Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 33 страниц)

4

Павло замовк.

Мовчала Таня. Здавалося, ніби вона спить. Та очі її були відкриті, в них пливло зоряне марево.

В гущавині ухав сич. Зі сну застрекотала сорока. Таня заворушилася, тихо промовила:

– У мене тривожно на серці. Це не проста легенда, Павлушо. Там щось сталося…

– Де, Таню?

– На Марсі. Щось сталося з тими, хто залишив цю казку на чорному камені. Я не вмію висловити, але так говорить серце.

– Я теж думаю так.

– Вони втратили щось дороге. Вони одірвалися від найближчого. Що це?

– Ми зможемо про це дізнатися лише від них, – сказав Павло.

– Але ж ти не бачив їх?

– Не бачив. Та вони є… Я знаю… Я буду добиватися нової експедиції.

– Сам? Без товаришів?

– Не знаю. Можливо, сам. Бо для побудови корабля на двох і більше треба багато часу… А чекати не можна…

– Тебе не пустять…

– Доб’юсь… За будь-яку ціну. Я не знайду собі місця, доки не розгадаю таємниці… Ти ж сама збагнула, що там розгадка чогось важливішого… важливішого, ніж наука, техніка, космічні польоти… Ось чому я повернувся не таким… як був… Той крик серця… невідомих братів… він змусив боліти моє серце. Що мені з того химерного запису? З тої казки, в якій нам навіть символи неясні! А серце відчуває дивний зв’язок…

– Не дивний, – прошепотіла Таня. – Все зв’язано. А розумні істоти сусідніх планет… тим більше…

– Я довго шукав їх, – вів далі Павло. – Але не знайшов. Я почав сумніватися в їх реальності. Але ж все свідчило, що живі істоти, розумні істоти на Марсі є. Хто зупинив падіння корабля? Хто врятував мене? А втім, що я кажу? Падіння не було зупинене! Корабель, безумовно, розбився, і я загинув.

– Що ти кажеш, Павлушо? – злякано скрикнула Таня.

– Так, так… Це правда! Я ж відчув удар, я відчув, що вмираю… Я бачив, що поверхня Марса вже була за кількасот метрів від корабля. І швидкість падіння сягала трьох кілометрів на секунду. Ні, неймовірно затримати падіння біля поверхні планети… Мені навіть здається… інколи здається… що вони відновили все заново… весь корабель… ось чому деякі вузли замінені, матеріал інший, зовсім інший, а дещо просто не наше…

– А ти? – з острахом запитала Таня, підіймаючи личко з колін Павла. – Ти ж як?..

– І мене… відновили, – сумно пожартував Павло. – Напевне… А втім, що я знаю? Адже на мені ніяких знаків пошкоджень? Я складений з елементів тих самих, пам’ять залишилась, любов до Тані… до тебе (він поцілував дівчину) теж! А все інше можна дізнатись лише від них… від них… і ти правильно сказала, що там велика таємниця. Її треба взнати. Для людей Землі. Ми вийшли в Космос. Ми не знаємо ще всіх небезпек і загадок… Ми, власне, знаємо нікчемно мало… Лише ступаємо перші кроки в безмежних джунглях природи. І ті, що пройшли ці джунглі, можуть допомогти нам…

Таня зіщулилась від холоду, притиснулась до Павла, солодко позіхнула. Він занепокоєно зазирнув в її личко.

– Любенька моя… Ти спатки хочеш. Та й у школу зранку. Ходімо. Ходімо, Танюшко… А то космос космосом, а закони Землі вимагають свого…

Таня усміхнулась з заплющеними очима, підвелася, опираючись на його руку, шепотіла:

– Веди мене, Павлушо. Ми завтра будемо говорити ще… Чи то пак сьогодні… І сьогодні, і завжди… і всю вічність з тобою…

Він, ніжно підтримуючи її, вів Таню по лісовій дрімотливій дорозі. А на сході, над фіолетовою стіною лісу, вже загоралась лагідна зірниця…

5

Кілька годин Павло спав непробудним сном. Ні звуку, ні образів. А потім могутня хвиля почала колисати, зоряні спіралі сповивали тіло, мчали його. Відчувався блискавичний політ. Куди? Для чого?

