355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Олесь Бердник » Хто ти? » Текст книги (страница 2)
Хто ти?
  • Текст добавлен: 6 октября 2016, 02:42

Текст книги "Хто ти?"


Автор книги: Олесь Бердник



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 33 страниц)

ДОЧКА І МАТИ

Мати Оленки працювала в аптеці продавцем. До неї зараз поспішала дочка, щоб поділитися своєю радістю. Оленка не пам’ятала жодного слова з того, що було переговорено з Миколою вчора, сьогодні. Вона пливла на хвилях п’янкої радості, самозабуття, бачила тільки якесь сяйво перед собою… і тим сяйвом був блиск його очей. Оленка не допускала думки про кохання. Вона не могла думати так. Це було соромно. Це було лиш на сторінках книг. А в них щось інше. Незрозуміле. Дивне… І приємне. Мертва бджола, яка потім ожила… Клятва крові…

Вона стріпнула головою, ніби відганяючи неймовірні видіння, тихенько засміялася. Хлопці довгими захопленими поглядами проводжали її. Оленка не бачила нікого. Музика любого голосу звучала в її вухах, в просторі ввижалися глибокі сірі очі, високий блідий лоб.

Оленка зайшла в аптеку, проштовхалася до ручного відділу. За прилавком стояла повна красива жінка з владним суворим лицем. Вона помітила дочку і строго осміхнулася. Вийшла з-за прилавка. Оленка кинулася до неї, цмокнула в щоку.

– Що з тобою? – здивувалася мати. – Ти якась чудна сьогодні! Очі горять… щоки червоні… Ти випадково не випила?..

– Що ти, мамусько, – зашепотіла Оленка. – Як могло тобі прийти в голову… Я хотіла сказати, що познайомилася…

– Познайомилася? З ким? – З хлопцем…

– Цього ще не вистачало, – занепокоїлася мати. – А хто він?

– Микола, мамочко!

– Я не про те питаю, дурненька! Хто він за професією?

– Композитор. Красивий, розумний… Якби ти бачила його, ти похвалила б мене…

– Композитор – це непогано! – строго сказала мати.

В цей час інша продавщиця гукнула:

– Маріє Іванівно! Мати оглянулась. До її відділу вже зібралася черга. Чувся незадоволений гомін.

– Приведи його завтра до нас. Я запрошу Олену Антонівну. Вона одразу скаже, чого він вартий. А тепер іди… Мені ніколи.

Оленка вийшла з аптеки, полегшено зітхнула. Вона сподівалася бурі, а вийшло все гаразд. Навіть можна буде познайомити Миколу з батьками. Ось тільки недобре, що мати запросить Олену Антонівну. Оленка не любила її. Це була п’ятдесятип’ятилітня обивателька, яка ніде не працювала, отримуючи пенсію за покійного чоловіка. Вона мала великий вплив на Марію Іванівну, і кожне слово її було законом для мами. Та дарма! Хай говорить, що їй заманеться. А сьогодні попереду – велика радість. Вони з Миколою знову зустрінуться, будуть ходити в сяйві зірок під кронами столітніх дерев, і в і н читатиме їй вірші про кохання, про дивовижні мрії, про наступні дороги життя…

І найголовніше – сьогодні таємнича, хвилююча клятва крові. При думці про неї душа Оленки завмирала в передчутті чогось невідомого, що мало змінити все її життя…

КЛЯТВА КРОВІ

Вони зустрілися о дев’ятій біля пам’ятника святому Володимиру. Микола одгорнув борт піджака, показав засургучовану головку пляшки.

– Дивіться… Це вино…

– Для клятви? – таємниче прошепотіла дівчина.

