Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

Наступило перше вересня. Оленці дали другий клас. Вона страшенно хвилювалася, довго готувалась до знаменного дня, репетирувала уроки перед Миколою. Він сміявся, втішав:

– Поменше готувань. Згадай мій урок. Готувався, готувався, а мене мордою в грязь. Життя не любить репетицій. Побільше щирості…

І ось вона переступила поріг класу. Дружно застукали парти. В золотих скісних потоках сонячного проміння, яке лилося з вікон, заіскрилися розмаїті чуби і кіски. Чорні і білі, попелясті і руді. Оленці здалося, що минає вічність. Якимсь чужим голосом вона сказала:

– Здрастуйте, діти!

– Здра! – не дружно, але щиро загомонів клас. А потім чітко пролунав ззаду здивований дівчачий голосок:

– А яка гарна!

Хтось засміявся. Оленка почервоніла. Поспішаючи, поклала на стіл книжки, журнал, промовила:

– Я ваша нова вчителька. Звати мене Олена Мусіївна… Сідайте, діти. Будемо знайомитися. Я викликатиму вас, а ви відповідайте…

З середини класу піднялася рука. Оленка здивовано поглянула туди.

– Що таке?

З-за парти підвелася худенька дівчинка з кирпатим носиком, в простенькому платтячку. Вона, відверто дивлячись в обличчя нової вчительки, запитала:

– А то правда, що ви втекли з дому?

Сусід смикнув її. Хтось пирхнув. Оленка відчула, як по спині пробіг холодок. Вона заціпеніла. Їй хотілося провалитися крізь землю. До горла підкотився клубок відчаю, вона почувала, що заридає. Дивилася в щирі і жорстокі дитячі личка, гарячково думала: «Що робити? Де вихід?..» Щирість – почувся голос Миколи. Щирість – ласкаво примружились очі діда Василя… Тільки так…

Вона пересилила себе, ясним поглядом повела по класу. Голос її був твердий, спокійний.

– Тихо, діти… Я відповім. Справді, я втекла з дому. Не втекла, а пішла. Пішла від бруду, від сірості. Від нікчемного і пустого життя. В широкий світ. Я пішла до вас. Щоб дивитися, ось як тепер, у ваші очі, щоб передавати вам найкращі скарби землі – знання. Я знаю – є тільки один правильний шлях у житті. Ви нічого не зробите доброго, не створите нічого цінного, якщо не підете по ньому… Той шлях – щирість. Перед самим собою, перед іншими…

Клас мовчав, слухав. Уважні, серйозні личка, блискучі очі, а в них – дружнє співчуття. Душа в юної вчительки співала, розквітала. Вони – її друзі і союзники. Вона говорила далі – щиро, натхненно, і відчувала, що між нею і дитячими серцями виникають невидимі перші ниточки дружби… Хай діти не все розуміють, але вони відчують велику щирість, яка назавжди зв’яже їх незамінимим довір’ям…

Минали дні. Сповнені роботою, мріями, планами. В один з вересневих днів приїхала неждано мати Оленки. Вона примирилася з одруженням дочки, привезла їй одежу, свої подарунки. Хильнувши чарку перваку, вона навіть розчулилася, поцілувала Миколу і, схлипнувши, сказала:

– Живіть. Я нічого… Тільки не заривайте себе в цій ямі. Ви ж, Миколо, можете висунутися. Я чула, що ваш оркестр гримить. Це правильно. Зробіть ім’я, а потім – в місто. Дадуть квартиру, дітки з’являться. Заживете, як люди…

– Тут теж люди, свахо, – докірливо мовила Миколина мати.

Оленка гарячилась, заперечувала:

– Як не соромно, мамо… Що ти пропонуєш Миколі! Використать село, як драбину? Щоб вилізти вище? Та люди тоді плюнуть на нас…

– Люди, люди, – буркотіла мати. – Що там люди! Надійся на свої сили. Люди – вони тільки й ждуть, щоб ногу підставити…

Микола ледве стримувався. Зрештою, хай виговориться. Переконувати її словами ні до чого. Не вийде. Вона сформувалася давно і твердо. Все, що не підходило під її погляди – було дивним, неприродним, незрозумілим…

Марія Іванівна прощалася з дітьми розчулено. Запрошувала в гості. Сідаючи в машину, кричала:

– Дивіться, щоб дітей не було. Доки не переїдете в Київ. Одержите квартиру – тоді хоч десятеро!..

