Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 33 страниц)

Мелодія восьма
ВИРГОЛГОФА

Пливе, пливе кривава ріка…

Не видно їй кінця-краю, не видно берегів. Чад стелиться над страхітливим виром, палюче полум’я клубочиться до небес, застилає зоряну далеч непроникливою коричневою запоною.

Люди, планета в небезпеці!

Люди, де ви? Хіба не бачите – новий потоп заливає ваші села і міста, вашу кохану планету? Люди, єднайтеся, розбийте чорний фронт, щоб для дітей проглянуло небо, щоб для квітів заясніло сонце…

Серце виривається з грудей, йому тісно в клітці, йому боляче і несила терпіти нелюдські тортури. Наближається така грань, де кінчається міра страждання.

Оленка важко розплющує очі. Крізь червоний туман дивиться на своїх мучителів. Що вони ще придумають? Що вигадають?

Солдат з низьким дегенеративним чолом помітив, що вона відкрила очі, зрадів. Налив собі в склянку коньяку, випив. Підморгнув своїй жертві. Поворушив у грубці розпечені металеві знаряддя. Хрипко сказав:

– Ніколи б не подумав, що дівчисько видержить мою руку! Справжній мужчина! Хвалю! Ну що – попрацюємо ще, чи скажеш?

– Що сказати? – шепоче Оленка.

– Не дратуй мене, – ричить кат. – Не змушуй повторювати всієї процедури. Пожалкуєш!..

Оленка заплющує очі, всміхається сама собі. «Які вони смішні, які жалюгідні, прислужники тьми! Нічого не придумали за тисячоліття «пошуків», крім мук і тортур. Нічого, крім голгофи! Вже все було… Був Кампанелла, був Бруно, Галілей, були мільйони незламних бійців! Вони прокладали стежку серед кривавого виру, вони лишили мені запоруку терпіння. Печи, кате, муч, ти нічого не візьмеш, тільки злобу свою умножиш, а в ній потонеш сам…»

Тріщить шкіра. А болю нема. Нема! Вона вже піднялася над собою! Вона вже дивиться на своє тіло збоку! Їй не страшна ніяка земна сила. Вона вільна – і полетить, куди схоче…

Кат кинув з люттю розжарені щипці в огонь, плюнув. Закурив сигарету. Почав мити руки під умивальником. Старанно витирав вишиваним рушником рудоволосі товсті пальці.

– Диявол якийсь, – пробубонів він. – Вони, ці совєтські, ніби не з нервів зроблені…

В підвал, низько згинаючись, ввійшов офіцер. Недбало глянув на ката, довго дивився на прив’язану до стовпа Оленку. Повіки її затріпотіли, відкрилися. Затуманений погляд ковзнув по обличчю офіцера. Вуста здригнулися, жалібно всміхнулися. Офіцер одвернувся, сухорляве обличчя його тіпнулося гримасою.

– Що нового?

– Нічого, – буркнув кат. – Всю ніч бився з нею. Мовчить,

– Ви погано старалися, – сухо сказав офіцер.

– Все, що міг, – розвів руками низьколобий. – Я не бог. Але ви поганої думки про мої здібності!.. Вже з колоди можна було б щось випалити. А вона – як мертва!

– Мертва і є, – різко сказав офіцер. – Завтра повісимо. Серед села. Щоб всі бачили. Передайте її в комендатуру…

Слова ворога відбилися в свідомості Оленки. Її не замучать в підвалі. Її виведуть на чисте повітря. Як добре, як чудово… Ще раз побачити небо, дерева, вдихнути дніпровського вітру, глянути в очі людям, рідним людям…

Терпи, терпи, Оленко… Голгофа – страшний шлях… Тільки ж всяка голгофа має кінець…

Її вели по селу. Тим шляхом, де вона колись ішла з Миколою в сільраду записуватись. Тоді теж була весна. Так само виповнював береги Дніпро, так само виспівували в небі жайворони.

