Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 41 страниц)

Розділ 28
Необізнаність

Прокинувшись у цілковитій темряві, я не могла втямити, де я. За останні кілька місяців я звикла, що зранку мене будить сонце. Спочатку я подумала, що й досі ніч, а тоді щоку запекло, а спина заболіла, і я одразу все згадала.

Поряд хтось дихав – тихо й рівно. Це аніскілечки не налякало мене: звук був чудово мені знайомий. Мене зовсім не здивувало, що Джеймі прокрався назад і ліг спати біля мене.

Може, його розбудила переміна в моєму диханні; а може, ми просто звикли засинати й прокидатися разом. Але не минуло й кількох секунд відтоді, як я прокинулася, а Джеймі вже солодко позіхнув.

– Вандо? – прошепотів він.

– Я тут.

Він полегшено зітхнув.

– Як тут темно! – мовив Джеймі.

– Так.

– Як гадаєш, уже сніданок?

– Не знаю.

– Я голодний. Ходімо поглянемо.

Я не відповіла.

Він правильно сприйняв моє мовчання – за відмову.

– Ти не маєш тут ховатися, Вандо, – мовив він щиро, так і не дочекавшись від мене ні слова. – Минулої ночі я побалакав із Джаредом. Він більше не чіплятиметься до тебе – він пообіцяв.

Я ледве стримала посмішку. Чіплятися до мене!

– Ти підеш зі мною? – не вгавав Джеймі. Його рука потягнулася до моєї.

– А ти справді хочеш? – запитала я тихо.

– Справді. Все буде так, як раніше.

«Мел, невже так краще?»

«Не знаю», – Мелані розривалася. Вона знала, що в цій ситуації не може бути об’єктивною, і водночас бажала побачити Джареда.

«Ти ж знаєш, що це божевілля».

«Не таке вже й божевілля порівняно з твоїм бажанням побачити його».

– Гаразд, Джеймі,– погодилась я. – Але пообіцяй, що не засмучуватимешся, якщо так, як раніше, не буде, гаразд? Якщо хтось раптом… Не дивуйся.

– Все буде добре. Ось побачиш.

Я слухняно побрела за ним вздовж темного коридору; він досі тримав мене за руку. Ми зайшли у велику печеру з грядкою, і я внутрішньо напружилась: як люди відреагують на моє повернення? Хто знає, про що вони говорили, поки я спала?

На городі нікого не було, хоча сонце підбилося високо в ранковому небі. Промені віддзеркалювалися від сотень люстерок і сліпили мене.

Менш за все Джеймі цікавила порожня печера. Він прикипів очима до мого обличчя. Коли промінь упав мені на щоку, Джеймі аж засичав крізь зуби.

– Ох! – не витримав він. – Як ти? Тобі боляче?

Я легенько торкнулася обличчя. Шкіра була пошерхлою – кров на щоці запеклася. Під пальцями рана одразу запульсувала.

– Все гаразд, – прошепотіла я; на сам вигляд порожньої печери стало якось моторошно – хотілося говорити якнайтихіше. – А де всі?

Джеймі знизав плечима, не відриваючи напруженого погляду від мого обличчя.

– Мабуть, зайняті,– він не понизив голосу.

Це нагадало мені про вчорашній вечір, про таємницю, яку він відмовився розкривати. Брови мої зійшлися на переніссі.

«Як гадаєш, що він од нас приховує?»

«Ти знаєш рівно стільки, скільки й я, Вандо».

«Але ти людина. Хіба в тебе не розвинута інтуїція чи що там?»

«Інтуїція? Моя інтуїція підказує мені, що ми не так добре вивчили печери, як нам здавалося», – зронила Мелані.

Ми зважили її зловісні слова.

Яка полегша, що з кухні долинув звичний гомін! Мені не хотілося бачити нікого – змагало тільки хворобливе бажання побачити Джареда, – але порожні коридори, вкупі з таємницями Джеймі, навіювали тривогу.

Кухня була напівпорожня – незвична картина для такої пори. Та я зовсім не звернула на це уваги: апетитний аромат, який долинав із печі, витіснив усі думки.

– О-о! – застогнав Джеймі.– Яєчня!

