Текст книги "Господиня"
Автор книги: Стефені Маєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 41 страниц)
Розділ 52
Вилучення
Щоб доправити трофеї в печери, ми скористалися південним отвором, хоча це й означало, що до світанку нам треба ще перегнати джип в інше місце. Найбільше мене хвилювало те, що коли б ми зайшли в печери через головний вхід, шукачка почула б шум нашого повернення. Гадки не маю, чи здогадується вона про те, що я збираюся зробити, а мені зовсім не хочеться, щоб вона вбила свою носительку і себе заодно. Мене переслідувала розказана Джебом історія про одного з полонених – просто упав, і зовні не було й знаку, що в нього вже не мозок, а домашній сир.
В лікарні світилося. Коли я протиснулася крізь вузький прохід, щоб нарешті опинитися на майдані, виявилося, що Док готується до операції. Стіл уже підготували, на ньому кріпився пропановий світильник – найяскравіше джерело світла в печерах – і чекав на свою чергу. В тьмяному світлі сонячної лампи поблискували численні скальпелі.
Я знала, що Док пристане на мої умови, але від усіх цих приготувань мені стало зле. Можливо, так подіяв на мене спогад про той день, коли руки Дока були вимащені срібною кров’ю.
– Повернулися, – мовив він полегшено. Ну звісно, він хвилювався за нас, як завжди всі хвилюються, коли хтось залишає безпечні печери.
– Ми принесли тобі подарунок, – мовив Джаред, пролазячи крізь отвір. Він потягнувся назад і дістав коробку. Простягнув її Докові навмисно ярликом угору.
– «Зцілення!» – вигукнув Док. – Скільки вам удалося роздобути?
– Два ящики. А ще ми знайшли новий спосіб, щоб поповнювати наші запаси; Ванді більше не доведеться калічитися, – пожартував Джаред.
Док не засміявся на жарт. Натомість пильно поглянув на мене. Мабуть, ми обоє думали те ж саме: «Дуже зручно, адже Ванди більше не буде».
– Ви дістали кріоконтейнери? – запитав Док тихо.
Джаред зауважив і погляд Дока, і напругу. Зиркнув на мене – з виразу обличчя не можна було вгадати його думки.
– Так, – відповіла я. – Десять штук. Більше не помістилося в машину.
Поки я говорила, Джаред смикнув за шнурок. З торохкотінням до ніг Джареда підтягнувся другий ящик «Зцілення», а за ним і контейнери. Вони дзвеніли як метал, хоча й були зроблені з речовини, якої на Землі не існувало. Їх можна кидати, товкти, волочити по землі; вони створені, щоб витримувати ще не такі навантаження. Тепер контейнери виблискували на долівці – ні подряпини.
Док узяв один контейнер і покрутив у руках.
– Десять? – здається, кількість його здивувала. Цікаво, він вважає, що це забагато? Чи замало? – Складні у використанні?
– Ні, прості. Я покажу.
Док кивнув, його очі невідривно вивчали інопланетний прилад. Я відчувала, що Джаред досі дивиться на мене, але навмисно не зводила очей із Дока.
– Що вирішили Джеб, Аарон і Брандт? – запитала я.
Док підвів погляд і зустрівся зі мною очима.
– Вони… пристають на твої умови.
Я кивнула. Мені досі не вірилося.
– Я не покажу, як це робити, поки на переконаюсь остаточно…
– Справедливо.
Джаред розгублено дивився на нас.
– Що ти сказала йому? – запитав Док обережно.
– Що я збираюся врятувати шукачку.
Я обернулася до Джареда, старанно уникаючи його погляду.
– Док пообіцяв: за умови, що я покажу йому, як робити операцію, вилучені душі безпечно полетять на іншу планету, де на них чекає нове життя. Більше жодних убивств.
Джаред задумливо кивнув. Його погляд знову ковзнув на Дока.
– Я також пристаю на ці умови й обіцяю, що простежу за тим, аби їх виконали. Я припускав, що ти захочеш відіслати душі на іншу планету.
– Ви зробите це так само безперешкодно, як сьогодні було з контейнерами. Просто доведеться не забирати контейнери, а підкласти на купу.
– Добре.
– Ти вже… продумала розклад? – запитав Док. Він силкувався, щоб голос звучав байдуже, але в його тоні майнула нетерплячість. Він просто хотів отримати нарешті відповіді, а зовсім не поспішав мене вбити. Принаймні я намагалася переконати в цьому себе.
