Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 33 страниц)

КРАСА СЕРЦЯ

Так мало часу минуло. Кілька днів. А скільки страждань! Скільки подій!..

Ось вона в тій самій кімнаті. Сама. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…

Кошмарним сном промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. В свідомості звучать слова останньої розмови. Жахливої, несподіваної. Мати злобно і настирливо вимагала, щоб Оксана ввійшла в секту єговістів. Вона кричала, що нема іншого шляху. Що перед смертю вона хоче знати – любить її дочка чи ні?

Оксана спалахнула. Зона різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, досить посміху і зневаги, покори і облуди. Вона людина і хоче вибирати свій шлях сама…

Мати тіпалась в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металась біля неї, заспокоювала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро і жовчно говорила:

– Нічого не зробиш… чужа кістка… Скільки вовка не годуй, а його в ліс тягне!

– Чужа? – стрепенулась Оксана. – Як чужа? Що ти кажеш?

Вона була вражена, спантеличена. Серце чомусь забилося в дивному передчутті.

– Кажу те, що є, – байдужим, холодним голосом казала мати. – Я мовчала все життя. Думала, що ти вдячна будеш. А ти віддячила – спасибі тобі. Знай же… не я породила тебе… Я тільки виростила тебе…

Світ потьмянів у очах Оксани. Похололи руки, ноги.

– Хто ж?.. Хто? – прошепотіла вона.

– Горенко – прізвище твоє. Оксана Миколаївна Горенко.

– Де вони? Де… батьки?..

– Нема, – одвернулася мати до стіни. – Загинули. Батько десь над Дніпром… а мати – бомбою. В степу, під Харковом. Я приймала роди в ямі. І одразу ж… вбило її. Мене солдати підібрали… З тобою. Медальйон з твоїм прізвищем… клуночок з білизною… і все… От і все…

Мати вже, мабуть, жаліла, що сказала правду. По її сухих зелених щоках текли скупі сльози. Та сама вона була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір невидющими очима, щось шепотіла сухими вустами…

А вночі наступала агонія. І смерть.

Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Недалеко баби продавали квіти в вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постояла біля могили і пішла. Пішла, подякувавши покійній за трудне життя, за турботи, прохаючи пробачення за муки, що не бажаючи принесла їй. Не бажаючи…

Різні дороги… Різні долі…

І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранки. Думає. Думає. Думає. Світанок надворі. У вікні проходять ноги людей. Тільки ноги. Сіре світло.

Тіні в кімнаті. Сумно.

На столику, перед Оксаною, футляр з скрипкою. Давно вона не торкалась струн. Давно…

А в душі знову звучить хаотична мелодія. Набір дисгармонійних акордів в стрімкому поєднанні. Плаче, стогне серце, хоче знайти вихід з непроглядного суму, з мороку, з світу скорботи…

Що їй діяти тепер? Що?

Зненацька на фіранку впала крапля світла. Промінь ранкового сонця. І Оксана здригнулася. Та крапля зазвучала в її душі чистим музикальним акордом. О радість!

Дівчина підвела голову, прислухалась. Повільно взяла скрипку, смичок. Прозвучали перші несміливі звуки… звуки пісні віри і надії. Які вони слабкі… які вони немічні… але вони летять у простір… вони народжуються!

Оксана поклала скрипку, задивилась на сонячний промінь. Зітхнула, ніби хотіла вдихнути в себе чистоту вогню. Здрастуй, сонце! Здрастуй!

Дівчина відхилила фіранку. Розтанули тіні в підвалі. Оксана всміхнулася.

Ти шукала відповіді? Ось вона – вічна відповідь. Сонце… Завжди в роботі… Завжди в неспокої… в творчості… Хмари на небі, мряка, дощ… але воно є… Є! І ніколи не згасне. Так і тобі. Треба йти до людей… до їхніх успіхів і радощів. До неспокою і трагедій. Трагедій? А в чому трагедія? Може, вона вигадана людьми? Найбільше лихо приходить… люди ридають, думають, що вже навіки повите сумом їхнє життя… Та минає короткий час, знову повертається радість… Інакше не можна. Інакше не можна… Спасибі тобі, сонце. Я зрозуміла тебе… Я йду… назустріч тобі…

Оксана закрила скрипку. Метнулася по кімнаті. Почала збирати в чемодан білизну, книги. Рухи її ставали жвавішими, бадьорішими. На якусь мить вона завмирала щось думала… а потім знову продовжувала роботу.

