Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 33 страниц)

4

Свідомість Павла ніби розділилася. Одна половина – земна – завмерла, причаїлася, вражена грандіозністю зустрітого, побаченого, почутого. А інша – новонароджена, могутня, тріумфуюча – з радістю вбирала в себе потік явищ і понять нового світу. І здавалося космонавту, що це вже відомо йому, що він не відкрив новий, невідомий раніше світ, а тільки повернувся до нього, на свою суджену дорогу.

Він зустрів ще кількох марсіан, схожих на першого. Вони стримано і ласкаво привітали людину Землі, але не затримувались довго біля нього. Павло не здивувався такому прийому. Навпаки, це було приємно, закономірно. Напевно, ці істоти вже пізнали нескінченні глибини Світобудови, бачили мільярди різних людей. І для них кожен новий космонавт – звичайний гість, а не причина для сенсацій… Перший марсіанин – ім’я його було Сана, що значило Вічний Мандрівник, – повністю прийняв на себе обов’язки гіда. Він пояснював Павлові все, що той хотів, заповнював його ненаситну свідомість лавиною нових фактів і знань. Але одразу попередив:

– Наш корабель, який ви називаєте Фобос, раджу особливо не вивчати. Він настільки однорідний з вашої точки зору, що цікавим не буде. Це своєрідна істота… Ти здивувався? Я правильно сказав… Істота. Не біологічна, а створена нами. Ти поки що не зрозумієш. Вона живе, розвивається, мислить. Але вона невіддільна від нас, своїх творців. І завдання її теж невіддільні від наших завдань. Ви на Землі мрієте вивчати Фобос і Деймос, здобути тут скарби марсіанської цивілізації. Це думка дитяча, наївна. Вона ігнорує неспівмірність цивілізацій, розділених міріадами років. Але ще кілька слів про наші кораблі-істоти. Вони мають практично недосяжні програми. Кожне наше бажання виконується. Розуміється – еволюційне бажання. Завдання, що суперечать прогресу і благу Космосу, не буде виконане…

Павло зітхнув, засміявся.

– Чого ти? – здивувався Сана. – Ага. Вже впіймав твою думку. Ти б хотів, щоб так було на Землі. Що ж, я згоден з тобою. Ми сумуємо, що Земля розділена і хаотична. А тепер я готовий розповісти тобі все. Все, що можна…

– А хіба можна не все? – зацікавився Павло.

Сана усміхнувся.

– Далеко не все. Ти ще не знаєш закону Космосу. Ріст свідомості – справа самого індивідуума. Здобуте іншим – не стане органічним надбанням. Людям вищих планет не варто передавати істотам молодших цивілізацій знань, які не відповідають їхньому рівню…

– Розумію, – сказав Павло.

Він оглянувся. Навколо вібрували, переливалися фіолетовим сяйвом примарні стіни приміщення. Він похитав головою. Незвично, дивно, тривожно. Ніби у сні. Так і здається, що ось прокинешся, поглянеш навколо… побачиш рідний ліс, почуєш дзвін сосен, шум дубів, майво ласкавих віток беріз…

І так сталося. Зникли стіни, крило променів змело фіолетові барви. Десь далеко затьохкав соловей, над головами Павла і Сана зашуміла густа крона дерев.

Марсіанин схвально кивнув.

– Ти зрозумів. Тепер знаєш, що Фобос і Деймос – це ми самі. Наша думка невіддільна від дійсності. Що ж – сідаймо, як у вас на Землі. Так буде звичніше, простіше. Вважай, що я не чужий житель, а твій товариш, друг. Та воно так і є. Недалеко від істини.

Павло вже нічому не дивувався. Він засипав Сана потоком запитань, ніби боявся, що не вистачить часу на все.

– А крім Марса і Землі, ще які-небудь планети заселені в системі Сонця?

– Майже всі, – спокійно відповів Сана.

– Навіть Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун?

– Не навіть, а на них дуже високі еволюції.

– Розумію. Не в наших планах.