Він знав, що попереду велика мета. Яка вона? Що собою являє?

Простір мовчав. Тільки зорі та гігантські скупчення далеких галактик срібним маревом пропливали в безмір.

Серце боліло, нило. Воно бажало ясності. Павло напружував волю, розум, вдивлявся в далечінь, намагався поглядом пробити пелену туману, що огортав виднокрай. Несила! Все даремно!..

– Я допоможу тобі, – прозвучав у Космосі тихий голос.

Серце Павла тріпоче від радості. То вона. Таня. Вічна подруга. Частка його розуму, серця, єства.

Ось вона наближається, видно сяєво ЇТ серця. Воно вібрує голубими хвилями, огортає Павла…

– Збирають на мітинг! – прогримів бас у просторі.

Постать Тані метнулася, мов блакитний птах, вгору, щезла в калейдоскопі хаотичних барв. Павло прокинувся.

Біля порога стояв чоловік. Він про щось розмовляв з матір’ю. Павло придивився. То був секретар райкому. Він побачив, що Павло прокинувся, усміхнувся привітно. Його блискуче повне обличчя радісно розпливлося.

– Павле Григоровичу! З благополучним прибуттям! А я оце, не відкладаючи в довгий ящик, метнувся по району, збираю людей!

– Куди? – здивувався Павло, швиденько натягаючи штани, сорочку.

– Як то куди? На мітинг. З нагоди щасливого повернення до рідної оселі. Там вже все приготовлено. Млинівка тепер буде Ковалівка. Школа вашого імені і так далі. Сюрпризів багато!..

Павло не знав, чи йому сміятися, чи сердитись. Він скочив з полу, почав шнурувати черевики.

– Для чого ж Ковалівка? – знизав він плечима. – Млинівкою воно, село це, було, хай і залишається. А то скоро доживемось до того, що повернеться космонавт з Космосу, а Земля вже не земля, а скажімо, Іванівка.

Секретар сміявся, розводив руками. Мати схвально хитала головою.

– Так їх, синку, так… А то звикли до самовозвеличення!..

– Стимул! – заперечив секретар. – Без цього не обійдешся…

– Який там стимул, – заперечив Павло. – Егоїзм найчистішої води. Треба привчити молодь, щоб вона творила і діяла не ради відзнаки, не ради винагороди! Що ви бажаєте – в комунізм тягти преміальні та подяки. Нагородою хай буде сама дія, творчість, робота…

– Рано, рано ще, – посміхався м’яко секретар. – Це ви сягаєте, Павле Григоровичу, в досконалу епоху… А ми…

– Що ми? – Павло зупинився перед дзеркалом, хутенько чесонув волосся. – Матусю, злий води. А ми хіба гірші від наших нащадків? Не розуміємо, де хороше, еволюційне, а де від минулих темних епох?

Він схилився над відром, пирскав, хлюпав, а секретар, чухаючи широку потилицю, говорив:

– Ну, це ми з вами залізли в хащі філософії, а зараз треба вирішити дуже практичне питання: коли призначити мітинг?

Павло взяв рушника з рук матері, втер обличчя, руки, зітхнувши, сказав:

– Якщо вже без цього не можна, то не сьогодні, а завтра. Навіть у Москві зглянулися, спочатку дали мені відпустку, а ви хочете насісти…

Секретар схопив Павлову руку, потиснув, засяяв веселим обличчям.

– Ну й домовились. Значить, завтра. Нащот Млинівки хай буде по-вашому. А школу таки найменуємо: імені Павла Коваля.

– Як хочете, – махнув рукою Павло. – Перетерпимо…

– Тоді ждіть машин. Десь о дванадцятій. Мітинг почнемо після обіду. Я побіг…

Секретар ступив через поріг, повернувся, підморгнув хитрим оком.

