Текст книги "Хто ти?"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 33 страниц)
У голови колгоспу з похмілля боліла голова. Під серцем смоктало. Перед очима виникали заманливі образи малосольних огірочків. Він уже хотів іти до Тетянки-самогонщиці, в якої це добро було щодня. Та раптом… халепа принесла Горенка.
Герасим Степанович незадоволено сопів, дивився посоловілими очицями на папірець, який поклав на стіл Микола. Водив товстим пальцем по рядках, мурмотів:
– Культвідділ… Угу… Посилаємо… для піднесення… Ти диви, піднесення! Що тут підносити, не розумію… Для організації музичних і хорових колективів… хм… колективів… єрунда якась…
Він подивився на Миколу, який, непевно всміхаючись, стояв перед столом. Кашлянув іронічно:
– Дивлюсь я на тебе, Миколо… Дивуюся. Чого тебе принесло назад, в Зеленьки? Вчився, вчився… і на тобі! Я думав, що ти чимсь путнім станеш… а ти знову у гнояку. Спати закортіло? Тут у нас уже є один… Іван Горпинин… Добре спить. Хе-хе!
Очі Миколині блиснули веселим усміхом. Він, не чекаючи запрошення, сів на лавку, поклав худі руки на стіл, пробіг довгими пальцями по уявних клавішах.
– Не спати я приїхав, Герасиме Степановичу! Діло робити! Ви кажете, гнояка? Це правда… До сих пір щось нема діла у вас! А пора б уже культуру підіймати! Людям ось так, – Микола провів ребром долоні по шиї, – ваша гнояка надокучила! Хочеться чого-небудь яснішого від сивухи!..
– Ну-ну! Ти не натякай!..
– Я не тільки про вас. Тут усі дудлять самогон. А чому? Тому, що пусто в душі. Пусто в клубі. Нікуди йти, нічого діяти після роботи.
– А ти що? Даси їм роботу після роботи? – єхидно хмикнув голова.
– Не роботу після роботи! – сердито сказав Микола. – Треба в душу людей нести красу, гармонію…
– Гармонія є в нас! – махнув рукою Герасим Степанович. – Всю душу перевертає щовечора!
– Я не про ту гармонію кажу, – засміявся Микола. – Коротше, треба нам піднімати культуру. Я вийшов з села, вивчився. І мені хочеться, щоб товариші мої в селі теж відчули красу мистецтва, як і я. А ви питаєте – для чого вернувся в село… Щоб дехто не киснув у самогонці, щоб замість матюків у клубі звучали мелодії Моцарта і Чайковського!..
– Іч! Загорівся! Ну йди, спробуй. Герой який! Вони всі плюнуть на твою культуру. Хіба що кіно подивляться. Так це й без тебе інколи крутять. А музика, всякі там симфонії – до лампочки! Главне – це хліб. Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо – спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…
– Самогонки, – підказав Микола.
– Самогонки, – згодився голова, – гм… гм… що ти мене збиваєш, сопляк? Ось не дай тобі поїсти два дні заспіваєш вовком! Куди й подінеться твоя культура. За горло схопиш найкращого друга або родича…
На чоло Миколи набігла тінь. Він встав, нахмурився.
– Ну, ну! Вже набичився! Що я таке сказав? Житейське діло. Бо багато прожив!.. Іди, раз кортить, піднімай культуру, музику давай! Ми послухаємо! Тільки нікому буде грати її. І ні на чому!..
– Я й хотів про це поговорити з вами. Купити треба інструменти. Набір струнних. І рояль. Потім організуємо хор!
– Іди ти к бісу! – розсердився голова. – Тут казанок болить од думок, не знаю, де взяти грошей на машину, а він рояль! І не думай. Іди, поки я не розсердився!..
– Герасиме Степановичу! Я повідомлю в район! Вони обіцяли підтримку…
Товсте обличчя голови налилося кров’ю, добродушні очиці стали злими, колючими.