Коли вона поїхала, дочка полегшено зітхнула. Все-таки це була єдина тінь в її серці – розрив з батьками. Які б вони не були, а забути не можна того, що по-своєму, як могли, мати і батько плекали її, пестили, мріяли про її щастя. Вона пішла по іншому шляху – але, може, в цьому і їх заслуга. Часто люди йдуть від протилежного. Життя складне… його не можна розрахувати наперед…

Наступала золота осінь. Інколи після роботи Микола з Оленкою йшли в ліс, збирали гриби. Втомившись, лягали на товстий пружний мох, слухали симфонію осіннього дня. Над верхів’ями дерев метався прохолодний вітер, з глибини неба линули кошлаті хмари, а Микола, схилившись над Оленкою і заглядаючи в очі, імпровізував вірші, в яких на всі лади оспівував її.

– Он Миколо, дивись, перехвалиш мене, – сміялася щасливо Оленка, в пориві ніжності притягаючи його до себе на груди. Він охоплював її сильними руками, завмирав од щастя, шалено цілував покриті золотим пушком руки, ноги. А в хвилини найбільшої близькості забували світ – їм здавалося, що тіла їхні зливаються з тремтливою, дрімаючою землею, а душі – з неосяжним прозорим небом.

Вставали з предковічної постелі, йшли по барвистому килиму жовтіючих трав. Микола любив зупинятися біля тонкої ніжнокорої берізки, що вже струшувала на землю жовтогаряче листя. Прихилившись до стовбура, читав:

 
Вже у гості йде барвиста
Осінь золота…
Наче книгу жовтолисту
Тихо розгорта.
Я ходжу по тих сторінках
В темному гаю
І зову і кличу дзвінко
Суджену мою.
– Де ти, мріє, озовися?
Може, міцно спиш?
Чи між хмарками у висі
Журавлем летиш?
Чи сховалася між віти
В пишному саду.
Що тебе я в цілім світі,
Мила, не знайду…
Та нема її і досі.
Все не приліта.
Не пускає, мабуть, осінь.
Осінь золота…
 

Оленка удавано жахалась, тупала ніжкою.

– Що це значить, Миколо? Хіба я не твоя суджена? То, виходить, ти ще когось ждеш?

– Та ні, ні! – захищався Микола. – Це я писав рік тому. Бо не знав, що зустріну тебе.

– Тоді переробляй закінчення, – жартувала Оленка. – А то розлюблю. Ану, поете, живо!..

– Слухаю, королево моя. Іди туди, за той луб. Уявимо, що я тебе вперше бачу, зустрівши в лісі. Ось так. Готово. Є нові рядки. Читаю…

 
– Ти не там її шукаєш! —
Мовить далина.
І дівочим сміхом в гаї
Рознеслась луна.
На галявину широку
Вийшла з-за дубів
Дівчинонька синьоока
З кошиком грибів.
Це ж тебе душа бажала,
Дівчино проста,
Не ж любов мені послала
Осінь золота…
 

– О, тепер добре! Я вже не серджусь, любий!.. Поцілуй мене…

Оленка знову завмирала в обіймах Миколи, шепотіла:

– А ти знаєш, я теж перевіряла себе…

– Як, Оленко?

– Одходила вбік. Дивилася, як ти виходиш з-за кущів. Я уявляла, що вперше бачу тебе. Думала: чи інший раз полюбила б тебе?

– І що ж?

– Кожен раз полюбила б! – раділа Оленка. – Тисячу разів зустріла б – все одно! Тільки тебе!.. Тільки тебе!..

Зливались воєдино промені сірих і блакитних очей, змикались трепетні руки навколо стану… А осінь сипала згори багряне і золоте листя, ніби дякуючи їм за невмирущу весняну любов…

Майнуло над землею біле крило зими. Пролинуло сніговіями, скрипучими морозами, високими заметами, передчуттям тривожних подій…

Покотилася у безвість весна. Повновода, бурхлива.

Наступило літо. Встали, як стіна, жита, вкрили з головою найвищого чоловіка. Земля ніби показувала людям, на що вона здатна, коли її люблять…

В червневу ніч Микола з Оленкою поверталися в Зеленьки з Києва на херсонському пароплаві. В столиці вони провели кілька днів. Ходили в театри, кіно, купували літературу для домашньої бібліотеки. Везли з собою подарунки, щиро раділи, уявляючи, як роздаватимуть їх.

