Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 33 страниц)

Мелодія друга
ВОГНЯНИЙ ВІНЕЦЬДИВНА ЛЮДИНА

Сяяло яскраве літнє сонце.

Та спалах раптового вибуху був яскравіший.

Дівчата злякано скрикнули. Хлопці-геологи тривожно завмерли біля варіометрів.

Сонячні тіні розтанули. Натомість на одну мить виникли химерні витягнуті тіні від несподіваного джерела світла.

Потім налетіла гаряча пружна хвиля повітря. Зірвала один намет, затріпотіла полами другого.

– Атомний вибух, – закричав робітник Федя, страшно витріщивши очі. – Падай!

Дівчата миттю поховалися за скелями. Іван – начальник партії – широкоплечий вайлуватий хлопець, скептично поглянув на них, знизав плечима, пробубонів:

– Пізно… Якщо атомний – то радіація уже в нас…

Він заглянув до намету, дістав лічильник Ґейґера.

Пройшов біля скель, дерев. Засміявся.

– Жодного рентгена, – крикнув Іван дівчатам. – Вилазьте з схованки. Не атомний…

– Що ж воно таке? – сконфужено запитав Федя. – На звичайний вибух не схоже…

– Треба перевірити! Хто зі мною?

Згодилися йти Галя і Ксеня, молоді практикантки геологічного технікуму, і Грицько – помічник Івана.

Вибух виник за смугою низькорослого кедрача, який оповив кільцем вершину гори Сивулі. Рушили туди. Насилу подолали переплутані хащі. Іван інколи зупинявся, вимірював радіацію. Ніщо не показувало, що вибух зв’язаний з радіоактивним явищем.

Вони вийшли з кедрача і зупинилися вражені. Серед широкої галявини сиділа людина. Дівчата перезирнулись, почервоніли. Людина була гола.

– Дивак якийсь, – пробурмотів Іван. – Але ж тут вибухнуло! Як він залишився?..

Людина не звертала уваги на геологів. Вона розглядала траву, квіти, гладила їх долонями. Якісь дивні, сріблистого кольору кучері закривали обличчя, і не можна було визначити, хто ж там сидить – хлопець чи дівчина. Тіло під променями сонця мінилося золотавими барвами.

– Ей ти, – крикнув Іван. – Ти що тут робиш?

Людина звелася на ноги, поглянула на геологів. Дівчата пирхнули, одвернулися. Це був хлопець. Він прямував до геологів, анітрохи не соромлячись своєї голизни.

– Клянусь, він божевільний, – прошепотів Грицько. – Точно. Десь добув вибухівки… і тепер маєш! Обережно треба з ним! Бачиш, сміється… Блаженний якийсь…

– Тихше, – обірвав його Йван. – Справді, чудно…

Хлопець зупинився. Дивився на геологів. Усміхався.

Обличчя його було незвичним, якимось дуже мінливим. Очі то ясніли блакитним тоном, то наливалися нічною темрявою. Брови піднялися над очима з виразом запиту. Він ніби ждав чогось.

– Дивний чоловік, – сказав Грицько.

– Чоло…вік, – повторив незнайомець. – Чоло…розум… дух… Вік… час… вічність… безмежжя… Безмежний розум…

– Що він меле? – прошепотів Грицько.

– Іване, ми боїмось, – озвалася з-за спини начальника Галя. – Він чудний… Ще накинеться…

– Заждіть. Справді, може, хворий. Тоді треба забрати його… Як твоє ім’я? – звернувся він до хлопця.

– Ім’я, – повторив незнайомець. – Ім… Я… Я… – ім… Я – Все.

– Ти – Все? – запитав цілком серйозно Іван.

– Все, – радісно повторив хлопець, і очі його засяяли.

– А прізвище?

– Прізвище… Прозивати… Це те саме… Ім’я… Ти питав…

– Дивна свідомість, – задумливо сказав Іван. – Аналізує всі слова. В чому справа?..

– Свідомість, – озвався незнайомець. – Світ… Сва… відо… віда… відати… своє… знання… власне знання…

– Якась кібермашина, – розсердився Грицько.

– Кібер… машина, – сказав хлопець. – Кібер… кібернетик… керувати… машина… механо… керований механізм… Ні, – гаряче заперечив він, з подивом глянувши на Грицька, – я не керований механізм. Я – Чоло-Вік! Вічний Розум!

– А якщо чоловік, то не валяй дурня, – знизав плечима Грицько.

– Не грубіянь, – зауважив Іван.

