Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 41 страниц)

– Тому що… тому що я збираюся поділитися з вами своїми знаннями, – я знову жестом зупинила його. – Але тільки якщо ви дасте мені взамін те, чого хочу я. І одразу попереджаю – вам так само нелегко буде зробити для мене те, що хочу я, як і мені зробити те, чого хочете ви.

Таким ярим я його ще не бачила.

– Які твої умови?

– Ви нікого не вбиваєте – я маю на увазі душі, які витягнете. Дайте мені слово – обіцянку, клятву, що хочете, – що ви гарантуєте їм безпечний перехід в інше життя. Це трохи ризиковано: доведеться роздобути кріоконтейнери, а потім підкинути їх на міжпланетний корабель. Ви повинні відсилати душі на інші планети. Тоді вони не зможуть вам нашкодити. До того часу, поки вони потраплять на іншу планету, повмирають ваші онуки.

Чи пом’якшать мої умови відчуття провини? Тільки якщо Докові можна довіряти.

Я пояснювала, а він зосереджено думав. Я спостерігала за його обличчям: Док не розізлився, але в його очах досі горів дикий вогник.

– Ти не хочеш, щоб ми вбили шукачку? – здогадався він.

Я не відповіла, бо він усе одно не зрозумів би відповіді; так, я не хотіла, щоб її вбили. Ось у чому вся біда. Натомість я провадила.

– Вона буде першою – піддослідним щуром. Поки я тут, мені важливо переконатися, що ви все зробите правильно. Я сама проведу вилучення. Тільки-но шукачка буде в безпеці, я навчу вас, як це робиться.

– На кому?

– На викрадених душах. Як і раніше. Не можу гарантувати, що до них повернеться людська свідомість. Не знаю, чи можна її повернути, якщо вона стерта. Перевіримо на шукачці.

Док закліпав, перетравлюючи інформацію.

– Що ти маєш на увазі – «поки ти тут»? Ти від нас їдеш?

Я дивилася на Дока й чекала, поки він сам здогадається. Він витріщився на мене очима, в яких плескалося нерозуміння.

– Невже ви не усвідомлюєте, що я вам пропоную? – прошепотіла я.

Нарешті на нього впало прозріння.

Я швидко заговорила, поки він не отямився.

– Є ще дещо, про що я хотіла вас попросити, Доку. Я не хочу, щоб… Не відсилайте мене на іншу планету. Моя домівка тут, справжня домівка. І в той сам час місця для мене тут немає. Тому… Я знаю, це може… когось образити. Якщо ви гадаєте, що хтось заперечуватиме, то просто нічого нікому не кажіть. Якщо доведеться – брешіть. Але я волію, щоб мене поховали поряд із Волтером і Везом. Зробите це заради мене? Я не займу багато місця, – слабко всміхнулась я.

«Ні,– волала Мелані.– Ні, ні, ні…»

– Ні, Вандо, – вражено заперечив Док.

– Будь ласка, Доку, – прошепотіла я й скривилася: Мелані у мене в голові протестувала дедалі голосніше. – Не думаю, що Вез і Волтер будуть проти.

– Я не це маю на увазі! Я не можу вбити тебе, Вандо. Бр-р-р! Я так утомився від смерті, від убивства моїх друзів, – мало не схлипував Док.

Я поклала долоню йому на руку й погладила.

– Люди помирають. Таке трапляється.

Саме так казав Кайл. Сміхота – вдруге за одну ніч я цитую саме Кайла.

– А Джаред і Джеймі? – запитав Док задихано.

– У них буде Мелані. Все з ними буде гаразд.

– А Іян?

– Без мене йому буде краще, – зронила я крізь зуби.

Док похитав головою й витер очі.

– Мені треба поміркувати, Вандо.

– У нас мало часу. Хлопці не чекатимуть вічно – пристрелять шукачку.

– Я не про це. На цю умову я пристаю. Але не думаю, що зможу вбити тебе.