Він прискорив крок, і мені зовсім не хотілося пасти задніх. Насилу стримуючи бурчання у животі, ми мало не бігли до тумби біля печі, де стояла Люсина з пластиковим черпаком у руках. Зазвичай за сніданком кожен брав собі сам, але тоді на сніданок подавали тверді балабухи хліба.

Люсина дивилася тільки на Джеймі:

– Годину тому було ще смачніше.

– Все одно смакота, – палко заперечив Джеймі.– Уже всі поснідали?

– Майже. Здається, ще тацю віднесли Доку та… – Люсина не договорила, і її погляд вперше зупинився на мені; Джеймі теж поглянув на мене. На обличчі Люсини майнув якийсь вираз, але я не встигла його розгадати – він одразу ж змінився іншим: Люсина зауважила синці в мене на обличчі.

– Багато ще залишилося? – запитав Джеймі. Радість у голосі тепер була силувана.

Люсина схилилася над пічкою і з розжареного каміння черпаком потягнула до себе сковорідку.

– А скільки ти хочеш, Джеймі? Тут іще багато, – мовила вона, не обертаючись.

– Уявіть, що я Кайл, – сказав він, сміючись.

– Ось тобі порція як для Кайла, – мовила Люсина, та коли вона усміхнулася, в її очах з’явився смуток.

Вона з гіркою наповнила глибоку супову миску жорсткуватим омлетом, випросталася й подала Джеймі.

Тоді знову подивилася на мене, і я зрозуміла, що означав цей погляд.

– Сядьмо ось там, Джеймі,– сказала я, відтягуючи його від тумби.

Він здивовано витріщився на мене.

– А ти що, не хочеш?

– Ні, я… – я саме збиралася сказати «не голодна», коли шлунок проти волі забурчав.

– Вандо? – Джеймі поглянув спершу на мене, а тоді на Люсину, яка схрестила руки на грудях.

– Я поїм хліба, – пробурмотіла я і спробувала відтягнути його геть.

– Ні. Люсино, в чому справа? – він очікувально дивився на неї. Люсина не поворухнулася. – Якщо ваша зміна закінчилася, я вас заміню, – мовив Джеймі, і губи його вперто стиснулися.

Люсина знизала плечима й поклала черпак на тумбу. Вона повільно вийшла з кухні, не озирнувшись на мене.

– Джеймі,– пробурмотіла я ледь чутно. – Ця їжа не для мене. Джаред із хлопцями ризикували життям не заради того, щоб я їла яєчню на сніданок. Мені й хліба вистачить.

– Що за дурниці, Вандо, – мовив Джеймі.– Ти живеш тут, ти нічим від нас не відрізняєшся. Ніхто ж не обурюється, коли ти переш їхній одяг чи печеш для них хліб. До того ж яйця не вічні. Якщо ти не з’їси яєчню, доведеться її викинути.

Здавалося, що погляди всіх присутніх прикуті до моєї спини.

– Дехто вважає, що так буде краще, – сказала я ще тихіше, щоб мене почув тільки Джеймі.

– Не зважай, – буркнув Джеймі. Він перескочив через стільницю, наповнив іще одну миску яєчнею і штовхнув її до мене. – Попробуй усе не з’їсти, – заявив він рішуче.

Я подивилася на миску. Рот наповнився слиною. Я відсунула яєчню й згорнула руки на грудях.

Джеймі насупився.

– Гаразд, – мовив він і відштовхнув свою миску геть. – Якщо ти не їстимеш, то і я не буду.

На таку репліку його живіт відреагував голосним бурчанням. Але Джеймі схрестив руки на грудях.

Дві довгі хвилини ми дивилися одне на одного, а наші шлунки дружньо бурчали від аромату яєць. Час від часу Джеймі краєчком ока поглядав на миску. Ось що здолало мене – тужливе бажання в його погляді.

– Гаразд, – видихнула я. Підсунула до нього миску, а тоді дістала і свою. Джеймі зачекав, поки я з’їм перший шматок, і тільки тоді взявся до своєї порції. Відчувши смак яєць, я мало не застогнала. Звісно, холодна твердувата яєчня – не найвишуканіша страва на світі, але в той момент я так не думала. Тіло жило теперішнім.

Реакція Джеймі не відрізнялася від моєї. Він так налягав на їжу, що, здавалося, не встигав дихати. Я пильнувала, щоб він бува не вдавився.

