Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 41 страниц)

Розділ 55
Прив’язаність

Джеб розчистив для мене дорогу, розганяючи людей рушницею, як вівчар розганяє овець палицею.

– Досить, – гаркнув він на тих, хто досі не втихомирився. – У вас іще буде можливість поставити його на місце. У всіх. Але спершу слід владнати важливішу справу. Пропустіть!

Краєм ока я помітила, що Шерон і Меґґі вже в задніх рядах – втратили цікавість і забиралися геть. Можливо, і моя поява зіграла не останню роль. Зціпивши зуби, вони досі палили Кайла поглядами.

Останніми Джеб відштовхнув Іяна та Джареда. Проходячи повз них, я погладила їх по руках, сподіваючись бодай якось заспокоїти.

– Що ж, Кайле, – мовив Джеб, ударяючи дулом рушниці об долоню. – Навіть не намагайся знайти виправдання, бо його не існує. Мене аж навпіл роздирає – чи викинути тебе геть, чи просто пристрелити.

Зпід ліктя Кайла знову визирнуло малесеньке обличчя, обрамлене довгими чорними кучерями, бліде попід темною засмагою. Від переляку дівчина розтулила рота, в очах майнуло божевілля. Здалося, під чорною райдужною оболонкою блимнуло срібло.

– А поки що давайте всі заспокоїмося, – Джеб обернувся до натовпу, опустив рушницю, і склалося враження, що він захищає Кайла і те малесеньке личко, що ховалося за його спиною. – Кайл привів гостю, а ви її до смерті налякали. Пересильте себе, доведіть, що у вас теж є манери. А тепер вимітайтеся звідси й займіться чимось корисним. Дині засихають. Займіться ними, чули?

Він зачекав, поки розбурканий натовп потроху розсмокчеться. Я вдивлялася в обличчя й бачила, що люди вже майже заспокоїлися – принаймні більшість. Зрештою, нічого особливого не сталося, особливо якщо зважити на те, що останні кілька днів усі чекали біди. Так, Кайл повівся, як егоїстичний бовдур (ця думка читалася на всіх обличчях), але ж він повернувся, нічого не трапилося. Немає потреби в евакуації, жодної загрози від шукачів. Тобто жодної безпосередньої загрози. Ну, привів Кайл із собою ще одну гусінь, то їх і так тут повно останнім часом.

Нікого це вже так не вражало, як раніше.

Хто попрямував на кухню доїдати обід, хто на город поливати дині, а хто до себе в кімнату. Невдовзі поруч зі мною залишилися тільки Джаред, Іян та Джеймі. Джеб окинув трійцю злісним поглядом і розтулив був рота, щоб повторити наказ, аж раптом Іян узяв мене за одну руку, а Джеймі – за другу. На зап’ястя над рукою Джеймі лягла чиясь широка долоня. Джаред.

Джеб закотив очі, знизав плечима й розвернувся до нас спиною.

– Дякую, Джебе, – мовив Кайл.

– Стули свою чортову пельку, Кайле. Просто тримай її на замку. Я не жартував – зараз відстрелю твою паршиву голову.

За спиною Кайла вчулося тихеньке скиглення.

– Гаразд, Джебе. Тільки залиш свої погрози на потім. Вона й так до смерті налякана. Згадай, як попервах реагувала Ванда.

З цими словами Кайл усміхнувся мені. Мені. Чогочого, а такого я не чекала. А тоді Кайл обернувся до дівчини, що ховалася за його спиною, і вперше я побачила в його очах ніжність.

– Бачиш, Сонні? Це Ванда. Я розповідав тобі про неї. Вона нам допоможе і не дозволить тебе кривдити, як і я.

Дівчина (радше жінка: вона була мініатюрна, та її округлі форми свідчили про зрілість) витріщалася на мене сповненими жаху очима. Кайл обняв її за талію і притягнув до себе – і Сонні пригорнулася до нього, мов він був надійним якорем у розбурханому морі.

– Кайл має рацію… – (Ніколи не думала, що скажу таке). – Я не дозволю вас кривдити. Ваше ім’я Сонні? – запитала я м’яко.

Жінка метнула погляд на Кайла.

– Все гаразд. Не треба боятися Ванди. Вона така, як ти, – він обернувся до мене. – Справжнє ім’я Сонні дуже довге – щось там про лід.

– Сонячне Світло Пронизує Лід, – прошепотіла вона.

