Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 41 страниц)

– Вгадав, – підтвердила я, затамувавши подих. Док досі оглядав мій бік, і я ледве стримувала скигління.

– Можливо, зламане ребро, я не впевнений, – зронив Док. – От якби було знеболювальне…

– Доку, та не хвилюйтеся, – засапано мовила я. – Зі мною все гаразд. Як Волтер? Не прокидався?

– Ні, перша доза приспала його надовго, – мовив Док, узяв мене за руку й почав згинати її то в зап’ясті, то в лікті.

– Зі мною все гаразд.

М’який погляд його добрих очей зустрівся з моїм.

– Скоро буде гаразд. Коли добряче відпочинеш. Я нагляну за тобою. А тепер поверни-но голову.

Я зробила, як він звелів, і миттю скривилася: Док оглядав рану.

– Не тут, – пробурмотів Іян.

Докового обличчя я не бачила, але Джаред кинув на Іяна різкий погляд.

– Кайла принесли. Цих двох в одній палаті я не лишу.

Док кивнув.

– Мудре рішення.

– Піду приготую місце для Ванди. Кайла потримайте тут, поки… поки не вирішимо, що з ним робити.

Я була розтулила рота, але Іян притиснув пальці мені до вуст.

– Гаразд, – мовив Док. – Коли хочете, я прив’яжу його.

– Якщо доведеться. Ванду можна ворушити? – Іян стривожено зиркнув у бік коридору.

Док завагався.

– Ні,– прошепотіла я, хоча пальці Іяна досі лежали на моїх вустах. – Волтер. Я маю зостатися тут – заради Волтера.

– Вандо, сьогодні ти вже врятувала всі життя, які тільки можна, – мовив Іян – голос його був ніжний і сумний.

– Я хочу… хочу з ним попрощатися.

Іян кивнув, а тоді подивився на Джареда.

– Тобі можна довіряти?

Обличчя Джареда спалахнуло від гніву. Іян підніс руку:

– Не хочу залишати Ванду без захисту, поки шукатиму для неї безпечне місце, – мовив він. – Звідки мені знати – може, Кайл уже отямився. Якщо Джеб пристрелить його, Ванда засмутиться. Тож ви з Доком ліпше підготуйтеся до несподіванок. Не знаю, чи впорається Док сам, та й Джебу надокучати не хочу.

Джаред зронив крізь зціплені зуби:

– Док буде не сам.

Іян вагався.

– За останні кілька днів Ванда пройшла крізь пекло. Не забувай.

Джаред кивнув, не розтискуючи зубів.

– Я ж буду тут, – нагадав Док Іяну.

– Гаразд, – Іян нахилився до мене, і його ясні очі зустрілися з моїми. – Я скоро повернусь. Не бійся.

– А я й не боюся.

Він нахилився й торкнувся вустами мого чола.

Мабуть, нікого це не здивувало більше, ніж мене, хоча мені почулося, що Джаред аж охнув. Я ж від подиву роззявила рота, а Іян тим часом розвернувся і вибіг із печери.

Док втягнув повітря крізь зціплені зуби – наче свиснув навпаки.

– Що ж, – зронив він.

Двоє чоловіків довго витріщалися на мене. Але я страшенно втомилася, і мені було байдуже, що вони подумали.

– Доку… – почав був Джаред тривожним голосом, але галас у коридорі перебив його.

В отвір протиснулося п’ятеро чоловіків. Попереду Джеб із Кайловою лівою ногою в руках. Праву ногу ніс Вез, Енді й Аарон тримали тулуб. Голова Кайла звисала з плеча Енді.

– Чорт, ну й важкий він, – пихтів Джеб.

Джаред і Док водночас кинулися на допомогу. Кілька хвилин сварок і стогонів – і Кайла зрештою вклали на ліжко за кілька футів од мене.

– Вандо, скільки часу він без тями? – запитав Док. Він підняв Кайлові повіки, щоб сонце освітило зіниці.

– Ну… – я гарячково міркувала. – Поки я була тут, ще хвилин десять Іян ніс мене сюди, і ще п’ять хвилин перед тим…

– Тобто щонайменше двадцять хвилин?

– Так, приблизно.

Поки ми консультувалися, Джеб уже поставив власний діагноз. Ніхто не помітив, як він підійшов до узголів’я Кайлового ліжка.

Ніхто не помітив – поки він не вилив пляшку води прямісінько Кайлові на обличчя.

