Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 41 страниц)
Розділ 3
Опір
– Вона не відреагує на нове ім’я, – сказав цілитель.
Мою увагу привернуло невідоме відчуття. Щось приємне, зміна у повітрі, коли шукачка стала біля мене. Запах, зрозуміла я. Щось відмінне від стерильної, позбавленої ароматів кімнати. Парфуми, підказав мені розум. Квіткові, насичені…
– Ви мене чуєте? – запитала шукачка, перебиваючи процес аналізу. – Ви вже опритомніли?
– Не поспішайте, – несподівано лагідно промовив цілитель.
Я й далі лежала із заплющеними очима – не хотіла розпорошувати увагу. Розум підказував мені потрібні слова, а головне – інтонацію, яка б допомогла уникнути багатослівності.
– Мене вживили в пошкодженого носія, аби я зібрала потрібну вам інформацію, шукачко?
Почувся скрик – здивування, змішане з образою, – а потім моєї шкіри торкнулося щось тепле – хтось долонею накрив мені руку.
– Ну що ви, Вандрівнице! – заспокійливо мовив чоловік. – Навіть для шукачів існує межа.
Шукачка знову зойкнула. Ні, засичала, виправив мій розум.
– Тоді чому цей розум функціонує не як слід?
Мовчанка. Потім шукачка буркнула:
– Результати сканування нічого не виявили, – слова прозвучали так, ніби вона хотіла зі мною посваритися, а не заспокоїти. – Тіло було повністю зцілене.
– Після спроби самогубства, яка дивом провалилася, – різко та гнівно промовила я. Гнів – незвична емоція, його важко стримати.
– Усе було повністю під контролем…
Але тут утрутився цілитель і обірвав шукачку на півслові.
– Що не так? – запитав він. – 3 мовним центром усе гаразд, це ми бачимо.
– Бракує пам’яті. Я намагалася віднайти інформацію для шукачки…
І хоча ніхто не зронив ні слова, я збагнула, що атмосфера, розпалена після мого гнівного випаду, розрядилася. Але як я про це дізналася? У мене було дивне відчуття, що якимось незбагненним чином я отримую більше інформації, ніж дають мені п’ять органів чуття. Ніби існує ще один орган сприйняття, не до кінця опанований, десь глибоко захований. Інтуїція? Майже правильне слово. Схоже, що будь-яка жива істота потребує більше, ніж п’ять чуттів.
Шукачка розтулила рот, але її випередив цілитель.
– Он воно що, – мовив він. – Нехай… е-е-е… ускладнений доступ до пам’яті вас не турбує. Це не зовсім те, чого ми очікували, але і не дивно за даних обставин.
– Я вас не розумію.
– Носителька була з бунтівників, – голос шукачки пожвавився, ніби розмова звернула на її улюблену тему. – Людей, які до втілення знали про наше існування, приборкати набагато важче. Ось і ця досі опирається.
Запанувала тиша – вони чекали на мою реакцію.
Опирається? Моя господиня блокує мені доступ? І знову дивна хвиля гніву обпекла мене зсередини.
– Я правильно приєднана? – промовила я крізь зціплені зуби, силкуючись тримати емоції в собі. Через це мій голос прозвучав якось дивно.
– Так, – відповів цілитель. – Усі вісімсот двадцять сім точок надійно зімкнулися в оптимальних позиціях.
Для нового носія мені довелося задіяти набагато більше своїх відростків, ніж для попередніх. Використати не вдалося всього-на-всього сто вісімдесят один вільний придаток. Мабуть, саме завдяки численним з’єднанням емоції проявлялися так яскраво.
Я вирішила розплющити очі, щоб особисто перевірити те, в чому запевнив мене цілитель, і переконатися, що все моє нове тіло працює.
Світло. Яскраве, болюче. Мої повіки знову склепилися. Світло, яке я бачила востаннє, було розсіяним, бо просочувалося крізь велетенські глибини океану. Але очі мої здатні витримати й набагато яскравіше світло. Я знову зробила спробу їх розплющити, цього разу ледь-ледь, щоб вони лишалися прикриті віями.
– Може, вимкнути світло?
– Ні, цілителю, мої очі зараз призвичаяться.
– Дуже добре, – сказав він, і я зрозуміла, що його схвалення – на адресу вільного використання мною займенника «мої».
Вони обоє терпляче чекали, поки я припиню мружитися.