– Мені треба відігнати джип, – мовив Джаред. – Зачекаєте на мене? Я також хочу подивитися.
– Звісно, – погодився Док.
– Я швидко, – пообіцяв Джаред і зник у тунелі, який вів до отвору.
Не сумніваюся – час летітиме швидко.
Ми з Доком мовчали, поки стихли кроки Джареда.
– Ти поговорила з ним про… Мелані? – запитав Док.
Я похитала головою.
– Я думаю, він сам про все здогадується. Мабуть, він уже збагнув мій план.
– Але ще не до кінця. Він не дозволить…
– А його ніхто й не питатиме, – втрутилась я. – Пан або пропав, Доку.
Док зітхнув. За хвилину він потягнувся й зиркнув на головний вихід.
– Побалакаю з Джебом, усе владнаю.
Він потягнувся до пляшечки. Хлороформ. Упевнена, що в душ є кращий препарат. Поки я ще тут, треба буде роздобути його для Дока.
– Кому вже відомо?
– Тільки Джебові, Аарону та Брандтові. Всі вони хочуть бути присутні під час операції.
Це зовсім не здивувало мене: Брандт та Аарон досі мені не довіряють.
– Більше нікому не кажіть. Не сьогодні.
Док кивнув і зник у темному тунелі.
Я сіла біля стіни подалі від розстеленого ліжка – скоро прийде моя черга лягти на нього. Намагаючись думати про щось інше, я раптом усвідомила, що давненько не розмовляла з Мелані… Коли вона востаннє озивалася? Як я укладала угоду з Доком? Я запізніло здивувалася: сьогодні вночі, коли ми з Джаредом спали біля джипа, вона ніяк не відреагувала.
«Мел?»
Мовчання.
Все було не так, як минулого разу, тож приводу для паніки не було. Я чітко відчувала її в себе в голові, але вона мене… ігнорувала? Що вона робить?
«Мел? Що відбувається?»
Мовчання.
«Гніваєшся на мене? Вибач за те, що сталося біля джипа. Я ж нічого не зробила, ти знаєш… Тому не зовсім чесно з твого боку…»
Вона роздратовано мене перебила:
«Припини. Я не гніваюся на тебе. Просто облиш мене».
«Чому ти не хочеш зі мною розмовляти?»
Мовчання.
Я напружилася, намагаючись зрозуміти, до чого це все. Мел спробувала мене відштовхнути, відгородитися стіною, але за останні кілька місяців стіна стала занадто тонкою – ми рідко нею користувалися, – тому я з легкістю розкусила Мел.
Я намагалася говорити спокійно.
«Ти з глузду з’їхала?»
«Так би мовити», – спробувала огризнутися вона.
«Думаєш, якщо змусиш себе зникнути, то це мене зупинить?»
«Що ще мені зостається? Якщо в тебе є краща ідея, будь ласка, поділися зі мною».
«У мене її немає, Мелані. Хіба ти не хочеш назад свою родину? Не хочеш бути знов із Джаредом? Із Джеймі?»
Вона старанно відганяла від себе очевидну відповідь.
«Так, але… я не можу… – Мелані знадобилося кілька секунд, щоб заспокоїтися. – Я не можу спричинитися до твоєї смерті, Вандо. Просто не витримаю».
Я усвідомила глибину її болю, і на очі навернулися сльози.
«Я також люблю тебе, Мел. Але тут немає місця для нас обох. У цьому тілі, в цій печері, в цьому житті…»
«Не згідна».
«Послухай, просто припини самознищення, гаразд? Якщо я щось запідозрю, то змушу Дока витягнути мене сьогодні ж. Або просто розповім про все Джаредові. Уявляєш, що він зробить, – усміхаючись крізь сльози, я намалювала їй картину. – Пам’ятаєш? Він сказав, що піде на все, тільки б утримати тебе».
Я згадала пекучі поцілунки в коридорі… подумала про інші поцілунки і ночі з її спогадів. Обличчя спалахнуло – я відчула тепло.
«Це удар нижче пояса».
«Ще б пак».
«Я ще не здалася».
«Я тебе попередила. Більше жодних мовчанок».
Ми замислилися над іншими речами, не такими болючими. Наприклад, обміркували, куди відіслати шукачку. Після моєї сьогоднішньої розповіді Мел наполягала на Планеті Туманів, але мені здалося, що Планета Квітів підійде шукачці більше. У цілому всесвіті не знайти лагіднішої планети. А шукачці й потрібне довге життя серед квітів і сонячна дієта.