В очах Джеба загорілася цікавість.

– Вона не має нічого проти того, щоб її називали просто Сонні. Каже, що так теж гарно, – запевнив мене Кайл.

Сонні кивнула. Її погляд метався між мною і Кайлом. Інші чоловіки не ворушилися. Дівчина трохи заспокоїлася, відчула дружню атмосферу.

– Я також колись була ведмедем, Сонні,– мовила я, сподіваючись, що вона почуватиметься ще трошки затишніше. – Мене кликали Живе На Зорях. А тут мене звуть Вандрівниця.

– Живе На Зорях, – прошепотіла вона, і її величезні очі якимось дивним чином стали ще ширшими. – Верхи На Звірі…

Я мало не застогнала.

– Ви, мабуть, жили в другому кришталевому місті.

– Так. Я чула цю історію безліч разів.

– Вам сподобалося бути ведмедем, Сонні? – запитала я швидко. Мені не хотілося повертатися до тієї історії.– Ви були щасливі на Планеті Туманів?

Її обличчя скривилося, очі, які невідривно дивилися на Кайла, наповнилися сльозами.

– Вибачте, – я глянула на Кайла, шукаючи пояснення.

– Не бійся, – він ніжно погладив її по руці.– Тебе не скривдять. Обіцяю.

До мене долинув її ледь чутний шепіт:

– Але мені подобається тут. Я хочу залишитися.

Від її слів у мене клубок став у горлі.

– Я знаю, Сонні. Знаю, – Кайл погладив її по голові й ніжно притиснув обличчя Сонні до своїх грудей.

Аж раптом Джеб прокашлявся, від чого Сонні підскочила й затремтіла. Неважко здогадатися, які напружені її нерви. Душі болісно переносять насилля і жах.

Колись давно Джаред розпитував мене й поцікавився, чи схожа я на інші душі. Так ось, ні я, ні моя шукачка не були схожі на інших, а Сонні була просто втіленням нашого лагідного, боязкого виду; ми брали кількістю, а не силою.

– Вибач, Сонні,– сказав Джеб. – Я не хотів тебе налякати. Але нам, мабуть, час рухатися, – він окинув оком печеру, де кілька людей крутилося біля входу, спостерігаючи за нами. Джеб кинув на них жорсткий погляд, і Рід та Люсина одразу ж пірнули в коридор, який вів на кухню. – Ходімо до Дока, – зітхнув Джеб і задумливо подивився на маленьку перелякану жінку. Гадаю, йому бракувало моїх оповідок.

– Правильно, – мовив Кайл. З цими словами він міцно обняв Сонні за талію й повів до південного тунелю.

Я рушила слідом, тягнучи за собою інших.

Джеб зупинився й легенько підштовхнув Джеймі дулом рушниці.

– Малий, ти чому не в школі?

– Ну, будь ласка, дядьку Джебе! Будь ласка! Я не хочу знову проґавити…

– Бігом на урок.

Джеймі подивився на мене благальним поглядом, однак Джеб мав рацію: Джеймі не варто цього бачити. Я похитала головою.

– Попроси Труді зайти в лікарню, – мовила я. – Доку потрібна її допомога.

Джеймі понуро опустив плечі й висмикнув руку. Джаред тут-таки з цього скористався.

– Я завжди пропускаю найцікавіше, – стогнав Джеймі, розвертаючись.

– Дякую вам, Джебе, – прошепотіла я, коли Джеймі зник за рогом.

– Прошу.

Довгий тунель видався темнішим, ніж зазвичай, бо жінка, що йшла попереду, випромінювала жах.

– Усе гаразд, – бурмотів Кайл. – Ніхто не збирається тебе кривдити. Я тут, із тобою.

Цікаво, хто цей дивний чоловік, який повернувся замість Кайла? Чи хтось перевірив його очі? Важко повірити, що в цьому величезному агресивному тілі може бути стільки ніжності.

– Як там цілителька? – запитав мене Джаред.

– Вона отямилась, тому я й пішла по вас, – мовила я.

Всі полегшено зітхнули.

– Але вона дуже налякана і не розуміє, де вона, – попередила я. – Не може згадати власного імені. З нею працює Док. Коли вона всіх вас побачить, мабуть, злякається ще більше. Постарайтеся не робити різких рухів і не галасувати, гаразд?

– Добре, – прошепотіло кілька голосів.

