Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 33 страниц)

МІЖ ДВОХ ОГНІВ

Того ранку, як завжди, Марія обмила лице бійця, перев’язала рани. Вогким полотенцем витерла щоки, високе чоло. Гребінцем причесала русе волосся, в якому вже густо сріблилась сивина.

В сінешні двері різко загримали. Мати, що поралась біля печі, кинула рогач в куток, метнулась до доньки. Сухеньке обличчя її було нажахане.

– Закривай його, хутчій!

Марія тремтячими руками насунула дошки на бійця, похапцем накинула перину на ліжко. Вийшла в світлицю, стала перед дзеркалом. Зробила вигляд, що причепурюється. А серце калатало, як молот, передчуваючи лихо.

Мати, дрібно хрестячись, почимчикувала в сіни. Відкрила. Почувся різкий голос, в хату ввалився захмелілий поліцай. Недбало поставив у куток гвинтівку, почав оббивати сніг. Забурчав незадоволено:

– Чого запираєтесь? Боїтесь? Замок не вдержить! Ха-ха-ха!

Сміявся хрипко, противно, нахабно.

Марія мовчала, напружено чекала. Чого завітав небажаний гість?

– Ну, збирайся, дівко!

Поліцай сів до столу, не скидаючи кожуха, розвалився на ослоні.

– Куди? – злякано стрепенулася мати.

– В Німеччину, – смакує поліцай, задоволено блимаючи вузькими очицями. – Триста чоловік з нашого села…

Мати сплеснула руками.

– Побійся бога, Сидоре! Куди їй їхати…

– Мамо, – різко крикнула Марія, нахмурившись.

Мати замовкла, заплакала.

Поліцай набундючився, прибрав гордовитого вигляду.

– По-перше, я вам не Сидір, а Сидір Панасович. А по-друге, вона в списках. Тим більше, що вона училася в інституті. Готувалася вчити совєцьких байстрюків…

– Отямся, Сидоре, – сумно озвалася мати. – Що ти кажеш? Які байстрюки? А ти ж де вчився? В якій школі?

– Ну-ну! – прикрикнув поліцай. – Потихше… Не той час…

Він встав, ступив крок до Марії. Масляним поглядом обвів її постать.

– Гм… Втім, можна б і не поїхати… якщо маєш розум… Я ж все-таки помічник коменданта… не хто-небудь.

Простягнув руку, торкнувся грудей. Дихнув перегаром сивушним, облизнувся. Марія аж пересмикнулася від огиди. Відштовхнула руку.

Поліцай поточився, відступив до дверей. Посварився пальцем.

– Норовиста, – гикнув він. – Ну та нічого… Можеш подумати… Одну ніч…

Відчинилися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряючи по струнах обуреного серця Марії. Вже з сіней почувся п’яний голос:

– Не захочеш годувати німецьких клопів… приходь мити підлогу в комендатурі… Ха-ха-ха!

Блимав каганець. Вікна завішені. Тиша.

Між розсунутими дошками ліжка – блідо-зелене обличчя бійця. Горе і радість Марії. Мука і надія. Любов і сум.

Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці її.

Тиша. Дівчина дивиться в мертвенне обличчя бійця.

Ніжність загорається в її чорних очах. В грудях спалахує вогняна думка, птахом злітає в простір:

«Я не зраджу тебе, невідомий друже… не залишу… Я мушу бути тут… з тобою… Я виведу тебе з тяжкого полону смерті…»

Воскове обличчя бійця непорушне.

А за стінами хати… над світом… над серцем – завірюха, зима.

СЛИЗЬКОЮ СТЕЖКОЮ

Ранком затихла завірюха. Сніг влігся пухнатою попоною на полях, кучугурами – на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло на чисте небо, засміялося. І засміялась земля. Дерева, убрані до вінця.

Ніби й не було війни, нещастя. Як колись. Як в чудові дні довоєнні.

Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечутно пройшла в серці. Чому? Може, тому, що правильно вирішила вона. Хай думають, що хочуть, хай дивляться, як знають… а вона бачить те, що попереду…

Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці.