У пам’яті спливали приємні спогади. Крижані замки, нічна музика, кольорові сонця. Мелані все це здавалося казкою. Вона також розповідала мені казки. Кришталеві черевички, отруєні яблука, русалки, які воліють мати людську душу…
У нас було зовсім мало часу на розмови.
Всі повернулися водночас. Джаред теж зайшов через головний вихід – мабуть, просто відігнав джип до північного схилу й залишив під прихистком скелі. Поспішав.
До мене долинули тихі голоси – приглушені й серйозні. А це означало, що шукачка з ними. Прийшов перший етап моєї смерті. «Ні».
«Будь уважна. Ти їм допомагатимеш, коли я…»
«Ні!»
Проте Мел не сподобалися не мої настанови, а те речення, яке я подумки не закінчила.
Джаред ніс шукачку на руках. За ним у кімнату увійшли всі інші. Аарон і Брандт тримали зброю напоготові – на той раз, якщо шукачка прикидається і спробує напасти, розмахуючи своїми маленькими кулачками. Джеб із Доком ішли позаду, і я знала, що зараз допитливий погляд Джеба поїдатиме моє обличчя. Про що він уже здогадався?
Я зосередилася на головній задачі.
Джаред досить ніжно вклав шукачку в ліжко. Нещодавно це могло б мене ранити, але тепер навіть зворушило. Я усвідомлювала, що він робив це не для неї, а для мене – щоб компенсувати колишню надмірну грубість.
– Доку, де «Знеболювальне»?
– Зараз принесу, – пробурмотів він.
Цікаво, яким стане обличчя шукачки, коли носій отримає свободу? Чи залишиться бодай якась схожість? Чи зостанеться це тіло порожнім, а може, колишня власниця заявить на нього свої права? Чи відчуватиму я відразу, коли зі знайомих очей на мене подивиться інша істота?
– Ось візьми, – з цими словами Док простягнув мені флакончик.
– Дякую.
Я витягнула один тоненький квадратик і віддала пляшечку назад Докові.
Торкатися шукачки не хотілося, але я змусила руки швидко і впевнено покласти «Знеболювальне» їй на язик. Її обличчя здавалося зовсім маленьким, а мої руки – просто велетенськими. Мене завжди дивувала мініатюрність шукачки, яка зовсім не відповідала її характеру.
Я стулила їй рот. Язик у неї був вологий – ліки розчиняться швидко.
– Джареде, переверни її на живіт, будь ласка, – попросила я.
Він дуже обережно, мало не ніжно, доторкнувся до неї. Саме в цю мить спалахнула пропанова лампа, і в печері стало ясно як удень. Я мимовільно задерла голову й побачила, що Док затулив отвори в стелі брезентом, щоб не випускати світло назовні. За час нашої відсутності він устиг добре приготуватися.
Було дуже тихо. Шукачка дихала рівно – вдих, видих. А от дихання чоловіків було напруженим. Хтось переступив із ноги на ногу, й під підошвою захрустів пісок. Я майже фізично відчувала погляди на своїй шкірі.
Я ковтнула й тихо мовила:
– Доку, мені потрібні «Зцілення», «Очистка», «Замазка» й «Розгладження».
– Ось, будь ласка.
Я відсунула темне жорстке волосся шукачки від рожевого шраму на шиї. Дивлячись на її смагляву шкіру, я завагалася.
– Зробите надріз, Доку? Я не… Я не хочу.
– Без проблем, Вандо.
Коли він наблизився, я бачила тільки його руки. Він виклав на ліжко поряд із плечем шукачки пляшечки з ліками. У яскравому світлі зблиснув скальпель, і на моєму обличчі затанцював зайчик.
– Тримай її волосся.
Я двома руками звільнила її шию.
– Шкода, що я не можу помити руки, – пробурмотів Док сам до себе.
– Нічого страшного. У нас є «Очистка».
– Знаю, – зітхнув він. Насправді Доку був потрібен звичний порядок, щоб звільнити розум від думок і зосередитися.
– Який має бути надріз? – запитав він вагаючись.
Я відчувала позаду тепло гарячих тіл, які протискувалися вперед, щоб усе якнайкраще роздивитися, але не торкалися ні мене, ні Дока.
– Такий, як шрам. Цього цілком достатньо.
– Точно? – сумнівався Док.
– Так. Ой, заждіть!
Док відсунувся.
