Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 33 страниц)

2

«Політ Павла Коваля наочно доводить, що поряд з нами у Космосі є розумні істоти. Вони ховаються, вони не бажають вступати з нами в стосунки. Що це значить? Лише одне. Вони ворожі.

Погляньте на Марс. Він покритий пустелями. Це підтвердив Коваль. Піски замітають зруйновані міста. Але над ними повзе мізерна рослинність, завойовує згасаючу планету. Істотам пощастило зберегти залишки цивілізації. Після чого? Певна річ, після війни. Після нищівної термоядерної війни, яка кинула Марс на тисячоліття назад. Але вони не здаються. Вони відновлюють свій потенціал. Вони запустили сотні років тому гігантські космічні кораблі – Фобос і Деймос. Вони спостерігають за нами. Вони з’являються інколи над нами на так званих «літаючих дисках». Земля перед загрозою підкорення. Це безумовно! Висока раса марсіан, не маючи можливості для господарювання на своїй згасаючій планеті, неодмінно поверне свій погляд до сусідів. Нам треба готуватись до нищівної війни!

Справді, чи не здається вам дивним факт повернення Павла Коваля? Чому вони одпустили його? Як взагалі він зберігся? Адже йому загрожувала катастрофа. Більше того, вона сталася – Коваль підтвердив це. Чи не врятували марсіани Коваля для того, щоб вивчити організм людини Землі, апаратуру, джерела енергії і тому подібне? А для чого? Чому так підступно, незрозуміло, таємниче?

Хіба можна уявити, щоб розумна, гуманна істота так діяла?»

«Нам здається, що факт повернення Коваля аж надто дивний. Хоч радянські агентства публікують дуже скупі відомості, з вірогідних джерел пощастило довідатись, що корабель «Марс-16» повернувся не таким, як стартував. Він дуже відрізняється від оригінального зразка. Він зроблений з іншого металу, невідомого на Землі, і містить в собі безліч приладів неземної конструкції. Все це наводить на дуже тривожні думки. Дехто припускає, що й сам Коваль – не Коваль. Це може бути дуже точно виконаний робот, який містить в собі всю інформацію покійного космонавта. Його визнала рідна мати, він одружився з земною жінкою, він виступає, їздить по Землі, веде себе, як людина… але він, безумовно, не людина! Він посланець підступних хитрих марсіан. Вони використали катастрофу корабля і смерть людини Землі, щоб заслати до нас свого розвідника. Люди Землі! Бережіться!..»

– Ну як – досить? – Президент відклав убік купу закордонних газет, примружив очі, оглянув співбесідників. Не можна було розібрати по його замкнутому обличчю, по вузьких зібраних вустах, по втомлено опущених повіках, що він думає: іронізує чи ні? Сміється над тільки що прочитаним чи очікує реакції присутніх.

Виснажене обличчя Петрова гидливо зморщилося. Павло Коваль ясно, по-дитячому усміхався. Він кивнув президенту, сказав:

– Досить. Все зрозуміло…

– Що тобі зрозуміло, Павлушо? – тихо запитав президент.

– Як завжди… Шум, сенсація, марення…

– Не так просто… Не так просто… – Президент суворо задумався, з силою потер перенісся. – Вся ця «писанина» переслідує безліч цілей… і політичних, і філософських, і навіть військових. І ми не будемо розбиратися в них… Аромати нехороші… Але… все пізнається від зворотного…

– Я не розумію тебе, Сергію Олександровичу, – озвався Петров.

– Поясню. – Обличчя конструктора і Павла запитливо повернулись до президента. – Доводячи свою думку до абсурду, репортер справді ставить цілий ряд цікавих питань. Катастрофа відбулася. Катастрофа не відбулася.

Коваль загинув. Коваль повернувся. «Марс-16» стартував одним – повернувся зовсім іншим. (До речі, хтось із наших пробазікався, хоч я й наказував, щоб про це не говорили). Коваль знайшов на планеті залишки цивілізації, діючу систему іригації – і жодної істоти. Чи не занадто багато загадок. Навіть для науки, не кажучи про громадську думку Землі?