Я ж, навпаки, їла повільно, сподіваючись, що зможу вмовити його доїсти й мою порцію.

Коли суперечка була позаду, а голод трохи влігся, я зрештою звернула увагу на атмосферу в кухні.

Яєчня на сніданок після місяців одноманітності повинна була б підняти всім настрій. Але атмосфера була зловісна, всі розмовляли пошепки. Може, причиною всьому вчорашня сцена? Я роззирнулася по кухні, намагаючись утямити, що відбувається.

Деякі люди таки поглядали на мене, але не всі, і вони були не єдині, хто пошепки серйозно перемовлявся. До того ж на обличчях не було ані злості, ні провини, ні напруги, як можна було очікувати.

Сум! Сум і відчай читався в усіх очах.

Нарешті я помітила Шерон – вона сиділа в найдальшому кутку, як завжди, занурена в себе. Повільно їла сніданок, а по її щоках одна по одній котилися рясні сльози. Вони падали в тарілку, але, здавалося, Шерон зовсім цього не помічає.

– Щось із Доком? – злякано прошепотіла я до Джеймі. Можливо, у мене параноя, і я тут ні до чого. Сумна атмосфера в печері, здається, викликана чимось іншим – тим, що від мене приховали. Може, саме тому всі були такі зайняті? Невже нещасний випадок?

Перш ніж відповісти, Джеймі подивився на Шерон і зітхнув.

– Ні, з Доком усе гаразд.

– А з тіткою Меґґі? Вона поранена?

Джеймі похитав головою.

– А де Волтер? – запитала я досі пошепки. Мене з’їдала тривога на саму тільки думку про те, що з кимсь із моїх товаришів – навіть якщо вони мене ненавидять – трапилося нещастя.

– Не знаю. Але я впевнений, що з ним усе гаразд.

Тільки тоді я усвідомила, що Джеймі був такий самий сумний, як і всі.

– Що таке, Джеймі? Чому ти зажурився?

Джеймі втупився в яєчню – їв її повільно й неохоче і мовчав.

Мовчки все доїв. Я спробувала підсунути йому ще й свою порцію, але отримала у відповідь такий обурений погляд, що одразу ж забрала миску назад і, не опираючись, доїла все сама.

Ми віднесли миски у велику пластмасову діжку для миття посуду. Вона була повна, тож я зняла її зі стільниці. Не знаю, що коїться сьогодні в печерах, та мені краще тихенько піти й помити посуд.

Джеймі не відставав, очі його були тривожні. Мене це не радувало. Раптом щось станеться, то тільки бракувало Джеймі в ролі мого охоронця. Але скоро потреба в цьому відпала – ми обігнули велику грядку, і з-за рогу вийшов мій звичний охоронець.

Іян був із ніг до голови брудний: вимащений болотом і мокрий від поту. Коричневі смуги на обличчі зовсім не приховували його втоми. Я не здивувалася, коли побачила, що він так само не в гуморі, як і всі. Натомість мене зацікавило походження бруду. Колір його відрізнявся від червонуватого пороху в печерах – отже, вранці Іян виходив.

– Ось ви де! – пробурмотів він, побачивши нас. Швидко рушив до нас, скорочуючи відстань широкими кроками. Наблизившись, він не зупинився, а підхопив мене попід лікоть й підштовхнув уперед. – Заскочмо сюди на хвильку.

Він потягнув мене до східного поля, де вже майже достигла кукурудза. Ми просто зайшли за ріг, щоб заховатися. Долоня Джеймі м’яко лягла мені на руку.

Приблизно за півхвилини у великій печері почулися голоси. Не шумні, а радше сумні та пригнічені, як зранку були обличчя людей. Голоси наблизилися до ущелини, де ми ховались, і рука Іяна на моєму лікті напружилася, пальці натиснули на ямку над кісточкою. По голосах я впізнала Кайла і Джареда. Мелані спробувала вирватися з-під мого контролю, а в мене не було сил опиратися. Ми обоє хотіли знову побачити Джаредове обличчя. Добре, що Іян притримав нас.

– …навіщо ми тільки йому дозволяємо? Це кінець, – , казав Джаред.

– Він справді сподівався, що цього разу все вийде. Був такий упевнений… Що ж. Якщо колись він таки зрозуміє, що й до чого, це окупить усі старання, – не погодився Кайл.