Голубі тіні ткали хвилюючий настрій. Дим стовпом струмився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавель в криницю.

За плечима почула скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос:

– Ну, збирайся… Сьогодні одправляємо…

Марія ковтнула якийсь клубок в горлі, повернулась до поліцая. Усміхнулась силувано, не дивлячись в очі.

– Інші знайдуться… їхати… Хіба ви для мене не знайдете місця?

– Так ти… – Рот поліцая роз’їхався до вух, вузькі очі заблищали жадібно. – Подумала?..

– Еге ж… буду працювати в комендатурі!..

– Марійко… Марусенько… – Сидір підступив до дівчини, простягнув руку.

– Відступи, – оглянулась Марія, опустивши вії. – Який швидкий!

Підняла коромисло з відрами, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхаючись.

– Сучка, – сплюнула за тином сусідка. – Залицяється. А ще вчилася в інституті…

Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Все стерпить. Все переживе. В ім’я любові. В ім’я друга мовчазного…

Мила дівчина підлогу в комендатурі. Над нею нависали пики поліцейських, оскалювались в непристойному реготі:

– Ха-ха-ха! Значить, і студентки вміють сміття прибирати!

– Вилизуй, дівко, вилизуй! По-интилігентному!

– От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!

– Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидко навчилася!

Які ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого кореня, з якого гадючого зерна зав’язався ваш плід? Чом не викинула вас мати на кропиву, на будяк, на блекоту?

Вогнем палить обурення Марію, але вона терпить, мовчить. Навіть усміхається їм, жартує:

– Не святі горшки ліплять!

– Атож, – іржуть поліцаї. – Ха-ха-ха! Звикнеш!

Мила підлогу Марія, плакала невидимими сльозами, а над нею гриміло:

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.

– Ти… не ображайся на них, Марусько… Свинота…

– А ти не такий? – похмуро одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитись в масляні очі, на самовдоволену пику.

– Ні, ні, – бурмотів Сидір. – Я не такий. Ти тримайся мене, не пропадеш… Час такий – знаєш? Я честь честю, за жінку візьму тебе…

– Не спіши… подивимось, – опустивши голову, казала Марія.

Сидір сяяв, моргав рудими бровами.

– Добре, добре! Я зачекаю…

Тільки дома давала волю почуттям дівчина, ридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, гладила доньці голову сухими долонями. Мовчала, не казала ні слова. Що можна було сказати, чим втішити?

Марія схилялася над непорушним бійцем, вдивлялася з надією на худе обличчя, шепотіла:

– Тільки заради тебе, мій друже… Тільки заради тебе…

НЕМИНУЧІСТЬ

Минула зима. Почало капати з стріх.

По полю ходили ворони, видовбували їжу з-під талого снігу. Потекли струмки. З громом почав ламати кригу Дніпро.

Везли до району хлопців і дівчат. Садили в обплутані колючим дротом вагони, відправляли в рабство.

Ридали матері. Ховали ненависні погляди під бровами батьки. Тікали в ліси юнаки. Інколи вибухали по селах постріли. Загоралися комендатури.

І тоді в районі, на площі, зачорніли шибениці. Вітер розгойдував у повітрі трупи покараних. Та вже не можна було втримати силу помсти, гніву… як не можна втримати весну, снагу дерев, буяння цвіту, плин дніпровський…

Розпукувались бруньки на деревах. Запахла хвоя в лісах. Покотилися радісні чутки в народі. Донеслися здалека, зі сходу, відгуки кривавих, напружених боїв. Значить, є сила… не вся земля рідна скорилася ворогу… б’ється серце коханого краю…

В один з вечорів заворушився поранений боєць. Підвівся в постелі. Ластівкою кинулася до нього Марія, скрикнула радісно. У вікні сяяв примарний місяць. Очі бійця в тому промінні здавалися бездонними, прекрасними. Дівчина завмерла, затримала подих. Ждала.