У приміщенні, в якому я перебувала, мій новий розум розпізнав звичайну кімнату лікувального закладу. Шпиталю. Стеля – білі квадрати у темну цяточку, де-не-де замість них – світильники такої ж форми і розміру. Світло-зелені стіни. Колір спокою, а також хвороби. Невдалий вибір, як на мою швидко сформовану думку.
Та більше за кімнату мене цікавили люди, які за мною спостерігали. Щойно я поглянула на цілителя, як у голові пролунало слово «лікар». Він був одягнений у широкий синьо-зелений халат на короткий рукав. Волосся на руках. Волосся на обличчі. Воно мало дивний колір, який моя пам’ять назвала «рудий». Рудий! Три світи змінилося, відколи я востаннє бачила червоний або його відтінки. Навіть цей іржаво-золотий сповнив мене ностальгії.
Обличчя цілителя нічим не відрізнялося від інших людських облич, але мій новий розум описав його словом «лагідне».
Нетерпляче сопіння привернуло мою увагу до шукачки.
Вона була справді мініатюрна – я навіть не одразу зауважила її поряд із цілителем. Зовсім непримітна – темна тінь у яскравій кімнаті. Одягнута у чорне з голови до п’ят – стриманий костюм, із-під якого вистромлювався шовковий комірець-стійка. Чорним було і її волосся завдовжки до підборіддя й заправлене за вуха. Її шкіра мала темніший, ніж у цілителя, відтінок – оливковий.
Людські обличчя здатні так приховувати свої емоції, що часом прочитати вираз дуже складно. Але пам’ять віднайшла назву для міміки цієї жінки – я здогадувалася, що означають ці чорні брови, насунуті на булькаті очі. Гнів? Ні, не зовсім. Напруга. Роздратування.
– Як часто таке трапляється? – запитала я, знову дивлячись на цілителя.
– Нечасто, – відповів він. – Ми більше не використовуємо зрілих носіїв, лише юних. Вони повністю піддаються асиміляції. Але ви самі висловили бажання втілитися в дорослу особу…
– Так.
– Більшість душ просить якраз про зворотне. Тривалість людського життя набагато коротша, ніж те, до чого ви звикли.
– Мені це добре відомо, цілителю. Ви особисто раніше зустрічалися з таким… опором?
– Особисто – лише раз.
– Розкажіть детальніше, – мовила я і, відчувши брак люб’язності у власному наказі, додала, – будь ласка.
Цілитель зітхнув.
Шукачка забарабанила пальцями по руці. Знак нетерплячості. Вона не звикла чекати.
– Це сталося чотири роки тому, – почав цілитель. – Одна з душ зробила запит на дорослого носія чоловічої статі. На той час у наявності був лише один чоловік. Він із перших років окупації жив у середовищі бунтівників і… знав, що станеться, коли його спіймають.
– Так само, як і моя носителька.
– Е-е-е… так, – промовив цілитель. – У душі то було тільки друге життя. Вона повернулася зі Сліпого Світу.
– Сліпого Світу? – здивовано запитала я, схиливши голову набік.
– О, вибачте, ви ще не знайомі з нашою термінологією. Але ж ви там були, чи не так? – він витягнув кишеньковий комп’ютер і швидко здійснив сканування. – Так точно, ваша сьома планета. У вісімдесят першому секторі.
– Сліпий Світ? – знову запитала я, цього разу обурено.
– Власне, здебільшого його колишні мешканці воліють називати його Співочим Світом.
Я повільно кивнула. Останнє мені подобалося більше.
– А для тих, хто там ніколи не був, це Планета Кажанів, – пробурмотіла шукачка.
Я подивилася на неї, відчуваючи, як мої очі звужуються, у той час як розум малює образ бридкого летючого гризуна, про якого вона згадала.
– Ви, мабуть, належите до останніх, шукачко, – делікатно зауважив цілитель. – Спочатку ми назвали втілену душу Стрімка Пісня – приблизно так звучало її ім’я у Світі Співочих Кажанів – але невдовзі вона сама його змінила, узявши ім’я свого носія – Кевін. І хоча, згідно з біографією, покликанням душі була музика, втілена душа сказала, що почувається природніше, займаючись попередньою діяльністю свого носія – механікою.
Ці ознаки мали б насторожити призначеного Кевінові розрадника, проте, з іншого боку, нічого надзвичайного начебто не сталося.
