Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 41 страниц)
Розділ 9
Відкриття
Сонце вже перевалило за полудень, коли моє авто перетнуло кордон штату. Я не бачила нічого, крім білих і чорних ліній на асфальті, та ще великих зелених покажчиків, що час від часу виринали, скеровуючи мене далі на схід. Тепер я поспішала.
Хоча куди саме поспішала, так і не знала точно. Подалі від усього, напевно. Від болю, смутку, карання за втраченим і безнадійним коханням. Невже це значить – подалі від мого тіла? Інша відповідь на думку не спадала. Так, я досі мала намір перемовитися з цілителем, але відчуття було таке, наче рішення вже прийнято. Пустопляс. Капітулянтка. Я крутила й вертіла подумки ці слова, намагаючись із ними змиритися.
Знати б як, я вберегла б Мелані від лап шукачки. Але це надто важко. Ні, неможливо.
Та я спробую.
Я подумки дала їй таку обіцянку, але вона не слухала. Вона дрімала. «Поступилась», – подумала я, коли вже було запізно, аби самій піти на поступки і простягнути Мелані руку допомоги.
Я намагалася триматись подалі від червоного каньйону з її спогадів, але він мене не відпускав. Хай як я старалася зосередитись на машинах, що з гулом мене обганяли, на фурах, що неслися до порту, на парочці маленьких гарненьких хмаринок, що пропливали вгорі, я не могла до кінця вивільнитися з павутини марення. Згадувала Джаредове обличчя під тисячами різних кутів, спостерігала, як росте Джеймі – не щодня, а щогодини – такий самий худий, самі шкура й кості. Мої руки щеміли від бажання їх обох обійняти. Ні, не щеміли, то було набагато болісніше відчуття – суглоби ламало й викручувало. Ні, не можу більше! Подалі звідси!
Я їхала майже наосліп вузькою автострадою на дві смуги. Пустеля навкруги стала ще одноманітнішою і мертвотнішою. Пласкішою, безбарвнішою. В такому темпі я прибуду до Тусона ще задовго до вечері. Вечеря. Сьогодні я ще нічого не їла, і коли усвідомила це, у мене в животі забурчало.
У Тусоні на мене чекатиме шукачка. На саму думку про неї шлунок звело, голод миттєво поступився нудоті. Нога машинально послабила газ.
Я глянула на карту, що лежала на пасажирському сидінні. Скоро буде зупинка – місцина називається Пік Пікачо. Можна буде зупинитися, перекусити. Відстрочити зустріч із шукачкою на декілька дорогоцінних годин.
Ця незнайома назва – Пік Пікачо – викликала в Мелані дивну стримувану реакцію. Може, моя господиня бувала тут раніше? Я покопирсалась у її пам’яті,– краєвид, запах, що-небудь, що б нагадувало це місце, – але нічого не знайшла. І знову сплеск цікавості, який Мелані одразу ж придушила. Що означають для неї ці слова? Вона позадкувала у далекі спогади, геть від мене.
Мені стало цікаво, і я поїхала швидше, сподіваючись, що краєвид її спровокує.
Здіймаючись над приземкуватими скелястими пагорбами, удалині над виднокраєм почала окреслюватися одинока гора. Вона була не дуже великою, проте мала незвичну виразну форму. Мелані вдавала цілковиту байдужість, спостерігаючи її наближення.
Чому вона силкується мене переконати, що їй байдуже, коли очевидно зворотне? Сила, з якою вона опиралася моїм пошукам, мене занепокоїла. Колишня чорна стіна опустилася намертво і була набагато щільнішою, ніж раніше, хоч я взагалі вже не сподівалися її побачити.
Я постаралася не звертати уваги, не бажаючи думати про те, що Мелані стає сильнішою. Натомість дивилася на гору, вивчаючи її обриси на тлі блідого розжареного неба. Щось у обрисах гори було до болю знайоме. Щось таке, що я впізнавала, хоч і була певна, що ні я, ні Мелані не бували тут раніше.
Ніби намагаючись відвернути мою увагу, Мелані раптом занурилась у яскравий спогад про Джареда, заскочивши мене зненацька.
…Здригаючись від холоду, я ще більше загортаюсь у куртку і напружую зір, вдивляючись у притлумлене жарево сонця, що сідає за густими колючими деревами. Я кажу собі, що насправді не так холодно, як мені здається, просто тіло ще не призвичаїлося.