Катре, де ти? Ти заздрила мені в той день, ти кинула докір Миколі. Не сердься на мене. Привітай мене сьогодні, як сестру. Чому ж не вибігаєш тепер на вулицю, чому не зупиниш, не поздоровиш з весіллям. Останнє весілля…

Руки в Оленки зв’язані. На грудях дощечка з написом: «Диверсант і бандит». На щоках, на руках – синяки. Коса розпущена по спині. По боках – поліцаї, німецькі солдати. Фашисти недбало дивляться навколо, а поліцаї хмуряться, дивляться в землю. Вони впізнали Оленку, вони згадують юну дружину Миколи Горенка, вони пам’ятають учительку своїх дітей. Деякі з них співали в колгоспному хорі, виводили чистими голосами слова про дружбу, про братерство, про кохання. Невже забули? Невже так швидко могли змінити обличчя людини на зміячу личину?

Плачучи, йшли люди на майдан, до сільради. Їх виганяли поліцаї з хат, щоб показати видовище. Щоб зареклися йти у ліс, допомагати партизанам. Жінки ламали руки, причитували. Лаяли поліцаїв. Ті огризалися, сварилися.

Оленчин погляд – десь понад хатами. Страх, ненависть, жага життя – все одійшло десь далеко-далеко. В серці спокій. У кожного своя дорога. Як добре, коли пройдеш її, не спіткнувшись. Вона оглядає свою коротку дорогу життя. Їй нема чого жалкувати. Вона пройшла свою стежку, як належить людині…

А втім… неправда. Жаль. Жаль недожитого, недобаченого, недотвореного. Скільки ще блискучих дитячих оченят ждали її в стінах школи? Скільки пісень нею недоспівано? Скільки б симфоній Миколи прозвучало в просторі? Жаль стріли, що не долетіла до цілі…

Нічого. Інші продовжать мій шлях. Діти йдуть на зміну. Ось вони – стоять на майдані, туляться до спідниць матерів, тривожно і злякано дивляться на зв’язану вчительку. Хай дивляться, хай в серці ховають страшне видовище. Хай виросте в душах юних полум’я протесту проти дикунства і насилля. Дивіться, діти. Дивіться… Ваші діти вже не побачать такого. Не побачать, якщо ви не забудете жаху цих днів…

Свіжотесана шибениця височіє на майдані. Теліпається зловісна петля в просторі. Поліцай протирає її милом, пробує зашморг. Над майданом панує похмура тиша. Тільки ледве чутне хлипання жінок порушує її…

Оленка в супроводі конвою пройшла натовп дітей, стариків, односельчан, наблизилась до шибениці. Рівним кроком піднялася на підвищення… Оглянула людей…

Спокійно, спокійно, Оленко. Ще небагато. Зовсім недовго…

Дідусю, Миколо… Дайте сили мені! Дайте мені не втратити мужності до кінця дороги!..

ЗУСТРІЧ

Роздираючи сукню в шмаття, бігла Марія до своїх. Швидше, швидше! Треба встигнути. Серце вискакує з грудей, коле в легенях.

Марія на одну мить зупинялась, притулившись до дерева, відсапувала, тримаючись рукою за груди, бігла далі. Вже недалеко. Густа ліщина, кущі терну, чорні купи колишніх лисячих нір…

– Стій, хто такий?

З-за кущів виступив Вася. Він пізнав Марію, стривожено кинувся до неї.

– Що трапилося, Маріє?

Вона схопилась за його плече, ледве вимовила:

– Командира…

Вася притулив долоні до вуст, закричав совою. В кущах з’явилися постаті. Попереду – Микола. Він помітив Марію, махнув привітально рукою. Крикнув:

– Маріє, я жду. Незабаром вирушаємо до щорсівців!

Дівчина метнулася до нього, схопила за руку. Випалила напруженим голосом:

– Я з Зеленьок. Там сьогодні вішають дівчину. Треба виручати!

– Яку дівчину? – скрикнув Микола.

– Молоду, – сказала Марія, – русокосу, високу. Її мучили три дні. А тепер – вішають…

– Я не про те, – перебив її нетерпляче Микола. – Хто вона?