– Все або нічого, Доку. Вирішуйте просто зараз. І…– раптом я усвідомила, що в мене є ще одна вимога. – І ви не повинні нікому розповідати про останню частину нашої угоди. Нікому. Такі мої умови, пан або пропав. То ви хочете дізнатися, як витягнути душу з людського тіла?

Док знову похитав головою.

– Дай мені поміркувати.

– Ви вже знаєте відповідь, Доку. Ви ж саме її так довго шукали.

Він і далі повільно хитав головою.

Але я не зважала, адже ми обоє знали, що вибір зроблено.

– Піду по Джареда, – сказала я. – Зробимо коротку вилазку і роздобудемо кріоконтейнери. Притримайте інших. Скажіть їм… скажіть їм правду. Скажіть, що я допоможу вам витягнути шукачку з тіла.

Розділ 51
Приготування

Джаред і Джеймі були у спальні, на їхніх обличчях застигла тривога. Джаред, мабуть, уже встиг побалакати з Джебом.

– Усе гаразд? – запитав Джаред, а Джеймі підскочив й обхопив мене руками за талію.

Я не була певна, як відповісти на це запитання. Не знала відповіді.

– Джареде, мені потрібна твоя допомога.

Я ще не замовкла, а Джаред уже скочив на ноги. Джеймі відхилився назад і зазирнув мені в обличчя. Я не зустрілася з ним очима – не була певна, що витримаю його погляд.

– Що я маю зробити? – запитав Джаред.

– Я планую вилазку. Мені б не завадили… зайві м’язи.

– По що йдемо? – Джаредів голос був серйозний – він уже переключився на робочий лад.

– Дорогою поясню. У нас обмаль часу.

– Можна й мені з вами? – мовив Джеймі.

– Ні! – вигукнули ми з Джаредом одностайно.

Джеймі насупився й відпустив мене; він осів на матрац і схрестив ноги. Опустив обличчя на руки й похмуро мовчав. Задкуючи з кімнати, я не наважувалася поглянути на нього прямо. Я вже тягнулася до нього – сісти якнайближче, міцно обняти його й забути всі негаразди.

Джаред ішов за мною по південному тунелю.

– Чому ми обрали цей шлях? – запитав він.

– Я… – якщо я спробую збрехати або ухилитись од відповіді, він миттю зауважить, – не хочу на когось наскочити. Особливо на Джеба, Аарона чи Брандта.

– Чому?

– Не хочу пояснювати їм усе сама. Не зараз.

Джаред замовк, намагаючись збагнути, що я маю на увазі.

Я змінила тему:

– Ти знаєш, де Лілі? Її не варто залишати саму. Здається, вона…

– З нею Іян.

– Чудово. Він найдобріший.

Іян допоможе Лілі – він саме те, що їй зараз потрібно. А хто допоможе Іянові, коли?.. Я потрусила головою, проганяючи цю думку.

– В чому така нагальна потреба? – запитав Джаред.

Перш ніж відповісти, я глибоко вдихнула:

– В кріоконтейнерах.

У південному тунелі було темно, тому я не бачила його обличчя. Кілька хвилин Джаред мовчав, відлунювали тільки його кроки. Коли він зрештою заговорив, то, здавалося, був повністю зосереджений на вилазці – цікавість відійшла на задній план, поступившись місцем місії, яка насправді планувалася заради нього.

– Де їх можна дістати?

– Порожні кріоконтейнери зберігаються біля цілилень – вони там лежать, поки не знадобляться. Якщо прибуває більше душ, ніж відлітає, залишаються зайві контейнери. Їх ніхто не охороняє, і ніхто не помітить зникнення кількох штук.

– Ти впевнена? Звідки в тебе ця інформація?

– Я бачила цілі стоси у Чикаго. Навіть у невеличкій цілильні в Тусоні був запас – кілька коробок у ніші для сміття.

– Якщо вони були в ящиках, то звідки тобі знати…

– А ти ще досі не помітив, як ми обожнюємо етикетки?

– Я не сумніваюся в тобі,– мовив він. – Просто хочу переконатися, що ти все як слід обміркувала.

