Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 41 страниц)

Розділ 18
Нудьга

Решту дня, за одним винятком, я провела у цілковитій тиші.

Тільки раз, за декілька годин, Джеб приніс для нас із Джаредом поїсти. Поставивши тацю при вході в мою маленьку печеру, він вибачливо усміхнувся.

– Дякую, – прошепотіла я.

– Будь ласка, – відповів Джеб.

Джаред щось пробурчав, роздратований нашим коротким діалогом.

То був єдиний звук, який Джаред видав за весь день. Я була впевнена, що він ніде не пішов, хоча окрім його ледве вловимого дихання, більше нічого не підтверджувало мого припущення.

То був дуже довгий день – тоскний і нудний. Тіло раз у раз судомило. Я перепробувала всі можливі пози, але так і не знайшла такої, в якій могла б зручно випростатися. У попереку пульсував біль.

Ми з Мелані багато думали про Джеймі. Більше за все ми хвилювалися про те, що своїм приходом завдали йому болю і що мучимо його і зараз. Чи варто було дотримувати обіцянку такою ціною?

Час утратив значення. Зараз може бути ранок, а може бути й вечір: похована у надрах землі, я втратила лік часу. У нас із Мелані вичерпалися теми для розмови. Ми апатично перебирали спільні спогади, ніби перемикаючи канали в телевізорі й не дивлячись нічого конкретного. Одного разу я задрімала, проте через страшенний дискомфорт так і не змогла нормально заснути.

Коли нарешті з’явився Джеб, я мало не розцілувала його зморшкувате обличчя. Він нахилився до моєї камери, а щоки його розтягнулися в усмішці.

– Хочеш прогулятися? – запитав він.

Я радісно кивнула.

– Я поведу, – гаркнув Джаред. – Дай мені рушницю.

Я завагалася, незграбно скулившись біля виходу з нори, аж поки Джеб мені не кивнув.

– Іди, – підбадьорив він мене.

Похитуючись, я витягнула закам’янілі кінцівки з печери і взялася за Джебову протягнуту руку, аби віднайти рівновагу. Щось роздратовано буркнувши, Джаред відвернувся і так міцно вчепився в рушницю, що аж побіліли пальці. Мені неприємно було дивитися на зброю в його руках. Та і в Джебових також.

Джаред був не таким поблажливим до мене, як Джеб. Він ушкварив чорним тунелем уперед, і не подумавши, що я ледве плентаюся в хвості.

Було нелегко – Джаред ступав дуже тихо і не підтримував мене, тому мені довелося виставити одну руку вперед, а другою триматися за стіни, щоб ненароком не наскочити на скелю. Двічі я впала, перечепившись за гребені породи під ногами. Хоча Джаред і не допоміг мені підвестися, проте зачекав, поки я зведуся на ноги й рушу далі. Одного разу, коли я розігналася на прямій ділянці проходу, витягнутою рукою я торкнулася його спини і провела по плечах, перш ніж втямила, що то не стіна. Він відстрибнув і, смикнувшись під моїми пальцями, гнівно засичав.

– Вибач, – прошепотіла я, відчуваючи, як у темряві спалахнули мої щоки.

Джаред не відповів, але прискорив ходу, і наздоганяти його стало ще важче.

Я здивувалася, коли нарешті попереду з’явилося розсіяне світло. Невже ми пішли іншим маршрутом? Куди подівся сліпучий блиск великої печери? Світло було притлумленим, блідим і сріблястим. Але вузька тріщина, що правила за вхід, здавалася такою ж… Лише усередині велетенської гомінкої зали я зрозуміла, в чому справа.

У печері була ніч; світло, що м’яко падало згори, імітувало радше місяць, аніж сонце. Я скористалася тим, що мені не сліпить очі, аби роздивитися стелю і розгадати її секрет. Високо, дуже високо над головою сотні маленьких місяців лили розсіяне світло на далеку невиразну землю. Маленькі світила були хаотично розкидані – одні ближче, інші далі. Я похитала головою. Навіть роздивившись світло, я не розгадала його природи.

– Ходімо, – сердито скомандував Джаред – він був уже за декілька кроків попереду.

Здригнувшись, я поквапилася за ним і пожалкувала, що взагалі зупинялася, – було видно, що Джареду неприємно до мене звертатися.

