю тебе, – намагалася крикнути Мелані.– Я тут».
Мої губи не ворушилися, зате очі волали – дивно, що Джаред не прочитав усього в моїх зіницях.
Час повільно спливав, а він досі чекав на відповідь. Було нестерпно зазирати в його очі й бачити там відразу. Та ніби цього було замало, гнів Мелані шматував мене зсередини. Її ревнощі хвилею прокотилися тілом, отруюючи мене.
Час минав, і я не могла стримати сліз – вони бризнули з очей, потекли по щоках, закрапали на долоню Джареда. Вираз його обличчя зовсім не змінився.
Та скільки можна! Я заплющила очі й ривком вивільнила голову. Джаред не вдарив мене – просто опустив руку.
І розчаровано зітхнув.
Я думала, що тепер він піде геть. Я втупилася в руки й чекала, коли він зрештою забереться. Удари серця відраховували хвилини. Джаред не ворушився. Я не ворушилася. Він сидів поруч, немов викарбуваний із каменю. Ця кам’яна незворушність йому личила. Пасувала до незнайомої твердості його обличчя, до криги в очах.
Мелані замислилася, порівнюючи його з колишнім Джаредом. У пам’яті сплив спогад…
– …Ох! – дружно застогнали Джаред і Джеймі.
Джаред розтягнувся на шкіряному дивані, а Джеймі вовтузився на килимі. Вони дивилися по телевізору баскетбол. Паразити, які мешкали в будинку, пішли на роботу, і ми напхали у джип припасів стільки, скільки влізло. Ще кілька годин на відпочинок, перш ніж ми зникнемо.
По телевізору двоє гравців на боковій лінії ввічливо сперечалися. Камера була близько, тож можна було почути слова.
– У мене в останнього був м’яч. Тепер він твій.
– Я не впевнений. А мені не потрібна несправедлива перевага. Нехай судді подивляться повтор.
Гравці потиснули руки й поплескали один одного по плечу.
– Це просто смішно, – буркнув Джаред.
– Нестерпно, – погодився Джеймі, повторюючи Джаредову інтонацію; день у день він ставав дедалі більше схожим на Джареда – це одна з форм поклоніння своєму кумиру. – Може, є якась інша передача?
Джаред поклацав пультом і зупинився на каналі, де транслювали змагання з легкої атлетики. Паразити проводили на Гаїті Олімпіаду. Судячи з усього, прибульці були від неї просто в захваті. На багатьох будинках порозвішувані були олімпійські прапори. От тільки щось у тих іграх було не так. Всі учасники Олімпіади отримували по медалі. Як зворушливо!
Але стометрівку важко зіпсувати. Індивідуальні види спорту за участі паразитів дивитися цікавіше, ніж командні. На окремих доріжках вони показують куди кращі результати.
– Мел, розслабся, – гукнув Джаред.
Я за звичкою стояла біля чорного ходу. Не тому, що готувалася щомиті втікати, – просто так звикла.
Я підійшла до Джареда. Він мовчки всадовив мене собі на коліна й поклав підборіддя на голову.
– Зручно? – запитав він.
– Так, – відповіла я. Мені насправді було дуже-дуже зручно. Навіть тут, удома у прибульців.
Батько вживав чимало смішних приказок – часом зрозумілих тільки йому. «Вшкварити як на злам голови», «зелений як салат», «тверезий як огірок»… Одним із його улюблених висловів було «безпечно як удома».
Коли він учив мене їздити на велосипеді, а мама нервувала в дверях, він заспокоював: «Заспокойся, Ліндо, на вулиці безпечно як удома». А коли Джеймі боявся спати без світла, батько завжди повторював: «Тут безпечно як удома, жодного чудовиська на кілька миль».
А тоді за одну ніч світ перетворився на нічий кошмар, і ця фраза для нас із Джеймі тепер звучала як чорний гумор. Домівки стали найнебезпечнішими з усіх місць.
Ми ховалися в бору низькорослих сосон, спостерігаючи, як виїжджає з гаража будиночка на відлюдді машина з паразитами, й вирішували, чи варто швиденько збігати по харчі, чи надто ризиковано. «Як гадаєш, паразитів довго не буде?» – «Не думаю. Тут безпечно як удома. Забираймося звідси».