– Партизанка. Розвідник щорсівців! Миколо, треба виручати!..

– Нас лише чотирнадцять, – нахмурився Микола.

– А їх не більше тридцяти, – скрикнула Марія. – Невже не подужаємо?

– Артист! Ми підемо, – похмуро сказав Стецюк. – Навіщо мені моє життя, коли молоду дівчину вішають. Ходімо, Артист! Не гаймо часу!..

– Ми готові, – підхопив Вася.

Микола оглянув партизанів. Погляди друзів не опускаються. Вони спокійно і тривожно дивляться командиру у очі. Не він наказує. Наказує їхня совість.

– Маріє, коли призначено страту?

– Через годину. Біля сільради…

– Треба б було повідомити щорсівців. Так буде надійніше. Васю, доручаю тобі! А ми – вперед!

– Єсть!

Ні секунди не затримуючись, Вася метнувся бігом по стежині. Зник між деревами…

…Мовчки, дружним ланцюжком біжать партизани. Напружений подих, чіткий крок. Болото. Низькоросла посадка. Очерети. Мимо, мимо.

Ось тут вони з Оленкою перепливали на човні весняні води. Скоро знову тут забушує течія – ген як налився повінню Дніпро. Оленко, де ти, голубко, тепер? Чи знаєш, де твій Микола, чи ждеш його?

Високі столітні дерева. Цей ліс вже перед селом. Тут вони йшли ввечері, зморені важким плаванням. Оленка куняла, а дід розповідав Миколі свої лихоліття. Ген мріє на горбі пожарище. Нема матері, нема діда. Лиш чад курить над посадкою.

Нічого, нічого! Життя не вб’єте, вороги! Земля заховає руїни, виростить квіти, вигодує богатирів. Все мине, все забудеться. І радість загиблих переллється в радість прийдешніх…

Поза горбами. Поза млинами. Мимо колючих заростів акації. Вузенькими вуличками. Он вже мріє церква. Видно натовп. Шибеницю. О, прокляті! Що вони принесли на священну землю?

Партизани вже тримають зброю напоготові. Їх вже не тринадцятеро, а сто, тисячу, легіон! Хай там буде дивізія ворогів – тепер ніщо не зупинить стріли розплати!

Петля нависає над дівчиною. Вона щось кричить селянам. Офіцер махнув рукою. А з-за колгоспних сараїв вихором вирвалися партизани. Заторохтіли постріли. Впав на підвищенні кат. Натовп закричав, кинувся врозтіч. Затріщали тини.

Офіцер біля шибениці щось люто крикнув, оглянувся зацьковано. Він вихопив револьвер, наміряється на дівчину. І раптом Микола остовпів. Світ померк перед ним. Він пізнав Оленку. Ніби в сповільненому кінематографі, з жахливою очевидністю пройшли перед ним страхітливі події. Ворог вистрелив у Оленку. Вона впала навзнак, на зв’язані руки. А ще через мить удар у скроню кинув Миколу в непроглядну пітьму. Барвистою стрічкою закрутилися перед очима його блискучий плин Дніпра, соснова шибениця, закривавлена постать дружини.

– Оленко, – простогнав він.

Хаосом смерті навалились на нього безладні акорди руїнницької мелодії. Стиснули, здушили, відрізали від ясного світу…

А бій на майдані вже затихав. Поліцаї розбіглися по городах. Німці, які лишилися живими, втікали на машині за село. Партизани, зібравшись на майдані, сумно стояли над своїм командиром. Марія плакала.

Через півгодини до будинку сільради підійшли щорсівці…

ДОРОГИ

…Над лісом замиготіли червоні вогники. Знижувався літак. Вуркотіли мотори. Багаття кидали в небо золоті іскри. Літак застрибав по полю, заревів, розвернувся. Партизани кинулися до нього.

З люка вискочив льотчик. Його обіймали, тиснули руки. Він усміхався, похапцем говорив:

– Скоріше, друзі! Скоріше! Новини? Все в газетах, слухайте радіо! Лупимо фріців, аж шерсть летить! Ранені є?

