Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 41 страниц)

– Чудово, – прошепотіла я і знову відчула між ребрами лезо.

Розділ 39
Занепокоєння

– Чудово, – бурмотіла я собі під носа. – Просто чудово.

На обід Іян вирішив до мене приєднатися; на обличчі його була приклеєна широка посмішка. Намагається мене підбадьорити… знову.

«Гадаю, останнім часом у тобі забагато сарказму», – мовила Мелані.

«Візьму до уваги».

Весь тиждень вона була геть небагатослівна. Зрештою, зараз із жодної з нас не вийшло б гарного товариства. Ми уникали спілкування, навіть одна з одною.

– Привіт, Вандо, – Іян усівся поруч зі мною. В руці він тримав іще теплу миску паруючого супу. Моя порція повільно вистигала на столі, я її й не торкнулася – гралася скибкою хліба, відриваючи маленькі шматочки.

Я не відповіла.

– Та ну, – він поклав руку мені на коліно. Мел в’яло запротестувала. Вона уже звикла до такого ставлення, і тому часто не звертала уваги на Іянову поведінку. – Сьогодні вони повернуться. Ще до заходу сонця.

– Ти говорив те саме три дні тому, і два дні тому, і вчора також, – нагадала я.

– Сьогодні у мене хороше передчуття. Не розкисай – ти стаєш схожа на людину, – дражнився Іян.

– Я не розкисаю.

І я не розкисала. Я просто місця собі не знаходила – не могла навіть думати чітко. Хвилювання з’їдало мене зсередини, ні на що інше сил не вистачало.

– Це не перша вилазка Джеймі.

– Знаєш, мені від цього набагато легше.

Знову сарказм. Мелані має рацію: чи не перегинаю я палицю?

– З ним Джаред, Джефрі та Труді. А Кайл залишився тут, – засміявся Іян. – Тому їм нічого не загрожує.

– Я не хочу про це говорити.

– Гаразд.

Він заходився їсти й облишив мене. Іян завжди намагався дати мені те, що я хотіла, хоча іноді я й сама не знала, чого хочу. Звісно, якщо не брати до уваги його наполегливих намагань розрадити мене зараз. Цього я не хотіла. Воліла хвилюватися – робити бодай це.

Сплив місяць відтоді, як я переїхала до кімнати Джеймі та Джареда. Три тижні ми всі жили разом. Джаред спав на матраці в узголів’ї нашого з Джеймі ліжка.

Я до цього звикла. І тепер мені було важко в порожній кімнаті. Бракувало їхнього рівного дихання.

Єдине, до чого я не звикла, – прокидатися поряд із Джаредом. Він бажав мені доброго ранку, а я завжди думала хвилину-другу, перш ніж відповісти. Він також почувався ніяково, однак поводився ввічливо. Ми обоє були дуже ввічливі.

Щоранку одне й те саме.

«Доброго ранку, Вандо. Як спалося?»

«Добре, дякую. А тобі?»

«Добре, дякую. Як… Мел?»

«Також добре, дякую».

Постійний піднесений настрій Джеймі та його веселе базікання трохи поліпшували ситуацію. Джеймі часто говорив про Мелані, та й звертався до неї – особливо тепер, коли її ім’я, вимовлене вголос, вже не так напружувало Джареда. День у день я дедалі більше вживалася в образ, мешкати тут ставало приємніше. Ми… були щасливі: Мелані та я.

А тиждень тому Джаред вирішив зробити ще одну коротку вилазку – здебільшого, щоб поновити сільськогосподарський реманент, – і взяв із собою Джеймі.

– Ти втомилася? – запитав Іян.

Я раптом усвідомила, що тру очі.

– Не дуже.

– Досі не можеш нормально спати?

– В кімнаті занадто тихо.

– Я можу спати з тобою. О, заспокойся, Мелані. Ти ж знаєш, що я мав на увазі.

Іян завжди помічав, як я реагую на злість Мелані.

– Я гадала, що сьогодні вони повернуться, – зауважила я.

– Правильно. Мабуть, не варто нічого міняти.

Я зітхнула.

– Може, тобі слід перепочити.

– Облиш, – мовила я. – У мене повно енергії і бажання працювати.

Він усміхнувся, так ніби я сказала щось приємне. Щось, що він очікував.

– Чудово. Допоможеш мені з проектом.

– З яким проектом?

– Я покажу… Ти вже доїла?

Я кивнула.

Він узяв мене за руку і вивів із кухні. Мелані майже не обурювалася – звикла.

– Чому ти пішов сюди?

