Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 33 страниц)

СМЕРТЬ

На світанку його знайшли на кручі два німецькі солдати. Підхопили під руки, поставили на ноги. Мов крізь туман, він бачив усміхнене молоде обличчя, а на грудях – орел з фашистською свастикою. Не дивувався, не боявся нічого. Тільки не міг збагнути – чому вони сміються? Чому так дружно ґерґочуть? Невже це люди? Не може бути…

Його привели до клубу. До того самого клубу, де минулої ночі він грав імпровізацію. По вулиці котилися чужі машини, ляскотіли гусеницями танки, впевнено йшли колони солдат в сіро-зеленій формі. Чаділи недогарки будинків.

Миколу завели в зал. Поставили перед столом. Солдати щось сказали молодому випещеному офіцеру з красивим, владним обличчям. Той здивовано підвів брови вгору, з повагою вказав Миколі рукою на стілець. Промовив добірною українською мовою з ледь помітним акцентом:

– Сідайте, прошу… Ви один з тих?..

Микола очманіло дивився на нього, нічого не розуміючи. Чого від нього бажають? Що, можна сісти? Він важко опустився на стілець, облизнув пересохлі вуста. Офіцер помітив це, щось сказав солдату.

Перед Миколою поставили склянку а коричневим напоєм.

– Коньяк, – усміхнувся офіцер. – Випийте. Це поверне вам силу.

Микола взяв склянку, ковтнув палаючої рідини. В голові прояснилося. Він понуро поглянув на офіцера. Той здивовано дивився на документи Миколи.

– Ком-по-зитор, – протягнув він. – Хм. Дуже, дуже дивно. Ви справді композитор?

– Так, – сухо сказав Микола. – Якщо це має яке-небудь значення.

Він не міг зорієнтуватись, не міг зрозуміти, Що потрібно цьому ворогу, чому він поводиться з раненим бійцем так «гуманно»?

Офіцер дружньо всміхнувся, поплескав полоненого по плечі.

– Тоді ми колеги. Я музикознавець. Учився в Берліні. Дуже, дуже приємно… Але, д’явол вас візьми, ви здорово захищалися! Справжні герої! Я схиляюся перед таким героїзмом!..

Хвиля оп’яніння прокотилася по тілу Миколи, чомусь стало легко і приємно. Офіцер здавався смішним, кумедним з своїми ідіотськими речами. Все стало на свої місця. Якимсь внутрішнім почуттям Микола миттю збагнув своє місце в цій комедії, пусте нутро ворога, його жорстоку суть. Він тихо запитав:

– А перед тим, що вони захищали, ви теж схиляєтесь, гер офіцер?

– Що ви хочете сказати?

– Ви розумієте…

– Ага. Так. Що ж, у вас гострий язик. Я співчуваю вам. Ви в такому стані. Але ми гуманні. Переможці завжди повинні бути гуманні. Ми одпустимо вас до матки. До неньки, як кажуть українці. Дуже ніжне слово – ненька! Тільки перед тим – одне прохання… Тут зберігся рояль. Зіграйте мені що-небудь… Наприклад, Моцарта, «Концертну симфонію». Знаєте? Дуже добре. Війна, розумієте, гуркіт суцільний, а душа хоче гармонії. Я дуже люблю «Концертну симфонію», вона вся перегукується з українськими мелодіями. Ви вловлюєте це? Так що – зіграєте?

Микола не змушував себе просити. Хай мелодії линуть у просторі, сповнюють його гармонійним звучанням…

Може, менше стане в душах звірячого, може, я світі а кожним світлим акордом збільшуватиметься сила правди…

Він важко вийшов на сцену, сів на стільці. Забувши про все, став грати. Спраглою душею пив чарівні звуки, купався в них, ніби в прозорому джерелі. Біля дверей стовпилися німецькі солдати, вони задоволено кивали головами, тихо перемовлялися. Офіцер сидів біля столика, підперши голову рукою, і тінь задуми витала на його обличчі, Микола скінчив грати, глянув на офіцера. Той розчулено витирав платочком очі, два рази хлопнув у долоні.