І от зараз я сиджу й дивлюся телевізор – як п’ять років тому, коли батьки сиділи в сусідній кімнаті, так ніби й не було тих ночей, коли ми з Джеймі ховалися в каналізаційних люках разом зі зграями щурів, а крадії тіл із ліхтариками шукали злодіїв, яким удалося втекти, прихопивши мішок сушених бобів чи миску холодних спагеті.
Знаю, навіть якби ми з Джеймі вдвох спромоглися протягнути двадцять років, ми б ніколи не відчули знову, що таке безпека. Ба більш ніж просто безпека – щастя. Я щаслива і в безпеці – гадала, що більше ніколи не відчую такого.
Джареду вдалося повернути нам це відчуття – самою тільки своєю присутністю…
Я вдихнула запах його шкіри, відчуваючи тепло його тіла.
Джареда супроводжують безпека і щастя. Навіть «удома».
«В його присутності я й зараз почуваюся в безпеці,– усвідомила Мелані, відчувши тепло Джаредової руки, яка була всього за кілька дюймів. – Хоча він і не здогадується, що я тут».
Натомість я не почувалася в безпеці – ніщо не робило мене такою вразливою, як кохання до Джареда.
Цікаво, чи ми з Мелані покохали б Джареда, якби він завжди був таким, як зараз, а не усміхненим Джаредом із наших спогадів, який з’явився в житті Мелані з повними жменями надій і чудес? Чи приєдналася б вона до нього, якби він завжди був таким жорстоким і цинічним? Якби від утрати батька і старших братів його серце закрижаніло так само, як серце Мелані – від утрати батька?
«Звісно, – ні на хвилину не засумнівалася Мел. – Я б усе одно покохала Джареда. Навіть такий він мій».
Цікаво, а я? Чи кохала б я його, якби у її спогадах він завжди був таким?
А тоді мої роздуми перервали. Без жодних вступів Джаред раптом заговорив – невимушено, так ніби просто продовжував незакінчену розмову.
– Через тебе Джеб і Джеймі переконані, що людина може зберегти свідомість навіть після того, як її… зловили. Впевнені, що Мел досі в тобі, досі борсається, – він легенько постукав пальцями по моєму чолі. Я злякано відсахнулась, і він миттю забрав руку. – Джеймі вірить, що Мелані з ним балакала, – Джаред закотив очі.– Не зовсім чесно з твого боку так обманювати малого – та хіба варто звертатися до сумління, коли його немає…
Я мерзлякувато обхопила себе руками.
– Але в чомусь Джеб має рацію – і це мене просто вбиває! Навіщо це тобі? Шукачі були неорганізовані, вони навіть нічого не… запідозрили. Здавалося, вони шукали тільки тебе, а не нас. Виходить, могли й не знати про твої плани. А може, ти сама по собі? Виконуєш якесь секретне завдання. Чи…
Було набагато легше ігнорувати його, коли він плів такі дурниці. Я втупила погляд у коліна. Ноги були брудні, як завжди, темно-бурі.
– Можливо, вони праві – що тебе не варто вбивати, – раптом Джаредова рука торкнулася моєї, і по шкірі одразу ж поповзли мурашки. Коли він заговорив знову, голос його звучав лагідніше. – Більше ніхто й пальцем тебе не зачепить. Доти, доки ти не становитимеш реальної загрози… – він знизав плечима. – В чомусь я з ними згоден – може, хай як це смішко, кривдити тебе – бридко… Може, й не існує поважної причини, щоб… От тільки Джеймі…
Я різко підкинула голову – Джаред вивчав мене гострим поглядом. Я пожалкувала, що проявила цікавість, і знову втупилась у коліна.
– Мене лякає те, що він дедалі дужче до тебе прихиляється, – пробурмотів Джаред. – Не треба було залишати його тут… Я навіть не міг уявити… А тепер не знаю, що й діяти. Він думає, що Мелані досі жива і що вона в тобі. Що з ним буде, коли?..
Я зауважила, що він сказав «коли», а не «якщо». Байдуже, щó він пообіцяв Джеймі,– він не вірить, що я протягну довго.