– «Якщо», – пирхнув Джаред. – Добре, що ми знайшли бренді. Але боюсь, такими темпами Док спорожнить увесь ящик іще до вечора.

– Скоро він відключиться, – мовив Кайл – голос його віддалявся. – Шкода, що Шерон… – але кінця речення я не почула.

Іян почекав, поки стихли голоси, а потім іще кілька хвилин, і тільки тоді відпустив мою руку.

– Джаред пообіцяв, – пробурмотів Джеймі.

– Так, але Кайл нічого не обіцяв, – відповів Іян.

Вони вийшли з тіні. Я повільно рушила за ними, не впевнена, що в мене на душі.

Іян зрештою помітив, щó у мене в руках.

– Не до миття посуду зараз, – мовив він до мене. – Нехай самі все помиють і беруться до своїх справ.

Я хотіла запитати в нього, чому він такий брудний, проте він, певно, як і Джеймі, мовчатиме. Я замислено обернулася до коридору, що вів до річок.

Іян сердито пирхнув.

Я налякано озирнулась на нього і тільки тоді збагнула, чому він засмутився: побачив мою щоку.

Іян потягнувся до мого підборіддя, але я смикнулась, і він забрав руку.

– Мене від цього верне, – мовив він, і судячи з голосу, його ледь не нудило. – Ба гірше: якби я не лишився, то й сам міг би таке тобі заподіяти…

Я похитала головою.

– Це дрібниці, Іяне.

– З цим я не згідний, – пробурмотів він, а тоді заговорив до Джеймі.– Мабуть, тобі ліпше йти до школи. Що швидше все прийде в норму, то краще.

– О, сьогодні Шерон лютуватиме, – застогнав Джеймі.

Іян всміхнувся.

– «Один за всіх…» Не заздрю тобі, хлопче.

Джеймі зітхнув і буцнув камінець.

– Наглянь за Бандою.

– Обов’язково.

Джеймі пошкандибав геть, раз у раз озираючись, аж поки не завернув ув інший тунель.

– Давай сюди, – сказав Іян, забираючи в мене діжку з посудом – я й рота не встигла розтулити.

– Мені не важко, – зронила я.

Він знову всміхнувся.

– Не стояти ж мені з порожніми руками, поки ти тягаєш тягарі. Спишемо це на галантність. Ходімо відпочинемо, поки на обрії не розвидніє.

Занепокоєна словами Іяна, я мовчки пішла за ним. Звідки така галантність щодо мене?

Ми дійшли до кукурудзяного поля – Іян не сповільнив кроку, а зайшов між високі стеблини. Я прямувала слідом, поки він не зупинився посеред поля, відставив убік діжку з посудом й розлігся на землі.

– Тут нас точно не знайдуть, – мовила я і сіла на землю, схрестивши ноги. – А як же робота?

– Ти забагато працюєш, Вандо. Тільки ти не береш вихідних.

– Так у мене завжди є чим зайняти руки, – буркнула я.

– Сьогодні у всіх вихідний, відпочинь і ти.

Я з цікавістю подивилася на Іяна. Сонячне світло, відбиваючись од дзеркал, просочувалося крізь стебла й смугами падало на Іянове обличчя, яке стало смугастим як зебра. Проте навіть тіні й болото на блідому обличчі не приховали втоми.

– Ти, мабуть, добре потрудився.

Іян примружив очі.

– А зараз відпочиваю.

– Джеймі так і не розповів мені, що тут діється, – пробурмотіла я.

– І я не розповім, – зітхнув він. – Тобі й не варто знати.

Я опустила очі, роздивляючись темно-буру землю, а в нутрі моєму все стиснулося. Нічого не відати – хіба може бути щось гірше? Я спробувала уявити – і не змогла. А зрештою, може, мені бракує уяви.

– Це несправедливо, – мовив Іян, помовчавши, – я-бо не можу відповісти на твоє запитання, але сам хотів би дещо запитати. Можна?

Я радо погодилася:

– Давай.

Він заговорив не зразу, тому я підвела погляд – чого він вагається? Тепер він опустив очі й роздивлявся брудні смуги на долонях.

– Я знаю, що ти не вмієш брехати. Вже переконався, – сказав він тихо. – Хай що ти відповіси, я тобі повірю.