Східні поля вже не потребували догляду. Вранці ми вже їх полили.

Іян не відповів, а тільки загадково усміхався.

Ми пройшли східним тунелем попри поле і звернули в коридор, який, як виявилося, вів у гральну кімнату. Тільки-но ми опинилися в тунелі, до мене долинув звук голосів і знайомий шум – бах, бах. Застояний гіркуватий запах сірки допоміг усе згадати.

– Іяне, я не в гуморі.

– Ти ж казала, що повна сил.

– Для роботи, а не для футболу.

– Лілі й Вез зажуряться. Я пообіцяв їм зіграти два на два. Сьогодні вранці вони переробили купу справ, щоб звільнити вечір…

– Не змушуй мене почуватися винною, – мовила  я, прямуючи до останнього рогу. В світлі блакитних ліхтарів металося кілька тіней.

– А хіба не спрацювало? – дражнився Іян. – Давай, Вандо. Треба розслабитися! – і він підштовхнув мене у печеру, де Вез та Лілі кóпали м’яч.

– Привіт, Вандо. Привіт, Іяне, – гукнула Лілі.

– Перемога за мною, О’Шей, – поперед Вез.

– Ти ж не дозволиш, щоб Вез виграв? – пробурмотів до мене Іян.

– Ти й сам із ним упораєшся.

– Але так буде нечесно. Я цього не переживу.

Я зітхнула.

– Гаразд. Гаразд. Твоє зверху.

Іян пригорнув мене – на думку Мелані, занадто завзято.

– Ти найкраща в усьому всесвіті.

– Дякую, – буркнула я.

– Ну як, Вандо, готова до принизливої поразки? – дражнився Вез. – Планету ви, може, й захопили, а от у грі тобі гаплик.

Іян засміявся, а я змовчала. Від такого жарту мені стало ніяково. Як Вез може про таке жартувати? Люди ніколи не перестануть мене чудувати. Вони – дивовижні істоти, і Мелані в тому числі: щойно вона була така ж сама пригнічена, як я, а тепер раптом загорілася.

«Минулого разу ми так і не зіграли, – пояснила Мелані. Я відчувала, як вона радіє з того, що зрештою зможе набігатися вдосталь – бігати для задоволення, а не від страху. Колись вона це любила. – Від того, що ми сидітимемо склавши руки, Джаред і Джеймі швидше не повернуться. Не завадить трохи розвіятися». Вона вже обмірковувала стратегію, оцінювала наших супротивників.

– Ти знаєш правила? – запитала Лілі.

– Так, я їх пам’ятаю, – кивнула я.

Я неусвідомлено зігнула ногу в коліні й ухопилася за щиколотку, розминаючи м’язи. Тіло пам’ятало позу. Я потягнула другу ногу і не без задоволення відзначила, що вона одужала. Синець ззаду стегна пожовк і уже майже зійшов. У боці давно не боліло – мабуть, ребро таки не було зламане.

Два тижні тому я мила дзеркала і роздивилася своє обличчя: шрам на щоці був завдовжки з долоню з дюжиною рубчиків по краях. Мелані це схвилювало значно більше, ніж мене.

– Я стану на воротах, – повідомив Іян; Лілі відбігла до своїх воріт, а Вез топтався навколо м’яча. Сили були нерівні. Мелані це сподобалося. Вона любила, коли їй кидають виклик.

Щойно почалася гра, як Вез дав пас Лілі, а сам кинувся вперед, щоб обігнати мене й прийняти подачу. Все відбувалося так швидко – не було часу думати: я підрізала Веза – ага, він не сподівався такого від мене! – віддала подачу на Іяна і кинулася назад, до воріт противника. Лілі вибігла задалеко і не встигла повернутися до воріт – я обігнала її, і ми виграли. Іян подав ідеальну подачу, і я забила перший гол.

Було приємно: розім’яти м’язи, пропотіти – не від спеки, а від фізичного навантаження, пограти з Іяном у команді. Ми добре пасували одне одному. Я швидко бігала, він влучно забивав. Після третього гола, який забив Іян, Вез припинив кепкувати.

Коли ми забили двадцять перший гол, Лілі здалася. Вона важко дихала. А я ні; навпаки, я почувалася чудово, м’язи розігрілися й стали гнучкими.

Вез хотів іще раунд, але Лілі була виснажена.

– Вони нас перевершили – визнай це.

– Нас обвели круг пальця!

– А ніхто не казав, що вона не вміє грати.

– Так само, як ніхто не казав, що вона професіонал.

Мені стало приємно, я не змогла стримати усмішки.