Я вловила в його словах підтекст.

– Обміркувала.

– Тоді гайда.

Дока в лікарні не було – мабуть, одразу ж помчав на пошуки Джеба. Цікаво, як усі інші сприйняли новину. Сподіваюся, їм вистачило здорового глузду не обговорювати її при шукачці. Чи зруйнує вона мозок свого носія, здогадавшись, що я замислила? Чи вважатиме мене зрадницею, бо я даю людям те, що їм потрібно, не беручи нічого навзамін?

А хіба я не це збиралася зробити? Чи дотримає Док слова, коли мене не стане?

Так, він спробує дотримати слова. В це я вірю. Просто мушу вірити. Однак самотужки він не впорається, а хто йому допоможе?

Ми протиснулися невеличким отвором і вишли з південного боку кам’янистого пагорба, приблизно на півдорозі до виходу, яким ми зазвичай користувалися. Виднокрай на сході вияснився, між камінням і небом пролягла кривава смуга.

Я спускалася, уважно дивлячись під ноги: стежини тут не було, а каміння постійно зсувалось. Однак навіть якби переді мною вибрукували гладку дорогу, я все одно не змогла б підвести очей. Мої плечі зігнулися, немов на мене тиснув непосильний тягар.

Зрадниця. Не мантелепа, не вандрівниця – зрадниця. Я віддавала життя своїх тендітних братів і сестер у злопам’ятні, жорстокі руки своєї прийомної сім’ї.

Люди мають повне право ненавидіти душі. Це війна, а я даю їм зброю. Тепер люди можуть убивати безкарно.

В світлі ранкового сонця ми бігли – бігли, тому що вдень не можна довго перебувати на поверхні, нас можуть знайти шукачі.

Я намагалась обміркувати ситуацію, подивитися на неї з різних боків: можливо, зробивши вибір, я не жертвую собою, а просто даю людям зброю в обмін на життя шукачки? Ні, це не так. Якби я намагалась урятувати тільки шукачку, я б негайно передумала й повернулася назад. Її життя не варте тисячі життів моїх крихітних родичів. Навіть вона сама погодилася б зі мною.

Чи ні? Раптом мені стало цікаво. Моя шукачка зовсім не здавалася здатною на… Яке слово щодо мене вжив Джаред? Альтруїзмі Можливо, на відміну від більшості душ, вона цінує своє життя набагато дорожче, ніж життя інших.

Та вже запізно щось міняти. Я продумала все до дрібниць, не тільки порятунок шукачки. По-перше, це повторювалось би знову і знову: люди продовжували б убивати душі, які потрапляють їм до рук. По-друге, я збираюсь урятувати Мелані, а це того варте. Таким чином я врятую не тільки її, але й Джареда з Джеймі. Тоді чому б за компанію не зробити послугу й бридкій шукачці?

Душі даремно сюди прилетіли. Люди заслужили свій світ. Я не могла повернути їм його цілком, але могла дати бодай щось. Якби тільки мати певність, що вони не будуть жорстокі!

Мені залишається тільки довіритися Доку й сподіватися на краще.

А ще, мабуть, варто взяти обіцянки з кількох моїх друзів – так, про всяк випадок.

Цікаво, скільки людських життів я врятую? Скільки душ я могла б урятувати? І тільки себе я врятувати не можу…

Я тяжко зітхнула. І хоча ми обоє засапалися й важко дихали, Джаред почув моє зітхання й обернувся. Я не хотіла зустрічатися з ним поглядом, тому опустила очі.

Ми дісталися схованки ще до сходу сонця, хоча небо вже стало блакитним. І пірнули в невелику печеру до того, як перші промінчики позолотили пісок.

Джаред узяв дві пляшки води з заднього сидіння, кинув одну мені й оперся на стіну. Він миттю спорожнив півпляшки, витер рот зворотним боком долоні й заговорив до мене:

– Я розумію, що ти хотіла вибратися з печер якнайшвидше, але тепер доведеться чекати на темряву.

Я ковтнула воду.