– Джебе! – сварливо вигукнув Док, відкидаючи Джебову руку.

Але Кайл поплювався, кліпнув і застогнав.

– Що трапилося? Куди поділася ця істота? – він поворушився, щоб роззирнутися. – Підлога… рухається…

Від самого його голосу я вчепилася в краї ліжка – тілом прокотила хвиля паніки. Нога заболіла. Може, якось дошкандибаю до виходу? Якщо повільно…

– Все гаразд, – зронив хтось. Вірніше, не хтось. Цей голос я упізнаю серед усіх.

Джаред став між моїм ліжком і Кайловим, спиною до мене, опустивши очі до здорованя. Кайл вертів головою і стогнав.

– Ти в безпеці,– мовив Джаред тихо. На мене він і не глянув. – Не бійся.

Я глибоко вдихнула.

Мелані хотіла його торкнутися. Джаредова рука лежала на краю мого ліжка – так близько від мене!

«Будь ласка, не треба, – сказала я Мелані.– Обличчя і без того пече!»

«Він не вдарить тебе».

«Це ти так думаєш. А я не ризикуватиму».

Мелані зітхнула; вона так і тягнулася до Джареда. Було б набагато легше стримуватися, якби я й сама не тягнулася до нього.

«Дай йому час, – переконувала я. – Нехай звикне до нас. Зажди, поки він нарешті повірить».

Вона знову зітхнула.

– Ох, чорт! – заричав Кайл. Мій погляд метнувся до нього. З-під ліктя Джареда в мене втупилися ясні очі.– Таки не впала! – розлютився Кайл.

Розділ 34
Похорон

Джаред гойднувся вперед – геть від мене. Кулак його смачно врізався Кайлові в щелепу.

Кайл тільки закотив очі, рот його розтулився.

На кілька секунд у печері запанувала цілковита тиша.

– Гм, – мовив Док рівним голосом, – з медичної точки зору це було не зовсім доречно.

– Зате мені стало легше, – похмуро відповів Джаред.

Док ледь помітно усміхнувся:

– Що ж, гадаю, ще кілька хвилин непритомності не завдадуть йому непоправної шкоди.

Док знову зазирнув Кайлові в зіниці, поміряв пульс…

– Що трапилося? – запитав мене Вез пошепки.

– Кайл намагався вбити цю істоту, – відповів Джаред, не встигла я й рота розтулити. – Невже хтось здивований?

– Він не хотів… – пробурмотіла я.

Вез поглянув на Джареда.

– Здається, альтруїзм дається їй значно краще, ніж брехня, – зауважив Джаред.

– Ти навмисне намагаєшся мене розізлити? – не витримала я. Терпець мені урвався. Скільки вже я не спала? Гірше за ногу боліла тільки голова. При кожному подиху кололо в боці. Вперше в житті я з подивом усвідомила, що злюся, злюся по-справжньому. – Якщо так, то вітаю – тобі вдалося!

Джаред і Вез вражено витріщилися на мене. Певна, якби я могла бачити обличчя інших, то, мабуть, прочитала б на них такий самий вираз. Ну, може, не в Джеба: він непроникний, як гравець у покер.

– Я – жінка, – ображено мовила я, – і мені діє на нерви, коли мене називають «істотою».

Джаред здивовано кліпнув, а тоді його обличчя знов застигло.

– З якого дива? Бо ти в тілі жінки?

Вез послав Джареду палючий погляд.

– Бо я сама – жінка, – прошипіла я.

– Хто так вирішив?

– Ви, люди, так вирішили. Серед душ саме такі, як я, дають життя потомству. Хіба це не робить мене жінкою?

Така зухвала заява заскочила його зненацька. Я майже пишалася собою.

«Давно пора, – зловтішалася Мелані.– Він неправий і поводиться, як справжня свиня».

«Дякую».

«Ми, дівчата, маємо підтримувати одна одну».

– Про це ти нам ніколи не розповідала, – пробурмотів Вез, поки Джаред шукав, що б таке заперечити. – Як ви розмножуєтеся?

І тут оливкове обличчя Веза потемніло, так ніби він тільки-но усвідомив, що вимовив ці слова вголос.

– Ой… не відповідай, якщо… якщо я запитав щось непристойне.

Я розреготалася. Мій настрій гойдався, як маятник. Зараз на мене напав дурносміх, як це назвала Мелані.

