Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 41 страниц)

Я не була певна, чи варто йому вірити. Зовсім не була певна. З людей неабиякі брехуни.

Розділ 37
Бажання

Певні комбінації могли гарантувати перемогу. Наприклад, якщо Джаред і Кайл грали в одній команді, ця команда вигравала. Якщо Джаред грав з Іяном, тоді вигравала їхня команда. Я почала була думати, що це Джаред – запорука перемоги, поки не побачила, як двоє братів грають в одній команді.

Спочатку відчувалася незначна напруга, принаймні Іян почувався ніяково в одній команді з Кайлом. Але за кілька хвилин біганини у темряві все налагодилося, запрацювала схема – схема, яка існувала ще задовго до моєї появи на планеті Земля.

Кайл із точністю передбачав кожен наступний крок Іяна, і навпаки. Вони розуміли один одного без слів. Навіть тоді, коли Джаред переманив на свій бік усіх найкращих гравців – Брандта, Енді, Веза, Аарона, Лілі та Меґґі у ролі воротаря, – Кайл з Іяном усе одно вийшли переможцями.

– О’кей, о’кей, – мовив Джеб, перехопивши подачу Енді й затиснувши м’яч під пахвою. – Гадаю, і так зрозуміло, хто переміг. Не хочеться псувати вам відпочинок, але робота чекає… та й, по щирості, я геть знесилів.

Хтось упівсили запротестував, хтось застогнав, але здебільшого люди сміялися. Здається, ніхто по-справжньому не зажурився, що веселощі скінчилися. З того, як дехто сів на землю просто там, де стояв, і схилив голову між коліна, намагаючись відсапатися, стало зрозуміло, що не тільки Джеб утомився.

Люди почали розходитися по двоє, по троє. Мені довелося посунутися й звільнити прохід, щоб вони могли пройти, мабуть, прямуючи на кухню. В печері було темно, майже неможливо встановити, котра година, але, здається, час обіду вже проминув. З-поміж збуджених людей я вирізнила Кайла та Іяна й уважно за ними спостерігала.

Коли оголосили кінець гри, Кайл підніс руку, щоб дати Іяну «п’ять», але той пройшов повз, так ніби нічого не помітивши. Тоді Кайл схопив брата за плече й розвернув до себе. Іян струснув Кайлову руку з плеча. Я напружилася: здавалося, от-от почнеться бійка. Кайл замахнувся кулаком, цілячись Іянові в живіт, але той легко ухилився, і я зрозуміла, що Кайл не мав злих намірів. Він засміявся, і його рука потягнулася скуйовдити братову чуприну. Іян відштовхнув руку Кайла – цього разу ледве стримуючи усмішку.

– Чудова гра, братику, – долинули до мене Кайлові слова. – Бачу, не розучився ще.

– Ти бовдур, Кайле! – мовив Іян.

– У тебе розум, у мене краса. Все чесно!

Кайл знову жартома вдарив брата. Але цього разу Іян відбив удар і скрутив руки Кайла за спиною. Тепер він усміхався по-справжньому, а Кайл лаявся і реготав водночас.

Мені це здавалося дуже жорстоким: я зіщулилася, напружено спостерігаючи за ними. Саме тоді в пам’яті спливла картинка зі спогадів Мелані: троє цуценят качаються по траві, дзявкотять і вищиряють зуби, так ніби їхнє найзаповітніше бажання – перегризти горлянку братам.

«Вони просто граються, – підтвердила Мелані.– Братерство глибоко сидить у людському нутрі».

«Так має бути. Так правильно. Якщо Кайл справді не збирається нас убивати, то все буде гаразд».

«Якщо», – повторила Мелані похмуро.

– Зголодніла?

Я підвела погляд, і моє серце тьохнуло. Здається, Джаред досі мені вірить.

Я похитала головою. Мені потрібна була хвилька, щоб підібрати правильні слова.

– Не знаю чому, адже я увесь час просиділа тут і нічого не робила, але я втомилася.

Він простягнув мені руку.

«Тримай себе в руках, – попередила Мелані.– Він просто галантний».

«Гадаєш, я цього не усвідомлюю?»

Я простягнула йому руку, силкуючись стримати дрож.

Джаред обережно допоміг мені звестися на ноги – вірніше, на ногу. Отак я й балансувала на здоровій нозі, міркуючи, що ж робити далі. Він, здається, також не знав, що діяти, проте руки не забрав. Між нами був широкий простір. Я уявила, як стрибатиму крізь печери на одній нозі, й почервоніла. І хоча я не опиралася на Джаредову руку, мої пальці міцно стиснули його долоню.

– Куди тобі?

– Е-е-е… – нахмурилась я. – Здається, біля нор… на складі досі лежить матрац.