Сиділи на палубі, за горою діжок, на кормі.

Тут було затишно, тепло. Глухо шуміли колеса, стогнала машина. В передсвітанкових сутінках привидами пропливали дніпровські береги, кручі, лози. Микола обгорнув дружину полами пальта. Її голова лежала на його грудях, вуста майже непомітно ворушились. Микола радо слухав дрімотний голос:

– А мамі подаруємо хустку з червоними квітами. І повеземо в Київ… Хай піде в театр… В музеї…

– Не поїде вона, – посміхався Микола. – Мати не любить міста. Каже, що задихається там від бензину…

– Вона хороша, – прошепотіла Оленка. – І в її словах є правда. Треба в місто принести подих природи…

– Ти вже говориш, як дід Василь, – жартував Микола. – Знаєш, я буду ревнувати… Він зовсім полонив тебе…

– А що ж… якби молодший був, полюбила б його…

– Дивись, Оленко, а то доведеться діда власного на дуель викликати!..

Обоє весело сміялися, притискувалися щоками одне до одного, завмирали. Зненацька Оленка скрикнула. Микола злякано поглянув на неї. Обличчя дружини було бліде, очі розширені в незнаному подиві. Вона до чогось прислухалася, чогось ждала.

Що з тобою, Оленонько? – прошепотів Микола.

– Стукає, Миколо, – чудним голосом сказала Оленка.

– Воно?

– Ага. Дай руку сюди. Приклади. Чуєш? Чуєш?..

Микола приклав тремтячі долоні до тугого живота дружини, з нез’ясовним хвилюванням слухав, як там, в таємничому замкнутому світі ворушилося нове життя. Воно брало початок з віковічного джерела, йшло через нього, Миколу… воно зріло в лоні Оленки… дівчинки з київських садів… коханої з хлоп’ячих мрій. Подих тайни торкнувся серця Миколи, в очах защеміли солодкі сльози. Він, не знімаючи рук з гарячого лона, вдячно поцілував очі Оленки.

– У нас буде дитя, зіронько… Наше дитя… І ми ще більше любитимемо одне одного… Правда?

– Більше любити не можна, Миколо, – заплющивши очі, шепотіла Оленка. – Любов – це вже не те слово. Любов – це просто почуття… Одне з почуттів… А я живу тобою… майбутнім дитям… нашим майбутнім…

Вона замовкла на півслові. Над Дніпром прокотився протяжний гул. Почулися глухі удари.

– Що це, Миколо?

– Не знаю, – тривожно сказав Микола.

На капітанському містку почувся якийсь гомін. Потім гнівний вигук. На щоглі раптово гримнув динамік, ніби хтось прорвався з небуття. Над пароплавом, над Дніпром, над густими туманами полинув голос, що будив людей великої країни на страшний і трагічний шлях…

Микола мовчав. Сидів непорушний, закляклий, все ще обнімаючи долонями живіт дружини, мов хотів захистити ненароджене дитя від жорстокої грядущої навали…

– Як прізвище?

– Микола Горенко.

– Професія?

– Композитор. Працював у Зеленьках…

– Я знаю… Був на вашому концерті в районі. Здорово…

Воєнком підвів змучене обличчя, позіхнув, потер червоні від безсоння очі.

– Так що ж з вами робити? Направлю в тил. Там подумають, де вас використати… по спеціальності…

– Товаришу майор, – схвильовано сказав Микола. – Тепер не до пісні… Я прошу послати мене в діючу армію…

Воєнком сумно всміхнувся, помовчав. Підвівся з табуретки, підійшов до вікна. Там, на подвір’ї воєнкомату простяглася довга черга. Все добровольці. Юнаки і дівчата. Сколихнулась юнь, ніби єдина душа. Без страху, без сумніву йде в огонь…

Він зупинився біля Горенка, дружньо поклав руку на плече.

– Я розумію вас. Хай буде так. Все одно ви підете за велінням серця…

– Спасибі вам!

– Щасливо. Тільки в основному з вами я не згоден…

– В чому, товаришу майор? – здивувався Микола.

– Щодо пісні… В найстрашніші дні наш народ не покидав її. Згадайте історію. Так і тепер. Подумайте… Може, інколи пісня буде потрібніше від снарядів… Чуєте, Горенко?..