– Добре. Я впевнена, що хлопці нас дочекаються.

Його очі наполегливо шукали зустрічі з моїми.

– Я бачив твою шукачку, – мовив він, спостерігаючи за моєю реакцією. – Вона… енергійна.

Я кивнула.

– І шумна.

Він усміхнувся й закотив очі.

– Здається, їй не до душі запропоновані апартаменти.

– Могло бути й гірше, – пробуркотіла я. Як я не опиралася, ревнощі таки просочилися в голос.

– Правда, – погодився він.

– Чому всі такі добрі до неї? – прошепотіла я. – Вона ж убила Веза.

– Ну… ти сама в усьому винна.

Я витріщилася на Джареда і з подивом зауважила, що кутики його вуст поповзли вгору: він дражнився.

– Я?

– Їм не хотілося бути чудовиськами, – його усмішка стала нерішучою. – Вони намагалися загладити свою провину, тільки трохи запізнилися – й обрали не ту душу. Я й не підозрював, що це… ранить твої почуття. Навпаки, я думав, що тобі сподобається.

– Мені сподобалося, – я таки не хотіла, щоб люди когось ображали. – Слід частіше виявляти доброту. Просто… – я глибоко вдихнула. – Я рада, що тепер знаю причину.

Людська доброта призначалася мені, а не їй. Із плечей немов тягар звалився.

– Не дуже приємно усвідомлювати, що ти вартий носити ім’я чудовиська. Краще бути добрим, аніж постійно мучитися через докори сумління й відчуття провини, – Джаред знову всміхнувся й позіхнув. Від цього я також позіхнула.

– Довга була нічка, – мовив він. – І судячи з усього, наступна буде ще довшою. Слід поспати.

Я неймовірно зраділа такому повороту подій, адже в Джареда, мабуть, було чимало запитань. Гадаю, він сам багато про що здогадався. В будь-якому разі я не хотіла це обговорювати.

Я випросталася на гладенькому піску біля джипа. На мій подив Джаред умостився поруч, зовсім поруч – притиснувся до моєї спини, повторюючи вигини мого тіла.

– Ось так… – сказав він і торкнувся пальцями мого обличчя. Підняв мою голову з землі й поклав під неї руку – як подушку. Його друга рука обняла мою талію.

Спливло кілька секунд, перш ніж я спромоглася відповісти.

– Дякую.

Він позіхнув. Я чула його теплий подих на шкірі.

– Поспи, Вандо.

Ось так, тримаючи мене в обіймах – а як це ще було назвати? – Джаред швидко заснув. Я спробувала розслабитися під його теплою рукою, але це вдалося не одразу.

Через його обійми я почала міркувати над тим, як багато він уже зрозумів.

Надокучливі думки крутилися й плуталися в голові. Джаред має рацію – довга була нічка. Тільки не для мене. Відведені мені дні й ночі пролетять швидко, немов хвилини…

Наступне, що я пам’ятаю, – мене трусив Джаред. Маленьку печерку заливало тьмяне оранжеве світло. Захід сонця.

Джаред допоміг мені звестися на ноги. Ми мовчки поїли й випили залишки води. Обличчя Джареда було серйозне й зосереджене.

– Досі квапишся? – запитав він, коли ми залізли в джип.

Ні, мені хотілося, щоб час зупинився. Назавжди.

– Так.

Який сенс відтягувати? Якщо ми зволікатимемо, шукачка та її носителька загинуть, а переді мною постане той самий вибір.

– Тоді їдьмо у Фенікс. Там нас не помітять і не здогадаються, що ми шукаємо кріоконтейнери. Навіщо людям кріоконтейнери?

Запитання було зовсім не риторичним, і я відчувала, як Джаред дивиться на мене. Але я втупилася поперед себе, просто в каміння, і мовчала.

Ми пересіли в іншу машину й виїхали на шосе. Уже зовсім стемніло. Джаред завбачливо пригальмував і дочекався, поки шосе звільниться – попри нас проїхало щонайменше десять машин, – і тільки тоді виїхав зі схованки.