– Що ж ти хочеш? – запитав Петров.

– Ясності. Як і належить ученому. – Президент уважно поглянув на Коваля. – Як ти гадаєш, Павлушо? Паради проведені, мітинги там всякі, бесіди, прес-конференції. Накричалися, нахвалилися, наговорилися. А тепер, мабуть… і до праці знову…

Павло радісно засміявся, тріпнув кучерявим чубом. Карі очі його засяяли.

– Ач, – хитнув головою президент. – Зрозумів одразу…

– Я готовий, – ствердно сказав Павло.

– Тобто що готовий? – не зрозумів Петров.

Президент іронічно мугикнув.

– Який же ти недотепа. Павлуша спритніший. Він готовий летіти знову…

– Куди?

– На Марс, розуміється, – недбало кинув Павло.

– Що ви мене – розігруєте? Там, за стінкою, збирається Консультативна Рада Космоцентру, вона буде затверджувати наступний етап дослідження Марса, який… якщо я не сплю, відбудеться через два роки… а тепер я чую студентські репліки не тільки від космонавта, якому ще дозволено таке…

– А й від старого академічного вовка, – підхопив президент. – Ну, не будемо сперечатися так сумбурно. Ти, справді, подумай. Ми зіткнулися з неймовірним, з неправдоподібним явищем. Перший політ на іншу планету – результати виявились не стільки науковими, скільки сенсаційними. Ми не можемо залишитись спокійними. Не можемо сидіти і планувати, як колись. Ми повинні знати. Ти розумієш – знати!

– Але не ціною авантюр! – похмуро сказав Петров.

– А хіба перший політ був авантюрою? – гостро запитав Павло.

Петров мовчав. Президент усміхнувся. Примирливо сказав:

– Його тривожить, щоб не повторилось попереднє, Павлушо. Ти повинен зрозуміти…

– Я розумію. Але ж конструкція прекрасна. Не вона винна. Непередбачена радіація…

– Гаразд, – знизав плечима Петров. – Хай так. Можна захистити керування від радіації. Можна форсувати двигуни, щоб летіли в режимі прискорення… але ж збільшення габаритів? Це поки що неможливо… Ти знову повинен летіти сам…

– Я сам і полечу… Коваль комічно підморгнув президенту. Додав недбало: —Тим більше, що тепер мені не страшно летіти…

– Чому? – здивувався Петров.

– Тому, що я марсіанський робот. Ви ж читали тільки що?..

– Ет, – відмахнувся Петров. – Облиш…

– А чого? – озвався президент. – Може, й правда?

Петров вражено поглянув на нього.

– Чого ти дивуєшся? Може, в цьому є сенс? Хто знає? Позбирали кісточки Павлові серед пустелі, печінку, нирки, позгрібали ребра…

– Зуби, – додав космонавт.

– Перестаньте! – крикнув Петров. – Що ви мелете?

Президент замовк з відкритим ротом. Погляд його налився тривогою, острахом.

– Ви бачите? – тихо озвався він. – Тільки доведенням думки до абсурду ми розуміємо всю незвичайність ситуації. Я ж казав!..

– Я згоден, – тихо сказав Петров. – Буду наполягати на Раді.

– З урядом я поговорю сам, – промовив президент.

– Головне – маршрут. Розрахунки, – озвався Павло. – Пропоную без посадки на Марс. Це зекономить паливо…

– Фобос? – коротко запитав Петров.

– Так.

– Це цікаво. Дуже. Але складно… Треба подумати…

Павло загорівся, поклав на стіл руки, стиснув їх у кулаки.