Збирання перервали. В двері постукали. До кімнати зайшов дядя Митя. Обличчя в нього було пісне і скорботне.

– Здрастуйте, Оксано, – тихо сказав він, скидаючи картуза.

Оксана була замкнута, спокійна. Вона привіталась і очікувально дивилась на гостя, не запрошуючи сісти.

– Я прийшов, щоб висловити свою печаль, дівчино, – сказав дядя Митя. – Я знаю, що вам дуже тяжко після смерті мами… Я хотів би поговорити з вами…

– Про що? – озвалася дівчина.

– Про вас. В останні дні ми з покійницею – царство їй небесне – часто говорили про вас, про вашу долю. Дозвольте, я сяду. Спасибі. На вашому прикладі можна бачити, що все в руці божій. Скільки ударів за короткий час. Де шукати рятунку? Куди йти? Суцільна тьма… Судьба указує шлях, Оксанко…

– І ви її посланець? – запитала Оксана.

– Так, Оксано, – не помічаючи іронії, сказав дядя Митя. – Ми щиро хочемо допомогти всякому, хто блукає в цій пустелі земній. Для кого нема радості і щастя…

Оксана не витримала, перебила його:

– А хто вам сказав, що в мене нема радості?

– Невже ви можете радіти… після стількох нещасть?

Оксана помовчала, глянула на вікно, на залиту сонцем фіранку.

– Я ще не радію, – тихо мовила вона. – Але я буду радіти. Неодмінно. Інакше… не варто жити. Знаєте що, дядю Митя! Я хочу внести повну ясність, щоб у вас не було ілюзій. У нас нема нічого спільного з вами. Маму ви заплутали… ну та то її справа, я не могла нічого зробити. Та й не до того мені було… А до моєї душі стежка вам закрита!

– Дівчино, дівчино, – сумно похитав головою дядя Митя. – Легковажно говориш ти, не подумавши. Гряде грізний час, і чим ти думаєш зустріти прихід бога?

Оксана стріпнула головою, сміливо глянула в очі проповіднику. Він не витримав, одвів погляд. Дівчина усміхнулась.

– Я не боюсь ніяких приходів! Чуєте? Чого мені боятися? Скажіть – чого? Вчилася, працювала, несла радість людям, грала! Спіткало мене нещастя – переживемо! І знову будемо радіти! Тільки радіти! Пробачте, дядю Митя! Я не хочу печалі. Не хочу грізних приходів! Треба уміти в найскрутнішу годину зберегти краплину радощів… і тоді не страшно нічого! Мене сьогодні навчив промінь сонця… Осяяв підвал – і я збагнула… я знаю тепер, як мені жити. Після зими настає весна. Після ночі – світанок. Розквітають квіти… Так і людина. Так мусить жити і людина… Ідіть, дядя Митя… Шукайте кого-небудь іншого. А ще краще… погляньте на сонце – і посоромтесь його!..

– Гординя обуяла, Оксано, – осудливо сказав дядя Митя, встаючи з стільця. – Гординя! Не навчило тебе нещастя нічому! Ой, не навчило!

– Навчило, дядю Митя, – заперечила дівчина. – Ще й дуже! А тепер – давайте попрощаємось. По-людськи… Я не хочу робити вам боляче. Не будемо сперечатись…

Дядя Митя мовчки пішов до дверей, на виході одягнув картуз на голову, буркнув через плече:

– Як хочеш. Покаєшся, та буде пізно! Пізно…

Він вийшов. Стало тихо.

Оксана засміялась тихенько, щасливо. Пізно! Що він каже? Пізно. Пізно для чого? Каятися? Що таке каятись? За що? За помилки? Так вона сама осудила себе за свої помилки! Навіщо Ієгова? І до чого він? Де він? Найжорстокіший і найсвятіший суд в серці своєму!

Промінь сонця посилювався, грав на стінах. За вікнами переливалося розмаїте зеленкувате весняне марево, співали машини, раділи діти. Оксана похапцем склала останні книги до чемодана. Почала одягати сукню. Постояла перед дзеркалом, глянула на свої очі. Кивнула сама собі.

– Що, сестро? Боляче? Знаю. Нічого… Перетерпимо. Нічого. В огні і воді гартують сталь… Терпи…

Вона взяла чемодан, винесла на кухню. Одягла пальто.