Джаред насупився – ідея сподобалася йому ще менше, ніж мені.

Раптом чиясь сильна рука схопила мене за талію.

– Я відведу її, куди треба, – мовив Іян.

На обличчі Джареда була непроникна маска – як завжди, коли він дивився на мене і не хотів, щоб я зрозуміла, про що він думає. Але зараз він дивився на Іяна.

– Ми саме обговорювали куди. Вона втомилася. Можливо, в лікарню?..

Ми з Іяном водночас похитали головами. Після останніх жахливих днів, проведених у лікарні, мені не хотілося повертатися в приміщення, якого я колись так нерозумно боялась. Особливо дивитися на порожнє ліжко Волтера…

– У мене для неї є краща місцина, – мовив Іян. – Ліжка в лікарні тверді, мов камінь, а Ванда вся в синцях.

Джаред досі тримав мене за руку. Чи відчував він, як сильно стиснув мені пальці? Було несила терпіти, але він, здавалося, не усвідомлював цього. А скаржитись я точно не збиралася.

– Може, тобі краще пообідати? – запропонував Джаред Іянові.– Здається, ти зголоднів. А я відведу її, куди ти там хотів…

Іян саркастично гмикнув.

– Я не голодний… Щиро кажучи, Джареде, гадаю, Ванді потрібно щось більше, ніж просто рука. Не знаю… чи ти… здатен їй це дати. Розумієш…

Іян не договорив, нахилився й швидко підхопив мене на руки. Я охнула, коли він ненавмисне зачепив мій бік. Але Джаред не відпускав моєї долоні. У мене вже й пальці почервоніли.

– …на сьогодні з неї досить. А ти йди собі на кухню.

Вони довго дивилися один на одного, а мої пальці вже були бордові.

– Я здатен її донести, – нарешті мовив Джаред тихо.

– Ти впевнений? – виклично зронив Іян. Він витягнув руки зі мною.

Пропонував.

Джаред подивився мені в очі, зітхнув і відпустив мою руку.

«Як боляче!» – вигукнула Мелані. І говорила вона про пекучий біль у грудях, а не про онімілі пальці.

«Вибач. Нічого не можу з собою вдіяти».

«Він не твій».

«Так, знаю».

«Ой».

«Вибач».

– Я піду з вами, – мовив Джаред, коли Іян рушив до виходу з переможною посмішкою на вустах. – Є розмова.

– Як знаєш.

Поки ми простували темним тунелем, Джаред мовчав. Він рухався так тихо, що я не була впевнена, чи він досі йде. Тільки біля освітленого кукурудзяного поля він випірнув поруч.

Він не зронив і слова, поки ми не зайшли в печеру й не залишилися наодинці.

– Як гадаєш, можна довіряти Кайлу? – запитав Джаред.

Іян пирхнув.

– Він завжди вихваляється, що вміє дотримати слова. Зазвичай я схильний йому вірити. Але в нашій ситуації… Я не випущу Ванду з поля зору.

– Добре.

– Все буде гаразд, Іяне, – мовила я. – Я не боюся.

– А тобі нічого боятися. Обіцяю – більше ніхто й ніколи пальцем тебе не торкнеться. Тут ти в безпеці.

Було важко відвести погляд від його очей, коли вони ось так палахкотіли. Важко сумніватися в його словах.

– Так, – погодився Джаред, – у безпеці.

Він ступав позаду, і з-за Іянового плеча я добре роздивилася його обличчя.

– Дякую, – прошепотіла я.

Більше ніхто не порушив мовчанки, поки ми не опинилися біля входу в печеру, затуленого червоно-сірими дверцятами.

– Не відчиниш? – мовив Іян Джареду, кивнувши на двері.

Джаред не поворухнувся. На його обличчі знову з’явився непроникний вираз.

– Твоя кімната? Нічого не скажеш, гарну місцину ти вибрав, – мовив Джаред скептично.

– Тепер тут буде кімната Ванди.

Я прикусила губу. Хотіла-бо сказати Іянові, що це не може бути моя кімната, але не встигла: Джаред засипав його запитаннями.

– Де спатиме Кайл?

– Поки що він поживе з Везом.

– А ти?

– Ще не знаю.

Вони витріщилися один на одного оцінювальними поглядами.

– Іяне, це… – почала була я.

– Ой, – перебив він, так ніби щось згадавши… так ніби тільки-но згадав, що тримає мене на руках. – Ти втомилася, правда? Джареде, може, відчиниш двері, будь ласка?

Не мовивши й слова, Джаред щосили смикнув червоні дверцята, й вони вдарилися об сірі.