– І ще одне. Джебе, будь ласка, заберіть рушницю. Та жінка досі боїться людей.

– А… гаразд, – відповів Джеб.

– Боїться людей? – пробурмотів Кайл.

– Ми ж погані, чи ти забув? – мовив Іян і стиснув мою руку.

Я потиснула його пальці, радіючи його дотику. Скільки часу мені ще залишилося відчувати тепло людської долоні? Коли я йтиму цим тунелем востаннє? Може, зараз?

«Ні, ще ні», – прошепотіла Мелані.

Раптом я затремтіла. Іян знову потиснув мою долоню, і Джаред також.

Ми йшли мовчки.

– Кайле? – почувся тоненький голосок Сонні.

– Так?

– Я не хочу назад до ведмедів.

– А ти й не повинна туди летіти. Можеш вибрати якесь інше місце.

– Але чому мені не можна залишитися тут?

– Просто не можна – і все. Вибач, Сонні.

Її дихання стало уривчастим. Я раділа, що ми йшли в абсолютній темряві – ніхто не помітив сліз, що котилися з моїх очей. Обидві руки були зайняті – тож сльози просто крапали мені на футболку.

Ось і кінець тунелю. З лікарні лилося сонячне світло, відбиваючись від танцюючих у повітрі порошинок. Зсередини долинало приглушене бурмотіння Дока.

– Дуже добре, – мовив він. – Продовжуйте згадувати деталі. Ви вже згадали адресу – скоро прийде й ім’я. Як ви почуваєтеся? Так не болить?

– Обережно, – прошепотіла я.

Кайл зупинився біля арки – Сонні досі чіплялася за його руку – й відступив, щоб дати мені дорогу. Я глибоко вдихнула й переступила поріг.

– Добридень, – мовила я тихим, рівним тоном.

Жінка подивилася на мене й тихо зойкнула.

– Це знову я, – підтвердила я.

– Це Ванда, – нагадав Док.

Док сидів поруч із безіменною жінкою та тримав руку на її плечі.

– Це душа, – прошепотіла вона стривожено, нахилившись до Дока.

– Так, але вона наш друг.

Жінка з підозрою дивилася на мене.

– Доку! У нас іще кілька відвідувачів. Можна їм увійти?

Док поглянув на жінку.

– Вони теж друзі. Це люди, які живуть тут разом зі мною, сусіди. Жоден із них вас не скривдить. Можна їм увійти?

Якусь мить жінка вагалася, а тоді кивнула.

– Гаразд, – прошепотіла вона.

– Це Іян, – мовила я, даючи Іянові дорогу. – А це Джаред і Джеб… – (Один по одному вони заходили в печеру та ставали поруч зі мною). – А це Кайл і… е-е-е… Сонні.

У Дока мало очі на лоба не вилізли, коли Кайл увійшов до кімнати не сам.

– Тут іще хтось живе? – запитала безіменна жінка пошепки.

Док прочистив горло й узяв себе в руки.

– Так. У печерах багато людей. Усі… майже всі – люди, – додав він, дивлячись на Сонні.

– Зараз прийде Труді,– сказала я Докові.– Мабуть, Труді зможе… – я глянула на Кайла і Сонні,– зможе знайти для вашої пацієнтки кімнату, щоб та відпочила?

– Справедливо, – кивнув Док.

– Хто така Труді? – прошепотіла жінка.

– Вона дуже мила і попіклується про тебе.

– Вона людина чи така ж, як та? – вона кивнула на мене.

– Вона людина.

Здається, жінка заспокоїлася.

– Ой, – зітхнула Сонні, не зводячи очей із кріоконтейнерів цілителів. Вони стояли на столі Дока, індикатори на кришечках світилися тьмяним червоним. На долівці біля столу стояло ще сім порожніх контейнерів.

З очей Сонні бризнули сльози, і вона тицьнулася обличчям Кайлові в груди.

– Я не хочу летіти звідси! Я хочу залишитися з тобою, – простогнала вона своєму велетню, якому, здається, довіряла на всі сто.

– Я знаю, Сонні. Вибач.

Тихі схлипування перейшли в ридання.

Я густо закліпала, намагаючись стримати власні сльози. Я підійшла до Сонні й погладила її темні кучері.

– Кайле, мені треба з нею поговорити, – мовила я. Він кивнув і відсторонив від себе дівчину, яка чіплялася за нього.

– Ні, ні,– благала вона.