– Тільки там розгадка таємниці Марса. Я певен. Тільки там ми спіймаємо цю жар-птицю. На Фобос. Більше нікуди…

3

Таня повернулася з школи надвечір. Ще й досі школа жила чарами недавніх бесід з славетним земляком. Учні прохали Таню кожного дня розповідати їм що-небудь про Павла, про його враження від Марса, від польоту, про його мрії. Тані було важко знаходити відповідні думки, слова, щоб не видати таємне, недозволене, передчасне. Але вона не відмовлялась. Серця дитячі прагнуть дивовижного, небуденного – це знак великої епохи Космосу. Треба щодня, щогодини сіяти в дитячі душі вогняні зерна нового посіву. А грядущі дні зростять міцні, гіллясті дерева…

Так думала вона, повертаючись додому. Вже Таня жила не там, де раніше, а в матері Павла. А проте не тільки його матері… а й її. Тані до серця припала блакитноока сива жінка – мовчазна, добра, роботяща. Інколи їй здавалося, що то лише примха природи дала матері скромну постать, сухенький стан, потріскані руки… а за опущеними повіками сяє полум’я великої мудрості, прихованої від світу… а в грудях, за темною сукнею б’ється вогнисте серце, як у славетного Данко!.. Чому Таня так думала? Вона не аналізувала свого почуття. Це було інтуїтивно, незбагненно. А може, враження те склалося підсвідомо, бачачи безупинну, непомітну титанічну роботу матері від зорі до зорі. Так мовчазно, так спокійно, так благородно можуть нести тяжкий хрест кожноденності тільки великі душі, тільки титани, що тримають на плечах своїх ношу світу…

Таня, підходячи до хати, відчула тріпотіння серця. Збагнула – жде радість. Відчинивши двері, побачила за столом Павла. Щасливо засміялася. Павло схопився з місця, випростався майже до сволока.

– А я знала, – тихо сказала Таня. – Що ти приїдеш… сьогодні…

– Що – снилося? – пожартував Павло, цілуючи її.

– А от і ні. Просто так знала…

– Тоді пророкуй далі, ясновидяща, що мені буде?

– Не знаю, як вона, – смутно обізвалася мати, пораючись біля печі, – а я знаю… Покинеш нас незабаром. В небо полетиш…

– Правда, Павле? – ледве чутно зітхнула Таня, сідаючи біля нього.

– Правда. І скоро.

Таня мовчала. Дивилася в його тривожні, темні, глибокі очі. Мовчала мати. Зітхала. Тихесенько носила від печі до столу тарілки зі стравою. Зупинилась, одвернувшись, витерла щось фартухом на щоці. І спокійно, ніби нічого й не відбулося, сказала:

– Їж, Павлушо… А то в небі… не зварять так, як мати…

– А ні, – радісно згодився Павло, беручись до вареників. – Таню, чого ж ти? Помагай…

Серце в Тані болісно стислося. Хотілося заплакати. Вона стрималася, вкусила вареник. Він застряв у горлі. Вона закашлялась, проковтнула, спитала невлад:

– Запис… на камені розшифрували?

Павло здивовано подивився на неї, хитнув головою.

– Умгу…

– Ну що?

– Точно те ж саме, що і в мене. Я похвалився їм. Так лаяли, що зразу не дав, що примусив вовтузитись так довго. Ламали голову, сперечаються й досі. Одні кажуть, що це просто один з древніх записів їхньої творчості… так би мовити, міф чи казка… інші наполягають, що це символічний запис… Ну, хай сперечаються. А ми… спробуємо знайти… авторів!

Павло повечеряв, подякував матері, встав з-за столу. Виглянув у вікно. Сонце сідало за купу хмар, запалювало криваву пожежу над обрієм.

– Гуляти хочеться. В лісі походити. Хтозна, скільки доведеться бути там… Ходімо, Таню?

– Ходімо, – тихо сказала Таня.

Мати схилилася до неї, нишком озвалася:

– Веселішою будь… Терпи, доню… Простели йому хорошу дорогу… Повернеться, не сумуй! Чує серце моє…

– Буду веселою, мамо, – осміхнулася Таня.

Вони вийшли у вечір. У шум весняний, передлітній, у сутінки буряні. Насувалися хмари, дихав сильний вітер над дніпровською долиною. Співали сосни, хитаючи вітами в повітрі, ніби прапорами, глухо стугоніли дуби.