– Браво. Здорово. Ви – справжній музикант. З глибокою душею. Я ще раз щиро висловлюю свою повагу. За мужність і за талант. Ви знаєте – у мене пропозиція. Чи не хочете залишитись при моїй частині? Будете грати мені вечорами. Будемо говорити про музику…

Микола гірко всміхнувся. Яка чарівна пропозиція. Задовольняти після ситої вечері «естетичну» душу ката-музикознавця. Чудово. Великий успіх…

Він зійшов, похитуючись, зі сцени, ясним поглядом подивився на ворога.

– А далі що, пане офіцере?

– Що значить далі? Ах так. Якою буде ваша доля? Знаєте – кінчиться війна, я не забуду вас. Може, навіть постараюсь влаштувати куди-небудь…

Образа, ніби удар ножа, пройняла душу Миколи. Він потемнів од гніву, не стримуючись, запитав:

– Невже ви думаєте, пане… музикознавець, що ви залишитесь тут?

Офіцер примружив очі, підвівся з крісла, приступив до Миколи.

– А ви… думаєте інакше? – озвався він.

– Інакше, – не володіючи собою, сказав Микола, і погляд його палав ненавистю. – Ніколи наша музика, наша пісня не буде вашою. І душа народу теж. Ви можете вбивати, палити… зайняти пів-країни. Але серця зайняти не можна… Душа для вас недоторканна!..

Офіцер, стиснувши тонкі вуста, мовчав, не зводив пронизливого погляду в очей Миколи. Зрештою, процідив крізь зуби:

– Може, й так. Ви всі фанатики… Тим гірше для вас. Нам не можна разом жити на землі. Або ви, або ми!.. Чи не так?

– Так, пане офіцер! – з жовчною іронією сказав Микола.

– Ви самі вибрали свою долю, – спокійно сказав офіцер. – Вас розстріляють…

– Дякую…

– Вас розстріляють, як воїна. І поховають. На дніпровській горі. Як Шевченка. Буде видно і Дніпро і кручі. Хе-хе! А на тому світі хай бог розсудить, хто з нас правий!..

– Суд буде на цьому світі, пане офіцер! – твердо мовив Микола.

І ось він знову на кручі дніпровській. Болі тіла і душі завмерли, відійшли в глиб єства. Безмежний простір, повитий ніжною голубою імлою, котився в далеч, манив до себе. На обрії чітко вирізнявся багрянець лівобережних лісів. Там десь Зеленьки, рідне село… Чи й там фашисти? Чи вціліли дорогі, кохані люди в страшному вихорі війни?.. Оленко, мамо, діду… Чи знаєте ви, чи відчуваєте, що син ваш, муж ваш стоїть перед лицем смерті?.. Який уже раз?..

– Шнель, шнель, – чується нетерпляче.

Микола оглянувся. Там дві жінки з села копають могилу для нього. Вони судорожно ридають, витирають сльози рукавами фуфайок, а солдати з нудьгою дивляться на їх повільну роботу, незадоволено підганяють суворими окриками.

Микола жадібно вдихає прохолодне повітря, а жалем дивиться на незібране жито. Важкі колоски хиляться донизу, роняють добірне зерно. Микола заплющив очі. Здалека звучить мелодія. Він схоплює її, розмотує клубок гармонії далі, далі, розпускає його на безліч барвистих ниток, що переплітаються в чудовому поєднанні, линуть в безмежжя свідомості…

Який хороший початок для симфонії. Жаль, він так і не встиг написати симфонії… А як хотілося… Почати можна було б з їхньої зустрічі. Весна… каштани… пісня над Дніпром… і клятва крові. Крізь листя дуба просвічує срібне коло місяця, воно поринає в хмари… а Оленка чомусь з жахом і надією дивиться на нього? Що вона тоді бачила в небі, чого чекала?