Він поглянув на вікно. На неї. Прошелестіло тихе запитання:

– Де я?

– У друзів, – відповіла Марія.

– У друзів, – повторив боєць. – У братів… У Новому Світі?

Марія не зрозуміла. Похитала головою.

– Це село Руднівка. На Лівобережжі Дніпра…

– Руднівка… А… Знаю…

Свідомість його ще борсалася в тенетах слабості, насилу виходила в світ реального. Він заплющив очі. Пригадував. Руднівка. Південніше Зеленьок. Як він сюди потрапив? Коли? Бій… Розстріл… Дивне видіння… Новий Світ… А тепер – знову повернення. Знову біль і бій… любов і мука… Хто вона – ця прекрасна дівчина? Звідки вона?

– Як звати вас?

– Марія…

– А я Микола… Як я потрапив до вас?

– Осінньої ночі… Ви приповзли до нашого ґанку… Без тями.

– Згадую… Страшна ніч була… Скільки ж днів я у вас?

– Днів? – Брови Марії печально здригнулись. – Не днів, друже, місяців… Вже весна…

– Весна! – вражено шепоче Микола. Заплющує знесилено очі. Його тонка, висхла рука лягає на руку Марії, вдячно гладить її. Марія мовчить, причаїлася. Хай продовжиться ця мить… Хай вічно так солодко щемить серце! Вона досягла свого, вирвала здобич з лабетів жахливої смерті…

І полетіли тривожні дні. Короткі ночі.

Микола ходив по хаті. Тренував руки, ноги. Говорив мало. Більше мовчав. Згадував.

Тривожилася мати. Завішувала вікна. Ходила вечорами навколо хати. Шепотіла доньці:

– Боюсь я чогось. Віщує серце лихо. Помітять, заберуть і тебе, і його…

І лихо прийшло.

Вже перед цим Сидір кілька разів приставав до Марії, люто виговорював їй:

– Тягнеш? Обманюєш? Вигадуєш час? Все думаєш, що обкрутиш мене? Не на такого напала… Сьогодні ж переходиш до мене! Ясно?

– Зажди! – викручувалась Марія, холонучи від жаху. – Ще день-два!

Минуло два дні. Марія терзалась мукою невимовною, не знала, як діяти, що сказати Миколі…

Пізнього вечора Микола лежав в напівдрімоті. Марія і мати спали на печі.

В сінях загриміло. Серце дівчини впало. Вона відчувала – прийшло невблаганне.

Відчинила сіни. Побачила вайлувату постать, почула хрипке п’яне дихання. Вона відступила через поріг, метнулася до столу.

Сидір вступив до хати, гримнув:

– Чому темно? Хіба так… гостя зустрічають?

Марія слабіючими руками чиркала біля столу, засвічувала каганець. Сидір підступив до столу, дмухнув.

– А втім… в темряві краще буде… При місяці… Ги-ги… Солодше…

– Що ти хочеш? – скрикнула пошепки Марія. – Не займай мене!

– Е, ні, голубонько, – захрипів поліцай. – Номер не пройде! Ти у мене не викрутишся. Сама сказала – два дні. Я чесно ждав. А тепер… дзуськи…

Він схопив її за перса, стиснув жилавою рукою. Вона скрикнула, вдарила його по щоці.

Сидір погано вилаявся, рвонув її до себе. Розпанахав сорочку, повалив на ослін. Сопів страшно, гидко. Дихав страхітливим смородом.

Марія застогнала, зіщулилась, вдарила його ногами в живіт. Він охнув, повалився на долівку. І ще з більшою люттю накинувся на свою жертву.

– С-су-ка! – харчав він. – Кому бережеш себе? Думаєш… вернуться, підстилкою будеш большевикам? Не дам, сам… спользую…

З печі скочила мати, заголосила. Забігала над страшною купою, що вовтузилася під іконами, смикнула поліцая за піджак.

– Сидоре! Побійся бога! Сидоре! Проклятий, що ти твориш?!

Він хвицнув ногою, поцілив матері в сухенькі груди. Вона охнула, впала навзнак, застогнала.