Подорож у Фенікс виявилася короткою, хоча Джаред намагався не перевищувати швидкості. Час летів, немов Земля почала обертатися швидше.

Ми влилися в потік машин, прямуючи по шосе, яке обтікало місто обабіч. Цілильню я побачила ще здалеку. Ми прилаштувалися за однією з машин, повільно заїхали на рампу.

Джаред повернув і виїхав на стоянку.

– Куди тепер? – запитав він напружено.

– Побачимо, чи можна звідси під’їхали до службового входу. Швидше за все, контейнери зберігаються там.

Джаред їхав дуже повільно. Навколо було чимало душ, вони заходили в цілильню й виходили з неї. Деякі були одягнені в однострої – цілителі. Але ніхто не звернув на нас уваги.

Дорога йшла вздовж тротуару, а тоді звертала на північ попри цілильний комплекс.

– Дивись. Вантажівки. Нам сюди.

Між невисокими будівлями та службовим гаражем розташувався склад, де розвантажували вантажівки з медичним приладдям і ліками. Я уважно оглянула складені в стоси ящики – всі підписані.

– Не зупиняйся. На зворотному шляху прихопимо кілька з собою. Бачиш – «Зцілення»… «Від гарячки»… – «Спокій»? Цікаво, а це що таке?

Все підписано й без нагляду – це мені сподобалося. Коли я зникну, моя родина сама зможе про себе подбати. «Коли я зникну»… здавалося, ця фраза повсюди мене переслідувала.

Ми обігнули невисоку будівлю. Джаред трохи додав газу й сторожко дивився вперед – там були душі: четверо робітників складали коробки у вантажівку. Мою увагу привернуло те, як обережно вони рухаються. Маленькі коробки вони не кидали, а навпаки, обережно ставили на бетонну сходинку, яка сягала їм до пояса.

Не треба було й етикетки, але саме тоді один із вантажників обернув коробку написом до нас.

– Ось те місце, яке нам потрібне. Зараз розвантажуються повні контейнери. А порожні повинні бути десь поблизу…. Ага! Ось тут, з іншого боку. Отой ангар заповнений наполовину. А зачинені, я певна, повнісінькі.

Так само повільно Джаред повернув за ріг і заїхав з іншого боку.

А тоді тихо пирхнув.

– Що сталося? – запитала я.

– Все ясно. Бачиш? – він кивнув на вивіску на будівлі.

То було пологове крило.

– А, – мовила я. – Тепер ти завжди знатимеш, де шукати, еге ж?

Він глипнув на мене і знову зосередився на дорозі.

– Доведеться трохи почекати. Здається, вантажники вже закінчують.

Джаред зробив іще одне коло навколо цілильні, а тоді припаркувався подалі від світла.

Він заглушив мотор і відкинувся на спинку, а тоді потягнувся до мене й узяв за руку. Я знала, що зараз він почне розпитувати мене, й спробувала приготуватися.

– Вандо?

– Так?

– Ти збираєшся врятувати шукачку?

– Так.

– Тому що так правильно? – здогадався він.

– І через це також.

Він якусь мить помовчав, а тоді запитав:

– Ти знаєш, як витягнути душу, не пошкодивши при цьому тіла?

Серце стрибнуло, і перш ніж відповісти, я голосно ковтнула.

– Так. Мені траплялося робити таке раніше. У мене не було виходу – надзвичайна ситуація. Але не на Землі.

– А де? – запитав він. – І що за надзвичайна ситуація?

Цієї історії я ще не розповідала – з очевидних причин. А це одна з моїх найкращих – захоплива, динамічна. «Джеймі сподобалася б», – подумала я, зітхнула й почала тихим голосом.

– Це трапилося на Планеті Туманів. Ми були з моїм другом Приборкувачем Світла і з провідником. Не пам’ятаю імені провідника. А мене звали Живе На Зорях. У мене й на той час була вже певна репутація…

Джаред гигикнув.