Взявшись за руки, йшли закохані вперед, тривожні, задумливі, натхненні. І навіть ця дорога була шляхом вперед. Вперед, до відкриття нових світів… де б не були вони – в небі, під землею, в душі… Вперед! До нових радостей, до кохання, до зустрічі з друзями, з братами… Вперед, до борні, до нових народжень, перемог і тривог!..

Швидко згасав захід. Темрява ковтала виднокрай. Ліс схопив їх чорною стіною, шумів переможну пісню весни. Павло обняв Таню за худенькі плечі, стрімко вів її поміж товстими стовбурами вікових дерев, жадібно вдихав пружне повітря, насичене вологою і запахами цвітіння. Він відчував, що вона в тривозі, в роздумах, в чеканні. Не хотілося заглиблюватись, будити біль у душі, гіркоту розлуки. Він жартував:

– Президент читав мені деякі газети… З заходу… Обсмоктують на всі лади мій політ, вигадують таке, що волосся сторч стає. До речі, за їхньою версією… я це не я!

– Жартуєш? – прошепотіла Таня. – До чого це вони?

– Невже не розумієш? Вони пишуть так… Павло Коваль при катастрофі загинув. А той, що повернувся, – замінений. Марсіани створили таку ляльку… для певних цілей…

– Досить… Не треба, – здригнулася Таня. – Які дурниці…

Павло замовк. Пройшовши трохи, якось дивно запитав:

– А що… коли справді… Таню?..

– Що… справді?

– Ну… якщо мене… відтворили наново?

Таня різко зупинилась. Зупинився і Павло. Вона взяла його за руки, поглянула знизу вгору в його обличчя. З темряві ледве вгадувалися обриси її худенького обличчя, але Павлові здавалося, що з очей її сиплеться блакитне полум’я.

– Хай міняють, – прошепотіла вона. – Міняйся хоч тисячу разів. Одягай будь-яку подобу – все’дно я впізнаю тебе. По вогню серця, по рідному погляду очей, по тій ниті невидимій, що зв’язує нас навіки… Навіки… Для чого ж говорити так, Павлушо… Коханий… В будь-яких світах… через тисячоліття, через мільйони років я впізнаю тебе… бо ти – це я…

Він підхопив її на руки, притиснув до грудей. Почув стук серця. Її серця. На той стук відгукнулось його серце. І ось вже нема двох. Одне. Єдиний пульс сердець, природи, ночі, бурі! Буйні квіти, пишні трави приймають їх – вогняних, чистих, святих, стелять постіль цнотливо, вгортають царськими покровами.

Вона пестить його жагуче, безтямно шепоче:

– Дитя хочу… від тебе… нове життя хай ввійде в мене, в світ. Прийди, любов моя… Прийди…

Розходяться хмари в небі, весело сміються зірки, творять барвисті осяйні сходи до Землі. І здається Тані, що по тих сходах спускається до них чарівний хлопчик… Хто він? Амур древніх чи, може, то лелека, що несе в нове життя маленьку дитину… чи, може, житель іншого світу вітає закоханих, радіючи новому життю!.. Хто знає? Хто скаже? Таня знає, серцем відчуває лише одне тепер, у хвилини вогняного екстазу… їхні душі, серця вплітаються руками любові в чарівну тканину безсмертя…

СЛОВО ЧЕТВЕРТЕ
КОСМІЧНІ РОБІНЗОНИ

1

Цей політ до Марса здавався Павлу буряним калейдоскопом подій, зустрічей, слів, явищ, людей. Серце вбирало в себе радість тисяч людей, тривожилося майбутніми зустрічами, передчувало незвичайне… Він знав, знав напевне, що тепер станеться омріяне, заповітне, вражаюче. Як, що, де? Ніхто не міг сказати… але серце знало!