Потім Кевін почав скаржитися на періодичні провали в пам’яті. Його привезли назад до мене, і ми здійснили численні тести на виявлення прихованих дефектів у мозку носія. Під час тестування кілька цілителів помітили чітко виражені невідповідності між Кевіновою особистістю й поведінкою. Ми почали його про це розпитувати, але він сказав, що не пам’ятає окремих своїх висловів і дій. Під час подальших спостережень, до яких долучився також його розрадник, ми випадково виявили, що час від часу носій бере контроль над тілом Кевіна.
– Бере контроль? – мої очі розширилися. – А душа цього не усвідомлює? Носій відібрав назад своє тіло?
– Сумно, але так. Кевін був недостатньо сильним, аби придушити свого носія.
Недостатньо сильним.
Може, вони й про мене так думають? Може, я справді заслабка, аби примусити свій новий розум відповідати на мої запитання? Або й слабша, бо крім мертвих спогадів, у моїй голові лунають живі думки моєї господині? Але ж я завжди вважала себе сильною. Від цих міркувань мені стало моторошно. Соромно.
Цілитель провадив:
– Потому як сталися деякі події, було вирішено…
– Які події?
Нічого не відповівши, цілитель опустив погляд.
– Які події? – з притиском повторила я. – Мені здається, я маю право знати.
Цілитель зітхнув.
– Так, маєте. Кевінове тіло… напало на цілительку, коли він був… не при собі,– промовивши це, оповідач здригнувся. – Ударом кулака оглушивши цілительку, Кевін вихопив у неї скальпель. Коли прибули ми, він лежав бездиханний. Носій намагався вирізати чужу душу зі свого тіла.
На якусь мить у мене відібрало мову. А оговтавшись, я ледве чутно прошепотіла:
– Що з ними сталося?
– На щастя, носій не встиг завдати справжньої шкоди. Кевіна перевтілили, цього разу в молодого носія. А носій-зловмисник був настільки пошкоджений, що рятувати його, на нашу думку, не було сенсу.
– Зараз Кевіну сім людських років, і з ним усе гаразд… окрім того, що він залишив собі ім’я Кевін. Його доглядачі дбають про те, аби прихилити його до музики, і їм це вдається… – останнє було сказано так, наче це гарна новина – новина, що перекреслює все інше.
– Чому?.. – я відкашлялась, аби повернути голосу хоч трохи гучності.– Чому такі ризики замовчуються?
– Власне кажучи, – втрутилася шукачка, – у нашій пропаганді чітко зазначається, що асиміляція дорослих людських носіїв значно проблематичніша за асиміляцію дітей. Настійно рекомендуються саме незрілі носії.
– Слово «проблематично» не зовсім пасує до випадку з Кевіном, – прошепотіла я.
– Але ви ж вирішили знехтувати рекомендацією, – вона примирливо підняла руки, від чого моє тіло напружилося, а туго натягнуте простирадло рипнуло. – Не подумайте, що я вас звинувачую. Дитинство нудне. А ви не звичайна душа. Я переконана, що ви впораєтесь. Це просто черговий носій, і скоро ви здобудете повний доступ і контроль.
Мушу зізнатися, що весь той час, поки я спостерігала за шукачкою, вона з дивовижним терпінням перечікувала будь-які затримки, навіть мою акліматизацію особистості. Але зараз я відчула її розчарування, що вона не може миттю отримати від мене бажаної інформації, і це знову викликало отой незнайомий гнів.
– Чому б вам самій не побувати в моєму тілі й не пошукати відповідей на свої запитання? – поцікавилась я.
Вона наїжачилася.
– Я не пустопляс.
Мої брови здивовано підлетіли.
– Ще один жаргонний термін, – пояснив цілитель. – Так називають тих, хто не довершує життєвого циклу у своїх носіях.
Я з розумінням кивнула. В інших світах теж існувало таке поняття. Але ніде це не віталося. Тож я припинила кепкувати з шукачки і розповіла їй усе, що змогла розвідати.