– І в наших, і не в наших. Кожна планета, кожен центр сили і матерії – є центр життя. Життя істот Землі чи наше життя – лише одна з безконечних форм неосяжного проявлення життя. Навіть на Сонці є життя. Власне, саме Сонце є результат великого життя…

– Не розумію…

– Більше не можу сказати. То справа нашої науки. Можу лише сказати, що ваші уявлення про Сонце і зірки, як про кулі газу, ненаукові, неістинні…

– Але ж дослідження показують…

– Знаю. Нічого складного. Сонце в своєму польоті через простір проходить через хмари газів і пилу, розтоплює їх і оточує себе розпеченим факелом фотосфери та протуберанців. Справжнього Сонця ви не знаєте… Воно незрівнянно складніше і простіше, ніж ви гадали…

– Ти говориш, Сана, що всі планети заселені. Чому ж нема безперервного обміну? Чому ви або люди Венери не відвідують нас?

– Ти зрозумієш все. По-перше, і ми, і люди Венери чи Юпітера не один раз відвідували вас. І допомагали вам. І досі бувають на вашій планеті. Але не так, як ви гадаєте. Не в ваших уявленнях…

– Як же?

– Не все одразу. Це космічні істини. Ви повинні піднятись до них. Потім, потім, друже з планети Земля…

– Тоді розкажи про себе, про Марс. Ти говорив про трагедію. В чому вона?

– Слухай. Ця розповідь повчальна і для вас, істот Землі. Та ти вже читав легенду, записану мною…

– На чорному камені? – раптом осяяло Павла.

– Так. То символічний, легендарний виклад нашої трагедії. Слухай, слухай же, друже з планети Земля…

5

Руа, або Марс по-вашому, старіший від сестри Землі. Вона ще котилася по орбіті туманною, насиченою творчою снагою, кулею, вона ще породжувала в конвульсіях і несвідомих радощах, в муках і трепеті потворних, дивних, жадаючих дітей своїх – химерних драконів, жахливих риб, гігантські дерева, барвисті водорості… а Руа вже ніс на собі величну цивілізацію.

Я і мої товариші, яких ти бачиш тепер, жили ще тоді. Ти дивувався знову. І недаремно. Це і є трагедією тих, кого ти зустрів…

Минули нескінченні цикли еволюції. В битві з хаосом і собою ми досягли вершин розуму. Ми зрозуміли вселенську єдність, ми створили суспільство братства і краси. Але розумна істота ніколи не здобуває повної перемоги. Безмежжя ставить перед нею нові і нові завдання. Це і є смисл Буття. Без цього – смерть!

Руа шукав нових шляхів. Бо завершувався виток спіралі історії планети, який вичерпував попередній ступінь еволюції. Всесвіт ставив перед нами нову загадку. В майбутньому майоріла постать істини, покрита запоною тайни. Загадка була ось у чому: конечне не може розвиватись безконечно. А планета, істота, видимий світ – конечний. Або наша цивілізація загине, або вона повинна розірвати запону видимого світу, розширити його в невидимість. Так говорили мудрі учені. І кликали всіх шукати нових шляхів, вивчати глибинні закони Матерії, щоб відкрити їх для Людини.

Я і мої друзі – нас було тридцять, скептично ставилися до таких пророкувань. Ми іронізували над старими ученими, говорили:

– Погляньте на небо. Воно неосяжне. Воно вказує нам шлях до Безсмертя. Вперед, жителі Руа. До інших зірок. Там ми знайдемо нових істот, а з ними й тайни Буття…

Сіар – старий учений – спокійно відповідав:

– Ти бачиш, Сана, безмежний плин того ж самого поверху матерії, що і в нас. І там брати по розуму шукають ту ж загадку Буття, як і ми. Навіщо даремні поривання? Хіба не краще спрямувати сили в суть речей, а не ковзатись на поверхні? Безмежність немає ні довжини, ні протяжності часу. Безмежність тримає в собі, як частки, і те, і інше. Вона скрізь і ніде. Зупинись, Сана, в ефемерному польоті. Лети в розумі! Розбуди сон свого єства…

Ми сміялися. І прагнули до далеких галактик. Нас підтримали. І дали все, що необхідне. Збудували гігантські кораблі. Обладнали їх для далеких мандрівок.

Ми стартували з Руа.

Ми відвідали безліч систем. Ми шукали в далеких світах мудрості і знання. Ми зустрічали сотні, тисячі інших істот, схожих і не схожих на нас. Нижчих по рівню і вищих, мудрих і жорстоких, бідних і багатих, процвітаючих і занедбаних.