– А щодо стимулу, Павле Григоровичу, не так просто… Ой, не так просто…

І зник. Потім завуркотів мотор. Пролунав сигнал. Закричали хлопчаки.

Мати жалісливо подивилася на Павла, похитала головою.

– Вони таки заїздять тебе, Павлушо. Сідай до столу. Ось свіженька редисочка. Варенички. Такі, як ти любив. Може, чарочку?

– Не п’ю. Заїздять, кажеш? Ні, не заїздять! Я знову полечу, так що ніколи буде роз’їжджати по мітингах…

Мати злякано сплеснула руками.

– Полетиш? Куди?

Павло з’їв вареника. Засміявся.

– Як то куди? В небо. На Марс. А вареники неземні!

По материній щоці покотилась сльоза. Вона похнюпилась, витерла очі фартухом.

Павло зітхнув, тихо сказав:

– Матусю… Не треба. Матусю…

– Не буду… Не буду, синку… Я нічого. То так, не витерпіла. Я й знала, що ти такий. Ще змалку знала. Тягне тебе в небо. Значить, так треба. То якби по приказу – то можна й одмовитися. А коли серце тягне… не одмовишся. Такий і батько був у тебе…

– От і домовились! – бадьоро сказав Павло, щоб розвіяти сумний настрій. – Та ти не журись, коли то ще буде!..

– Знаю я тебе, – слабо осміхнулась мати, несучи глечик до столу. – Місяця не просидиш, добиваться будеш!.. Тут ряжанка, їж!

– Може, не пустять, – сказав Павло з сумнівом.

– Хіба такого не пустиш? – з прихованою гордістю заперечила мати. – Доб’єшся. Ну що ж… Лети… А я про тебе… думати буду…

Павло згадав тьмяну свічку, чорну ікону богоматері, зігнуту постать на долівці, і серце його стислося болем. Але він промовчав, нічого не сказав. Хай! Вона, як уміє, захищає сина від небезпек космічного шляху…

Він подякував за сніданок. Виглянув у вікно.

– День буде – як у казці. Піду погуляю…А то завтра запряжуть – не одкрутишся…

Мати несміливо сказала:

– Павлушко… А як же… Таня?

– Що, мамо? – здивувався син.

– Треба ж якось… записатися… весілля зіграти!

Павло засміявся, підступив до матері, цмокнув її в голову.

– Смішна ти моя. Записатися – запишусь. А весілля – не знаю. Що мені робити на весіллі?

– Роблять же всі інші!..

– Ну й хай… А втім, як захочеш. Можеш робити весілля. Тільки я на ньому сидіти не буду. Хай самі п’ють і гуляють.

– Образяться, Павлушко…

– Хм… Ти думаєш, образяться? Тоді знаєш що? Не треба ніякого весілля. І нам буде добре, і їм… Ображати людей не слід!..

Павло, хитро всміхаючись, вийшов у сіни. Здалека гукнув:

– Прийдемо надвечір з Танюшкою. Приготуй нам що-небудь. Ото й буде весілля…

Він минув вузьку покручену вуличку, попрямував до школи. Поздоровкався до сусідських жінок, які підгортали картоплю.

– До Тані? – безцеремонно запитали вони.

Павло мовчки хитнув головою. Пройшов. А ззаду чулася відверта розмова:

– Ото щаслива. Дождалася-таки Павла. Герой!

– А герой! Бачила – секретар сам прикотив на машині. Увивається! Тепер Павлові тільки сидіти та гроші получати. Хватить і йому, і Гапці до смерті. Та й дітям на вік забезпечить, як будуть…

– Таке скажеш! Хіба Павло всидить на місці? Попреться знов у небо! Він такий причинний змалку!

– Здуріє хіба? Раз пощастило – то хай шанується…

Павла аж занудило від того діалогу. Він наддав ходу, ввійшов до посадки. Хвоя колола щоки, сипала дощик жовтавого пилку. Він постояв, подихав смолистим ароматом. До тіла вливалася снага, серце стукало сильно, тривожно.

