Текст книги "Хто ти?"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 33 страниц)
Роман сидів з батьком на ворзельській дачі, грав у шахи. Недбало поглядав по боках, на осінні квіти, на жовті дерева. Прислухався до звуків машин, насторожувався.
– Що це з тобою? – питав батько.
– Нічого. А хіба що?
– Та якийсь ти… ніби зляканий…
– Хм… Це тобі здається… Краще ти бійся. Мат!
– Як мат? – здивувався батько, чухаючи кістляві груди, що виглядали з-під піжами. – Е, ні, зажди. Я переходжу…
– Це проти правил, – ліниво сказав Роман. – В житті так не буває. Потерпів поразку – не встанеш!
– Хм. В житті. А помагати хіба не слід? Виправляти помилки…
– Який тоді смисл у грі?
– Я кажу про життя, – поправив Кирило Степанович.
– Все’дно, – запевнив Роман.
– Хм. Все’дно. Дивно. Гра і життя… не все’дно. Давай реванш.
– Який реванш, тату? Ти ж програв п’ять партій. Жодної не виграв. Слабак!
– Ну-ну! «Слабак»! Я просто задумуюсь… от і попускаю тобі!
– Так уже й «попускаєш», – поблажливо усміхнувся син. – Давай краще до діла візьмемось…
– До якого діла?
– Моя дисертація докторська… Хіба забув?
– Послухай, Ромо, – зітхнув батько. – А чи не здається тобі, що моя поміч… як би м’якше сказати… переходить за межі допустимого?
Роман витрусив сигарету, запалив, смачно затягнувся. Іронічно глянув на батька.
– Ким допустимого?
– Етикою, Ромо, – розсердився Кирило Степанович. – Науковою етикою…
Роман знизав плечима.
– При чому тут етика, тату? Ти говориш, як старорежимний гімназист. Ти ж впхнув мене в фізику, так би мовити, зробив мене кандидатом. Не можу ж я зупинятись на цьому? Міняти кваліфікацію? Треба бити до кінця! Доктор, членкор, академік!
– Ого… барвисте майбутнє!
– А чого ж! «Коль грозить, так не на шутку!» Доки є можливість – треба використовувати…
– Себто мене? – поцікавився батько.
– Не чіпляйся до слів. А згодом… кількість переросте в якість… Діалектика!
– Філософ! Я не знав, що ти так глибоко вивчив закони діалектики, – іронічно відзначив батько. – Кількість в якість. З купи цегли не буде споруди, якщо не прийде архітектор!
– От і будь архітектором, – цинічно сказав Роман, нюхаючи синенькі квіти морозу. – І потім… з тебе, татку, не вийде Остапа Вишні! Кинь іронію!..
– Є таке, синку, слово іноземне: цинізм!
– Є, татку, – в тон йому відповів син, – інше древнє слово – фарисей…
Кирило Степанович скочив з стільця, змів з дошки фігури.
– Добра у мене буде відпустка, спасибі тобі! Відпочинок, називається!
– Сам винен. Вічно все загострюєш. Як наш дурачок Євген!
– Да, Євген, – похопився батько, забуваючи про образу. – Що з ним?
– Поїхав у село. В яму якусь над Дніпром. Дурень! І ні гу-гу! Слухай, тату, я хотів з тобою дещо обговорити…
– Що таке?
– Розумієш… я не сам хочу їхати в Гаагу…
– Не сам? Розумію… Добре було б з Оксаною. Але ж вона хвора. Їй ще не можна. Ти був там, знаєш, що з нею?
– Знаю, знаю, – роздратовано сказав Роман. – Здорова. Вже ходить. Але я не про неї…
– Як то не про неї?
– Ай, тату, я зовсім не про те… Оксана не до діла тепер!
