Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 33 страниц)

ЖИВА ЛЕГЕНДА

Як все дивно, неймовірно, незрозуміло. Все ніби в сні. Але скільки не щипай себе за руку – сон не кінчається.

Миготять в пітьмі дерева. В небі дрижать зірки. Глухо гудуть мотори. Куди вона їде? Для чого?

Поряд з нею – ворог. Випещений аристократ Генріх. Він ввічливий, стриманий. Він не хоче ґвалтувати її, як інші німецькі офіцери. О ні… Недаремно він вчився в університеті, має звання доктора права. Права! Він схиляється до плеча своєї супутниці, захоплено говорить добірною українською мовою:

– Ви рідкісна квітка. Навіть не віриться, що така виросла на оцій дикунській землі… серед смороду і безкультур’я… Вам не можна залишатися тут. Я заберу вас в Німеччину. Ви будете моєю дружиною. Не коханкою, ні! Я хочу, щоб мої діти були схожі на вас. О, ви думаєте про расову теорію? Я плюю на неї. Вона написана для дурнів і кретинів – повірте мені. Я не такий дурень, щоб вірити базіканням наших теоретиків. Але для бидла потрібні рямця. Хай творять такі рямця, а ми – над ними! Я відверто визнаю – ви достойні звання дочки Німеччини…

Оленка слухала солодке, цинічне бурмотіння офіцера, стримувалась, щоб не видати себе. Хиталася на сидінні машини, а Генріху здавалося, що вона на знак згоди киває головою. Він схилився, поцілував її руку.

– Ми перекроїмо світ. Він погано створений. Ха-ха! Гер бог не дуже старався. Нам доведеться його поправляти. Ви вивчали історію? Правда, вона у вас була тенденційною, червоною, але все-таки якісь натяки на істину були. Так от – тисячоліття бунтів, воєн, революцій, походів. Хаос! Ми закінчимо це. Ми відкриємо нову еру! Ми – ділові люди. Недопустимо витрачати енергію на безупинні революції і придушення революцій!

Оленка не втрималася, заворушилася. Зиркнула на обера скоса.

– Що ж саме ви хочете зробити? Яку соціальну реформу, щоб вона задовольнила всіх?..

– Всіх? – усміхнувся Генріх. – Дурниці. Всіх не задовольниш. Ніколи. Нізащо. Але кожному можна дати своє стійло. Тільки так. Як в організмі людини є різні клітини – нервові, м’язові, рогові, шкіряні – так і суспільство мусить бути розумно диференційованим. Ви вловлюєте мою думку, фрейлейн Єлена? Чудово! Буде мозок – ми, німці. Не всі, розуміється. В нас теж є безліч кретинів! Буде серце – кровоносна система – чехи, українці, росіяни, всі слов’яни… Буде груба робоча сила… негри, наприклад, індуси, монголи всякі… Їх можна чудово використовувати для експериментів… наукових. Не жаль! Вам не подобається такий погляд? Я бачу. Ви виховані на фальшивих ідеях загального альтруїзму. Це блеф! Наївна казочка, в яку не вірили навіть її творці – комуністи. Загальна рівність – абсурд! Земля не може дати для всіх ні матеріальних багатств, ні копалин, ні енергії. Отже, розумний розподіл. Основа розподілу – сила. Іншої основи – нема. Безсилі хай зникають… або підкоряться. Наступає епоха тверезого розрахунку. Легенда – в минулому. З легендою треба покінчити. До речі, ми з вами якраз для цього їдемо… для чарівного експерименту з області фольклору… ха-ха! ліквідація легенди…

У Оленки череп зривало від страшного болю. Вона відчувала, як її психіку руйнує безупинний потік мерзоти, що лився від ворога. Та мусила терпіти. Хай кощунствує. Хай паплюжить найсвятіше. Розплата не запізниться…

А Генріх базікав хвальковито:

– Ви цікавитесь моїм планом? Він дуже простий. Пару десятків цих дикунів розстріляти. Десяток повісити над могилою. Оце й буде крапкою… на легенді… Як у вас кажуть… дозвольте, згадаю прислів’я. Ага. «Як рукою зняло». Отак і тут. Як рукою зніме. Ха-ха!.. Та ми вже під’їжджаємо. Недалеко це село. Ліворуч – кручі дніпровські. Я тут вже був. Чудові місця…

Оленка озирнулася. Поза спиною прокотився холодок. Легкова машина офіцера і чотири машини карателів проїжджали покрученими яругами Правобережжя. Обабіч дороги повзли понад густими кущами терну, шипшини і вишняка сизі тумани, ніби привиди. Пахло полином, тонким духмяним ароматом чебрецю. Офіцер замовк, сторожко оглядаючись по боках. Передні машини з ревом виповзали на горб.

Раптово розітнувся страшний вибух.