Павло рушив далі. Тихенько пробрався до школи. Щоб ніхто не побачив, прослизнув попід стіною до коридору. Там було пусто. За дверима плив гомін. Йшли уроки. З учительської вийшов дідок на одній нозі з милицею. Він побачив Павла, застрибав до нього, радісно усміхаючись. Павло пізнав його. Це був споконвічний сторож школи дід Пилип. Він був і до війни, пережив війну, вийшов на пенсію, але школи покинути не захотів.

– Паша, – шепотом озвався він. – Чого ж ти сам, без нікого? Яким вітром?

– Добрим, діду, добрим, – сміявся Павло, потискуючи йому негнучкі пальці.

Ріденька борідка сторожа, схожа на пасмо конопель, переможно майоріла в повітрі, рука бадьоро жестикулювала.

– Молодця, Паша! Прославив нас. Тут діти не знають, як всидіти на уроках! Все ждуть тебе. Всі збираються в небо летіти!..

– Ну, всі полетять, хто ж на Землі залишиться? – усміхався Павло. – Серцем летіти треба…

– Правда, правда, – піддакнув старий Пилип. – Оце тут Танюшка. Її клас. Четвертий. Молодця, вчителька.

Павло підійшов нишком до вказаних дверей. Звідти глухо долинав голос Тані. Сторож тихесенько прочинив двері.

– Послухай, коли хочеш… А то викличемо…

– Не треба, – зашипів Павло. – Я тут…

– Ну, як хочеш!

Павло бачив вузеньку спину Тані, десятки блискучих дитячих очей. Вона тихо, але натхненно говорила:

– Найголовніше – не звикайте до навколишнього. Звичка – це смерть. Звичка робить все звичайним, буденним. А буденщина перетворює найпрекрасніші явища чи речі в скопище сірих тіней. Повстаньте проти мертвих звичаїв. Хай залишиться один звичай – діяти на благо всіх людей, віддавати своє життя світу, людям, життю…

Сприймайте все, ніби вперше! Дивіться на небо, на сонце, на зірки, ніби вперше…

Подивіться на себе, на явище Людини в світі, ніби вперше…

Жахніться сміттю, жорстокості, розпусті, бруду, ніби вперше, – і прагніть лише вперед.

Подумайте про титанів людства, про тих, які горіли на вогнищах і лягали під кулями тиранів, про тих, які віддавали свої серця для грядущих поколінь і гнили в тюрмах, про тих, які прокладали шляхи в Безмежжя і одягали нашу Землю зеленим покровом садів та хлібів, ніби вперше, і уподобляйтесь їм в своїх діях, в житті!

Уявіть нову епоху, яку ми творимо, про яку мріємо, яку продовжуємо в Безмежжя, ніби вперше, і – оновлені, очищені від егоїзму, від власності, від заздрості, від всього нечистого і темного – юні і сильні, прагніть вперед!..

– Знай наших! – закректав захоплено дід Пилип за спиною Павла. – От рубає, так рубає. Така втре носа городським викладачам! Як пише, так говорить!

Таня почула голос сторожа, обернулась здивовано. Побачила Павла, підбігла до дверей. Засяяла вогниками очей.

– Як же ти? Прямо сюди? Підслуховуєш? – жартівливо погрозила вона.

– То не я, – виправдовувався Павло. – То дід Пилип.

– Я, я, – задоволено хитав борідкою сторож. – Мене карати треба… Ну та нічого. Кінчай, учителько, урок. На сьогодні і так буде.

Учні посипались, мов горобці, з парт, радісно защебетали.

– Павло Григорович! До нас на урок?

– Ні, ні! Я потім, – одбивався він. – Я так, випадково!

– Еге, – сміялися дівчатка. – Ми знаємо, як випадково. До Тетяни Сергіївни!

Таня червоніла, сміялася разом з вихованцями своїми.

Головатий підняв руку ззаду, басом сказав:

– Вношу пропозицію. Одпустити Тетяну Сергіївну на сьогодні!

Учні весело залементували:

– Одпустити!

– Хай іде!

– Самі проведемо урок!