– Шнель!.. Пора…

Микола розплющує очі. Солдат вказує на могилу. Жінки, плачучи, побігли стежиною до села. Микола підійшов до ями, став обличчям до Дніпра. Не бачив ні солдат, ні автоматів, націлених на нього. Симфонія продовжувалась, посилювалась, підіймалася в невідомі космічні сфери. Прекрасні очі Оленки засяяли з глибини небосхилу, в музиці почувся голос діда:

– Справжня людина вмирає в дорозі…

Тріснули постріли. Розпечений вогняний шворінь роздер мозок, змів за одну мить сонце, Дніпро і синю далину. Тільки гучні акорди мелодії, що прозвучали урочисто в високості, розкотилися в небуття… згасли…

НАРОДЖЕННЯ

А Оленка прямувала на схід. Її підхопив воєнний вихор, покотив по фронтових шляхах. Під Харковом вона потрапила в оточення. В обозі пошарпаного полку на світанку вона разом з групою санітарів та лікарів пробиралась до своїх. У вибалку їх накрили літаки. Засвистіли кулі, гримнули вибухи бомб.

Оленка схопилася з підводи, тримаючись за живіт, кинулася в канаву. Важко дихаючи, припала до землі, заплющила знеможено очі. Біля вуха почувся голос старої санітарки:

– Понесло тебе в такому стані… Куди? Родиш отут, в ямі… Що ми робитимемо?..

Недалеко впала бомба. Хмара землі і вогню ринула навколо. Оленку оглушило, притиснуло до землі. Дитина в животі сильно застукала ніжками, неймовірний біль пронизав тіло Оленки. Вона закричала, але гуркіт вибухів заглушив її крик. Вона вужем закрутилася серед пилюки, шаленіючи від муки. Санітарка кинулася до неї, розгорнула одежу.

– Тужся! Тужся, бідненька ти моя! – кричала вона.

Оленка дивилася в захмарену височінь, де кружляли, метаючи смерть на землю, ворожі літаки, і не почувала страху. Їй було байдуже! Смерть так смерть! Нема нічого – ні світу, ні минулого, ні майбутнього! Є тільки хаос, мука і безкінечне чекання!.. Скоріше б! Скоріше!..

В нелюдській судорозі її тіло викинуло з себе нове життя. Біль покотився десь в глибину свідомості, на мить залишив Оленку. Санітарка хутко вовтузилася біля її ніг, замотувала щось червоне в пелюшки, які вона вийняла з вузла молодої матері.

– Дочка! – закричала вона, пересилюючи гуркіт бомб. – Як назвеш?..

– Оксана, – прошепотіла Оленка, всміхаючись замурзаним, змученим личком. – Оксана Горенко…

– Гарне ім’я, – похвалила санітарка. А батько де? Батько знає?..

Оленка похитала головою. Простягла руки, щоб взяти згорток.

– Чого вона мовчить? – запитала злякано.

Санітарка хотіла щось відповісти. Та зненацька прямо на них покотився вихор. Розкрилася вогняна безодня, підняла Оленку в повітря, гримнула об землю. Літаки з ревом пройшли низько над вибалком, зникли за горбом. Наступила страшна, моторошна тиша. А в тій тиші, над димуючим полем, над трупами і пошматованими підводами, пролунав пронизливий дитячий крик…

КІНЕЦЬ

Над кручею, недалеко від села, на тому місці, де розстріляли бійця, з’явилась могилка. Хтось обклав її дерном, поставив стовпчик. А кожного ранку на могилі лежали живі квіти. Прийшли холоди. Наступила глибока осінь, задощило. Потім вдарили морози. Зашерхли калюжі на дорогах. А на могилі незмінно з’являлися осінні айстри, а пізніше – пучок жовтого колосся пшениці.

І покотилася чутка між народом. її передавали з вуст в уста, від хати до хати, від села до села…

Говорили, що мертвий боєць оживає вночі. Як тільки зайде сонце і сутінки впадуть над дніпровською долиною, розкривається могила і з неї підводиться вбитий. Не видно його обличчя, тільки ясним вогнем палають на грудях рани. Він піднімає руку, і в просторі чується грізна мелодія… і на той заклик казковими тінями сходяться з різних боків озброєні люди. А мертвий боєць стає на чолі дивної колони і веде їх в нічну пітьму. Вони йдуть нестримною, грізною ходою… як доля народу, як помста за страшну наругу над рідним краєм, як вість того, що народ не скорився ворожій навалі… А на обрії, там, де вони проходять, вибухають ешелони, горять казарми німецьких вояків, виростає могутній привид грядущої перемоги…

…ЧИ ПОЧАТОК?