Передня машина розлетілася на шмаття. Високий факел вогню знявся над яругою. Карателі з криком сипонули на землю. Генріх на одну мить закам’янів. Потім рвонув з машини, закричавши:

– Фрейлейн, рятуйтесь! Партизани!..

Оленка прищулилась в машині. Вона нікуди не буде втікати. Вона зробила своє. Караюча рука досягла ворога. Ні, не поставиш крапки на легенді, вороже. Легенда жива і безсмертна…

Затріщали автоматні черги, гримнули вибухи гранат. Перестрілка покотилася в степ, разом з криками і прокляттями. Лише де-не-де стогнали поранені. На дорозі догорали дві грузові машини. В чадному освітленні з’явилися темні постаті. Бігом наблизились до легкової машини. Напоєні ненавистю очі побачили Оленку. Вона усміхнулась.

– Німецька шлюха! – крикнув хтось. – Ти дивись – влаштувався офіцерик! Возить з собою підстилку!..

Оленка встала. Ноги підгинались. Хай лають. Хай кричать! Свої, свої!..

– Шльопни її! Чого вона усміхається? Зраділа, падлюка?!

Хтось підняв автомат. Гримнув гучний голос:

– Одставить! Сваволі не допущу! Ви хто – солдати чи бандити?

Партизани охололи, роздратовано виправдовувались:

– Серце не видержує, товаришу Агроном. Народ пропадає, а вона, зараза, розкошує…

З пітьми виступив високий кремезний дядько. На щоці ясно вирізьбився глибокий шрам. З-під суворих брів глянули на Оленку ласкаві очі. Він подав їй руку, підтримав:

– Здрастуйте, товаришу Сокіл. Спасибі, перше завдання виконали блискуче! Спасибі від всього загону…

Партизани завмерли, зачудовано перезиралися. Командир, якого звали Агроном, засміявся:

– Поспішили, орли. Шлюхою назвали сокола. Нічого. Вона пробачить. Це вона передала нам про операцію «Кінець легенди»…

Дружний гомін був відповіддю на слова командира.

Над яругами котився чад від машин, світання розливалося по блідому небу. А Оленці здавалося, що вона потрапила з одного сну в інший. Тепер її обступали дружні обличчя, сяяли суворі очі, сильні вузлуваті руки вдячно плескали по плечах…

Невеликий загін зібрався на кручі дніпровській. На Лівобережжі загорався край неба. Агроном став над невеликою могилою, помовчав. Невисокий підліток поклав на могилу букети сну і кульбаби. Оленка відчувала, як сльози підкочуються до її очей. Ось яка вона, легендарна могила…

– Як же можна, – тихо і проникливо сказав Агроном, – як же можна, щоб наш народ був у неволі? Як же це може статися, друзі мої, коли на бій з ворогом у нас встають і мертві. Ось похований тут, в цій могилі, герой. Вороги убили його. Він мертвий, по-їхньому. А по-нашому, він живий! Неможливо убити героя. Образ його вже не належить тілу, яке поховане в землі. Образ його належить народу, який дав йому життя. Народ безсмертний, значить, і герой народу безсмертний. Це нашими руками він покарав сьогодні ворога. Запам’ятайте це, друзі. Не забувайте тих, які лягли в землю в ім’я майбутнього. Тоді і ви ввійдете разом з ними в легендарну ріку безсмертя… Пом’янемо добрим словом, братерським словом мужнього солдата-композитора Миколу Горенка…

Блискавиця вдарила в серце Оленки. Що він сказав? Що він сказав? Микола! Так це його могила? Миколо, серце моє! Миколо, доле моя! Ось де ти знайшов свій останній спочинок! Ось як ти зустрічаєш мене!..

На сході палав обрій. Починався день. Перший день бойової дороги Оленки…

Мелодія третя
СИЛА ЖИТТЯЗУСТРІЧ НАД МОГИЛОЮ

Падіння припинилося. Темрява потроху розступалася. Блимало неясне світло.

Микола опинився біля підніжжя високої, крутої гори. Вершина її була покрита хмарами. Хмари насідали на гору, тиснули на землю, опускались нижче і нижче – сірі, понурі…

Чийсь голос почав говорити Миколі, що на тій горі його батько тримає страшний тягар. Він тримає його безліч віків. Микола повинен замінити його…

Микола здивувався. Який батько? Він давно помер. Чому на горі? Який тягар?..

Він поглянув угору. Ні стежечки, ні кущика трави, щоб вчепитись. Навколо дрімучі скелі. Ні душі…

Хмари пливуть, закрили весь виднокіл…

І Микола поліз. Поліз, бо не міг заглушити вогняного голосу в душі, який вимагав, який будив, термосив, штовхав. Дій, дій, не зупиняйся ні на хвилину. Повзи, рухайся, – інакше смерть! Інакше впаде на вершині твій батько, закривавлений і німий, і ти не побачиш його… не виконаєш обов’язку…

Тяжкою була путь. Микола розбивав до крові руки і ноги, чіплявся нігтями за кожну щілинку. Туман – густий, молочно-білий – роз’їдав очі…

Та Микола не здавався. Сили покидали його. Важко бухала кров у скроні… зелені, червоні, жовті кола пливли перед очима… знесилені руки ковзали по мокрому камінні… та перед ним знову вставав образ батька, що чекав на горі… і він знову поривався вперед…

Плив час. Микола побачив вершину гори. Хмари залишались внизу під ногами. А тут сяяло сонце. Воно усміхалось Миколі.