– Валяти… дурня… – Хлопець зовсім здивувався. – Валяти… валити… Дур… де-ур… Ур… вогонь… світло… де-ур… відсутність світла… Дурень… невіглас… позбавлений світла… Валяти невігласа… Не розумію…

– Ага, – ущипливо сказав Іван. – Він тобі дає урок, як не слід вживати паразитарних зворотів. Дурня валяє не він, а ти… Слухай… не знаю, як тебе звати… Ну хай буде Все! Ти скажи мені, що тут сталось? Ми бачили вибух, радіацію! Це ти зробив?

– Я, – згодився Все.

– Я казав – божевільний, – озвався Грицько.

– Боже…вільний, – знову почав аналізувати сентенцію геолога незнайомець. – Бог… міфічне поняття… вільний… вільний бог… Неточне поняття…

– Гриць, замовкни, – прошепотів Іван. – А то ми так до вечора не розплутаємо. Послухай, друже, звідки ти?

– З безмежжя, – спокійно сказав Все.

– Згоден, – терпляче сказав Іван. – Всі ми з безмежжя. Але це… фігурально… символічно… а конкретно…

Незнайомець уважно вислухав Івана, ласкаво усміхнувся. Похитав головою.

– Плутано мислиш… Єдина конкретність – безмежжя… Все інше – відносність…

– Ну що з тобою робити, – сердито сказав Іван. – Я хочу знати звичайну річ: де ти народився, де жив? В якому селі чи місті?..

– Як багато слів, – здивувався хлопець. – Але я зрозумів тебе… Повторю: я з безмежжя… З інших світів… Ніколи не народжувався… Народження нема в твоєму розумінні. Є лише трансформація з одного стану в інший…

– Що ти з ним філософствуєш, – сказав Грицько. – Ясно – чокнутий. «З інших світів»! Може, з Венери? Чи з Марса? За дурачків нас вважає…

– Слухай, Ваню, – прошепотіла Галя. – Тут недалеко є клініка для психічнохворих. Треба його туди. Там розберуться…

– Н…да. Мабуть, так і зробимо, – задумливо озвався Іван. – Дивна хвороба. Грицю, біжи до намету, вибери якусь одежину… Для нашого гостя… Може, для пришельця з далеких світів така одежина й не підійде, але все-таки вона краща, ніж його теперішня… Ходімо, друже…

– Ходімо, – згодився незнайомець.

Гриць і дівчата, зачудовано перезираючись, рушили до наметів. Незнайомець, ласкаво усміхаючись, пішов за ними, розгортаючи кущі кедрача…

В ЛІКАРНІ

Головний лікар Карпатської клініки для психічнохворих Марія Зелена була страшенно задоволена. Їй привезли виняткового хворого. Вона старанно розпитувала геологів про все, що вони бачили і чули від незнайомця, про його поведінку, жести, характер. Розповідь Івана була записана в зошит.

А незнайомець тим часом сидів у прийомній під наглядом двох здоровенних санітарів і спокійно дивився у вікно. Здавалося, його зовсім не турбувало те, що він потрапив до лікарні, що біля нього чатують дивні люди в білому. Його більше приваблював чудовий краєвид, що виднівся з вікна. Зеленкувато-блакитне озеро, оточене смутними смереками, червонуваті скелі, білі хмарини в бездонному небі.

Вода мінилася, на поверхні озера пробігали розмаїті тіні, хиталися верхів’я дерев. І в ритмі з усім тим мінилося обличчя дивного хлопця. Навколишня природа ніби грала на інструменті його душі мелодію свого настрою.

Та ось бесіда біля столу закінчилася. Геолог Іван підійшов до незнайомця, подав руку. Той з подивом поглянув на свою руку.

– Я прощаюсь, – пояснив Іван. – Я залишаю тебе…

– Прощаєшся? – запитав хлопець. – Прощати… Просто… Випростувати… Робити простим… Хороше слово… Заплутане – робити простим… Ти зрозумів мене? Так?

– Не те, – смутно сказав Іван. – Ти ніяк не можеш позбавитись своєї звички заглядати в суть слова. Я покидаю тебе. Це називається – прощатись. Мені жаль тебе. Ти хороший хлопець. Побудеш тут. Згадаєш, хто ти і звідки…

– Але ж я вже казав, – здивувався незнайомець. – Чому ви такі недовірливі?