Марія знемагала, втрачала свідомість. Ні, не можна допустити! Ні, нізащо… Щоб криваві руки рвали ніжне тіло, щоб зміяча кров змішалась з моєю, щоб лоно чисте запаскудилося підлим сіменем?..

– Миколо, – простогнала вона.

Висока тінь метнулася по хаті. Дзенькнув метал. Глухий удар. Ще раз. Поліцай обважнів, мішком впав на долівку.

Марія скочила на ноги, прикриваючи груди, кинулася до вікон, затулила. Дрижачими руками запалила світло. Микола стояв серед хати, як привид. Тримав у руках залізну кочергу. Темним поглядом дивився на труп поліцая, на тіло матері. Зігнувся над нею, послухав серце.

– Мертва, – прошепотів він.

Марія припала до неньки, заклякла в німому риданні. Пливла страшна тиша. Хиталися срібні тіні на віконних запонах.

– Треба тікати, – сказав Микола. – В ліс…

Вона не відповіла. Все було й так ясно. Неминучість прийшла. Доля сама розпорядилась, як їм бути.

Діяли хутко, мовчки. Матір обгорнули ковдрою, винесли в сад. Викопали яму під яблунею. Білий цвіт сипався на плечі Миколи, Марії, на сухеньке обличчя покійної.

А коли закопали яму, вернулись до хати. Марія зібрала в мішок деякі речі, хліба, посуд, харчі. Труп поліцая опустили в сінешній погріб, покрили лядою. Марія взяла каганець, вилила з нього гас на солому, розтрусила на горищі. Запалила.

Кинулися з Миколою бігцем від хати. Прямо до лісу. Під першими соснами зупинились. Оглянулись.

Над селом розгоралась вогняна квітка. Зґвалтувались собаки. Кричали люди. Почулись постріли.

Обличчя Марії в променях місяця було бліде, але рішуче. Гори, мій батьківський притулку! Гори! Палай! Хай з тобою згорить минуле – ганебне, нікчемне, страшне. Хай простелеться попереду нова дорога. Хай вона буде найважча, але прекрасна…

Мелодія п’ята
ПЕРЕХРЕСТЯГРА В ТЕМРЯВІ

Здавалося, що почала втілюватись в життя легенда, яку дід Василь колись розповів молодим. Чорна рука розтоптала квіти, покладені працею нашого народу на олтар правди, і залила той олтар кров’ю. І піднявся над світом силует хижого бога, громовий регіт його потряс планету.

Так думав самотній дід Василь. Сидів у пустці цілими днями, смалив люльку, ждав. Бої котилися десь далеко, сюди долинала лиш глуха канонада, він не бачив жодного вбитого, але йому здавалося, що тягар війни і мука світу лягли на його плечі, тисли на мозок і серце.

Він не боявся, що Вітчизна впаде в рабство. Він знав, що цього ніколи не буде. Згадував тисячолітні дороги народів, викликав у пам’яті криваві епохи насилля, тиранії, сплітав далекі події з громом сучасності, бачив у тому сплетінні зародки грядущих здійснень. Було боляче за трагедію мільйонів людей, за смерть дітей, за знищення безцінних творінь людських. Коли, хто і чим виправдає страхітливе кощунство, наругу над творчістю – тим подихом майбутнього? Ниці і темні, самозакохані і безсердечні, агресивні правителі не задумувались над найпростішим – над питанням єдності всіх людей на Землі. Для того, щоб існувати, бути людством, – люди повинні бути вільними і рівними. Бо вони – єдиний організм, бо вони належать єдиному нероздільному тілу Землі. І коли яка-небудь група клітин забажає здобути привілейоване місце, – такий організм захворіє і загине. Просто, ясно, зрозуміло для кожного, хто може і має чим мислити. Отже, перший задум ворогів про розподіл світу – став першим кроком до їх самогубства!