– Дивно, як тобі вдалося втертися в довіру до Джеба, – мовив він, змінюючи тему. – Джеб не пуцьвірінок, брехню наскрізь бачить. Принаймні досі бачив.
На якусь мить Джаред замислився.
– Не надто ти балакуча, еге ж?
Запала довга мовчанка.
Раптом Джареда ніби прорвало:
– Знаєш, щó не дає мені спокою: а раптом виявиться, що вони праві? Звідки в біса мені знати? Їхня логіка божевільна, але я бачу в ній сенс. Має бути якесь інше пояснення…
Мелані знову силкувалася заговорити, але вже не так несамовито – майже без надії прорватися. Я зціпила зуби і стиснула кулаки.
Джаред ворухнувся, відсунувся до стіни – тепер він сидів обличчям до мене. Краєм ока я спостерігала цю зміну.
– Навіщо ти тут? – прошепотів він.
Я крадькома зиркнула йому в лице – добре, ніжне, майже таке, яким його пам’ятала Мелані. Я відчула, що втрачаю контроль; мої губи затремтіли. Щосили я стримувала руки, які вже тягнулися до нього. Кортіло торкнутися його обличчя. Кортіло мені. Мелані це не сподобалося.
«Якщо не дозволяєш мені говорити, то принаймні тримай руки при собі», – прошипіла вона.
«Силкуюся. Мені шкода».
І мені справді було шкода. Це завдавало їй болю. Нам обом було боляче – по-різному. Важко сказати, кому в цю мить було гірше.
Джаред із цікавістю спостерігав за мною, а на очах моїх знову виступили сльози.
– Навіщо? – запитав він лагідно. – Знаєш, у Джеба зринула шалена ідея: що ти прийшла сюди заради мене і Джеймі. Ну хіба він не божевільний?
Мій рот наполовину розтулився; я швидко прикусила губу.
Джаред повільно нахилився й узяв у долоні моє обличчя. Я заплющила очі.
– Так і не скажеш?
Я швидко хитнула головою. Не певна, хто це зробив: я підтверджувала, що не скажу, чи Мелані підказувала, що не може.
Долоні Джареда сильніше стиснули моє обличчя. Я розплющила очі, його обличчя було всього за кілька дюймів від мого. Серце моє затріпотіло, впало в п’яти – я намагалася вдихнути, проте легені не слухалися.
Я впізнала знайомий погляд; знала наперед, що Джаред робитиме, яким буде доторк його вуст. І все-таки він заскочив мене зненацька – його вуста притиснулися до моїх, і це було наче вперше.
Гадаю, він збирався просто торкнутися моїх губ, легко й ніжно, але все змінилося, тільки-но моя шкіра діткнулася його. Раптом губи його стали жорсткі й наполегливі, руки полонили моє обличчя, а вуста рухалися квапливо й незнайомо. Зовсім не так, як у спогадах. Я безсило відкинула голову.
А тіло збунтувалося. Я більше не могла керувати ним – радше воно керувало мною. Але не через Мелані – тіло було дужчим за нас обох. Ми шумно дихали: я – дико й прискорено, а Джаред – люто, схоже на гарчання.
Руки відмовлялися слухатись. Ліва долоня потягнулася до Джаредового обличчя, до волосся, готова занурити в нього пальці…
Права рука діяла ще швидше. І керувала нею не я.
Кулак Мелані з глухим тріском врізався в щелепу Джареда, і його обличчя відлетіло. Твердий і злісний доторк плоті до плоті.
Сили удару вистачило тільки на те, щоб відштовхнути Джареда, але щойно наші губи розімкнули ся, він сахнувся від мене, і жах у його очах був точним віддзеркаленням жаху в моїх.
Я подивилася на свій міцно стиснутий кулак – із відразою, немов на якого скорпіона, що виріс на руці. Я бридливо видихнула. Обхопила лівою рукою зап’ястя правої, щоб Мелані більше не змогла скористатися моїм тілом для насилля.
Я поглянула на Джареда. Він не спускав очей із мого кулака, жах на його обличчі змінився подивом. У ту мить він був такий беззахисний! Я легко читала думки на його відкритому обличчі.