– Гаразд, – терпляче сказав Іван. – Ти про все розповіси лікарю. Ось їй…

Хлопець поглянув на обличчя лікаря. Це була молода дівчина. Її сірі очі уважно і гостро дивилися на незнайомця. В таких випадках хворі відводили погляд, корчили гримаси, біснувалися. Але цей хлопець спокійно зустрів її погляд, прийняв у себе. Їй здалося, що перед нею відкривається якась дивна безодня. Вона опустила повіки, стиснула губи.

– Ну, я пішов, – сказав Іван. – Розбирайтесь тут самі…

Двері зачинилися. В прийомній запанувала тиша. Хлопець не зводив очей з обличчя Марії. Йому, напевне, подобалася вродлива дівчина. Але він не міг збагнути, чому вона нахмурюється.

Чому сердито чи гнівно зсунуті докупи русі брови? Чому опущені повіки, чому на чистому чолі залягла тонка зморшка?

– Чому мене привезли сюди? – запитав хлопець.

Марія зітхнула. Один з санітарів грубо крикнув на нього:

– Помовч. Не твоє діло – чому!

Хлопець здивовано глянув на санітара.

– Що значить – не моє діло? І чому ти кричиш? В тебе щось болить?

– Ну-ну, – огризнувся санітар. – Я тобі покажу «болить»! Розпатякався!

– Тихо, – зауважила Марія, строго глянувши на санітарів. – З хворими так не розмовляють. Вас погано вчили. Запам’ятайте.

– Ясно, – похмуро сказав санітар.

– Вас привезли до друзів, – ласкаво сказала Марія. Вона примірялася до хворого, намагалася зрозуміти його стан. – Вам буде тут добре…

– Мені тут подобається, – згодився хлопець. – Але я не розумію, чому «вас». Адже я один. Вас – це багато. Це диференціація. А я – один. І не збираюся розділятись…

«Почалося марення», – подумала Марія. Моргнувши санітарам, вона сказала:

– Залиште нас.

– Але як же, – почав санітар.

– Залиште, – повторила Марія. – Нам треба поговорити…

Санітари вийшли, недовірливо поглядаючи на хворого. Марія показала на диван, сіла сама. Хлопець з охотою примостився біля неї.

Знову зустрілися погляди. І знову Марія відчула подих якоїсь безодні. Звідки це, чому? Він, справді, дивний, але не схожий на божевільного. Може, якась нова форма захворювання? Ще не відома науці? Щось близьке до паранойї… Манія величності, уявлення себе пришельцем з далеких світів. Зараз це дуже просто пояснити. Космічна ера, польоти, маса книг, журналів. Тонка чутлива натура, яка багато думала над цим, легко може уявити себе ким завгодно.

– Я б хотіла, – сказала Марія, – щоб ви… щоб ти був відвертим…

«Раз хоче на „ти“ – хай буде так», – подумала вона.

– Відвертий, – повторив хлопець. – Відвернутий… відвертати… певне, відкривати… не точний вираз… Ти хочеш, щоб я був відкритий?

– Так, – дружньо ствердила Марія.

– Я ніколи не закривав себе. Мій розум, моє серце завжди відкриті. Без цього нема пізнання. Без цього нема життя.

«Цікаве мислення, – подумала Марія. – Дуже чесне. Що ж, будемо користуватись його ключем. Чесністю і прямотою…»

– Домовились, – сказала вона. – Я теж ніколи нічого не приховую. Я розповім тобі все про себе. А ти мені – про себе. Отже, перше запитання, хто ти і як тебе звати?

Хлопець запитливо подивився на Марію, здивувався.

– Хіба той, хто привів мене сюди, не казав тобі?

– Казав. Тільки там якась плутанина. Я не зрозуміла…

– Я говорив чітко, – сказав хлопець. – Але можу повторити для тебе. У тебе хороший погляд. Ти мені подобаєшся…

Щоки Марії чомусь запаленіли. Чому? Чому на неї так дивно діють його очі, його спокійний, тихий, дитячий голос? Треба розібратися в химерній плутанині, треба дізнатися, хто він і звідки.

– На вашій планеті ім’я – тільки якийсь набір понять, що зовсім не стосуються до людини, – сказав хлопець. – Ваше ім’я не має смислу. У нас нема таких імен.

«Знову марить», – подумала дівчина. А хлопець ласкаво говорив далі:

– В нашому світі кожна індивідуальність неповторна. Вона в собі несе свою суть. Вияв цієї суті і є ім’я. Його не перекладеш на звукові сигнали вашої мови… Але ти хочеш якось звати мене. Хай буде так. Тоді дай мені ім’я сама…

Обличчя Марії залишилося спокійне і серйозне, але внутрішньо вона дуже розвеселилася. Хворий легко і хитро обвів її навколо пальця. Вона бажала знати хоча б ім’я і прізвище хлопця. Це дозволило б почати розшуки. Що ж… доведеться іти іншим шляхом.