– Не розумію…
Бесіду перебив звук сирени автомобіля. Загавкав собака. Почувся грайливий голос: «Чомбе, любий мій! Чомбе, красунчик, здрастуй!» Від хвіртки бігла пишногруда Ріта, в вузеньких штанях, вихиляла стегнами, сяяла сліпучою посмішкою. На ній все горіло. Оранжева блузка з глибоким вирізом на грудях, нафарбоване руде волосся, губи.
Кирило Степанович застебнув піжаму, хмикнув.
– Чого це вона? Дивна якась!
– Кириле Степановичу, привіт! – крикнула Ріта. – Ромцю, салют! Я прямо з Києва! У мене все готово!
– Здрастуй, Ріто, – здивовано відповів Кирило Степанович. – Що у вас готове? Дипломна робота? Чи ще що-небудь?
– Помилуй боже, – засміялася Ріта. – Нащо мені дипломна? Я вчора залишила інститут!
– Як? – вражено запитав учений. – Чому? Батько вас з такими труднощами влаштував…
Роман торкнувся пальцями батькового рукава, кашлянув.
– Слухай, татку… Я забув тобі сказати… Чи не встиг… Справа в тому, що досить в сім’ї одного фізика. Я буду фізиком, а вона дома. Вистачить клопоту й дома…
Кирило Степанович почухмарив напівлису голову, розвів руками.
– Пробачте… Не розумію… При чому тут вона… І ти…
– Ми одружилися! – бовкнула радісно Ріта.
Ці слова були для батька ніби громом серед ясного неба.
– Одру…жилися! Коли?
– Вчора. Чому не сказали? Сюрприз! Здорово?
Кирило Степанович стояв стовпом, кліпав очима.
– А як же…
– Заспокойся, татку, – перебив Роман. – Все буде гаразд!
– Весілля – сьогодні ввечері! – щебетала Ріта. – В ресторані «Москва». Зал на сто чоловік. Всі запрошені, все замовлено. Я все взяла на себе – можете не турбуватися…
– А як же…
– Заспокойтесь, папочка, – погладила його по плечу Ріта, облесливо всміхаючись. – Нікого ми не забули! Всі тузи, всі ваші знайомі будуть! Ніхто не буде ображений!
– А рахунок ресторан пред’явить, – сказав Роман. – Ти, тату, не турбуйся. Ти, звичайно, заплатиш…
– Гм… Як же це, – бурмотів спантеличений Кирило Степанович. – Але ж я не розумію…
Ріта цмокнула його в щоку, заспівала над вухом:
– Я сподіваюсь, що ми добре житимемо. Київську квартиру можна переділити пополам. Там для нас з окремим ходом припадає дві кімнати. А потім постараємось… ви постараєтесь, щоб нам дали окрему квартиру…
– Ріто, про це потім, – сказав Роман.
– Да-да! Це дрібниці! Папочка, треба сказати Поліні Михайлівні! Для неї це теж буде сюрпризом! Де вона?
– Здається… в флігелі… Хм… Але все-таки…
– Тоді я піду… Ромцю, готуйся…
Ріта побігла поміж кущами бузку, зникла за котеджем. Кирило Степанович гостро поглянув на Романа. Той опустив очі.
– Що це значить, Романе? – запитав батько.
Син зітхнув, розвів руками.
– Тату. Я розумію, про кого ти! Оксана… Ну, що я можу зробити? Вона вже не скрипачка…
– Як… не скрипачка?
– Я говорив з лікарем… Справа погана. Рука пошкоджена. Пальці покалічені. Грати вона не буде…
– Зажди, зажди… Хай так. Хай вона не буде грати… Але ж ти любиш її? Ми готували заручини… Ти хотів одружитися…
– Ай, тату! До чого тут високі слова? Все тече, все міняється!