– Є! П’ятеро.

– Швидше в літак!

З люка викидали вантаж, відтягали вбік. На носилках внесли поранених. Марія підійшла до літака. Її лихоманило чомусь, руки тремтіли.

– Спокійно, спокійно, – казав їй Агроном. – До своїх летиш, на Велику землю. Не покидай Артиста. Доведи його до ладу. Ми ж навіть не знаємо, хто він. Герой, а безіменний. Ну та зараз багато таких. Прощай, дочко. Щаслива путь!..

Хмари, хмари. Ліс завалюється вниз, тане в нічній темряві. Прощай, Україно! Прощай, ненько…

Хмари розходяться, знову зсуваються. Блимають кошлаті зірки. Гойдаються.

Марія схиляється над носилками, дивиться на воскове обличчя Миколи. Друже, невже для того я вирвала тебе з пащі могили, щоб знову втратити? Не може бути, не повинно бути…

А поряд з Миколою лежала непорушна Оленка. Бурхливі дороги війни з’єднали їх знову разом. Чи з’єднали?

Розплющ очі, Оленко… Простягни руку, Миколо…

Мовчать. Не ворушаться. Не бачать.

Гримлять мотори. Пливуть хмари. Колишуться зорі в неосяжному океані небес.

…Гул літаків. Перехрестя прожекторів. Де вона, що з нею? Невже це правда? Не треба ховатися, не треба боятися? Навколо свої, рідні…

До літака під’їхали машини. Низенький майор в окулярах, в теплому кожушку приймав ранених. До нього піднесли Миколу. Він оглянув його, записав.

– В госпіталь 3907. Ви з ним? Чудово. Сідайте в ту машину.

Вже сідаючи в санітарну машину, Марія почула, як майор наказував:

– Цю дівчину – зі мною. Негайна операція…

Машини рушили. Замиготіли зокола дерева, будівлі.

Нові дороги слалися перед героями. Куди вони вели їх? До яких обріїв?..

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
КОСМІЧНЕ ЯЙЦЕ

УВЕРТЮРА

Я залишився на другу ніч. Не міг не дослухати розповіді про долі героїв до кінця. Вони стали рідними, моїми. І я повинен був знати все, що з ними сталося.

Юрко збігав до сільмагу. Купив риб’ячих консервів. У сусідської тітки купив глечик ряжанки. Потім, повернувшись до клубу, розпалив грубку і почав кидати в духовку картоплю.

– Спечемо, – пояснив він. – Не так смачно, як в попелі, надворі, але все’дно добре. Поїмо, а потім продовжимо… якщо ви бажаєте…

– Як ви можете сумніватися? – гаряче сказав я. – Тільки чому ви про себе не розповідаєте?

– Що ж про себе? – усміхнувся він. – Це ще одна розповідь. Нові герої, крім цих. Так буде без кінця. В долонях Оленки, Миколи та інших ближніх і моя доля. Інші ситуації, але суть одна…

– А як ви потрапили сюди? Чому?

– Це не важко зрозуміти. Я по собі знаю, як потрібна культура селу. А уваги йому мало приділяють. Хіба не правда?

– А правда, – відповів я.

– Телевізори, радіо в селах є. Але то не істинна культура, а лише луна її. Та й культура потрібна не для насолоди, а для формування людей, їх етичного і естетичного зерна. Для цього треба, щоб музиканти, письменники, творці не осідали тільки в містах, а поверталися до природи… Щоб стояли біля колиски народної. Там де твориться хліб і поезія. Треба, щоб село не втікало до міста.

– Важко, – сказав я. – Давня традиція. А ще – бідність наших сіл. Бідність духовна. Та й матеріальна.

– А чому? – підхопив Юрко. – Зачароване коло. Втікають з села в місто. Сіють думку шкідливу, що село – анахронізм, що там живуть ті, хто нездатний для культури, хто невдаха…

– Дурниці, – сказав я сердито. – Більшість поетів, письменників, творців – з села. Природа, земля – лоно народу.