І хоча мені моторошно в незнайомому місці, і наближення Джареда я зовсім не чую, руки, що несподівано лягають мені на плечі, анітрохи мене не лякають – надто знайома для мене їхня вага.
– Тебе спіймати – раз плюнути.
Навіть зараз у його голосі звучить посмішка.
– Я бачила тебе ще до того, як ти зробив перший крок, – не обертаючись, мовлю я. – У мене очі на потилиці.
Теплі пальці проводять по моєму обличчю від скроні до підборіддя, залишаючи по собі вогняну доріжку.
– Ти схожа на лісову фею, що ховається поміж дерев, – шепоче Джаред мені на вухо. – На лісунку. Таку прегарну, яка буває лише в казці.
– Треба насадити коло хижки побільше дерев.
Він хихикає, і від цього звуку мої очі й губи мимоволі розтягуються в усмішці.
– Не обов’язково, – каже він. – У тебе завжди такий вигляд.
– Сказав останній чоловік на Землі останній жінці напередодні розлуки.
Поки я говорю, моя усмішка в’яне. Сьогодні усмішки не тримаються.
Джаред зітхає. Попри холодне лісове повітря, його подих зігріває мені скроню.
– Джеймі може не сподобатися твій натяк.
– Джеймі ще дитина. Будь ласка, бережи його.
– Давай домовимося, – каже Джаред. – Ти бережеш себе, і я обіцяю зробити все можливе. А інакше діла не буде.
Звичайнісінький жарт, але мені зовсім не смішно. Щойно ми розійдемося, не буде жодних гарантій.
– Що б не сталося, – наполягаю я.
– Нічого не станеться. Не хвилюйся.
Ці слова майже безглузді. Марнування зусиль. Але нехай балакає – я залюбки послухаю його голос.
– Гаразд.
Джаред розвертає мене обличчям до себе, і я схиляю голову йому на груди. Його запах не можна ні з чим порівняти. Він єдиний, унікальний, наче запах ялівцю чи дощу в пустелі.
– Ми не втратимо одне одного, – обіцяє він. – Я будь-що знову тебе відшукаю… – Джаред є Джаред – не може залишатися серйозним більш ніж на одну-дві секунди. – Хай де б ти заховалася. У хованки мене ніхто не переграє.
– Рахую до десятьох.
– Цур не підглядати.
– Почали, – бурмочу я, стримуючи сльози.
– Не бійся. Усе буде гаразд. Ти сильна, швидка, розумна, – мовить Джаред, переконуючи і себе також.
Навіщо я його залишаю? Так мало шансів, що Шерон – досі людина!
Але побачивши її обличчя по телевізору, я була впевнена на всі сто.
То була звичайна вилазка, схожа на тисячі інших. Зазвичай, коли ми почувалися достатньо безпечно, то обчищали холодильник і засіки під увімкнений телевізор. Просто щоб послухати прогноз погоди, бо в до смерті нудних звітах у стилі «все бездоганно», які паразити називали новинами, не було нічого цікавого. Мою увагу привернули коси – вогненно-рудий спалах – такий я бачила лише в однієї людини.
У мене і досі перед очима стоїть вираз її обличчя, коли вона краєчком ока зиркнула на камеру, ніби говорячи: «Я намагаюся бути невидимою, не дивіться на мене». Вона йшла недостатньо повільно, докладаючи забагато зусиль, аби вдавати невимушеність, відчайдушно намагаючись не вирізнятися.
Жоден паразит не відчував би такої потреби.
Але що вона робить, розгулюючи в такому величезному місті, як Чикаго? Може, вона не сама? Ми маємо її знайти – вибору немає. І якщо, окрім неї, лишилися інші люди, то ми мусимо відшукати і їх.
І це я повинна зробити сама. Від будь-кого іншого Шерон просто тікатиме. Правда, вона тікатиме і від мене також, але, може, хоч на мить завагається і вислухає. Я впевнена, що знаю її потаємне місце.
– А ти? – тяжко запитую я, ледве витримуючи це завуальоване прощання. – Обіцяєш берегти себе?
– Ані небеса, ані пекло не розлучать мене з тобою, Мелані…
Навіть не даючи мені змоги перевести подих або витерти свіжі сльози на очах, Мелані жбурнула в мене наступним спогадом.