Я збагнула, що роблю все навпаки. Я не цілителька. Це не моє покликання. Руки тремтіли. Не відводячи погляду від шукачки, я сказала:
– Джареде, подай мені один із кріоконтейнерів.
– Гаразд.
До мене долинули кроки, а тоді стукіт: обраний Джаредом контейнер грюкнув об інші.
– Що тепер?
– Згори на кришечці є коло. Натисни на нього.
Почулося тихе гудіння: контейнер запрацював. Чоловіки почали перешіптуватися й відступили.
– Добре. Там збоку повинен бути перемикач… більше схожий на телефонний диск. Бачиш його?
– Так.
– Крути його до упору.
– Гаразд.
– Яке світло горить на кришці?
– Е-е-е… з червоного перетворюється на синє… А тепер блакитне.
Я полегшено зітхнула. Принаймні контейнери функціонують.
– Чудово. Зніми кришку й чекай.
– Як?
– Натисни попід виступ.
– Ясно… – почулося клацання – й механізм загудів. – Холодно!
– Ну звісно. Так має бути.
– Як він працює? Де джерело живлення?
– Я знала відповіді на ці запитання, коли була павуком, – зітхнула я. – Зараз я сама не розумію принципу дії контейнерів. Можете починати, Доку. Тепер я готова.
– Ну що ж, уперед, – прошепотів Док і провів скальпелем по шкірі шукачки. По шиї потекла кров і закрапала на рушничок, завбачливо приготовлений Доком.
– Трошки глибше. Під сам край…
– Так, бачу, – Док дихав швидко та збуджено.
Крізь червону кров пробивалося срібло.
– Добре. Тепер ви тримайте волосся.
Док плавно ковзнув на моє місце. Він ідеально пасував до свого покликання. З нього вийшов би чудовий цілитель.
Я не приховувала від нього своїх дій – мої рухи були настільки непомітні, що Док нічого не зрозуміє. Він не зможе повторити їх без пояснення.
Обережно провівши пальцем по спинці крихітної срібної істоти, я майже повністю занурила палець у розріз на шиї носія, відшукала передні паростки і відчула напнуті ниточки, які тягнулися до мозку.
Я ніжно просунула подушечку пальця під тільце душі, намацала передній сегмент і просунула руку далі, вздовж клубочка натягнутих ниток, цупких як ворсини щітки.
Я помацала крихітні з’єднання натягнутих ниток – не більші за голівку булавки. Заглибившись приблизно на третину, можна полічити всі з’єднання, але це забрало б забагато часу. Їх аж двісті сімнадцять, і до того ж, існує простіший спосіб. Мої пальці легенько доторкнулися до крихітного з’єднання, трошки більшого, ніж інші – радше перлинки, ніж голівки булавки. Воно було зовсім гладеньким.
Я лагідно натиснула на нього, масажуючи. З душами треба завжди поводитися лагідно, вони не розуміють насильства.
– Розслабся, – видихнула я.
І хоча душа не чула мене, все одно послухалася: напруга спала, нитки послабилися, провисли. Я відчувала, як вони повертаються в тільце, яке поступово розбухає, вбираючи їх. Усього кілька ударів серця – і процес закінчився. Я затамувала подих, відчуваючи, як у моїх руках тріпоче душа. Рветься на свободу.
Я дозволила їй трішки випручатися, а тоді обережно обняла пальцями крихітне вразливе тільце. Витягнула блискучу срібну істоту, вологу від крові, яка стікала з гладкої поверхні, й поклала собі в долоню.
Вона була прекрасна. Душа, чийого імені я не знала, срібною хвилею билася у мене на долоні… мила стрічечка, легка як пір’їна.
Хіба тепер я можу ненавидіти шукачку? Мене захлиснула майже материнська любов.
– Приємних снів, крихітко, – прошепотіла я.
Ліворуч од мене тихенько гудів кріоконтейнер. Джаред нахилив його під кутом, і мені залишилося тільки піднести душу до отвору, з якого витікало крижане повітря. Душа ковзнула всередину, і я обережно закрила кришку.
Я забрала контейнер із рук Джареда й притисла його до грудей, повільно повертаючи, поки він не став вертикально. Ззовні контейнер був кімнатної температури. Я тулила його до грудей, як мати тулить дитину.
Док уже сипав «Розгладження» на ледь помітний шрам на шиї незнайомки. З нас вийшла непогана команда: я потурбувалася про душу, Док – про тіло. Ми подбали про всіх.