– Дівчину звали Мелані Страйдер. Народилася в Альбукерке, штат Нью-Мексико. Коли дізналася про окупацію, перебувала в Лос-Анджелесі, а потім ховалася в безлюдній місцевості, перш ніж зустріла… Гм. Вибачте, потім спробую це дізнатися… Тілу двадцять років. Дівчина приїхала до Чикаго з… – я скрушно похитала головою. – В її житті було кілька періодів, і не завжди вона була сама. Авто крадене. Вона шукала кузину на ім’я Шерон, маючи підстави сподіватися, що та досі людина. Коли Мелані вистежили, вона ще нікого не знайшла і ні з ким не спілкувалась. Але… – я зосередилася, намагаючись пробити ще одну стіну. – Мені здається… але я не впевнена… Здається, вона лишила якусь записку…
– То вона сподівалася, що хтось її шукатиме? – нетерпляче запитала шукачка.
– Так, її відсутність помітять. Якщо вона не прийде на… – я аж заскреготіла зубами, цього разу справді відчайдушно проламуючи невидиму стіну. Та ж була чорною, і про її товщину я могла тільки здогадуватися. Я билася об неї щосили, аж на чолі піт виступив. Шукачка і цілитель поводилися дуже тихо, аби нічим не порушити моєї зосередженості.
Я спробувала повернути думки в інший бік. У мозку лунали гучні незнайомі звуки – ревіння двигуна автомобіля; щоразу при вигляді зустрічних фар мене накривала тривожна хвиля адреналіну. Усі ці події вже відбулися, і все закінчилося щасливо. Я дозволила спогадам вести мене за собою (обминувши ту частину, де я бігла крізь холодне місто під прихистком нічної темряви) і завернути в той будинок, де мене спіймали.
Не мене, її. Моє тіло сіпонулося.
– Не перенапружуйтесь… – почав був цілитель, але шукачка шикнула на нього.
Мою свідомість заполонив жах приреченості, і жагуча ненависть до шукачів затьмарила все інше. Ненависть – це зло, ненависть – це біль. Вона була такою сильною, що я ледве дихала. Але я віддалася їй, сподіваючись цим подолати опір, послабити оборону.
Я уважно спостерігала, як моя господиня намагається заховатися, знаючи, що в неї не вийде. Записка, нашкрябана цурпалком олівця на клапті паперу. Поспіхом запхнута під якісь двері. Але то не випадкові двері.
– Система така: п’яті двері у п’ятому коридорі на п’ятому поверсі. Там умовне місце.
Шукачка швиденько щось пробурмотіла у маленький телефон, який тримала в руці.
– Всі думали, що в тому будинку буде безпечно, – провадила я. – Бо знали, що він занедбаний і призначений на злам. Мелані не розуміє, як її викрили… Невже ви знайшли Шерон?
Від жаху руки закрижаніли: останнє запитання було не моє.
Так, питання було не моє, але воно зірвалося з моїх уст так природно, наче належало мені. Шукачка нічого не помітила.
– Кузину? Ні, більше не знайшли жодної людини, – відповіла вона, й у відповідь моє тіло розслабилося. – Вашу носительку вистежили, коли вона заходила до будинку. Один із мешканців міста, який знав, що будинок ламатимуть, побачив її і дуже занепокоївся. Він викликав нас, і ми спершу спостерігали за будинком, аби переконатися, що дівчина там сама, а потім непомітно зайшли за нею… Ви можете уточнити місце зустрічі?
Я спробувала.
Так багато спогадів, і всі такі чіткі й барвисті! Я побачила сотні місць, у яких ніколи не була і назви яких чула вперше. Будинок у Лос-Анджелесі, обсаджений високими деревами з лапатим різьбленим листям на маківці. Галявина у лісі, з наметом і вогнищем, поблизу Вінслоу в штаті Аризона. Безлюдний кам’янистий пляж у Мексиці. Печера десь в Орегоні, вхід до якої затуляє злива. Намети, халупи, брудні нічліжки. З плином часу назви перестають вирізнятися. Мелані не знала, де саме перебуває, та й не цікавилася.
Тепер мене звати Вандрівниця, і це ім’я пасує до її спогадів так само, як і до моїх. От тільки у своїх вандрах я мала вибір. Її ж спалахи спогадів завжди були з відтінком страху, що її от-от вистежать. Не вандри, а втеча.
Я спробувала придушити співчуття. Натомість спрямувала спомини в потрібне річище. Мені не треба знати, де вона побувала, а лише те, куди прямувала. Я копирсалася в картинках, прив’язаних до слова Чикаго, але вони здавалися всього-на-всього хаотичним набором зображень. Я розширила пошук. Що було за межами Чикаго? Холод. Там було холодно, і це мене занепокоїло.
Де це? – наполягла я, і стіна відступила. У мене перехопило подих.