Такого він не очікував. А він таки чогось сподівався – це було очевидно. То був тест, і він збирався поставити мені за нього оцінку. Тест, у результатах якого був цілковито впевнений. Але на нього чекав сюрприз.
То я склала іспит чи завалила?
Біль у грудях зовсім не здивував мене. Я вже знала, що «розбите серце» – не просто гіпербола.
У ситуаціях, де треба швидко вирішити, варто битися чи тікати, я ніколи не поставала перед вибором – завжди втікала. Оскільки Джаред загородив мені дорогу в темний коридор, довелося пірнути в завалену коробками нору.
Коробки хруснули, зім’ялися й затріщали під моєю вагою, відлітаючи до стіни. Я зробила неможливе – пропхалась попри важкі ящики й зім’яла менші. Пальці Джареда дряпнули мене за ногу – він намагався зловити мене за кісточку. Я зіштовхнула величезну коробку, і та впала між нами. Джаред застогнав, і горло мені стиснув відчай. Я не хотіла кривдити Джареда, не хотіла вдарити – просто тікала.
Я не чула власних схлипувань, аж поки не зупинилася – лізти вже не було куди – і не стих хруст і скрегіт. Аж тоді я почула уривчасті, голосні схлипи, і злякалася.
Я була налякана, принижена – насиллям, до якого вдалася – свідомо чи несвідомо, – проте схлипувала я не через це. Я плакала, бо це була перевірка, а я, дурепа, емоційна дурепа, розмріялась.
Мелані звивалася від болю, і витримувати подвійний біль було нестерпно. Я ледь не вмирала, бо той поцілунок виявився несправжнім; Мелані ж ледь не вмирала, бо він видався їй справжнім. Вона пережила чимало втрат із кінця світу, але вперше почувалася зрадженою. Коли її батько привів до власних дітей шукачів, вона знала, що це зробив не він. Не було зради, тільки горе. Її батько помер. Але Джаред був живий, і це був Джаред.
«Дурненька, ніхто тебе не зраджував», – заспокоїла я її. Швидше б уже її біль ущух! Подвійні страждання – це вже занадто. Мені вистачало й своїх.
«Як він міг? Як?» – не вгавала вона, ігноруючи мене.
Ми обоє нестримно ридали.
Одне-єдине слово втримало нас від істерики.
З отвору нори голос Джареда, тихий і хрипкий, уривчастий і наче аж дитячий, вигукнув:
– Мел?
Розділ 30
Обмеження
– Мел? – повторив Джаред, і в голосі була щира надія, хай як він цього не хотів.
Запізніла реакція – на мене накотила нова хвиля схлипів.
– Мел, ти ж знаєш, я зробив це для тебе. Ти знаєш. Не для Ван… не для тієї істоти. Ти ж знаєш, що я цілував не її.
Схлипування переросли в стогін. Ну чому я не можу замовкнути? Я спробувала затамувати подих.
– Якщо ти тут, Мел… – Джаред завагався.
Мелані не сподобалося оте «якщо». З грудей прорвався схлип, і я задихано ковтнула повітря.
– Я кохаю тебе, – мовив Джаред. – Навіть якщо тебе тут немає, навіть якщо ти не чуєш… Я тебе кохаю.
Я знову затамувала подих і так сильно прикусила губу, що та закривавилася. Фізичний біль не допоміг так, як я сподівалася.
В коридорі стало тихо, і в норі також, а я аж посиніла від задухи. Я напружила слух – просто чути. Не думати. Але було тихо.
Тіло завмерло в жахливій позі: голова з самого низу, права щока притиснута до кам’яної долівки. Плечі впиралися в зім’ятий край коробки, при цьому праве плече було вище за ліве. Ноги вигнулися під незвичним кутом, а права литка торкалася стелі. Після зіткнення з коробками тіло було в синцях – я просто-таки відчувала, як вони виступають на шкірі. І знала, що доведеться довго пояснювати Іяну та Джеймі, що це я сама забилася, – та як? Що казати, як переконувати? Як пояснити, що Джаред поцілував мене, бо вирішив провести на мені дослід, мов на піддослідному щурові, якого б’ють струмом заради того, щоб поспостерігати за його реакцією?
