Текст книги "Господиня"

Автор книги: Стефені Маєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 41 страниц)

Розділ 58
Кінець

Я була така напружена, що аж скрикнула від страху, але страх мій був такий великий, що з грудей вихопився тільки задиханий писк.

– Вибач! – Джаред заспокійливо пригорнув мене за плечі.– Вибач, я не хотів тебе налякати.

– Що ти тут робиш? – з притиском запитала я, досі не в змозі відсапатися.

– Стежу за тобою. Всю ніч стежив.

– Що ж, уже можеш припиняти.

У темряві здалося, що він вагається, але рука його не рухалася. Я хотіла струсити її, але Джаред схопив мене за зап’ястя. Схопив міцно – нелегко буде вивільнитися.

– До Дока зібралася? – запитав він, і питання прозвучало майже ствердно. Було очевидно, що мова йде не про дружній візит.

– Звісно, – прошипіла я, сподіваючись, що Джаред не розчує паніки у моєму голосі.– А що мені ще залишається робити після сьогоднішнього суду? Краще все одно не буде. І тут не Джебові вирішувати.

– Знаю. Я на твоєму боці.

Я розізлилася, бо ці слова досі мали силу завдати мені болю, навернути на очі пекучі сльози. Я чіплялася за думку про Іяна – він мій якір, як Кайл для Сонні, але це непросто, коли Джаредова рука торкається мене, коли його запах лоскоче мої ніздрі. Все одно, що намагатися розпізнати голос однієї скрипки в цілому оркестрі, коли гримлять ударні…

– Тоді відпусти мене, Джареде. Йди собі. Я хочу побути сама, – слова вихопилися люто й грубо. Було зразу зрозуміло, що я не брешу.

– Я піду з тобою.

– Скоро ти отримаєш свою Мелані назад, – огризнулась я. – Я прошу всього кілька хвилин, Джареде. Тобі шкода?

Запала мовчанка; Джаред не послабив обіймів.

– Вандо, я піду, щоб бути з тобою.

З очей бризнули сльози. Яке щастя, що тут темно.

– Зовні, але не всередині,– прошепотіла я. – Тому не треба.

Звісно, Джареда не можна пускати в лікарню. Я можу довіряти тільки Доку. Тільки він дав мені слово, що я не покину цієї планети. Я не збираюся ставати дельфіном чи квіткою і до скону горювати й оплакувати втрачених коханих: коли я знову розплющу очі (якщо у нового носія вони взагалі будуть), всі вже будуть мертві. Це моя планета, і ніхто не змусить мене її покинути. Я залишуся в землі, у глибокій печері поряд із друзями. Людська могила для людини, якою я стала.

– Але, Вандо, я… Мені так багато треба тобі сказати!

– Джареде, мені не потрібна твоя вдячність. Повір.

– А що тобі потрібне? – прошепотів він, голос його напружився й обірвався. – Я все для тебе зроблю.

– Подбай про моїх. Не дозволь їх убивати.

– Ну звісно, я не дозволю, – випалив він. – Я маю на увазі тебе. Що я можу зробити для тебе?

– Джареде, я нічого не заберу з собою.

– Навіть спогадів, Вандо? Чого ти хочеш?

Я витерла сльози, але вони потекли знову. Ні, я не можу взяти з собою навіть спогади.

– Що я можу зробити для тебе, Вандо? – наполягав Джаред.

Я глибоко вдихнула й мовила, силкуючись стримати дрож у голосі:

– Збреши мені, Джареде. Скажи: ти хочеш, щоб я зосталася.

Цього разу він не вагався. У темряві його руки обхопили мене й міцно притиснули до грудей. Губи торкнулися мого чола, і я відчула його дихання на волоссі.

Мелані затамувала подих. Вона зачаїлася в куточку нашої свідомості, даруючи мені свободу останніх хвилин. Можливо, вона боялася слухати його брехню. Не хотіла про це згадувати, коли мене не стане.

– Залитися, Вандо. З нами. Зі мною. Я не хочу, щоб ти йшла. Будь ласка. Я не можу уявити свого життя без тебе. Я не знаю, як… як жити… як… – голос його тремтів.