Материнські очі – блакитні озера правди – супроводжували Павла в дорозі до Москви, на космодром, в хвилини старту, в польоті… Вони вливали в душу сина свою предковічну силу, міць, підтримували його, вірили в щасливе повернення. І голос її – матері – летів услід за сином, звучав у свідомості:

«Пам’ятай, Павлушо… мати думає про тебе. Молиться за тебе… Я ждатиму. Я виглядатиму тебе в небі, серед зірок. Ніщо лихе не торкнеться тебе, і безодня чорна не поглине тебе…»

Серце Тані стукає біля його грудей. Її тепло вливається в єство Павла, оновлює сили його. Її подих поряд, у просторі. Її голос шепоче над вухом:

– Ми ждемо тебе, коханий… Я і дитя… Його ще нема…. його ще не видно. А дорога вогняна для нього готується. І я бачу в далині ясні очі нашого дитяти. Вони не затьмаряться горем… Іди, мій друже, лети… З тобою нічого не станеться. Ми збережемо тебе…

Юрба проводжаючих. Дружній гомін радості і торжества. Знамена. Як хвилююче. Як урочисто! Люди! Ви прекрасні! Люди! Ми проб’ємо страшні стіни власної темряви і ворожих традицій! Ми скинемо бруд тисячолітніх воєн і суперечок, забобонів і тортур, деспотизму і рабства!

Друзі. Космонавти. Міцні потиски рук, дружні посмішки, теплі слова. Спасибі вам, чудові товариші, спасибі вам… за спільні шляхи, за нелукаві серця, за міцність ваших долонь, за вірність!..

Суворе обличчя конструктора Петрова. Байдуже, спокійне. Ах, як він уміє прикидатись, виснажений, похмурий учений! Напевне, клекотить від тривоги, серце розривається від болю за Павлом! Сам би, я ж знаю, перетворився у вузлик корабля, аби лиш не було аварії, катастрофи! А зовні – жодного знаку. Поглядає спідлоба на Павла, на корабель «Марс-18», зітхає, зиркає на небо…

– Ну… ти ж дивись, – сердито буркоче він. – Щоб все було як слід… по інструкції… Не забувайся. Акуратно підходь до того… як його… Фобоса…

Павло сміється. Обнімає старого буркотуна. Міцно цілує в пергаментну щоку. В куточку ока Петрова щось блищить. Ну, та хай! Павло нічого не бачить.

Президент міцно, мов кліщами, тисне руку космонавта.

– Ну… ну… Ми ж тут все приготуємо! Як слід. Тепер уже буде інакше! Я знаю. Ти не підведеш. Бачиш же – Земля жде. Не можна більше нам ждати. Не можна. Пора знати… Пора! Правда ж, Павлушо?

– Пора, – тихо каже Павло. – Ми будемо знати…

І вже недалеко від корабля, за півгодини до старту, Коваля наздоганяє поштар Космічного містечка. Він задихається, хвилюється. Подає листок паперу.

Телеграма. Блискавка. Ледве встиг…

Павло розгортає, читає:

«Дядя Павлуша. Ти передай марсіанам гарячий привіт. Я скоро виросту і теж прилечу до них у гості. І не тільки я. Нас багато. Я учусь на «5».

Учень другого класу Петя Горнило».

Переглядаються мовчки президент з Петровим, космонавти. Обличчя їхні серйозні. Павло з ясною усмішкою складає телеграму акуратним чотирикутником, ховає в комбінезон.

Останні напуття. Обійми.

Швидкісний ліфт. Хмарки в небі. Гомін далекого натовпу. Сфери космодромних приміщень, неосяжні масиви тайги.

Очі матері, тривожний погляд Тані.

Буря в лісі. Зоряні сходи до Землі. Трепетні руки дружини. Майво далеких знамен. І холодок, солодкий холод тривоги, радості, передчуття у всьому тілі…

Вперед, вперед…

Грім старту. Короткі хвилини перевантаження…

Все звично. І незвично. Все, як завжди. І все ново, радісної Хай буде завжди так. Для всіх!

Чорний космос розкриває обійми. Зоряні неосяжні обійми. Іду, поспішаю. Не гість, не випадковий мандрівник, не войовник! Син твій, брат, спадкоємець неозорих багатств!..