– Ми вирушили в подорож через четверте крижане поле до одного з найвеличніших кришталевих міст. Той маршрут досить безпечний, тому ми вирушили втрьох.

Пазурзвірі частенько викопують ями в снігу й ховаються в них – такий собі камуфляж, пастка.

Йдеш собі по рівному безмежному полю… Аж раптом снігове покривало вибухає та здіймається в небо.

В середньому дорослий пазурзвір важить, як здоровенний бізон. А великий не поступається по вазі блакитному китові. А нам трапився особливо великий.

Я втратила провідника з поля зору. Пазурзвір з’явився переді мною й Приборкувачем Світла в одну мить. Ведмеді прудкіші за пазурзвірів, проте в цього була перевага: він напав зненацька. Його велетенська тверда клешня впала на нас зверху й розрубала навпіл Приборкане Світло, перш ніж я усвідомила, що відбувається…

Якась машина повільно виїхала зі стоянки і проминула нас.

– Я вагалася. Слід було негайно тікати, але… мій друг помирав на кризі. Через таке зволікання я також мало не померла, але, на щастя, увагу звіра відвернули. Пізніше я дізналася, що наш провідник – якби ж я запам’ятала його ім’я! – напав на звірюку ззаду, сподіваючись, що в нас з’явиться шанс на втечу. Вискакуючи зі сховку, пазурзвір здійняв купу снігу в повітря і тому не помітив провідника. Так само, як і провідник не бачив, що Приборканому Світлу вже пізно тікати.

Пазурзвір розвернувся до провідника й напіддав другою лівою ногою – мене відкинуло геть. Верхня частина тіла Приборканого Світла приземлилася неподалік. Від його крові танув сніг…

Я замовкла, ледве стримуючи дрож.

– А тоді я вчинила справді безглуздо, тому що під рукою не було нового тіла для Приборкувача Світла. Ми застрягли поміж двох міст, посеред снігової пустелі, до цивілізації не дістатися. Звісно, було жорстоко вирізати мого друга без знеболювального, але я не могла витримати – він помирав у понівеченому тілі носія.

Я скористалася тильним боком долоні – там у ведмедів широке гостре лезо, яким вони рубають лід. Рана була величезна. Хотілося вірити, що Приборкувач Світла без тями і не відчуває болю.

За допомогою м’яких внутрішніх пальців я виманила Приборкувача Світла з мозку ведмедя.

Він був досі живий. Я заледве встигла це перевірити – одразу заховала його в яйцевидну кишеню у себе на грудях, між двома найгарячішими серцями, щоб уберегти від холоду. Без носія він протягнув би кілька хвилин, не довше. От тільки де взяти годяще тіло, якщо довкола тільки снігова пустка?

Спочатку я хотіла підсадити Приборкувача Світла в свого носія, але сумніваюся, що змогла б залишитися при тямі… Та й без ліків я б померла разом із ним – у ведмедів стільки сердець, що вони дуже швидко стікають кров’ю.

Аж тут земля здригнулася від скаженого реву пазурзвіра. Я знала, що рано чи пізно пазурзвір знайде нас, хоча ми й сховалися під снігом, тим паче що поряд лежало тіло роздертого навпіл ведмедя, і яскрава кров швидко б нас видала.

Саме тоді мені спала на думку божевільна ідея…

Я замовкла й тихенько захихотіла.

– У мене не було носія для Приборкувача Світла. Я не могла підселити його у власне тіло. Ми навіть не були близькими друзями, але він помирав, повільно помирав поміж моїх сердець. Терпіти було несила.

Розлючений пазурзвір знову заревів, і я побігла на звук його голосу. Ось переді мною густе біле хутро. Діставшись третьої лівої ноги пазурзвіра, я стрибнула вгору. А стрибала я добре. Я скористалася всіма шістьма руками, щоб видертися йому на спину, чіпляючись ножами. Пазурзвір ревів і вертівся, але це не допомогло. Уяви собаку, який силкується зловити свій хвіст. У пазурзвірів дуже маленький мозок – і розум відповідний.