Він брехав бездоганно і мав бути на сто відсотків упевнений у мені, якщо наважився на такі слова.

На якусь мить я розслабилася в його обіймах, але плин часу підхоплював мене і тягнув геть. Час минав. Час минув.

– Дякую, – прошепотіла я і спробувала вивільнитися.

Але Джаредові дужі руки не відпустили мене.

– Я ще не закінчив.

Наші обличчя розділяло всього кілька дюймів. Джаред присунувся ближче, і я, знаючи, що скоро зроблю останній подих на планеті Земля, не встояла й потягнулася до нього. Бензин і вогонь – ми знову вибухнули.

І все-таки щось змінилося. Я це відчувала. Джаред старався для мене. Саме моє ім’я він видихав, пригортаючи наше з Мелані тіло. Так, я відчула відмінність. На якусь мить залишилися тільки ми вдвох – Вандрівниця і Джаред; ми палали.

Ще ніхто не дарував мені такого солодкого обману, як Джаред у мої останні хвилини, і за це я була йому безмежно вдячна. Я не зможу забрати з собою спогади про цей поцілунок, бо нікуди не відлітаю. Проте здатна повірити в обман. Здатна повірити: Джаред так сумуватиме за мною, що це затьмарить радість від повернення Мелані. Так не можна, але мені від цього було навіть приємно.

Та було важко ігнорувати час – цей зворотний відлік секунд. Навіть поглинута полум’ям, я відчувала, як секунди затягують мене в чорну діру.

Зусиллям волі я відірвала свої губи від Джаредових. Ми стояли в темряві, відчуваючи на обличчях подих одне одного.

– Дякую, – мовила я знову.

– Зажди…

– Не можу. Не можу… більше терпіти. Добре?

– Добре, – прошепотів він.

– Мені треба ще дещо зробити. Залиш мене саму, будь ласка.

– Якщо… якщо ти справді хочеш саме цього… – він невпевнено замовк.

– Це те, що мені потрібно, Джареде.

– Тоді я залишуся тут, – прохрипів він.

– Коли все скінчиться, Док прийде по тебе.

Джаредові руки досі міцно стискали мене.

– Іян уб’є мене, коли дізнається… Може, добре зробить. А Джеймі! Він ніколи нам не пробачить.

– Я не можу думати про них зараз. Будь ласка, відпусти мене.

Повільно, неохоче Джаред послабив обійми – я майже фізично відчувала його небажання, і замість холоду в грудях розлилося тепло.

– Я люблю тебе, Вандо.

– Дякую, Джареде, – зітхнула я. – Ти ж знаєш, як сильно я люблю тебе – всім серцем.

Серце і душа. В моєму разі – це не одне й те саме. Ми надто довго розривалися навпіл. Настав час повернути собі цілісність. Навіть якщо це означає, що мені в нашому тілі більше не буде місця.

Секунди спливали, наближаючи розв’язку. Джаред відпустив мене – стало холодно. Я віддалялася від Джареда, і з кожним кроком ставало дедалі холодніше.

Це моя уява розігралася – надворі літо. Для мене тут завжди буде літо.

– Джареде, а що ви робите, коли падає дощ? – прошепотіла я. – Де сплять люди?

Він відповів не одразу, і в голосі його забриніли сльози.

– Ми… – ковтнув він. – Ми всі переселяємось у гральну кімнату. Всі сплять разом просто на долівці.

Я кивнула сама до себе. Коли стільки різних несумісних характерів опиняються під одним дахом, люди почуваються ніяково? Чи їм весело? Бодай якась переміна – щось на зразок вечірки в піжамах?

– А що? – прошепотів він.

– Я просто намагалася… уявити. Який це має вигляд… – Життя й любов продовжаться, нехай і без мене, байдуже – на саму тільки думку на душі стало радісно. – Прощавай, Джареде. Мелані каже – до зустрічі.

«Брехуха».

– Зажди… Вандо…

Я поквапилася тунелем, боячись, що його солодка брехня таки переконає мене лишитися. Позаду було тихо.

Страждання Джареда не завдавали мені таких мук, як біль Іяна. Для Джареда все скоро скінчиться. Всього за кілька хвилин. Щасливий кінець.