– Романе! – крикнув батько. Серце в нього забилося, похолонули руки. – Романе! Єсть же… якась межа…
– Тату, – рішуче сказав Роман. – Не треба сцен. Ми Не в театрі! Ось іде мама, поговори з нею…
Ріта поверталася назад в обнімку з Поліною Михайлівною. Мати розквітала приязною посмішкою. Роман крикнув їй:
– Мамо, поговори з татом. А то він не в курсі справи! Поясни йому…
– Кирюша, іди сюди…
Кирило Степанович, мов затурканий, поплентався до жінки. Вона давила на нього оком, шепотіла:
– Ти нетактовний! Хіба можна заїкатись про ту… Оксану… при Ріті. Нема Оксани. Не було! Ясно? Наша невістка Ріта. Невже ти не радий! Сват – академік. Ім’я. Роман піде вгору. А та… Що вона тепер? Треба переучуватись. Хто зна, на що вона здібна! Кирюша, треба мати розум…
А Роман сміявся біля хвіртки:
– Розстроївся старик!
– Нічого, хай звикає, – вторила йому Ріта. – Знаєш, на три тисячі потягло! Дехто лопне від заздрощів!
– А не багато? – засумнівався Роман. – Мама у нас скупенька!
– А ти не кажи мамі, – повчала Ріта. – Рахунок – старику! Бах – і все!
– Так і зробимо!
– У тебе є сигарета? Я забула купити! Дай вогнику! Про яку це ти з ним дисертацію говорив? Мені щось мама натякнула…
– Моя докторська, – похвалився Роман.
– Ого! Ти рекордсмен…
– А чого ж паритись! Раз – і в дамки!
– Це по-моєму! А яка тема?
– Вражаюча! «Схематика Всесвіту в світлі релятивістських теорій».
– А не заплутаєшся?
– Батько напише! А я тільки одтарабаню! Тема дуже вдячна. На грані фантастики! Зате перспективна. Розумієш? Симпозіуми, з’їзди, конгреси!
– Це по-моєму. Я погуторю з своїм батьком! Може, він стане твоїм науковим керівником. Тоді успіх забезпечений…
– Не можна, – засміявся Роман. – Скажуть, сімейщина…
– Тоді він поговорить… з ким треба…
– Ну, це інша справа!
Роман глянув за виріз блузки, мацнув очима пишні груди, обняв Ріту. Вона боронилася, звабно сміялася, викручуючись, мов гадюка.
– Пусти… Незручно… Хіба нема місця? В губи не треба… Он батько йде…
Роман одступив убік, запалив сигарету. Ріта припудрювалась, дивлячись в дзеркальце. Роман махнув рукою батьку, крикнув:
– Ну, ми потопали, тату! Ждемо! Не спізнюйтесь!
Вони вискочили за хвіртку. Зафуркотіла машина. Загавкав собака. Все затихло.
Кирило Степанович дивився вслід їм, гірко шепотів:
– Що ж це? Гм… «Потопали» і світова схематика… Так… Що ж це з тобою, Кириле?.. Сниться тобі, чи що?..
Він ніяк не міг заспокоїтись. Ходив по саду, розгублено розводив руками. Йому здавалось, що він у чомусь дуже винуватий. Що він когось образив, принизив, обплював. Кого ж?
Зненацька за парканом почувся м’який звук мотора. Стукнули дверцята. Хтось крикнув:
– Кириле Степановичу! Кириле Степановичу!
Люто загарчав собака біля хвіртки. Кирило Степанович поглянув на паркан. Звідти хтось махав рукою. Хто ж це? Невже Оксана?
Учений підтюпцем підбіг до паркана, дивився на змарніле обличчя дівчини, на її забинтовані руки. Вона жалібно усміхнулась, кивнула.
– Я проїздом. До лікарні. Електролікування. Якийсь новий метод.
– Оксанко… Голубонько, заходьте ж… чи що…
Кирило Степанович розгубився, не знав, що діяти…
Оксана похитала заперечливо головою.
– Не можу. Мене чекає машина.
– Ну як… рука…
– Погано, – сумно сказала дівчина. – І якраз ліва…
– А як же тепер… скрипка…
– Кінчилась моя скрипка, Кириле Степановичу, – похнюпилась дівчина. – Два пальці не згинаються… Та й вся кисть не та…
– Гм… Так… Оксанко… Я не вмію висловлювати співчуття… Старий сухар…
– Не треба співчуття, – всміхнулася Оксана. – Вже нічого не вдієш…
– Гм. Що ж тепер? Може, переучитесь? На щось інше… Співачкою, чи що?