Коли ми дісталися печери з двома річками, я навіть не сподівалася на ліхтарик. І не отримала його. Тут панувало те ж саме тьмяне освітлення, що й у великій печері, от тільки світил було менше – лише двадцять дивних мініатюрних місяців. Напустивши на себе суворості, Джаред втупився в стелю, а я тим часом невпевнено попрямувала до купальні з чорнильним басейном. Мені здалося, що якби я ненароком упала в киплячу підземну річку і зникла, то Джаред, напевно, побачив би у цьому благе втручання долі.

«А мені здається, що він би зажурився, – не погодилася зі мною Мелані, в той час як я, притискаючись до стіни, обережно проминала чорну купальню. – Якби ми упали».

«Сумніваюся. Можливо, йому б згадався біль першої втрати, але він був би щасливий, якби я зникла».

«Тому що він нічого про тебе не знає», – прошепотіла Мелані, а потім скулилася, ніби раптом відчула страшенну втому.

Від подиву я застигла. Схоже, Мелані щойно зробила мені комплімент.

– Ворушися! – гавкнув Джаред з іншої печери.

Я побігла – наскільки дозволяли темрява і страх.

…Коли ми повернулися, Джеб чекав нас біля синього ліхтаря. Коло його ніг лежали два грудкуваті довгасті мішки і два нерівні прямокутники. Я такого ще не бачила. Мабуть, Джеб приніс їх, поки нас не було.

– Хто сьогодні вартує, ти чи я? – невимушено запитав Джеб у Джареда.

Джаред зиркнув на предмети на долівці.

– Я, – коротко відповів він. – І мені потрібна лише одна постіль.

Джеб звів волохату брову.

– Ця істота не людина, Джебе. І ви лишили її на мій розсуд – тож не пхайте сюди свого носа.

– Але ж вона не тварина, хлопче. Ти би з собакою обходився краще.

Джаред нічого не відповів, лише рипнув зубами.

– Ніколи не думав, що ти такий жорстокий, – м’яко сказав Джеб, але підняв із долівки один мішок і, просунувши руку під ремінець, одягнув його на плече, а потім затиснув під пахвою один із прямокутників.

– Вибач, люба, – промовив він, проходячи повз мене, і поплескав мене по плечу.

– Та годі вже! – загорланив Джаред.

Знизавши плечима, Джеб пішов геть. Але перш ніж він зник з очей, я швиденько залізла до своєї камери і, забравшись у найвіддаленіший куток, скрутилася там калачиком, аби не привертати уваги.

Замість тихо розміститися в коридорі подалі від мене, Джаред розгорнув постіль просто перед входом до моєї в’язниці. Він декілька разів показово збив подушку, а потім розлігся на матраці, схрестивши руки на грудях. Саме це я бачила крізь отвір – схрещені руки на грудях і шматочок живота.

Його шкіра була тої ж золотавої барви, що снилася мені останні півроку. Було дуже дивно дивитися сон наяву, за якихось п’ять кроків від себе.

– Навіть не думай прослизнути повз мене, – попередив Джаред. Голос його звучав не так грубо, як раніше, – він був сонний. – А якщо спробуєш… – позіхнув він, – я тебе вб’ю.

Я промовчала. Його погрози мене образили. Чого б це я намагалася прослизнути повз нього? І куди я піду? Просто в руки варварів, які тільки й чекають, щоб я утнула таку дурницю? Та навіть припустімо, що мені вдасться і повз них пробратися, то куди далі – в пустелю, в якій я вже раз ледь не підсмажилася? Цікаво, що він собі навигадував про мої здібності? Який підступний план, на його думку, я виношую, аби перевернути їхній маленький світ? Невже я дійсно здаюся такою могутньою? Невже не видно, наскільки я безпорадна й беззахисна?

Скоро він глибоко заснув – я це визначила по тому, як уві сні він почав сіпатися. У спогадах Мелані я вже раз бачила, що він іноді так робить. Спить він так неспокійно лише тоді, коли чимось стурбований. Я дивилася, як стискуються і розтискуються його кулаки, і думала, що то йому, мабуть, сниться, як він хапає мене за горло.

Наступні дні – можливо, навіть цілий тиждень, бо вести підрахунок було неможливо, – минали в тиші. Джаред стіною відгородив мене від світу, доброго чи злого. Не було інших звуків, окрім мого власного дихання, моїх власних рухів; жодних краєвидів, окрім чорної печери, кружечка тьмяного світла, знайомої таці з одним і тим самим меню та кинутих мигцем Джаредових поглядів; жодних дотиків до моєї шкіри, окрім горбкуватого каменю; жодних смаків, окрім гіркої води, твердого хліба, водянистого супу й дерев’янистих коренеплодів, що повторювалися знову, і знову, і знову.