Південний тунель видався мені зовсім коротким – усього кілька кроків завдовжки. Попереду ясніла яскрава лампа. Я зрозуміла: Док чекає на мене.

Я розпростала плечі й увійшла до печери, яка завжди мене так лякала. Док уже приготувався. В темному кутку два ліжка були зсунуті докупи. Там хропів Кайл, однією рукою обнявши нерухоме тіло Джоді, а другою досі заколисуючи кріоконтейнер із Сонні. Мило. Їй би сподобалося. Шкода, що я не зможу їй розповісти.

– Добридень, Доку, – прошепотіла я.

Док відірвав погляд від столу, на якому розкладав інструменти. По щоках його котилися сльози.

Раптом я відчула прилив відваги – серце забилося рівно і впевнено, дихання вирівнялося. Найважче вже позаду.

Я проходила через це й раніше. Чимало разів. Просто заплющувала очі та зникала. Так, раніше я знала, що розплющу нові очі, і все-таки… Це мені знайомо. Нема чого боятися.

Я підійшла до ліжка й застрибнула на нього. Впевнено потягнулася по «Знеболювальне» і відкрутила кришечку. Поклала маленький квадратик на язик і дозволила йому розтанути.

Нічого не змінилося. Болю й так не було. Принаймні фізичного.

– Доку, скажіть мені дещо… Як вас звати насправді?

Перш ніж усе буде позаду, мені хочеться почути відповіді на всі запитання.

Док шморгнув носом і витер сльози попід очима зворотним боком долоні.

– Юстас… Родинна традиція. Бачиш, які жорстокі були мої батьки.

Я розсміялася, а тоді зітхнула.

– Джаред чекає біля великої печери. Я пообіцяла, що ви гукнете його, коли все закінчиться. Просто заждіть, поки… поки я… перестану рухатися, гаразд? Тоді вже буде запізно – він не зможе змінити мого рішення.

– Я не хочу цього робити, Вандо.

– Знаю, Доку. І вдячна вам за це. Але ви дали слово.

– Будь ласка?

– Ні. Ви дали мені слово. Я виконала свою частину угоди, чи не так?

– Так.

– Тоді виконайте свою. Дозвольте мені залишитися з Волтом і Везом.

Докове худе обличчя кривилося – він намагався стримати схлип.

– Ти відчуватимеш… біль?

– Ні, Доку, – збрехала я. – Я не відчуватиму нічого.

Я зачекала, поки мене огорне ейфорія, поки від «Знеболювального» все навколо засвітиться, як минулого разу. Проте я досі не відчувала жодної відмінності.

Може, справа не в «Знеболювальному», а в тому, що я почувалася коханою? Я знову зітхнула.

Лягла на ліжко долілиць і повернула обличчя до Дока.

– Наркоз, Доку.

Пляшечка відкрилася. Я чула, як Док хляпнув трохи рідини на тканину.

– Ти – найблагородніша, найчистіша істота, яку я в житті зустрічав. Без тебе всесвіт стане темнішим, – прошепотів він.

Це була його промова над моєю могилою, епітафія на моєму надгробку, і мені було приємно її почути.

«Дякую тобі, Вандо. Моя сестро. Я ніколи тебе не забуду».

«Будь щаслива, Мел. Насолоджуйся. Цінуй світ заради мене».

«Неодмінно», – пообіцяла вона.

«Прощавай», – подумали ми водночас.

Док обережно притис тканину до мого обличчя. Я глибоко вдихнула, ігноруючи важкий неприємний запах. Вдихнула ще раз – і наді мною знову загорілися три зірки. Однак вони не кликали мене – вони мене відпускали в чорний усесвіт, яким я провандрувала вже стільки життів. Я занурилась у темряву, яка зрештою почала світлішати. Ніякої чорноти – блакить. Тепла, тріпотлива, ясна блакить… Без жодного страху я попливла вперед.

Розділ 59
Спогади

Початок буде як кінець. Мене попереджали.