Заплакана мати збирала Миколу в дорогу. Втираючи сльози, говорила:

– Сон мені недобрий снився, синку… Проти Оленки нашої. Серце мені віщує погане… Ніби летять над Дніпром літаки німецькі. Так низько, повільно. І бачу я, що люди в них страшні, похмурі, якісь не наші. Вони визирають з віконець, заглядають в хати. Коли тут Оленка… стоїть у вінку, в білому платтячку. Літак зупиняється коло неї… Гульк – якийсь офіцер-німець з’явився поблизу. Ходить, паличкою торкається Оленки, сміється: «Який хороший дівчинка… і який поганий капелюх…» Це він так на вінок. Потім розгнівався і зірвав вінок з голови. А далі… пожежа, вибухи якісь…

– Що сон, – похмуро озвався дід Василь, ніби прокидаючись з важкої задуми. – Дійсність страшніша буде від кошмару. Допустили чорта, не задушили в зародку. Тепер він погуляє по світу…

Микола мовчав. Оленка теж не промовила й слова. Що можна було сказати? Руйнувалися мрії, невідомий ураган налетів, зім’яв нещадно найсвятіші помисли, плани. Широкі обрії думки впали, потьмяніли, звузилися до одного моменту.

Бути чи не бути? Рух зупинився, люди повисли над прірвою долі, завмерли в неймовірному напруженні…

Дід Василь обняв онука, поцілував у чоло. Дивився в темно-сірі очі, ніби хотів проникнути за них в невідому глибину, де пульсувала жива, невмируща думка. Тихо мовив:

– Щасти тобі, синку… Іди. Не оглядайся назад. Пам’ятай завжди дише одне – справжня людина вмирає в дорозі…

Мати благословила сина, припала до його грудей, заридала. Ніби віщувало материнське серце, що не побачить вона вже свого єдиного сина. Він гладив її сиве волосся, не втішав. Що можна було сказати матері? Кожне слово було б пустим, непотрібним, банальним. Він з болем дивився на її змучене, покарбоване життям обличчя, в її вицвілі, та все ж прекрасні очі, і почуття великої невимовної ніжності вирували в його душі.

Ненько, мученице моя! Як сказати тобі про мою безмежну любов до тебе, про ту гіркоту в душі, що її викликає доля твоя? Завжди мовчазна, завжди в цілоденній праці, завжди в стремлінні віддати комусь частину свого безконечного серця, своєї любові… Ти ніколи не думала про себе, не нарікала на долю, не замислюючись, ніч і день йшла на жертву ближнім своїм, навіть не сподіваючись на вдячність. Чим відповім тобі? Коли?

Оленка проводила далеко за село. За підводами слалася курява. Спереду весело вигравала гармонь, п’яні хлопці під лемент жінок і матерів вибивали гопака на шляху. Немилосердно пекло сонце, і над буйними житами шалено видзвонювали свою пісню жайворони.

Микола і Оленка затрималися, пропускаючи односельчан вперед.

До них підійшов Сергій, як завжди, веселий, променистий. Він плеснув Миколу по плечу, бадьоро гукнув:

– Чого носи повішали? Розіб’ємо гадів – вернемось назад. Чи ти сумніваєшся в цьому? Оленонько! Бажаю вам великого щастя!

Вона палко обняла його, поцілувала.

– Повертайся… з перемогою, Сергію…

Він засміявся, жартівливо приклав руку до грудей:

– Ну, Миколо, після такого поцілунку і вмирати не страшно!

Побіг наперед, залишаючи їх наодинці.

Очі Оленки сповнилися сльозами. В них передчуття біди, туга і тривога. Микола взяв у долоні Гі личко, ніби найбільшу святиню, з мукою заглянув у ясні очі. Глухо сказав:

– Оленко… Образ твій понесу в серці. Назавжди… В бій і на смерть. Чуєш, кохана?..

– Чую, Миколо, – пересохлими вустами шепотіла дружина.

– Пам’ятай клятву крові…

– Пам’ятаю, милий…

Останні обійми. Останні важкі зітхання. Микола одступив крок, на блідому схудлому обличчі востаннє для неї спалахнули його очі – відблиск душі.