...Я обіймаю Джеймі за плечі – ох, як же він витягнувся! Тепер, щоб уміститися у мене під пахвою, йому доводиться добряче зігнутися, і його худорляві коліна стирчать як шпичаки. Його руки вже кріпнуть, на них проступають м’язи, але в цю мить він – звичайна дитина, що труситься і кулиться від страху. Джаред заводить машину. Якби він був поруч, то Джеймі б намагався бадьоритися – він хоче бути відважним, як Джаред.
– Мені страшно, – шепоче він.
Я цілую його темне як ніч волосся. Навіть тут, поміж колючих смолистих дерев, воно пахне сонцем і пилюкою. У мене таке відчуття, що він – частинка мене, і для того, щоб нас роз’єднати, треба розтяти шкіру там, де ми торкаємося одне одного.
– З Джаредом ти будеш у безпеці,– я мушу вдавати хоробрість, байдуже, що я при цьому відчуваю.
– Знаю. Мені страшно за тебе. Мені страшно, що ти не повернешся. Як татко.
Я здригаюся. Коли тато не повернувся, – хоча його тіло таки прийшло, намагаючись навести на нас шукачів, – то був найбільший жах, найбільший страх і найбільший біль у моєму житті. А що як я, у свою чергу, вчиню так із Джеймі?
– Я повернуся. Я завжди повертаюся.
– Мені страшно, – повторює він.
Я повинна кріпитися.
– Обіцяю, що все буде гаразд. Я повернуся. Чесне слово. Ти ж знаєш, Джеймі, я не порушую обіцянок. Не перед тобою.
Він перестає тремтіти. Вірить мені. Він мені довіряє…
І ще один спогад.
...Я чую погоню на поверх нижче. За лічені хвилини, а може, й секунди мене знайдуть, тож на брудному клаптику газети я дряпаю слова. Їх ледве видно, але якщо Джаред їх помітить, він усе зрозуміє: «Не встигла. Люблю тебе, люблю Джеймі. Не йдіть додому».
Я не лише розбиваю рідним серця, а й краду в них дах над головою. В уяві постає наш маленький будиночок посеред каньйону, знелюднілий тепер уже, мабуть, навічно. А якщо й не знелюднілий, то перетворений на склеп. Я бачу, як моє тіло веде до нього шукачів. Це моє обличчя усміхається, коли шукачі хапають Джареда і Джеймі…
– Досить, – уголос промовила я, відчувши, як у мене різонуло серце. – Досить! Ти свого домоглася! Я вже теж не можу без них жити! Щаслива? Бо тепер у мене є лише один вибір – позбутися тебе. Невже ти аж так волієш відчути в своєму тілі шукачку? Ух! – на саму думку я сахнулася, ніби шукачка збиралася втілитися в мене.
«Є інший вибір», – м’яко подумала Мелані.
– Справді? – запитала я з глибоким сарказмом. – Який це?
«Дивись».
Мій погляд досі був прикутий до гори. Вона домінувала в пейзажі – несподіваний кам’янистий злет, оточений приземкуватим чагарниччям. Поринувши в думки Мелані, я пильніше вдивилася в обриси гори, вивчаючи асиметричний двогорбий гребінь.
Плавна крива, різкий підйом на північ, несподіваний спад, знову на північ – цього разу на довшому відрізку, і зрештою – крутий спад на південь і нова плавна крива.
От тільки то не північ і південь, як я раніше вважала. Ці лінії з уривчастих спогадів Мелані значили «вгору» і «вниз».
Контури гори.
Контури, що вели до Джареда і Джеймі. Гора була найпершою кривою, відправною точкою.
Я здатна їх знайти.
«Ми здатні їх знайти, – виправила мене господиня. – Ти не знаєш усіх орієнтирів. І з домівкою так само – я ніколи не давала тобі повної інформації».
– Не розумію. Куди ведуть ці орієнтири? Як може гора вказати шлях? – мій пульс прискорився, коли я подумала про те, що Джаред і Джеймі зовсім близько, майже поруч.
І Мелані показала мені відповідь.
– …Ці риски – не більш як закарлюки, а дядько Джеб – старий нетяма. Схиблений, як і решта татової рідні,– я хочу вихопити книжку з Джаредових рук, але він удає, що не помічає моєї спроби.
– Схиблений, як мати Шерон? – випалює він, вивчаючи знаки, нашкрябані чорним олівцем ззаду на палітурці старого фотоальбому. Це єдина річ, яку я не загубила у своїх бігах. Навіть оце мальовання, яке залишив мій дивакуватий дядечко Джеб під час останніх гостин, викликало ніжність.