– За містом – у безлюдній місцевості… Заповідник удалині від цивілізації. Вона ніколи там раніше не була, проте знала, як туди дістатися.
– Коли?
– Скоро, – відповідь прийшла автоматично. – Як довго я тут?
– Носителька зцілювалася дев’ять днів. Ми хотіли впевнитися, що вона цілком відновилася, – сказав цілитель. – Утілення відбулося сьогодні, на десятий день.
Десять днів. Моє тіло відчуло надзвичайну хвилю полегшення.
– Запізно, – мовила я, – запізно для зустрічі… навіть для записки…
Я відчула реакцію носительки на ці слова, відчула аж надто сильно. Вона була майже… задоволена. Я спробувала ще раз прослухати слова, які вона при цьому сказала подумки, аби з них видобути потрібну інформацію.
– Його там не буде.
– Його? – шукачка схопилася за цей займенник. – Хто це?
Чорна стіна піддалася більше. На тисячну частку секунди носителька запізнилася. Мою свідомість заполонило обличчя. Вродливе, із золотисто-смаглявою шкірою та очима, в яких бісиками вигравало світло. І поки я роздивлялася його чітке зображення у своїй пам’яті, десь глибоко в мені це обличчя створювало дивне приємне відчуття.
І хоча потім стіна стала на місце – під супровід гніву й обурення, – це сталося недостатньо швидко.
– Джаред, – відповіла я, і слідом за цим іменем із моїх уст зірвалася не моя думка: – Джаред у безпеці.
Розділ 4
Сон
Надто темно як на таку спеку – чи, може, надто спекотно як на таку темряву. Одне з двох.
Я скрутилася у ненадійному прихистку невисокого куща чапарелю. З потом виходила остання вода, що досі лишалась у моєму тілі. Відколи машина виїхала з гаража, минуло вже п’ятнадцять хвилин. Світло не загорілося. Розсувні двері не до кінця зачинені, аби міг працювати дверний вентилятор. Я уявила дотик прохолодного вологого повітря, що задувало всередину. От якби й на мене дунуло хоч трохи!
У шлунку забурчало, і я напружила м’язи живота, аби стримати звук. У такій тиші чутно, як пір’їна падає.
Яка я голодна!
Проте мій голод затьмарює інша потреба, набагато сильніша. Ще один голодний шлунок – він ховається в темряві далеко звідси і самотньо чекає на мене у тісній скелястій печері, яка стала нашою тимчасовою домівкою. Що з ним буде, якщо я не повернуся? Весь тягар материнства за повної відсутності знань і досвіду… Я почувалася такою безпорадною! Джеймі голодний.
Будинок один на всю околицю – більше нічого немає. Пса теж, здається, немає,– я спостерігаю за двором відтоді, коли сонце ще стояло високо над обрієм.
Залишаючись у прихистку куща, я випростала кінцівки – вони аж заскреготіли у відповідь. Там, за газоном, тягнеться посипана піском гладенька доріжка, майже біла у світлі зірок. На дорозі – жодних звуків машин.
Без сумніву, коли господарі повернуться, вони все зрозуміють. Чудовиська, що на вигляд здаються милим подружжям середніх років. Звісно, вони здогадаються, хто я, й одразу повідомлять шукачам. Доти мені слід забратися подалі. Я дуже сподіваюся, що подружжя поїхало до міста на всю ніч, адже сьогодні п’ятниця. Душі так бездоганно дотримуються всіх наших звичок, що відрізнити їх дуже важко. Це й стало головною запорукою їхньої перемоги.
Паркан навколо будинку лише до пояса заввишки. Я перелізаю через нього легко, безшумно. Подвір’я встелене рінню, тож треба ступати обережно, аби камінці не рипіли під моєю вагою. Прямую до скляної веранди, що міститься з чорного ходу.
Жалюзі відкриті. У місячному світлі добре видно, що в кімнаті нікого немає. Судячи з інтер’єру, парочка веде спартанський спосіб життя, за що я їм вдячна. В такій обстановці важче заховатися. Певна річ, це і мені не лишає сховку, але якщо вже доведеться ховатися, то це не матиме значення.
Спочатку я прочиняю зовнішню сітку, потім скляні двері. Вони безшумно піддаються. За звичкою обережно ставлю ногу на кахлі. Але ніхто на мене тут не чекає.
Прохолодне повітря дарує райське відчуття.