Хтось постукав у двері. Дівчина запитала:

– Хто там?

Не відповівши, в двері зайшов Ниденко. Він зняв капелюха, пригладив рідке волосся на голові, зітхнув, вказав поважно:

Здрастуй, Ксана…

– Здрастуйте. – холодно відповіла дівчина, не дивлячись на нього.

– Я здивований, – розвів руками Ниденко. – Тому зайшов. Вже минуло біля тижня, як померла Софія Гаврилівна, а ви не виходите на роботу. Як це зрозуміти? Ви знаєте, що я вас люблю і все для вас зроблю, щоб приховати таку… недисциплінованість… але ж є якась міра?..

– Ви ще щось скажете, Василю Павловичу? – спокійно глянула йому в очі Оксана.

– Ксана, – забурмотів Ниденко, усміхаючись масляними очицями. – Навіщо ти так дивишся на мене? Я вже все забув… Я більше не буду говорити як начальник… а як друг… Ксана… Ти тепер одинока…

Він підступив до неї, простягнув руку.

Оксана відступила, рішуче сказала:

– Василю Павловичу, ви не торкнетесь мене!

– Ксаночка… ну як же так можна… ну дозволь…

– Невже ви не розумієте, що ви огидний мені? – скрикнула дівчина. – Невже й досі ви цього не збагнули?

– Як? – розгублено запитав Ниденко. – Як ви сказали?

– Ви чули, Василю Павловичу!..

– Ні! Ви, певно, збожеволіли! Я не дочув!..

– Та ні, – твердо і насмішкувато сказала дівчина. – Все правильно! Я не буду більше мовчати! Ви ніколи не були приємні мені! Розтлінний, лицемірний, сексуальний тип! Від вас тхне розпустою. Ви нечистоплотний, як блошиця!..

Ниденко аж пирхнув від обурення. Лоб у нього спітнів. Він надувся, почервонів, крикнув:

– Дівчисько! Як ви смієте? Та я після цього не стану вас терпіти й хвилини! Вижену! Сьогодні ж вижену! Геть!

– Не біснуйтесь, – заспокоїла його Оксана. – Я послала заяву про звільнення. Я сама йду від вас!

– Ви пропадете під парканом, – крикнув від дверей Ниденко. – Ви загинете в болоті!

– Ви забули, в якій країні ми живемо, – з осудом сказала Оксана. – Ви забули, що носите книжку комуніста в кишені. Нікчема! Крім вас, є ще мільйони трударів, робітників! Це вони творять життя! І комунізм будують вони! І туди таким, як ви, не ввійти… Ой!

Дівчина скрикнула від несподіванки, побачивши в дверях Євгена. А Ниденко, розлючений, ображений, не помічаючи нічого, люто погрожував:

– Ви ображаєте мене як людину і комуніста! Ви поплатитесь за це!..

– Гаразд, поплачусь, – нетерпляче сказала дівчина. – а тепер ідіть, ідіть! Забирайтесь геть!

– Ви смієте мене виганяти?

– Ану, котись, котись ковбасою, гад! – прогув басом Євген.

Ниденко оглянувся злякано, зіщулився. Євген згори вниз обпік його поглядом.

– Чого дивишся? Вас же попросили лагідно, культурно! Дівчина попросила. Чи, може, повторити минуле?

Він засукав рукава піджака. Ниденко метнувся в коридор, звідти крикнув:

– Ви в мене наплачетесь! Один раз вже одсидів! Ще попадеш!

– Давай, давай, – засміявся Євген. – Включай четверту швидкість!

Оксані здалося, що в підвалі заграла райдуга. Стало радісно і сумно. Хлопець стояв перед нею спокійний і ясний. В білій сорочці, високий, плечистий, ясноокий. Він мовчки дивився їй в очі. Мовчав.

– Ти прийшов, – прошепотіла дівчина.

– Прийшов, Оксанко…

– Чого?

– За тобою…

– З жалості? – прошелестіло запитання. І погляд дівчини – синій, гострий, як блискавиця, – заглибився в душу Євгена. Він мовчки похитав заперечливо головою.