Але цього разу кінець виявився навіть дивнішим, ніж зазвичай. Неймовірнішим за всі дев’ять кінців, які я пам’ятала. Неймовірнішим за стрибок у шахту ліфта. Я ж гадала, що більше не буде ні спогадів, ні думок. Що за дивний кінець?

Захід сонця – все забарвлено різними відтінками рожевого, і це нагадує мені про мою подругу… як би її звали тут? Щось пов’язане з… брижами? Брижі, брижі кругом. Вона була чарівною квіткою. Тут квіти такі в’ялі та нудні! Однак вони чудово пахнуть. Запахи – ось що тут найприємніше.

Позаду почулися кроки. Знову Прядильниця Хмаринок? Мені не потрібна куртка. Тут тепло – нарешті! – і я хочу відчувати на шкірі подих вітру. Не дивитимусь на неї. Може, вона вирішить, що я не чую, і піде додому. Вона так клопочеться про мене, але я вже майже доросла. Вона не може вічно зі мною панькатися.

– Вибачте? – мовить незнайомий голос.

Я обертаюся поглянути, але не впізнаю обличчя. Дівчина симпатична.

Обличчя зі спогадів повертає мене до реальності. Це ж моє обличчя! Але ж я цього не пам’ятала…

– Привіт, – кажу я.

– Добридень. Мене звати Мелані,– усміхається вона. – Я в місті новенька… Здається, я заблукала.

– О! А куди вам треба? Я вас підвезу. Наша машина он там…

– Ні, мені недалеко. Я хотіла погуляти, а тепер не можу знайти дорогу назад, на Бекер-стріт.

Нова сусідка – це приємно. Люблю нових друзів.

– Це зовсім близько, – кажу я. – За два квартали звідси, але можна зрізати ріг – ось тут пройти по алеї. Вийдете просто куди треба.

– Проведете? Вибачте, я не знаю вашого імені…

– Ну звісно! Йдіть за мною. Мене звати Пелюстки До Місяця, але рідні звуть мене просто Пел. Звідки ви, Мелані?

Вона сміється:

– Ви маєте на увазі – я з Сан-Дієго чи зі Світу Співочих Кажанів?

– І те, і те, – також сміюсь я. Мені подобається її усмішка. – На нашій вулиці живуть два кажани. Он у тому жовтому будиночку – де сосни.

– Треба буде з ними привітатися, – бурмоче вона, але її голос міняється – напружується. Вона переводить погляд на темний провулок, так ніби когось виглядає.

Там хтось є. Двоє людей – чоловік і хлопчик. Хлопчик перебирає пальцями довге чорне волосся – нервує. Можливо, він хвилюється, бо також загубився. Його красиві очі широко розплющені. Чоловік стоїть нерухомо.

Джеймі. Джаред. Моє серце гуркотить у грудях, але якось дивно, неправильно. Надто тихо і… тріпотливо.

– Пел, це мої друзі,– повідомляє Мелані.

– О! Доброго дня! – я простягаю руку чоловікові: він стоїть ближче.

Він стискає мою долоню – дуже міцно.

Притягує до себе – впритул. Не розумію. Щось не так. Мені це не подобається.

Моє серце починає калатати – мені страшно. Мені ще ніколи не було так страшно. Нічого не розумію.

Його рука торкається мого обличчя, і я хапаю ротом повітря. Вдихаю туман, що йде з його руки, – сріблясту хмаринку зі смаком полуниці.

– Що?.. – хочу я запитати, але більше нікого не бачу. Взагалі нічого не бачу.

Нічого немає.

– Вандо? Ти чуєш мене, Вандо? – запитав знайомий голос.

Це не моє ім’я… чи моє? Мої вуха не відреагували на нього, але щось відгукнулося в самому нутрі. Хіба я не Пелюстки До Місяця? Не Пел? Хіба ні? Але ім’я Пел також здається чужим. Серце забилося швидше – відлуння страху з моїх спогадів. В уяві постав образ жінки з рудим волоссям, в яке вплелися сиві пасма, і з добрими зеленими очима. Вона моя мати? Але ж вона… не моя мати, правда?

Тихий голос відлунням рознісся довкола.

– Вандо! Повертайся. Ми тебе не відпустимо.

Голос був немов знайомий, але водночас ні. Так ніби говорила… я сама?