– Що ви? Яка з мене співачка? Може, посередньою й була б… Але для чого? Ви ж знаєте, як я грала на скрипці?
– Божественно!
– От бачте! Я хочу бути такою скрізь. Інакше не варто жити!
– Це ви дуже вірно! Хвалю. Але… якось же треба…
– Нічого… Буду працювати… Ось з мамою погано. Як почула, що зі мною нещастя, – паралізувало її!
– Що ви кажете?
– Так. Тепер на пенсії. Послухайте, Кириле Степановичу… Я чула, що Роман їде в Гаагу днями. Я хотіла побачити його…
– Його зараз… гм… нема тут…
– Я буду тут, в лікарні, кілька днів. Хай прийде завтра.
– Я скажу, Оксанонько! Скажу!
– Ну, прощайте, Кириле Степановичу…
– Щасти вам, Оксанко. І не журіться! Не переживайте! Все тече, все міняється…
– Я не журюся, – всміхнулася Оксана, вже йдучи до машини. – Я ж народилася не скрипачем… а людиною…
Машина рушила. Закурів пил.
Кирило Степанович одступив від паркана, замислився. Лице в нього посвітліло. Яка чарівна дівчина! Хтозна… може, воно й добре, що Роман не одружився з нею. Він і вона. Це ж полярності! Як вона сказала? «Я народилася людиною, а не скрипачкою». Чудесно. І вона буде людиною. Неодмінно. Але… як же бути? Вона хоче бачити Романа… Горе моє, а не син… Що вийде з цієї зустрічі після того, що сталося? Вона ж, бідненька, не знає нічого. Доле, доле, яка ти заплутана!..
У вікні лікарні хиталися могутні віти сосни. Так приємно дивитися на них знизу вгору. Нічого нема – ні стін, ні ліжка, ні людей. Є лише небо, ясне небо, і на ньому – ласкаві віти. Шшш… Шшш… Тихо шумлять вони, ніжно, заспокійливо. Пливе вічність. У безвість. У небуття. Нічого не треба. Нічого не хочеться…
Оксана зітхає, зводиться з ліжка. Не так просто забути про життя, про сувору повсякденність. Небо залишається для серця, як недосяжна мрія, як дитяча казка…
Сонце падає між сосен, багрянить вікна, кущі за верандою. Гаряче проміння хвилює Оксану, будить в грудях тривогу. Що це з нею? чому так боляче в душі?
Все, що з нею сталося, мов сон, мов кошмар. Чому це сталося? За що? Зовсім недавно… така радість… тріумф! Заручини… любов… Такі обрії… А потім – падіння! Страшне падіння. А втім, що це вона каже? Чому падіння? Сором так думати. Мільйони людей живуть просто, весело, не вміючи ні грати, ні співати… Аби співала душа… Душа! Це дуже правильно!
Вона поглянула на перев’язану руку. Сумно всміхнулася. Чого вона позбавлена? Руки? Ну то й що? Адже рука – інструмент? А творцем була я. Я! І творець не знищений, не вбитий, не покалічений. Душа, як і раніше, співає, творить! Ось… Я починаю…
Оксана, заплющивши очі, зосередилась. Ледве похитуючись, почала грати. Ніжно, тонко, проникливо заспівала скрипка. Звуки заглиблювались в недосяжні, високі сфери, краяли серце нез’ясовними почуттями тривоги і радощів. Хто сказав, що без руки не можна грати? Адже звучить! Звучить? В серці звучить, в душі! І ніколи не замовкне, доки я живу. Жаль тільки, що я не вмію передати те звучання іншим. А може, коли-небудь… Я знову знайду себе… і зумію вчити інших.