– Там, де ти з’явився, – промовила Марія, – щось спалахнуло. Люди бачили яскравий промінь. Там знайшли тебе. Я буду кликати тебе Променем…

– Промінь, – повторив хлопець. – Про… пра… прі… перший… найдревніший… мінь… м… звук першооснови… матерії… Першонароджений… Чудове поняття… Воно відповідає суті нашого світу…

«Мабуть, лінгвіст, – майнула в свідомості Марії думка. – Десь навчався. Цікавився космогонією. Перенапруга. Треба буде послати запит в інститути, університети. Насамперед у Львові і Києві. Ще можна в Ужгороді, Івано-Франківську…»

– Отже, ти згоден, – сказала вона. – Тоді з цим покінчено. Тепер далі. Ти говориш – ваша планета, моя планета, інший світ. Що це значить?

– Хіба ці поняття двозначні? – запитав Промінь. – Чи ти теж не сприймаєш мої слова, як той, хто привів мене?

– Ні, я вірю тобі. Але давай розберемося. Якщо ти з іншого світу, то розумієш, що для людей Землі це дивно. Вони ще не бачили пришельців…

– Це не так, – жваво сказав Промінь. – На Землі пришельці були не один раз…

– Так, так, – підхопила Марія. – Ти маєш рацію. Про це пишуть, сперечаються…

«Хитрий, – подумала вона. – Начитався всяких гіпотез. Його не спіймаєш. А спіймати можна лише на неточності, на алогічності. Зброя щирості має перемогти. Це єдиний ключ…»

– Для науки Землі ці факти сумнівні, – додала вона. – А твоя поява – це реальний факт.

– Нереальних фактів нема, – сказав Промінь. – Будь-який факт – реальний. І взагалі в світі нема нічого нереального.

– А уява, марення? – запитала Марія.

– Уява… у… яв… влене… переводити в реальність… марити… ілюзія… мор… мер… вмирати… не бути… не існувати. Перше поняття – це переводити ідею в реальність, створене думкою – в конкретні форми. Отже, уява – не вигадки, не нереальне, як гадаєш ти, а процес творчості. А марення – умовне слово. Воно означає – викривлення, порушення реальності. Реальності – розумієш?

– Гаразд, – згодилася Марія. – Ти мислиш логічно. Але перейдемо до справи. З якої ти планети?

– Планети? – перепитав Промінь. – План… Площина… Рівень… Сфера… Ага. Я відчуваю суть твого запитання. Ти маєш на увазі планети фізичні?

– Безумовно.

– Тоді я не з планети. Фізичні кулі речовини в системі Сонця – найнижча сфера Буття. А я з – Всебуття…

«Манія величності, – блискавкою майнула думка в дівчини. – Всебуття, всеіснування, аспекти бога. Безумовно, паранойя. Одна з її форм. Але як він тримається. Як логічно мислить. Дуже дивний випадок. Зачекай. Як ти виплутаєшся з свого Всебуття?..»

– Я не уявляю Всебуття, – сказала Марія, пильно дивлячись на хлопця.

Він по-дитячому усміхнувся, ласкаво хитнув головою.

– Нема нічого дивного. Ми уявляємо лише те, що є в нашому багажі. В свідомості. Ти живеш в світі розділення. Ти вважаєш себе окремою від всього світу. Тому не можеш збагнути Всебуття.

– Тоді поясни мені.

– Майже неможливо. Аналогії – лише тінь істини. Але спробую. Я згадую комаху вашої планети. Павук. Он він, за вікном. Бачиш? Він зіткав павутину сам з себе. З свого нутра. Він розкинув її в просторі і тримає нить. Де б не торкнулася муха – він відчує її. Прислухайся до цього слова – відчує.Так і розумна істота може розвинутись до такого рівня, що триматиме в своєму єстві, в своїй свідомості нить павутини Праматерії, яка творить Всесвіт. І що б де не відбувалося – істота чує, бачить, знає.Вона все.Це є один з найвищих ступенів матеріальної еволюції.

– А далі?

– Ага. – усміхнувся Промінь. – Ти хочеш ще далі. А попереднє ти зрозуміла?

– Зрозуміла. Все дуже логічно. Але чи відповідає воно дійсності?