– Умій програвати, – мовила Лілі й жартома полоскотала Веза за живіт. Він схопив її за пальці та притягнув до себе. Лілі сміялася, намагаючись викрутитися, але Вез обняв її і поцілував просто в губи.

Ми з Іяном здивовано перезирнулися.

– Заради тебе я програю з гідністю, – мовив Вез і відпустив її.

На гладенькій карамельній шкірі Лілі – на щоках і на шиї – проступив ледь помітний рум’янець. Вона крадькома подивилася на нас з Іяном – поглянути на реакцію.

– А тепер я сходжу по підкріплення, – провадив Вез. – Побачимо, як твоя футболістка впорається з Кайлом.

З цими словами він кинув м’яч у дальній кінець печери. Долинув сплеск – м’яч упав у воду.

Іян побіг його діставати, а я стояла на місці, позираючи час від часу на Лілі. Лілі засміялася і, здається, зніяковіла, хоча засоромити її було майже неможливо.

– Знаю, знаю.

– Скільки часу… це триває? – поцікавилась я.

Вона скорчила гримасу.

– Вибач, це не моя справа.

– Все нормально. Це не секрет – хіба тут можуть бути секрети? Просто якось… незвично. До речі, це твоя провина, – усміхнулася Лілі, піддражнюючи мене.

Однак я все одно почувалася трохи винною і зніяковіла.

– Що я зробила?

– Нічого такого, – запевнила мене Лілі.– Справа у Везі… мене здивувало його ставлення до тебе. Я й не підозрювала, що в ньому стільки глибини. Раніше я не сприймала його серйозно. Ну, гаразд… Він молодший за мене, та яке це має значення тут? – вона знову засміялася. – Дивна штука – і життя, і кохання тривають. Я й не очікувала.

– Так. Навіть смішно іноді,– погодився Іян. Він підкрався ззаду й пригорнув мене за плечі. Я й не чула, як він повернувся. – Але все-таки це класно. А знаєш, що Вез із першого дня закохався в тебе?

– Він казав. А я не помічала.

Іян засміявся.

– Ну, значить, ти єдина ні про що не здогадувалася. Ну що, Вандо, може, зіграємо один на один, поки немає підкріплення?

Я відчувала, як загорілася Мел.

– Гаразд.

Він віддав мені м’яч і відійшов назад до воріт. Мій перший м’яч поцілив між Іяном і відміткою. Тоді я наздогнала Іяна посеред поля, відібрала м’яч і знову забила.

«Він піддається», – пробурмотіла Мелані.

– Ну ж бо, Іяне, грай.

– А я граю.

«Скажи йому, що він грає, як дівчисько».

– Граєш, як дівчисько.

Іян засміявся, і я знову забрала в нього м’яч. Глузування не подіяло – я забила втретє. І тут мені спала на думку одна ідея – можливо, цей гол стане останнім.

Мелані заперечила: «Мені це не подобається».

«Але точно спрацює».

Я поставила м’яч посеред поля.

– Якщо виграєш, можеш спати у моїй кімнаті, поки Джаред і Джеймі не повернуться.

Мені таки слід виспатися.

– Граємо до десятьох.

Іян так сильно зацідив по м’ячу, що той проскочив повз мене, відбився від стіни і повернувся назад у центр поля.

Я подивилася на Лілі.

– Мимо?

– Ні, просто в яблучко.

– Три-один, – оголосив Іян.

Йому знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоб виграти, але я принаймні відірвалася на повну. Я забила ще один гол і вельми цим пишалася. Коли Іян забив востаннє, я важко дихала і ледве трималася на ногах. А він навіть не засапався.

– Десять-чотири на мою користь.

– Чудова гра, – видихнула я.

– Втомилася? – запитав він із награною невинністю в голосі, а тоді потягнувся. – Я би й сам не проти поспати, – позіхнув він театрально.

Я поморщилася.

– Ох, Мел, ти ж знаєш, що я жартую. Все гаразд.

Лілі зачаровано дивилася на нас.

– Джаредова Мелані, м’яко кажучи, недолюблює мене, – пояснив Іян.

Брови Лілі стрибнули вгору.

– Це… цікаво.

– Чому Веза так довго немає? – пробурмотів Іян, не звертаючи уваги на її реакцію. – Пошукаємо його? Я б не відмовився від води.

– Я також, – погодилась я.

– Принесіть і мені трохи, – Лілі лежала на землі, розкинувши руки, і навіть не поворухнулася.

Тільки-но ми опинилися в темному тунелі, Іян обняв мене за талію.