І скільки ще мені тут сидіти? Шуміти не хотілося, але спина, здавалося, от-от не витримає і зламається. З кожною секундою терпіти біль ставало дедалі важче. Ще трохи – і я стогнатиму. Тоненький схлип уже підкотив до горла.
Мелані не було чого сказати. Спершу слід упорядкувати полегшення і лють. Нарешті Джаред заговорив до неї, визнав її існування. Сказав, що кохає її. Але поцілував мене. Вона силкувалася переконати себе, що не варто ображатися, сама собі доводила, що той поцілунок нічого не означав. Проте її спроби не мали успіху. Її внутрішній монолог не призначався для мене, але я його чула.
Вона зі мною не розмовляла – як підлітки в школі. Повернулася до мене спиною.
Чи не вперше я на неї розізлилася. Не так, як на початку, коли боялася її присутності й воліла, щоб вона забралася з моєї голови. Ні, я відчувала, що мене теж зрадили. Як може вона звинувачувати в тому, що сталося, мене? Де тут здоровий глузд? Хіба я винна в тому, що закохалася через спогади, якими вона мене закидала, що скорилася цьому непокірному тілу? Я непокоїлася, що їй болить, натомість їй на мене було наплювати. Вона ще й зловтішалася. Зла, як усі люди.
По моїх щоках покотилися тихі сльози. Мені не давала спокою ворожість Мелані.
І я вже не могла терпіти ні синців, ні болю в спині. Це була остання крапля.
– Ох! – прохрипіла я, вперлася в стіну і відштовхнула коробки, щоб бодай якось випростатися.
Байдуже, скільки шуму від мене, – я хочу на волю. Я присягнулася сама собі, що більше ніколи не залізу в цю нору – швидше помру. В прямому сенсі слова.
Виповзти з нори виявилося набагато складніше, ніж залізти всередину. Я крутилася і вертілася, поки не стало ще гірше: я вигнулась як однобокий крендель і знову заплакала, мов дитина, злякавшись, що вже ніколи не виберусь на волю.
Мелані зітхнула.
«Зачепись ногою за край отвору – і виберешся», – запропонувала вона.
Я проігнорувала її, намагаючись обігнути якийсь особливо гострий ріг. Він врізався мені під ребра.
«Не вередуй», – пробурмотіла вона.
«Як шляхетно з твого боку!»
«Знаю… – вона завагалася, а тоді додала, – вибач, о’кей? Я перепрошую. Я ж просто людина. Іноді мені важко бути справедливою навіть до себе. Люди не завжди відчувають, як треба чинити, і не завжди чинять, як слід», – в її голосі чулася нехіть, але вона силкувалася пробачити мені, забути про мій поцілунок з її коханим, – принаймні так їй здавалося.
Я зачепилася ногою за край отвору і сіпнулася. Коліно вдарилось об землю, і я використала його як важіль, щоб відчепити ребра від гострого рогу. Дотягнутися до отвору другою ногою стало легше, я зачепилась і знову сіпнулася. Нарешті я намацала руками долівку, виштовхала тіло назовні, мов немовля з лона матері, і впала на темно-зелений матрац. Якийсь час я лежала долілиць і важко дихала. Була певна, що Джаред уже пішов, і не перевіряла. Просто вдихала й видихала, аж поки не наважилася підвести голову.
Я була сама. Чіплялася за це полегшення, щоб відігнати від себе сум. На самоті бути краще – не так принизливо.
Я скрутилася калачиком на матраці, притиснувшись обличчям до смердючої тканини. Спати не хотілося, але я була вичавлена. Я заплющила очі й спробувала думати про щось, що не викликало б нового потоку сліз. Про будь-що, тільки не про страх на Джаредовому обличчі, коли він сахнувся мене…
Що зараз робить Джеймі? Чи знає, що я тут, а може, шукає мене? Мабуть, Іян іще довго спатиме, на вигляд він був страшенно виснажений. Коли прокинеться Кайл? Чи шукатиме він мене? Де Джеб? Я не бачила його увесь день. Невже Док справді напився до нестями? Зовсім на нього не схоже…
...Я повільно просиналася під буркотіння голодного шлунка. Кілька хвилин просто лежала, намагаючись зорієнтуватися. Зараз день чи ніч? Скільки часу я спала?