– Загрожуєш? Хочеш мені підкласти свиню? Дивись, Миколо! По стежці дідовій ідеш? Його вдарили, щоб і тобі того ж самого не було…
– Не буде! – гнівно відповів Микола. – А музику дістанемо без вас. Я думав, що ви розумієте щось… а у вас… стидно!
Він хрьопнув дверима, вискочив надвір. Остудившись на повітрі, трохи заспокоївся. Попрямував до клубу через колгоспний двір. Здалека чулася протяжна пісня. Співали дівчата на городах, підгортаючи картоплю. Микола постояв, послухав. Радісно засміявся.
– Брешеш, голово, не тільки хліб цікавить наших людей. Пісня вічно живе в душі. Ось… подивись, навіть на роботі дівчата співають…
Він постукав у двері клубу. Ніхто не обізвався. Микола зирнув гору. Ого. Сонце вже підбирається до обіду. Невже й досі нема нікого?
– Він спить! – сміючись, крикнув якийсь дід з вулиці. – Ти гамсели кулаком!..
Микола заторохтів сильніше. За дверима згодом почулося човгання, незадоволений голос:
– Що таке?
– Одчини, Іване.
– А хто це?
– Микола Горенко…
Двері з рипом відчинилися. На порозі, зажмурившись від сонця, стояв хлопець з пом’ятим, заспаним обличчям. На правій щоці його чітко відбилася рука, яку він, певне, підкладав під голову замість подушки. В заплутаному нечесаному чубі стриміли лушпайки і солома. Він поглянув на Миколу, винувато, всміхнувся.
Горенко ввійшов до зали. Подивився на обшарпані стіни, на гасла, невміло написані червоним чорнилом, на запльовану, засмічену підлогу. Похитав головою:
– Ех, Іване! Що ж ти розвів тут? Як у свинюшнику. А сам?! Ти подивись, на кого ти схожий?..
Іван незадоволено засопів.
– Яке твоє діло? Приїхав з міста і вказує. Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… Там і кіно… і театри… і все таке…
– А ось я й спробую! – весело озвався Микола. – Мене в районі призначили завклубом. Тому й прийшов сюди…
– Брешеш?
– Правду кажу. Давай ключі, давай списки, що там в тебе є.
Іван розгублено стояв, Чухмарив голову.
– Як же так? А я? Куди ж я?
– Бачиш, – докірливо сказав Микола. – Доспався до того, що не знаєш, куди подіти себе! Такий бугай, запрягти – орати можна!
– У мене серце…
– Яке там серце. Лінь безпросвітна!
– Це ти правду сказав, – винувато прошепотів Іван. – Розсобачився я. А взагалі… до душі мені клуб… Якби робити по-справжньому – я б усім серцем…
Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.
– Знаєш що? Я тебе залишу в клубі. Тільки спати – забудь. У нас на меті – велике діло!..
– Вивернусь, Миколо, навиворіт! Буду працювати, як змій! – зрадів Іван.
– Вивертатися не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Сьогодні зібрати хлопців і дівчат можна? На дев’яту-десяту годину вечора?..
– Зберу. Напишемо об’яву. Пробіжу по селу. Сам скажу всім…
– Значить, домовились. Де в тебе папір? Чорнило? Пиши…
Іван Горпинин прибіг до Миколи о восьмій вечора, радісний, збуджений. Одсапуючи, сказав:
– Чоловік півсотні буде. Все село оббігав…
Микола подякував йому, одіслав назад, щоб приготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, гладила сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.
– Ти не бійся, Миколко… Я знаю, ти вмієш. Розкажи їм про свої задуми, плани – і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував…
– Спасибі, ластівко… Спасибі, горличко моя..
Він цілував жінку, тайком оглядаючись на матір, яка невпинно поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих святих очей. Вибачливо обзивалась:
– Дивися, синку, лагідніше будь з людьми… Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі слухи розпускає…
– Які, мамо?