Ліворуч кухня. Бачу, як виблискують мармурові стільниці.
Знімаю з плеча брезентовий рюкзак і прямую до холодильника. Коли дверцята відчиняються, всередині загоряється світло. На мить мене жалить паніка, проте, знайшовши потрібну кнопку, я вимикаю світло ногою. Мені засліпило очі. Але звикати немає часу. Навпомацки я продовжую.
Молоко, сир, недоїдки у пластиковому посуді. Сподіваюся, що це курка з рисом – я бачила, як чоловік сьогодні ввечері готував її. Ми з’їмо це сьогодні вночі.
Сік, пакет із яблуками. Кілька морквин. Цього вистачить лише до ранку.
Я поспішаю до комори. Мені потрібні продукти, що зберігатимуться довше.
Коли я вже нагребла стільки, скільки здатна була винести, в очах трохи розвиднилося. М-м-м, шоколадне печиво. Мені до смерті хочеться розірвати упаковку з печивом просто зараз, але я збираю всю силу волі й не зважаю на викрутаси свого порожнього шлунку.
Рюкзак надто швидко набирає вагу. Навіть якщо ми економитимемо, цього нам стане лише на тиждень. А я не хочу економити, я хочу наїстися. Вівсяні коржики. Напихаю ними кишені.
Ще одне. Я кваплюся до раковини і наповнюю водою флягу. Потім засовую голову під кран і жадібно п’ю просто з-під струменя. Вода дивно булькотить, потрапляючи до мого порожнього шлунка.
Тепер, коли я впоралася зі своїм завданням, мене охоплює паніка. Хочеться опинитися якнайдалі звідси. Цивілізація – це смерть.
Прямуючи до виходу, я дивлюся в підлогу, міркуючи про те, як бігтиму зі своєю важкою ношею, і через це не помічаю чорного силуету на скляній веранді, аж поки моя рука не лягає на дверну ручку.
Силует тихо лається. Від переляку з моїх уст зривається дурний зойк. Я розвертаюся, аби бігти до парадного входу, тільки й сподіваючися, що двері не замкнені, або принаймні замок не надто складний.
Але не встигаю зробити і пари кроків, як чиїсь важкі грубі руки хапають мене за плечі та рвучко притискають до свого тіла. Надто великого, надто дужого, як на жінку. Басистий голос підтверджує моє припущення.
– Один звук – і ти труп, – хрипко погрожує чоловік. І я вражено відчуваю, як на шкіру під підборіддям тисне тонке гостре лезо.
Не розумію: хіба нам дають право вибору? Що це за дивне чудовисько? Адже вони ніколи не порушують правил.
– Давай, – сичу я крізь зуби. Моя відповідь не може бути інакшою. – Вперед. Я не хочу ставати бридким паразитом!
Я приготувалася відчути дотик леза, і моє серце крається від болю. Кожний його удар має ім’я: Джеймі, Джеймі, Джеймі. Що тепер буде з тобою?
– Кмітлива, – каже чоловік ніби сам до себе. – Шукачка, напевно. Отже, це пастка. Але як дізналися? – він прибирає сталеве лезо з моєї шиї і натомість кладе руку, тверду як залізо.
Я ледве дихаю в його залізних лещатах.
– Де решта? – питає він, стискаючи моє горло.
– Я сама! – харчу я. Ніхто не повинен дізнатися про Джеймі. Що з ним станеться, якщо я не повернуся? Джеймі голодний!
Я б’ю чоловіка ліктем у живіт – як боляче! М’язи у нього на животі такі ж залізні, як і на руках. Що дуже дивно. Такі м’язи – результат тяжкої роботи або одержимих тренувань, а ні те, ні те паразитам не властиве.
Від мого удару в нього навіть не збилося дихання. З розпачу я щодуху наступаю чоловікові на ногу. Від несподіванки він втрачає рівновагу. Я вириваюся, але він хапає мене за рюкзак і тягне назад до себе. Його рука знову огортається навколо моєї шиї.
– А ти злостива, як на миролюбну викрадачку тіл, еге ж?
Де в його словах у здоровий глузд? Я гадала, інопланетяни всі однакові. Та серед них, либонь, також є психи.
Я звиваюся і дряпаюся, намагаючись звільнитися з залізної хватки. Нігті шкрябнули руку чоловіка, і вона ще міцніше стиснула мені горло.