Юнак замовк. Відійшов до вікна, довго мовчазно дивився в пітьму, де все ще завивав ураган. Я не стримався, тихо запитав:

– Невже… все… Невже на цьому закінчилось?

Юнак здивовано поглянув на мене, і ясна посмішка осяяла його обличчя.

– Закінчилось? – перепитав він. – Навпаки. Тільки почалося…

– А як же… розстріл Миколи? Як Олена? Хіба бувають чудеса?..

– Чудес не буває, – тихо мовив юнак. – Та все ж таки, я сказав правду… Те, що я вам розповів, – лише початок. Хіба можуть загинути такі люди?

– Але звідки ви знаєте про це? Хто ви?..

– Невже не догадались? – усміхнувся юнак. – Я Юрко.

– Юрко? Малий партизан?

– Ну, тепер вже не малий. Тридцять перший рік стукнув…

Я уважно подивився на нього. Справді, він вже далеко не юнак. На чолі залягли дрібні зморшки, між бровами глибокі риси важких дум. І тільки очі – ясні і відкриті – створюють враження молодості.

– Так говоріть же, хутчій. Я не можу отямитися… Що було далі…

Юрко, вагаючись, поглянув на мене, потім рішуче похитав головою.

– Ні! Розповідь ще довга, не менше на півдня. Лягайте, спочиньте, а зранку – будь ласка…

Я згодився з ним. Лежав на декораціях, дивився в пітьму, слухав пісню бурану і думав. Думав не про свої негоди і біди. Я любив любов’ю Миколи, палав святим почуттям Оленки, горів на душевному вогні діда Василя. Чужі недавно долі входили в мою плоть і кров, і я з тривогою і хвилюванням, як і самі герої розповіді, готувався до їхньої трагічної і прекрасної дороги по бурхливому плину великого життя.

ЧАСТИНА ДРУГА
ЗІРКА В ІМЛІ

Мелодія перша
ДОРОГА СЛІЗСАМОТНІСТЬ

Де вона? Що з нею?

Навколо вогонь. Спека. Немає ні краплі повітря.

Оленка хоче зітхнути. Не можна. Вона хоче вискочити з пекучого кола. Не можна.

Люди! Де ви? Миколо, діду, мамо, де ви? Чому я нічого не бачу? Звідки вогонь? Я задихаюсь…

Чорні почвари скачуть навколо, вона не може розібрати їхніх мерзотних пик. Вони обплутують Оленку незримими вірьовками, вони кидають її в глибоку яму. Сиплеться земля. Проникає в горло, в легені… Судорожно здіймаються груди, тріскаються в нелюдському напруженні. Повітря, краплю повітря…

Смерть! Невже смерть? А як же дитина? Її донька… Оксанка! Де вона? Куди подівся світ? Де люди, сонце, небо?

Мов удари дзвону, закалатало серце. В останньому зусиллі сповнило тіло рвучким потоком снаги. Оленка кинулася на гребені високої хвилі відчаю і любові до життя кудись вгору. Пробила пелену пітьми.

В груди полилося повітря. Запах полину і тротилу, вітру і диму вирвав свідомість з полону смерті. Оленка почула гуркіт канонади, далекі крики людей.

Розплющила очі. На віях поприлипали шматочки глини. Вона провела рукою, змела їх. Перемагаючи біль, підвелася на коліна. З неї посипалася земля.

Оленка глянула навколо. Де донька?

Нікого нема. Нема санітарки, нема коней, бійців, підвід. Вона одна. Навколо ями від бомб, криваве шмаття, уламки машин, трупи коней. Холодна гадюка обкрутилася навколо серця Оленки. Вона ще не вірила, не хотіла вірити нещастю. Не може бути такого… Тільки що народилася, жива, тепла, маленька… пульсуючий клубочок життя… Ні, не може бути! Ні, я не хочу!

Оленка чайкою кинулася понад ямами, заглядала в них. Розгортала горбки землі, натикалась на трупи. Відчувала, що втрачає глузд.

– Донечко, де ти? Донечко, озовись, – стогнала вона.

Сльози лилися по її худих щоках, вона витирала їх брудними долонями. Від безсилля в неї підкосилися ноги. Вона повзала на колінах, плекаючи в душі неймовірну надію на чудо.