Док подивився на мене повними радості й подиву очима.
– Чудово, – прошепотів він. – Це було просто неймовірно.
– Гарна робота, – прошепотіла я у відповідь.
– Як гадаєш, коли вона прокинеться? – запитав Док.
– Усе залежить від того, скільки хлороформу вона вдихнула.
– Небагато.
– Що ж, подивимося, чи вона тут. Доведеться заждати…
Джаред обережно підняв незнайомку, перевернув і переніс на сусіднє ліжко. Його ніжність не розчулила мене. Вона призначалася не мені, а людині, Мелані…
Док поміряв дівчині пульс, зазирнув під повіки, посвітив ліхтариком в очі й перевірив реакцію на світло. Срібне світло не відбилося від зіниць, не осліпило Дока. Вони з Джаредом обмінялися довгими поглядами.
– Вона справді це зробила, – мовив Джаред тихо.
– Так, – погодився Док.
Я й не помітила, як поряд з’явився Джеб.
– Вправно, дитинко, – пробурмотів він.
Я знизала плечима.
– Почуття суперечливі?
Я не відповіла.
– Еге ж. І в мене, люба. І в мене.
Позаду мене Аарон із Брандтом збуджено перемовлялися – відповідали одне одному на питання швидше, ніж воно прозвучить, мов читали думки.
У них точно не було жодних суперечливих почуттів.
– Ми як усім розповімо!
– Подумай тільки…
– Ходімо по…
– Так, просто зараз, я готовий…
– Стривайте! – втрутився Джеб. – Поки цей контейнер не опиниться в дорозі на іншу планету, ніяких викрадень. Правда, Вандо?
– Правда, – підтвердила я й дужче притиснула контейнер до грудей.
Брандт і Аарон обмінялися кислими поглядами.
Я вирішила, що союзники мені не завадять. Зараз у мене є Джаред, Джеб і Док, із чиєю думкою рахуються найбільше. Все одно потрібна додаткова підтримка.
Що це означає?
А це означає, що саме час поговорити з Іяном.
З іншими також, але в першу чергу з Іяном. Серце провалилося в п’яти. За увесь час мого перебування серед людей я встигла чимало, та мені ще жодного разу не було так нестерпно, так гостро боляче. Навіть рішення проміняти своє життя на життя шукачки – мене мов кинули в безкраю пустелю болю – було прийняти легше, тому що я бачила перспективу, розуміла, навіщо я це роблю. Прощання з Іяном краяло серце гострим лезом; воно заступало собою всю перспективу. Хотілося знайти вихід, будь-який вихід, аби вберегти Іяна від болю. Та виходу не було.
Єдине, що може бути гіршим, – це прощання з Джаредом. Воно роз’ятрить і розкрає серце. Бо Джаред не відчуватиме болю. Його радість затьмарить смуток і втрату.
Що ж до Джеймі, то я вирішила, що не прощатимуся з ним зовсім.
– Вандо! – голос Дока прозвучав різко.
Я поквапилася до ліжка, над яким він схилився. Ще здалеку я побачила, як маленька смаглява рука, яка нещодавно звисала з ліжка, стиснулася в кулак і розтиснулася.
– Ах! – пролунав із людського тіла добре знайомий мені голос шукачки. – Ах!
У кімнаті запанувала цілковита тиша. Всі подивилися на мене, так ніби я найкраще розумілася на людях.
Не випускаючи з рук контейнера, я підштовхнула ліктем Дока.
– Побалакайте з нею, – прошепотіла я.
– Е-е-е… Агов? Ви чуєте мене… міс? Ви в безпеці. Ви мене розумієте?
– Ах! – простогнала вона. Її повіки здригнулись і розплющилися, очі швидко сфокусувалися на обличчі Дока. Судячи з усього, дискомфорту вона не відчувала – «Знеболювальне» діяло, вона почувалася чудово. Її очі були чорні як онікс. Вони забігали по кімнаті, поки погляд не впав на мене; впізнавши мене, вона насупилася. Незнайомка відвела погляд і подивилася на Дока.
– Що ж, приємно повернути собі голову, – сказала вона чітким і гучним голосом. – Дякую.
Розділ 53
Приречені
Носительку шукачки звали Лейсі; лагідне, ніжне, жіночне ім’я – Лейсі. Як і мініатюрність тіла, воно зовсім не пасувало хазяйці, на мою думку. Це те саме, що назвати пітбуля Пухнастиком.
Лейсі здіймала багато галасу, як і шукачка, і постійно скаржилася.