Я мовчки чекала, а він і далі вивчав болото на своїх руках.

– Спочатку я не купився на Джебову теорію, але вони з Доком переконані, що… Вандо! – мовив він і зазирнув мені в очі.– Вона досі тут? Дівчина, в чиєму тілі ти перебуваєш?

Це вже не таємниця: і Джеймі, і Джеб знають правду. Та й яка різниця? Я довірю Іяну – він не вибовкає і не поставить під загрозу моє життя.

– Так, – відповіла я. – Мелані досі тут.

Він повільно кивнув.

– І як воно? Тобі? Їй?

– Це… складно для нас обох. Спочатку я була ладна зробити що завгодно, тільки б вона зникла, як мала. А тепер… тепер я до неї звикла, – я сухо всміхнулася. – Іноді приємно мати товариство. Їй важче. Вона немовби в’язень. Замкнена у моїй свідомості. Однак вона надає перевагу ув’язненню перед небуттям.

– Я й не знав, що є вибір.

– Спочатку не було. Поки люди не зрозуміли, що й до чого, і не почати опиратися. Знання – ось у чому ключ. Якщо людину заскочити зненацька, вона не опирається.

– А якби зловили мене?

Я оцінила гнівний вираз на Іяновому обличчі – вогонь у ясних очах.

– Сумніваюся, що ти би зник. От тільки тепер усе змінилося. Дорослих більше не використовують як носіїв. Забагато проблем… – я ледь помітно посміхнулася. – От як зі мною – обм’якла, почала симпатизувати своїй господині, збилася зі шляху…

Іян довго обмірковував почуте, іноді позираючи на моє обличчя, іноді на стебла кукурудзи, іноді в нікуди.

– Тоді що б зробили зі мною, якби зловили? – запитав він зрештою.

– Гадаю, втілення б усе одно провели. Спробували б отримати інформацію. Можливо, підсадили б у тебе шукача.

Він здригнувся.

– Але тебе б як носія не використовували. Незалежно від отриманої інформації, тебе б… утилізували.

Було важко вимовляти останнє слово. Мене від нього нудило. Дивно – зазвичай мені ставало зле від того, що чинять люди. Зрештою, я ще жодного разу, на жодній планеті, не оцінювала наших учинків із погляду носія. Якщо тіло функціонувало неправильно, його негайно і безболісно знищували – як поламану машину. Який сенс його зберігати? Іноді тіло визнавали недієздатним через деякі особливості психіки: небезпечні пристрасті, схильність до насилля – те, що не можна було зцілити і що робить тіло небезпечним для оточення. І, звісно, в тих випадках, коли розум був занадто сильним і його неможливо було стерти. Ця аномалія притаманна планеті Земля.

Непоборність духу як недолік – бридкість ідеї ніколи не спадала мені на думку, поки я не прочитала її в Іянових очах.

– А якщо зловлять тебе? – запитав Іян.

– Якщо зрозуміють, ким я була… якщо мене досі шукають… – я подумала про шукачку й затремтіла. – Витягнуть мене й помістять в іншого носія. В когось юного, поступливого. І сподіватимуться, що я знову зможу стати собою. Можливо, навіть пошлють мене на іншу планету – подалі від поганого впливу.

– І ти знову станеш собою?

Наші погляди схрестилися.

– Я – це я. І я не розчинилась у Мелані. Хай я буду ведмедем чи квіткою, все одно почуватимуся так само.

– І тебе не утилізують?

– Я ж душа. У нас не існує смертної кари. У нас узагалі немає покарань. Хай що зі мною зроблять, це буде заради порятунку. Я завжди думала, що так і має бути, але я – живий доказ, який спростовує теорію. Я цілком заслуговую на страту – я ж зрадниця, правда?

Іян піджав губи.

– Я б сказав – емігрантка. Ти нікого не зрадила, просто покинула їхнє суспільство.

Ми знову замовкли. Мені хотілося йому вірити. Слово «емігрант» набагато м’якше, а про себе ж ніколи не хочеться думати погано.

Іян голосно зітхнув – я аж підскочила.

– Коли Док протверезіє, треба буде показати йому твою щоку.

З цими словами він потягнувся до мене й поклав пальці під підборіддя; цього разу я не сахнулася. Іян лагідно повернув мою голову набік і оглянув рану.