– Бережи дитя, Оленко… То надія наша… і любов…

Вона вже не може сказати й слова. Німо дивиться вслід коханому, не витирає сліз. Підводи йдуть далі і далі, ховаються за посадкою… і люди біля них… вже не відрізниш Миколу, який доганяє товаришів…

А Оленка ще довго стояла, мов придорожня верба, сповнена тугою, сумом і якоюсь незрозумілою, ледь відчутною вірою…

Нещастя прийшло негадано. Впало, як грім з неба.

Німецькі штурмовики бомбили баржі на Дніпрі. Дві бомби впали на Зеленьки. Рядом з хатою Горенків зметнувся в повітря стовп води і вогню, захурчали, засвистіли в усі боки осколки. Оленка була в хаті. Коли вона, холодіючи від жаху, вискочила на ґанок, гуркіт літаків уже затих. Над селом котився лемент жінок. Горіла якась хата. Високий стовп диму стояв над колгоспним подвір’ям.

– Оленко, – почувся голос діда.

Вона озирнулася. На городі стояв дід Василь. Плечі його важко схилилися вниз, ніби тримали страшний тягар. Оленка метнулася до нього, слабо зойкнула. Між рядами огірків лежала горілиць мати Миколи. Полотняна сорочка на грудях була закривавлена, суха рука судорожно стискала сапу. А очі… ясні очі тихо всміхалися Оленці. Щось шепотіли вуста, печально здригаючись.

Оленка впала на коліна, цілувала її руки, ридала.

– Що ж це таке?.. Дідусю… треба лікаря… Боже мій… що це таке?..

– Не треба, – шепотіла мати. – Я вмираю… Ніщо не поможе… Їдь, дочко… Збережи онука… Чуєш…

Вона хотіла підвести руку, щоб перехрестити Оленку, та сили покинули її. Шелестіли останні слова, як степовий легіт:

– Я молитимуся за вас матері божій… щоб з’єднала вас… Чуєш, Оленко… Їдь на схід… дитину збережи… Не згадуйте лихом, діти мої… Прощайте, тату…

Вперше в житті бачила Оленка, як тяжко ридав дід Василь. Все тіло його тряслось в судорогах, а в грудях щось клекотіло, стогнало, ніби многостраждальна душа хотіла вирватися з немічного тіла, щоб полинути за дочкою своєю…

Схоронили її на цвинтарі, під гіллястим кущем шипшини. Поставили маленький дерев’яний хрест. Оленка і дід Василь стояли рядом на колінах, розгладжували долонями дернину, ніби крізь землю приймали від покійної останнє тепло її душі…

А на другий день Оленка готувалася до виїзду. Пакувала чемодан, зав’язувала клунок з припасами для майбутньої дитини. Дід сидів під іконами – худий, почорнілий. Він так схуд, що здавалося, в сіряку нема тіла. Ніби хтось, жартуючи, вткнув вусату голову в одежину та жилаві руки в рукава. Тільки вічний вогонь, що палив його душу, інколи світився з-під брів.

Газети несли страшні вісті. Ворожа повінь невпинно просувалася на схід. Україна горіла в огні нищівної війни. Мільйони людей відкочувались в глиб країни. Майбутнє було закрите запоною страху і невпевненості. Тільки віра в правду, тільки вічна любов до рідної землі давала наснагу…

– Дідусю! Невже це кінець? Де та сила, що зупинить їх? Скажіть мені, що це?.. Я сплю, чи все діється насправді? Ми ж думали, що ворог кроку не ступить по нашій землі… Дідусю? Як же це? Наша ідея, наша влада… невже загине?..

– Схаменися, дочко… Ти від горя втратила ясність думки… Хіба може ідея наша загинути, хіба може вмерти ідея людяності, братства, любові?.. Вона ж народилася в народі, вирощена ним… і вбити її можна тільки з народом… А народ же безсмертний… хіба ти не знаєш цього? Фашисти згинуть, як зловредний лишай… як піна під сонцем, згадаєш моє слово… Жаль тільки болю, страждання людей… Ну та хай… Те, що зростає в болях і муках, довго житиме… буде міцним… Хай, дочко… Іди. Зціпи зуби, в кулак серце – і йди… Я буду ждати вас… Тебе й Миколу. А вмру – прийди на могилу. Я й звідти обізвуся до вас… і благословлю дітей ваших. Іди, доню… Прощай…

Після короткої підготовки взвод, в якому був Микола, перекинули до Дніпра. Машини йшли лісом, виючи на піщаній дорозі. Фари були погашені. Боялися повітряного нападу.