– Я люблю тебе…

– Після того, що сталось? Мене… забруднену, зганьблену?.. Я зрадниця. Я зрадила тебе… любов твою…

– Ти чиста, – ніжно сказав Євген. – Ти не зрадила. Ти, засліплена, кинулася на чорний вогонь. І обпалила крила. Вони одростуть. Лебедині крила. Ти чиста, любов моя… Лебедя не можна забруднити. Любов очистить його…

– Що ти кажеш? – задихана, щаслива, сп’яніла від його слів, ледве промовляла дівчина. – Що ти кажеш? Я вмру від щастя… Ти прощаєш мене, Євгене?

– Мовчи, – сказав Євген. – Хто має право прощати? Я люблю тебе. Я ждав тебе все життя. Завжди. Я повинен іти з тобою. І коли ти спіткнулась, впала в дорозі, що з того? Можна пожалкувати, що це трапилось… Але все пройшло. Я з тобою. І шлях перед нами. Чого ще треба? Позаду помилки… Усміхнемось їм. І ходімо. Ходімо невпинно. Ще, може, спіткнемось, впадемо, розіб’ємо носи… Може бути! Та й то нічого! Аби вперед! Аби разом! Чуєш, Оксанко? Все буде добре, любов моя…

Оксана припала до грудей Євгена, плакала радісними сльозами і не соромилась їх. Мара минулого щезала, танула в пітьмі… А життя… Справжнє життя, справжня любов починалася лиш тепер…

Мелодія п’ята
ПЕРЕМОГАСПАЛАХ

Срібним вогнем пломеніли в сяйві місяця свічки каштанів. Неонові ліхтарі кидали мерехтливі промені на постать святого Володимира. Біля нього пливла весела юрба. Над горами київськими лунала пісня.

Марія з тривогою і надією дивилася на Миколу. З ним щось діялося! Він щось згадував!..

Довгі, худі пальці його стисли металевий прут бар’єра. Очі дивляться десь в простір, туди, де на Лівобережжі мріють густі вогні нових поселень, Микола до чогось прислухається. Чогось жде. Тонке обличчя тріпоче, міниться. Щось хоче пробитися з нього, народитись в цей світ.

Чорні очі Марії горять надією. Гаряче в грудях. Згадуй, згадуй, друже! Хай прийде для тебе радість! Ти заслужив її великим стражданням, великим подвигом життя!..

Завмер Микола. В його очах відбилися дніпровські вогні, згасли. Піднялися груди і впали. І обличчя опустилося донизу.

Марія витерла сльозу на оці. Зітхнула тяжко. Знову нема. Знову надія її вмирає. Два тижні водить вона Миколу по Києву. Бувала і в театрах, і в консерваторії, і в філармонії, на концертах… Скрізь Микола ставав тривожним, напруженим. Він готувався до чогось незвичайного, намагався згадати… Марія знала, що треба ще щось… і тоді він згадає! Згадає! Тепер вона була твердо впевнена, що він жив і учився тут? Але як узнати? До кого звернутись? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. А їй не хочеться цього… Не хочеться…

– Ходімо, Миколо, – ніжно сказала вона. – Ходімо, друже… Ти щось згадував? Щось чув?

Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно і ласкаво. Прошепотів:

– Не знаю… Щось літає в повітрі… Знайоме… Дивне… Не знаю… Гаряче в голові…

Вони пішли алеями, тримаючись за руки. Зустрічні з подивом оглядали дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого, худого чоловіка з дитячим лицем. Очі його світилися іскрами навколишніх вогнів. Здавалося, він не бачив нікого. Тільки невпинно прислухався до нечутних звуків.

Вони спустилися вниз, перейшли Хрещатик. Піднялися в Першотравневий парк. Повільно йшли алеєю над кручами. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хмари купали в своєму потоці повновидий місяць. Він грався з ними, ткав срібну симфонію української ночі. Хитались каштани, шелестіли таємну пісню.

Зненацька Марія відчула, що Микола затремтів. Вона злякано запитала:

– Що з тобою?

Він не відповів. Похитнувся. Вона поглянула в його обличчя. Воно стало мертвенно-блідим. Очі, широко відкриті, втупилися в когось. Марія оглянулась. До них ішла пара – високий молодий білоголовий хлопець і юна дівчина – вродлива, русокоса. Микола дивився на них. Щось шепотів. Сильна дрож потрясала його тіло.

Перед його внутрішнім зором спалахнули видіння. Місяць на небі, вітер, каштани і Оленка… Оленка з бокалом в руці… Капає кров у вино, іскриться рідина, сяють бездонні очі дівчини…

Вдарив дзвін! Потряс основи буття, і гребля забуття впала!