Чуда не було. Хаос кривавих плям, горілої землі і мертвих облич мерехтів перед очима, затоплював свідомість.

Оленка лягла горілиць. Дивилася в свинцеве небо. Божевільна думка з’явилася в мозку: а може, це сниться? Нічого нема… ні війни, ні кривавої дороги, ні смерті… Сон, сон… Зараз з’явиться Микола, вийде з-за дуба… схилиться над нею… А вона лежить на килимі жовтого, багряного листя, жде його… Так про що ж вона? Ага, він схилиться і… поцілує її, обніме сильними ніжними руками. І вони будуть мріяти про майбутнє дитя… Дитина! Вона була… Була… Вона відчувала її в лоні своєму, вона породила її серед степу… і втратила… Боже, як пережити? Як перенести цю муку, чим втишити?.. Миколо, з’явись, допоможи…

І Микола з’явився. Він виник на тлі свинцевого неба. В сірій шинелі, строгий і задумливий. Він дивився на Оленку з недосяжної висоти, мовчав. Чому він мовчить? Чому не схилиться, не втішить, не приголубить?

– Миколо… Немає в нас доньки… Чи чуєш, Миколо…

Печаль на його обличчі. Печаль і любов.

– Миколо… Чому не вберіг дитя? Як же ми тепер… без нього?..

Він підняв руку, показує на груди, на серце… Що він хоче сказати? Сірі хмари міняться, рвуться на клапті, оповивають рідну постать похоронним серпанком…

В марення Оленчине ввійшли звуки зовні. Почувся гуркіт машин, голоси людей. Хтось сказав:

– Жива!

Над нею схилилось вусате обличчя в пілотці. Добрі очі в промінцях зморщок. Сильні руки беруть її, несуть кудись.

– Бідолашна ти моя. Молоде, зелене… Чого ж ти туї… сама…

Вона рвонулася з рук бійців, хотіла скочити на землю. Задихаючись, оглядалась назад, на купи спеченої землі. Вусатий солдат посадив її в кузов машини, притиснув плечі до купи шинелів і палаток.

– Лежи спокійно…

– Заждіть, – прошепотіла вона палко. – Заждіть, солдатики… любі мої… у мене дитина…

– Яка дитина? – здивувався солдат.

Він подивився на своїх товаришів. Один з них показав собі на лоб. Мовляв, збожеволіла.

– Я породила доньку, – судорожно казала Оленка. – Потім літаки… бомби… а коли отямилась… її не було… Благаю вас… заждіть… Треба знайти!

Старий солдат поглянув на її ноги, на закривавлену спідницю, на потріскані вуста. Суворо зиркнув на товариша.

– Вона правду каже. Ану, обшукаємо околиці…

Вони вискочили з кузова. Вийшов з кабіни шофер.

Оленка з надією, з божевільною вірою дивилася, як солдати обходили димлячі ями, розгортали уламки. Нічого… Нема нічого…

Вусатий солдат зітхав, озирався на машину, де маячила Оленка, бубонів під ніс:

– Лишенько ти моє… Де б воно залишилося в цій м’ясорубці…

Повертались до машини суворі, понурі. Оленка з благанням дивилася в очі вусатого, шепотіла:

– Ну що… батьку… ну що?..

Він мовчки обняв її, притиснув до грудей. Кивнув шоферу.

Машина рушила.

Оленка рвонулася з обіймів солдата. Але він не одпустив її. Тримав м’яко і владно. І пестив голову її шкарубкими долонями. Тоді вона заридала. Хвилі жалю і відчаю котилися з глибини душі, проходили через серце і виривалися в простір.