Тісно притиснувшись один до одного, сиділи в кузові молоді солдати. Мовчали. Здалека линула глуха канонада, небо спалахувало багровим вогнем.

Микола вдивлявся в пітьму, жадібно вдихав знайомий запах рідних лісів. Десь недалеко праворуч – лежало село Зеленьки. Чи живі-здорові його рідні? Жодного листа не одержав Микола од них… Тільки в короткому сні йому часто привиджувалась Оленка, заплакана мати… Вони йшли тінями серед океану вогню, серед імли – і мовчали, дивлячись страдницькими очима на Миколу. І ці видіння ще гірше ятрили його душу, непокоїли серце…

Машини зупинилися на піщаній косі. Спереду блищала вода. На тлі далекої заграви бовваніли правобережні кручі. Там зловісно ворушилися, звивалися в нічній імлі язики полум’я.

Почулася команда. Солдати вискакували з машин, лаштувалися в колону. Мовчазно рушили до переправи.

А по переправі йшли нескінченним потоком запилені, закривавлені бійці. Суворі, злі. Йшли прямо з бою, обпалені вогнем контратак. Відчувалося, що фронт уже недалеко, що він невмолимо накочується на тіло України, поглинає його, ніби міфічна потвора…

Серед переправи почулися крики: «Тривога!» З-за темної кручі з пронизливим виттям виринуло кілька штурмовиків. Заторохтіли кулемети. З прокляттям і стогоном впало в Дніпро кілька бійців. Лавина відступаючих ощетинилася гвинтівками, автоматами. Назустріч напасникам гримнули густі залпи. Один штурмовик спалахнув, під злорадні крики тисяч людей потягнув чорний хвіст донизу, гримнувся в воду. Стовп пари знявся на тому місці.

І знову заворушилася нескінченна колона, рушила на схід.

На правобережжі, біля переправи, Миколу зупинили. Високий, худий, мов жердина, сержант схопив його за руку, сильно потряс. Почувся знайомий голос:

– Здоров, бра! Звідки ти? Куди?

Микола впізнав Нетребу. Секретар був у почорнілій гімнастьорці, в розхристаній шинелі, з автоматом. Він дивився на Миколу темними, глибоко запалими очима, смикав за рукав шинелі, не вгаваючи, запитував:

– Давно з дому? Що чути? Листи одержував? Де жінка?

Микола одтягнув Нетребу вбік, щоб не заважати іншим, схвильовано відповів:

– Жодного листа, друже… Як у воду впали. Зовсім рядом – а не довідаєшся. Наш взвод кидають на захист переправи. Сьогодні вночі займаємо оборону. А ти?

– Був у боях. Поранений. Дрібниці. Заживе на ходу. Злий я, Миколо. Ой як злий. Хаос. Нерозбериха. Скільки горя. А все через сліпоту. Провал за провалом. Хвастали. Кричали. А насправді – що? Груди проти танків. Злочин…

– Невже ти думаєш, що це катастрофа?

– Нічого не думаю. Дурниці. Все перемелемо. Тільки жертви. Непотрібні. Страшні. Багато горя. Та все пройде. Пройде, Миколо. І дурість пройде. Дивись – горять жита. Ідіотський наказ. Ворогу не залишать. А люди залишаються. Всіх не забереш на схід. Навіщо ж палити хліб. Будемо ж повертатися… Довгий шлях, Миколо… Та все одно вір. Прийде мир. Буде ясний день. І комунізм буде, Миколо.

– Я вірю, друже… Соромно було б нам впиратися носом в сьогоднішній день, пережовувати лихо, що оточує нас, і не бачити грядущого. Тільки тіло інколи не витримує… Які нелюдські муки!

– Нічого! – потряс Миколі руку Нетреба. – Душі наші витримають. Така епоха. Стальна. Все винесемо. Я йду. Прощай.

– Прощай, друже… Якщо зустрінеш коли-небудь Оленку…

– Не валяй дурня. Будеш живий. Сам зустрінеш. А побачу я – передам. Що любиш, що вірний… Головне – віра, Миколо! Чуєш – віра. Хмари на небі. Не видно зірок. А вони все-таки є. Хмари не вічні… Чуєш?

– Чую, друже, – беззвучно повторив Микола, дивлячись вслід Нетребі. – Хмари не вічні… Зірка не згасне…