Та як не думають ракові клітини про долю тіла, на якому вони паразитують, так не думали лідери фашизму про долю Землі. Як скорпіони, що в злобі жалять себе в голову, так вони готували самі собі жахливу розплату. Апокаліптичний звір вийшов з безодні, дихнув тьмою над континентами, потряс моря, збурив вогняним смерчем атмосферу.

Серце знало – все минеться, все пройде. Буде час – зацвітуть знову сади, заколоситься жито, засміються діти. Забудеться кривава година, як забулися, гомоном історії відійшли на сторінки книг луни минулих воєн і революцій.

А поки що…

Принишкли люди. По околицях почали лунати постріли. На березі Дніпра люди знайшли двох убитих червоноармійців. Вони лежали на холодному піску горілиць, роздягнені до білизни. На грудях розпливалися бурі криваві плями. Шепотіли люди, що руки приклали свої, сільські. Ті, що поверталися з тюрем, із таборів.

Дід Василь, почувши ті новини, сумно похилив голову.

Були такі, що ночами розтягали майно колгоспне. Були такі, що хапали, несли в погреби, в схованки все, що потрапляло під руки, – амуніцію і одежу з покинутих військових складів, колеса з автомобілів, ящики з толом і зброю. Думали замкнутися в своєму, малесенькому коконі, перебути, вижити.

А світле, ясне, чисте очікувало, роздивлялося, думало. Воно набирало сили, плекало надію, сповнювалося вірою, вибираючи ледь помітні стежинки в темряві життя.

Вдарили морози. До села в’їхало кілька машин з німцями. Людей зігнали до колишньої церкви. Товпилися біля паперті, перезиралися, мовчали. На східці церкви вийшов офіцер в зеленкуватій формі, підтягнутий, хвацький, з стеком в руці. Вдарив стеком по лакованому чоботі, грайливо усміхнувся.

– Добрий дєнь! – весело сказав він.

Натовп загув щось нерозбірливе. Офіцер підняв руку, показав на церкву. Похитав докірливо головою.

– Ай-я-яй-яй! Как некорошо! Церква божая без креста! Как ві жілі? Дікарі только могуть так жіть. Крест поставіть немедленно. Без бога… как ето у вас кажуть… ні до порога…

Передні слухали, силувано усміхалися. А офіцер правив теревені далі:

– З большєвизмом кончено. Тепер ві звободний народ. Под рукой Велікой Германії. Остальноє – скажєт переводчік…

Перекладач – молодий хлопець, теж в німецькій формі, тільки з жовто-блакитною стьожкою в петлиці, – вийшов наперед, торкнувся пальцем невеликих вусиків, прямо і різко заявив:

– Про совєтів забудьте. Капут совєтам. Настроюйте свої мислі на новий лад. Чим скоріше – тим краще для вас. Всі розпорядження німецьких властів – виконувати беззаперечно. Ясно це?

– Ясно, – прогули в натовпі.

– Отож-бо, – підхопив перекладач. – А хто не виконає – путівку на той світ одержить. Без тяганини. Ясно?

– Ясно!..

– Чудесно. Ми з вами добре порозуміємось, – цинічно сказав перекладач. – Коли потрібно буде якусь скотинку чи зерно – віддавайте не задумуючись, з радістю. Гадаю – для визволителів своїх ви не пожалієте! В найближчі дні організуємо для вас комендатуру, поліцаїв для порядку, старосту села. А тепер – розійдись!..

Люди розходилися з тієї комедії, ховали одне від одного очі.

Того ж вечора до пустки діда Василя прийшли двоє. Дід сидів на покуті, читав книгу Фламаріона про життя на інших світах. Побачивши гостей, одсунув книжку вбік.

Пізнав сільських хлопців. Один з них працював фурманом при голові колгоспу, був хуліганистий і хвастовитий. А другий – одступив разом з нашими військами. А тепер ось раптово з’явився в селі. В руках хлопці тримали карабіни, на рукавах у них вирізнялись пов’язки з німецьким словом «поліцай».

Дід Василь зітхнув, запитав:

– Чого треба?