– Знаєш, – мовив він, – Мелані злиться на мене, а страждаєш ти, це несправедливо.

– А відколи це люди стали справедливими?

– І то правда.

– До того ж вона б радо познущалася з тебе, якби я дозволила.

Іян засміявся.

– Я радий за Лілі й Веза. А ти?

– Звісно. Вони обоє здаються такими щасливими! Приємно.

– Приємно, що Вез зрештою її домігся. Це вселяє надію, – з цими словами він підморгнув мені.– Як гадаєш, Мелані сильно розсердиться, якщо я поцілую тебе просто зараз?

Я завмерла і глибоко вдихнула.

– Мабуть.

«Отак!»

– Та точно.

Іян зітхнув.

Саме в цю мить до нас долинув голос Веза. Він залунав із кінця тунелю і почав наближатися.

– Вони повернулися! Вандо, вони повернулися!

Я рвонула з місця і мало не збила Веза з ніг. За спиною Іян бурмотів щось про даремно витрачені зусилля.

– Де вони? – кричала я.

– На майдані.

Я знову рвонула вперед. Опинившись у великій печері з грядками, я роззирнулась – і одразу їх помітила. Джеймі стояв біля входу в південний тунель.

– Привіт, Вандо! – крикнув він і помахав рукою.

Труді тримала його за руку, поки я оббігала поле, так наче намагалася не пустити до мене. Зрештою я обняла його за плечі й притягнула до себе.

– Джеймі!

– Скучила?

– Трішечки. А де всі? Всі вернулися? Чи не сталося чого?

Окрім Джеймі, з усіх учасників вилазки тут була тільки Труді. Решта – Люсина, Рут-Енн, Кайл, Тревіс, Віолетта, Рід – зустрічали їх.

– Всі повернули живі й здорові,– мовила Труді.

Я оглянула велику печеру.

– А де вони?

– Ну… миються, розвантажують здобич…

Мені хотілося запропонувати свою допомогу – будь-що, аби на власні очі переконатися, що з Джаредом усе гаразд, – однак я знала, що мені не дозволять бачити, звідки заносять здобич.

– Тобі б також не завадило помитися, – сказала я Джеймі, скуйовдивши його брудне заплутане волосся.

– Йому б не завадило прилягти, – мовила Труді.

– Труді,– прошипів Джеймі й обдарував її злим поглядом.

Труді швидко глипнула на мене й опустила очі.

– Прилягти?..

Я відсторонила від себе Джеймі й почала його роздивлятися. Здавалося, він зовсім не втомився: очі виблискували, на загорілих щоках проступав рум’янець. Мій погляд обмацав його всього і зупинився на правій нозі.

На кілька дюймів вище коліна на джинсах була нерівна діра. Тканина навколо діри була темно-червона, і цей темний зловісний колір тягнувся довгою плямою аж до литки.

«Кров», – налякалася Мелані.

– Джеймі! Що сталося?

– Дякую, Труді.

– Рано чи пізно вона б усе помітила. Ходімо, дорогою розповіси.

Труді взяла його під руку й повільно повела по коридору – Джеймі скакав на лівій нозі, не наступаючи на праву.

– Дрібниці. Сам винен. Це могло статися й тут.

– Розповідай.

Він зітхнув.

– Я спіткнувся, коли тримав у руці ніж.

Я здригнулася.

– А хіба нам не в інший бік? Слід показатися Доку.

– Я щойно звідти. Найперше мене відвели до Дока.

– І що сказав Док?

– Що все гаразд. Він промив і перев’язав рану і звелів лягти.

– А ти прискакав аж сюди? Чому ти не залишився в лікарні?

Джеймі скорчив гримасу й подивився на Труді, ніби сподіваючись підказки.

– Джеймі буде зручніше у своєму ліжку, – мовила вона.

– Так, – погодився він. – Хіба можна спати на тих твердих лікарняних ліжках?

Я подивилася на них, а тоді озирнулася. Натовп розсмоктався, але з південного коридору долинали голоси.

«Що ж насправді коїться?» – похмуро міркувала Мелані.

Здається, Труді бреше так само непереконливо, як і я. Коли вона говорила про те, що інші розвантажують здобич і миються, в її голосі чулися фальшиві нотки. А ще я точно пам’ятала, що її погляд метнувся праворуч, до південного тунелю.

– Здоров, хлопче! Здоров, Труді! – нас наздогнав Іян.

– Привіт, Іяне, – відповіли вони воднораз.

– Що тут трапилося?

– Впав на ніж, – пробурмотів Джеймі, втягнувши голову в плечі.

Іян засміяв.