– Ні… тут немає нічого… непристойного. На відміну від вас, у нас усе значно… простіше, – я знову засміялася й залилася густим рум’янцем – пригадалося, як складно це в людей.

«Не забивай голову дурницями».

«Я цього в тебе нахапалася», – нагадала я їй.

– Отже?.. – запитав Вез.

Я зітхнула.

– Тільки дехто з душ належить до… матерів. Ще не матерів навіть. Так нас називають, але це тільки означає, що в нас є потенціал… – згадавши про це, я знову посерйознішала. Матері в живих не лишаються – є тільки спомини про них.

– І в тебе є потенціалі – запитав Джаред.

Я знала, що зараз уважно слухають усі. Навіть Док відірвав вухо від Кайлових грудей.

Я не відповіла на запитання.

– Ми… чимось схожі на ваших бджіл чи мурашок. У нас багато-багато безстатевих членів родини – і одна матка…

– Матка? – перепитав Вез, витріщившись на мене.

– Не зовсім у тому сенсі. Просто на кожні п’ять-десять тисяч душ народжується одна матір. Іноді ще рідше. Чітких правил не існує.

– А скільки трутнів? – поцікавився Вез.

– Та ні, трутнів серед нас немає. Кажу ж вам, усе набагато простіше.

Всі чекали на подальші пояснення. Я ковтнула. Не варто було піднімати цю тему. Мені більше не хотілося про це говорити. Ну то й що – хай Джаред і далі називає мене «істотою»…

Всі досі чекали. Я насупилася, а тоді заговорила:

– Матері… діляться. Кожна… клітина, якщо так можна сказати, адже наша будова відрізняється від вашої, стає новою душею. Кожна нова душа несе в собі частинку материнської пам’яті – частинка матері залишається жити.

– Скільки у матері клітин? – запитав Док зацікавлено. – Скільки народжується нових душ?

Я знизала плечима.

– Приблизно мільйон.

Очі слухачів розширилися від страху. Коли Вез відсунувся від мене, я постаралася притлумити образу.

Док тихенько присвиснув. Він єдиний досі зацікавлено чекав на продовження. На обличчях Аарона й Енді майнула тривога. Вони ще в житті не були на моїх уроках. Навіть ніколи не чули, щоб я так багато балакала.

– Коли це стається? Що виступає каталізатором? – запитав Док.

– Це вибір. Добровільний вибір, – пояснила я. – Це єдиний раз, коли ми свідомо обираємо смерть. Заради нового покоління.

– І ти можеш зробити вибір просто зараз – поділитися на клітини і все?

– Не все, але приблизно так.

– Це складно?

– Складно прийняти рішення. А сам процес… болісний.

– Болісний?

Чого це він так сильно здивувався? Хіба в людей це не болісно?

«Чоловіки!» – пирхнула Мелані.

– Нестерпний, – мовила я. – Ми всі пам’ятаємо, щó відчували наші матері.

Док заворожено чухав підборіддя.

– Цікаво, яким шляхом проходила еволюція… яка створила суспільство-вулик із матками-самогубцями… – думки його були далеко.

– Це альтруїзм, – пробурмотів Вез.

– Гм, – мовив Док. – Саме так.

Я заплющила очі, шкодуючи, що так багато розпатякала. У голові паморочилося. Від утоми чи від рани на голові?

– Ох, – спам’ятався Док. – Ти спала ще менше, ніж я, правда ж, Вандо? Час тобі відпочити.

– Я в нормі,– пробурмотіла я, але очей не розплющила.

– Чудово, – стиха буркнув хтось. – У нас тут оселилася матка-інопланетянка… Яка щомиті може луснути й розсипатися на мільйон нових блощиць.

– Ш-ш-ш.

– Вони вам не нашкодять, – відповіла я невідомо кому, не розплющуючи очей. – Без тіл-носіїв вони швидко загинуть, – я здригнулася, помисливши немислиме горе. Мільйон крихітних безпомічних душ, маленьких срібних немовлят марніють…

Ніхто не відповів, але полегшення відчувалося фізично.

Я була така втомлена, що навіть не зважала на те, що Кайл лежить усього за якихось три фути від мене. Не зважала на двох чоловіків, які одразу б стали на його бік, якби він отямився. Не зважала ні на що – просто хотіла спати.

Звісно, саме в ту мить і прокинувся Волтер.