Лечу, моя суджена дорого…

2

Марс наближався. Криваво-оранжевою кулею плив він у отворі ілюмінатора. Корабель, слухняно підкоряючись команді кіберпілота, вийшов на орбіту Фобоса, за дев’ять тисяч кілометрів від планети. Де ти, дивний супутнику? Що ти? Хто ти? Звідки взявся? Чому так тривожиш учених Землі, всіх людей? Хто створив тебе – химерного, незвичайного – і запустив навколо древнього Марса?

Ген вдалині сяє зірочка. Він. Повільно наздоганяє корабель таємничу планетку. Зірочка перетворюється в сферу. Вона блискуча, гладенька. Ще ближче, ще… Сфера темніє, набуває фіолетового тону.

Павло включив радіостанцію. Послав сигнал на Землю. Через кілька хвилин прийшла відповідь: «Земля слухає».

– Підходжу до Фобоса, – сказав Павло. – Готуюсь до фінішу. Фобос – геометрично правильна куля. Це, безумовно, супутник штучний. Прилади відзначили посилену гравітаційну дію. Розбіжність з розрахунками. Приймаю рішення – посадити корабель на Фобос.

Пливуть хвилини. Пливуть віки. Зоряне мереживо супроводжує корабель, стискується до центра. Нема нічого в цю хвилю. Тільки він – посланець Землі – і вібруюча таємнича куля. Вона вже зовсім близько. Дивна. Неземна. Жодної будови на поверхні. Жодних деталей.

В динаміках звучить відповідь. Говорить Петров. Він пробивається крізь шум космосу, крізь тріск розрядів:

– Давай, Павлушо. Тільки обережніше… Ми ждемо…

Як просто. Як по-домашньому. Земле, моя мати прекрасна! Сягнула ти руками синів своїх до далеких світів, і не буде кінця тій путі…

«Марс-18» підпливає до Фобоса. Багрова куля планети зникає за супутником. Пульсують фіолетові барви на поверхні Фобоса. Очі Павла починають боліти. Він одягає окуляри з фільтром.

Корабель і супутник Марса зіткнулися. Павло відчув потужне гойдання. Здавалося, ніби «Марс-18» потрапив на спину якійсь живій істоті, і вона бажає звільнитись від непроханого гостя. Що це таке? В чому справа?

Павло на хвилину задумався. Треба вийти. Дослідити поверхню. Провести виміри, сфотографувати. Знайти вхід до середини. Він повинен бути. Неодмінно!

Вібрація відновилася. Корабель захитався. Павло розгублено поглянув у оптичний отвір. Фіолетова поверхня швидко розступилася. Відкрилася моторошна безодня. «Марс-18» падав униз.

3

Так було недовго. Падіння чи спуск припинилися. Корабель завмер. І більше не ворушився.

За ілюмінатором посвітлішало. Зоряне небо зникло. З’явилися денні промені. Вони залили простір навколо корабля.

Коваль виглянув назовні. Ледве не скрикнув від захоплення. Навколо котилися хвилі стиглої пшениці, синіло земне небо, сяяло сонце. Біліли хмарки, в повітрі пливло голубе марево.

Чари. Чи, може, він спить…

Розум спокійно заперечив. Не будь дитиною. Не уподібнюйся дикунам. Не бачив просторового кінофільму? Не розумієш, що високі істоти володіють тайнами перебудови простору? Вони, безумовно, так вітають гостя з Землі. Показуючи йому улюблену, рідну планету…

Але що ж робити? Вийти? А чи можна дихати тут? Ілюзія залишається ілюзією, а організм вимагає свого…

Павло почув чіткий голос. Він пролунав чи то в просторі, чи то в його свідомості:

– Ми вітаємо брата з планети Земля…

Павло озирнувся. Розгублено запитав:

– Хто говорить? Чи мені здається?

– Не здається, – м’яко заперечив голос. – Говорить твій брат з сусідньої планети. Ми чекаємо тебе назовні…

– Я зможу дихати вашим повітрям? – все ще вражений, запитав Павло.

– Зможеш. Ми створили земну атмосферу. Іди.