– Саме так.
Якщо Шерон досі жива, то це тому, що її мати, моя навіжена тітка Меґґі, єдина могла позмагатися з навіженим дядьком Джебом за звання найнавіженішого з навіженої сімейки Страйдерів. Мого батька божевілля Страйдерів майже не зачепило – у нього принаймні не було таємного бункера на подвір’ї. Але інші – його рідна сестра тітка Меґґі та брати дядько Джеб і дядько Гай – до останнього були відданими конспіраторами. Дядько Гай помер іще до окупації – розбився на машині так банально, що навіть Меґґі та Джеб не змогли викрутити з цього інтригу.
Мій батько завжди з любов’ю називав їх «шизики».
«Гадаю, час провідати шизиків», – сказав би тато, а мама при цьому б заголосила. Саме тому він промовляв ці слова дуже рідко.
Під час одного з таких рідкісних візитів до Чикаго Шерон повела мене показати мамину хованку. Ми спіймалися – жінка скрізь порозставляла пастки. І хоча Шерон тоді отримала добрячого прочухана, а з мене взяли обітницю мовчати, я здогадувалася, що тітка Меґґі побудує нове укриття.
Та я не забула, де містилася її перша хованка. Мені здається, що Шерон там, веде життя Анни Франк у серці окупованого ворогом міста. Її треба знайти і забрати додому.
Мої спогади уриває Джаред.
– Саме такі, як ваші шизики, і могли вижити. Люди, що уявляли нашестя «старшого брата» задовго до його появи. Люди, що підозрювали решту людства ще до того, як решта людства стала небезпечною. Люди, які вже мали готові схованки, – Джаред усміхається, і далі вивчаючи риски в альбомі. А потім тяжко додає: – А такі як мій батько… Якби вони з братами ховалися, а не билися… Може, і вони б заціліли.
Відчувши його біль, я пом’якшую голос.
– Гаразд, я приймаю твою теорію. Але ці лінії не означають нічого.
– Розкажи мені ще раз, як усе було, коли він їх малював.
Я зітхаю.
– Вони сперечалися – дядько Джеб і тато. Дядько намагався переконати татка, що щось не так, повторював, що він нікому не довіряє. Батько піднімав його на кпини. Джеб схопив зі столу альбом і почав… аж наче викарбовувати ці риски олівцем ззаду на палітурці. Тато розлютився, сказав, що мама розсердиться. Тоді Джеб мовив: «Ліндина матір запросила всіх вас у гості. З якого дива такі наглі запросини? А як була розчарована, що, крім Лінди, ніхто не приїде! От побачиш, Треве, коли Лінда повернеться, вся її емоційність куди тільки й подінеться. Правда, вона вдаватиме нормальність, але ти помітиш відмінність». Тоді це здавалося цілковитою маячнею, але його слова надзвичайно засмутили татка. Він показав дядьку Джебу на двері. Але Джеб не хотів іти, застерігав, щоб ми не чекали, поки буде запізно. А потім стиснув мене за плечі і, притягнувши до себе, прошепотів: «Не дозволь їм схопити тебе, сонечко. Ось тобі орієнтири. Починай з відправної точки і йди за ними. Дядько Джеб припас для тебе безпечний сховок». Після цього батько випхав його за поріг.
Джаред неуважно киває, про щось напружено мізкуючи.
– З відправної точки… з відправної точки… Це має щось означати.
– Невже? Це звичайні закарлючки, Джареде. Це не карта – риски навіть не з’єднані.
– Проте перша крива мені щось нагадує. Можу заприсягтися, що десь я вже щось таке бачив.
Я зітхаю.
– Може, дядько розповів усе тітці Меґґі? Може, вона знає більше?
– Можливо, – каже він, не відриваючи погляду від зиґзаґів дядька Джеба…
А тоді Мелані показала мені дуже давній спогад – такий старий, що геть затерся в її пам’яті. Я неабияк здивувалася, збагнувши, що вона зіставила ці два спогади – старий і свіжий – зовсім недавно, вже коли я була в її тілі. Ось чому орієнтири й вислизнули з-під її пильного контролю, незважаючи на те, що були одним із найцінніших її секретів. Просто відкриття було надто раптовим.
У тому розмитому ранньому спогаді Мелані сидить у батька на колінах, тримаючи той-таки фотоальбом, тоді ще не такий пошарпаний. Її ручки малесенькі, пальчики коротенькі. Дуже дивно пригадувати дитинство мого тіла.