То було дуже дивне поєднання: постійний страх, болісний фізичний дискомфорт і нестерпна монотонність. З них трьох убивчу нудьгу було, мабуть, зносити найтяжче. Моя в’язниця перетворилася на сенсорно-ізоляційну камеру.

Ми з Мелані так непокоїлися, що вже з’їжджали з глузду.

«Ми вже почали чути голоси, – сказала якось Мелані.– А це недобрий знак».

«Скоро ми забудемо, як розмовляти, – схвильовано подумала я. – Коли до нас востаннє говорили?»

«Чотири дні тому ти подякувала Джебові за їжу, а він сказав «будь ласка». Здається, то було чотири дні тому. Чотири довгі сни принаймні,– вона начебто зітхнула. – Припини гризти нігті – мені знадобилися роки, аби позбутися цієї звички».

Але довгі дряпливі нігті мені заважали. «Гадаю, вже скоро нам не доведеться турбуватися через погані звички».

Джаред більше не дозволяв Джебу приносити їжу. Натомість хтось підносив її в кінець коридору, і Джаред її там забирав. Я завжди отримувала одне й те саме – хліб, суп та овочі – двічі на день. Джаредові інколи перепадала добавка – ласощі в упаковках відомих торгових марок. Лише уявити, як такі делікатеси могли потрапили до рук людей!

Я не чекала, що Джаред поділиться – звісно, ні,– але інколи мені ставало цікаво, чи не пробігає в нього думка, що я на це сподіваюся. Однією з моїх розваг було слухати, як він їсть свої гостинці, тому що він завжди робив це так показово, мабуть, хизуючись ними не менше, ніж тою подушкою.

Якось Джаред неквапливо розривав упаковку сирних паличок – театрально, як завжди, – і насичений запах прокотився моєю печерою… апетитний, непереборний. Джаред демонстративно поклав одну паличку до рота і став гучно жувати, аби я добре чула хрускіт.

Мій шлунок голосно забурчав, і я розреготалася з самої себе. Я так давно не сміялася! Спробувала пригадати, коли це було востаннє, і не змогла. Напад істерики в пустелі не рахується. Навіть до того, як я потрапила сюди, небагато речей здатні були мене розсмішити.

Але цього разу мені чомусь стало смішно. Шлунок потягнувся до тієї маленької сирної палички, і я знову засміялася. Без сумніву, то вже були ознаки божевілля.

Не знаю, чим цей сміх образив Джареда, але він підвівся і зник. За деякий час я знову почула, як він їсть палички, але вже подалі він мене. Я визирнула з печери й побачила, що він сидить у темному кутку коридору, спиною до мене. Я швиденько сховала голову, боячись, що він от-от може обернутися й побачити – я за ним спостерігаю. Відтоді він майже постійно сидів у кінці коридору і лише вночі простягався навпроти моєї в’язниці.

Двічі на день, точніше, двічі на ніч, оскільки Джаред ніколи не виводив мене з камери в присутності інших, ми ходили до печери з річками. То була довгоочікувана мить, навіть попри мій страх, бо лише тоді я випростувалася з неприродної пози, до якої мене змушувала маленька печера. Щоразу, коли я поверталася в нору, було дедалі важче.

Тричі за тиждень, завжди коли ми спали, хтось приходив нас перевіряти.

Першого разу то був Кайл.

Мене розбудило те, що Джаред нагло скочив на ноги.

– Забирайся, – гукнув він, тримаючи напоготові рушницю.

– Я просто перевіряю, – сказав Кайл. Голос його був далеко, але звучав достатньо гучно і хрипко, аби я зрозуміла, що то він, а не брат. – Одного разу тебе тут може не виявитися. Або ти спатимеш занадто міцно.

У відповідь Джаред лише підкинув рушницю.

Я чула, як покотився Кайлів сміх – здоровань пішов геть.

Ще двічі я й не вгадала, хто то був. Може, знову Кайл, може, Іян, а може, якийсь незнайомець. Просто ще двічі я прокидалася від того, що Джаред зіскакував із постелі й наставляв дуло на незваного гостя. Без слів. Хто б там «просто не перевіряв», він не утруднював себе розмовами. Коли ж гість забирався геть, Джаред швидко засинав. А от я так швидко не могла втихомирити своє серце.

Четвертого разу сталося щось новеньке.

Я ще не зовсім заснула, коли Джаред прокинувся і швидко став навколішки. А тоді з рушницею в руках і лайкою на губах він звівся на ноги.

– Спокійно, – промовив голос віддалеки. – Я прийшов із миром.

– Хай що ти продаєш, я не купую, – гарикнув Джаред.

– Просто хочу побалакати, – голос наблизився. – Ти стирчиш тут під землею, пропускаєш важливі перемовини… Нам тебе бракує.

– Ще б пак, – промовив Джаред саркастично.

– Опусти зброю. Якби я хотів на тебе напасти, то цього разу взяв би з собою ще чотирьох хлопців.

Запала коротка тиша, а потім Джаред знову заговорив, з ноткою сарказму в голосі:

– Як там ся має твій братик?

Мені здалося, що Джаред насолоджується запитанням. Йому подобалося дражнити свого гостя. Джаред присів навпроти моєї печери й обіперся спиною об стіну – невимушено, але з рушницею напоготові.

Моя шия засвербіла, ніби здогадавшись, що руки, які її душили, зовсім поруч.

– Він і досі пригадує тобі свій ніс, – сказав Іян. – Та, власне, це не вперше він у нього зламаний. Я перекажу йому, як тобі шкода.

– Мені не шкода.

– Я знаю. Ще ніхто не шкодував, що набив Кайлові пику.

Вони обоє тихо засміялися; у тому сміхові було щось товариське, яке здавалося надзвичайно недоречним, якщо зважити на Джаредову рушницю, ніби між іншим націлену на Іяна. Та з іншого боку, останнє пристановище пов’язує міцніше за будь-які узи. Міцніше за кров.

Іян присів на матрац поруч із Джаредом. Я бачила його в профіль – чорний силует у синюватому світлі. У нього був бездоганний ніс – прямий, орлиний, – такі носи я бачила на зображеннях відомих скульптур. Що це могло значити: те, що він подобається людям більше за свого брата, і саме тому його ніс не поламаний? Чи те, що він вправніше ухиляється?

– То чого ти хочеш, Іяне? Уже ж не перепросити за Кайла, гадаю.

– Джеб тобі розповів?

– Що саме?

– Пошуки припинили. Навіть шукачі.

Джаред нічого не відповів, проте я відчула, як повітря навколо нього несподівано наелектризувалося.

– Ми дуже пильно за ними стежили, аби нічого не проґавити, проте вони ні разу не здалися аж занадто занепокоєними. Пошук не відхилявся від зони, де ми залишили автомобіль, і кілька днів вони радше шукали тіло, аніж виживанця. Дві ночі тому, коли пошукова команда залишила по собі купу сміття і в їхній табір забрела зграя койотів, пошуки урвалися. Один із шукачів повернувся пізно вночі й наскочив на тварин. Койоти напали на нього і встигли відтягнути на добрі сто метрів у пустелю, перш ніж інші почули його зойки і помчали на допомогу. Всі шукачі, певна річ, мали при собі зброю. Вони легко сполохали койотів, і жертва відбулася легким переляком, проте цей випадок, здавалося, відповів на запитання, куди поділася наша гостя.

Мені стало цікаво, як людям вдалося шпигувати за шукачами і дізнатися так багато. Ця думка просто заполонила мене. Картина, що виникла у мене в голові, зовсім мені не подобалася: невидимі люди спостерігають за ненависними душами. Мені стало геть лячно.

– Після того шукачі згорнули табір і поїхали. Пошук припинили. Усі охочі повернулися додому. Її більше ніхто не шукає,– профіль Іяна розвернувся до мене, і я відхилилася, сподіваючись, що в темряві він мене не побачить. А якщо й помітить, то хіба чорний силует. – Напевно, її офіційно оголосять мертвою – якщо там ведуть якісь такі реєстри. Джеб постійно торочить: «Я ж вам казав!» – усім, у кого ще є терпець це слухати.

Джаред пробурмотів щось нерозчленоване. Я розрізнила тільки Джебове ім’я. Потім він різко вдихнув, видихнув і промовив:

– Ну що ж. Мабуть, це кінець.

– Схоже на те, – Іян завагався, а потім додав: – Хіба що… та це, мабуть, пусте.

Джаред знову напружився: йому не подобалося, коли в його висновки вносять поправки.

– Продовжуй.

– Ніхто, крім Кайла, не приділяє цьому великої уваги, але ж ти ж знаєш Кайла…

Джаред щось буркнув на знак згоди.

– У тебе дуже тонке чуття до такого роду речей. Я хочу почути твою думку, тому і прийшов у заборонену зону, ризикуючи життям, – сухо промовив Іян, а потім його голос знову став дуже серйозний. – Розумієш, серед них була одна шукачка… Так, так, саме шукачка, бо вона була з пушкою…

Я не одразу зрозуміла останнє слово. У словнику Мелані його не було. А коли я здогадалася, що мова йде про зброю, то від ноток заздрості в голосі Іяна мені стало зле.

– Кайл перший помітив, що одна з них стоїть осторонь. Решті це здалося несуттєвим – ну, не бере вона участі в мисленнєвому процесі… Хоча вона теж висувала чимало версій, але, здавалося, ніхто її не слухав. Якби ж ми чули, про що вона говорила…

У мене по шкірі знову пробіг холодок тривоги.

– Зрештою, – провадив Іян, – пошук відізвали, але вона була незадоволена таким рішенням. Ти ж знаєш, які ці паразити завжди такі… милі! А ця була дивна – ще трохи, і вона б зчинила сварку, – ніколи такого не бачив. Не справжню сварку, тому що всі вони вміють стримуватися, але у тої незадоволеної був такий вигляд, ніби вона з ними лається. Основна група шукачів не звернула на неї уваги – всі просто пішли геть.

– А незадоволена? – запитав Джаред.

– Сіла в машину і проїхала півдороги до Фенікса, потім повернула назад до Тусона, а потім знову рушила на захід.

– Продовжує пошуки.

– Або хоче все з’ясувати. Вона зупинилася поблизу крамнички, знаєш, що біля підніжжя гори. Побалакала з паразитом, який там працює, хоча його вже й розпитували.

– Гм, – буркнув Джаред. Загадка його зацікавила.

– Потім вона видерлася на вершину гори. Дурна істота! Мабуть, зашкварилася там живцем, одягнута в чорне з ніг до голови.

Моїм тілом прокотився спазм. Не усвідомлюючи своїх дій, я стріпнулася, притиснувшись до стінки своєї клітки й інстинктивно затуливши обличчя руками. Замкненим простором моєї маленької печери прокотилося шипіння, і лише після того, як воно затихло, я зрозуміла, що шипіла я сама.

– Що то було? – вигукнув Іян шоковано.

Визирнувши крізь пальці, я побачила два обличчя, які заглядають крізь отвір. Іянове лице було повністю чорне, але Джаредове наполовину освітлене – вираз у нього був кам’яний.

Більше за все мені хотілося стати невидимою, але дрижаки, яких я не могла стримувати, раз у раз струшували тіло.

Джаред відійшов, а потім повернувся з ліхтариком в руках.

– Подивися на її очі,– пробурмотів Іян. – Вона перелякалася.

Тепер я бачила їх обох, але дивилася тільки на Джареда. Його погляд був прикутий до мене – Джаред щось вираховував. Мабуть, зважував те, що повідомив йому Іян, і шукав підступу в моїй поведінці.

А моє тіло й далі тремтіло.

«Вона ніколи не відступиться», – застогнала Мелані.

«Знаю, знаю», – застогнала я у відповідь.

І коли це наша відраза встигла перетворитися на страх? Шлунок спазматично скрутився. Чому шукачка просто не дозволить мені померти, як усі? А якби я справді померла, вона б і тоді мене переслідувала?

– Що то за шукачка в чорному? – несподівано гаркнув Джаред.

Мої губи тремтіли, але я не відповідала. Мовчати було безпечніше.

– Я знаю, що ти здатна розмовляти, – прогарчав Джаред. – Ти говорила до Джеба та Джеймі. А зараз побалакаєш зі мною.

Він заліз до мене в печеру, здивований, що довелося для цього скластися майже вчетверо. Низька стеля змусила його сісти навпочіпки, і це його явно не тішило. Йому більше подобалося височіти наді мною.

Мені не було куди тікати. Я вже й так залізла у найдальший куток. Печера ледве вміщувала нас двох. Я відчувала Джаредів подих на своїй шкірі.

– Розповідай, – наказав він.

Розділ 19
Розлука

– Хто ця шукачка в чорному? Чому вона не припиняє пошуків? – оглушливий Джаредів крик падав на мене зусібіч.

Я затулилася руками в очікування першого удару.

– Гей, Джареде! – пробурмотів Іян. – Може, краще я…

– Не лізь!

Проте голос Іяна наблизився, і з гуркотом посипалися камінці, коли він спробував залізти слідом за Джаредом в маленьку печерку, де й без того було тісно.

– Хіба ти не бачиш, що вона надто налякана, аби говорити? Нехай трохи заспокоїться…

Потім я почула шурхіт – це Джаред розвернувся, а далі – глухий удар. Іян вилаявся. Коли я зиркнула крізь пальці, Іян зник, а Джаред сидів до мене спиною.

Іян сплюнув і застогнав.

– Це вже вдруге, – роздратовано буркнув він, і я зрозуміла, що стусан, який призначався мені, дістався Іяну.

– Зараз буде і втретє,– у відповідь гиркнув Джаред, але повернувся до мене, схопивши ліхтар тією-таки рукою, яка щойно поцілила Іяна. Після нескінченної темряви у печері стало сліпучо-ясно.

Джаред знову заговорив, при світлі вивчаючи моє обличчя і карбуючи кожне слово:

– Хто. Ця. Шукачка.

Я опустила руки і подивилася просто в його безжальні очі. Мене непокоїло, що від мого мовчання постраждав інший, навіть якщо цей інший не так давно намагався мене убити. Хіба так проводяться тортури?

Джаредів вираз пом’якшав, коли він побачив на моєму обличчі зміни.

– Я не збираюся тебе бити, – тихо промовив він, не до кінця впевнений у своїх словах. – Але мені потрібна відповідь на запитання.

То було навіть не те запитання – не про таємницю, яку я мусила будь-що охороняти.

– Скажи мені,– наполіг він, ледь приплющивши очі, в яких читалося розчарування і біль.

Невже я дійсно така боягузка? Краще воно б так і було – я б радше вірила, що мій страх перед болем притлумив усе інше. Але справжня причина, з якої я розтулила рот і заговорила, була набагато жалюгіднішою.

Я хотіла йому догодити – цій людині, що так люто мене ненавидить.

– Шукачка… – почала була я хрипким і грубим від тривалого мовчання голосом.

Але він нетерпляче мене перебив.

– Ми вже знаємо, що це шукачка.

– Ні, не просто шукачка, – прошепотіла я. – Моя шукачка.

– Що значить – твоя шукачка?

– Приставлена до мене, вона за мною наглядає. Через неї…– я ледве не вимовила слово, за яким прийшла б смерть. Ледве не сказала «ми». Чистісіньку правду, яку б він сприйняв за чистісіньку брехню, що зраджувала його найглибші бажання, найглибший біль. Він би ніколи не повірив, що його мрії можуть бути реальними. Усе, що він би в мені побачив, – це небезпечну ошуканку, що дивиться на нього очима, які він колись кохав.

– Через неї?.. – тиснув Джаред.

– Через неї я втекла, – видихнула я. – Через неї прийшла сюди.

Не зовсім правда, але й не зовсім брехня.

Джаред витріщився на мене і навіть роззявив рота, намагаючись перетравити моє одкровення. Краєчком ока я побачила, що Іян знову зазирає в печеру – його жваві блакитні очі здивовано розширилися, а на блідих губах запеклася кров.

– Ти тікала від шукачки? Але ж ти з ними заодно! – Джаред зусиллям волі узяв себе в руки, аби продовжити допит. – Чому шукачка тебе переслідувала? Що хотіла від тебе?

Я ковтнула – звук пролунав неприродно гучно.

– Вона хотіла тебе і Джеймі.

Його обличчя посуворішало.

– І ти намагалася привести її сюди?

Я похитала головою.

– Я не… Я…

Як я могла йому пояснити? Він не сприйме правди.

– Що?

– Я… не хотіла їй казати. Вона мені не подобається.

Він моргнув, у черговий раз спантеличений.

– Хіба ви всі не повинні любити всіх?

– Так, повинні,– підтвердила я, червоніючи від сорому.

– Хто тобі розпатякав про наш сховок? – запитав Іян із-за Джаредового плеча. Джаред скривився, але не обернувся.

– Я не можу сказати… Я не знаю… Я просто побачила орієнтири. Лінії в альбомі. Я намалювала їх для шукачки… але ми не знали, що вони означають. Вона досі думає, що то дорожня карта, – мій язик молов без упину. Я все чекала, що він ляпне щось не те, тому намагалася його стримувати.

– Як це ти не знала, що вони означають? Ти ж тут, – Джаред уже був простягнув до мене руку, але вона миттю упала.

– Я… у мене були проблеми з… з пам’яттю. Я не розуміла… Не могла побачити все. Наче на стіну наштовхувалася. Тому до мене приставили шукачку. Вона чекала, поки я дізнаюся решту…

Ой як багато сказано! Я прикусила язик.

Джаред з Іяном обмінялися поглядами. Вони ще ніколи такого не чули. І не вірили мені, але їм так хотілося, аби це було правдою! Аж надто хотілося. Від цього їм стало страшно.

Голос Джареда несподівано порізкішав.

– Ти бачила мою хижку?

– Так, один раз.

– А потім розповіла шукачці.

– Ні.

– Ні? Чому ні?

– Тому що… на той час, коли я все згадала… мені вже не хотілося їй казати.

Іян так і завмер, від подиву розширивши очі.

Джаредів голос змінився – став м’якшим, майже ніжним. Набагато небезпечнішим за крик.

– Чому ти не захотіла їй розповідати?

Мої губи міцно зімкнулися. То була не та таємниця, втім, теж таємниця, і він хотів її з мене вибити. Тої миті моя рішучість тримати язик за зубами була викликана не так інстинктом самозбереження, як дурною помстою за завдані образи. Я не скажу чоловікові, який мене зневажає, що кохаю його.

У моїх очах спалахнув виклик, і Джаред, здавалося, зрозумів, що витягнути з мене відповідь буде непросто. І вирішив оминути це питання – можливо, повернеться до нього згодом, залишить на закуску – у тому разі, якщо я вже не відповідатиму на решту його запитань.

– Чому ти не змогла отримати повний доступ до пам’яті? Це… нормально?

Тут теж чаїлася небезпека. Уперше за все життя я збрехала.

– Мелані впала з великої висоти. Тіло було пошкоджене.

Я не дуже вміла брехати. І моя спроба зазнала невдачі – Джаред і Іян обоє вловили неправдиву нотку в моєму голосі. Джаред схилив голову набік, а Іян звів брову.

– Чому шукачка не повернулася назад з усіма? – запитав Іян.

Раптом я почулася виснаженою. Я знала, що люди здатні продовжувати допит усю ніч і що вони таки його продовжать, якщо я відповідатиму. А значить, рано чи пізно я схиблю. Я прихилилася до стіни й заплющила очі.

– Не знаю, – прошепотіла я. – Вона не така, як інші душі. Вона… надокучлива.

Несподівано Іян розсміявся. Від його сміху я здригнулася.

– А ти? Ти така ж, як інші… душі? – запитав він.

Я розплющила очі й послала йому довгий утомлений погляд. «Що за безглузде запитання?» – подумала я, а потім міцно стулила повіки і схилила обличчя на коліна, обхопивши голову руками.

Чи то Джаред збагнув, що я більше нічого не скажу, чи в нього затерпло тіло, але, щось буркнувши, він виліз із печери. Потім забрав ліхтар і, випроставшись, тихо застогнав.

– Оце так новини, – прошепотів Іян.

– Брехня, звісно, – прошепотів Джаред у відповідь. Хоч і не дуже чітко, але я могла розібрати, про що вони розмовляють. Вони, мабуть, не усвідомлювали, як їхня розмова відлунює до мене в печеру. – От тільки… не розумію, у що вона хоче змусити нас повірити – до чого вона веде.

– А я думаю, що вона не бреше. Окрім того одного разу. Ти помітив?

– Вистава.

– Джареде, ти коли-небудь зустрічав паразита, який умів би хоч трохи брехати? Окрім шукачів, звісно.

– Ким вона, напевно, і є.

– Ти серйозно?

– Це б усе пояснило.

– Вона… ця істота схожа на шукачів найменше з усіх, кого я бачив. Якби шукач бодай здогадувався, як нас знайти, то привів би за собою цілу армію.

– І нічого б тут не знайшов. Але вона… оця… знайшла нас, правда ж?

– Але дорогою мало не померла…

– Проте досі дихає, еге ж?

Тривалий час вони мовчали. Так довго, що мені закортіло розтягнутися на долівці печери, а не лежати скрученою в клубок. Проте я боялася шуміти. Понад усе воліла, аби Іян пішов і можна було поспати. Адреналін вимився з крові – я була геть виснажена.