Крізь щілини в стелі лилося полуденне сонце, і я вперше роздивилася Іянову кімнату. Не така світла й висока, як кімната Джеймі та Джареда, зате пропорційніша. Округла – майже така сама, як моя нора, тільки вдесятеро більша. На долівці лежали два однакові матраци, між ними лишався вузький прохід. Біля стіни стояла невисока дерев’яна шафа; ліворуч на ній виднілася купка одягу, дві книжки й колода гральних карт. Праворуч було порожньо, але судячи зі слідів на поросі, нещодавно там щось таки стояло.

Іян обережно опустив мене на матрац, дбайливо вклав хвору ногу й підбив під головою подушку. Джаред стояв у проході, обличчям до коридору.

– Так добре? – запитав мене Іян.

– Добре.

– У тебе втомлений вигляд.

– Не розумію чому – останнім часом я нічого не робила, тільки спала.

– Твоєму тілу потрібен сон, щоб зцілитися.

Я кивнула. Не варто заперечувати той факт, що повіки злипаються.

– Пізніше я принесу тобі поїсти – ні про що не хвилюйся.

– Дякую. Іяне?

– Так?

– Це твоя кімната, – пробурмотіла я. – І звісно, ти спатимеш тут.

– А ти не проти?

– З якого дива?

– Мабуть, це не така вже й погана ідея. Так я зможу повсякчас за тобою наглядати. Спи.

– Гаразд.

Очі мої вже самі заплющилися. Іян ніжно поплескав мене по руці, а тоді я почула, як він підвівся. За кілька секунд дерев’яні дверцята тихо стукнули об камінь.

«І що це ти робиш?» – з притиском запитала Мелані.

«Що? Що я такс зробила?»

«Вандо, ти… ти зовсім як людина. Ти повинна усвідомлювати, як розтлумачить Іян твоє запрошення».

«Запрошення? – тепер я втямила, куди вона хилить. – Ти неправильно зрозуміла. Це його кімната. Тут два матраци. А вільних приміщень для мене одної немає. Зрозуміло, що доводиться ділити кімнату. Й Іян це усвідомлює».

«Усвідомлює? Вандо, розплющ очі. Він починає… Як мені пояснити тобі так, щоб ти нарешті втямила? Він починає відчувати до тебе те саме… що ти відчуваєш до Джареда. Ну, хіба ти не бачиш?»

Я замовкла.

«Не може бути», – зрештою вичавила я.

– Як гадаєш, те, що сталося сьогодні вранці, вплине на Аарона і Брандта? – тихим голосом запитав за дверима Іян.

– Ти про Кайла?

– Еге ж. Раніше їм… не доводилося нічого робити. Адже Кайл начебто збирався зробити всю чорну роботу за них.

– Я бачу, до чого ти ведеш. Я з ними побалакаю.

– Гадаєш, цього буде достатньо? – запитав Іян.

– Я врятував їм життя. Вони мені заборгували. Якщо я попрошу, вони не відмовлять.

– Поставиш на карту Вандине життя?

Запала мовчанка.

– Ми за нею наглядатимемо, – нарешті мовив Джаред, після чого запала ще довша тиша.

– Йдеш їсти? – запитав Джаред.

– Ні, ще трохи побуду тут… А ти?

Джаред не відповів.

– Що таке? – запитав Іян. – Що ти хотів мені сказати, Джареде?

– Дівчина в твоїй кімнаті…– мовив Джаред повільно.

– Так?

– А тіло належить не їй.

– До чого ти хилиш?

Голос Джареда став твердим як криця.

– Руки не розпускай!

– Ревнуєш? – стиха гигикнув Іян.

– Ревнощі тут ні до чого.

– Справді? – тепер у голосі Іяна бринів сарказм.

– Ванда, так би мовити, спілкується з Мелані. І схоже, останнім часом вони… подружилися. Але рішення все-таки приймає Ванда. Уяви, що ти – Мелані. Як би ти почувався на її місці? Коли б це тебе… полонили? Коли б це ти опинився в пастці, а хтось інший наказував твоєму тілу, що робити? Коли б це ти не міг за себе постояти? Хотів би ти, щоб із твоїми бажаннями – принаймні тими, що точно відомі,– рахувалися? Бодай інші люди?

– Гаразд, гаразд. Візьму до уваги.

– Що значить «візьму до уваги»? – не вгавав Джаред.

– Це значить, що я над цим поміркую.

– Нема тут про що міркувати! – гаркнув Джаред. Я легко уявила його обличчя: судячи з голосу, його зуби міцно зціплені, на скронях напнулися жили. – І тіло, і людина, замкнена всередині, належить мені.

– Ти впевнений, що Мелані досі відчуває…

– Мелані завжди буде належати мені. А я завжди належатиму їй.