– Мої думки! – зрадів Юрко, вигортаючи картоплину з духовки. – Ще сира. Хай печеться далі. Знаєте, інколи доходить до абсурду. Йде дівчина чи хлопець в місто. Повертається в гості через рік. І вже розмовляє якимсь суржиком. Ні українська мова, ні російська. Якийсь жахливий конгломерат. Питаєш – що сталося з тобою? Чому ти калічиш себе? Ображається, відповідає, що не хоче говорити некультурно. Ви чуєте? Мова Шевченка і Франка – некультурна! Мова рідної матері – низька! А обивательська калічена говірка – це культурно! Жахливо. Я знаю багатьох російських хлопців. Учився разом в консерваторії. Так вони за один рік оволоділи українською мовою. І з радістю розмовляють нею. І кажуть, що наша мова – справжній скарб.

– Часто так буває, – сумно озвався я. – Доки маємо – не бережемо. А збоку видніше.

– Так. Тепер ви розумієте, чому я вернувся в село? За тим, чого хотів і Горенко. І Оленка. І дід Василь. І інші герої моєї розповіді. Ера космічна у нас. Треба, щоб на такому рівні була і душа народна. І не в якомусь аморфному космополітичному аспекті. А в неповторному, національному. Звичайно, ми не одстоюємо зубчики на вишивці. Це – дрібниці. Але мова – це зброя. Без мови – нема народу. Мова – це шлях, який пройшов народ. Мова – це думка, це неоцінимі перли духу, відшліфовані народом в тисячолітніх пошуках і стражданнях. Нарешті, мова – це культура. Без мови не буде пісні, не буде фольклору, не буде філософії, поезії, не буде минулого, а значить, і майбутнього. Дехто каже, що зрештою мови зникнуть… Можливо. Через мільйони років. Коли, скажімо, люди будуть єднатися думкою, якимсь надмовним способом. Але й тоді будуть відмінності, я певен. Ще більше, ніж тепер. Бо краса життя – в розмаїтості, в калейдоскопічності форм і виявів. Хіба не так?

– Так, – сказав я. – Я згоден з вами, Юрку. Можна уявити собі, що на всій Землі – одні лише українці! Або одні лише негри…

Юрко усміхнувся.

– Гарний приклад. Це зупинить поступ. Уніфікується культура, забудуться пісні різних народів, зникнуть традиції. Мертвечина, застій. Так, так. Лише завдяки різнобарвності націй переливається дорогоцінними променями єдиний кристал людства…

– Кристал. Добре сказано. Але як треба берегти кристал. Щоб він не тріснув, не забруднився. Цього ще нема на Землі…

– Нема, – згодився він. – Але буде. Буде братство, про яке мріяв Микола, буде єдина спілка народів планети. І кожен народ, кожна нація принесе в цю спілку неповторну своєрідність, віддасть її людству. Людству, а не собі. І людина, і народ повинні самостверджуватись не для себе, а для людства… От я й хочу нести музику, культуру в село. Не частівки, не банальні анекдоти. А глибоку, віковічну культуру…

– То ви консерваторію закінчили?

– Закінчив, – сказав Юрко. – Як і мріяв колись, до війни…

– І зустрічалися, мабуть, там з ними, – не стерпів я.

Юрко засміявся. Відкрив духовку, торкнув ножиком картоплину. Задоволено хитнув головою.

– Готово. Будемо їсти. Ось чашка. Наливайте ряжанки. Чудова ряжанка. Бачте, яка плівка? Може, спочатку рибки? Не хочете? Я теж консервів не полюбляю. А ви нетерплячий. Одразу хочете все. Заждіть трохи. Все по порядку розповім.

Я лупив гарячу картоплю, солив її, з насолодою їв. Запивав холодною ряжанкою. Слухав його уривчасті слова.