Оксана підійшла до тумбочки. Там лежав футляр з скрипкою. Вона відкрила його, взяла скрипку. На оці в неї затремтіла сльоза, в грудях покотилася тепла хвиля зворушення. «Пробач мені, скрипко… Пробач, подруго… Я зрадила тебе… Не моя вина. Інколи братиму тебе, гратиму для себе… Тільки не для інших. А може, я зумію навчити інших. Знайду, зустріну достойного… хлопця чи дівчину… я передам йому серце своє, звучання своє… Тоді ти, подруго моя, знову вийдеш на велику сцену… І я радітиму разом з тобою!»
Оксанині думи обірвались. Хтось ввійшов до кімнати. Вона оглянулась. Це був лікар. Він підійшов до неї, показав на ліжко. Оксана сіла. Обличчя в лікаря було втомлене, збентежене. Він почухав перенісся, сказав:
– Я хочу поговорити з вами…
Я слухаю, лікарю…
Чому він такий дивний? Ніби щось хоче сказати погане і не насмілюється. Що ж, що ще? Хіба вона й так не знає свого лиха?
– Я проглянув знімки. Кілька разів…
– Ну і що? – спокійно запитала Оксана.
Лікар нервово ходив по палаті, потім зупинився біля вікна.
– Що це у вас – скрипка?
– Скрипка… Хіба ви не знаєте, що я…
– Знаю, знаю… Слухав ваш останній концерт. М-да… Дуже прикро.
– Що?
– Розумієте, знімки не дуже вдалі…
– Ви хочете сказати, не знімки, а рука…
– Ммм… Ви вгадали.
Оксана торкнулася лікаревої руки. Заспокійливо хитнула головою.
– Лікарю, не хвилюйтеся. Я давно знаю. Хіба я сліпа? Краще знати істину, ніж надіятись на чудо…
– Так, так. Чуда не буде.
– І навіть ваше… електролікування?..
Лікар махнув рукою.
– Пусте. Це ж не м’язи, не нерви… кістки. Ніякий хірург не допоможе. Згодом, може розробиться… але віртуозності такої, як була, навряд… я хоч і дилетант, але скрипка…
Оксана підняла забинтовані руки поперед себе, сумно поглянула на них.
– Так, лікарю, для скрипки вони вже не годяться. Тоді, може, нічого морочити голову вам? Випишіть мене одразу…
– Для чого ж… Слід зробити все, що можливо…
– Але ж нічого не можливо!
– Відпочиньте… подумайте, – сказав лікар. – Вам треба добре подумати. Я ж розумію… зовсім новий шлях… Не так просто!
Лікар попрощався, вийшов.
Оксана похилила голову. Зовсім новий шлях. Зовсім новий шлях з-за такої дрібниці…
Вона розмотала бинти, поглянула на багрові рубці, чорні струпи. Невже це її рука? Поворушила пальцями.
Гострий біль різонув десь аж біля серця. Вона скрикнула. Почала замотувати знову.
І від цього залежить щастя? Не може бути! Не повинно бути! От якби винайти якийсь засіб… щоб можна було музику передавати з душі через якийсь апарат… іншим людям… Що з того, що рука покалічена? Чи голосу нема? Серце співає, і люди чують його. Ніяка випадковість не заглушить пісні. Ніяке нещастя не вб’є її! А скільки на світі людей з пісенним серцем? А в них нема голосу, нема можливості висловити свою пісню…
За дверима почувся знайомий голос:
– Сюди? Вона сама? Добре…
В двері пролізла Поліна Михайлівна. Вона оглянула палату, ступила кілька кроків до Оксани.
– Це ти, Ксано? Чому тут темно? Ага, ось вимикач. Я зараз.
Спалахнуло світло. Поліна Михайлівна приклала руки до грудей, зітхнула. Витерла сльозу. Кинулась до Оксани, схопила її за плечі.
– Як мені боляче. Як мені тяжко!
– Здрастуйте, Поліно Михайлівно, – тихо сказала Оксана, опустивши очі донизу. – З чим завітали?