…Альбом розгорнутий на першій сторінці.
– Пам’ятаєш, де це? – запитує тато, показуючи на стару сіру світлину згори на сторінці. На тлі решти фотокарток ця здається неймовірно ветхою – ніби вона тоншала, і тоншала, і тоншала, відколи якийсь прапрапрадід вперше взяв її до рук.
– Це батьківщина Страйдерів, – відповідаю я, повторюючи, як мене вчили.
– Правильно. Це старе ранчо Страйдерів. Ти була тут одного разу, але б’юся об заклад, нічого не пам’ятаєш. Тобі тоді було, здається, вісімнадцять місяців, – тато сміється. – Ця земля споконвіку належала Страйдерам…
А потім – сама світлина. Фотокартка, на яку Мелані дивилася тисячу разів, але ніколи по-справжньому не бачила. Чорно-біла, посіріла від часу. Вдалині, на тому боці безлюдного поля, простенький дерев’яний будиночок, на передньому плані – огорожа з тонких жердин, кілька кінських силуетів між парканом і будинком. А на задньому плані – чіткі знайомі контури…
Згори на білому полі напис олівцем: «Ранчо Страйдерів у ранковому затінку, 1904 рік…»
– Пік Пікачо, – тихо промовила я.
«Вони повинні були здогадатися, навіть якщо і не знайшли Шерон. Я знаю, Джаред зведе все докупи. Він кмітливіший за мене, і в нього є ця фотокартка. Мабуть, він розгадав загадку ще й раніше за мене. І зараз він зовсім близько…»
Ця думка переповнила Мелані такою тугою і жагою, що чорна стіна в голові зненацька відступила.
Нарешті я побачила, як усе відбувалося. Як Мелані, Джаред і Джеймі обережно перетинали країну на своєму непримітному краденому автомобілі, незмінно поночі. Дорога забрала декілька тижнів. А далі Мелані пішла сама, залишивши рідних за містом у ліску, що так відрізнявся від порожньої пустелі, до якої вони звикли. Холодний ліс, у якому мали ховатися й чекати Джаред і Джеймі, здавався безпечнішим – тому що його пишні віти ховали краще, ніж пустельні колючки, – але водночас тривожнішим – через незнайомі запахи і звуки.
Розставання – спогад настільки болісний, що ми перестрибнули через нього із завмиранням серця. А потім – занедбана будівля, в якій Мелані ховалася, спостерігаючи за будинком навпроти. Там, у його стінах або в потаємному підвалі, вона сподівалася відшукати Шерон.
«Не варто було тобі це показувати, – ледь чутно подумала Мелані. Вона втомилася – атака спогадів і погрози виснажили її.– Ти все розбовкаєш. Уб’єш і її також».
– Так, – уголос мовила я. – Мушу виконати свій обов’язок.
«Навіщо? – пробурмотіла вона майже дрімотно. – Яке тобі від того щастя?»
Я не хотіла з нею сперечатися, тому нічого не відповіла.
Обриси гори попереду все росли і росли. Ще мить – і вона нас накриє. Я вже вгледіла зупинку з цілодобовою крамничкою і рестораном швидкого харчування, під яким заасфальтований був рівний майданчик – для будиночків на колесах. У цей час там було небагато пожильців, бо мало хто міг витримати літню спеку.
Що діяти? – запитала я себе. Зупинитися на пізній обід або ранню вечерю? Заправити бензобак і їхати далі до Тусона, щоб повідомити шукачці останні відкриття?
Думка була такою нестерпною, що порожній шлунок запротестував. Зціпивши зуби, я машинально натиснула на гальмо. Шини вискнули, авто зупинилося просто посеред дороги. На щастя, позаду не було машин – ніхто в мене не врізався. Ніхто й не зупинився, аби мені допомогти. Автострада була безлюдною. Сонце розжарювало асфальт, від чого він мерехтів і місцями був невидимий.
Хіба маю я почуватися зрадницею, бо роблю те, що мені належить робити? У моїй рідній мові, істинній мові душ, якою розмовляли тільки на нашій рідній планеті, на Почині, не було слова для понять «зрада» або «зрадник». І навіть поняття «вірність» там не існувало, тому що без існування антоніма воно неможливе.