– Е… не варто говорити… Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло…
Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він збирався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні, пісенні традиції, які слід відродити. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село, стираючи грані між селом і містом. Про хорові колективи, які могли б поряд з народними піснями розучувати і виконувати складні сюїти і ораторії, творити власні пісні.
Одразу після того вечора, коли дід Василь розповів легенду про істину, Микола захопився ідеєю створити оперу про древньослов’янського юнака Доброслава. І вдень і вночі переслідувала хлопця та думка. Перед ним уже мріли, народжуючись з імли віків, казкові постаті предків, їхні походи і битви. В просторі звучали арії і пісні, ніжні і палкі мелодії, дзвін мечів і журливий плюскіт дніпровського плину.
Він цілував Оленку над річкою, а в її очах бачив блиск очей Троянки, що проводжала коханого в далекі краї за правдою, прислухався до тихого голосу дружини і чув у тім голосі смутну пісню билинної дівчини. В сні він прокидався від могутнього хору древлянських дружинників, тремтів від захоплення перед видіннями жриці Краси…
– Що з тобою, сину? – турбувалася мати. – Ти співаєш вночі, щось мугичеш… Може, захворів?..
Микола сміявся. Оленка лукаво дивилася на нього, розуміючи, в чому справа. Вони йшли з Миколою в ліс і там палко говорили про майбутню оперу, про її героїв, про їх нерозривний зв’язок з сучасністю.
І ось тепер прийшла пора творити. Микола знав – буде все. І опера, і ораторії, і симфонії. Аби лише вистачило снаги, бажання, запалу. Аби лише юнацтво підтримало, допомогло на цій нелегкій, але чудовій дорозі. Думка летіла далі й далі, малювала яскраві обрії, головоломні перспективи. Захоплений нею, Микола незчувся, коли прийшов до клубу. Вікна світилися, з-за дверей долинав веселий гомін. Біля клубу крутилося десятків два хлопчаків. Вони зацікавлено заглядали в двері, вікна, сподіваючись на видовище або кіно.
Микола з похололим серцем ввійшов до залу. На мить запала німа тиша. Він поміж рядами пройшов до сцени. Дві гасові лампи ледь освітлювали приміщення. Він став ближче до однієї з них, кашлянув. Хтось засміявся, голосним шепотом сказав:
– Це він тебе викликає, Гапко…
В залі зареготалися. Микола поблід, змішався. Йому здалося, що присутні дивляться на нього зверхньо, іронічно. В душі зароджувалося неприязне почуття до цих смішливих, войовничих невігласів, які, не знати чому, вороже зустрічають свого ровесника і товариша після п’яти років розлуки.
Недалеко від сцени сидів Сергій. Його біла кучма підбадьорливо метлялася, він весело підморгнув Миколі. Давай, мовляв, не бійся!..
Микола ще раз кашлянув, хрипко проголосив:
– Товариші!
З задніх рядів хтось знову крикнув, піддражнюючи:
– Зараз ми вам прочитаємо лекцію на тему: «Вплив музики на врожай цукрових буряків!»
Знову регіт потряс зал. Микола зовсім розгубився. Всі розвеселилися, почали голосно перемовлятися, лузати насіння. Той об’єднаний тріск десятків зубів чомусь найбільше вразив Миколу. Він не стримався, безконтрольна лють заклекотіла в його грудях, обида залила свідомість.
– Як вам не соромно! Я прийшов, щоб поговорити з вами, розпочати цікаву роботу, а ви хуліганите та насіння лузаєте! Клуб же ваш власний, а ви його в свинюшник перетворили!
– Чистоплюй який! – почувся ображений дівочий голос. – Вирядився фертом, фіфу з города привіз та й думає, що пан! Бачили й не таких!.. Брудно йому в нас, одвик!..