– Плач, плач, доню, – шепотів вусатий боєць. – Хай виходить горе сльозами. Плач, доню… Не ти одна на дорозі сліз… Весь народ… Та все кінчається… Чуєш, все кінчається… І дорога сліз закінчиться теж…

ЩЕ УДАР

На північ простягалися схили гір. Пасма лісів у фіолетовому тумані. Поважно хиталися ялини; тремтіли, гублячи червоне листя, осики; плакали, схиляючи довгі коси донизу, берези; трясли коричневою гривою кремезні дуби. Спокоєм і тишею зустрів Оленку Урал. Ніби й не було війни в світі, ніби й не лилася ріка крові на просторах рідної землі. Але так було лише при першому погляді…

Потік евакуації приніс її і вихлюпнув у невеликому містечку. Навколо юрмилися невеликі хатини з покритими мохом дахами, брудні вулиці, похилені паркани. Та на околицях вже виростали корпуси нових заводів, будівлі для робітників. З воріт недобудованого заводу виповзали танки. Їх вантажили на платформи і одправляли. На захід. На захід…

А на схід без упину котилася валка біженців. І ешелони ранених. Навіть тут, за тисячі кілометрів від фронту, відчувався страхітливий прес ворожого наступу. І наливалися кривавою напругою м’язи народу, кам’яніли в нечуваному зусиллі.

Оленка з тиждень ходила по містечку, шукала роботи. В райвно дивилися на її засмальцьовану фуфайку, на посинілий ніс, розглядали документи. Зітхали:

– Вчителі не потрібні. Поки що…

Вона ночувала на лавці у вокзалі, снідала сухарями і кип’ятком. Вдячно згадувала вусатого солдата, який на прощання дав їй торбу сухарів і десять шматочків цукру.

Інколи налітали спогади. В свідомість вривався вихор минулого. Тіло, мозок, серце не витримували тягаря страшної дійсності. І тоді боялася, що збожеволіє. Знову бачила палаючі села, вибухи бомб, маленький згорточок з дитиною, заклопотане обличчя санітарки.

В такі часи вона непорушно сиділа в куточку вокзалу, не чула гомону солдат, гудків паровозів, лайки евакуйованих. Накочувалися хвилі байдужості, не хотілося жити…

Почав падати сніг. Вкривав чистим, цнотливим покривалом землю. Морозив повітря, бадьорив тіло.

Оленка ще ходила кілька разів по різних установах. Сподівалася найти роботу в яслах або дитсадку. Все було зайнято. Всі одмахувались від неї. Сторож в дитсадку, огрядний старий чолов’яга на милиці, жалісливо дивлячись на неї, сказав:

– Не найдеш ти роботи, дівчинко, своєї… Руки робочі потрібні зараз… Поняла? Руки… Іди до мене. Місце знайдеться. І шмат хліба теж…

Оленка пішла до нього.

Ранесенько йшла на будівництво. Там рили котловани під фундамент. Скрипів сніг під ногами, мороз щипав за щоки. Оленка спускалася в канаву, брала кирку, ломик, довбала мерзлу землю.

Поряд з нею працювало ще багато дівчат. Вони вже звикли до важкої роботи, кирки в їхніх руках довбали землю впевнено і сильно. А Оленка в перші дні відчувала пекучий біль. Інколи скидала рукавиці, розглядала свої долоні, вкриті великими кривавими пухирями. Сльози виступали в неї на очах, але вона закушувала губи і знову хапала кирку чи лопату. Ніколи було плакати. Ніколи було думати про біль…

Ввечері Оленка йшла до свого притулку. Ноги гули від утоми. Вона ввалювалась до кімнатки, падала на своє ліжко, затулене від інших жильців ситцевою ширмочкою. Господиня – сухенька метка бабуся з чорними добрими очицями – приносила їй миску борщу, ставила на тумбочку. Борщ смачно парував, але їсти не хотілось.

На ширмі метлялась тінь господаря. Він тримав розгорнуту газету, бубонів:

– Фашистські орди рвуться до Москви… Після кровопролитних боїв нами залишено…

І так день за днем. Кожного вечора. Все сподівалася, що зміниться щось, що станеться чудо, що голос старого сповниться радістю… Ні, ні… Все відступають, залишають… Дніпро, Київ… Все це у ворога… І здається Оленці, що там, далеко на заході, бовваніє в тумані постать матері. То Україна. То рідна земля. Палають хати, міста, поля… шибениці чорніють на обрії, вибухи бомб і крики поранених, вбитих, а над всім тим – Мати… її скорботний погляд…

Не можна стерпіти цього. Несила.