– Нічого смішного, – мовила я серйозно. Мелані, яка від хвилювання божеволіла у моїй голові, уявила, як заціджує йому межи очі. Я її проігнорувала.

– З ким не буває,– мовив Іян і легенько штурхнув Джеймі кулаком у плече.

– Ага, – буркнув Джеймі.

– Де всі?

Труді відповіла, а я краєм ока я спостерігала за нею.

– Вони… е-е-е… закінчують розвантажувати здобич.

Цього разу її погляд надовго зупинився на південному тунелі, а Іян насупився. Тоді Труді зиркнула на мене й зустрілася зі мною поглядом.

«Відверни їхню увагу», – прошепотіла Мелані.

Я швидко глянула на Джеймі.

– Ти голодний? – запитала я.

– Так.

– А коли ти не голодний? – пожартував Іян. Його обличчя знову розслабилося – він умів краще приховувати емоції, аніж Труді.

Коли ми зайшли до нашої кімнати, Джеймі полегшено плюхнувся на великий матрац.

– Ти впевнений, що з тобою все гаразд? – перепитала я.

– Не варто хвилюватися. Справді. Док сказав, усе минеться за кілька днів.

Я кивнула, хоча його слова не переконали мене.

– Піду митися, – пробурмотіла Труді й вийшла з кімнати.

Іян сперся об стіну і, вочевидь, нікуди не збирався.

«Коли брешеш, схиляй голову», – порадила Мелані.

– Іяне? – мовила я, не відриваючи очей від ноги Джеймі.– Може, принесеш нам поїсти? Я також зголодніла.

– Еге ж. Принеси нам чогось смачненького.

Я відчувала на собі Іянів погляд, але не підводила очей.

– Гаразд, – погодився він. – Я повернуся за кілька хвилин, – наголосив він.

Я досі дивилася вниз, так ніби оглядаючи рану, аж поки його кроки не затихли.

– Ти не сердишся на мене? – запитав Джеймі.

– Ну звісно, що ні.

– Ти ж не хотіла, щоб я ішов.

– Тепер ти в безпеці; нема чого хвилюватися, – я несвідомо поплескала його по руці й мотнула головою: волосся вже встигло відрости до підборіддя й падало на обличчя.

– Ой, я дещо забула сказати Іяну. Зараз повернусь.

– Що таке? – запитав Джеймі, здивований моїм тоном.

– Це нічого, що ти побудеш сам?

– Звісно, – образився він. Мені таки вдалося його відволікти.

Перш ніж він устиг запитати ще щось, я вискочила з кімнати.

У коридорі було порожньо – Іяна немає. Треба поквапитися. Я знала, що він щось запідозрив. Звернув увагу на те, що я звернула увагу на фальшиве пояснення Труді. Іян не баритиметься.

Я ступала швидко, хоча й не бігла. Я проминула майдан – ішла впевнено, ніби у справі. Дорогою зустріла всього кількох людей: Рід ішов у купальню; Рут-Енн і Гайді розмовляли біля східного коридору; Лілі й Вез стояли спиною до мене та трималися за руки.

Одне слово, ніхто не звернув на мене уваги. Я дивилася просто себе й вдавала, що південний коридор зовсім не цікавить мене, і пірнула в нього в останню секунду.

Опинившись у темному, хоч в око стрель, тунелі, я помчала щодуху знайомою дорогою.

Інстинкт підказував – усе немов повторюється, як тоді, коли Джаред із хлопцями повернулися додому, всі були сумні, Док запив, і ніхто не відповідав на мої запитання. Все повторюється – від мене щось приховують. Якщо вірити Іянові, мені не варто цього знати. На спину мов приском сипонули: а може, я й не хочу цього знати.

«Ні, хочеш. Ми обидві хочемо».

«Мені лячно».

«Мені також».

Темним тунелем якнайтихіше я бігла вперед.

Розділ 40
Жахіття

Зачувши голоси, я сповільнила крок. До лікарні було ще далеко, тож це не Док. Це інші – повертаються назад. Я притиснулася до стіни і якнайтихіше скрадалася вперед. Від швидкого бігу я засапалася. Довелося затулити рот рукою, щоб заглушити звук.

– …І для чого ми це робимо? – поскаржився хтось.

Я не впізнала голосу. Це хтось, кого я не дуже знаю. Може, Віолетта? В голосі явно чулися схвильовані нотки – їх я розрізнила миттю. І вже точно знала, що це не моя уява розігралася.

– Док не хотів. Але Джаред наполіг.