А де Пелюстки До Місяця? Я не можу її знайти. Тільки тисячі порожніх спогадів. Будиночок, повний світлин, але без пожильців.

– Дай їй «Бадьорість», – мовив якийсь голос. Я його не впізнала.

Мого обличчя торкнулося щось легеньке, немов туман. Знайомий запах. Грейпфрут.

Я глибоко вдихнула, і свідомість прояснилася.

Я відчувала, що лежу… і це було дивно. Мене стало якось… мало. Я немов зсохлася.

Руки здавалися теплішими – хтось їх тримав. Великі долоні, в яких мої просто тонули.

Пахло дивно – затхлістю і трішки цвіллю. Запах видався мені знайомим, хоча я була впевнена, що ніколи не відчувала його раніше.

Я нічого не бачила, окрім темно-червоного кольору – внутрішнього боку повік. Мені захотілося розплющити очі, і я почала шукати правильні м’язи, щоб це зробити.

– Вандрівнице? Люба, ми всі чекаємо на тебе. Розплющ очі.

Я добре знала цей голос, цей теплий подих над вухом. Незрозуміле відчуття оповило все моє тіло. Незнайоме відчуття. Мені перехопило дух, пальці затремтіли.

Я хотіла побачити обличчя того, хто говорив.

Свідомість забарвилася – це колір, що покликав мене з небуття, – ясна діамантова блакить. Цілий усесвіт враз став яскраво-блакитним…

Нарешті я згадала своє ім’я. Так, усе правильно – я Вандрівниця. Або Ванда. Тепер я згадала.

Легенький доторк до обличчя: тепло на вустах, на повіках. А, ось де вони! Тепер можна їх розплющити.

– Вона прокидається! – скрикнув хтось схвильовано.

Джеймі. Джеймі тут. Серце знову затріпотіло.

Деякий час очі звикали. З кольором теж щось було не так – надто блідий, надто вицвілий. А я хотіла яскраво-синього.

Чиясь рука діткнулася до мого обличчя.

– Вандрівнице?

Я обернулася на голос. Голова і шия рухалися якось незвично – щось не так, але водночас відчуття знайоме, ніби все так і має бути.

Очі нарешті віднайшли синь, яку я так шукала: сапфір, сніг, полуніч…

– Іяне? Іяне, де я? – власний голос налякав мене. Такий високий і тремтливий! Знайомий, але не мій. – Хто я?

– Ти – це ти, – відповів Іян. – І ти вдома.

Я вивільнила одну руку і хотіла торкнутися свого обличчя, але побачила, як до мене тягнеться чиясь долоня, і завмерла.

Долоня також застигла на півдорозі.

Я спробувала знову ворухнути рукою, захиститися, і долоня наді мною також відмерла. Я затремтіла – рука також.

О!

Я стиснула й розтиснула пальці, уважно придивилася.

Невже це моя рука? Ця крихітна ручка? Ця дитяча долонька, якщо не зважати на біло-рожеві нігті, ідеально доглянуті. Гладенька шкіра з дивним сріблястим відливом і недоречними золотими веснянками.

Дивне поєднання срібного й золотого викликало якийсь спогад – обличчя в дзеркалі.

Цей спогад збив мене з пантелику, бо я не звикла до цивілізації, але водночас не могла уявити свого життя без неї. Симпатичний туалетний столик, заставлений усілякими милими дрібничками. Безліч кришталевих флаконів із запахами, які я любила… – я любила? чи вона любила? – так сильно. Орхідея у вазоні. Набір срібних гребінців.

Велике кругле дзеркало у металевій рамі з кованими трояндами. Обличчя у дзеркалі кругле – не овальне. Делікатне. Шкіра срібляста, немов місячне сяйво, на носі розсипана жменька веснянок. Величезні сірі очі обрамлені пухнастими віями – на світлому тлі важко помітити сріблясту душу. Блідо-рожеві губи пухкенькі, ротик круглий, як у дитини. Малесенькі рівні білі зубки. Ямочка на підборідді. І повсюди, повсюди кучерики золотого волосся, яке пушиться і спадає вниз по спині, не вміщаючись у дзеркало.