– Та це дрібниці. Впевнена, що зовні все набагато гірше, ніж є насправді.

– Сподіваюся – бо вигляд просто жахливий, – він зітхнув, а тоді випростався. – Гадаю, час виходити зі схованки. Мабуть, Кайл уже давно помився і відключився. Хочеш, допоможу тобі з посудом?

Іян не дозволив мені мити посуд у потічку, як зазвичай. Натомість ми рушили до темної купальні, де мене ніхто б не помітив. Я мила посуд на мілині, поки Іян змивав із себе залишки таємничих ранкових занять. А тоді зголосився допомогти мені домити брудні миски.

Ми впорались швидко, і він запропонував провести мене до кухні, яка поволі наповнювалася людьми, що прийшли на обід. Меню складалося з харчів, які швидко псувалися: куснів м’якого білого хліба, шматків сиру, рожевих кілець запашної вареної ковбаси. Люди охоче поглинали таку смакоту, але плечі їхні й досі пригинав відчай: ні усмішок, ні сміху.

Джеймі чекав на мене за нашою звичною стільницею. Перед ним височіли дві гірки бутербродів, але він не їв. Схрестивши руки на грудях, він чекав на мене. Іян із цікавістю подивився на хлопчика, але мовчки, нічого не питаючи, пішов по свою порцію.

На впертість Джеймі я тільки закотила очі й відкусила бутерброд. Тільки-но я почала жувати, Джеймі запрацював щелепами. Скоро повернувся Іян; їли ми мовчки. Було так смачно, що годі було вигадати тему для розмови – це б тільки заважало їсти.

Мені вистачило двох бутербродів, а Джеймі з Іяном все їли і їли, аж поки животи не заболіли. Іян мав такий вигляд, наче він от-от упаде – очі просто заплющувалися.

– Повертайся до школи, малий, – мовив він до Джеймі.

Джеймі зміряв його поглядом.

– Може, краще я тебе підміню…

– Йди до школи, – мовила я швидко. Сьогодні Джеймі безпечніше триматися від мене подалі.

– До зустрічі! Не хвилюйся про… ні про що не хвилюйся.

– Ага, – в одному слові не так видно брехню. А може, в мені знову прокинувся сарказм.

Тільки-но Джеймі вийшов із кухні, я одразу повернулася до розмореного Іяна.

– Йди відпочинь. Зі мною все буде гаразд – я заховаюся в непримітному куточку. Посеред кукурудзяного поля чи деінде.

– А минулої ночі де ти спала? – запитав Іян. Його очі під сонними повіками були на диво гострі.

– А що?

– Я би там і приліг. Поряд зі мною – найнепримітніший куточок.

Ми говорити дуже тихо, мало не перешіптувалися. Ніхто не звертав на нас уваги.

– Ти не можеш наглядати за мною постійно.

– Закладемося?

Я знизала плечима і зрештою здалася.

– Я повернулася… в нору, де мене тримали на початку.

Іян насупився – йому це не сподобалося. Але він підвівся і рушив до коридору, який вів на склад. Майдан був знову переповнений людьми – сумними, з потупленими долі очима.

Коли ми опинилися на самоті в темному тунелі, я знову спробувала розпитати свого супутника.

– Іяне, для чого все це? Що довше я живу, то гірше буде Джеймі потім. Зрештою, хіба для нього не буде краще, якщо…

– Вандо, ліпше мовчи. Ми ж не звірі. Твоя смерть не обов’язкова.

– Тебе я не вважаю звіром, – мовила я тихо.

– Дякую. Не сприймай це як обвинувачення. Навіть якби ти так вважала, я б не здивувався.

На цьому наша розмова обірвалася: ми обоє побачили тьмяне миготливе світло, що лилося з-за рогу.

– Ш-ш-ш! – видихнув Іян. – Чекай тут.

Він лагідно стиснув моє плече, намагаючись втримати мене на місці. А тоді рушив уперед, навіть не намагаючись приховати гучних кроків. За мить він зник за рогом.

– Джареде? – в голосі Іяна почувся вдаваний подив.

Серце в грудях стиснулося – радше від болю, аніж від страху.

– Я знаю, що вона з тобою, – відгукнувся Джаред так голосно, що й на майдані, мабуть, почули. – Ну, де ти? Виходь, – насмішкувато погукав він грубим голосом.