«Завжди».

Раптом нас із Мелані охопили зовсім протилежні почуття. Вона мало не літала від щастя. А я… ні.

Ми нетерпляче вичікували на продовження розмови.

– А якби з тобою сталося так, – прошепотів Іян, – що тебе запхали в людське тіло, відіслали на чужу планету, але виявилося, що серед своїх ти почуваєшся чужим? Ти така добра… особистість, що хочеш урятувати людину, життя якої забрав, і мало не гинеш, намагаючись повернути її в родину. І зрештою ти опиняєшся серед ворогів, які ненавидять тебе, намагаються завдати тобі болю, вбити, і це повторяється знову і знову… – голос його здригнувся. – І незважаючи на все це, ти цих людей рятуєш і лікуєш. Невже ти не заслуговуєш на життя? Невже не заробив хоча б це право?

Джаред не відповів. У мене на очах виступили сльози. Невже Іян так високо мене цінує? Невже він думає, що я й справді заслужила тут на життя?

– Ти мене розумієш? – тиснув Іян.

– Я… мені потрібно все обміркувати.

– Поміркуй.

– Але все-таки…

Іян голосно зітхнув, перебиваючи його.

– Не напружуйся. Ванда не зовсім людина, незважаючи на людське тіло. Вона трохи інакше реагує на… фізичний контакт, ніж люди.

Тепер сміявся Джаред.

– Це твоя теорія?

– Що тут смішного?

– Вона реагує на фізичний контакт, ще й як, – мовив Джаред і вмить посерйознішав. – У цьому вона людина. Принаймні її тіло.

Моє обличчя палало.

Іян мовчав.

– Ревнуєш, О’Шей?

– Взагалі-то… так. Як не дивно, – в голосі Іяна відчувалася напруга. – Як ти дізнався?

Джаред вагався.

– Це був… такий собі експеримент.

– Експеримент?

– Він не вдався, вірніше, все пішло не так, як я гадав. Мелані мені зацідила, – Джаред ледь чутно засміявся, і я уявила, як у куточках його очей з’явилися зморщечки.

– Мелані… зацідила… тобі?

– Це була точно не Ванда. Треба було бачити її обличчя… Що таке? Гей, Іяне, заспокойся!

– Чи замислився ти бодай на секунду, як їй було в ту мить? – прошипів Іян.

– Мел?

– Ні, йолопе, Ванді!

– Ванді? – перепитав Джаред, цілком збентежений.

– Забирайся звідси. Сходи поїж. І не підходь до мене хоча б кілька годин.

Іян не дав Джареду можливості відповісти. Натомість різко, хоча й тихо, відчинив дверцята, ковзнув у кімнату й причинив по собі двері.

Він розвернувся, й наші погляди схрестилися. Судячи з виразу його обличчя, для нього стало сюрпризом те, що я не сплю. Він здивувався і засмутився. Вогонь у його очах спалахнув, а тоді згас. Іян міцно стиснув губи.

Аж тут він схилив голову набік і дослухався. Я також нашорошила вуха, але Джаред рухався беззвучно. Іян іще трохи зачекав, а тоді зітхнув і плюхнувся на край свого матраца.

– Здається, ми говорили не надто тихо, – мовив він.

– У печерах звук лунає далеко, – прошепотіла я.

Він кивнув.

– Отже… – мовив він зрештою. – І що ти думаєш?

Розділ 38
Зворушена

– Що я думаю стосовно чого?

– Стосовно… нашої дискусії за дверима, – уточнив Іян.

Що я думала? Я й не знала, що думати.

Якимось дивним чином Іяну вдалося поглянути на ситуацію моїми очима, очима інопланетянки. Він вважав, що я заслуговую на життя.

Але він… ревнував? До Джареда?

Він же знає, хто я. Я всього-на-всього крихітна істота, закорінена в мозок Мелані. Гусінь, як сказав Кайл. Однак навіть Кайл вважає, що Іян у мене закохався. В мене! Це просто неможливо.

А може, він просто хотів знати, що я думаю про Джареда? Що я відчувала під час експерименту? Більше деталей про мою реакцію на фізичний контакт? Я здригнулася.

А може, його цікавлять мої думки про Мелані? Або що думає Мелані з приводу їхньої розмови? Чи згідна я з Джаредом щодо її прав?

Я й не знала, що думати. Про все.

– Я справді не знаю, – мовила я.

Він кивнув.

– Зрозуміло.

– Тому що ти завжди все розумієш.

У відповідь він усміхнувся. Якимось дивним чином його очі водночас були полум’яні та м’які. Особливо беручи до уваги їхній колір, який більше нагадував лід, аніж полум’я. Але зараз вони були теплі.