– Все буде гаразд, – пообіцяла я. – Він нікуди не йде. Я просто хочу поставити вам кілька запитань.

Кайл розвернув її обличчям до мене, і Сонні вчепилася в мене. Я відвела її в кінець печери, якнайдалі від безіменної жінки, щоб наша з Сонні розмова її не налякала. Кайл тримався зовсім поруч. Ми сіли на землю, обличчям до стіни.

– О Господи! – пробурмотів Кайл. – Я не думав, що все так вийде. Мені аж зле.

– Як ти знайшов її? І як зловив? – запитала я. Дівчина не відреагувала, коли я поставила йому запитання; вона й далі плакала на моєму плечі.– Що сталося? Чому вона в такому стані?

– Я гадав, вона може бути в Лас-Вегасі. Тож перш ніж їхати до Портленда, вирішив туди заскочити. Там жила Доріс, матір Джоді, а вони завжди були дуже близькі. Я подивився на вас із Джаредом та Джеймі й подумав, що, може, вона й там, навіть якщо вона більше не Джоді. І я не помилився. Всі вони були там, жили в старому домі Доріс: Доріс, її чоловік Воррен – у них були інші імена, але я їх не розчув, – і Сонні. Я стежив за ними весь день, аж поки не стемніло. Сонні залишилася сама в колишній кімнаті Джоді. Тільки-но всі поснули, я прокрався в дім, схопив Сонні, перекинув її через плече і вистрибнув у вікно. Я подумав, що вона верещатиме, тому щодуху мчав до джипа. І страшенно перелякався, бо вона не верещала. Сиділа тихо як миша! Я боявся, що вона… ти знаєш. Як той хлопець, що його ми якось упіймали.

Я здригнулася – у мене були й свіжіші спогади.

– Тож я опустив її на землю, а вона жива, просто дивиться на мене широко розплющеними очима. І не кричить. Я відніс її до джипа. Я хотів був зв’язати її, але стало шкода. Вона все одно не намагалася втекти. Тому я всадовив її в машину й просто поїхав. Вона довго дивилася на мене, а тоді сказала: «Ти Кайл», а я їй: «Ага, а ти хто?» – і вона назвала мені своє ім’я. Як там?

– Сонячне Світло Пронизує Лід, – прошепотіла Сонні здригаючись. – Але ім’я Сонні мені також подобається. Воно миле.

– Взагалі…– Кайл прокашлявся й продовжив розповідь, – вона мене не злякалася. Навіть навпаки – ми розговорилися, – Кайл зробив паузу. – Вона була рада бачити мене.

– Він мені постійно снився, – прошепотіла Сонні.– Щоночі. Я сподівалася, що шукачі знайдуть його; я так за ним скучила!.. Коли я побачила його, то мені здалося, що це знову сон.

Я голосно ковтнула.

Кайл потягнувся попри мене й поклав долоню їй на щоку.

– Вона чудова мала, Вандо. Треба обрати для неї найкращу планету.

– Саме про це я хотіла з нею поговорити. Де ви жили, Сонні?

Очевидячки, в лікарню саме прийшла Труді, почулися жваві голоси, привітання. Ми стояли спинами. Мені кортіло подивитися, що там відбувається, але я пересилила себе й зосередилася на заплаканій душі.

– Тільки тут і з ведмедями. Я провела там п’ять життєвих циклів. Але тут мені подобається більше. Я і чверті циклу тут не прожила!

– Знаю. Повірте мені, я розумію вас, як ніхто. А є інші місця, які б ви хотіли відвідати? Може, Планету Квітів? Там гарно; я там була.

– Не хочу бути рослиною, – пробубоніла вона мені в плече.

– А павуки… – почала була я, але не доказала. Планета Павуків для Сонні не годиться.

– Мені набрид холод. І я люблю кольори.

– Розумію, – зітхнула я. – Я ніколи не була дельфіном, але чула, що там гарно. Кольори, рух, родина…

– Вони так далеко звідси! Поки я долечу туди, Кайл… Він… – вона гикнула та знову заридала.

– А інші місця? – не вгавав Кайл. – У вас же чимало планет.

До мене долинав голос Труді, яка розмовляла з безіменною жінкою, але я намагалася не прислухатися. Нехай люди самі подбають про себе.