– Дійсності? – здивувався хлопець. – Аякже? Звідки ж я взяв би такі поняття?

– Добре. Хай буде так, – сказала Марія. Вона відчула дивну втому. Щоки горіли, щипали кінчики пальців. Давалася взнаки нервова напруга. Що ж робити? Як розкусити химерний горішок?

– Скажи мені – як ти з’явився тут? Для чого прибув на Землю? – запитала дівчина. – І де твій апарат?

– Апарат – засіб для механічної взаємодії, – сказав Промінь. – Вживається лише в нижчих еволюціях. У вищих творення невіддільне від творця.

«Здорово викручується, – подумала Марія. – І в ступі не влучиш. Всі ці маніакальні ідеї стали його суттю».

А Промінь тим часом говорив:

– Потрапив на Землю я випадково. Перебільшив імпульс проникнення. Я хотів зупинитись не в вашому світі…

– Он як? – здивувалася Марія. – І у Всебутті помиляються?

– Ні, не помиляються, – сказав Промінь. – Проходячи крізь шари і сфери диференційованої матерії, я порушив первісний імпульс. І опинився у вас. Моя свідомість одразу ж сформувала моє тіло з вашої речовини по взірцю найвищих істот планети Земля. Цей процес люди сприйняли як вибух… Тепер ти розумієш?

– Розумію, – поспішно заявила Марія, хоч сама не розуміла вже нічого. – Що ж ти думаєш тепер робити? Як повернешся назад? Чи залишишся тут?

– Ні, не залишусь, – спокійно відповів Промінь. – В цьому нема потреби. Я повернуся назад.

– Як?

– Це складна річ. Ти допоможеш. Але мені ще важко орієнтуватись у ваших поняттях. Хоч я й вловлюю систему вашої мови і мислення, але пройшло мало часу. Я хочу відпочити…

– Добре, – згодилася Марія. – Мені теж хочеться відпочити. А потім ми зустрінемось і будемо говорити ще. Багато разів…

– Ні. Небагато, – сказав Промінь. – Я довго не залишусь тут. Мене чекають…

– Хто?

– Друзі.

– Чому ж вони не прийдуть по тебе?

– Це неможливо. Прийшовши сюди, вони стануть такими, як я. Закони сфер невмолимі. В кожному світі можна діяти лише за його законами. Я мушу сам повернутись назад…

– Як ти це зробиш?

– Побачиш, – спокійно відповів Промінь.

Марія зітхнула. Що з ним поробиш? Жодної тіні сумніву на обличчі, жодного слова розгублення. Що ж, він пообіцяв повернутись у свою сферу Всебуття. Це й буде пробним каменем! Побачимо, як він повернеться…

– Ходімо, – сказала вона. – Я покажу твою кімнату…

ХТО Ж ВІН?

Зробивши ранковий обхід, Марія зайшла до чергової. Запитала кореспонденцію. Переглянула листи. Кілька з них містили відповіді на її запити. З Києва, Львова і Ужгорода повідомляли, що в університеті та інститутах не зникали студенти. Навколишні села та містечка теж нічого не могли повідомити про дивного хворого. Залишалася одна надія – на розшуки через органи міліції. Вона вже передала їм фотографію хворого.

Марія зітхнула, похитала головою. Чим далі, тим більше заплутується клубок. Доведеться викликати старших спеціалістів. Може, вони розберуться. Ясно видно одне – випадок не підходить до відомих категорій психічних захворювань.

Вже кілька днів Промінь самотній. Марія навмисне не хотіла зустрічатися з ним. Сподівалася, що він забуде про зміст попередніх розмов, про своє бажання повернутися у Всебуття. Сьогодні треба продовжити знайомство. І постаратися знайти нить, яка приведе до розгадки. Обов’язково…

Марія вийшла з лікарні. Пройшла дворищем клінічного комплексу. То там то сям, в алеях, між ялинами гуляли хворі. Променя Марія знайшла над озером. Він сидів на камені і, схилившись над невеликим кущем шипшини, розглядав рожеву квітку. Почувши кроки, він розігнувся, побачив Марію. Обличчя його було привітним.

– Чому ти довго не йшла? Я скоро покину тебе…

«Не забув, – з досадою подумала Марія. – Який стійкий психоз».

– Я хотіла, щоб ти відпочив, – сказала вона.