– Вандо, ти мені дуже подобаєшся.

– Я тільки тепер почала про це здогадуватися. Здається, до мене повільно доходить.

– Для мене це також несподіванка.

Ми обоє обміркували сказане.

Іян міцно стиснув губи.

– Гадаю, ти поки що не знаєш, як реагувати саме на це.

– Ні… тобто так. Я… я просто не знаю…

– Все гаразд. Ти ж не чекала такого повороту. Мабуть, це… дивно.

Я кивнула.

– Так. Не просто дивно. Неможливо.

– Скажи мені одну річ, – мовив Іян за мить.

– Якщо я знаю відповідь.

– Це не важке запитання.

Він не одразу поставив запитання. Натомість потягнувся до мене і взяв мене за руку. Спочатку він тримав її обома долонями, а тоді його пальці повільно ковзнули вгору, від зап’ястя до плеча. Потім так само повільно опустилися вниз. Він дивився не на моє обличчя, а на руку, яка вкривалася сиротами там, де він торкався.

– Тобі приємно чи ні? – запитав він.

«Ні», – відтяла Мелані.

«Але ж не болить», – запротестувала я.

«Він не про це питає. Коли він каже «приємно»… Ох, до тебе говорити – як до дитини!»

«Мені ще й року немає, ти ж знаєш. Чи вже є?» – увага моя відвернулася – я намагалась обчислити дату.

Але увага Мелані не відвернулась.

«Коли Іян каже «приємно», то має на увазі відчуття, як у нас, коли нас торкався Джаред».

Вона показала мені картинку: чарівний каньйон, палючий захід сонця, позаду Мелані стоїть Джаред, їхні руки переплелись. Від цього простого дотику моїм тілом прокотилася хвиля задоволення.

«От про що він говорить».

«А…»

– Вандо?

– Мелані каже, що неприємно, – прошепотіла я.

– А що кажеш ти?

– Я кажу… Я не знаю.

Коли наші погляди зустрілися, в Іянових очах було більше тепла, ніж я очікувала.

– Я не уявляю, як для тебе, мабуть, усе заплутано.

Мені стало спокійніше, що він зрозумів.

– Так. Я заплуталася.

Його рука знову мандрувала по моїй.

– Хочеш, щоб я припинив?

Я вагалася.

– Так, – вирішила я зрештою. – Це… Поки ти так робиш… важко зосередитися. І Мелані… зла на мене. Від цього міркувати ще важче.

«Я не зла на тебе. Скажи йому, щоб ішов геть».

«Іян – мій друг. Я не хочу, щоб він ішов».

Іян відсторонився та схрестив руки на грудях.

– Гадаю, не варто сподіватися на те, що Мелані залишить нас наодинці бодай на хвилину?

– Не варто, – засміялась я.

Іян схилив голову набік і замислився.

– Мелані Страйдер! – покликав він.

Ми з нею обидві аж здригнулися.

Іян провадив:

– Я б хотів поговорити з Бандою приватно, якщо ти не заперечуєш. Чи існує якийсь спосіб це зробити?

«Що-за нечуване зухвальство! Скажи йому в біса ні! Мені не подобається цей чоловік».

Я поморщилася.

– Що вона сказала?

– Вона сказала ні,– вимовила я якомога лагідніше. – І що ти… їй не подобаєшся.

Іян весело засміявся.

– Я поважаю її точку зору. Я поважаю її. І розумію. Але спроба була того варта, – він зітхнув. – Публіка нам ні до чого.

«Про що це він?» – прогарчала Мелані.

Я скривилася. Не люблю, коли вона сердиться. Наскільки вона лютіша за мене!

«Звикай».

Іян поклав руку мені на щоку.

– Я дам тобі час подумати, о’кей? Прояснити свої почуття.

Я спробувала об’єктивно оцінити його руку. Вона ніжно гладила мою щоку. Це було… приємно. Звісно, не так, як тоді, коли мене торкався Джаред, але з обіймами Джеймі також не зрівняти. Якось по-іншому.

– Мабуть, тобі доведеться чекати довго. Знаєш, усе це якось дивно, – мовила я.

– Знаю, – усміхнувся Іян.

Саме тоді я зрозуміла, що хочу йому подобатися. Хоча досі не могла вирішити щодо іншого – його долоні на моєму обличчі, пальців на руці. Однак мені хотілося подобатися йому, хотілося, щоб він думав про мене тільки хороше. Тому я не наважувалася сказати правду.

– Знаєш, мені здається, що справа не в мені,– прошепотіла я. – Це все через тіло Мелані… Вона симпатична, правда ж?