Шлунок ігнорувати не вдасться, отож я перекотилась і стала навколішки. Мабуть, я таки довгенько спала – шлунок розійшовся не на жарт: я проґавила не одну трапезу.
Може, мені з’їсти дещо з припасів – зрештою, деякі коробки я зіпсувала, а деякі геть розгромила. Але на саму тільки думку про це мені стало ще гірше. Ліпше прокрастися на кухню по хліб.
Крім завданого мені болю, серце краялося ще й від того, що я провела тут скільки часу – і ніхто навіть не прийшов перевірити. (Яка небачена зухвалість із мого боку! Кому яке діло до мене?) І раптом я зітхнула з полегшенням: у кінці коридору, який вів до печери з грядками, сидів Джеймі, повернувшись спиною до людського світу, і безпомильно чекав на мене.
Мої очі засвітилися, і його також. Він зіп’явся на ноги, і на обличчі розцвіло полегшення.
– З тобою все гаразд! – мовив він; як мені хотілося, щоб він мав рацію! Він забурмотів: – Я й не думав, що Джаред обдурив мене, але він сказав – йому здалося, що ти хочеш побути на самоті, і Джеб заборонив мені тебе турбувати, а наказав сидіти тут, щоб наглядати за мною, аби я до тебе не прокрався, і хоч я не думав, що ти поранена, та не був певен, розумієш?..
– Зі мною все гаразд, – відповіла я. І простягнула до нього руки, шукаючи підтримки. Джеймі одразу ж обняв мене за талію, і я з подивом відзначила, що він уже легко може покласти голову мені на плече.
– Твої очі почервоніли, – пробурмотів Джеймі.– Джаред скривдив тебе?
– Ні.
Зрештою, люди зовсім не навмисне завдавали болю піддослідним щурам – просто хотіли отримати інформацію.
– Не знаю, що ти йому сказала, але, здається, він нарешті повірив. Ну, що Мел жива. До речі, як вона?
– Рада, що все так вийшло.
Він задоволено кивнув.
– А ти як?
Я вагалася, шукаючи точнішої відповіді.
– Мені легше казати правду, аніж приховувати її.
Здається, моя ухильна відповідь його вдовольнила.
Печеру з городом заливало червоне світло – над пустелею сідало сонце.
– Я голодна, – заявила я, вивільняючися з обіймів.
– Я так і знав. Тому приберіг для тебе дещо смачненьке.
Я зітхнула.
– Мені й хліб згодиться.
– Облиш, Вандо. Іян каже, що ти занадто схильна до самопожертви.
Я скорчила гримасу.
– Гадаю, він має рацію, – пробурмотів Джеймі.– Навіть якщо ми всі тебе приймемо, ти будеш тут чужинкою, поки сама не захочеш влитися в громаду.
– Я не зможу влитися в громаду, Джеймі. Та й ніхто мене не прийме.
– Я ж тебе прийняв.
Я вирішила не сперечатися, хоч він і помиляється. Не обманює, бо щиро вірить у правдивість своїх слів. Але насправді йому потрібна Мелані. Він не розрізняє нас, а варто було б.
Труді й Гайді пекли на кухні хліб і їли велике зелене яблуко – одне на двох, кусаючи по черзі.
– Рада, що ти прийшла, Вандо, – мовила Труді щиро, затуляючи рот рукою: вона дожовувала останній кусник яблука. Гайді тільки кивнула – її рот був повний. Джеймі штрикнув мене пальцем між ребра: мовляв, я ж тобі казав, що тебе приймуть? Геть забув про чемність.
– Ви приберегли обід для Мелані? – рвійно запитав він.
– Так, – кивнула Труді. Вона схилилася до пічки і витягнула металеву тацю. – Ще теплий. Тепер уже, мабуть, затвердів, але все одно це краще, ніж зазвичай.
На таці лежав величезний шматок м’яса з кров’ю. У мене аж слинка потекла, але я відмовилася від такої порції:
– Тут забагато.
– Ми повинні з’їсти все, що псується, у перший день, – заохотив мене Джеймі.– Всі наїдаються до нудоти – це традиція.