– Планет багато, але наші кораблі літають тільки на деякі з них, – відповіла я й похитала головою. – Зазвичай це нові, ще не заселені планети. І вибачте, Сонні, але нам доведеться відіслати вас подалі звідси. Шукачі полюють на моїх друзів, а ви зможете показати їм дорогу.

– Але я не знаю дороги, – схлипувала вона. Моє плече вже було мокре від сліз. – Кайл зав’язав мені очі.

Кайл дивився на мене так, ніби очікував, що я от-от сотворю диво, і все саме собою владнається. Він чекав на чари – щось на зразок ліків, які я дістала у цілителів. Але я знала, що не буде ні дива, ні щасливого кінця – принаймні для душ, яких викреслили з рівняння.

Я безнадійно подивилася на Кайла.

– Є тільки ведмеді, квіти і дельфіни, – сказала я йому. – У Світ Вогню я її не відправлю.

Мініатюрна жінка здригнулася, почувши назву.

– Не хвилюйтеся, Сонні. Дельфіни вам сподобаються. Вони милі. Ну звісно, що вони милі.

Вона ще дужче заридала.

Я зітхнула й провадила.

– Сонні, я маю запитати вас про Джоді.

Кайл завмер.

– А що таке? – пробурмотіла Сонні.

– Чи вона… Вона з вами? Ви її чуєте?

Сонні шморгнула носом і звела на мене очі.

– Не розумію, що ви маєте на увазі.

– Чи вона бодай колись озивається до вас? Ви знаєте, про що вона думає?

– Моя… носителька? Її думки? Їх у неї немає. Зараз тут я.

Я повільно кивнула.

– Це погано? – прошепотів Кайл.

– Я знаю ще замало, щоб говорити з певністю. Але навряд чи це добре.

Очі Кайла звузилися.

– Скільки часу ви в цьому тілі, Сонні?

Вона насупилась і замислилася.

– Скільки часу минуло, Кайле? П’ять років? Шість? Ти зник іще до того, як я приїхала додому.

– Шість, – мовив він.

– А скільки вам років? – запитала я її.

– Двадцять сім.

Це мене здивувало. Вона була такою маленькою, здавалася зовсім юною. Мені було важко повірити в те, що вона на шість років старша за Мелані.

– Що все це означає? – запитав Кайл.

– Я не певна. Просто, здається, що довше носій пробув людиною, перш ніж став душею, то більше шансів, що… він отямиться. Що більше хтось був людиною, то більше він має спогадів, більше зв’язків, його більше років називали справжнім іменем… Не знаю.

– Двадцяти одного року достатньо? – розпачливо запитав Кайл.

– Скоро ми це з’ясуємо.

– Це нечесно! – вигукнула Сонні.– Ви ж залишаєтеся. Чому мені не можна, якщо можна вам?

Я проковтнула клубок у горлі.

– Так, це справді було б нечесно. Тому я й не залишаюся, Сонні. Мені також доведеться забиратися. І то скоро. Можливо, ми полетимо разом.

Нехай думає, що я полечу до дельфінів разом із нею. До того часу, як вона дізнається правду, у Сонні буде новий носій, з новими емоціями, який не матиме прив’язаності до чоловіка, що сидить зараз поруч зі мною. Можливо… В будь-якому разі буде вже запізно.

– Я повинна піти, Сонні, так само, як і ви. Я також маю повернути тіло справжній господині.

І тут позаду нас рівний, твердий голос Іяна розітнув тишу, як удар батога.

– Що?

Розділ 56
Прикуті

Іян пропалював нас трьох із такою люттю, що Сонні аж затремтіла від жаху. Дивне видовище: Кайл та Іян ніби помінялися обличчями. От тільки Іянове лице й досі лишалося ідеальним, без жодного шраму. Навіть у гніві прегарним.

– Іяне? – розгубився Кайл. – У чому річ?

– Ванда, – процідив Іян крізь зціплені зуби, а тоді загарчав і простягнув руку. Здавалося, він ледве стримувався, щоб не стиснути долоню в кулак.

«Ого», – подумала Мелані.

Мене накрила хвиля болю. Я не хотіла прощатися з Іяном, але тепер я тим більше змушена. Ну звісно ж, змушена. Не можу ж я утекти вночі, мов якийсь злодюжка, щоб Мелані потім довелося все пояснювати самій.

Іян утомився чекати, схопив мене за руку й смикнув із долівки. Сонні досі чіплялася за мене й, здавалося, так і ходитиме за мною всюди, тож Іян почав трусити мене, поки вона не впала.