Тепер говорив Джефрі, я була цього певна, хоча в голосі лунала відраза. Джефрі брав участь у вилазці разом із Труді, звісна річ. Вони все роблять разом.

– Мені здавалося, саме він завжди був проти таких методів…

Гадаю, це був Тревіс.

– Тепер у нього з’явилися… підстави, – відповів Джефрі. Говорив він тихо, з певністю можна було сказати, що він сердитий.

Вони пройшли всього за півфута від щілини в скелі, куди я втиснулась. Я завмерла, не рухалася й не дихала.

– Це бридко, – пробурмотіла Віолетта. – Просто огидно. І нічого не вийде.

Вони ступали повільно, ніби причавлені тягарем відчаю.

Ніхто не відгукнувся. Більше я взагалі не почула ні слова. Я стояла закам’янівши, вичікуючи, щоб їхні кроки віддалилися, але не могла чекати, поки вони зовсім стихнуть. Можливо, Іян уже біжить мені навздогін.

Я знов почала чимшвидше скрадатися, а при першій же нагоді кинулася бігти.

Десь попереду в тунель пробилися перші промінчики сонячного світла, і я старалася бігти тихіше, але не надто сповільнювати крок. Я знала: досягну арки – й опинюсь у володіннях Дока. Тунель повертав, і світло ставало яскравішим.

Тепер я рухалася обережно, ступаючи якнайтихіше. Було дуже тихо. Мені навіть здалося, що я помилилася й що тут нікого немає. А тоді перед очима постав нерівний скелястий вхід – біле сонячне світло лилося на протилежну стіну. До мене долинуло негучне схлипування.

Я на пальчиках підкралася ближче, завмерла і дослухалася.

Хтось і далі схлипував. До цього звуку долучився ще один – тихе ритмічне постукування.

– Все, все. Заспокойся! – мовив Джеб. – Усе гаразд. Усе добре, Доку. Не переймайся ти так.

З кімнати долинали приглушені кроки. Шурхотіння тканини. Шелест щітки. Судячи з усього, там прибирали.

У повітрі витав якийсь дивний запах. Незвичний… металевий, але не зовсім – важко було його розпізнати. Я була певна, що відчуваю його вперше, але водночас він здавався знайомим.

Я немов примерзла до місця. Боялася зазирнути всередину.

«Чого ти боїшся? – зронила Мелані.– Що нас виставлять за двері?»

«Твоя правда».

Якщо це найгірше з того, чого мені варто боятися серед людей, моя ситуація кардинально змінилася.

Я глибоко вдихнула – дивний, якийсь неправильний запах не давав мені спокою – і зайшла до лікарні.

Ніхто мене й не помітив.

Док стояв навколішках на землі, його обличчя спочивало в долонях, плечі час від часу здригалися. Джеб схилився над ним і гладив по спині. Джаред із Кайлом посеред кімнати розкладали грубі ноші. За час відсутності обличчя Джареда перетворилося в колишню кам’яну маску.

На обох ліжках щось лежало, вкрите темно-зеленими покривалами, щось довгасте, неправильної форми. Якісь знайомі вигини та роги…

Саморобний стіл Дока стояв біля узголів’я, в найосвітленішому місці. Стіл просто сяяв – він був усіяний блискучими металевими скальпелями та іншим застарілим медичним приладдям, назви якому я не знала.

Але дещо інше світилося ще яскравіше: блискучі шматочки срібла, подерті, розтерзані, розмазані по столу… Тонесенькі срібні ниточки – пошматовані, оголені, розірвані… Срібні плями на столі, на покривалах, на стінах…

Тиша в кімнаті аж вибухнула від мого зойку. Печера вибухнула. Перед очима все попливло, і я не могла знайти вихід. Зусібіч на мене посунули стіни, забризкані сріблом, і відрізали усі шляхи для втечі.

Хтось вигукнув моє ім’я, але я не впізнала голосу. Зойк був занадто гучний – аж голова заболіла. На мене насунула кам’яна стіна, крізь яку сочилося срібло, і я впала. Чиїсь дужі руки підхопили мене.

– Доку, допоможіть!

– Що з нею?

– У неї напад?

– Що вона бачила?

– Нічого… нічого. Ми накрили тіла!

Брехня! Тіла були виставлені напоказ, розкидані страшними блискучими згустками по столу – знівечені, розчленовані, піддані страшним тортурам тіла, розірвані на шматки…

Я чітко бачила рудиментарні паростки передньої частини дитячого тільця. Це ж дитина! Малюк! Покалічений малюк, байдуже покинутий у калюжі власної крові…

Шлунок бунтував, як і стіни, до горла підкотив шлунковий сік.