– Я відпочив, – відповів Промінь. – І повністю оволодів символікою вашого світу. Тепер можна говорити. Я постараюсь пояснити тобі все, що захочеш…

– Знати все може хіба що безсмертний…

– Всі безсмертні, – спокійно сказав Промінь. – Хіба щось зникає? І куди? Вічне перетворення – ось закон. Адже ваша наука вже знає це…

– Так, – розгублено відповіла Марія, – але ми не доводимо свої висновки до безсмертя особи.

– А я й не сказав – особи, – заперечив Промінь. – Я маю на увазі індивідуальність.

– Хіба це не одне?

– Як? Ти змішуєш особу і індивідуальність? Це неможливо. Особа невпинно міняється. Кожної миті. Вона руйнується, зникає. Вона ефемера. Дитина, доросла людина, стара людина – це ж зовсім різні особи. А свідомість – єдина. Це є індивідуальність.

– А потім? – запитала Марія. – Після смерті?

– Після смерті особи? Дуже просто. Особа зникає, бо її й не було. Ми ж сказали, що вона невпинно міняється. Вона лише вияв якоїсь грані індивідуальності. Тимчасовий вияв. Не можна ж вияв називати індивідуальністю. Індивідуальність – це неповторність. Це вічність. Це – все.

– Тоді ми не володіємо індивідуальністю, – сумно-жартівливо заявила Марія. – Дозволь, я сяду біля тебе?

– Сідай, – посунувшись, сказав Промінь.

– Що ж залишається від людини Землі? Після того, як особа зникне… вмре?

– Невже не розумієш? По-моєму, ви про це самі говорите. Досягнення людини, її радощі, любов, страждання не зникають. Адже це енергія. А енергія – позитивна чи негативна – творить, діє, впливає на світ. Отже, сума енергії минулої особи вливається у велике горнило простору, стає здобутком людства. Частково ви користуєтесь тим здобутком, але ще на низькому рівні. Через записи колишніх людей, через їх творення, картини, скульптури, машини, слово.

– А хіба можна інакше?

– Можна. Тільки тоді, коли людство стане, як одне ціле!

– Хіба це можливо?

– Безумовно. І на цьому не зупиниться хода еволюції. Розумні істоти оволодіють свідомістю загальнопланетною, потім всесонячною і так до Всебуття… Суть еволюції – це і є всеохоплення Буття. Ти зрозуміла мене?

– Навряд, – засміялася Марія. – Говориш то ти логічно, схема твоя досить розумна, але сприйняти це за істину?..

– Так, так, – лагідно посміхнувся Промінь. – Визнати такі ідеї – це значить, асимілювати їх, зробити їх своїми. Це значить, оволодіти свідомістю Всебуття… Ти тепер не сприймеш їх!

«Здорово обкручує він мене, – подумала Марія. – Щось не допомагає ключ прямоти…»

– А все ж таки поясни, – сказала вона. – А то таке мислення… як би висловитись…

– Не треба, – швидко озвався Промінь, і в його очах пробігла хмарка суму. – Я відчув твою думку. Ненормальне мислення, ти подумала. Не заперечуй. Ти ж сама говорила – будемо відкритими…

Марія опустила очі додолу. Хворий дав їй урок етики. Але в чому річ? Як він перехоплює думки? Телепатія? Цілком можливо. Тонка, вразлива натура…

– Я згоден з тобою, – помовчавши, сказав Промінь. – Моє мислення, справді, ненормальне. Що таке норма? Стандарт, звичне для певного рівня розвитку. Але всяка норма, стандарт старіють, коли розвиток іде далі. Вони відкидаються, замінюються іншими. У вашому світі стандарт, норма – необхідне зло.

– Зло? – з подивом перепитала Марія.

– Зло, – повторив Промінь. – Необхідне.Бо ви ще не можете без упину мінятися, розвиватися. Матерія вашого світу дуже інертна. Але там, де є матерія пластична, стандарт був би просто відсутністю творчості. Безупинний динамічний процес розвитку – ось мета розуму. Думка розумної істоти і втілення її в матерії в такому світі невідривні. Ви ще пливете в потоці еволюції, пливете, як інертні тіла за водою. А треба бути плавцями. Свідомими. А для цього треба оволодівати все вищим і вищим класом свідомості. Сонця, Галактики, Мегасвіту… І до Всебуття…

– Як це можливо? – зітхнула Марія. Вона вже забула, що розмовляє з хворим, і лише намагалася слідкувати за його думкою. – Як можливо оволодіти свідомістю системи? Це фантасмагорія!