Та все ж я відчувала глибоку провину на саму лише думку про шукачку. Не можна розповідати їй те, що я знаю, це неправильно. Неправильно?! Я суперечу сама собі. От якби я зупинилася і піддалася на звабливі пропозиції носительки, тоді б це була справжня зрада. Так не можна. Я – душа.
Проте я знала, чого хочу. Жадаю понад усе, чого бажала за вісім життів свого існування. Коли я примружилася від сонця, перед очима затанцював образ Джаредового обличчя – і то був не спогад Мелані, а мій спомин її спогаду. В цю мить вона нічого мені не показувала, її присутність у свідомості була заледве помітна. Уявляю, як вона тамує подих, чекаючи, яке рішення я прийму.
Я не можу відокремити себе від бажань свого тіла. Це я, більш ніж мені того хочеться. Чиї то бажання: мої чи його? І яка тепер різниця?
У дзеркалі заднього огляду я побачила, як десь удалині у променях сонця зблиснув автомобіль.
Я поставила ногу на газ і повільно покотилася до крамнички в затінку гори. Мені залишалося тільки одне.
Розділ 10
Поворот
Задзвонив електричний дзвоник, сповіщаючи про нового відвідувача цілодобової крамниці. Я винувато сіпнулась і сховала голову за полицями з товаром.
«Припини вдавати злочинницю», – мовила Мелані.
«Нічого я не вдаю», – буркнула я у відповідь.
Від холодного поту, що виступив на долонях, мені стало зимно, хоча у маленькому приміщенні було спекотно. Великі вікна пропускали забагато сонця, і гучний трудяга-кондиціонер не встигав його охолоджувати.
«Котрий?» – запитала я.
«Більший», – відповіла вона.
Я схопила брезентовий рюкзак, один із двох в асортименті, який на вигляд вміщав більше, ніж я могла підняти. Потім обійшла прилавок – на полицях стояли пляшки з водою.
«Літрів з десять ми донесемо, – вирішила Мелані.– Цього стане на три дні пошуків».
Я глибоко вдихнула, намагаючись переконати себе, що не йду в неї на повідку. А просто намагаюся зібрати якнайбільше інформації, от і все. А коли матиму цілісну картину, тоді до когось звернусь – можливо, до іншого шукача, не такого осоружного, як шукачка, що дісталася мені,– і передам інформацію. Я просто хочу довести справу до кінця.
Моя невдала спроба збрехати собі була такою жалюгідною, що Мелані навіть оком не зморгнула. Мабуть, шукачка має рацію: для мене все вже втрачено. Треба було брати квиток на літак.
«Втрачено? Коли б то! – забурчала Мелані.– Я досі не можу примусити тебе робити щось проти твоєї волі. Та я навіть руки не можу підняти!» – розчаровано побивалася вона.
Я поглянула на руку: замість потягнутися по пляшку води, як того хотілося Мелані, рука непорушно висіла біля стегна. Я відчувала нетерпіння Мелані, її нестримне бажання рухатися. Знову бути на ногах, знову бігати, ніби моє існування було просто тимчасовою перешкодою, сезонним явищем, змарнованим часом. Мелані на це тільки подумки пирхнула і повернулася до справи.
«Ну ж бо! – понукала вона мене, – ходімо вже! Скоро стемніє».
Зітхнувши, я зняла з полиці запакований в поліетилен блок пляшок із водою. Ще б трохи, і він би гепнувся на підлогу, та я вчасно його спіймала. Відчуття було, ніби руки от-от відірвуться.
– Ти знущаєшся з мене! – вигукнула я.
«Тихше!»
– Прошу? – відгукнувся низенький сутулий чоловік – інший покупець – з того кінця ряду.
– М-м-м… нічого, – пробурмотіла я, відводячи погляд убік. – Не уявляла, що вода така важка.
– Допомогти? – запропонував він.
– Ні, ні,– гарячково відповіла я. – Просто візьму меншу упаковку.
Він повернувся до полиці з картопляними чипсами.
«Ні, не візьмеш, – Мелані не відступала. – Я й важче тягала. А ти хочеш, аби все було легко, Вандрівнице», – додала вона роздратовано.
«Вибач», – неуважливо мовила я, заскочена тим, що вона вперше назвала мене на ім’я.
«Коліном підтримуй».
Я відчайдушно боролася з упаковкою води, міркуючи, скільки зможу її пронести. Принаймні вдалося дотягнути її до каси. З величезним полегшенням я гепнула її на прилавок. Кинувши на воду рюкзак, я ще додала коробку шоколадного печива, пончики й пачку чипсів, що стояли на полиці поблизу каси.