У Миколи серце впало, в грудях щось занило. Що це? Звідки такий потік злоби, ревнощів і недовір’я? Хіба це не ті хлопці й дівчата, з якими він ганяв обручі по вулицях, їздив на соняшничині, купався в Дніпрі і драв пташині яйця на лузі? Хіба з іншими він ходив до школи і слухав розповіді вчителів про красивих і ясних душею людей?..
Посеред рядів підвелася невисока, кирпата дівчина – секретар комсомольської організації. Вона затрясла маленьким кулачком, блиснула чорними оченятами.
– Ану замовкніть! Як не соромної Микола приїхав у село, щоб навчити нас справжній музиці, пісні, а ви його зустрічаєте, наче уповноваженого з району!
– Хай не задирає носа!
– Самі вчені!
– Без нього вміємо співати!
– На біса нам його консерваторія!
– Ей, дівчата, пішли на вигін. Заспіваємо без учених…
– Пішли…
Загуркотіли лавки, зашуміли дівчата і хлопці, потяглися до виходу. З гамором, сміхом і свистом повалили на вулицю. Над селом полинув дзвінкий заспів:
Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий.
Чому ти, мій Дніпре, чому ти мовчиш?
Щось маю сказати, дещо й розпитати,
І ласки для серця у тебе прохать…
Микола стояв непорушно, засоромлений, розлючений, змішаний. Яка ганьба! Позорище! Провал! Куди подіти очі від сорому? До нього підійшов Сергій, дівчина-секретар. Вони щось говорили йому, втішали. Микола не слухав. Ледве стримував сльози обиди, злості, карався думкою: за що? чому?
А в вечірньому небі сумовито звучало, затихаючи:
Неси свої хвилі у синєє море…
Де з милим колись ми стояли удвох.
Ти ж чув, як він клявся довіку любити —
Ще й року немає – пішов до другої…
Микола зірвався з місця, не прощаючись ні з ким, вибіг на вулицю. Городами пробрався до річки, сів на кручі над водою. Хвиля тихо, ледве чутно хлюпала, вторячи вечірній тишині, зоряному спокійному безмежжю. Гнів проходив у серці хлопця. Він став відчувати, що допустив якусь помилку.
Викупавшись, Микола пішов понад берегом. Ще здалека побачив огник біля землянки діда Василя. Над лозами курився димок, чимсь смачно пахло. Біля вогню темніли дві постаті. Чувся гомін.
Микола виступив з пітьми. Одна з постатей метко схопилася, з радісним вигуком кинулася до нього.
Оленка! Вона взяла Миколу за руку, потягла до вогню.
– А ми з дідусем картоплю печемо, – гордо заявила вона. – А завтра юшку зваримо! Сідай до гурту. Він таке цікаве розповідає. Про подорож навколо світу! А ти не чув! О!..
Микола привітався з дідом, сів на пісок. Дід Василь запитливо зиркнув на нього з-під навислих брів, насмішкувато запитав:
– Щось не так?
Микола мовчки кивнув. Оленка злякано заморгала віями, жалібно мовила:
– А що? Тебе обидили? Миколо! Чого ж мовчиш?
– Все ясно, – махнув рукою дід. – Мабуть, почав з трибуни – в переносному розумінні, звичайно: «Ми та я, прийшли до вас! У нас завдання! У нас проблеми! Ви повинні!» Чи не так, Миколо?
– Угу, – присоромлено схилив голову Микола.
– Ото ж бо й є. Ану розкажи все, як було…
Хлопець ображено засопів, але все-таки розповів. Дід помовчав, підкинув у вогонь хмизу, розворушив його, і коли полум’я осяяло обличчя Миколи мінливим промінням, строго сказав:
– З дурниць почав. Бо думав, що виконуєш ве-е-елике завдання! Всесвітню місію! Що людство без тебе пропаде! Не міг робити діло просто, спокійно… так, як, наприклад, дихаєш…
Микола вражено глянув на діда. Велична простота цієї думки блискавично ввійшла до його свідомості. Він схопив мозолясту, покорчену від роботи старечу долоню, вдячно потряс її.