– А як стало можливим, – підхопив Промінь весело, – що амеба «оволоділа» свідомістю людини? «Система» людини для амеби – це Метагалактика. Хіба не так? Уяви собі, що амеби мислять, сперечаються. І одна з них задає запитання: «Чи зможемо ми оволодіти свідомістю того космічного гіганта, що ходить по березі океану?»

– Я вже зрозуміла, – сказала Марія. – Дуже цікава думка. Дуже образна. Але все-таки…

– Що?

– Амеби і люди – спільний ланцюг біологічного розвитку. А люди – і небесні тіла…

– Я не казав про небесні тіла. Я казав про системи. В розумінні масштабів. Я казав про спільний розум тих систем. І про те, що всяка розумова істота неминуче вливає свій розум в загальний океан Всесвіту. І тоді вона стає безсмертною. І безсмертними в нійстають всі минулі покоління. Бо така істота воскрешає їх з єдиного поля Буття в своїй свідомості…

– Зачекай. Досить, – попросила Марія.

Вона підвелася з каменя, пройшла кілька кроків, зупинилася над берегом. Серце сильно і тривожно калатало в грудях. І знову, як тоді, горіли щоки, кололо в пальцях.

«Хто ж він? – стукотіло у її свідомості запитання. – Хто він? Хворий? Параноїк? Чи не занадто багато для хворого? Чи не занадто струнка і логічна схематика його світогляду? Так що ж тоді – допустити, що він говорить правду? Що він справді з «інших світів»? Ні, ні, це абсурд! Не можна навіть заїкатись про це нікому. Засміють! Єдиний вихід – іти далі, до кінця! Якщо це хвороба – свідомість його не витримає напруги безперервного фантазування. Треба довести його в перехресних запитаннях до межі неймовірного! Лише так можна спіймати його на непослідовності або на патологічності…»

Вона різко обернулася, поглянула на Променя. Він сидів непорушно, загорнувшись в свій синій халат, і розглядав квітку шипшини, як раніше. Відчувши погляд дівчини, підвів голову. І раптово запитав:

– Марія, для чого мене привели сюди?

Він вперше назвав її ім’я. Це було несподівано. Голос його був ніжним і сумним. А безодня очей вимагала правдивої відповіді.

– Це лікарня, – прямо сказала дівчина.

Він легко хитнув головою. Зітхнув.

– Я так і думав. Мене вважали хворим. Психічно неповноцінним. Я згадав свій досвід в нижчих світах. Мені зустрічались такі явища. І все ж таки дивно – наскільки люди в полоні інерції. Все, що не складається в їхній стандарт мислення, вважають патологічним, хворобливим. Це біда вашої планети…

«Що ж, багато де в чому він правий, – подумала Марія. – Але мені необхідно спіймати його». Раптом в її свідомості блиснула рятівна думка. Адже це коник більшості божевільних. Бог. Треба запитати в містичному аспекті. І вона несподівано і ніби непослідовно запитала:

– Послухай, Променю… Ти твердиш, що твоя країна – Всебуття. Отже, ти всюдисущий, всезнаючий, всемогутній? Цими атрибутами наділяли богів! Отже, ти бог?

Промінь вислухав запитання спокійно. І засміявся. Тихим, ніжним, як дзвіночок, сміхом. Він дивився на Марію так, ніби вона була дитиною. Потім він сказав:

– Яка ти наївна, Марія. Що таке «бог»? Історичне, еволюційне поняття. Боги виникають і зникають. Але є поняття вічне. Людина, чоловік, ману, мислитель. Майже всі мови вашої Землі зберегли суть поняття. А найкраще – ваша мова. Чоло-Вік. Вічний Розум. Я відчуваю, що ваша мова формувалася під впливом високих істот. Отже, людина творить богів і скидає їх. Вона проходить через Безмежність, посланець Єдиного Закону, дитя Великої Матері Природи, Єдиного Життя. Бог, боги, хоч і велика сила у ваших поняттях, але обмежена. Вони незмінні. А Людина – сила необмежена. Вона проходить сферу за сферою, коло за колом, і нема кінця її шляху. О Марія! Боги є фантастичні творчі сили, породжені думкою людини. Думка людини оформлює стихії простору в гігантів добра чи зла. А досягнувши наукового світогляду – руйнує їх! Але навіть зрозумівши це, зруйнувавши утвори своєї дитячої фантазії, людина все одно вигадує безліч проміжних сил, уже наукових богів. Та коли вона зрозуміє, що вона – єдина, тоді непотрібно буде легіонів богів. Людина буде все…

– Ти далеко зайшов, Променю, – сумно сказала Марія. – Твій світогляд стрункий, цікавий… але він для мене, наприклад, лише абстракція. Цікава, піднесена, романтична… але абстракція. Що дасть такий світогляд Землі? Чим допоможе людям? Як ти зв’яжеш воєдино вищі світи Всебуття і багатостраждальну Землю? Стан всерозуміння і наші мільйонноликі пошуки Істини?