– І відчитаємось перед директором, – заявив Головатий.

– Ну що? – підморгнув Павло. – Підкоряйся хоч раз учням!..

– Ну й холера, – похитав головою дід Пилип. – Придумали. А що ж, Танюшко, користуйся постановою учнів, поки її не одмінив директор! Га?

Павло схопив дівчину за руку, потягнув до дверей. Дівчатка навздогін зашепотіли:

– А за це плата належить!

– Яка? – вже з порога в тон їм запитав Павло.

– Прибути до нас у гості. В клас, і в школу взагалі!..

– Прийду!

Вони, сміючись, шаснули попід школою в посадку, ввійшли між дерева, попрямували горбами до лісу.

Павло здивовано поглядав на Таню, милувався нею.

– Звідки ти такі слова береш їм?

– Що, підслуховував?

– Мені дуже сподобалося. Тільки чи розуміють вони?

– А чому б і ні. Краще, ніж дорослі. Запевняю тебе. Дорослі сприймають шкаралупу, форму… а діти сприймають суть, зерно… Я відчуваю це…

– Але хто тебе навчив… так?

– Ти, – всміхнулася Таня. – І ще один дід… з срібною бородою…

– Жартуєш?

– Ні. Та я потім тобі розкажу… Все розкажу… Ми ж сьогодні тільки з тобою?

– Зі мною, Танюшко. Удвох. Підожди – я забув. Сьогодні ж наше весілля. Мама моя так вимагала…

– Яке весілля? – здивувалася вона.

– Наше. Тільки я їй сказав, що ніякої гульні не буде… Навіщо нам це. Записатись? Ну що ж – запишемось… коли так треба… А весілля наше буде на луках… в лісах…

Вони зупинились на вершині горба. Здалека виблискував повними водами Дніпро, огортався зелено-голубим маревом.

Павло заглянув у очі Тані. В сірих криницях сяяло щастя. Груди її високо здіймалися, ніби в передчутті чогось незвичайного.

– Зорі будуть нашими дружками, – прошепотів Павло. – Ліс співатиме весільної пісні. Квіти лугові прикрасять тебе, любов моя… А столом буде вся Земля…

– А до столу, – підхопила Таня, – ми запросимо братів з Безмежжя… і вся слава Космосу буде з нами…

– Правда, правда, – згодився Павло. – Ми з’єднаємося не для себе, ми лише відновимо ту єдність, яка порушена ілюзією роз’єднання. Ходімо, моя кохана, на велике весілля єднання…

СЛОВО ТРЕТЄ
ПОКЛИК ТАЄМНИЦІ

1

Недавно пройшла гроза. Ніжно гріло травневе сонце. Дерева цнотливо простягали до його променів молоденьке листя, квіти – рожеві, білі, оранжеві, струшували на землю росяний убір. То там, то сям спалахували райдужні бризки. Здавалося, що то з неба падають невидимі метеори, розсипаючись біля планети пружними акордами барв.

Павло спостерігав за симфонією природи, краєм ока дивлячись, як на площу, до трибуни, стікається гомінлива маса людей. Ось, майорячи червоними галстуками, під дроб барабана, йдуть піонери районних шкіл. Потім жовтенята… На сонці виблискують рубінами п’ятикутні зірки. Павло згадав: на руїнах марсіанських споруд він часто бачив такі зірки. Чому? Як опинився в чужому світі цей символ? Що він значить? А втім, хіба закони геометрі? власне, закони будови матерії та її розвитку не однакові у всьому Всесвіті?

Уява космонавта знову повела його серед оранжевих пустель, мимо примарних рослин, мимо суворих руїн. Тиша. Таємниця. Загадка віків. Загадка Космосу. Загадково усміхається Сонце. Загадково пливуть в нічному небі химерні супутники, породжені невідомою цивілізацією. Для чого? Що там зараз? Не може бути, щоб вони були залишені напризволяще. Тільки там… Тільки там розгадка. Якщо дозволять… Якщо його пустять знову… А втім, що значить – пустять? Хіба він хворий? Хіба не він привіз з далекого світу цілий потік таємниць? І їх треба розгадати. Не може людський розум жити поряд з таємницею спокійно! Усмішка далекого Сфінкса тривожить нас…

– Павле… Де ти? – прошепотіла Таня.