– Та що з тобою таке? – вигукнув Кайл.

У відповідь Іян зацідив братові ногою просто в пику.

– Іяне! – скрикнула я.

Сонні кинулася до Кайла, який, тримаючись за ніс, силкувався звестися на ноги, і спробувала затулити його своїм тендітним тілом. Та від цього Кайл тільки втратив рівновагу, гепнувся на землю й застогнав.

– Ходімо, – рявкнув Іян і, не озираючись, потягнув мене за собою.

– Іяне…

Він грубо смикнув мене за собою, не даючи й слова мовити. От і добре. Все одно гадки не маю, що йому казати.

Мимо нас пролітали розмиті обличчя – на всіх читався подив і переляк. Я розхвилювалася, що ми налякаємо безіменну жінку, адже вона не звикла до люті й насилля.

Знагла ми зупинилися. Дорогу нам заступив Джаред.

– Ти з глузду з’їхав, Іяне? – вражено і розгнівано вигукнув Джаред. – Що це ти з нею робиш?

– Ти знав? – заволав Іян, штовхнувши мене до Джареда й добряче струсонувши. Позаду хтось заскиглив – Іян усіх налякав.

– Їй боляче!

– Ти знаєш, щó вона збирається зробити? – не вгавав Іян.

Джаред не зводив погляду з Іяна, але його обличчя немов закам’яніло. Він нічого не відповів.

Цього Іянові було достатньо.

Іянів кулак так стрімко врізався в Джареда, що я й не помітила: щось просвистіло повз мене – то Джаред відлетів у темний коридор.

– Іяне, припини, – благала я.

– Це ти припини, – гаркнув він у відповідь і потягнув мене в темний коридор, а тоді далі – на північ. Я мало не бігла, щоб устигати за його довгим кроком.

– О’Шей! – горлав Джаред нам услід.

– Я роблю їй боляче? – крикнув Іян у відповідь, не сповільнюючи кроку. – Я? Ти свинюка лицемірна!

Позаду нас залишилися темрява й тиша. Я бігла, спотикаючись і намагаючись не відставати.

Я відчувала пульсацію власної крові під Іяновою рукою. Він міцно стискав мені передпліччя – його довгі пальці легко обхопили мою руку й навіть трошки заходили одне на одні. Моя рука почала німіти.

Іян потягнув мене ще швидше, і з моїх губ зірвався болісний стогін.

Іян зупинився, в темряві чути було, як він засапався.

– Іяне, Іяне, послухай… я… – вичавила я, не в силі договорити. Я уявила його злісне обличчя і замовкла.

Дужі руки Іяна відірвали мої ноги від землі й одразу ж підхопили за плечі, не даючи впасти. Тримаючи мене на руках, він кинувся бігти. Руки, які нещодавно були грубими й сердитими, тепер лагідно притискали мене до грудей.

Іян промчав через майдан, не звертаючи уваги на здивовані, а подеколи й насторожені обличчя. Забагато тривожних подій відбулося останнім часом у печерах. Люди на майдані – Віолетта, Джефрі, Енді, Пейдж, Аарон, Брандт та багато інших, чиїх облич я не роздивилася, – були схвильовані. Вони з тривогою дивилися на Іяна, який із перекошеним від люті обличчям стрімголов мчав попри них зі мною на руках.

А потім усі залишилися позаду. Показалися двері, що вели в кімнату, яку Іян ділив із Кайлом. Іян буцнув червоні дверцята, які з тріскотом упали на кам’яну долівку, й опустив мене на матрац.

Іян застиг наді мною, його груди здіймалися від люті й виснаження. Він миттю розвернувся, одним швидким рухом причепив дверцята на місце та знову витріщився на мене.

Я глибоко вдихнула й перекотилася навколішки, тримаючи руки перед собою долонями вгору, чекаючи дива. Може, в долонях з’явиться щось, що я зможу йому подарувати? Але руки мої були порожні.

– Ти. Мене. Не. Покинеш, – його очі палали – ще ніколи вони не були такими ясно-синіми, як полум’я.

– Іяне, – прошепотіла я. – Ти маєш зрозуміти, що… що я не можу залишитися. Ти мусиш зрозуміти мене.

– Ні! – зойкнув він.

Я сахнулася, і раптом Іян упав переді мною навколішки, зарився головою мені в живіт і пригорнув мене за талію. Його трусило, з грудей виривалися голосні схлипи.