Ми відвідали інші галактики. І не знайшли того, що шукали. Скрізь кипіла боротьба, шукання, прагнення до істини. Скрізь розумні істоти здіймали вгору погляд до зоряних небес, і мучились в роздумах, і запитували в Безмежжя:

– Де істина? Куди нам іти?

І ми старіли. Летіли далі. І вже не сміялися, згадуючи старого Сіар. Минали вражаючі потоки часу, Нас зберігала відносність ритміки Буття, зв’язана з швидким польотом.

А в одному з світів ми знайшли близьких істот. Вони досягли грандіозних успіхів у підкоренні матерії. Вони творили живих істот, регенерували пошкоджені члени, воскрешали мертвих, синтезували будь-які плоди чи рослини, продовжували життя в нескінченність.

Ми торжествували. І раділи, що тепер зможемо повернутись на Руа, знайшовши для близьких своїх правильну путь – путь вічного життя, творчості, розвитку для кожної окремої істоти. Не міфічне єдине людство, а щастя для кожного.

Нас зробили практично безсмертними. І коли вже це сталося, один з інших великих творців, мовчазний задумливий вчений, сказав:

– Ви радієте, наші гості, тому, що придбали велике Знання. А мені сумно. Я б хотів позбавитись його. Це не істина – вічне життя істоти. Це прокляття…

Ми полетіли назад, несучи в серцях тривогу. Я думав над словами старого вченого. І зрозумів їх, повернувшись на Руа.

Це сталося недавно. Коли ми ввійшли в систему Сонця, то зрозуміли, що втратили все. Минуло – по рахунку Землі, десятки мільйонів років. На Землі вже виникла цивілізація. Руа котився по орбіті мертвий, покритий пустелями. Ми спочатку злякалися, гадаючи, що з планетою сталася катастрофа. Запустивши кораблі навколо Руа, ми почали досліджувати батьківщину.

Минули роки. Ми стали знати істину. Ти хочеш знати, як? Я цього не скажу. Це таємниця. Поки що. Прийде час – ви будете знати все. Ми дізналися, що люди Руа не зникли, не знищили себе і планету, а перейшли по закону ритму в інший світ. Як переходить зерно в рослину, як переходить ембріон в істоту, як переходить всяка потенціальність в реальність. Адже кожна подія, кожна річ, кожне явище є причиною, потенцією для свого наслідку, для свого вияву, для свого продовження. Попередня еволюція, дітьми якої ми являємося, була ембріоном наступного зльоту людства. Це передбачав старий Сіар, до цього кликав. А ми не послухались його і залишились ембріонами, залишками древньої еволюції. Невситимий егоїзм, бажання особистого щастя, гонитва за ефемерним, зовнішнім помстились жорстоко над нами. Ось що значить легенда на чорному камені, друже з планети Земля…

Але ми не відчаювались. Ми працювали, творили, шукали зв’язків з невидимим тепер людством, яке мчало поряд з нами в неосяжні глибини Безмежжя.

Ми покрили Руа рослинністю, використали невеликі запаси води біля полюсів для зрошення. Іригаційна система капілярів створила єдину систему. Нам належить багато зробити: дати творчий імпульс новій еволюції. Вищій, ніж була наша. А ми… тисячоліття ще будемо сумувати за вітчизною, яка маячить в тумані на обрії, ніби привид. Нам сказали, що шлях туди не закритий. Але ми самі нагромадили на ньому багато перешкод. Ті перешкоди в нас, в наших свідомостях, в наших організмах. Ми тепер зрозуміли, як зруйнувати ті перешкоди… Але скільки даремних зусиль…

Павло, заплющивши очі, слухав. Шуміли віти дубові над головою, тихо шелестіла трава, співали птахи. Що це? Як можливо? Все сплелося в дивовижному поєднанні: Земля, Марс, Безмежжя. Де він, де Сана, де невидимі друзі? Все єдино, все разом, все в одному потоці, тільки на різних гребенях хвиль…

Хтось торкнувся плеча. Блискавиця вдарила в серце. Павло розплющив очі. На нього дивилися сині мудрі очі. Усміхалися радісно.