Космонавт повернувся на землю. Здивовано глянув на Таню. Вона показала йому поглядом на секретаря райкому, який вже почав промову.

– Пробач… Забув…

– Знову на Марсі?

Павло ледь помітно майнув повіками. Так. Так, друже, кохана, дружинонько моя… Видовжились наші дороги, піднялися з Землі у простір, попливли у Безмежність. Де кінець їм? Де станція, куди вони ведуть?

А секретар, палко жестикулюючи, сяючи повним задоволеним обличчям, виголошував:

– Син простої жінки, хлопець, який сидів поряд з вами, школярі наших шкіл, проклав шляхи до таємничих світів! Він прославив не лише село Млинівку, не тільки наш район чи область, він прославив на весь світ нашу Україну, наш Радянський Союз! Про що це говорить, товариші? Це говорить про те, що в нашому народі є бездонні скарби, скарби знання, скарби подвигу, і нам треба здобувати їх, товариші! А як здобувати? Трудом, товариші! Самовідданою працею, виконанням і перевиконанням планів, освітою, коротше кажучи, повною мобілізацією всіх внутрішніх і зовнішніх сил, товариші!

Чи можна було думати про такі подвиги простих людей у дореволюційні часи, товариші? Ні, не можна було… Згадайте сумну долю нашого знаменитого вченого Ціолковського, товариші…

Колихалися знамена. Принишкла юрба. Підіймалося сонце, щедро золотило буйну зелень, блищало в калюжах. Ряди учнів, розкривши роти, дивилися блискучими очима на космонавта, пропускаючи мимо вух промови, дівчата заздрісно і ревниво оглядали маленьку щуплу постать Тані, перешіптувалися. А Павло і його строга, маленька дружина пливли понад всім тим у невідомі світи. Хай лунають промови, хай шелестить папір під руками промовців, хай звучить заздрість чи радість, гордість чи захоплення. Шумовиння пливе на гребені хвиль, але не воно визначає суть стихії. Горять дивним вогнем очі дітей, стискуються несвідомо пальці хлопчаків, ніби тримають вони штурвали зорельота, задумані личка в дівчаток – вони бачать обриси нового світу, невідомого світу… Ось де стихія вогню, океан, творча сила, що переродить планету, що підніме її до єднання з Всесвітом!..

– А тому, – патетично, піднесено завершував секретар свою промову, – ще ширше розгорнемо змагання за дострокове виконання і перевиконання наших планів, дамо державі ще більше зерне і м’яса, яєць і молока, наповнимо засіки золотим хлібом, відбірним зерном, прославимо наш район не лише космічними польотами, а й космічними досягненнями на колгоспних та радгоспних полях! Ура нашому славному земляку Павлу Ковалю, товариші!

Площа гриміла криками «ура», оркестр Будинку культури грав величальні пісні. Жовтенята підносили Павлові та його дружині квіти, передавали подарунки – нехитрі, наївні – червоніли від замішання і захоплення. Виступали учителі. Виступали інженери. Говорили щирі гарячі слова піонери, комсомольці. Вони часто самі не знали, що говорили. Кликали до подвигів, до нового, обіцяли «загнуздати» природу, підкорити космос, заселити інші планети, завоювати галактику і метагалактику. Павло слухав, радів, сумував, думав. Як все складно! Як все непросто! Та хай, хай вирує стихія! Перші стежки, перші спроби… Вони наростатимуть, міцнішатимуть, стануть досвідом. Наука освоїть, обґрунтує, нові, дивовижні знання, вони стануть здобутком суспільства. І тоді виникатиме, народиться нова свідомість, нова етика, нова мораль…

Стало жарко. Промовці видихалися. Секретар витер піт з чола, сказав:

– Тепер, мабуть, ви, Павле Григоровичу?!