– Ох, – ледь чутно застогнав він. – Гледді?

Відлунням застогнавши, я перекотилася до нього. Від болю в нозі я аж здригнулася, але без цього дотягнутися б не змогла. Нарешті я стиснула його долоню.

– Я тут, – прошепотіла я.

– Ах! – Волтер полегшено зітхнув.

Чоловіки запротестували, і Док шикнув на них.

– Щоб допомогти Волтеру терпіти біль, Ванда відмовилася від сну та спокою. Всі її руки в синцях – так міцно він за неї чіпляється. А ви що для нього зробили?

Волтер знову застогнав: низький гортанний звук швидко переріс у скиглення.

Док здригнувся.

– Аароне, Енді, Везе… будь ласка… е-е-е… знайдіть Шерон і пришліть її сюди.

– Всі разом?

– Забирайтеся звідси, – переклав Джеб.

У відповідь почулося човгання підошов.

– Вандо, – прошепотів Док мені на вухо. – Йому боляче. Я не можу дозволити, щоб він мучився і далі.

Я намагалася дихати рівно.

– Буде краще, якщо він мене так і не впізнає. Якщо думатиме, що тут Гледис.

Я розплющила очі.

Джеб схилився над Волтером, який, здавалося, досі спав.

– Прощавай, Волте, – мовив Джеб. – Побачимося на тому світі.

Він відступив на крок.

– Гарний ти був чолов’яга. Ми сумуватимемо за тобою, – пробурмотів Джаред.

Док знову длубався в упаковці морфію. Зашелестів папір.

– Гледді? – схлипував Волт. – Болить.

– Ш-ш-ш. Зараз перестане. Док здолає біль.

– Гледді?

– Так?

– Я кохаю тебе, Гледді. Все життя кохав.

– Знаю, Волтере. Я… я також тебе кохаю. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю.

Волтер зітхнув.

Коли Док схилився над ним зі шприцом у руках, я заплющила очі.

– На добраніч, друже, – муркнув Док.

Пальці Волтера розслабилися, розчепірилися. Але я не випустила їх – тепер уже я чіплялася за нього.

Час минав, тишу порушувало тільки моє дихання. Воно було уривчасте – на межі схлипування.

Хтось поплескав мене по плечу.

– Він відійшов, Вандо, – мовив Док хрипко. – Йому вже не болить.

Док вивільнив мою руку й обережно перевернув мене з незручного положення, щоб нога боліла не так сильно. Але біль нікуди не подівся. Уже не боячись потривожити Волтера, я заридала вголос. В боці закололо, і я вхопилася за хворе місце руками.

– Давай, уперед. Ти ж не заспокоїшся, – пробурмотів Джаред роздратовано. Я спробувала розплющити очі, але не змогла.

Раптом щось кольнуло мене в руку. Не пам’ятаю, щоб я поранила руку. Та ще й у такому дивному місці, на згині ліктя…

«Морфій», – прошепотіла Мелані.

Ми уже пливли. Я хотіла злякатися, але марно: мене відносило все далі й далі.

«І навіть ніхто не попрощався», – похмуро подумала я. Від Джареда я цього й не чекала… але Джеб… Док… Іяна не було…

«Ніхто не вмирає,– запевнила мене Мелані.– Ми просто поспимо…»

…Коли я прокинулася, над головою був темний, всіяний зірками купол. Ніч. Як багато зірок! І де це я? Ні чорних стін, ні стелі. Тільки зорі… зорі… зорі…

Легенький вітерець обдував моє обличчя. Пахло… пилом… і ще чимось, чого я ніяк не могла розпізнати. Запах плісняви кудись зник. Не відчувалося й сірки, і було сухо.

– Вандо? – прошепотів хтось і торкнувся моєї здорової щоки.

Очі розшукали Іянове бліде обличчя, яке схилилося наді мною.

Його рука була холодніша за бриз, але повітря було таке сухе, що мені стало приємно. Де я?

– Вандо? Ти прокинулася? Більше чекати не можна.

Він шепотів, тож і я прошепотіла у відповідь:

– Що?

– Вже починається. Я знав, що ти також захочеш бути присутня.

– Ну, як там вона? – почувся голос Джеба.

– Що починається? – запитала я.

– Похорон Волтера.

Я спробувала сісти, але тіло не слухалося. Іянова рука ковзнула до мого чола, не дозволяючи підвестися. Я все одно вертілася, намагаючись роззирнутися…

Ми були не в печерах.