– Я ждав цього запитання, – зрадів Промінь. – Сідай сюди, Маріє… Бачиш квітку?

– Бачу… Що ти хочеш сказати?

– Тобі подобається вона?

– Вона прекрасна…

– О, чуєш? Прекрасна. Ти сказала слово: краса. Що воно означає?

– Що означає? – розгубилась Марія. – Як тобі сказати… Ну, гарний, позитивний, приємний…

– Не повна відповідь, – сказав Промінь. – В самому слові є відповідь. Краса… красний… червоний… гарячий… активний… енергійний… такий, що найактивніше виявляє свою суть в завершенні…

– Найактивніше виявляє свою суть і негативне, огидне, – заперечила Марія.

– Ну то й що? – підхопив Промінь. – Але огидне негативне падає, розкладається. Воно не дає парості чи зерна для Безмежжя, воно засуджене на загибель, воно – не еволюційне! Отже, прекрасне – це те, що на своєму рівні повністю виявило свою еволюційну суть, завершило свої можливості. Це щодо істоти або рослини, речі. А щодо явищ, подій – то це стремління до еволюційного чи гармонійного поєднання, синтезу…

– Зажди, – знову озвалася Марія. – Ти забув моє запитання…

– Ні, не забув. Ти хотіла знати, як Земля чи планети, подібні до неї, можуть поєднатися з світом Всебуття? Ти не можеш уявити собі таку багатоликість форм воєдино?

– Так.

– Відповідь одна. Краса. Гармонія. Синтез. Ти знову хмуришся, Марія. Ти вважаєш, що це слова, за якими нема конкретного змісту. Це не так. Я поясню. Справа не в знищенні форм, о в зведенні всіх чинників Буття до єдності через красу, через гармонію. Чому люди відчувають нещастя, горе? Чому у вашому світі ллється кров і вмирають люди, чому я бачу гниття і розклад, стогін і сум? Тому, що у вашому світі не досягнута гармонія єдності. Речі, явища, тварини, люди протистоять одне одному, а не співпрацюють. А коли співпраця є – там зникає горе. Там панує радість. Там любов і краса. Але чи багато краси у вашому світі? Лише окремі оази, окремі джерела. І океан дисгармонії. Мелодія Світу розірвана на окремі ноти. Кожен звук окремо, кожна нота окремо не мають смислу. Тільки в гармонійному поєднанні вони створюють мелодію. Так і в житті. Ноти вашого буття, його елементи зібгані в дисгармонійних акордах. Лише деякі красиві – люди, музика, твори, будівлі, ідеї, пейзажі. Але весь світ загалом – конгломерат дисгармонійних поєднань. А треба прагнути до такого життя, де буде єдиний акорд, єдина мелодія, що об’єднає всі елементи світу…

– Я зрозуміла твою думку, – сказала Марія. – Вона стверджує те, що люди Землі давно висловили в поняттях – свобода, рівність, братерство…

– Чудові поняття, – сказав Промінь. – Але ви самі не знаєте, наскільки вони глибокі. Ти розумієш, що таке свобода? Чи може мати свободу істота, яка живе в світі форм? Яка залежить від погоди, від випадку, від настрою, від машин, від їжі, від близьких і далеких, від суспільства, від минулого і сучасного? Ні. Як же досягти свободи? Красою, гармонізацією. Знову ми повертаємось до краси, до поняття безмежної співпраці з Всесвітом. Тільки світ Всебуття є повна свобода. У вашому світі – все тікає з рабства. Вся еволюція розуму, вся наука, – це втеча в царство свободи, в царство Всебуття. А братерство? Чи ви зрозуміли його як слід?

– Де ж воно, братерство? – запитала Марія. – Чому не виявляє себе?

– Даремно кажеш так, – сказав Промінь печально. – Воно виявляє себе без упину. У всій Безмежності. Космічна еволюція користується не лише імпульсом природи, а й могутньою силою розумних істот Всесвіту. Та щоб побачити це, треба піднятися до них. До їхнього рівня. Так пташеня в яйці не бачить навіть того, що його висиджує дорослий птах. Тільки вилупившись, воно збагне це. Яйце – великий символ. Суть еволюції – в яйці.