Моє обличчя чи її?

Це обличчя ідеально пасувало нічній квітці. Точний переклад з мови квітів на людську.

– Де вона? – мовив тоненький голосок. – Де Пел?

Її відсутність налякала мене. Я ніколи не зустрічала беззахиснішого створіння, ніж ця дитина з місячним обличчям і золотим, як сонячне проміння, волоссям.

– Вона тут, – запевнив мене Док. – У контейнері, готова до подорожі. Ми сподівалися, що ти підкажеш нам, куди її краще послати.

Я обернулася на голос. Коли я побачила Дока у сонячному світлі, з контейнером у руках, мене захлиснули спогади з попереднього життя.

– Доку! – вигукнула я тонким голоском. – Доку, ви ж обіцяли! Ви присягнули, Юстасе. Чому? Чому ви порушили слово?

Відчай і біль – просто тьмяний спогад. Це тіло ще ніколи не відчувало таких мук. Йому кортіло втекти від пронизливого болю.

– Навіть найчесніша людина іноді відступається під примусом, Вандо.

– Під «примусом», – пирхнув іще один страшенно знайомий голос.

– Джареде, ніж біля горла – це примус.

– Ти ж знаєш, я би ніколи ним не скористався.

– Не знаю… Ти грав напрочуд переконливо.

– Ніж? – моє тіло затремтіло.

– Ш-ш-ш, усе гаразд, – пробурмотів Іян. Його подих здув кілька волосинок мені на обличчя, і я відкинула їх назад – звичним рухом. – Невже ти справді гадала, що можеш ось так просто нас покинути? Вандо! – він зітхнув, але це було радісне зітхання.

Іян був щасливий. Від цього мені також стало легше та спокійніше на душі.

– Я ж казала, що не хочу бути паразитом, – прошепотіла я.

– Ану дайте дорогу, – сказав мій колишній голос. Я побачила власне обличчя – сильне, засмагле, з прямими лініями брів над горіховими очима-мигдалинами, чітко окреслені високі вилиці… Я побачила все це чужими очима – не як звичне віддзеркалення. – Послухай, Вандо. Я точно знаю, ким ти не хотіла бути. Але ми, люди, егоїстичні й не завжди чинимо правильно. Ми не відпустимо тебе. Змирися.

Те, як вона говорила, її інтонація і тембр повернули мені спогади про наші з нею мовчазні розмови. Голос у моїй голові, моя сестра.

– Мел? Мел, з тобою все гаразд!

Вона усміхнулася, а тоді нахилилася і поплескала мене по плечу. Її тіло здалося мені більшим, ніж я пам’ятала.

– Ну звісно. Хіба ми не цього хотіли? І з тобою також усе буде гаразд. Ми підійшли до справи тямковито. Не хапали перше-ліпше тіло, яке потрапить нам на очі.

– Дайте! Дайте я їй усе розповім! – протиснувся вперед Джеймі. Навколо ліжка зібралося чимало люду, і воно захиталося.

Я стиснула руку Джеймі. Мої пальці такі слабкі! Чи відчув він потиск?

– Джеймі!

– Привіт, Вандо! Круто, правда? Тепер ти менша за мене! – на його обличчі розцвіла переможна посмішка.

– Але все одно старша. Мені майже… – я не договорила, змінивши кінцівку речення. – У мене за два тижні день народження.

Може, я дезорієнтована і збентежена, але не дурна. Досвіду Мелані я не змарнувала. Іян не поступався шляхетністю Джаредові, а мені зовсім не хотілося мучитись, як мучилася Мелані.

Тож я збрехала, накинувши собі зайвий рік.

– Мені виповниться вісімнадцять.

Краєм ока я помітила, як Мелані й Іян завмерли від несподіванки. Це тіло здавалося набагато молодшим за свої справжні роки, а було йому майже сімнадцять.

Ця маленька хитрість, цей безневинний обман означав, що я заявляю права на свого мужчину, що я залишаюся. До горла підкотив дивний клубок.

Джеймі легенько поплескав мене по обличчю, щоб привернути до себе увагу. На моїй щоці його долоня здавалася велетенською.