– Вандо? Ти чуєш мене?

– Вона при тямі?

– Здається, вона зараз виблює.

Той, хто говорив, не помилився. Дужі руки підтримували мені голову, поки мене вивертало.

– Що ж робити, Доку?

– Тримайте її, щоб не забилася.

Я кашляла й намагалася вирватися.

– Відпустіть мене! – насилу вичавила я. Слова плуталися. – Відійдіть від мене! Заберіть руки! Ви чудовиська! Катюги!

Я верещала й вертілася в сильних руках.

– Заспокойся, Вандо! Ш-ш-ш! Усе гаразд! – мовив голос Джареда. Вперше за весь час це не мало жодного значення.

– Чудовисько! – плюнула я йому в обличчя.

– У неї істерика, – мовив Док. – Тримайте її.

Раптом чиясь важка рука ляснула мене по обличчю.

Крізь хаос до мене долинуло зітхання.

– Що це ти робиш? – загарчав Іян.

– Іяне, в істоти якийсь напад. Док намагається привести її до тями.

У вухах дзвеніло, але не від ляпасу – від запаху, запаху срібної крові, що стікала по стінах, від крові безневинних душ. Кімната вертілася навколо мене як жива. Світло грало злі жарти з моєю підсвідомість: створювало дивні узори, що набирали форм чудовиськ із минулого. Гриф розправив крила… націлився своїми кігтями мені в обличчя… Док усміхнувся й простягнув до мене руку – з кінчиків його пальців крапало срібло…

Кімната крутнулася ще раз, цього разу повільніше, а тоді зникла…

За кілька секунд я прийшла до тями. У голові прояснилося, і я пошкодувала, що так скоро опритомніла.

Було надто темно, щоб розгледіти щось; мене кудись переносили, і я розхитувалася туди-сюди. На щастя, жахливий запах зник, а застояне вологе печерне повітря здавалося справжніми парфумами.

Мене несли на руках, немов заколисували. Знайоме відчуття: в перший тиждень після того, як Кайл поранив мене, я часто подорожувала на руках у Іяна.

– …однак вона здогадалася. Здається, я помилився, – пробурмотів Джаред.

– І ти гадаєш, справа в цьому? – різко обрубав Іян. – Думаєш, що вона злякалася через те, що Док намагався витягнути душі? Що вона злякалася за себе?

– А ти так не вважаєш? – запитав Джаред за хвилину.

Іян голосно пирхнув.

– Ні. Не вважаю. Мені прикро, що ви продовжуєте постачати… Доку жертв, особливо тепер! Мене верне на саму тільки думку про це. Звісно, її це теж засмучує. Та хіба ти сліпий? Невже ти не розумієш, що вона там побачила?

– Але ж ми точно накрили тіла…

– Не ті тіла, Джареде. Не ті. Я впевнений, що Банда б засмутилася, побачивши труп людини, – вона така чутлива; жорстокість і смерть не існують у її світі. Але тільки подумай, що означало для неї оте, що лишилося на столі.

Якусь мить Джаред мовчав.

– Ох!

– Так. Уяви собі, що ти став свідком вівісекції: ампутовані останки, все залито кров’ю… Хоча для нас це витримати набагато легше, ніж для Банди. Ми бачили таке й раніше, ще до інопланетного вторгнення – у фільмах жахів, наприклад. Б’юсь об заклад, що за всі свої життя на різних планетах вона ще ніколи такого не бачила.

Мені стало зле. Його слова… Перед очима постала картина. У ніздрі вдарив запах.

– Відпусти, – прошепотіла я. – Постав на землю!

– Я не хотів будити тебе. Пробач, – останні слова були щирі, Іян просив пробачення не тільки за те, що збудив мене.

– Відпусти!

– Тобі зле. Я віднесу тебе до спальні.

– Ні. Постав мене на землю. Негайно!

– Вандо…

– Негайно! – волала я і щосили вертілася: молотила кулаками по Іянових грудях, буцала ногами повітря… Такий опір із мого боку здивував його. Він відпустив мене, і я впала на землю. Миттю підскочивши, я помчала геть.

– Вандо!

– Відпусти її.

– Не чіпай мене! Вандо, повернись!

Судячи зі звуків, парубки бились, але я не збиралася зупинятись. Ну звісно, вони вовтузяться. Вони ж люди. Вони отримують задоволення від жорстокості.