– Тобі потрібен білок, – втрутилася Труді.– Ми були на печерному раціоні задовго. Дивно, що досі ніхто не занедужав.
Отож я їла білок, а орлиний погляд Джеймі проводжав кожний шматок м’яса від таці до мого рота. Я з’їла все до крихти, щоб догодити йому, хоча від такої кількості у мене аж живіт заболів.
Поки я доїдала, кухня знову почала наповнюватися людьми. Дехто тримав у руці яблуко – яблука ділилися одне на двох. Цікаві очі роздивлялися свіжу рану на моїй щоці.
– Чому всі збираються тут? – пошепки поцікавилась я у Джеймі. Надворі було вже темно – для вечері запізно.
Якусь мить Джеймі нестямно дивився на мене.
– Прийшли на твій урок, – мовив він, інтонацією додаючи – «звісно».
– Ти що, жартуєш?
– Я ж казав, що нічого не змінилося.
Я роззирнулася по вузькій печері. Вона не була повна вщерть. Док не прийшов, не було й учасників вилазки – а значить, і Пейдж. Ні Джеба, ні Іяна, ні Волтера. Я не помітила ще кількох: Тревіса, Керол, Рут-Енн. Зрештою, беручи до уваги події минулого дня, слухачів зібралося більше, ніж я могла уявити.
– Повернімося до дельфінів, з того місця, де ти зупинилася, – урвав мої оглядини Вез. Я бачила, що його не так цікавили інопланетні світи, як він прагнув розтопити лід.
Всі очікувально подивилися на мене. Схоже, не все змінилося, як я гадала.
Я взяла тацю з хлібом із рук Гайді й повернулася, щоб поставити її у піч. І почала розповідати спиною до слухачів.
– Ну… е-е-е… Третя група прабатьків. Вони, так би мовити, працюють на благо родини. На Землі їх назвали б годувальниками – вони йдуть із хати, щоб дістати харчі. Здебільшого вони займаються сільським господарством. Вирощують рослину, з якої потім добувають молоко…
Життя тривало.
Джеймі намагався відмовити мене спати в складському коридорі, але тільки упівсили. Куди ще мені податися? З притаманною йому наполегливістю він повідомив, що спатиме поруч. Я подумала, що Джареду це може не сподобатися, та оскільки не бачила його ані ввечері, ані наступного дня, підтвердити свої здогадки я не могла.
Було зовсім не легко знову братися до своїх щоденних обов’язків, особливо тепер, коли всі шестеро учасників вилазки були вдома – я почувалась як тоді, коли Джеб уперше привів мене в громаду. Ворожі погляди, злісна мовчанка. Але цим шістьом було важче, ніж мені,– мені не звикати. Вони ж не розуміли поведінки решти. Наприклад, коли я допомагала збирати кукурудзу, Лілі подякувала мені за кошик, який я їй передала, й усміхнулася. Саме тоді я спостерегла, що від подиву очі Енді мало не вистрибнули з орбіт. Або тоді, коли ми з Труді й Гайді чекали на свою чергу біля купальні, Гайді почала перебирати пальцями моє волосся. Воно сильно відросло і лізло в очі, тому я вирішила його обстригти. А Гайді намагалася підібрати для мене зачіску, так і сяк вкладаючи пасма. Тут із купальні вийшли Брандт і Аарон (Аарон був найстаршим учасником вилазки, здається, раніше я його взагалі не бачила). Труді реготала з незграбних спроб Гайді спорудити щось на моїй голові, й обоє чоловіків позеленіли і мовчки пройшли попри нас.
Звісно, все це були дрібниці. А от Кайл рискав по печерах, і хоча він, без сумніву, отримав наказ не чіпати мене, але всім своїм виглядом демонстрував, що такі вказівки його не обходять. Коли наші шляхи перетиналися, увесь час навколо мене було багато людей, і може, саме тому він тільки обпікав мене поглядом, а його товсті пальці інтуїтивно стискалися в кулак. Панічний страх перших кількох тижнів, проведених у печерах, повернувся, і я б йому піддалася – почала б знову ховатися, уникати людних місць, – якби не події, значно важливіші за убивчі погляди Кайла.