– Еге. Давайте походимо трохи, погуляємо, а потім десь в гущавині відкриємо. Треба, щоб ніхто не бачив…

– В Пролетарському саду…

– Добре, Оленко… Вони з півгодини постояли біля бар’єра, мовчки спостерігали за імлистою далиною, що поволі огорталася сутінками. На Дніпрі загоралися вогні бакенів, миготіли в тремтливій течії. На небі засяяли великі зірки. Понад Володимирською гіркою пливла протяжна мелодія народної пісні. То десь співали хлопці та дівчата, які збиралися роз’їжджатись на канікули. Оленка повернулася до Миколи, в її очах він помітив одблиски вогнів Подолу.

– Чари які, Миколо…

– Чари, Оленко… У мене таке враження, наче ми з вами пливемо в далеку і невідому дорогу…

– І в мене… схоже…

Навколо снував гомінливий потік людей. Оленка з Миколою одійшли від бар’єра, повільно попливли разом з юрбою вниз, до Хрещатика. Тримаючись за руки, мов діти, вони піднялися по вулиці Кірова до Пролетарського саду.

Над містом впала синя темрява. З-поміж дерев лунали звуки симфонії – там виступав республіканський оркестр. Сотні людей снували по алеях парку. Микола зупинився, запитливо заглянув у очі супутниці.

– Сюди не підемо… Дуже людно…

– А куди?

– Краще на кручі Дніпра…

– Як хочете, Миколо…

– Тоді ходімо зараз. Тільки ні, не можна… Я ж забув, що потрібно склянку або келих.

– А чого ж ви мені не сказали? – здивувалася Оленка. – Я б взяла з дому…

– Я не подумав, – занепокоєно відповів Микола. – Але нічого. Ми десь в ларку купимо.

Вони рушили далі. Микола зупинився біля одного магазину, зайшов до середини. Ніяковіючи, покликав одну з продавщиць.

– Скажіть, будь ласка, у вас є склянка?

– Яка склянка? – здивувалася вона. – В нас продуктовий магазин, а не посудний…

– Та ні, може, у вас є.

– Є. Але ми не продаємо.

– Мені дуже потрібно. Я прошу вас, продайте… Або дайте тимчасово…

– Не можу, – сердито сказала продавщиця. – Це вже хильнуть закортіло. Такий молоденький і п’яниця!..

Покупці засміялися. Микола, почервонівши, прожогом кинувся на вулицю.

– Нема? – поцікавилася Оленка. – Нема, – похмуро сказав Микола. Він підійшов ще до кількох ларків. Але в жодному з них склянок не продавали. Так вони добралися до Печерського спуску. Далі магазинів не передбачалося.

Микола розпачливо глянув на дівчину. Вона теж засумувала. Здавалося, що за дурниці —нема склянки! Та в цьому випадку діяло щось значніше, ніж проста невдача. В нічному освітленні, під шумливими вітами каштанів, в промінні зірок все здавалося непростим. І невдача з склянкою, що мала послужити для клятви кроні, теж ставала символічною.

– А може, завтра? – несміливо запитала Оленка.

– Не можна… Тільки сьогодні. Клятви не можна відкладати…

– Що ж тоді робити? Може, прямо з пляшки?

– Не годиться… Як же з пляшки пити разом?..

– А треба разом?

– Обов’язково… Знаєте що? Я придумав. Бачите – стоїть пивний ларьок?

– Так він же зачинений.

– Нічого. Біля нього ящик для сміття. Я сам часто бачив, як викидають побиті склянки в ящик. Може, там щось знайдеться…

– Добре, Миколо, – зраділа дівчина. – Ходімо туди…

Прогноз Миколи виявився правильним. В сміттєвому ящику вони знайшли вищерблену склянку. Микола обережно загорнув її в газету, як найбільшу дорогоцінність, щасливо посміхнувся.

– А тепер гайда до Дніпра. Там помиємо її.