Павло підступив до бар’єра трибуни. Оглянув принишклих людей. Подивився на Таню. Вона шепнула:

– Дітям… Дітям говори…

Він зрозумів. Дітям. Їхнім ясним очам. Їхнім відкритим серцям. Їхнім палким душам, що вічно прагнуть в невідоме, в таємниче, в незвідане! Вам, нехитрим, вам, ненавченим складності і плутанини життя, вам, які готові прийняти в ніжні руки свої, в незрадливі серця, в ясну свідомість нову, дивовижну мудрість далеких світів!..

– Друзі! – пролунав над площею тихий голос космонавта. Помовчав якусь хвилю, ніби добираючи слова, поглянув у небо, знову опустив погляд на ряди дітей. – Земляки мої, брати! Скажу вам відверто, що я не прихильник великих зборищ. На них якось ніяково… на них не висловиш свою думку так, як хочеш… Ви, мабуть, розумієте? Ну, як сказати? Кожен з нас наодинці з дружиною, або з подругою, або навіть хлопець з хлопцем вільно скаже те, чого не посміє промовити перед громадою… Я бачу, що ви ще не зовсім розумієте мене… Я поясню! В моїй душі тепер багато такого… чого я просто не можу передати вам… а може, не посмію. Бо ви не зрозумієте, не збагнете! Не тому, що я особливий! Про це вже говорили тут… Я звичайний сільський хлопець, як і мої попередники – Попович, чи Титов, чи інші космонавти. Але мені довелося одному з перших бачити те, чого ще не бачили людські очі, точніше, погляд людей Землі. Отже, й думка, що зародилася в мені, просто не стала ще думкою всіх інших. Я слухав тут ваші промови… ваші хвилюючі, близькі моєму серцю слова. Про польоти, про майбутнє Землі, про підкорення природи і тому подібне. Я слухав, радів… і думав – як багато ще треба знати, збагнути, щоб правильно зрозуміти свій шлях. Скажу ще простіше: може, більшість з того, що ми тепер говоримо, про що мріємо, – не те, що треба, не те, що буде!

Секретар здивовано поглянув на Павла. Зацікавлено завмерла площа. Таня опустила повіки, посміхаючись куточками вуст. Добре, коханий… Добре кажеш…

– Ми йдемо у мрії звичним шляхом, – вів далі Павло. – Думаємо приблизно так: «Полетимо на інші планети. Освоїмо їх. Перетворимо в свої домівки, в свої поля. Підкоримо галактичний простір. Будемо їздити на екскурсію вже не на Кавказ, скажімо, чи Алтай, а на Альфа Центавра, в командировку не на північ або в туристську мандрівку не в Америку, а в туманність Андромеди або навіть в іншу метагалактику». Це поверхово! Ми почали ворочати гігантськими поняттями, не задумуючись про їхнє справжнє значення, не розуміючи, що тут перехід до іншого щабля світу, до іншої масштабності мислення, життя, розуміння, до інших енергій, до іншої свідомості, до іншої етики, нарешті…