– Ой діду, спасибі вам! Я був просто дурень безмозкий! Ой і розумний же ви!
Дід Василь з досадою махнув рукою, одвернувся. Незадоволено буркнув:
– Який там розумний. Не розкидайся такими словами. Світ розумний, а не я. В кожному таїться знання – від найменшого до геніального… Тільки дехто тримає його під сміттям… Живи, думай, а головне, працюй… і не як-небудь, а на повну силу… і не ради возвеличення себе, а ради інших людей… і ти зрозумієш всю мудрість світу..»
– Дідусю, – тихенько озвалася Оленка, дивлячись захопленими очима в зоряне небо, – мені здається, я починаю розуміти…
– Що, дитя моє?..
– Велику суть колективізму… братства… творити ради інших, ради друзів своїх… і тоді…
– Тоді, – підхопив дід, вигрібаючи спечені чорні картоплини з жару, – всі душі будуть відкриті для інших, всяка діяльність буде не для себе, а для всіх, зникне егоїзм, і людство стане як єдиний торжествуючий дух… побудує царство свободи…
– Це вже щось містичне, діду, – несміливо озвався Микола.
– Дурниці! Яка там містика! Зрозумій, що людина буде розвиватися без кінця. Боги всіх народів будуть блідими тінями проти майбутньої прекрасної людини… Що? Зрозумів тепер? І ти, доню? От і добре… А тепер хапайте картоплю, доки гаряча, лупіть її. Ось сіль… Нема нічого кращого з їжі від печеної бульби. Хто не розуміє цього, тому ніяка філософія не поможе. Хіба не так, голуб’ята мої?..
Перший урок пішов Миколі на добро. Він вирішив не агітувати, а діяти. З’їздив у Київ, вициганив у директора консерваторії кілька стареньких музичних інструментів – скрипку, дві гітари, три балалайки. З тією здобиччю впевнено повертався в Зеленьки. Коли підходив до клубу, зустрів Герасима Степановича. Той здивовано блимав п’яними оченятами, розводив руками.
– Я думав, що ти базіка… А ти хлопець діловий… Ну-ну! Хвалю! Валяй! Побачимо, що ви награєте…
Микола не відповів йому. Втомлено ввалився до залу. Там його ждав Нетреба – секретар райкому. Він допоміг Миколі розгрузитися, весело торохтів;
– Оце по-нашому! За діло! Без теревенів! Кажуть, що спочатку ти підкачав! Секретарша ваша казала! Ну, нічого! Братва хороша! Їм дай діло. Поменше слів. Покажи суть. Слова – зерно. Не роби з них полови. Кожне – в серце. Виросте колос. А полова – за вітром. К бісу! Туди їй і дорога! Базік багато! Трудяг мало! Шуруй, Миколо! Ось я тобі привіз! Добився! Культвідділ скріпив! Асигнував. Контрабас! Мандоліни. Балалайки. Плюс твоє! Грім! Щоб через місяць – перший виступ! Соціальне замовлення! Ха-ха! Жартую! А все ж таки – не мнись! Надіюсь!
Микола сяяв. Оглядав новенькі інструменти, привезені Нетребою, настроював. Іван Горпинин недовірливо всміхався, торкався несміливо товстими пальцями до контрабаса, ніби не вірив, що є такі величезні балалайки.
– Оце да! – чухмарив він потилицю. – Невже й на цій штуці грають?
– Ні, дрова рубають! – сміявся Нетреба. – Миколо! Перший ентузіаст! Учи!
– А я зможу? – не вірив Іван.
– Як артист гратимеш! – пообіцяв Микола. – Сьогодні ж зберемо бажаючих. Пиши просто:
«Перше заняття гуртка струнних інструментів. Запрошуються всі охочі».
– Правильно! – гукав Нетреба. – Поговори з стариками! Тут є цимбалісти. Оверко! І його син!
– Знаю! Здорово грає.