– Ні, Іяне, ні,– благала я. Краще б він гнівався. – Не треба, будь ласка. Будь ласка, ні.

– Вандо, – стогнав він.

– Іяне, благаю. Не треба так. Не треба. Вибач. Будь ласка.

Я також плакала, мене також трусило – чи це я трусилася разом із ним?

– Ти не можеш мене покинути.

– Я мушу, я мушу, – схлипувала я.

Довший час ми мовчки плакали.

Зрештою Іян витер сльози, випростався й притягнув мене до себе.

– Я перепрошую, – прошепотів він. – Я поводився грубо.

– Ні, ні. Це я перепрошую. Я повинна була розповісти тобі все, а не чекати, поки ти здогадаєшся сам. Я просто… не могла. Я не хотіла казати тобі – ранити тебе – ранити себе. Я егоїстка.

– Нам слід усе обговорити, Вандо. Це ще не кінець. Я не вірю.

– Ні, це кінець.

Він зціпив зуби й похитав головою.

– Як давно ти це замислила?

– Ще тоді, як ви знайшли шукачку, – прошепотіла я.

Він кивнув, так ніби саме такої відповіді й чекав.

– І ти вирішила розкрити таємницю, щоб її врятувати. Це я розумію. Але це не означає, що ти також повинна піти. Тепер Док усе знає… але це нічого не означає. Якби я здогадався про все ще тоді, то ніколи б не дозволив тобі розкрити йому карти. Ніхто не змусить тебе лягти під його ніж! Нехай тільки діткнеться тебе – і я йому руки поламаю!

– Іяне, будь ласка.

– Ніхто не змусить тебе, Вандо. Ти мене чуєш? – він знову кричав.

– А ніхто й не змушує. Я навчила Дока вивільняти душі не для того, щоб урятувати шукачку, – прошепотіла я. – Те, що шукачка опинилася тут, просто… прискорило моє рішення. Іяне, я зробила це, щоб урятувати Мел.

Він мовчав.

– Іяне, вона в пастці. Це наче в’язниця – ще гірше; важко навіть описати. Вона мов привид. А я можу її звільнити. Повернути їй саму себе.

– Ти також заслуговуєш на життя, Вандо. Ти заслуговуєш на те, щоб залишитися.

– Але я люблю її, Іяне.

Він заплющив очі, і його бліді губи стали білими, як у мерця.

– А я люблю тебе, – прошепотів він. – Та хіба це має значення?

– Ну звісно, це важливо. Дуже важливо… Хіба ти не бачиш? І від цього необхідність… ще очевидніша.

Його очі широко розплющилися.

– Невже я аж так замучив тебе своїм коханням? Невже ти так чиниш через це? Я більше не розтулятиму рота, Вандо. Більше ніколи нічого не скажу. Можеш бути з Джаредом, якщо ти справді цього хочеш. Просто залишися.

– Ні, Іяне! – я торкнулася долонями його обличчя, його гладенької пружної шкіри. – Ні. Я… я також тебе люблю. Я, срібна гусінь у голові Мелані. Але тіло моє не любить тебе. Воно просто не здатне тебе любити. В цьому тілі я ніколи не зможу покохати тебе, Іяне. Я розриваюся надвоє. Це нестерпно.

Це б я стерпіла. Але дивитися, як він страждає через обмеження, які накладає моє тіло? Це мені не до снаги.

Він знову заплющив очі. Його густі чорні вії змокріли. Я бачила, як вони блищать від сліз.

«Гаразд, уперед, – зітхнула Мел. – Роби як знаєш. А я… посиджу в сусідній кімнаті», – додала вона сухо.

«Дякую».

Я пригорнула його за шию й притулилася вустами до його вуст.

Іян обхопив мене руками, притиснув до грудей. Наші губи з’єдналися, мов прикуті, мов ніколи вже не роз’єднаються, мов розлука вже не нависає над нами дамокловим мечем, і я відчувала смак наших солоних сліз. Його і моїх.

Щось перемінилося.

Коли тіло Мелані торкалося Джареда, то мов спалахувало неконтрольоване полум’я – вогонь, який нісся пустелею, пожираючи все на своєму шляху.

З Іяном усе було інакше, зовсім інакше, бо Мелані не кохала його так, як я. Тож його дотик був м’якшим і водночас проникав глибше – не полум’я, а розплавлена магма, що витікає з-під земної кори. Вона занадто глибоко, щоб відчути її жар, але насувається невідворотно, змінюючи самі основи світу.