Вибігши на світло, я не зупинилася. Промчала великою печерою, не звертаючи уваги на чудовиськ, що траплялися мені, і хоча їхні цікаві очі свердлили мене наскрізь, мені було байдуже. Так само, як байдуже, куди бігти. Тільки б сховатися, залишитися на самоті. Я уникала людних тунелів і звернула в перший-ліпший порожній коридор.

Так я опинилася в східному тунелі, по якому пробігала сьогодні двічі: вперше радо, вдруге нажахана. Радісні спогади, пов’язані з поверненням учасників вилазки, стерлися з пам’яті. Все довкола здавалося злим і ворожим, навіть каміння.

Однак із вибором тунелю я не помилилася: сюди ніхто не заходив.

Я забігла в сам кінець, в нічну темряву гральної кімнати. Невже я й справді кілька годин тому грала з чудовиськами у футбол? Невже вірила їхнім усмішкам, не помічала їхнього справжнього нутра?..

Я бігла, аж поки по кісточки не забрела в темну оліїсту воду. А тоді зупинилася й почала навпомацки шукати стіну. Коли зрештою пальці наштовхнулися твердий грубий камінь, я скрутилася калачиком й сховалася за виступом.

«Все було не так, як нам здалося. Док не збирався навмисно завдавати болю; він намагався врятувати…»

– ЗАБИРАЙСЯ З МОЄЇ ГОЛОВИ! – вереснула я.

Я відштовхнула Мелані, загнала її глибоко в підсвідомість, щоб тільки не вислуховувати її виправдання, – і раптом утямила, якою кволою вона стала за останні кілька місяців нашої дружби. Тепер я їй дозволяла або не дозволяла. Це радувало.

Я не доклала жодних зусиль, щоб змусити її замовкнути. Як і повинно було бути від самого початку.

Тепер у моїй голові не було нікого, крім мене, а ще болю і страху, від яких нікуди не втекти. Побачене буде переслідувати мене до скону, тепер мені нізащо не позбутися страшних спогадів. Вони завжди будуть зі мною.

Я не знала, як мені оплакувати загублені душі. По-людськи просто неможливо оплакати знівечені тіла душ, чиїх імен я навіть не знаю. Отого дитинчати на столі…

А як це робили у нас, на Почині, де мій справжній рідний дім, я не знала. Тож я згадала Світ Співочих Кажанів. Там, у сліпій темряві, це було навіть доречно. Кажани висловлювали скорботу в тиші – вони не співали кілька тижнів, і туга за музикою притупляла біль. Саме там я вперше втратила друга. Дурний нещасний випадок – вночі на кажана впало дерево, і ми не встигли врятувати тіло носія. Його ім’я було Спіральна… ні, Піднесена Гармонія; саме так би його назвали тут, на Землі, хоча це й не зовсім точний переклад. У його смерті не було нічого жахливого – її оповив смуток. Нещасний випадок.

Дзюркотіння струмка було надто негармонійним, тож не вдалося згадати жодної пісні. Але горювати його вільне буркотіння не заважало.

Я обхопила себе руками й мовчки оплакувала дитя та ще одну загублену душу. Це мої брати і сестри. Моя родина. Якби я знайшла вихід, якби вибралася з печер і попередила шукачів, не було б у кривавій кімнаті понівечених останків.

Мені хотілося плакати, голосити, захлиснутися горем. Але це було якось по-людськи. Тож я міцно зціпила губи, скрутилася калачиком і намагалася тримати біль у собі.

Але в мене украли і мою тишу, і скорботу.

Для цього знадобилося всього кілька годин. Я чула кроки, тунелями луною котилися голоси. Гукали мене, сподіваючись, що я озвуся. Зрозумівши, що я мовчатиму, люди принесли світло: не блакитні тьмяні ліхтарі, які заледве могли освітити невеличку печерку, а лампи з яскравим жовтим світлом. Вони розгойдувались як маятник і освітлювали майдан. Однак навіть із лампами людям удалося знайти мене тільки з третьої спроби. І чому вони не облишать мене?

Коли промінчик лампи зрештою відшукав мене, почулося полегшене зітхання.

– Я знайшов її! Скажи іншим, щоб поверталися в печери! Вона таки тут!

Голос був знайомий, але я не хотіла згадувати імені. То балакало чудовисько.

– Вандо? Вандо? З тобою все гаразд?

Я не підвела голови й не розплющила очей – я горювала.

– Де Іян?

– Як гадаєш, може, краще привести Джеймі?

– Ні, йому не можна – з пораненою ногою…

Джеймі. Я здригнулася. Мій Джеймі. Він також чудовисько. Він такий, як і всі. Мій Джеймі. На саму думку про нього я відчула фізичний біль.