– Майже двадцять років я не зустрічав Миколи і Оленки. Загубилися вони у океані життя. Десь проходили рядом, а не доводилося зустрітися. Та й по правді сказати, я ж не знав, що Микола живий. Я знав, що він розстріляний, що на кручі його могила. А про ті події, що я розповів вам, дізнався зовсім недавно. Після війни тут побудували пам’ятник… Той, що ви бачили. Квіти на ньому завжди. Так, як я мріяв. Навіть взимку. Дехто з начальства бурчав, що це розкіш, що це фантазія. Але наша молодь палко дотримувалась традиції. І це чудово. Хай вони несуть в серці думку про безсмертя тих, які впали за народ! Герої не вмирають! Негоже думати про рентабельність легенди. Вона поза господарськими розрахунками. Чи не так? Я бачу – ви розумієте мене…

Коли ми повечеряли, Юрко одніс посуд в кімнатку за сценою. Потім повернувся назад і сів біля грубки. Підкинув дровець. Знову мерехтіли тіні на підлозі, нас огортала чарівна тиша. За вікнами вже не було хуртовини, на небі яскраво сяяли морозні зірки. Хиталися засніжені віти. Юрко поворушив дрова, сказав:

– Сьогодні в клубі – вихідний. Нас не потурбують. Понеділок. Я розповім вам все, до кінця. А втім, не все, а головне. Бо розповідати все – неможливо. Та й нецікаво. Але герої мої будуть інші.

– Як інші? – здивувався я.

– Не всі, – пояснив він. – А деякі. Але ви не дивуйтесь. Потім зрозумієте. Вкінці. Життя – складний вузол. Одразу не розв’яжеш. І розповісти по порядку – теж неможливо…

– А все-таки я не розумію. Ви кажете, що Микола живий. І разом з тим – його могила. Якась таємниця…

– Ніякої. Все просто. Не забігайте наперед. Хто може передбачити всі несподіванки долі, хто прогляне в життьовому тумані правильні стежки? Люди гадають – ніхто. А я переконався, що є і в випадковостях якась закономірність. І вона зв’язана з серцем…

– З серцем? – здивувався я.

– З серцем. З душею людини. З її думами, чистотою, відданістю добру. І те, що здавалося безнадійно заплутаним, затемненим, вбитим, – тільки серце одне може воскресити. Та що я вам говорю абстрактні речі! Слухайте краще розповідь. Може, в ній ви відчуєте іскри розуміння того, що я хотів сказати…

Мелодія перша
ПРІРВА КОХАННЯТАНЕЦЬ

Випускний вечір консерваторії був у розпалі.

Закінчилась дружня вечеря. Почалися танці. Джаз підібрався з своїх. Періодично хлопці і дівчата мінялися біля інструментів, сходили з естради потанцювати.

Відкриті вікна дихали весняною прохолодою, мерехтіли вогнями Хрещатика. Було весело, легко, ясно.

Оксана вийшла з танцю, притулилась до стіни. Тонко поколювало в серці, приємно паморочилась голова. Вона підійшла до дзеркала, поправила косу, перекинула її наперед. Замилувалась сама собою. Лизнула палець, пригладила густі брови, що зрослися на переніссі. Примружила великі, голубі очі, надула пуп’янком вуста. Всміхнулася і показала сама собі язика. Задавака, подумала іронічно. Хвастуха. Закохалася сама в себе. Заслуга не твоя, а матері і батька. Матері… А от на матір вона зовсім і не схожа. А батька взагалі не пам’ятає. Мабуть, на батька. А втім, яке це має значення? Хм. А все-таки має. Ще й яке! Хлопці так і стріляють очима на вулиці. Оглядаються за півкілометра. А чого їм треба?

В дзеркалі метушилися пари, майорів серпантин. Ніхто не звертав на Оксану уваги. Та ось вона помітила, що на неї хтось дивиться. Великі хлоп’ячі очі. Наївні, дитячі якісь. І трохи розгублені. Він став за спиною Оксани і дивиться на її зображення в дзеркалі. І мовчить. Смішний.