– А я почула, що ти тут… вирішила провідати… Ху, душно… Мабуть, на дощ… А мені старий сказав. Ну я сьогодні вирішила. Боже, яке нещастя! А ми тоді ждали, ждали, раділи… А тут – на тобі! Добре, що щасливо закінчилося!
– Ну, не зовсім щасливо…
– Добре, що жива-здорова…
– Я теж так думаю. А дехто вважає, що я пропала. Ніби все щастя в професії. А якби я вчилася на кого-небудь іншого? Скажімо, на ткалю або на агронома? Тоді аварія не розбила б щастя? Дуже смішна думка…
Поліна Михайлівна зробила губи сердечком, похитала задоволено головою.
– Я рада, що ти не сумуєш. Я бачу скрипку… Ти Що – вже граєш?
– Де там граю… Так, пробувала… Лікарі кажуть, що все… награлася…
– Ти думаєш, що назовсім?
– Атож… на жаль, це так…
– Як же тепер? Ти звикла до слави… попереду були такі перспективи… а тепер…
– Я не відчувала слави, – щиро сказала Оксана.
Я не бачила її. Тільки чула звуки скрипки, мелодію… Я відчувала, що потрібна людям, що вони слухають мене, що їм радісно. І мені теж було радісно! Поліно Михайлівно! Як це чудово – нести радість людям! Ніяка слава не зрівняється з цим…
– Так, так, – поважно сказала Поліна Михайлівна, – Це чудово!
– А потім аварія, – похилила голову дівчина, і на її високому чолі лягла тінь скорботи. – Темрява, відчай… Але ненадовго. Я збагнула, вірте мені… радість не в професії, не в таланті! Радість в душі нашій! В серці! Її не може вбити ніяке нещастя. Я все одно зможу передавати її людям. Правда, треба шукати іншого вияву… але я знайду, знайду неодмінно!..
Поліна Михайлівна кашлянула, нишком зиркнула на годинник.
– Так, так, – холоднувато сказала вона. – Це ти слушно сказала. Треба знайти. Безумовно, у тебе нова дорога…
Оксана зраділа, ясно подивилася в очі Поліні Михайлівні.
– Ви теж розумієте це? Я щаслива. Я знаю – він теж повинен збагнути! Я дуже вдячна вам…
– Оксано, – раптом рішуче сказала Поліна Михайлівна. – Я хочу, щоб між нами все було ясно і чисто.
Вона подивилася прямо в очі дівчині своїми маленькими, примруженими очицями. Та закліпала повіками. Розвела руками.
– Чисто? Не розумію. Я завжди була щирою… Нічого не приховую. Ось лише з мамою моєю. З нею нещастя. Паралізувало. Як почула про мене. Це лягає на мене. Але ви не турбуйтесь… Ми вдвох з ним вирішимо, як бути…
– Пробачте… е-е… з ким це, з ним?
– З Романом, розуміється…
Поліна Михайлівна схопилася з ліжка, на яке вона присіла, холодно сказала:
– Ось що… Оксано… Досить недоречностей. Я прийшла сказати, що Роман одружується… тобто одружився. Вчора було весілля…
Оксана заклякла від удару. По всьому тілу поповзли холодні мурашки. Вона дивилася на Поліну Михайлівну і не могла збагнути – чула вона ці слова чи їй здалося…
– Одружився… вчора… Ви жартуєте? Ні, я бачу, що не жартуєте. Так швидко? Так просто? Навіть двох тижнів не минуло…
Так швидко? Де вона чула ці слова? Так просто? Так запитував Євген… коли зустрів її після… Після чого? Чому знову випливли ці слова? Бумеранг! Вона сама послала його в простір! Він повернувся. Як боляче, як страшно!