Чому вона тут? Чому втекла з найважчого шляху? Тут теж працюють, тут кується зброя для фронту, тут потрібні руки, але там потрібніші…

Клубочиться дим, горить обрій. Микола йде на тому тлі – страшний, суворий. Чому він такий страшний? Де він? Погляд обернений десь убік, він не дивиться на Оленку. Чому він гнівається? Чим завинила вона перед ним, перед їхньою любов’ю?

Нема відповіді. Микола йде назустріч своїй невідомій долі. Вуста його німі. Оленка повинна вибирати сама…

Вона схопилася з ліжка. Почала взуватися. Старенька заглянула за ширмочку, здивувалася.

– Чого ж ти не їси? Куди зібралася?..

– Не до їжі, тьотю… Потім скажу…

Вискочила в завірюху. Сніжинки весело танцювали в світлі одиноких ліхтарів. Оленка вийшла на головну вулицю, попрямувала до центру. Мимо гриміли машини, йшли колони новобранців з торбами за плечима.

Біля госпіталю дорогу перепинив натовп. З машини виносили поранених. Жінки зітхали, плакали, розпитували. Оленка і собі зупинилась. З жалем дивилася на спотворені тіла, забинтовані руки і ноги. І раптом скрикнула. Сестра сердито поглянула на неї.

– Чого тобі?

З машини винесли на носилках пораненого. Він був обмотаний бинтами з ніг до голови. Лише око і ніс виднілися з-під білого савана смерті. Велике блискуче око і хрящуватий ніс. Оленка пізнає їх з-поміж тисяч інших. На неї дихнуло далеким літом, радісним клекотом минулого життя. Нетреба! Комсомольський вожак…

Вона кинулася до нього, припала до носилок. Санітари перезирнулись, опустили носилки на сніг.

– Жінка або дівчина його, – загомоніли в натовпі.

– Нетреба… друже, чи впізнаєте мене? – з надією запитала Оленка.

Око засяяло радістю. Він заморгав повікою, захрипів:

– Оленка… Царівна троянська…

Вона плакала, усміхалася.

– Нетреба, брате рідний! Хоч слово… про нього…

Дивилася з надією, з стражданням, ждала. Око згасло, заплющилось. Знову відкрилось.

– Про Миколу? Знаю. Бачив…

– Бачив? Де? Коли? – скрикнула вона.

– Біля Дніпра. Переправа. Говорили. Два слова.

– Далі. Далі, – підганяла Оленка.

– Він передав. Тобі. Як побачу, – втомлено шепотів Нетреба.

– Що? Що передав?

– Що любить. Що вірний.

– А ще…

Око Нетреби знову засяяло. В ньому з’явився теплий, ніжний блиск.

– Оленонько… мужньою будь… Нема Миколи… Загинув… На переправі… Як герой…

– Неправда! – закричала Оленка. – Неправда! Не хочу!

Вона впала на сніг, схопилася руками за носилки, благала в Нетреби:

– Ну скажи… що це неправда! Ну скажи, що ти помилився…

Санітари суворо відсунули її, підняли носилки, понесли. Натовп мовчав. Вона встала з землі, в’ялими ногами рушила по вулиці. Куди? Для чого?

Сиплеться сніг. Тріщить мороз. Порожнеча у світі. Нічого нема. Нема людей. Нема життя. Тільки тіні, тіні метляються на екрані буття. Навіщо? Для чого? Кому потрібна страхітлива кривава трагедія?

Незчулася, як прийшла до воєнкомату. Опинилася в кабінеті воєнкома. Дивилася на змучене обличчя старого капітана, мовчала. Він запросив сісти. Теж мовчав. Нічому не дивувався.

– Ви зрозумієте мене, – прошепотіла вона. – Я не можу тут. Я втратила все. Все найкраще. Там… Я теж хочу туди…

– Для чого? – запитав капітан.

Вона не відповіла. Тільки подивилася йому в очі.

Довго не зводив погляду з неї капітан. Що він бачив у глибині її зіниць? Чи помітив безодню муки, яку винесло юне серце, чи побачив передчасно поховану любов, чи відзначив темряву відчаю, за якою народжується героїзм або відкривається прірва падіння?..

Старий капітан зітхнув, поклав долоню на її руку.

– Іди, дочко…