Дівчина різко повернулась до нього, знизу вгору подивилась в його обличчя. Він почервонів і нічого не сказав. Махнув пухнатими віями. Облизнув пересохлі губи.

«Як дитина», – подумала Оксана.

Заграли вальс. Дівчина всміхнулася, сказала:

– Що?

– Потанцювати, – несміливо озвався хлопець.

Вона поклала руку на плече йому. Він спалахнув, зітхнув глибоко, ніби ще не вірячи. І закрутив її в плавному ритмі. Дивився в її очі, моргав віями. Оксані було приємно з ним. Вона відчувала його сильні руки, круглі плечі. Тільки чому він такий наївний? Такий несміливий? Ніби вперше в місті. Вона потай оглядала його, оцінювала. Білі, мов льон, кучері, високе круте чоло, струнка постать. Чимось схожий на Єсеніна. Мабуть, дитячим поглядом.

– Ви, здається, по класу скрипки? – запитав він.

– Угу, – кивнула дівчина.

– Я часто бачив вас. Тільки…

– Що?..

– Боявся підійти…

– Чому? – дивувалась вона.

– Не знаю, – тихо ронив він.

І знову вихор вальсу, звуки мелодії, майво променів і людей, невисловлених думок і натяків.

– А як звати вас?

– Оксаною.

– А я Євген.

– Женя?

– Ага.

– Ви піаніст?

– Так.

– Ви з Києва?

– З Києва. У мене батько, мати, брат. Батько учений. І брат. А ви?

– Я теж із Києва. Живемо з мамою. Тільки мама у мене проста…

Хлопець здивувався.

– Що значить – проста?

– Санітаркою працює.

– А яке це має значення?

Дівчина знизала плечима. Справді, це не має значення. Чому вона так сказала?

– Як би я хотів… познайомитись з вами… – несміливо сказав Євген.

Вона кружляла, усміхалась, кокетливо говорила:

– А ми ж познайомились…

– Ви так вважаєте?

– А як же?

– І я можу вас запросити до себе в гості? Скоро я іменинник. Збираються друзі. Фізики, товариші Романа. Це мій брат. Буде цікаво. Ви любите науку?

– Дуже. Космос, кібернетика, космонавтика. Це страшенно цікаво!

– І я люблю. Тільки не так, як брат. Зовсім інакше…

– Що значить, не так, як брат?

– Цього одразу не скажеш. Це дуже довго… розповідати. Ось прийдете – почуєте. Прийдете?

– Не знаю…

– Чому… не знаєте? – жалібно запитав хлопець.

– Бо їду в Париж. На конкурсі виступатиму. А ви коли іменинник?

– Через місяць. В липні…

– Як встигну повернутись – прийду, – пообіцяла Оксана.

– Повертайтесь лауреатом, – сказав Євген.

– Постараюсь, – засміялася дівчина.

Вони ще танцювали разом кілька вальсів, танго. Євген осмілів, запитав:

– Ви додому… сама… чи хтось?

Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.

– Хтось не прийшов.

Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.

– А мені… можна?

– Що?

– Провести вас… додому?

– Угу.

Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав, їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поряд, в просторі майоріли ниті кохання. Вони колихалися, торкалися одне одного, вивчали. І знову розходилися.

По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Вона показала на вікно в напівпідвалі. Там жовтів вогник.

– Наші апартаменти, – сказала дівчина. – Мама не спить, жде мене.

Євген потупцював на місці, ніби ведмідь, щось пробурмотів.

Рядом пройшов якийсь перехожий, дихнув горілчаним духом. Підморгнув хлопцю.

– Не робєй, кориш! Цілуй її! Дівка – шо нада!

Євген зовсім розгубився. Оксана знизала плечима…

Перехожий сміявся, озираючись.

Дівчина подала руку. Він ніжно потиснув її, запитав:

– То як… буде?

– Так і буде, – весело відповіла вона. – Вернуся з перемогою… і тоді прийду. – Вона підстрибом побігла у ворота.

– Я буду ждати, – крикнув Євген. – Я дуже буду ждати!..