А Поліна Михайлівна, ковтаючи слова, швиденько говорила:
– У Роми велике майбутнє. У нього зв’язки, перспективи… Ви – скрипачка, – це да. Це – чудово! Це б допомогло. А тепер… Хто ви? Баласт. Домашня жінка. Мати ваша – хто вона? Пробачте, я щира. У вас все попереду. Вибирайте новий шлях. Я бажаю, щоб він був чудовим. А Рома – він іде своїм шляхом. Жінка – буде каталізатором, помічником, так би мовити… Ну от, я все сказала. Прощайте, Оксано. Тут, за дверима, Рома. Він теж попрощається з тобою… з вами. Я пішла…
Як? І він тут? Стояв, доки мене готували до цього удару? Боже, за що така наруга?
Він зайшов у палату. На елегантному костюмі – білий халат. Він не дивиться в очі, тонкі випещені пальці дрижать.
– Оксано, пробач… Так вийшло. Ти розумієш… життя! У нього свої закони…
Оксана нелюдським зусиллям опанувала себе, загнала в глибину серця бурхливий клубок, холодно поглянула на Романа. Ледве розтуляючи вуста, запитала:
– Ти все сказав, Романе?
– Оксано… В тебе такі очі… якісь незвичайні… Я не бачив таких. Ти повинна зрозуміти…
– Я все зрозуміла, Романе…
– Ні, ти оцінюєш мене з якихось там позицій… лжегуманних, власницьких, чи що… А так не треба. Не треба. Я ж все-таки вчений. Моя робота належить людям… Отже, і я не належу собі. Треба, щоб ніщо не заважало науковій роботі, кар’єрі. І сімейне становище теж. Фізик і знаменита скрипачка – це було прекрасне поєднання…
– Було, – як луна повторила Оксана, заплющивши очі.
– Було. А тепер все позаду. Слава позаду. Ти тепер була б тягарем для мене… і для себе… Ну, ти мене зрозуміла. І потім, може, все на краще… Ти зустрілася з Євгеном. Я втрутився, перебив… Він любить тебе… І з радістю… з тобою… Чого ти так подивилась? Хіба я що сказав?
Оксана обпекла Романа палючим поглядом, гнівно прошепотіла:
– Перепродуєш… товар?
– Оксано… ти мене не так зрозуміла! Я від щирості! Я від всього серця. Коротше, я сказав… У мене є дружина…
– Геть, – тихо, з притиском сказала Оксана.
– Що ти? Тихо. Почують!
– Геть, нікчемо, – повторила Оксана рівним голосом. – Я не знала вас. Я була в калюжі, в багнюці. Я забруднилася. Але я виперу своє серце. Ви чуєте, я одмию вас…
– Ну це, знаєте…
Хряснули двері. Голоси в коридорі. Затихли кроки. Все.
Вона вимкнула світло. Стала біля вікна. Пусто. Порожньо. Одна за одною рвуться струни душі. Стогнуть, звучать, завмирають в просторі.
Темрява змикалась навколо неї. В серці, зокола. Вона повзе в очі, в тіло, наливає свинцем руки. Не можна здаватись пітьмі. Не можна!
Оксана відкрила футляр, дістала скрипку, провела смичком по струнах. Прозвучала різка дисгармонійна нота. Одна, друга. Пливе якась сумна мелодія, а в неї вплітається щось руйнівне, хиже, потворне. Швидше, швидше ходить смичок. Невже вона не зуміє подолати тюрму, яку навколо неї згромадила доля? Доля? А може, вона сама? Вона сама день за днем мурувала шкаралупу того космічного яйця, про яке говорив Євген! Сама!
Все навальніше потік дисгармонійних, хаотичних акордів. Чудова мелодія душі заглушилась, вмирає. В просторі, в серці панує лише хаос. Оксана зупинилась, кинула скрипку на постіль. Жалібно дзенькнули струни. І в душі дівчини теж щось обірвалось. Назавжди!
Що це обірвалось? Може, зв’язок з лихим минулим? Може, це рушиться темне, похмуре яйце її легковажної юності? Чи, навпаки, зімкнулися над її головою стелі нової фортеці, нової темниці? Хто допоможе зруйнувати їх?