– От бач! Поагітуй. Головне – вісь. Потім закрутиться. Ну, я побіг. Там у лісництві машина. Вантажить дрова. Я попутно. Заїду. Готуй рибку. Ха-ха. І півлітра не завадить. Ми ж не монахи. Жінці – салют. Діду – поклон… Прощавай…
З цього дня закрутилось. Щовечора в клубі велося заняття струнного оркестру. Охочих знайшлося багато. Крига настороженості розтавала. Ніхто не згадував неприємного вечора першої зустрічі. Микола одразу сказав, що не варто городити город, якщо збиратися тільки для бринькання. Вчитися справжньому мистецтву, читати ноти, виконувати, крім народних мелодій і пісень, класичні твори – ось завдання. Ніхто не заперечував, навіть старий цимбаліст Оверко прошамкав, широко всміхаючись зморшкуватим обличчям:
– Давай, Миколо, вчи! Хто ж собі гірше хоче? Більше гарної музики буде – менше сивухи. Як колись молитва – так зараз буде музика.
Щирі слова Оверка підтримало юнацтво дружним гомоном.
І пішло… і пішло…
Звичайні буденні дні для Миколи перетворилися в свято. Дивна гармонія звуків, що жила в його душі, запозичена в народу, в безсмертних творців, в природи – виливалася бурхливим джерелом в інші душі, тривожила їх, причащала до великої тайни мистецтва. Як ніколи, Микола тепер збагнув справедливість слів діда Василя. Працювати так, як дихаєш. Не думаючи, що комусь робиш послугу. Світ виховує, насамперед, тебе, а не ти світ…
Оленка раділа Миколиним успіхам. Інколи приходила на заняття, з насолодою слухала чудові народні мелодії. Записалася в хоровий гурток, куди ввійшло більшість вчителів. Вона подружилася з дівчатами, розпитувала про школу, про місцевих дітей, з хвилюванням, ждала вересня. Часто уявляла собі перший урок. Блискучі дитячі оченята. Напружену тишу. І її слова:
– Здрастуйте, діти… Я ваша нова вчителька. Звуть мене Олена Мусіївна. Ми з вами…
І так далі… і так далі… котився плин її думок, малював заманливі картини уроків, великих успіхів її учнів…її вихованців…Яке щастя брати участь в створенні нових доль!..
Минало літо. Луки жовтіли, покривалися копицями. По курних шляхах день і ніч ревли машини, везучи хліб в район. Новостворений оркестр і хор виступили з кількома концертами. Про зеленьківський клуб заговорили в районі, писали в газеті. Микола щиро радів. Навіть голова Герасим Степанович роздобрився, побачивши такий поворот справи, обіцяв купити рояль…
А Оленка розцвітала. Вона вже була не дружи пою, не коханкою, не другом навіть… а невіддільною частиною Миколи. І не почувала в цьому рабства… Навпаки! Глибоко в серце ввійшло усвідомлення великої свободи… То було звільнення від залишків егоїзму… Вони жили життям одне одного. Інколи в мріях, в мареннях Оленці уявлялося, що вони з Миколою дружна мурують якийсь осяйний храм спільної душі…
Вони допомагали колгоспникам складати сіно в копиці – її захоплював дружний ритм роботи, хвилююче, нез’ясовне відчуття єдності… Співали в хорі – вона завмирала від щастя, глибиною душі проникаючи в тайну гармонії… Гуляли в лісі чи на річці – Оленка благоговіла перед красою природи…
Дід Василь приязно всміхався, підбадьорював молодих, радів їхньому нехитрому щастю. Та коли залишався на самоті, на чолі з’являлася тінь важкої задуми. Він ніби передчував, що рядом з великим щастям десь крадеться біда. Звідки вона мала прийти – сувора доля? І коли?.. Відповіді не було… Мовчали стіни землянки, співала урочисті гімни природа, безжурно котив прозору хвилю Дніпро між благословенних берегів… Але дід знав, що велика радість не буває без горя…