– Так, – кивнув він. – Мелані – дуже симпатична дівчина. Я б навіть сказав – уродлива, – його рука потягнулася до забитої щоки, пальці ніжно погладили шерехату шкіру. – Навіть незважаючи на те, щó я зробив з її обличчям.

За інших обставин я б одразу заперечила, нагадала би, що він тут ні до чого. Але я була така спантеличена, що голова йшла обертом, і я не могла зліпити докупи й двох слів.

Чому мене повинно хвилювати те, що він вважає Мелані вродливою?

«І я так кажу», – мовила Мелані. Очевидячки, не тільки я не могла прояснити власні почуття.

Іян забрав волосся з мого чола і ніжно його погладив.

– Та хай яка вродлива Мелані, вона мені байдужа. Я нічого не відчуваю… до неї.

Від таких слів мені стало легше. І це ще дужче все ускладнювало.

– Іяне, ти не… Ніхто тут не сприймає нас нарізно, як слід було б. Ні ти, ні Джеймі, ні Джеб, – правда полилася сама собою – я не очікувала від себе такої палкості.– Ти не можеш нічого до мене відчувати. Якби ти тримав мене – справжню мене – в руці, тобі би стало бридко. Ти б кинув мене на землю й розчавив підошвою.

Високе чоло Іяна поморщилося, темні брови полізли вгору.

– Я… ні, якби знав, що це ти.

Я невесело всміхнулася.

– А звідки б ти знав? Ми всі однакові, ти не зможеш нас розрізнити.

Куточки його рота полізли вниз.

– Це все через тіло, – повторила я.

– Неправда, – не погодився Іян. – Мене цікавить не обличчя, а вираз на ньому. Не голос, а слова. Не тіло, а те, що в його нутрі. Ти прегарна.

З цими словами він присунувся ближче, став навколішки та знову взяв мене за руку.

– Я ще не зустрічав нікого, як ти.

Я зітхнула.

– Іяне, а що було б, якби я прийшла сюди в тілі Маґнолії?

Він скривився, а тоді засміявся.

– Гаразд. Кмітливе запитання. Не знаю.

– Або в тілі Веза?

– Але ж ти жінка – ти сама казала.

– І на всіх планетах я вибирала стать, яка так чи так мені пасувала. Мені це здавалося… правильним. Але мене могли вживити й у тіло чоловіка – нічого б особливо не змінилося.

– Але ж не вживили.

– Бачиш? Ось до чого я веду. Тіло і душа. В моєму разі це різні речі.

– Мені не потрібне це тіло без тебе.

– Тобі не потрібна я без нього.

Він знову торкнувся моєї щоки і не поспішав забрати руку.

– Але це тіло – частина тебе. Частково – це ти. І якщо ти не передумаєш і не зрадиш нас, то так воно завжди і буде.

Невідворотність кінця. Так, я помру в цьому тілі. Остаточна смерть.

«А я взагалі більше ніколи не житиму», – прошепотіла Мелані.

«Жодна з нас не планувала собі такого майбутнього, хіба ні?»

«Ні. Жодна з нас не планувала зовсім не мати майбутнього».

– Ще один внутрішній діалог? – здогадався Іян.

– Ми замислилися над смертністю.

– Ти могла б жити вічно, якби покинула нас.

– Так, могла б, – зітхнула я. – А знаєш, зі всіх видів, якими мені довелося побувати, люди живуть найменше, якщо не брати до уваги павуків. У вас так мало часу!

– А ти не замислювалася над тим, що… – Іян замовк і схилився наді мною, його обличчя – сніг, сапфіри й чорнило – заслонило собою все. – Що варто на повну використати відведений час? Що треба жити, поки живеться?

Цього я не передбачила. Я завжди наперед знала, що робитиме Джаред, але Іян… З Іяном ми були заледве знайомі. Мелані відчула, що він збирається зробити, швидше за мене, за кілька секунд до того, як Іянові вуста діткнулися моїх.

«Ні!»

Цей поцілунок був зовсім не схожий на поцілунок Джареда. З Джаредом не було жодних думок, тільки жага. Неконтрольована. Іскра, що впала у бензин, – невідворотний спалах. З Іяном усе було інакше – я навіть не знала, що відчуваю. Все пливло та плуталося.

Його вуста, ніжні та м’які, легенько торкнулися моїх…

– Приємно чи ні? – прошепотів він мені в обличчя.

«Неприємно! Неприємно!»

– Я… не знаю, – щоб вимовити це, я ворухнула губами, і він теж.

– Звучить… приємно.

Вуста Іяна знову притиснулися до моїх, цього разу міцніше. Він зловив мою нижню губу своїми двома й легенько потягнув за неї.