– Я тебе вб’ю, нікчемна паразитко. Я не жартую.
– Давай, давай!
Раптом я чую, як у нього перехоплює подих – невже мої удари влучили в ціль? Але чому він задихається, коли мені навіть не боляче?
Він хапає мене за волосся. Все, кінець. Зараз переріже мені горло. Я скулююся, готова зустріти лезо ножа.
Проте лещата на моїй шиї послаблюють хватку, а шершаві теплі пальці промацують мені потилицю.
– Не може бути, – шепоче він.
Щось глухо падає на підлогу. Невже випустив ніж? Я прокручую в голові можливості, як його дістати. Треба швидко присісти. Рука стискає мені шию не дуже сильно – можна спробувати вислизнути. Здається, я чула, де приземлилося лезо.
Раптом чоловік розвертає мене обличчям до себе. Клац – і світло засліплює мені ліве око. Я скрикую і машинально намагаюся відвернутись. Але рука ще дужче хапає мене за волосся. Світло сліпить мені праве око.
– Не можу повірити, – шепоче він. – Ти досі людина.
Його долоні обхоплюють моє обличчя, а губи з силою припадають до моїх уст.
На мить я завмираю. Мене ще ніхто в житті не цілував. По-справжньому. Лише багато років тому батьки цмокали у щічку або в чоло. Ніколи б не подумала, що можу так почуватися! Я навіть не до кінця тямлю, що саме відчуваю. Забагато паніки, забагато страху, забагато адреналіну.
Я різко вдаряю коліном угору.
Від удару в чоловіка перехоплює подих, і я вільна. Прослизаю попід його рукою і, замість бігти до парадного входу, як він очікує, вистрибую в прочинені двері. Гадаю, що зможу відірватися, навіть зі своєю ношею. Поки він там корчиться від болю, у мене є фора. Я знаю, куди бігти, і не залишу слідів, за якими він вистежить мене у темряві. На щастя, я так і не випустила з рук торбу з продуктами. Хоча коржики, напевно, з кишень повипадали.
– Зачекай, – кричить він.
«Стули пельку», – гаркаю я подумки у відповідь.
Він мчить за мною. Голос його наближається.
– Я не з тих!
«Ага, звісно».
Я біжу, втупившись у пісок під ногами. Тато казав, що я бігаю як гепард. Давно, перед кінцем світу, я була найшвидшою у своїй команді, чемпіонкою штату.
– Послухай мене! – щосили гукає він. – Дивись! Я доведу це. Зупинися і поглянь на мене.
«Ще чого». Я роблю різкий поворот і шурхаю в мескитові зарості.
– Я гадав, більше нікого не лишилося! Будь ласка, мені треба з тобою поговорити.
Голос його більше схожий на харчання – він побіг швидше.
– Вибач, що я тебе поцілував! То була дурість! Просто я так довго був сам!
– Стули пельку! – зронюю я неголосно, але так, щоб переслідувач мене почув. Його кроки уже зовсім поруч. Мене ще ніколи не переганяли. Я налягаю на ноги.
Його дихання стало важчим – він також прискорився.
Щось велике навалюється мені на спину, збиває з ніг. У роті – присмак багнюки, мене причавлює до землі така важка туша, що я ледве можу дихати.
– Почекай… одну… хвилину, – каже він задихано.
Потім припідіймається і перевертає мене горілиць. Широко розставивши ноги над моїми грудьми, притискає колінами мої руки. Він розчавить їжу! Розлючена, я намагаюсь вивільнитися.
– Дивись, дивись! – каже він, виймає з кишені на стегні маленький циліндр і відкручує кришечку. З кінчика циліндра вихоплюється промінь світла.
Він наводить його собі на обличчя.
У світлі ліхтарика шкіра здається жовтою. У чоловіка дуже великі – порівняно з тонким носом – вилиці й чітко окреслений квадрат підборіддя. Його губи розтягнуті в усмішці, але я бачу, що вони повні, як на чоловіка. Брови і вії вибілені сонцем.
Але зовсім не це він мені показує.
Його очі, під променем світла схожі на чистий рідкий бурштин, світяться, як у звичайної людини. Він наводить ліхтарик то на ліве, то на праве око.
– Бачиш? Бачиш? Я такий, як ти.
– Покажи шию, – повним підозри голосом мовлю я. Це пастка, інакше думати не можна. Ребус, розіграш, хоча мети я не розумію. Надії більше немає.