– Я чую твою думку, друже. Ти глибоко розумієш істину. Ти – посланець мудрого племені. Хто, дивлячись в небо, каже далеким зіркам: брати! – той торкається серцем найглибшої таємниці Космосу. Я вірю – ви будете менше блукати в лабіринтах Буття, ніж ми. Ми допоможемо вам. Ти повернешся назад, а з тобою будуть наші серця. Ми допоможемо відкрити вам, людям Землі, вікно в сусідні світи, в таємничі світи, шлях через які пролягає до істини…

Сана задумався, смуток повив його прекрасне чоло.

– Але не забудьте головного, – додав він. – Не забудьте про єдність. У Матері Природи нема любимчиків. Всі сини любі їй…

ЕПІЛОГ

Скутер ткнувся носом в піщану кручу. Павло вискочив на берег. Обернувся, помахав рукою водієві:

– Дякую. Щасти вам….

А від села вже поспішала тонка жіноча постать у білому. На руках у неї був невеликий згорток. Павло відчув, як під серцем щось солодко занило. Він глибоко вдихнув п’янке повітря лугу, рушив назустріч. Потім не витримав, побіг. По травах, по квітах, збиваючи золотавий пилок, лякаючи збентежених бджіл.

Вона усміхалась, мов сонце. Завмерла. Простягла на руках дитя.

– Син…

Він прийняв материнський дарунок, притиснув до грудей, заглянув у личко. Смішний ніс ґудзиком заворушився, мокрі червоні губи мусолили соску. Павло вільною рукою обняв дружину, вдихнув запах її волосся, поцілував у очі. Прошепотів:

– Ясна моя, зоряна… Спасибі…

Вона звела вгору променисті очі, тривожно запитала:

– Надовго?

– Назавжди…

– Як? – здивувалася вона. – Не полетиш вже?

– Не знаю, – засміявся він. – Яке це має значення? Чи тут я, чи там – все з тобою, Таню… Дива дивні відкрили ми. Страшні глибини Всесвіту розкрилися перед людиною. Прийде безсмертя… Прийде нова сила. А найбільша тайна… а найдорожче завжди було з нами…

– Що? – зітхнула Таня, вже передчуваючи відповідь.

– Ти, – просто сказав Павло. – Любов. Все – від неї. Світ – від неї. Життя – від неї. Без неї – пусто і темно. І коли навіть богами стануть люди… коли майбутній юнак в Лабораторії Безмежжя творитиме нове сонце, нову планету… він діятиме ради любові…

Вони тихо рушили до села. Не йшли, а пливли по пояс в зеленому, в жовтому, в блакитному морі.

Ніжилась юна Земля в радісному промінні сонця, трепетно розкривала лоно своє віковічному небесному коханцю, шепотіла:

– Радістю здолаємо безодні!

Гули басами джмелі в травах, квітки хиталися під подихом леготу, лагідно співали нечутну пісню:

– Радістю здолаємо безодні!

Блакитне небо відлунювало звуками космічного оркестру Безмежжя, славило міріади Синів Своїх, кликало, стверджувало, підтримувало, переконувало:

– Радістю перейдемо безодні!

ЗМІСТ

ХТО ТИ?

Частина перша. Клятва крові

Частина друга. Зірка в імлі

Частина третя. Космічне яйце

Частина четверта. Гирло ріки

РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ

_{Бердник Александр Павлович}

_{КТО ТЫ?}

_Феерии

_{Издательство «Радянський письменник»}

_{(На украинском языке)}

_{Редактор В. І. Дарда}

_{Художник Г. В. Малаков}

_{Художній редактор М. Н. Вальчук}

_{Технічний редактор К. П. Лапченко}

_{Коректор Г. В. Плачинда}

_{Здано на виробництво 10/УІІІ 1965 р.}

_{Підписано до друку 28/1 1966 р.}

_{Формат 84×108¹/32. 13 5/8 фіз. – друк. арк.,}

_{22,89 ум. – друк. арк., 24,28 обл. – вид. арк.}

_{БФ 03406. Тираж 30 000.}

_{Зам. 257».}

_{Ціна в оправі 85 коп.}

_{Радянський письменник,}

_{Київ, бульвар Лесі Українки, 20.}

_{Надруковано з матриць Харківської Книжкової Фабрики ім. Фрунзе на Одеській друкоофсетній фабриці Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР. Одеса, Купальний пров., 5.}