«В пустелі вода набагато важливіша за їжу, крім того, ми стільки не донесемо…»
«Я голодна, – перебила її я, – а це не важке».
«Що ж, спина твоя! – роздратовано буркнула вона, а потім наказала: – Візьми карту».
Я поклала те, що вона хотіла – топографічну карту місцевості, на прилавок до решти краму. Реквізит для її шаради.
Касир, сивий чоловік з уже заздалегідь наготовленою усмішкою, пробиваючи коди товарів, мило запитав:
– Ідете в похід?
– Тут чудова гора.
– Маршрут починається он там, – тицьнув він пальцем.
– Я знайду, – квапливо пообіцяла я, стягуючи непоступливий вантаж із прилавка.
– Спускайтеся до темряви, юна леді. Бо заблукаєте.
– Певна річ.
Мелані готова вже була з’їсти цього доброго літнього дядечка.
«Він дуже милий. Щиро переживає, аби зі мною нічого не сталося», – нагадала я їй.
«Які ви всі повільні! – її роздратування зростало. – Хіба тебе не вчили, що не можна балакати до незнайомців?»
Я відчула укол провини: «У нас не буває незнайомців».
«Так дивно, що не треба платити, – зронила Мелані, змінюючи тему. – Навіщо тоді пробивати товари?»
«Заради обліку, звісно. Продавець же не може пам’ятати все, що ми взяли, коли дозамовлятиме крам. Крім того, який сенс у грошах, коли всі абсолютно чесні? – (Я знову відчула докори сумління, і цього разу так сильно, що аж боляче стало). – Окрім мене, звичайно».
Стурбована глибиною моїх почуттів, Мелані від них відмежувалася. Певно, боялася, що я передумаю. Натомість зосередилася на пристрасному бажанні бігти геть, рухатися до своєї мети. Адреналін передався мені, і я прискорила ходу.
Доволікши свою ношу до автівки, я нахилилася, аби поставити її на землю біля пасажирських дверцят.
– Дозвольте вам допомогти.
Від несподіванки я рвучко випросталась. Біля мене, з пакетом у руках, стояв покупець із крамниці.
– О… дякую, – нарешті вичавила я, відчуваючи, як несамовито гепає у вухах пульс.
Ми напружено чекали – Мелані скулилась, ніби готуючись тікати, – поки чоловік завантажував наші надбання в машину.
«Чого ти боїшся? Він також просто ввічливий».
Але Мелані й далі недовірливо за ним спостерігала.
– Дякую, – сказала я, коли він зачинив дверцята.
– Будь ласка.
Не озираючись, він попрямував до свого автомобіля. Я сіла за кермо і підхопила пачку картопляних чипсів.
«Роздивляйся карту, – звеліла Мелані.– Почекай, поки він не зникне з поля зору».
«Ніхто за нами не стежить», – запевнила я її, але, зітхнувши, однією рукою розгорнула карту, а другою вкидала до рота чипси. Непогано було б дізнатися, куди ми прямуємо.
«Куди ми прямуємо? – так і запитала я. – Ми знаємо, де відправна точка. Що далі?»
«Роззирнися, – наказала вона. – Якщо звідси його не видно, то спробуємо з південного боку гори».
«Кого його?»
Вона показала мені картинку з її спогадів: ламаний зиґзаґоподібний орієнтир, чотири кути гострі, а п’ятий чудернацьки зрізаний, наче хтось його надламав. Тепер я побачила його, як належить: зубчасте гірське пасмо з чотирма стрімкими вершинами, а п’ята ніби надламана…
Повернувшись обличчям на північ, я обвела поглядом обрій зі сходу на захід. Все було так просто, ніби й не насправді. Мов я вигадала той малюнок уже потому, як побачила силует гори, що здіймався над виднокругом на півночі.
«Воно! – Мелані ледь не співала від захвату. – Ходімо!» – вона спонукала мене вийти геть із машини, стати на ноги, рухатися.
Я похитала головою, знову схилившись над картою. Гірське пасмо було так далеко, що я навіть не могла сказати, скільки до нього миль. Нізащо не піду зі стоянки пішки в порожню пустелю, хіба що зовсім не буде вибору.
«Будьмо розважливі», – подумала я, проводячи пальцем уздовж тоненької лінії на карті – безіменної дороги, що за декілька миль на схід відділялася від автостради і йшла в напрямку гір.