Не в печерах.

Ліворуч, немов мініатюрна гора, височіла купа валунів, поросла низьким чагарником. Праворуч простягалася безмежна, скільки сягало око, пустеля, яка зникала в темряві. Я глянула вперед і зауважила купку людей – просто неба їм було ніяково. Я точно знала, як вони почувалися: вразливими.

Я знову спробувала підвестися. Хотілося наблизитись, побачити все на власні очі. Іянова рука стримала мене.

– Легше, – мовив він. – Навіть не пробуй підводитися.

– Допоможи мені,– благала я.

– Вандо?

До мене долинув голос Джеймі, а тоді я побачила і його самого – короткий чубчик розмаявся на вітрі, поки Джеймі біг до мене.

Пальці пробіглися краєм матраца піді мною. Як я потрапила сюди, невже я спала під зірками?

– Вони не зачекали, – мовив Джеймі до Іяна. – Скоро все закінчиться.

– Допоможіть мені підвестися, – попросила я.

Джеймі простягнув мені руку, але Іян заперечно похитав головою.

– Я сам.

Іян пропхав під мене руки, намагаючись уникати забитих місць. Відірвав мене від землі, й у голові одразу закрутилося, немов я на кораблі, який от-от перекинеться. Я застогнала.

– Що це Док зробив зі мною?

– Дав тобі залишки морфію, щоб ти не відчувала, як він оглядає рани. Все одно тобі слід було виспатися.

Я насупилася.

– Хіба ліки не знадобляться ще комусь?

– Ш-ш-ш, – мовив Іян, і вдалині почулися голоси.

Я повернула голову і знову побачила людей. Вони стояли біля низького темного заглиблення в скелі, видутого вітром під нестійкою на вигляд купою валунів. Ламаною шерегою люди обличчями стояли до цього заглиблення.

Я впізнала голос Труді.

– Волтер бачив у житті тільки білі смуги. Він би роздивився біле і в чорній дірі. Я сумуватиму за цим.

Темна фігура Труді ступила крок уперед – від руху гойднулася її чорна з сивиною коса – й кинула в темряву жменьку піску. Він із ледь чутним шелестом посипався вниз.

А тоді вона повернулася і стала поруч із чоловіком. Але Джефрі вже підійшов до чорного отвору.

– Тепер він зустріне свою Гледис. Там він буде щасливіший, – Джефрі кинув свою жменьку землі.

Іян підніс мене до правого краю шереги, і я роздивилася похмуру печеру. В землі темнів овал, навколо якого півколом стояло все населення печерного містечка.

Тут були всі – всі до одного.

Вперед виступив Кайл.

Я затремтіла, й Іян лагідно пригорнув мене.

Кайл навіть не дивився в наш бік. Я бачила його профіль: праве око запливло і майже не розплющувалося.

– Волтер помер людиною, – мовив Кайл. – Жоден із нас не сміє просити більшого, – з цими словами він кинув у яму жменьку землі.

А тоді приєднався до решти.

Джаред стояв поруч із ним. Він зробив кілька кроків і опинився біля Волтерової могили.

– Волтер був найдобрішою в світі людиною. Жоден із нас не зрівняється з ним, – і Джаред кинув свою жменьку.

Вперед вийшов Джеймі, і Джаред поплескав його по плечу, коли той проходив повз.

– Волтер був сміливий, – мовив Джеймі.– Він не боявся померти, він не боявся жити, а ще… він не боявся вірити… Він завжди вирішував сам, і вирішував правильно, – Джеймі кинув жменьку землі у могилу. Розвернувся й рушив назад, не відводячи від мене погляду.

– Твоя черга, – прошепотів він, порівнявшись зі мною.

Енді з лопатою в руках уже прямував до могили.

– Заждіть, – сказав Джеймі тихо, але в тиші голос його пролунав чітко. – Ванда та Іян іще не попрощалися.

Шерегою прокотилося невдоволене бурчання. У голові в мене все перемішалося.

– Давайте проявимо бодай крихту поваги, – мовив Джеб голосніше, ніж Джеймі. Для мене його слова прозвучали занадто гучно.

Моїм першим пориванням було махнути Енді, щоб він продовжував почате, й попросити Іяна забрати мене геть. Це ж людська жалоба, а не моя.