Чоловік кривить губи.
– Е-е-е… Це нічого не змінить. Хіба очей не достатньо? Ти знаєш – я не з тих.
– То чому б тобі не показати мені потилицю?
– Бо там у мене шрам, – відповідає він.
Я з новою силою намагаюся вирватися, але він долонею пришпилює до землі моє плече.
– Я сам його зробив, – пояснює він. – По-моєму, гарна робота, хоч і було страшенно боляче. Мій шрам не затулений гарненько волоссям. Та він допомагає мені влитися в середовище.
– Злізь із мене.
Він вагається, але потім одним легким рухом зіскакує на ноги і простягає мені руку.
– Будь ласка, не тікай. І не бий мене більше.
Я не рухаюся, бо знаю: якщо спробую бігти, він усе одного мене наздожене.
– Хто ти? – запитую я пошепки.
Чоловік широко усміхається.
– Моє ім’я Джаред Гоу. Я понад два роки не розмовляв із людиною, тому, напевно, здався тобі… трохи божевільним. Вибач, будь ласка. А тебе як звати?
– Мелані,– шепочу я.
– Мелані,– повторює він. – Ти навіть не уявляєш, який я радий з тобою познайомитися.
Я міцно хапаюся за рюкзак, не зводячи з Джареда очей. Він повільно простягає мені руку. І я беруся за неї.
І не встигли мої пальці обхопити його долоню, як я усвідомлюю, що вірю йому.
Він допомагає мені звестися на ноги, але руки не відпускає.
– І що тепер? – сторожко запитую я.
– Довго нам тут залишатися не можна. Сходиш зі мною назад до будинку? Я залишив там торбу. Хотів спустошити холодильник, але ти мене випередила.
Я хитаю головою.
Здається, він збагнув: я така виснажена, що ось-ось впаду з ніг.
– Тоді почекай мене тут, – лагідно каже він. – Я миттю. Принесу нам щось поїсти.
– Нам?
– Невже ти справді думаєш, що я дозволю тобі зникнути? Я піду за тобою навіть усупереч твоїй волі.
Але я не хочу зникати.
– Я… – як же я можу йому не довіряти? Як можу не довіряти людині? Адже ми одна родина – останні представники вимираючого виду. – Я поспішаю. Мені ще далеко йти і… Джеймі чекає.
– Ти не сама, – здогадується він, і вперше за весь час вираз його обличчя втрачає впевненість.
– Мій брат. Йому дев’ять років, і він страшенно боїться, коли я далеко. Аби дістатися домівки, мені йти аж до ранку. Джеймі навіть не знатиме, якщо мене спіймають. Він такий голодний, – ніби на підтвердження цих слів мій шлунок голосно бурчить.
Джаред у відповідь усміхається – ще ширше, ніж раніше.
– А якщо я тебе підвезу?
– Підвезеш? – перепитую я.
– Ага. Давай домовимося. Ти почекаєш, поки я заберу харчі, а за це я повезу тебе на своєму джипі, куди ти скажеш. Це швидше, ніж бігти, – навіть швидше, ніж бігаєш ти.
– У тебе є машина?
– Певна річ. Чи ти гадаєш, що я прийшов сюди пішки?
Я згадую ті шість годин, які я сюди діставалася, і моє чоло мимоволі зморщується.
– Ти не уявляєш, як швидко ми доїдемо до твого брата, – обіцяє Джаред. – Тільки не йди звідси, гаразд?
Я киваю.
– І поїж, будь ласка. Я не хочу, аби твій шлунок зрадив нас перед ворогом, – він посміхається, і з куточків його очей розходяться промінчики. У моєму серці тьохкає, і я знаю, що чекатиму на нього хоч і всю ніч.
Джаред повільно відпускає мою руку, не відводячи очей від мого обличчя. Робить крок назад і вагається.
– Будь ласка, не бий мене, – благає він, нахиляючись і торкаючись мого підборіддя. Він цілує мене, і цього разу я відповідаю. Його вуста набагато м’якші, ніж руки, і гарячі навіть жаркої ночі в пустелі. Зграйка метеликів тріпотить у мене в животі, мені перехоплює подих. Руки інстинктивно тягнуться до Джареда. Туляться до теплої шкіри на щоці, скуйовдженого волосся на потилиці. Пальці ковзають уздовж грубого шраму, що виступає якраз там, де закінчується волосся.