– В комендатуру требують, – сказав колишній фурман. – Негайно.

– Хто требує? І що це за комендатура?

– Треба буть в курсі подій, – відповів поліцай. – А требує наш комендант Пилип Рябченко і німецький офіцер…

– Що ж, треба йти, – сказав дід Василь.

Одягнув сіряк свій, смушеву шапку. Повагом пішов шляхом до центру села. Хлопці – по боках з карабінами. Дід Василь поглядав на них скоса, гірко усміхався. Почесна варта. Скільки тобі, брате, ще ходити по цій землі під дулом смерті? Коли вже наступить година звільнення?

В приміщенні сільської Ради горіла лампа, гоготіла грубка. Діда Василя зустрів у коридорі Пилип Рябченко – відомий сільський злодій, що одсидів у тюрмі десять років за пограбування крамниці. Він був одягнений у командирський кітель, сині галіфе, з пістолетом при боці. Вилицювате обличчя самовдоволено блищало. Він бадьоро подав руку діду Василю, сказав:

– Не бійтесь! Ми вас для діла…

– А я й не боюсь, – спокійно відповів дід. – Яка справа?

– Сюди, – показав «комендант» на двері.

З-за столу підвівся офіцер, гостинно вказав на стілець. Дід Василь сів. Мовчав.

– Ето… как сказать, – почав офіцер. – Мнє о вас много говорілі хорошєго… Ві сідєл в тюрма совєцькой… Такіє люді нам нужно… Корочє – говорі ти, – тикнув він пальцем на Пилипа.

Той радісно подався вперед, швидко затарабанив:

– Розумієте, Василю Івановичу, ми тут обдумували кандидатуру старости… голови, так би мовити, села! Зупинились на вашій. Ви грамотний, сиділи в тюрмі…

– Дозволь, дозволь, – перебив його дід Василь. – Це дуже цікаво виходить… Значить, тюрма – це хороша рекомендація? Тюрма, так сказать, інститут для підготовки керівних кадрів?

– Е, не жартуйте, – сердито сказав Пилип. – Я знаю вашу в’їдливу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу. Наші визволителі не люблять жартів!

– Почєму же, – усміхнувся офіцер приязно. – Старік замєчательно пошутіл. В єго словах глубокій смисл. Но говорі дальше, комендант!

Пилип розвів руками.

– Діло просте. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. I щоб був надійний для… німецьких властей. Щоб довіряли йому… От і все!

Обличчя діда Василя було незворушне, спокійне. А за черепом, а в грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти хотів його, Василю… ти одержав його…

Надійний для німців. Авторитетний для села. До чого ти дожився, друже! На яке перехрестя ступив? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, опльовує тебе… а відповісти не можна. Не можна…

Як діяти? Як вирішити? Не просте рішення повинне бути. Не прямі стежечки виникли перед ним. Та й чи його доля нині вирішується, чи не легковажно він діятиме, вирішивши зненацька?..

Староста села.

Прислужник німців.

Досить того, що ти одержав багато незаслужених прозвищ раніше… досить того, що карою для тебе була вічна самотність серед людей… а тепер він своїми руками повинен розрубати, може, останню нитку, яка ще зв’язує його з народом. Не простять, не зрозуміють, оплюють і проклянуть.

Але чому ж, чому ж вагався дід Василь?

Адже так легко відмовитись. Ні – і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово майбутнім поколінням про нього.

А щось незриме застерігає, зупиняє його від раптового рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу.

Він поглянув у обличчя офіцеру. Той насторожено ждав.

– Я повинен подумати, – сказав дід спокійно.

– Ну що ви, Василю Івановичу, – скрикнув Пилип сердито. – Ну як так можна? Та другий би ручки цілував…

– Ручки цілувати будеш ти, – одрізав коротко дід Василь, не глянувши на коменданта.

– Брось, комендант, – хитнув головою офіцер. – Старік мудро рєшіл. Он подумаєт до утра. Ето хорошо. Утро вечєра мудреє…

Дід Василь важко піднявся з стільця.