Але я також була в жалобі. До того ж мені було що сказати.

– Іяне, допоможи мені набрати жменьку піску.

Іян присів навпочіпки, і я згребла дрібні камінчики. Тоді він усадовив мене собі на коліно і теж набрав землі. Він випростався і доправив мене до краю могили.

Я не бачила дна могили. Вона зяяла чорною дірою попід навислою скелею і здавалася бездонною.

Іян заговорив перший:

– У Волтері поєдналося все найкраще і найдобріше, що може бути в людині,– мовив він і сипнув пісок у діру. Минуло кілька секунд, перш ніж я почула, як той зашурхотів об дно.

Іян поглянув на мене.

Зоряна ніч була абсолютно тиха. Навіть вітер стих. Я зашепотіла, певна, що мій шепіт почують усі:

– У вашому серці не було ненависті,– ледь чутно мовила я. – Самим своїм існуванням ви довели, що ми помилялися. Ми не мали жодного права забирати у вас ваш світ, Волтере. Я сподіваюся, що ваші казки правдиві. Сподіваюся, ви відшукаєте свою Гледис.

Камінці посипалися крізь пальці, а я чекала, поки вони з м’яким стукотом не впали на тіло Волтера, поховане в глибокій темній могилі.

Енді взявся до роботи, тільки-но Іян ступив кілька кроків від могили: з гірки світлої порохнявої землі, наваленої за кілька футів від могили, він заходився згрібати лопату по лопаті. Земля падала з глухим стуком, а не шелестом. Від цього звуку я зіщулилася.

Підійшов Аарон, також із лопатою в руках. Іян повільно розвернувся й відніс мене геть, щоб звільнити їм місце. Позаду нас із негучним грюкотом заповнювала могилу земля. Люди почали тихо відступати й перешіптуватися – обговорювали похорон.

Поки Іян ніс мене до матраца – чужорідного тіла на голій землі, я вперше зазирнула йому в очі. Його виснажене обличчя було вимащене світлими смугами пороху. Мені й раніше траплялося бачити його таким… Але тут Іян поклав мене на матрац, і думки мої перескочили на інше. Що мені робити тут, просто неба – спати? Підійшов Док, і вони з Іяном стали наді мною навколішки просто в пилюці.

– Як почуваєшся? – запитав Док.

Я хотіла сісти, але Іян притримав мене за плече.

– Все гаразд. Я думаю, що зможу і ходити…

– Не варто квапитися. Нехай нога відпочине кілька днів, о’кей? – Док припідняв мою ліву повіку й неуважно посвітив тоненьким промінчиком ліхтарика в зіницю. На його обличчі затанцював яскравий відблиск. Док аж здригнувся і на кілька дюймів відсунувся, а от Іянова рука у мене на плечі навіть не сіпнулася. Це мене здивувало.

– Гм. Так ми діагноз не поставимо. Як голова? – запитав Док.

– Трохи паморочиться. Гадаю, це через ліки, які ви мені дали, а не через рану. Мені вони не подобаються – краще б я відчувала біль, правда.

Док скорчив гримасу. Іян також.

– Що? – з натиском запитала я.

– Я збираюся знову наколоти тебе морфієм. Вибач.

– Але… навіщо? – прошепотіла я. – Моя рана не така серйозна. Я не хочу…

– Слід занести тебе в печери, – перебив мене Іян, так ніби не хотів, щоб хтось почув нашу розмову. Позаду, відлунюючи від скель, долинали тихі голоси. – Ми запевняли… що ти не будеш при тямі.

– Зав’яжіть мені очі.

Док витягнув із кишені маленький шприц. Ним уже користувалися: залишилося всього чверть. Я відсахнулася й притиснулася до Іяна. Його рука важко лягла на моє плече.

– Ти знаєш печери занадто добре, – пробурмотів Док. – Ніхто не хоче, щоб ти здогадалася…

– Але куди мені йти? – прошепотіла я несамовито. – Навіть якби я й знала, де вихід? Навіщо мені втікати зараз?

– Якщо людям від цього стане легше… – мовив Іян.

Док узяв мене за зап’ястя, і я не опиралася. Голка вколола шкіру, але я цього не бачила – дивилася на Іяна. В темряві його очі стали чорні як ніч. І суворі, адже в моєму погляді ясно читалося: «зрадник».

– Вибач, – пробурмотів він. Це було останнє, що я почула.