На Печерському спуску світла майже не було. Оленка і Микола йшли в суцільній тьмі поміж привидами дерев. Де-не-де на стовпах траплялися лампочки, і тоді вони вступали в маленьке примхливе коло проміння. Вітер хитав ті лампочки, і дерева здавалися живими. Могутні віти розгойдувалися в повітрі, ніби жестикулювали в відчайдушній пристрасній суперечці. Інколи деякі з них схилялися донизу, енергійно торкалися облич Оленки й Миколи, мов запитуючи їх або чекаючи підтримки в тій весняній дискусії.

Оленка боялася ходити поночі в таких відлюдних місцях. Та нині вона відчувала поряд з собою руку, що випромінювала спокій і силу. Опираючись на неї, вона могла йти куди завгодно і скільки завгодно. І хлопець наче розумів її настрій. Він ішов поряд з нею тихо, обережно, мов боячись розхлюпати якийсь невидимий келих.

Дніпровська хвиля зустріла їх журливим плюскотом. По набережній інколи проходили машини. Микола розгорнув газету, вимив склянку.

– Чиста…

Він вибрався на насип. Оленка торкнулася його руки, показала на схід. Там, за силуетами далеких будинків Слобідки, сходило багрове коло місяця.

– Я дуже люблю місяць, – сказала вона. – Це чудово, що він зійшов зараз…

Микола щасливо всміхнувся. Смішна і люба. Безумовно, місяць зійшов для неї… для мене…

Взявшись за руки, вони знову пішли нагору. Минувши Аскольдову могилу, заглибилися в зарослу кущами алею. В гущавині, під столітніми дубами, знайшли ветху лавочку. Десь на схилах заливалися п’янкими піснями солов’ї. Поміж стовбурами дерев пробирався потроху вгору місяць. Ставало прохолодно…

Микола зняв піджак, накинув його на плечі Оленці. Вона вдячно кивнула, закуталася. Намацала в боковій кишені пляшку. Витягла, подала йому.

– Почнемо? – запитала серйозно, довірливо.

Він мовчки хитнув головою, дістав ножик, вкрутив штопор у корок, витяг його. Взяв склянку, налив майже доверху вина. Підняв її поперед себе, показав Оленці на тлі місяця. Вино блиснуло, заграло багровими іскрами. Дівчина здригнулася, ніби від холоду.

– Що з вами? Може, холодно?

– Ні, нічого… Мені просто… якось моторошно…

– Може, ви боїтесь?

– Ні! – з викликом озвалася вона. – Не боюся. Що треба робити далі?

– Додати до вина… крові, – прошепотів Микола. – Ось дивіться, я зроблю собі… Він розкрив лезо ножика, запалив сірника, подержав його над вогником. Потім чиркнув ним палець. Оленка скрикнула. Микола підняв склянку, і дівчина бачила, як з його пальця в вино впало кілька крапель крові. Краплі розпливлися тягучими смугами, надаючи рідині моторошного забарвлення.

Микола поставив склянку на лавку, знову потримав лезо над сірником. Несміливо подав ножик дівчині.

– Тепер вам…

– Зробіть самі… Вона простягнула руку. Микола взяв тонкі пальці Оленки, доторкнувся до одного лезом. Тихо прошепотів:

– Не боїтеся?

– Ні! – з викликом заперечила дівчина. Обличчя її в місячному сяйві було блідим і урочистим. Ось воно на мить здригнулося, затремтіли тіні брів.

– Боляче? – схвилювався Микола.

– Ні…– в захваті прошепотіла Оленка.

Він підняв склянку, наблизив до неї руку дівчини. Вона з трепетом спостерігала, як кров її змішувалася з кров’ю Миколи. Десь в глибині оживали почуті і прочитані образи, заховані в душі таємничі картину предковічних часів. Їй здавалося, що це вже колись було… Хлопець прихилився до неї, прошепотів: – Тепер треба випити… і все…

– Разом?

– Разом…

Вони припали до склянки. Їх вуста були поруч, торкалися одне одного.