– Оленко!!! – закричав Микола, і луна прокотилась по парку.

Він похитнувся, почав падати. Марія підхопила його, не втримала. Він впав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривогою звернулася до Марії:

– Що з ним? Що трапилося? Він хворий?

– Ні, ні! – плакала щасливими сльозами Марія. – Він щось згадав! Друзі, треба машину… Допоможіть знайти машину!..

– Я зараз, – скрикнув хлопець, схоплюючись. – Швидку?

– Ні, ні! Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря! Це не страшно. Це чудово!..

Дівчина, не розуміючи, слухала дивне бурмотіння Марії. Хлопець побіг до вулиці. Так він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій визирнув з віконця, сказав:

– Хутчій. А то сюди не дозволяють… Давайте хворого сюди…

Миколу посадили в машину. Обличчя його було осяяне дивним виразом радості і болю. Марія схопила дівчину за руку, благально сказала:

– Я не повинна загубити вас! Я нічого не можу сказати тепер. Потім, потім!.. Але скажіть ваше прізвище. Ваше ім’я…

– Ім’я? – здивувалась дівчина. – Навіщо це? А втім… – Вона глянула на хлопця. – Звати мене Оксана. А прізвище – Кремінь…

– Це ваше дівоче прізвище? – запитала Марія. – Пробачте… Повірте, це дуже важливо. Ви самі потім побачите…

– Не дівоче, – сказала збентежена дівчина. – Дівоче моє – Петрова… А втім, ні… не Петрова… Горенко Оксана Миколаївна… А тепер – Кремінь. Ми недавно одружилися.

– Бажаю вам щастя, хороші люди! Послухайте мене. Я хочу знати, де ви живете? Я хочу бачити вас…

– Ми їдемо. Сьогодні ж їдемо, – вибачливо сказав хлопець. – Недалеко, в село над Дніпром. Ось я напишу вам адресу. Якщо потрібно – ми готові зробити, що треба… Будь ласка…

Машина рушила. Молода пара залишилась в саду, здивована, стривожена.

Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю «Україна», де вона зупинилась. Викликала лікаря в номер. Лікар оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього якесь нервове потрясіння. Спокій, спокій, спокій, – сказав він. Все буде гаразд…

Через кілька годин, вночі, Микола опритомнів. Марія з надією очікувала. Дивилася, як тріпочуть його вії, як відкриваються очі.

– Музика, – прошепотів він. – Блакитна музика… Срібні акорди радості… Хороше… Радісно… Оленко… Маріє… Де ви? Де ви, подруги мої?..

Марія метнулась до нього, схилилась над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:

– Я все згадав… Згадав, Маріє… Я знаю… Ніч над Дніпром… розстріл… видіння… і ти… Ти врятувала мене. Партизани. Артист. Я – Артист. Бій. І вона…

– Хто вона? – тривожно запитала Марія.

– Оленка. Дружина моя! Її вішали тоді. Пам’ятаєш, її вбив офіцер… Тоді мене охопила пітьма… І все… далі, як сон… Сад, сад… і ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоєю дитиною. А тепер – я прокинувся. Що сталося? Що сталося, Маріє? Мені приснилась Оленка. Я ніби зустрів її на кручі, в саду…

Марія плакала радісно. Вона пестила сиві кучері Миколи і щасливо промовляла:

– Все не так. Не так, друже… Якби ж я знала? Якби знала… Вона не вбита. Не вбита, Миколо!..

– Хто? Хто… не вбитий?..

– Та жінка, що ти кажеш… Оленка… Її, поранену, одправили на Велику землю разом з тобою… Вона лежала поряд… А я не знала…

– Вона… жива? – запитав Микола приглушеним голосом. Руки його похололи, очі потьмарились знову.

– Що з тобою, Миколо? – злякалась Марія. – Друже, не треба! Друже, ми знайдемо її! Чуєш… вона повинна бути жива…

– Знайдемо, – як луна повторив Микола.

Марію потрясали гарячі і холодні потоки незримої енергії. Вона відчувала, що а ці хвилини розв’язується гігантський вузол долі.

– А та дівчина… що ми зустріли… Хто вона? Хто? Ти знаєш, Маріє…

– Я записала, – сказала Марія. – Її звати Оксана. Оксана Миколаївна Горенко…

– А-а-а! – скрикнув торжествуючим голосом Микола, і очі його загорілися синім полум’ям. – Маріє! Це дочка моя! Донька! Маріє!