«Гаразд, – поштиво погодилася Мелані.– Що швидше, то краще».
Ми без проблем знайшли ґрунтівку, що блідим шрамом вирізнялася серед ріденьких чагарників і завширшки ледве вміщала одне авто. За браком подорожніх ґрунтівка, певно, густо б заросла травою у будь-якій іншій місцевості з пишною рослинністю. Але не в пустелі, де травам потрібні десятиліття, аби оговтатися від такого насилля. В’їзд перекривав іржавий ланцюг, прибитий до дерев’яного стовпчика з одного боку й обв’язаний навколо такого ж стовпчика з другого. Я метнулась і відв’язала ланцюг, купкою покинувши його біля першого стовпа, а потім стрибнула в автомобіль, сподіваючись, що ніхто в цій глушині не проїжджатиме повз і не зупиниться, аби мені допомогти. На щастя, поки я з’їжджала на ґрунтівку і відв’язувала ланцюг, автострада була порожня.
Ми обидві відчули полегшення, коли з-під коліс зник асфальт. Я раділа, що більше не треба нікого обманювати – чи то словом, чи то мовчанням. На самоті я почувалася не такою зрадницею.
Мелані посеред пустелі була як риба у воді. Вона знала, як називається кожна колючка, і мугикала до себе їхні назви, вітаючи їх, наче старих друзів.
«Чапарель, фук’єрія, опунція, мескіт…»
Удалині від автостради, від цивілізації, пустеля вдихнула в Мелані нове життя. Хоч вона й цінувала прудкість автомобіля, який підстрибував на кожній ямці – як на таке бездоріжжя, машина занизька, – проте до нестями жадала простувати на своїх двох, підстрибом гнати крізь безпечну спеку пустелі.
Нам, мабуть, таки доведеться пройтися пішки, і швидше за все, раніше, ніж я б воліла, але я вельми сумніваюся, що Мелані задовольниться. Я відчувала в нутрі справжню жагу. Свободу. Прагнення рухатися у звичному ритмі свого широкого кроку, куди заманеться Мелані. На якусь мить я уявила, як це – бути ув’язненою у власному тілі. Сидіти всередині, але не мати змоги ні на що впливати. Опинитись у пастці. Не мати вибору.
Намагаючись відігнати подалі такі думки і позбутися змішаного почуття жаху і жалю, я зосередилася на вибоїстій дорозі. Ще жоден носій не змушував мене відчувати провину за те, ким я є. Звісно, ніхто з них не мав змоги поскаржитися.
Сонце вже сідало на маківки західних пагорбів, коли в нас виникло перше непорозуміння. За довгими тінями, що спліталися на дорозі в химерні візерунки, стало важче оминати горби та вибоїни.
«Он він!» – радісно заспівала Мелані, побачивши далеко на сході гірське пасмо – плавну лінію гір, із різким підвищенням посередині, наче хтось тонким довгим пальцем тицяв у небо.
Мелані поривалася негайно в чагарники, і їй було байдуже, чого це могло коштувати машині.
«Може, спочатку дістанемося першого орієнтира?» – охолодила її я. Вузенька ґрунтівка петляла у більш-менш потрібному напрямку, і мені було страшно її полишати. Як іще я можу повернутися до цивілізації? Чи повороту немає?
В мить, коли сонце торкнулося темного зиґзаґу обрію на заході, я уявила шукачку. Що вона подумає, коли я не з’явлюсь у Тусоні? У пориві радості я голосно розсміялася. Мелані теж сподобався образ розлюченої шукачки. Скільки часу знадобиться шукачці, аби повернутися до Сан-Дієго й розвідати, чи це бува не розіграш, замислений з метою її позбутися? А як вона діятиме далі, коли мене там не виявиться? Коли мене не виявиться ніде?
Важко сказати, коли я сама не знаю, де буду в ту мить.
«Дивись, висохле річище. Достатньо широке для машини – їдьмо по ньому», – квапила мене Мелані.
«Нам хіба в цьому напрямку?»
«Скоро стемніє, і нам доведеться зупинитися. Ти марнуєш час!» – від досади вона без голосу скрикнула.
«Або бережу його, якщо я права. Крім того, це ж мій час, чи не так?»
Вона відповіла не словами, а натомість потягнулася до зручного річища.
«З нас двох усе роблю я, тож і робитиму це по-своєму».