Гаряча рідина обпекла Оленку, але вона хоробро допила до кінця. Одхилилася, передихнула. Микола підняв порожню склянку вгору, врочисто проголосив:

– А тепер… поклянемось… І зовсім тихо, проникливо, щиро додав, тримаючи Оленку за руку:

– Я клянуся… бути вічно вірним нашій дружбі… Якщо зраджу – то хай мене покарає клятва крові…

– Клянуся, – почувся тремтячий голос Оленки, – що ніколи не порушу клятву крові…

Микола вдарив склянку об землю. З дзенькотом розлетілися навколо скалки.

– Щоб ніхто ніколи не міг пити з цієї склянки, – пояснив він.

Вино зашуміло в голові Оленки. Вона схопила пляшку, розбила її об стовбур дуба.

– Щоб ніхто не пив більше цього вина!.. Микола несміливо взяв її за руку, заглянув у очі. Вона, глибоко вдихнувши повітря, прошепотіла:

– Може, ще щось треба?..

– Ще… треба поцілуватися… Формально… – Так вимагає клятва?..

– Угу…

Оленка, не задумуючись, обхопила за шию хлопця, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тямлячи себе, схопив її в обійми.

Довго, ой, довго тривав цей «формальний» поцілунок. І, напевне, ніхто з них не хотів закінчувати його.

Оленка падала в безодню, летіла у вихорі незвіданого почуття в незнайомий світ, відкривала його вперше і не могла покинути.

Микола випростався, охопив долонями гаряче чоло, завмер. Дівчина знеможено сіла на лавку. Заплющила очі. Щось промовила. Він кинувся до неї, притулив її руку до своєї щоки.

– Ти щось сказала?..

Вона не здивувалася, що він назвав її ти.Так треба. Так має бути.

– Що це було? – ледве чутно запитала чи в нього, чи в вітру, чи, може, у свого серця. – Невже це… воно.

Знову мовчання. Знову грозовий поцілунок. І так без кінця.

Місяць піднявся між верховіття дубів. Замовкали далекі звуки міста. Вщухли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких полтавських полів запахи квітів і полину.

Оленка лежала в обіймах Миколи, щаслива, виснажена неймовірним спалахом почуттів, і місячні промені ткали на її блідих щоках неземні узори. І раптом Микола відчув, як вона здригнулася.

– Що з тобою, Оленко?

– Нічого… нічого… мовчи… Ще хвилинку… Микола занепокоєно заглянув у її лице. Очі Оленки вдивлялися в глибінь нічного неба, на далеку кулю місяця, яка то поринала в хащі хмар, то знову випливала з них на ясне тло. Ось пливе чорна фантастична потвора. Вона роззявляє велетенську пащу, намагається ковтнути ясне світило. Місяць пручається, судорожно пульсує, виривається знову на волю…

Оленка з хвилюванням і острахом дивилася на космічну боротьбу двох велетнів. Їй вони здавалися символами життя. Якщо переможе світло – все буде ясно, гарно, щасливо. Вони з Миколою завжди йтимуть рядом, не розлучаться повіки. А якщо ні… ой, краще не думати!

Місяць поринув у темну хмару. Пітьма огорнула простір. Оленка притислася до Миколи, ждала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пелену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься, невже не з’явиться знову?

Минали хвилини… чи віки… Микола чув, як дівчина важко дихає, як тремтить її тіло.

– Тобі погано, Оленко?

– Зараз… Одну мить… зачекай…

Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світило, розжене морок… Ні! Ще чорніша запона з’являється з безмежжя, покриває, гасить останні іскри надії…

Серце в Оленки впало. Невже кінець? Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забобони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла подіяти з настроєм. Чорний покрив хмар затулив не тільки промені місяця, він вкрав і дитячу, новонароджену віру…

Та ось… заясніло вгорі, завирували темні громаддя в небі. Вітер налетів з Дніпра, радісно захитав велетенські дерева. Місяць вийшов з темряви раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, сильною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло збільшувалося… і, нарешті, лише ясне коло нічного світила одне панувало в космічному безмежжі…

Оленка знеможено-радісно заплющила очі.