Павло не став очікувати. Хутко вийшов з каюти, опустився ліфтом вниз, відкрив люк назовні. Запахи літнього дня вдарили в обличчя. Павло ступив на м’яку шовкову траву. Пройшов по ній. Оглянувся. Корабель зник. Що за мара? Як же тепер? Чи він не збожеволів?

– Не турбуйся. Корабель цілий, – сказав голос.

Перед Павлом з’явилася постать. Космонавт здригнувся. Нарешті. Але як несподівано, таємниче. До болю в очах вдивлявся в риси марсіанина, шукав відмінності і схожості, розкривав розум свій, серце своє назустріч розуму іншого світу. І дивувався. Чим далі, тим більше…

Перед ним стояв земний юнак. Високий, стрункий, худорлявий, синьоокий. Біле волосся хвилями спадає на високе чоло. Погляд глибокий, мудрий, бездонний. Міцно зімкнуті уста. Тонкі гармонійні руки. Вони простягаються вперед, ніжно торкаються плеча і грудей гостя. Ніби блискавиця пронизує Павла. Але йому приємно.

– Ти знову вернувся, – каже марсіанин. – Ти мужній син космосу.

– Ти знаєш мене? – дивується Павло.

– Ми рятували тебе перший раз, – усміхнувся марсіанин. – Ти розбився. І твій корабель. Нам довелося багато відновлювати…

– І… мене? – з острахом запитав космонавт.

– І тебе. Тіло твоє, – спокійно сказав господар. – А хіба ми щось зробили не так? Хіба ти відчув, що ти став не таким? Значить, ми невдало провели операцію відтворення!.. Жаль!

– Ні, – приголомшено сказав Павло. – Все добре. Але мені незвично. Дивно.

– А, – усміхнувся марсіанин. – Це інша справа. Подив – не страшно. У космосі безліч див. Без кінця. Для мужніх синів – скарби невичерпні.

Павло все ще не вірить. Дивиться на свої руки, на руки господаря нового світу, озирається на безмежний простір. Марсіанин ледве помітно хитає головою.

– Тебе дивує, що я схожий на людину Землі. Я правильно зрозумів твій подив? Я відповім. Ми не схожі на вас. Зовсім не схожі. Фізично. А внутрішньо – ми брати. Брати по розуму. Це тобі ясно?

– А чому ж?

– Чому я такий, як ти? Ми вміємо міняти зовнішню форму. Відповідно до того, з ким встановлюємо контакт…

– А мова?

– Он як? Ти ще не розумієш, що ми сприймаємо не зовнішній символ поняття, а його ядро – імпульс думки? У вас на Землі безліч мов. Ми знаємо. Це примітивна, але закономірна ступінь. Наступна ступінь – всерозуміння. Ви зможете єднатися з будь-якими цивілізаціями, хоч і говорите на різних мовах…

– У всій Безмежності? – засумнівався Павло.

– Ні. Ні, не у всій. Є такі ступені еволюції, які недоступні нам. Ми – діти єдиної системи. Тому наші шляхи спільні.

Марсіанин лагідно усміхається, бере Павла за руку.

– Ти справжній землянин. Ненаситний, як всі вони. Спочатку здивувався, а потім бажаєш одразу пізнати все. До безмежності…

Павло винувато усміхається. Господар Фобоса схвально дивиться на нього.

– Я кажу це з похвалою. Перед людством Землі – прекрасна путь. Якщо воно об’єднається і вибере її… А тепер ходімо. Тобі я відкрию багато. Для мужності нема таємниць. Ти будеш знати минуле Марса. Ти будеш знати його сучасне. І ти почуєш про велику трагедію тих, до кого ти прибув у гості…

Павло не розуміє. Він дивиться на марсіанина, дивується. Як? Така мудра, прекрасна істота говорить про якусь трагедію?

Господар веде Павла вперед. Зникають поле, небо, хліба. Все це так несподівано, що космонавт з острахом застигає на місці. Але потім, опанувавши себе, з тривогою заходить до гігантської зали. Лунає тонка мелодія, хвилюється кров, наростає відчуття майбутніх, нечуваних раніше тайн. Свідомість стрімко розширюється, готується зійти на нові, неосяжні ступені Пізнання…