Ми стоїмо перед новою революцією, друзі! І ця революція буде важчою за всі інші революції. Революція духу! Важко буде нам боротися з тими, що стоятимуть по інший бік барикад! Тому, що вороги не десь збоку, а в нас! На кожному кроці нас затримує косність, традиція, славолюбство, властолюбство, реакція, догми, забобони!.. Та що там рахувати? Кожен знайде сам в собі безліч таких «прикрас». Чому я кажу про це? Тому, що битва з самим собою необхідна в Епоху Космосу! Без неї нема цієї Епохи. Саме до цієї думки я веду. Тільки наївні люди можуть думати, що нічого не змінилося, лише масштаби стали іншими. Що можна буде кабаре будувати на Сатурні, а гангстеризм розповсюдити аж до Плутона, а то й до інших зоряних систем. Так мріють деякі західні фантасти. Інакше вони не уявляють майбутнього. Та не будемо про них. Навіть ми, хоч і стоїмо на твердій основі братства народів, єдності, прогресу, – часто переносимо свої уявлення нинішнього дня на грядуще. Ви ось говорили в своїх чудових виступах: «загнуздаємо» природу, «підкоримо» зоряні простори і так далі. Я знаю, що вогонь сердець ваших кличе до подвигів, до нового, до таємничого. Але традиційне мислення вкладає той вогонь в звичні рамця. «Загнуздати» природу! Ніхто не думає як слід про таке поняття. Адже природа наша мати. Ну хіба хто-небудь з вас став би мріяти про те, щоб приборкати, загнуздати власну матір? Ви усміхаєтесь. Вам здається абсурдною ця думка. Те ж саме стосується природи. Вона породила нас, ми, її діти. Отже, ми й повинні пізнавати її закони, використовувати їх в цілях спільного блага. Чи можна зробити щось, порушуючи закони природи? Ні. Таке порушення не приведе ні до чого, крім катастрофи. Отже, гармонійне поєднання інтересів людини з законами Природи, Світобудови – шлях для вас, гарячі серця, палкі душі!

Ви говорили про підкорення планет. Прекрасно! Але ж планети можуть бути заселені? І цивілізації на тих планетах на тисячі, мільйони чи навіть мільярди років старіші, мудріші за нашу, земну… Може, ми лише одна з наймолодших рас у Всесвіті! Все можливо в Безмежжі. Така думка образлива, напевне, подумає хтось з присутніх. А я гадаю – ні. Треба не культивувати надмірної пихи. Треба мислити широко, треба бути справжніми синами Космосу, раз ми вже вийшли за межі материнської планети. Яке має значення, що ми, може, ще юні, недосвідчені? Адже й Архімед, Ейнштейн, Ціолковський, Ленін були колись дітьми…

Грім оплесків заглушив промову Павла. Дитячі лиця сяяли, усміхалися. Таня підступила до чоловіка, шепнула:

– Розуміють… Не бійся складних пояснень… Я ж казала тобі…

Секретар схвально хитнув головою, цмокнув губами, сказав:

– Молодець, Павло Григорович! Закрутив добре. Так і треба. Не те, що ми – м’ясо, хліб. Дійсно – звикли ми до одноманітності. Варимось у власному соку. Ну, та без цього не обійдешся. От закінчимо парад – поїсти треба… Чи не так? Ха-ха!

– Всьому свій час, – усміхнувся Павло. А вголос продовжував говорити: – Я бачу, що ви чудово розумієте мої слова. Це не зовсім те, що виникає в мені… Я попереджував. Це лише тінь тих думок, які б я хотів передати вам. Завершуючи свій коротенький виступ, я ще повторю: не допускайте свідомість до сплячки, до рутини, до одноманітності! Будіть себе без упину, чатуйте в життьовій дорозі, готуйтесь до вічко: битви з пітьмою в серцях, в свідомості. Космічні дороги не лише в небесах, в просторі. Ваш секретар правильно тут говорив… Треба, щоб і труд наш, і освіта, і мислення, і все життя були космічними! Тільки тоді ми щиро і сміливо зможемо поглянути в очі далеким братам з інших планет. Тут, на Землі, – трамплін до всіх можливостей. Ви знаєте недосконалість минулого – шукайте ж зародки грядущих прекрасних поєднань, здійснень. Ці нові поєднання поведуть вас до надзоряних шляхів, про які ми навіть мріяти не можемо. Але не тягніть в ті таємничі дороги старі курники і сідала, не засмічуйте зоряний плин покидьками старого світу. Будьте вічно новими! Дивіться відкритими очима на світ, що оточує вас. Кожна травина, кожна квітка, кожен подих вітру готує для вас невідомі сили Природи. Зумійте знайти їх, застосувати для людства, для радості, для возвеличення Розуму! Позаду привиди, чад кадил, тюрми, тирани, забобони! А перед нами – хвилі світоносної Матерії, можливості якої безмежні!

Друзі мої! Чи розумієте ви, яка таємнича і прекрасна путь пролягає перед вами?..