Мелані хотілося зацідити йому – набагато дужче, ніж Джареду. Хотілося відштовхнути його і вдарити в обличчя. Жахлива картина! Такий образ зовсім не пасував до відчуттів від поцілунку Іяна.

– Будь ласка, – прошепотіла я.

– Що?

– Припини, будь ласка. Думки плутаються. Будь ласка.

Він одразу ж відсторонився і склав руки на колінах.

– Гаразд, – мовив він, у голосі його чулися тривожні нотки.

Я затулила обличчя долонями, шкодуючи, що не можу розвіяти гнів Мелані.

– Що ж, принаймні мене не вдарили, – усміхнувся Іян.

– Вона ще й як хотіла тебе віддухопелити. Ух! Ненавиджу, коли вона злиться. У мене голова розколюється від її гніву. Злість… огидна.

– Чому вона не вдарила мене?

– Тому що я не втратила контролю. Мелані виривається на свободу тільки тоді, коли мене… переповнюють почуття.

Я потерла чоло.

«Заспокойся, – благала я. – Він більше не торкається мене».

«Він що – забув, що я тут? А може, йому байдуже? Я тут, я досі тут!»

«Я намагалася йому пояснити».

«А ти? Невже ти забула про Джареда?»

Вона закидала мене спогадами про Джареда – як тоді, на самому початку, тільки цього разу вони були схожі на стусани, тисячі стусанів: Джаредові усмішки, очі, вуста, поцілунки, його долоні на моїй шкірі…

«Звісно, що ні. Але хіба ти не сердилася на мене через те, що я його кохаю?»

– Мелані зараз із тобою балакає.

– Не балакає – репетує,– виправила я.

– Тепер зрозуміло. Якщо придивитися, видно, що ти зосереджена… Раніше я цього не помічав.

– Вона не завжди так бурхливо реагує.

– Вибач, Мелані,– мовив Іян. – Я знаю, як тобі важко.

Вона уявила, як врізається коліном йому в носа, ламаючи, мов у Кайла.

«Не потрібні мені його вибачення!»

Я здригнулася.

Іян чи то усміхнувся, чи то скривився:

– Вона не приймає моїх вибачень.

Я тільки знизала плечима.

– Отже, вона здатна вирватися на волю? Якщо тебе переповнюють почуття?

– Іноді – якщо заскочить мене зненацька, якщо я хвилююся… Через емоції важко зосередитися. Але останнім часом їй важче це робити. Таке відчуття, ніби двері між нами зачиняються. Не знаю тільки чому. Я намагалася її випустити, коли Кайл… – я запнулася і вчасно прикусила язика.

– Коли Кайл намагався тебе вбити, – закінчив він, констатуючи факт. – Ти хотіла дати їй волю? Але навіщо?

Я мовчки дивилася на нього.

– Щоб дати йому відсіч? – здогадався він.

Я не відповіла.

– Гаразд, – зітхнув Іян. – Не хочеш, не розповідай. Як гадаєш, чому двері… зачиняються?

– Не знаю, – насупилась я. – Можливо, спливло забагато часу… Це хвилює нас обох.

– Але раніше вона виривалася на волю, щоб ударити Джареда.

– Так.

Я здригнулася, згадавши, як мій кулак врізався в його щелепу.

– Тому що тебе переповнювали почуття?

– Так.

– А що зробив Джаред? Просто тебе поцілував?

Я кивнула.

Іян здригнувся. Його погляд напружився.

– Що? – запитала я. – Щось не так?

– Коли тебе цілує Джаред, тебе… переповнюють емоції.

Я дивилася на нього з тривогою. Мелані насолоджувалася моментом.

«Саме так!»

– А коли тебе цілую я… – зітхнув Іян. – Ти не знаєш, чи тобі приємно. Тебе не… переповнюють почуття.

– Ой! Вибач.

Іян ревнував. Який дивний цей світ!

– Не варто вибачатися. Я ж казав, що даю тобі час на роздуми, що почекаю. Я не проти.

– Але ти проти…

Іян щось недоговорював.

Він повільно вдихнув і так само повільно видихнув.

– Я знаю, як ти любиш Джеймі. Це очевидно. Здогадуюся, що Джареда ти також любиш. Раніше я не хотів цього визнавати, але в цьому є сенс. Ти прийшла сюди заради них. Ти любиш їх обох, так само як Мелані. Джеймі – як брата. А Джареда…

Іян не хотів зустрічатися зі мною поглядом – втупився у стіну. Я також не дивилася на нього, а вивчала сонячний промінчик, що торкався червоних дверей.

– Скільки в тобі від Мелані, а скільки від себе? – запитав Іян.

– Не знаю. А яке це має значення?