– Мені дозволили взяти участь у вилазці.

– Знаю, – пробурмотіла я. – Я пам’ятаю… Пел бачила тебе.

Я спопелила Мел поглядом, а вона тільки знизала плечима.

– Ми намагалися не налякати її,– сказав Джеймі.– Вона така… така тендітна. І симпатична. Ми вибрали її разом, але останнє слово було за мною! Розумієш, Мел сказала, що нам треба обрати когось молодого – що довше душа перебуває в тілі, то краще, чи щось таке. Але не надто юного, бо вона знала, що ти не захочеш прокинутися дитиною. Джаредові сподобалося обличчя Пел, він сказав, що такому обличчю одразу віриш. Ти не викликаєш жодних підозр – навпаки. Джаред сказав, що будь-хто, побачивши тебе, одразу схоче захистити, правда, Джареде? Але останнє слово було за мною, а я шукав когось, хто був би схожий на тебе. І мені здалося, що саме Пел на тебе схожа. Адже вона здається янголом, яким ти і є. А ще ти дуже гарненька. Я знав, що ти будеш гарненькою, – Джеймі усміхнувся на всі тридцять два зуби. – Іян із нами не ходив. Він сидів тут із тобою – сказав, що йому байдуже, який ти матимеш вигляд. Він не підпускав нікого до твого кріоконтейнера, навіть мене і Мел. Але цього разу Док дозволив мені спостерігати за операцією. Це так круто, Вандо. І чому ти раніше не дозволяла мені дивитися? Але допомагати мені заборонили. Іян нікому не давав торкатися тебе.

Іян стиснув мою руку і, нахилившись, крізь усе моє пишне волосся прошепотів мені на вухо тихо-тихо, щоб не почув ніхто, крім мене:

– Я тримав тебе в руці, Вандрівнице. Ти прегарна.

Мені на очі набігли сльози, і я схлипнула.

– Тобі подобається, правда? – запитав Джеймі стурбовано. – Ти не гніваєшся? Там нікого немає, окрім тебе, еге ж?

– Ні, я зовсім не гніваюсь, – прошепотіла я. – Тут справді нікого немає, не можу нікого знайти. Тільки спогади Пел. Пел була тут від… Навіть не можу згадати відколи. Не пам’ятаю іншого імені.

– Ти не паразит, – мовила Мелані впевнено і провела рукою по моєму волоссю. – Це тіло не належало Пел, але ніхто інший на нього не претендує. Ми чекали, Вандо, щоб у цьому переконатися. Намагалися привести людину до тями – довго, майже як і з Джоді.

– Джоді? Що сталося з Джоді? – цвірінькнула я – від хвилювання мій голос став високим, як у пташки. Я спробувала сісти, й Іян підняв мене – довелося докласти зусилля, бо в моєму мініатюрному тілі зовсім не було сил, – і всадовив, підтримуючи рукою. Тепер я бачила всіх.

Док більше не плакав. З-за його плеча визирав Джеб, на його обличчі читалося вдоволення і цікавість. Поруч стояла жінка, яку я впізнала не одразу, – з нашої останньої зустрічі її обличчя ожило, стало жвавішим, – Менді, колишня цілителька. Неподалік стояв Джеймі, на його вустах грала усмішка, біля нього Мелані, Джаред обнімав її за талію. Тепер, коли вони знову разом, я знала, що він ніколи й нікуди її не відпустить. Це завдало мені болю – гострого, нестерпного. Моє нове ніжне серце здригнулося. Його ще ніколи не розбивали, і цей спогад був для нього незрозумілим.

Шкода, але доводиться визнати, що я досі люблю Джареда і не позбулася ревнощів до тіла, яке він так кохає. Мій погляд знову впав на Мелані. Я побачила опущені кутики рота, який колись був моїм, і усвідомила, що вона про все здогадалася.

Поки Док, повагавшись, відповідав на моє запитання, я квапливо перевела погляд на інші обличчя, які обступили моє ліжко: Труді і Джефрі, Гіт, Пейдж та Енді. Брандт і навіть…

– Джоді не реагувала. Ми чекали і чекали – скільки могли.