Я видряпалася на спину звіра, пробігла подвійним хребтом, занурюючи леза якнайглибше, щоб він не скинув мене.

За кілька секунд я дісталася голови. Ось тут виникла проблема: мої ножі були з лікоть завдовжки, а шкіра пазурзвіра – вдвічі грубіша. Мені вдалося тільки зрізати хутро та дряпнути шкіру. Пазурзвір вереснув і став дибки. Я мало не впала.

Чотирма руками я схопила його за шкуру – він вищав і вертівся. Ще двома руками я намагалася поглибити поріз, але шкіра була такою твердою й товстою, що я не вірила – мені вдасться пропиляти її наскрізь.

Пазурзвір немов сказився. Він так смикав головою, що я ледве трималася. Я відчувала, що Приборкувач Світла згасає. Я занурила руки в розріз і спробувала розсунути шкіру.

Несподівано пазурзвір кинувся на землю.

Якби не нора, в якій він перед тим ховався, він мене б розчавив. І хоча з мене аж дух вилетів, як то кажуть, не знаєш, де знайдеш. Мої леза були біля шиї звіра, і тільки-но ми впали на землю, від сили удару вони розітнули шкіру й занурилися навіть глибше, ніж потрібно.

Нас обох оглушило від падіння; я насилу розуміла, де я і що зі мною діється. Знала, що маю щось нагально зробити, але не пригадувала, що саме. Звір почав перевертатися. Але, на щастя, свіже повітря швидко привело мене до тями, і я згадала про Приборкувача Світла.

Затуляючи його м’якою частиною долоні, я перенесла душу з яйцевидного мішка у рану на шиї пазурзвіра.

Звір звівся на ноги й засіпався. Цього разу я таки злетіла з його спини – щоб помістити в рану Приборкувача Світла, довелося відпустити руки. Пазурзвір був розлючений. Рана на шиї не могла його вбити – тільки дратувала.

Сніг поволі осів на землю, і тепер пазурзвір міг чітко мене бачити, особливо якщо зважити на те, що я була вимащена його власною яскраво-червоною кров’ю. Це дуже яскравий колір – на Землі такого немає. Звір простягнув до мене гігантські клешні. Кінець, вирішила я, та принаймні мене втішала думка, що помру я не просто так, що я спробувала.

А тоді клешні вгрузли в сніг поруч зі мною. Я не могла повірити, що звір промахнувся! Я подивилася на величезну страшну морду і мало не… ні, не засміялася. Ведмеді не вміють сміятися. Але відчуття було саме таким. Бо на огидному обличчі пазурзвіра я побачила подив, збентеження і сором. Жоден пазурзвір ще в житті ні на кого так не дивився.

Приборкувачу Світла знадобилося кілька хвилин, щоб проникнути в пазурзвіра – на такій великій території йому, певно, довелося попрацювати. Але зрештою звір був приборканий. Він був збентежений і загальмований, адже у пазурзвірів – маленький мозок, проте мій друг таки впізнав мене.

Я доїхала верхи на Приборкувачі Світла до самого кришталевого міста – слід було стискати рану на шиї, поки ми не дісталися до цілителя. Ото галасу було! Деякий час мене так і називали – Верхи На Звірі. Мені ім’я не сподобалося, і я попросила називати мене, як раніше…

Я дивилася просто себе, на вікна лікарні, де горіло світло і мелькали постаті. Вперше за увесь час я поглянула на Джареда. Він сидів, роззявивши рота, й не зводив із мене очей.

Це була справді одна з найкращих моїх історій. Я навіть змусила Мелані дати обіцянку, що вона розкаже її Джеймі, коли я…

– Здається, завантажувати коробки вже закінчили, – мовила я. – Швиденько беремо контейнери – і додому.

Джаред іще якусь мить не зводив із мене очей, а тоді повільно кивнув.

– Так, гаразд, Вандрівнице, Живе На Зорях, Верхи На Звірі. Крадіжка кількох ящиків, які ніхто не охороняє, не здатна злякати тебе, авжеж?