– Донька? – не вірячи його словам, прошепотіла жінка. – Хіба тебе…

– Горенко… Горенко, – сміявся і плакав Микола, обнімаючи Марію. – А донька Оксана… Так ми її вирішили назвати… з Оленкою… Де вона? Куди нам їхати?..

На світанку Марія з Миколою виїхали легковою машиною в придніпрянське село…

ОСТАННЯ ЗАПОНА

У вікно світить місяць. На підлозі пливли срібні тіні. Марево. Все ніби сниться.

Оленка роздяглася, залишилася в сорочці, пірнула під ковдру. Вона дружина Сергія. Сталося. В шухляді столу лежать документи. Папірець. І вона – дружина Сергія.

Вона оточила себе стіною забуття. Не підпускала спогадів. Вона здалася перед лавиною кохання. Вона згодилася… їй вже було несила дивитись, як він знемагає в боротьбі з самим собою. Як він марніє від нерозділеного кохання.

Розум вирішив: хай буде так. Серце замкнене. Серце поховане там, над Дніпром. Хай цьому належить тіло. І дружба…

Тягнеться… Тягнеться час…

Скрипить підлога. Він наближається. Затуляє місячний промінь. Він лягає поряд з нею. І боїться торкнутися. Ніби хлопчик. Ніби юнак, який ще не відчув доторку дівочого тіла.

Оленка мовчала. Не дихала.

Серце завмерло.

Зупинився час.

Він повернувся до неї. Прошепотів:

– Оленко…

Вона мовчала.

Він провів рукою по її плечах. Тремтячі пальці лягли на перса. Вона здригнулася. Напружилася, як тятива лука.

Вдарила блискавиця. Зникли стіни, ліжко, будинок. Зникло все! Шумлять каштани, співає вітер, срібно дзвенить розбита пляшка.

«Якщо зраджу – хай мене покарає клятва крові!» – прозвучав урочистий голос.

Вогняна хвиля залила тіло, зірвала запону байдужості. Оголила серце!

Рідні очі наблизились, заглянули в душу. Кликали… Звали…

– Ні! – закричала Оленка. – Ні!

– Оленко… Що ти? Оленко? Що з тобою?

– Ні! Не хочу!

Вона відкинула ковдру, скочила на підлогу. Миттю накинула сукню і кинулася надвір.

– Оленко, вернись!

Сергій вибіг за нею, кликав приглушеним, розпачливим голосом:

– Оленко-о! Оленко-о-о!

Вона бігла до Дніпра. Бігла, не чуючи ніг під собою. Босі підошви холодив пісок, в обличчя хльоскали віття верболозів, акацій. Добігла до Езопа, задихаючись, обняла його. Плакала бурхливо, обливаючи сльозами кору столітнього в’яза.

– Що мені діяти, друже? Я не можу… Не можу! Краще вмерти! Вмерти, Езопе. Порадь мені, любий мій. Скажи хоч слово!..

Смерті нема, скрипіло дерево. Розвійте хмари душі. Відкиньте примари.

– Як, як? – ридала Оленка. – Як мені вийти з кола примар? Де моя стежка?

Рідне серце – стежка твоя, заспокоював Езоп. Рідне серце…

Оленка впала на землю, цілувала коріння в’яза, знесилено шепотіла:

– Я божеволію… Так не можна. Не можна…

Сергій найшов її опівночі біля в’яза – холодну, задубілу.

Обігрівав подихом своїм руки, плакав скупими чоловічими сльозами.

– Оленко… Що ти робиш зі мною? З собою? Оленко, серце моє… Що ж нам діяти?..

– Сергійку, – шепотіла вона. – Він живий… Він живий… Я не можу…

– Оленко… Ми ж маємо розум… Треба жити в реальному світі…

– Сергійку… Поїдемо до нього… на могилу… Попрощаємось… Я хочу ще раз… переконатись… а потім… я твоя… Я забуду…

Сергій вів її додому, кутаючи в плащ. Мовчав. Мовчали дерева. Мовчало небо. Мовчав тривожний світанок, загораючись над лісом. Тільки широкий Дніпро вирував, сміявся, плюскотів у береги, кликав до океану. Він щось знав… передчував… обіцяв…