– Нарешті, – прошепотіла вона.

Микола нічого не питав. Він інтуїтивно відчував її настрій, знав, що в ній тепер діється щось знаменне і важливе. А коли срібне проміння місяця осяяло її натхненне, щасливе обличчя, він все зрозумів. Знову їхні вуста були разом, і нічні прозорі тумани котилися між деревами, лягали до ніг хлопця і дівчини. А може, то не тумани були… Може, то дніпровські добрі духи ласкаво всміхалися до закоханих, соромливо огортаючи їх сивим серпанком.

Вже під ранок вони вертали назад, німі, приголомшені. Пустинні вулиці мовчали. Тільки де-не-де лунко віддавалися кроки окремих перехожих. Недалеко від вулиці, де жила Оленка, Микола сказав:

– Мені все здається сном… Ти зараз підеш додому… А я залишусь один. Я не зможу тепер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не зможу…

Вона радісно зазирнула в його лице, в темні пристрасні очі.

– Так ми ж знову зустрінемось, Миколо…

– Я не хочу зустрічатися з тобою, – палко заперечив він. – Я хочу завжди бути рядом… Давай поїдемо разом в село. До мене… Я працюватиму в клубі. Буду вивчати народні пісні, писати свої, організую хор… А ти…

– А я, – перебила, його Оленка, – працюватиму в школі… Я ж закінчила учительський технікум. Правда, ти й досі не знав цього?

– Ніколи ж було, – кумедно промовив Микола.

Обоє засміялися. Оленка поклала свою долоню на груди Миколи, тихо сказала:

– Хіба ти міг сумніватися в мені? Я поїду… Куди захочеш… Завтра… та ні, вже сьогодні… мама запрошувала тебе до нас в гості…

– В гості? – злякався Микола. – Я ж не знайомий!..

– Так познайомишся, смішний. Приходь сюди о восьмій годині. Я ждатиму тебе… А потім, ввечері, про все поговоримо…

Вона подала йому руку, поклала її в сильну, тонку долоню коханого, тихенько відступила, не зводячи погляду а його очей. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.

Стукнули двері будинку. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Над дахами загоралась зірниця…

Мелодія друга
РІШУЧІ КРОКИ
ТІНІ І СВІТЛО

Микола постукав у полуплені двері. Хвилюючись, кашлянув. За дверима зашепотіли, дзенькнув засув. Виглянула висока пишна жінка з гарним чорнобровим лицем. Вона на якусь мить привітно всміхнулася, потім одразу спохмурніла. Провела поглядом від стоптаних брезентових черевиків Миколи до його худорлявого обличчя, строго запитала:

– Що вам потрібно?

– Пробачте… Чи тут живе Дячук?..

– Тут. Це я…

– Мені потрібна Оленка… Вона казала, що сьогодні…

Мати Оленки зневажливо зиркнула на сірий потертий піджачок хлопця, одрізала:

– Сьогодні вона жде гостя. Жениха. Розумієте? Скажіть, що передати…

Микола розгублено заморгав очима. Винувато затоптався на місці.

– Як же так? Вона запрошувала…

Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Перехилилася в коридор, прошепотіла:

– Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде композитора. Ви ж розумієте…

Микола зрадів:

– Так це ж я композитор. Вона мене запрошувала. І говорила, що ви також…

Мати аж одхитнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:

– Справді, композитор?

– Точно! – закивав головою хлопець.

Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридору:

– Оленко!

Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона! Блиснули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:

– Ой Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь в кімнату…

– А ми вже познайомилися, – стримано сказала мати. – Прошу…

Вона одразу стала як хмара. Важко засопіла, пішла на кухню. Закохані не помічали того. Оленка провела Миколу до кімнати. Він переступив поріг, оглянувся несміливо. Досить велике приміщення було загромаджене безліччю всякої всячини. І комоди старовинного виробу з викрутасами, і дзеркальні шафи, і буфет з десятками склянок та келихів, і столики з слониками, кружевами та статуетками. Все це розташувалося так хаотично, без смаку, що вільного місця не залишилося.

Біля круглого стола, на якому вже стояло кілька пляшок та графинів з напоями, сиділо двоє. Чоловік з запалими грудьми і склеротичним, одутлим обличчям та огрядна жінка. Вона здивовано-презирливо втупилася в хлопця, примружила очі, запитливо мугикнула.

Оленка щасливо всміхнулася, взяла хлопця за руку, потягла до столу.

– Будь, як дома, Миколо. Знайомся. Це мій батько, Мусій Трохимович. А це наша знайома, Олена Антонівна…

Батько подав Миколі холодну вогку руку, а Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.

Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби обсмоктуючи щось.

«Немов черв’яки, – подумав Микола. – І чого вона так дивиться на мене? Що має спільного з нею Оленка?»

Оленка теж відчула якусь настороженість в настрої Миколи. Запанувала мовчанка. Тоді батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв пляшку з горілкою.

– Ну що ж, зятьок. Вип’ємо за знайомство!..

– Тату, – спалахнула Оленка. – Як ти можеш?..

– А що таке? – здивувався грубувато Мусій Трохимович. – Хіба я що сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде другий… Не важно! Аби випить було. Правда, синок?

Олена Антонівна багатозначно хихикнула. Оленка почервоніла ще дужче, на очах у неї виступили сльози. Микола не знав, куди подітися. Батько, цинічно усміхаючись, старанно закручував штопор в корок.

До кімнати зайшла мати. Вона покликала Олену Антонівну. За кілька хвилин вони накрили на стіл. Почалася вечеря. Налили в чарки. Пливла якась негарна тиша. Блудливо всміхалася Олена Антонівна, насуплено дивилася в тарілку мати.

– Ну що? Будьмо? – бадьоро вигукнув батько. – Дай боже нашій Оленці хорошого жениха. Ну, пити – не перепити!..

Мати бликнула на нього, торкнулася вустами до келишка, поставила на стіл. Микола випив до дна. По грудях пройшла тепла хвиля, він почув себе трохи вільніше.

Мати, зітхнувши, поглянула на гостя.

– Так ви, справді… композитор?

– Справді, – радісно згодився Микола. – Ось подивіться… диплом. Недавно одержав.

Марія Іванівна розгорнула книжечку, перебігла по ній поглядом, повернула назад.

– А квартира у вас в?

– Нема, – безтурботно сказав Микола. – Я жив у гуртожитку…

Мати і Олена Антонівна переглянулись.

– А де ж ви будете жити? Працювати?

– Поїду в село. До матері. Там у неї є хата. Тут недалеко, над Дніпром…

– І ви думаєте жити в селі? – з жахом вигукнула мати.

– А чого ж? Там чудово. Ліс, річка, природа… Кращого місця важко знайти. Приїжджайте, вам сподобається…

– Умгу, – мугикнула мати. По її обличчю поповзли багрові плями. Вона замовкла і більше не обзивалася.

Виручав батько. Він без кінця наливав питво в келихи, пив за своє здоров’я. Очі його звузилися, почервоніли. Після кількох чарок він розійшовся, почав базікати якісь дурниці і нечисті слова:

– Бери її, Миколо. Бери! А цих старих шлюх не слухай… Головне, мене не забувай… Півлітра купиш – і до мене… Оленку держи в руках… Коли ж горе яке-небудь – пий… Заливай його… Найкращі ліки проти всього…

Він перекидав ліктями посуд, огризався на Марію Іванівну, яка смикала його за піджак, підморгував Миколі. Оленка не знала, куди подіти очі від сорому. Тільки Олена Антонівна монументом височіла на своєму стільці, і губи її іронічно ворушилися, обсмоктуючи щось невидиме.