Значить, Джоді немає? – подумала я, а моє недосвідчене серце краялося. Бідненьке, важко йому прокидатися до нового життя.

Гайді та Лілі. Лілі усміхнулася болісною, але щирю усмішкою.

– Ми її поїли, але годувати не могли. Боялися, що без руху і м’язи, і мозок атрофуються…

Моє нове серце ще дужче краялося через жінку – незнайому жінку, – а очі й далі ковзати по кімнаті, поки не застигли.

Джоді, тримаючись за Кайла, не відводила від мене погляду.

Вона невпевнено усміхнулася, і раптом я її впізнала.

– Сонні!

– Я залишилася, – мовила вона майже самовдоволено, – як і ти… – Сонні глянула на обличчя Кайла – воно було набагато суворіше, ніж зазвичай, – і раптом спохмурніла. – Але я не покинула спроб. Досі її шукаю. І шукатиму.

– Коли виявилося, що Джоді навряд чи вдасться повернути до життя, Кайл наполіг, щоб ми повернули Сонні,– провадив Док спокійно.

Вражена, я деякий час дивилася на Кайла і Сонні, а тоді продовжила роздивлятися присутніх.

Іян поглядав на мене зі змішаним виразом радості й тривоги. Його обличчя здавалося більшим, а він сам – іще вищим, ніж раніше. Однак його очі досі були блакитні, якими я їх пам’ятала. Це мій якір, що тримає мене на планеті Земля.

– Тобі там добре? – запитав він.

– Я… я не знаю, – визнала я. – Якось… дивно. Таке саме дивне відчуття, як при зміні видів. Набагато дивніше, ніж можна було б подумати. Я… я не знаю.

Я зазирнула йому в очі, і моє серце затріпотіло, тільки цього разу не від спогадів про кохання з минулого життя. У роті пересохло, у животі стало млосно. Де Іянова рука торкалася моєї спини, аж запекло.

– Ти не дуже заперечуєш проти того, щоб залишитися? Не здається, що ти цього не витримаєш? – пробурмотів він.

Джеймі стиснув мою руку. Мелані поклала згори свою долоню й усміхнулася, коли Джаред прилаштував на купу і свою. Труді поплескала мене по нозі. Джефрі, Гіт, Гайді, Пейдж, Брандт і навіть Лілі сяяли від радості. Кайл присунувся ближче, на його обличчі розпливалась усмішка. Сонні змовницьки усміхалася.

Скільки «Знеболювального» дав мені Док? Усе довкола світилося.

Іян відкинув із мого обличчя хмаринку золотого волосся і поклав на мою щоку свою долоню. Вона була така величезна, що в ній могло поміститися все моє обличчя; від дотику по моїй сріблястій шкірі мов електричний струм пробіг. Було лоскотно, і водночас залоскотало внизу живота.

Щоки мої вкрилися рум’янцем. Моє серце ще ніхто не розбивав, але його й не переповнювали почуття. Я зніяковіла й заледве спромоглася відповісти:

– Гадаю, я впораюся, – прошепотіла я. – Якщо це зробить щасливим тебе.

– Взагалі-то цього замало, – не погодився Іян. – Щаслива маєш бути і ти.

Витримати його погляд довше, ніж кілька секунд, було несила; сором’язливість – це нове й бентежне почуття – змушувала мене знову й знову опускати очі долі.

– Гадаю… я буду, – погодилась я. – Думаю, я буду дуже-дуже щаслива.

Щаслива й сумна, піднесена й нещасна, захищена й налякана, кохана й відкинута, терпляча й сердита, спокійна й норовлива, повна й спустошена… і все водночас. Я відчуватиму все. Все це буде моє.

Іян почав піднімати моє підборіддя, поки не змусив мене зазирнути йому в очі, і я ще дужче зарум’янилася.

– Отже, ти залишишся.

Він поцілував мене – просто на очах у всіх, але я швидко забула, що тут повно люду. Все відбулося легко і правильно: жодного роздвоєння, чи збентеження, чи спротиву, тільки Іян і я; розжарена магма розтеклась по новому тілу, зварюючи нову, цілісну особу.

– Я залишуся, – погодилась я.

Отак почалося моє десяте життя.