– Велике. Для мене це важливо, – мовив він тихо, я ледве його почула. Не дивлячись на мене і, здається, не помічаючи, що він робить, Іян знову взяв мене за руку.

Якусь мить ми мовчали. Навіть Мелані не озивалася. Було приємно.

А тоді, так ніби хтось натиснув на перемикач, Іян знову став собою. Він щиро засміявся.

– Час на моєму боці,– мовив він, досі усміхаючись. – У нас усе життя попереду. Одного дня ти все зрозумієш і подумаєш: і чого я прикипіла до того Джареда?

«Ага, помрій».

Я також засміялася, щаслива з того, що він знову жартує.

– Вандо? Вандо, можна мені увійти? – з коридору долинув голос Джеймі, зазвучав тупіт його черевиків. Він зупинився біля самого входу в печеру.

– Ну звісно, Джеймі.

Я потягнулася до нього, ще він не встиг увійти. Останнім часом ми зовсім не бачилися – я була то без тями, то чимось зайнята.

– Привіт, Вандо! Привіт, Іяне! – Джеймі широко усміхався, а його волосся стрибало, коли він рухався. Він потягнувся до моєї руки, але поміж нами був Іян. Тому Джеймі прилаштувався на краєчку мого матраца і поклав руку мені на коліно. – Як ти почуваєшся?

– Ліпше.

– Зголодніла? На обід – телятина з кукурудзяною кашею! Принести тобі?

– Ні, дякую. Я зараз не хочу. Як ти? Я давно тебе не бачила.

Джеймі скорчив гримасу.

– Шерон залишила мене після уроків.

– Що ти накоїв? – усміхнулась я.

– Нічого. Я взагалі тут ні до чого, – він явно перестарався з безневинним виразом на обличчі та швидко змінив тему розмови. – Знаєш що? За обідом Джаред сказав, що не дуже гарно з нашого боку виганяти тебе з кімнати, до якої ти звикла. Сказав, що ми зовсім не гостинні. І що ти повинна переїхати назад до мене! Ну, хіба не класно? Я спитав, чи можна сказати про це тобі, а він відповів, що це чудова ідея. І підказав, де тебе шукати.

– Ну звісно, – пробурмотів Іян.

– То що думаєш, Вандо? Ми знову будемо сусідами по кімнаті!

– Але Джеймі, а де житиме Джаред?

– Зажди, дай угадаю, – втрутився Іян. – Закладаюся, він сказав, що в кімнаті достатньо місця для трьох. Я правий?

– Так. А як ти здогадався?

– Я здогадливий.

– Класно, правда ж, Вандо? Все буде так, як раніше!

Мені між ребра мов лезо застромили – занадто гострий біль, який не порівняти зі стусаном чи переломом.

Джеймі з тривогою вивчав моє скривлене мукою обличчя.

– Ой! Ні, я мав на увазі… і тебе також. Усе буде добре. Ми вчотирьох, правда?

Попри біль я спробувала засміятися; було не гірше, ніж не сміятися.

Іян стиснув мою руку.

– Вчотирьох, – пробурмотіла я. – Класно.

Джеймі проліз попри Іяна й обняв мене за шию.

– Вибач. Не ображайся.

– Не хвилюйся. Все гаразд.

– Ти ж знаєш, що я люблю тебе також.

Ну, чому на планеті Земля такі пронизливі, такі гострі почуття? Джеймі ніколи раніше не казав мені таких слів. Раптом по тілу розлилося тепло.

«Гострі», – погодилася Мелані, здригнувшись від власного болю.

– Ти повернешся? – благав Джеймі.

Я не могла відповісти.

– Чого хоче Мел? – запитав він.

– Вона хоче жити з тобою, – прошепотіла я. Мені не треба було в неї запитувати, я і так знала.

– А чого хочеш ти?

– Ти волієш, щоб я мешкала з тобою?

– Вандо, ти ж знаєш, що так. Будь ласка.

Я вагалася.

– Будь ласка?

– Якщо ти справді цього хочеш, Джеймі, тоді гаразд.

– Егей! – вигукнув Джеймі.– Круто! Я біжу розповім Джареду. І принесу тобі поїсти, добре? – він скочив на ноги, матрац спружинив – аж у ребрах віддалося.

– Добре.

– А ти щось хочеш, Іяне?

– Так, хлопче. Передай Джареду, що в нього немає ні крихти сумління.

– Га?

– Не забирай у голову. Принеси Ванді попоїсти.

– Звісно. І ще попрошу у Веза зайвий матрац. Кайл повернеться сюди, і все буде так, як має бути!

– Чудово, – мовив Іян, і хоча я не дивилася на його обличчя, все одно знала, що він закотив очі.