Вечеря для Миколи здалася пекельною мукою. Він ледве досидів до кінця. Нарешті Оленка встала з-за столу, благально сказала матері:

– Я піду на свіже повітря. У мене голова заболіла…

– Іди, – похмуро бовкнула мати. – Тільки недовгої Ти мені потрібна.

Шепіт каштанів показався небесною музикою після гидких двозначних слів Мусія Трохимовича. Микола вдихав повітря повними грудьми, ніби хотів вигнати з легень і горілчаний дух, і пригнічений настрій, і бридке враження від «знайомства». Він гаряче стискав долоню Оленки, яка мовчазно йшла поруч, поглядав на неї, дивувався. Як серед такої багнюки виросла дивна, чудова квітка?

– Оленко…

– Що, Миколо?..

– Прости мене… я хотів запитати…

– Я знаю, Миколо… мені соромно…

– Як ти могла?..

Вона зупинилася, поглянула печально в його очі.

– Як я могла… вісімнадцять років… Я сама не знаю… Може, мрія мене врятувала. Тільки вона. Я бачила прекрасних людей, чула неземні пісні… Я ждала зустрічі з такими людьми тут… на землі… І ось ти прийшов, Миколо… Забери мене звідси… я не хочу більше так жити… Я хочу в житті бачити свою мрію, творити її… Візьми мене звідси, друже мій…

– Дівчинко моя, – прошепотів Микола. – Ми поїдемо… негайно. Завтра ж. Ти чуєш? Ми почнемо зовсім, нове життя. Без бруду, без жорстоких і гидких слів… без брехні і обману…

Вони знову гуляли над Дніпром, сиділи на лавці під густими заростями акації, перебиваючи одне одного, розповідали про свої плани.

– Я ввійду в клас… Десятки дитячих ясних очей глянуть на мене запитливо… Я їм буду розповідати про чудові, прекрасні людські мрії. Я їх вчитиму боротьбі і натхненню… Миколо, як це гарно – вчити дітей!..

– А я писатиму пісні для твоїх малюків, – захоплено вторив Микола. – Красиві, веселі пісні… І музику… Щоб вони знали гармонію, щоб бачили красу природи і життя. Ой Оленко… я не можу отямитися від щастя… Невже це дійсність. Торік не було в мене нікого… тільки мрії про тебе… вірші про тебе… а тепер… сама ти з’явилася, ніби чудо… ніби казка…

– Слова твої, Миколо, мов музика… Говори, говори… Невже ти ждав мене… писав вірші про мене?..

– Тільки тобі… тільки про тебе…

– Прочитай… я хочу почути…

– Добре, Оленко… тільки не дивись, що вони слабуваті. Головне – думка…

Микола замислено задивився в далину, де ще багровів важкими барвами захід, почав читати тихо:

 
…Як мільйони сонечок малих
Відіб’ють в собі ранкові роси,
Серед квітів дивних, запашних
Пройде дівчина золотокоса…
 
 
У очицях – простору блакить.
Ніжні перса – вітерець цілує.
Соловей співа – вона мовчить!
Заспіва дівча – усе німує…
 
 
І не думає вона, не зна,
Що мені у життьовому плині
Уявлялася отак весна —
З золотими косами дівчина…
 

Оленка ніжно притулила його долоню до своєї щоки, схилилася на плече коханого. Прошепотіла здивовано:

– Невже це про мене?

– Про тебе… Тільки про тебе… Хіба є ще в світі інша ти?..

О чарівнице природо! Що робиш ти? Якою силою зімкнула ти ці дві прекрасні постаті, яку неповторну долю готуєш їм – чистим і щирим?..

Знову рядом вуста, серця і подих в подиху. Знову тріумфують, з’єднуються рідні душі під безмежним куполом неба…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю