Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 41 страниц)
Люди знову зібралися на кухні – не певна, хто з них прийшов сюди по мої розповіді, а хто – по шоколадні батончики, які роздавав Джеб. Від свого батончика я відмовилася, пояснивши незадоволеному Джеймі, що не можу жувати й говорити воднораз; проте він, підозрюю, приберіг мій батончик на потім. Іян сидів на своєму звичному місці біля вогню, насторожений Енді також був тут, а поруч із ним сиділа Пейдж. Більше не було жодного учасника вилазки – звісна річ, і Джареда. Док також прогулював – цікаво, що з ним: досі п’яний як чіп чи, може, похмілля. А головне – не було Волтера.
Перше запитання пролунало від Джефрі, чоловіка Труді. Мені було приємно, хоч я й намагалася не показувати, що він зрештою вступив у коло людей, які мирилися з моєю присутністю. Шкода, що я не змогла добре відповісти на його запитання, які чимось нагадали мені питання Дока.
– Я майже нічого не знаю про цілительство, – визнала я. – Ніколи не зверталася до цілителів після… того, як прилетіла. Я не хворіла. Знаю одне: ми ніколи не обираємо планету, де не зможемо підтримувати тіла носіїв у ідеальному стані. Не існує захворювання, яке неможливо вилікувати: від найпростіших порізів і переломів до епідемічних хвороб. Тепер люди помирають тільки від старості. Навіть здорові людські тіла не можуть жити вічно. Також трапляються нещасні випадки, але за присутності душ це стається набагато рідше. Ми обережні.
– Озброєні люди – це не просто нещасний випадок, – мовив хтось. Я саме витягала хліб, тому не бачила, хто говорив, а по голосу не впізнала.
– Так, це правда, – погодилась я.
– То виходить, ти не знаєш, як лікуються хвороби? – не вгавав Джефрі.– 3 чого роблять ліки?
Я похитала головою.
– Вибачте, я не знаю. І зовсім не цікавилася цим питанням, коли мала доступ до інформації. Просто сприймала як належне. На всіх планетах, де я жила, здоров’я – це даність.
Очі Джефрі спалахнули, а щоки зарум’янилися. А тоді він опустив очі та злісно зціпив зуби. Чим я його образила?
Гіт поплескав Джефрі по руці. В печері повисло напружене мовчання.
– Е-е-е… а щодо грифів… – Іян вичавив із себе кілька слів, намагаючись змінити тему. – Не знаю, може, я прослухав, але ти не пояснила, чому назвала їх «недобрими»…
Я цього справді не пояснювала, але ні на хвилину не сумнівалася, що Іяну це зовсім не цікаво, – він запитав перше, що спало йому на думку.
Неформальний урок закінчився швидше, ніж зазвичай. Запитань було негусто, та й переважно ставили їх Іян або Джеймі. Після запитань Джефрі всі поринули в роздуми.
– Ну що ж, завтра вставати до схід сонця, збирати кукурудзу… – перебив іще-одну ніякову паузу Джеб, натякаючи всім, що час розходитися. Люди звелися на ноги, потяглися, але досі перемовлялися тихими голосами, а це було зовсім не звично.
– Я щось не те сказала? – прошепотіла я до Іяна.
– Аж ніяк. Вони замислилися про смертність, – зітхнув він.
Мій людський мозок раптом осяяло – це був сплеск інтуїції.
– Де Волтер? – досі пошепки, але вимогливо запитала я.
Іян знову зітхнув.
– Він у південному крилі. Він… нездужає.
– Чому ніхто не сказав мені?
– Останнім часом… тобі було нелегко, тому…
Я нетерпляче похитала головою.
– Що з ним?
Підійшов Джеймі й узяв мене за руку.
– У Волтера постійно ламаються кістки – такі вони крихкі,– прошепотів Джеймі.– Док упевнений, що це рак – остання стадія.
– Волт, певно, довгий час приховував, як йому болить, – додав Іян похмуро.
Я здригнулася.
– І ви нічого не можете зробити? Зовсім нічого?
Іян похитав головою, не зводячи з мене ясних очей.
– Ми – нічого. Навіть якби ми не застряли в цій дірі, все одно не змогли б йому нічим допомогти. Цю хворобу люди так і не навчилися лікувати.
Я прикусила язика, мало не вибовкавши свою пропозицію. Звісно, тут Волтеру нічим не допоможеш. Будь-хто з цих виживанців помиратиме довгою болісною смертю, але не пожертвує свідомістю заради зцілення тіла. Я їх розумію… тепер розумію.
– Він питав про тебе, – провадив Іян. – Іноді він кличе тебе на ім’я; важко сказати, що це означає: Док заливає його віскі, щоб притлумити біль.
– Док розклеївся і сам почав багато пити, – додав Джеймі.– Як усе невчасно!
– Можна мені з ним побачитися? – запитала я. – Чи хтось буде проти?
Іян насупився і пирхнув:
– На декого це буде дуже схоже, – він похитав головою. – Та хіба не байдуже? Якщо така остання воля Волта…
– Твоя правда, – погодилась я. Від слова «остання» в очах запекло. – Якщо Волт хоче мене побачити, то хіба не байдуже, хто що собі дума – нехай собі казяться.
– Не хвилюйся – я нікому не дозволю тебе залякувати, – бліді губи Іяна стиснулися в тонку лінію.
Мене охопила тривога, наче кортіло поглянути на годинник. Час, який давно перестав для мене щось означати, несподівано набрав ваги.
– Може, вже пізно? Ми його не збудимо?
– Він спить, коли спиться. Ходімо й поглянемо.
Я одразу рушила, волочучи за собою Джеймі: той досі тримав мене за руку. Мене підганяло вперед відчуття плинності часу, усвідомлення кінця й неминучості. Іян швидко наздогнав нас – із його-бо широким кроком.
Ми проминули освітлену місячним сяйвом печеру з городом, і на нас ніхто не звернув уваги. Я занадто часто з’являлася в товаристві Джеймі та Іяна, щоб викликати цікавість, хоча цього разу ми завернули зовсім в інший коридор.
Єдиним винятком був Кайл. Побачивши поряд зі мною брата, він закам’янів на ходу. Його погляд ковзнув на руку Джеймі, яка чіплялася за мою, і вуста скривилися, наче він от-от загарчить.
У відповідь на братову реакцію Іян розпростав плечі – його вуста скривилися точним віддзеркаленням Кайлових – і навмисне потягнувся до моєї другої руки. Кайл бекнув, наче його нудить, і повернувся до нас спиною.
В темному південному коридорі я спробувала вивільнити руку. Іян тільки міцніше її стиснув.
– Краще б ти його не сердив, – пробурмотіла я.
– Кайл помиляється. Останнім часом у нього увійшло в звичку помилятися. Спливе чимало часу, перш ніж він змириться, але це не означає, що нам слід на нього зважати.
– Він мене лякає,– прошепотіла я. – Мені зовсім не хочеться, щоб у нього з’явилося ще більше підстав ненавидіти мене.
Іян і Джеймі водночас стиснули мене за руки. І заговорили воднораз.
– Не бійся, – мовив Джеймі.
– Джеб висловився дуже ясно… – сказав Іян.
– Що ти маєш на увазі? – запитала я в Іяна.
– Якщо Кайл не підкоряється правилам, встановленим Джебом, то може забиратися під три чорти.
– Але це несправедливо. Його місце тут.
– Якщо він залишився, – пробурмотів Іян, – значить, пристав на умови.
Решту довгої дороги ми мовчали. Мене пригнічувала провина – схоже, тут я постійно в такому стані. Винна, перелякана, з розбитим серцем. Навіщо я прийшла сюди?
«Тому що, хай як це дивно, тут твоя домівка, – прошепотіла Мелані. Вона гостро відчувала тепло долонь Іяна та Джеймі, міцно сплетених із моїми. – Де ще в тебе таке буде?»
«Ніде, – визнала я зажурено. – Але це не означає, що тут моя домівка. Принаймні не настільки, як твоя».
«Тепер ми йдемо в парі, Вандо».
«Краще не нагадуй».
Дивно, що я чую її так виразно. Останні два дві вона зовсім принишкла, чекаючи, хвилюючись, сподіваючись знову побачити Джареда. Звісно, я теж була зайнята.
«Можливо, він із Волтером. Може, він був там весь час», – із надією подумала Мелані.
«Ми не за цим ідемо до Волтера».
«Ні. Звісно, ні», – в її тоні звучало каяття, але я зрозуміла, що для неї Волтер значив значно менше, ніж для мене. Певна річ, вона зажурена, що він скоро помре, тільки от від самого початку з цим змирилася. Я ж натомість не могла цього прийняти, навіть тепер. Волтер був моїм другом, а не її. Він захищав мене.
В лікарняному крилі нас вітало тьмяно-блакитне світло ліхтаря. (Тепер я знала, що ліхтарі працюють на сонячних батареях, які на підзарядку щодня виставляють на сонце). Ми почали рухатися тихіше й водночас, не змовляючись, сповільнили крок.
Терпіти не можу цю печеру. У темряві дивні тіні від слабенького ліхтаря роблять її моторошною. Сьогодні тут пахло інакше – все просякло смородом повільного згасання, алкогольного перегару і жовчу.
Два лікарняні ліжка були зайняті. З одного звисали ноги Дока; я впізнала його хропіння. З другого на нас дивився Волтер, худий і неймовірно виснажений.
– Приймаєш відвідувачів, Волте? – прошепотів Іян, коли Волтер перевів погляд на нього.
– Ох… – застогнав Волтер. Губи його ледве ворушилися, волога шкіра поблискувала в тьмяному світлі.
– Може, вам щось подати? – пробурмотіла я. Вивільнивши руки, я безпомічно простягнула їх до Волтера.
Його очі завертілися, шукаючи щось у темряві. Я ступила крок ближче.
– Чим вам допомогти? Ми все зробимо.
Блукаючий погляд Волтера врешті натрапив на моє обличчя. Попри біль і п’яний ступор, Волтер раптом зосередився.
– Нарешті,– зітхнув він. – Я вірив, що ти прийдеш, я так тебе чекав… О Гледис, мені стільки всього треба тобі розповісти!
Розділ 31
Потреба
Я завмерла, а тоді швидко озирнулася через плече, чи не стоїть хтось позаду.
– Гледис – його дружина, – прошепотів Джеймі майже беззвучно. – Їй не вдалося втекти.
– Гледис, – мовив до мене Волтер, зовсім не зважаючи на мою реакцію. – Уявляєш, у мене рак. Оце лягла карта! Я в житті ніколи не хворів… – він говорив дедалі тихше, аж поки стало неможливо розрізняти слова, тільки його бліді губи й далі ворушилися. Він так ослаб, що не міг підняти руку; пальці безсило тягнулися до краю ліжка, до мене.
Дужа Іянова рука підштовхнула мене вперед.
– Що мені робити? – зніяковіла я. На чолі виступив піт, але зовсім не через вологу спеку.
– …Дід до ста одного року дожив, – знову ледь чутно озвався Волтер. – Ніхто в моїй родині не хворів на рак, навіть двоюрідні. Хоча, здається, у твоєї тітки Реган був рак шкіри?
Він довірливо подивився на мене, чекаючи відповіді. Іян ткнув мене пальцем у спину.
– Гм… – пробурмотіла я.
– А може, це була Біллова тітка… – провадив Волтер.
Я злякано зиркнула на Іяна – він тільки знизав плечима.
– Допоможи, – попросила я самим вустами.
Іян жестом показав, щоб я взяла Волтера за руку.
Шкіра Волтера була прозора і біла мов крейда. На тильному боці долоні пульсувала синя жилка. Я обережно торкнулася його руки, пам’ятаючи, щó Джеймі казав про крихкі кістки. Рука була зовсім легка, так ніби всередині порожня.
– Ох Гледді, як мені було важко без тебе! Тут добре, тобі сподобається, навіть якщо мене не стане. Багато людей, із ким можна поговорити, – я ж знаю, ти в мене любиш потеревенити… – голос поступово стихав, поки зовсім не пропав, тільки губи досі ворушилися, вимовляючи слова, звернені до дружини. Очі Волтера заплющилися, голова скотилася набік, а губи далі рухалися.
Іян знайшов вологу ганчірку й почав витирати Волтерове спітніле обличчя.
– Я зовсім не вмію… брехати, – прошепотіла я, не зводячи погляду з Волтерових вуст – він балакав сам до себе і не слухав мене. – Не хочу його засмучувати.
– Тобі не треба нічого казати, – запевнив мене Іян. – Він марить і все одно нічого не чує.
– Я схожа на його дружину?
– Аніскілечки. Я бачив світлину – вона низенька й рудокоса.
– Давай я…
Іян віддав мені ганчірку, і я почала витирати піт із шиї Волтера. Зайнявши чимось руки, я завжди заспокоювалася. Волтер марив. Однак мені здалося, що він сказав:
– Дякую, Гледис, так приємно!
Я й не помітила, що Док перестав хропіти. Раптом його знайомий голос пролунав у мене за спиною – дуже лагідно, щоб не налякати мене.
– Як він?
– Марить, – прошепотів Іян. – Не знаю, від бренді чи від болю…
– Гадаю, від болю. Я б не вагаючись віддав праву руку за морфій.
– Можливо, Джаред явить іще одне диво, – мовив Іян.
– Можливо, – зітхнув Док.
Я відсутньо витирала Волтерове бліде обличчя, пильніше дослухаючись до розмови, але ні Док, ні Іян більше не згадували про Джареда.
«Пішов на вилазку», – прошепотіла Мелані.
«Шукає ліки для Волтера», – погодилась я.
«Сам пішов», – додала вона.
Я згадала той останній раз, коли бачила його, – як він мене поцілував, як нарешті повірив…
«Може, він захотів побути на самоті».
«Сподіваюся, що він не намагається переконати себе в тому, що ти – талановита актриса й шукачка в одній особі…»
«Що ж, цілком можливо».
Мелані беззвучно застогнала.
Іян із Доком перешіптувалися на сторонні теми – здебільшого Іян вводив Дока в курс останніх подій у печерах.
– Що у Ванди з обличчям? – прошепотів Док, але я все одно почула.
– Все те саме, – мовив Іян напружено.
Док зажурено пирхнув і клацнув язиком.
Іян розповів йому про сьогоднішній ніяковий урок, про запитання Джефрі.
– Було б дуже зручно, якби в Мелані вселили цілителя… – міркував Док уголос.
Я здригнулася, але вони стояли позаду і, мабуть, нічого не зауважили.
– Нам пощастило, що прийшла Ванда, – пошепки заступився за мене Іян. – Хто б іще…
– Знаю, – як завжди добродушно урвав його Док. – От тільки шкода, що Ванда не цікавилася медициною.
– Вибачте, – пробурмотіла я. Справді: я завжди як належне сприймала здоров’я свого тіла, але ніколи не замислювалася, звідки воно береться.
На моє плече лягла Іянова рука:
– Нема за що вибачатися.
Джеймі поводився дуже тихо. Я озирнулася – виявляється, він скрутився калачиком на ліжку Дока і заснув.
– Уже пізно, – зауважив Док. – Волтер нікуди не дінеться. Вам слід поспати.
– Ми повернемося, – пообіцяв Іян. – Дайте знати, якщо вам щось буде потрібно, будь-кому з вас.
Я поклала руку Волтера на ліжко й обережно погладила її. Його очі широко розплющилися, цього разу вираз був більш осмислений.
– Ти вже йдеш? – прохрипів Волтер. – Чому так рано?
Я швидко взяла його за руку.
– Гаразд, я залишуся.
Він усміхнувся й заплющив очі. Його тендітні пальці сильно стиснули мені долоню.
Іян зітхнув.
– Ти можеш іти, – сказала я йому. – Я не проти. Вклади Джеймі спати.
Іян роззирнувся по печері.
– Зажди секундочку, – мовив він і схопився за найближче ліжко. Воно було неважке – він легко припідняв його й присунув до Волтерового. Намагаючись не потривожити Волтера, я витягнула руку й відійшла подалі, щоб Іян міг поставити друге ліжко поряд із Волтером. З такою ж легкістю Іян підхопив мене на руки й усадовив на ліжко. Повіки Волтера навіть не сіпнулися. Я затамувала подих, збита з пантелику тим, як Іян мене обійняв, – так ніби я людина.
Іян кивнув на Волтерову долоню, яка міцно стискала мою.
– Як гадаєш, ти зможеш так спати?
– Так, звісно.
– Тоді на добраніч, – він усміхнувся мені, розвернувся й підхопив на руки Джеймі.– Ходімо, малий, – пробурмотів він, несучи Джеймі легко, як немовля. Його тихі кроки стихли вдалині.
Прихопивши з собою тьмяний ліхтар, Док позіхнув і рушив до письмового столу, змайстрованого з дерев’яних ящиків та алюмінієвих дверей. У темряві я більше не могла бачити Волтерового обличчя й почала нервувати. Наче він уже помер. Заспокоювало тільки те, що його пальці продовжували стискати мої.
Док почав шелестіти паперами і ледь чутно наспівував собі під носа. Під ці лагідні звуки я заснула.
Вранці Волтер упізнав мене.
Я ще спала, коли по мене прийшов Іян – кукурудза достигла й час збирати урожай. Я пообіцяла Доку, що принесу йому сніданок, перш ніж ставати до роботи. Обережно вивільнила занімілі пальці з міцної хватки Волтера.
Його очі розплющились.
– Вандо, – прошепотів він.
– Волтере?
Не знаю, скільки часу я ще буду для нього Вандою і чи пам’ятає він минулу ніч. Його пальці стиснули повітря, тому я простягнула йому ліву долоню: права зовсім оніміла.
– Ти прийшла провідати мене. Як приємно! Я знаю… коли всі повернулися… тобі, мабуть, нелегко… Твоє обличчя…
Слова важко давалися йому, а погляд ніяк не міг зосередитися в одній точці. Як це схоже на Волтера: в перших же словах відчувалася турбота за мене.
– Все гаразд, Волтере. Як ти почуваєтеся?
– Ах… – простогнав він тихо. – Не дуже… Доку?
– Я тут, – пробурмотів Док із-за моєї спини.
– Є ще випити? – видихнув Волтер.
– Звісно.
Док уже приготувався. Він підніс горлечко пляшки до блідих губ Волтера і обережно влив темно-коричневу рідину хворому в рот. Волтер морщився при кожному ковтку, який обпалював горло.
Трохи рідини стекло повз рот на подушку. Від запаху в мене засвербіло в носі.
– Краще? – спитав Док за мить.
Волтер невиразно пробурмотів щось на згоду і заплющив очі.
– Ще? – запитав Док. Волтер скривився і застогнав.
Док беззвучно вилаявся.
– Де ж Джаред? – пробурмотів він.
Почувши знайоме ім’я, я закам’яніла. Мелані заметушилася, але одразу ж затихла.
Обличчя Волтера обм’якло, голова безсило відкинулася.
– Волтере? – прошепотіла я.
– Біль занадто сильний – Волтер постійно непритомніє. Лиши його, – сказав Док.
До горла підступив клубок.
– А я – я можу щось зробити?
Вердикт Дока був невтішний:
– Те саме, що і я. Тобто нічого. Від мене жодної користі.
– Не хвилюйтеся ви так, – прошепотів Іян. – Це не ваша провина. Світ перемінився. Ви й так робите усе можливе.
Мої плечі похилилися. Так, людський світ перемінився.
– Ходімо, – прошепотів Іян, торкнувшись пальцем моєї руки.
Я кивнула й почала знову вивільняти руку.
Волтер розплющив невидющі очі.
– Гледис? Ти тут? – у голосі його звучала мольба.
– Е-е-е… Я тут, – мовила я невпевнено, дозволивши його пальцям стиснути мою долоню.
Іян знизав плечима.
– Я принесу вам щось поїсти, обом, – прошепотів він і вийшов.
Очікуючи на повернення Іяна, я рознервувалася через Волтерове марення. Він знову і знову бурмотів ім’я Гледис, але від мене нічого не вимагав, за що я була йому невимовно вдячна. За деякий час, мабуть, за півгодини, я почала дослухатися: чи не долинуть Іянові кроки з коридору, здивована, що він так затримується.
Увесь цей час Док стояв біля столу, нічого не бачачи й пригнічено згорбивши плечі. Видно було, що почувався він зовсім безпомічним.
А тоді я щось почула – не кроки.
– Що це? – запитала я Дока пошепки; Волтер знову затих – мабуть, знепритомнів. Мені не хотілося його турбувати.
Док обернувся до мене і схилив голову набік, прислухаючись.
Незвичне торохкотіння, швидке і водночас м’яке. Мені здалося, що звук наближається, але раптом він почав віддалятися.
– Дивно, – мовив Док. – Звучить майже як… – Док замовк і зосереджено зморщив чоло: незнайомий звук віддалявся.
Ми пильно дослухалися, тому що здалеку почули кроки. Тільки це була не звична розмірена хода Іяна. Людина не просто бігла – мчала щодуху.
Док негайно відреагував на тривожний знак і вилетів назустріч. Я хотіла кинутися навздогін, але зовсім не воліла засмучувати Волтера, укотре вивільняючи руку. Натомість я нашорошила вуха.
– Брандте, в чому справа? – у голосі Дока чувся подив.
– Де вона? Де та істота? – долинув захеканий чоловічий голос. Кроки на мить стихли, а далі відновилися – уже не такі швидкі.
– Про що ти? – гукав Док услід.
– Про паразитку! – нетерпляче засичав Брандт, випірнаючи з арки.
Брандт був не такий кремезний, як Кайл чи Іян; мабуть, усього на кілька дюймів вищий за мене, проте грубий і міцний як носоріг. Його очі прочісували печеру; на частку секунди тривожний погляд зупинився на мені, тоді на Волтерові, а тоді знову повернувся до мене.
Саме в ту мить, коли він рушив до мене, Док порівнявся з Брандтом і вчепився йому в плече.
– Що ти робиш? – голос Дока був схожий на гарчання – такого я ще не чула.
Перш ніж Брандт устиг щось відповісти, знову залунав дивний звук – спочатку тихо, тоді гучніше, і знов почав стихати. Від несподіванки ми закам’яніли. Коли гуркіт був найгучніший, удари звучали майже безперервно.
– Це… вертоліт? – прошепотів Док.
– Так, – шепнув Брандт у відповідь. – Це шукачка – та сама, що ніяк не хотіла облишити цю істоту, – він кивнув на мене.
Раптом у мене стислося горло і перехопило подих. У голові запаморочилося.
«Ні. Не зараз. Будь ласка».
«Що це вона собі думає? – прогарчала Мелані.– Чому просто не може від нас відчепитися?»
«Вона нікого не скривдить – ми не дозволимо!»
«Але як нам її зупинити?»
«Не знаю. Це все моя провина!»
«Моя також, Вандо: Це наша провина».
– Ти впевнений? – запитав Док.
– Кайл роздивився вертоліт у бінокль. Той самий, що й минулого разу.
– Вертоліт шукає нас! – налякався Док. Він розвернувся і метнув погляд на вихід із печери. – Де Шерон?
Брандт похитав головою.
– Ні, вертоліт прочісує місцевість. Почав від Піку Пікачо і намотує кола. Не схоже на те, що вже на щось натрапив. Зробив кілька кругів над місцем, де ми позбулися машини.
– Де Шерон?
– Вона з дітьми й Люсиною. З ними все гаразд. Хлопці пакують речі на той раз, якщо доведеться вночі втікати, але Джеб каже, що це малоймовірно.
Док полегшено зітхнув і підійшов до столу. Зіперся на нього так важко, ніби щойно пробіг марафонську дистанцію.
– Що ж, до цього нам не звикати, – пробурмотів він.
– Точно. Просто доведеться залягти на дно на кілька днів, – запевнив його Брандт. Його очі знову заметалися по печері, зупиняючись час від часу на мені.– У вас є під рукою мотузка? – запитав він, а тоді потягнув із порожнього ліжка простирадло і почав обмацувати.
– Мотузка? – не розуміючи, перепитав Док.
– Для паразитки. Кайл велів мені її зв’язати.
Мої м’язи мимовільно напружилися; рука стиснула Волтерові пальці занадто сильно – він тоненько застогнав. Не зводячи очей із Брандтового суворого обличчя, я спробувала розслабитися. Брандт чекав на реакцію Дока.
– Ти прийшов сюди, щоб Ванду зв’язати? – мовив Док жорстко. – А чому ти гадаєш, що це потрібно?
– Та ну, Доку. Не будьте наївним. Тут у вас повно тріщин у стелі, та й дзеркальних металевих поверхонь також чимало… – Брандт тицьнув у шафу попід стіною. – Варто вам на секунду розслабитися, як вона одразу ж почне сигналізувати шукачці.
Я вражено хапнула ротом повітря – в тиші це почули всі.
– Бачиш? – мовив Брандт. – Я розгадав її план.
Я мало не загинула в пустелі, намагаючись утекти від безжальних булькатих очей шукачки, а він уявив собі, що я хочу підказати їй шлях сюди. І вбити Джеймі, Джареда, Джеба… Я ледь не задихнулася.
– Іди собі, Брандте, – мовив Док крижаним тоном. – Я нагляну за Бандою.
Брандт вигнув брову.
– Люди, та що з вами таке? З вами, з Іяном, з Труді, з іншими? Ви немов" загіпнотизовані. Якби не людські очі, я би подумав…
– Думай собі, що хочеш, Брандте, але не тут.
Брандт похитав головою.
– У мене завдання.
Док став між мною і Брандтом, схрестивши руки на грудях.
– Ти її не торкнешся.
Вдалині знову заторохкотіли лопаті гелікоптера. Ми всі завмерли й затамували подих, аж поки шум не віддалився.
Коли знову стало тихо, Брандт похитав головою. Він не мовив і слова; просто підійшов до столу і взяв Докове крісло. Переніс його до стіни біля шафи, гримнув на долівку, а тоді плюхнувся на нього всією своєю вагою, аж металеві ніжки заскреготали об камінь. Нахилився вперед, склавши руки на колінах, і витріщився на мене. Стерв’ятник, який чекає, поки заєць нарешті здохне.
– Гледис, – пробурмотів Волтер, виринаючи зі сну. – Ти тут.
Занадто знервована через Брандтів невідривний погляд, я обережно погладила пальці Волтера. Він затуманеним поглядом вдивлявся в моє обличчя, але бачив зовсім не мене.
– Боляче, Гледис. Дуже боляче.
– Знаю, – прошепотіла я. – Доку?
Док уже стояв поряд із бренді напоготові.
– Розтули рота, Волтере.
Десь далеко почувся звук гелікоптера – той і досі не полетів геть. Док здригнувся, і кілька крапель бренді пролилося мені на руку.
День був просто жахливий. Найгірший день на Землі; перший день у печерах і останній день у пустелі, коли я мало не загинула від спеки й спраги, навіть у порівняння з ним не йшли.
Вертоліт і далі намотував кола. Іноді він зникав на годину, і мені здавалося, що все минулося. А тоді торохкотіння знову поверталося, і в уяві поставало вперте обличчя шукачки, її булькаті очі, які ретельно прочісують пустелю у пошуках бодай найменшого натяку на людей. Я силкувалася про неї не думати, зосередившись на спогадах про пустельні краєвиди, безбарвні рівнини, так ніби мої думки могли передатися шукачці та змусити її полетіти геть.
Брандт так і не відвів од мене підозріливого погляду. Я постійно відчувала його на собі, хоча й не дивилася в той бік. Коли повернувся Іян, стало трохи легше – він приніс сніданок і обід. Іян був із ніг до голови в поросі – готувався до евакуації, хай що це означало. Та куди їм іти? Коли Брандт коротко пояснив, навіщо прийшов, Іян так скривився, що став схожим на Кайла. Він присунув іще одне ліжко і сів поруч зі мною, повністю загородивши мене від Брандта.
Вертоліт, недовірливі погляди Брандта – це ще не найгірше. В звичайний день (якщо такий іще колись буде), і від цього мені було б неймовірно боляче. Сьогодні ж це сприймалося як дрібниці.
До обіду Док споїв Волтеру все бренді, все до останньої краплі. Майже одразу потому Волтер почав крутитися, стогнати й задихатися. Його пальці міцно, аж до синців, стискати мені руку, але щойно я її забирала, як Волтерові стогони перетворювалися на зойки. Одного разу мені вдалося вислизнути в туалет; Брандт рушив за мною, ну і звісно, Іян вирішив, що й без нього не обійдеться. Коли ми повернулися, – а ми ледь не бігли всю дорогу, – зойки Волтера стали просто нелюдськими. Докове обличчя було спустошене. Тільки-но я заговорила до Волтера, він затих – нехай думає, що його дружина тут. Це була безневинна брехня, брехня на добро. Брандт роздратовано пирхав, але злість його була недоречна. Біль Волтера – ось що важило зараз.
Волтер стогнав і крутився, а Брандт міряв кроками печеру, наче хотів утекти подалі.
Коли світло вгорі почало червоніти, до мене прийшов Джеймі – він приніс їди на чотирьох. Але я не дозволила йому залишитися: змусила Іяна пообіцяти відвести хлопчика на кухню, нагодувати і наглядати, щоб той бува не прослизнув назад у лікарню. Раптом Волтер голосно зойкнув – крутився-крутився й змістив зламану кістку. Ця ніч не повинна закарбуватися в пам’яті Джеймі так, як закарбується в мене і Дока. Та мабуть, і в Брандта також, хоч як він намагається ігнорувати Волтера, затуляючи вуха та мимо нот мугикаючи щось собі під ніс.
Док навіть не намагався відгородитися від страждань Волтера; навпаки, мучився разом із ним. Волтерові зойки прокладали на обличчі лікаря глибокі зморшки – мов сліди кігтів.
Дивно, що люди, особливо Док, здатні на таке глибоке співчуття. Після того, як Док пережив страждання Волтера, я поглянула на нього іншими очима. Його співчуття було таке сильне, що, здавалося, його серце обливається кров’ю. Було просто неможливо повірити в те, що Док жорстокий; така людина не здатна катувати. Я спробувала згадати, на чому базувалися мої здогадки, – може, хтось посіяв цю думку в моїй голові? Здається, ні. Мабуть, я просто з переляку зробила неправильні висновки.
Після цієї кошмарної ночі мою довіру до Дока навряд чи щось зможе похитнути. Однак лікарня завжди буде для мене жахливим місцем.
З останніми промінцями сонця зник і вертоліт. Ми сиділи в темряві, не насмілюючись увімкнути навіть слабке блакитне світло. Минуло кілька годин, перш ніж ми повірили в те, що полювання закінчилося. Першим це визнав Брандт: мабуть, він уже наївся лікарні під зав’язку.
– Давно пора було здатися, – пробурмотів він, рушивши до виходу. – Вночі нічого не видно. Я прихоплю з собою ліхтар, Доку, – на той раз, якщо Джебовій улюбленій паразитці спаде на думку ним скористатися.
Док не відповів, навіть не кинув на буркотуна погляд.
– Утамуй біль, Гледис, утамуй біль! – благав Волтер. Я витирала піт із його обличчя, а він без упину стискав мені долоню.
Здавалося, що час сповільнився і врешті зовсім зупинився; чорна ніч тягнулася нескінченно довго. Волтер кричав дедалі частіше й нестерпніше.
Мелані не давалася чути, знаючи, що з неї користі мало. Я б також сховалася, якби Волтер так сильно не потребував мене. Нарешті в голові немає нікого, крім мене, – хіба не цього я завжди хотіла? То чому ж мені так самотньо?
Поступово крізь тріщини в стелі почало проникати тьмяне сіре світло. Я дрімала, бо крики Волтера не давали поринути в глибокий сон. Поруч хропів Док. Я була рада, що він бодай на якийсь час відключився.
Я не чула, як увійшов Джаред, – у напівсні мурмотала до Волтера заспокійливі слова.
– Я тут, я тут, – бурмотіла я, коли він кликав дружину. – Ш-ш-ш, усе гаразд.
Слова були безглузді. Я казала, аби щось казати: від звуку мого голосу Волтер заспокоювався.
Не знаю, скільки Джаред спостерігав за мною і Волтером, перш ніж я звернула на це увагу. Мабуть, досить довго. Я чекала, що його першою реакцією буде злість, та коли він заговорив, голос його був урівноважений.
– Доку, – мовив він, і я почула, як він труснув сусіднє ліжко. – Доку, прокидайтеся.
Я відсмикнула руку, зовсім дезорієнтована, і побачила обличчя Джареда – обличчя людини, якій безпомильно належав цей голос.
Джаред трусив сонного Дока за плече, але дивився на мене. В тьмяному світлі було неможливо прочитати вираз його очей. Обличчя було геть порожнє.
Мелані миттю оживилася. Вона вбирала його риси, намагаючись прочитати думки, що ховалися за непроникною маскою.
– Гледис! Не йди! Не треба! – від пронизливого зойку Волтера Док підскочив, мало не перекинувши ліжко.
Я крутнулася до Волтера і вклала в його нетерплячі пальці свою пом’яту руку.
– Ш-ш-ш! Я тут, Волтере. Я нікуди не піду. Нікуди, обіцяю.
Він затих – тепер він хникав, як немовля. Я витерла йому чоло мокрою ганчіркою; його схлипування перейшли в зітхання.
– Що тут відбувається? – пробурмотів Джаред у мене за спиною.
– Вона – найдієвіше знеболювальне, кращого не знайти, – мовив Док.
– Що ж, я знайшов дещо краще, ніж приручена шукачка.
У мене всередині все обірвалося, і Мелані в моїй голові прошипіла: «Сліпий упертий бовдур! Скажеш йому, що сонце сідає на заході, і то не повірить».
Але Доку було байдуже, зараз він дбав не про мене.
– Ти щось приніс!
– Морфій. Зовсім небагато. Я би з’явився швидше, якби шукачі з вертольотом не затримали.
Док негайно взявся до діла. Зашелестів папір, і Док схвильовано скрикнув:
– Джареде, ти просто чародій!
– Доку, хвилинку…
Але Док уже був біля мене, його вимучене обличчя світилося надією. Він увігнав гостру голку у Волтерову руку – саме в ту, яку я тримала. Я відвернулася. Як можна застромлювати щось під шкіру!
Однак результат не забарився. За півхвилини Волтерове тіло розслабилося й обм’якло на тоненькому матраці. Хрипке пришвидшене дихання сповільнилося й притихло. Стиснуті пальці розімкнулися, вивільняючи мою долоню.
Правою рукою я почала масажувати ліву, намагаючись відновити кровообіг у пальцях. По шкірі побігли голочки.
– Е-е-е… Доку, взагалі-то тут недосить, – пробурмотів Джаред.
Я вперше відвела погляд від Волтерового нарешті умиротвореного обличчя. Джаред стояв до мене спиною, а в очах Дока був подив.
– Досить для чого? Я не збираюся запасатись на чорний день, Джареде. Можливо, скоро ми пожалкуємо, що витратили все, але я не збираюся дивитися на муки Волтера, коли їм можна зарадити.