– Гадаю, треба піти перемовитися з Джебом, – прошепотів Іян, порушивши мовчанку.

– Геніальна ідея! – голос Джареда аж лускав від сарказму.

– Пам’ятаєш найпершу ніч? Коли вона скочила між тобою та Кайлом? Було дуже дивно.

– Просто намагалася вижити, уникнути…

– Даючи Кайлу фору? Та він би її пристукнув… Гарний план.

– Але ж спрацювало.

– Джебова пушка спрацювала. Чи ти хочеш сказати, що вона передбачила: Джеб дістане рушницю?

– Ти забагато думаєш, Іяне. А саме цього вона й прагне.

– Гадаю, ти не правий. Не знаю чому… але здається, вона взагалі не хоче, щоб ми про неї думали, – я почула, як Іян звівся на ноги. – Знаєш, що справді дивно? – пробурмотів він уже не пошепки.

– Що?

– Я почувався винним – винним до неможливості,– коли дивився, як вона сахається нас. Коли дивився на ті чорні синці на її шиї.

– Не дозволяй їй пробивати тебе на сльозу, – у голосі Джареда забриніло занепокоєння. – Це не людина. Не забувай.

– Просто тому, що вона не людина, ти гадаєш, вона не відчуває болю? – запитав Іян, віддаляючись. – Що її відчуття не такі, як у звичайної дівчини, яку побили – побили ми?

– Візьми себе в руки, – просичав Джаред йому вслід.

– Бувай, Джареде.

Потому як Іян пішов, Джаред іще довго не міг розслабитися. Спочатку він сновигав туди-сюди перед отвором, а потім усівся на матраці, затуливши мені світло, і щось сам до себе безтямно бубонів. Я вирішила не чекати, поки він засне, і розтягнулася, наскільки було можна, на увігнутій долівці. Мої рухи сполохали його – він підскочив і знову почав бубоніти.

– «Винним», – шкулько пробурчав він. – Дозволив їй розчулити себе. Як Джеба, як Джеймі. Так не може тривати. Нерозумно залишати її в живих.

У мене по шкірі мурахи поповзли, але я постаралася не зважати. Якби я панікувала щоразу, коли Джаред надумає мене убити, то не мала б ні хвилини спокою. Я перевернулася на живіт, аби вигнути спину в інший бік. Джаред знову сполошився, а потім затих і, певно, досі снував свої думи, коли я нарешті поринула в сон.

Коли я прокинулася, Джаред сидів на матраці у полі мого зору, ліктями на колінах, спершись рукою на кулак.

У мене зовсім не було відчуття, що я поспала годину-другу, але водночас я була надто вимучена, аби намагатися заснути знову. Натомість мене непокоїв нещодавній Іянів візит, бо тепер, після його дивної реакції, Джаред старатиметься ще дужче ізолювати мене від світу. Краще б те почуття провини Іян тримав при собі. Якщо він знав, що здатний на такі відчуття, то навіщо душив мене, коли на те пішло? Мелані також розізлилася на Іяна і переживала через можливі наслідки його докорів сумління.

За декілька хвилин наші тривожні роздуми перебив вигук.

– Це я, – почувся голос Джеба. – Спокійно.

Джаред підняв рушницю.

– Ану, малий, давай, пристрель мене. Ну ж бо! – з кожним словом голос Джеба лунав дедалі ближче.

Джаред зітхнув і опустив рушницю.

– Будь ласка, йдіть звідси.

– Треба побалакати, – сказав Джеб і важко пирхнув, присівши на землю навпроти Джареда. – Гей, привіт! – гукнув він, киваючи до мене.

– Не люблю я цього, – пробурчав Джаред.

– Ага.

– Іян розповів мені про шукачів.

– Я знаю. Щойно з ним говорив.

– Чудово. Тоді чого вам треба?

– Не стільки мені, як усім. Наша комора уже майже спорожніла. Слід серйозно поповнити запаси.

– О-о, – вимовив Джаред; це було зовсім не те, що він приготувався почути. Після короткої паузи він сказав: – Нехай Кайл піде.

– Гаразд, – просто відповів Джеб, обіпершись об стіну в спробі підвестися.

Джаред зітхнув. Він знав, що його пропозиція – чистісінький блеф, і поступився, щойно Джеб на неї погодився.