– Вибачте, що я не стуляю рота, – торохкотіла вона, не лишаючи нам вибору – тільки вислуховувати її.– Я стільки років волала, а мене ніхто не чув. Стільки всього назбиралося – проситься назовні!
Як нам пощастило (в лапках)! Я була майже рада з того, що скоро звідси заберуся.
Одразу ж з’ясувалося, що моя відраза до цього обличчя нікуди не поділася, хоча свідомість шукачки начебто змінилася. Та видно, змінилася вона не настільки.
– Ось чому ти нам не подобаєшся, – оголосила Лейсі в перший же вечір, досі говорячи в теперішньому часі й у множині.– Коли вона усвідомила, що ти чуєш Мелані так само виразно, як вона мене, вона злякалася. Подумала, що ти про все здогадаєшся. Я – її найбільша, найсокровенніша таємниця, – Лейсі хрипло засміялася. – Їй не вдалося заткнути мені рота. Саме тому вона стала шукачкою – сподівалася, що це їй підкаже, як упоратися з носіями, які чинять опір. А тоді вона попросила прикріпити її до тебе, щоб вона могла бачити, як тобі вдається боротися. Вона ревнувала – як це було жалюгідно! Хотіла бути сильною, як ти. Ми розгубилися, коли нам здалося, що Мелані перемогла. Я в це не вірила, гадаю, насправді перемогла ти. То чому ти тут? Чому допомагаєш бунтівникам?
Я неохоче пояснила, що ми з Мелані подружилися. Лейсі це не сподобалося.
– Але чому? – домагалася вона.
– Мелані – чудова людина.
– Але як вона могла полюбити тебе?
«З тієї самої причини».
– Вона каже, що з тієї ж причини.
Лейсі пирхнула.
– Добре ти промила їй мізки!
«Ого, ця краля ще гірша за попередню».
«Ага, – погодилась я. – Тепер зрозуміло, чому шукачка так поводилася. Уяви тільки – тягати повсякчас у голові таку штучку».
Лейсі мала претензії не тільки до мене.
– Не могли ви кращого місця підшукати? В печерах так брудно! Може, неподалік є будинок?.. Що? По двоє в одній кімнаті? Розподіл обов’язків? Нічого не розумію. Ви маєте на увазі, що мені доведеться працювати? Ні, мені здається, це ви не розумієте…
Наступного дня Джеб улаштував їй звичну екскурсію, крізь зуби пояснюючи, як ми тут живемо. Проходячи повз кухню, де ми з Іяном і Джеймі саме обідали, він виразно подивився на мене, немов запитуючи: «Чому ти не дозволила Аарону пристрелити її, коли ще була можливість?»
Назирці за Лейсі ходив цілий натовп: кожен хотів побачити на власні очі диво. Здавалося, нікого не хвилює її… важкий характер – їй усі раділи. Всюди і завжди. І знову я заревнувала. Дурниці, звісно, – вона людина, втілення надії. Тут її домівка. Мене не буде, а вона зостанеться.
«Пощастило тобі», – саркастично прошепотіла Мелані.
Балакати з Іяном і Джеймі про те, що сталося, виявилося куди простіше, ніж я очікувала.
Жоден із них, із різних причин, не здогадувався і навіть не запідозрив, що мені доведеться зникнути.
З Джеймі все було зрозуміло. Більш ніж будь-хто інший він сприймав нас із Мелані як єдине ціле. Своїм юним відкритим розумом він легко осягнув існування двох особистостей в одному тілі як факт. Для нього ми були різними людьми, він відчував присутність Мел так само, як і я. Він не сумував за нею, бо знав, що вона завжди поруч, тому й не бачив необхідності в моєму зникненні.
Не розумію, чому цього не міг осягнути Іян. Можливо, його вразили ті зміни, які тепер очікують на людство? Якщо раніше виживанці тремтіли на саму думку проте, що їх упіймають, то тепер стало зрозуміло, що фінальну крапку ставити зарано. З’явився спосіб повернутися. Те, що я врятувала шукачку, здавалося Іянові цілком природним – це відповідало його уявленню про мене. Можливо, він не помилявся.
А може, в нього просто забракло часу все обміркувати й побачити очевидне – його відволікли. Відволікай й розізлили.
– Слід було давним-давно його придушити, – буркотів Іян, пакуючи речі для останньої вилазки… Я намагалася про це не думати. – Ні, краще б мати втопила його одразу ж по народженні!
– Він – твій брат.
– Не розумію, чому ти його захищаєш. Хочеш, щоб я почувався ще гірше?
На Кайла лютилися всі. Губи Джареда стиснулися в тонку злісну лінію, а Джеб останнім часом не розлучався з рушницею.
Джеб нетерпляче готувався до вилазки – його першої з часу моєї появи тут, до того ж йому кортіло побачити зблизька космодром. Але тепер, коли Кайл підставив нас усіх, Джеб відчував, що його обов’язок – залишитися в печерах. А він страшенно дратувався, коли щось псувало його плани.
– Застряв тут із цією… – бурмотів він собі під носа, погладжуючи дуло рушниці. Здається, він був не в захваті від нового члена нашої родини. – Знову проґавлю всі розваги, – сплюнув він.
Ми всі знали, куди подався Кайл. Тільки-но до нього дійшло, що шукачка якимось магічним чином перетворилася на Лейсі, він одразу ж вислизнув через чорний хід. Замість зібрати однодумців і вимагати страти шукачки (я не випускала кріоконтейнера з рук – навіть дрімала, поклавши на нього долоню), Кайл мов крізь землю провалився, а Джеб швидко втихомирив решту невдоволених.
Джаред помітив, що бракує джипа, а Іян логічно пов’язав ці два зникнення.
– Він поїхав по Джоді,– простогнав Іян. – Що далі?
Надія і відчай. Я дала їм перше, Кайл – друге. Невже через нього все зійде нанівець?
Джаред із Джебом хотіли відкласти вилазку, допоки не з’ясується, що з Кайлом усе гаразд – у кращому разі на це знадобиться щонайменше три дні, якщо Джоді досі в Орегоні. І якщо він зможе її там знайти.
Взагалі-то є ще одна печера, куди можна евакуюватися. Але вона набагато менша і без води, тому годиться лише для тимчасового перебування. Отож усі гаряче дискутували, чи починати переїзд уже, чи ще зачекати.
Однак я поспішала: люди підозріло косилися на срібний контейнер у моїх руках і перешіптувалися. Що довше я тримала тут шукачку, то більше було шансів, що її таки вб’ють. Запізнавшись із Лейсі, я навіть поспівчувала шукачці – вона таки заслужила на мирне, спокійне життя на Планеті Квітів.
Дивна річ, саме Іян підтримав мене і наполягав на тому, щоб не відкладати вилазку. Він досі не здогадувався, до чого все ведеться.
Однак я була йому вдячна, що він переконав Джареда поїхати зі мною й не чекати на повернення Кайла. А ще за те, що він знову вжився в роль охоронця. Тільки Іянові з-поміж усіх можна було довірити блискучий контейнер. Тільки Іянові я дозволяла тримати його в руках, оберігати тендітне життя, яке потребувало захисту. Тільки він бачив у срібній істоті друга, якого можна полюбити. Кращого союзника годі й шукати. Я була невимовно вдячна Іянові за все, зокрема за те, що він не здогадувався про мої плани – хоч і ненадовго, незнання рятувало його від болю.
Доводилося поспішати – на той раз, якщо Кайл усе зіпсує. Ми знову вирушили у Фенікс. На південний схід від міста, в містечку Меса, розташувався космодром, а неподалік – кілька цілилень. Саме те, що потрібно, – поки ще є можливість, я маю забезпечити людей якнайкраще. Якщо нам удасться викрасти цілителя, тоді ми, можливо, зуміємо зберегти його пам’ять у тілі носія – а це означає, що ця людина розумітиметься на ліках, знатиме, як їх застосовувати, і володітиме інформацією щодо того, де вони зберігаються. Док був би в захваті. Уявляю, скільки в нього назбиралося запитань.
Однак спочатку космодром.
Мені було сумно та шкода Джеба, адже він проґавив таку нагоду! Проте колись він іще тут побуває, і неодноразово. Попри темряву, цілі шереги тупоносих шатлів курсували над землею – одні заходили на посадку, інші злітали.
Я сиділа за кермом, мої супутники ховалися в кузові; Іян, звісно, стискав у руках контейнер. Я об’їхала поле, тримаючись чимдалі від метушливого місцевого терміналу. Було нескладно відшукати білі лискучі міжпланетні кораблі, які відлітали набагато рідше, ніж місцеві. Вони ховалися в ангарах, і поки що жоден із них не готувався до скорого відльоту.
– На кожному кораблі написана назва рейсу, – пояснила я супутникам, які зачаїлися в кузові.– Головне, уникайте кораблів, що летять на Планету Кажанів, а особливо – на Планету Морських Водоростей – вони занадто близько, за десять років можна злітати туди й назад. А цього замало. Планета Квітів – найвіддаленіша, політ до Світів Дельфінів, Ведмедів і Павуків забере не менш як століття. Саме на ці планети відсилайте контейнери.
Я повільно під’їхала до кораблів.
– Усе буде просто. Тут чимало вантажного транспорту, і нас не помітять. О! Бачу вантажівку з контейнерами – Джареде, пам’ятаєш, такі самі розвантажувалися в лікарні? Якийсь чоловік оглядає стоси… Потім перекладає їх на візок… Збирається завантажити… – я ще трохи скинула швидкість, уважно роздивляючись все довкола, – так, саме на потрібний корабель. Просто у відчинений люк. Зараз зроблю ще один круг і підкрадуся, коли чоловік буде в кораблі.
Я проїхала повз, раз у раз зиркаючи у дзеркало заднього огляду. Біля кишки, що з’єднувала корабель із терміналом, висіла табличка. Прочитавши написане, я усміхнулася. Корабель вирушав на Планету Квітів. Це доля.
Чоловік зник у кораблі, і я повільно розвернулася.
– Приготуйтеся, – прошепотіла я і зупинилася в тіні циліндричного крила сусіднього корабля, за три-чотири фути від вантажівки. Неподалік, біля старої злітно-посадкової смуги, працювало кілька людей. У темряві ночі ще одна постать – моя – легко загубиться.
Я заглушила двигун і вистрибнула з машини, намагаючись поводитися невимушено, так ніби роблю свою звичну роботу. Обійшла фургон і зі скреготом відчинила багажник. Кришка контейнера світилася червоним – це означало, що всередині є душа. Я обережно підняла свою тендітну ношу й захлопнула багажник.
Я намагалася не пришвидшувати кроку, наближаючись до кузова вантажівки. Однак дихання прискорилося само собою. Здалося, тут небезпечніше, ніж у цілильні, і я розхвилювалася. Чи захочуть люди отак ризикувати своїм життям?
«Не забувай, що я там буду. Якщо хочеш, я сама це робитиму. А може, ти все-таки передумаєш?»
«Дякую, Мел».
Довелося докласти зусиль і не озиратися на відчинений люк, у якому зник чоловік. Я обережно поставила контейнер на саму гору стосу. Серед сотень таких самих ніхто його й не запримітить.
– Прощавай, – прошепотіла я. – Нехай із наступним носієм тобі поталанить більше.
І з цими словами я дуже повільно рушила до фургона.
Коли я вирулювала з-під великого корабля, у фургоні панувала тиша. Ми вже зрушили з місця, а серце досі шалено калатало. В дзеркалі заднього огляду відбивався порожній люк. Чоловік так і не з’явився, і дуже скоро корабель зник із поля зору.
Іян переліз на пасажирське сидіння.
– Здається, нічого складного.
– Пощастило – ми опинилися там дуже вчасно. Наступного разу, може, доведеться чекати довше.
Іян потягнувся і взяв мене за руку.
– Ти наш талісман.
Я не відповіла.
– Тепер, коли вона в безпеці, тобі стало легше?
– Так.
Він здригнувся, вловивши в моєму голосі фальшиві нотки. Я так і не наважилась на нього подивитися.
– Що ж, а тепер гайда по цілителів, – пробурмотіла я.
Всю дорогу до невеличкої цілильні Іян мовчав.
Я гадала, що друге завдання виявиться небезпечнішим, складнішим. План був такий: я повинна (якщо все складеться вдало) виманити парочку цілителів, мовляв, у фургоні – поранений друг. Старий трюк, який безвідмовно діє на довірливих і зовсім не підозріливих цілителів.
Як виявилося, мені навіть не знадобилося заходити всередину. Коли я під’їхала до стоянки, два цілителі середнього віку, чоловік і жінка, вдягнені в пурпурову уніформу, саме сідали в машину. Їхня зміна закінчилася, і тепер вони їхали додому. Машина стояла на розі цілильні. Поряд нікого не було.
Іян напружено кивнув.
Я зупинила фургон просто біля їхньої машини. Вони водночас здивовано зиркнули на мене.
Я відчинила дверцята й вислизнула надвір. В очах у мене стояли сльози, голос тремтів, і це допомогло їх переконати.