Моє неохоче тіло стояло між нами, як стіна туману – густа завіса, крізь яку я спостерігала за тим, що відбувається.

Змінилась я, а не Мелані. У найглибшій глибині мого нутра вже почався цей процес перетворення – у горнилі плавилося моє «я». Довгий, безперервний поцілунок завершив процес: метал зашипів, упав у холодну воду – і загартувався назавжди. І вже не зламається.

Усвідомивши, що цей чоловік – добрий і ніжний, немов душа, але водночас такий сильний, яким може бути тільки людина, – також змінився, я заплакала.

Він потягнувся губами до моїх очей, але було запізно. Звершилося.

– Не плач, Вандо. Не треба. Ти залишаєшся зі мною.

– Вісім повних циклів, – прошепотіла я, торкаючись губами його щоки; голос підвів – я схлипнула. – Вісім повних життів, і в жодному я не знайшла того, з ким хотіла б залишитися. Я так і не зустріла коханого. Чому зараз? Чому ти? Ти навіть не душа. Як це можливо?

– Це дивний світ, – пробурмотів Іян.

– Це несправедливо, – скаржилась я, повторюючи слова Сонні. Несправедливо. В останню мить я відшукала своє кохання – і повинна відмовитися від нього? Хіба справедливо, що мої душа і тіло не можуть співіснувати? Хіба справедливо, що я полюбила Мелані?

А справедливо те, що Іян страждатиме? Він більш ніж будь-хто інший заслуговує на щастя. Це не справедливо, не чесно і навіть не… нормально. Хіба здатна я так його ранити?

– Я кохаю тебе, – прошепотіла я.

– Ти так це кажеш, ніби прощаєшся.

Саме так і було.

– Я, душа на ім’я Вандрівниця, кохаю тебе, людину на ім’я Іян. І це не зміниться ніколи, байдуже, що зі мною станеться, – я підбирала слова обережно, щоб у голос не прокралася й нотка обману. – Хай ким би я була – дельфіном, ведмедем чи квіткою, – це не має значення. Я б завжди кохала тебе, пам’ятала тебе. Ти навіки залишишся моїм єдиним коханням.

Його руки напружилися, дужче стиснули мене, і я знову відчула його стримуваний гнів. Стало важко дихати.

– Ти нікуди не втечеш. Ти залишишся тут.

– Іяне…

Тепер його голос звучав різко – сердито й водночас по-діловому.

– Це не тільки заради мене. Ти – член нашого товариства, і ніхто просто так тебе не вижене. Ти занадто важлива для нас усіх – навіть для тих, хто ніколи цього не визнає. Ти нам потрібна.

– Іяне, мене ніхто не виганяє.

– Саме так. Навіть ти сама не виженеш себе, Вандрівнице.

Він знову поцілував мене, цього разу від злості трохи грубіше.

Його долоня стиснулася в кулак, схопивши мене за волосся, він на кілька дюймів відсторонив моє обличчя.

– Приємно чи ні? – з притиском запитав він.

– Приємно.

– Так я і думав, – проричав він.

І знову мене поцілував. Його руки так міцно пригорнули мене, що аж ребра захрустіли, а губи так яро накинулися на мої, що у мене запаморочилось у голові, стало важко дихати. Іян послабив обійми, і його вуста ковзнули до мого обличчя:

– Ходімо.

– Куди? Куди ми йдемо?

Я не збиралася нікуди йти, безперечно. І водночас на саму тільки думку, що я можу піти, байдуже куди, головне – з Іяном, серце шалено закалатало. З моїм Іяном. Він мій, тоді як Джаред ніколи буде моїм. Як і це тіло ніколи не належатиме Іянові.

– Не опирайся, Вандрівнице. Я і так заледве при тямі,– він підхопився на ноги й потягнув мене за собою.

– Куди? – наполягала я.

– Ми йдемо східним тунелем, попри поле, до самого кінця.

– У гральну кімнату?

– Так. А тоді тобі доведеться трохи зачекати, поки я всіх зберу.

– Навіщо?

Божевілля якесь. Він що, планує побігати, пограти? Знову знімати стрес?

– Нам слід усе обговорити. Я скликаю суд, Вандрівнице, і ти не зможеш оскаржити його рішення.