Він хутко вибрався до вершини… і побачив батька. Яке дивне в нього обличчя. Чому воно так міниться? О, це вже не батько, а дід Василь… ба ні, обличчя матері… Оленки… а тепер незнайоме… Чому в батька так багато облич? Що це значить?

– Ти не дожив! Ти не доніс свого тягаря! – почувся суворий голос. – Повертайся в життя! Повертайся до дії!..

Микола протер очі. Що він каже? Куди повертатись?

Постать батька була зігнута під страхітливим тягарем. Здавалося, то був тягар всього світу. Тіло налилося кров’ю… м’язи напружилися в нелюдській напрузі, майже оголені від шкіри. Очі – вогняні, палаючі, пронизливі, сповнені болю і муки, глянули в серце Миколи. Усміхнулись підбадьорливо. Скеля на плечах батька захиталась. Він простягнув до сина скривавлені, натруджені руки. Микола, скрикнувши, метнувся до нього…

Гострий біль пронизав тіло. Померкло світло. Холодне повітря сповнило груди.

Микола впав. Знову підвівся на руках, подивився навколо. Нема гори, нема батька. Є ніч. Є могила, з якої він виповз нелюдським зусиллям. Невже не вбили його вороги? Невже не сниться йому це все?..

Предковічна жага життьова несе його далі, далі від страшного місця. Вологий подих Дніпра кличе до себе. Микола, звиваючись ящіркою, скочується яругами вниз, до ріки, Він не бачить нікого, не чує. Жити, жити! Він ще не доробив свого, не створив! Він не може вмерти!

В грудях клекоче кров. Запеклися чорною піною губи. Та якась незнана сила вливається в тіло Миколи, рухає його руками і ногами. Недалеко хлюпає хвиля Дніпра. Микола вповз в течію ріки, жадібно ковтнув кілька разів холодної води, трохи притишив палючу спрагу.

Наткнувся руками на уламок дошки. Не думаючи, учепився за неї, відштовхнувся від берега. Поплив.

На схід, на схід. До своїх. Туди, де сходить сонце. Туди, де Оленка, де рідні, де свої. Там можна і вмерти. Там можна і спочити…

Одежа, чоботи намокли, тягнуть вниз. Руки слабнуть. Ні, ні, не можна… Терпи… Ти виповз з могили… Ти обдурив смерть… Терпи!

Чорніє щось попереду. Берег. Під ногами дно. Пісок.

Микола, захлинаючись від пекельного болю, добрьохався по косі до сухого. Впав. Поповз вужем до кущів. І, втрачаючи сили, зі стогоном опустив голову на руки.

І знову химерне світло полилося перед його заплющеними очима. Ніжні руки взяли його в обійми, заколисали. Як приємно! Як хороше! Хто це?

Біля нього стояла постать. В білому вбранні. Це був високий юнак. Він усміхався ясно і дружньо. В очах проглядали мужність, чистота, сила, любов. Він був як всі люди. Тільки щось внутрішнє, глибинне відрізняло його від інших. Це глибинне переливалося в погляді вогнем.

Він підступив до Миколи, схилився над ним, сказав:

– А ти молодець. Правда, навіть сам не гадав, що здійсниш подвиг?

– Який подвиг? – прошепотів Микола.

– Перемога над смертю – це найбільший подвиг.

Микола вражено запитав:

– Хто ж ти? Звідки прийшов до мене?

– Хто я? Невже не розумієш? Твоє вище «Я».

Микола заплющив очі. Знову розплющив. Постать не зникала. Зірки тремтіли навколо неї в небі, творили дивний ореол. Микола похитав головою.

– Вище «Я»? – перепитав він. – Це щось містичне. Люди сміються над такими уявленнями…

– Даремно сміються, – сказав невідомий. – І сміються не всі… Невже тобі важко зрозуміти. Вище «Я» – це ідеальна людина. В кожному зберігаються невичерпні потенції, справжня Безмежність. Це і є вище «Я». Тільки воно не в кожного проявляється. Воно в багатьох спить. Як непроросле зерно. І лише в час грізної небезпеки, в час натхнення вище «Я» прокидається. А якщо людина присвячує себе служінню іншим людям, майбутньому, якщо вона забуває про себе, тоді вище «Я» повністю прокидається, чатує і вдень і вночі. Тоді воно невіддільне від свого носія… Та ти знаєш таких людей! Перед ними схиляється людство! Не будемо називати імена…

– Не будемо, – згодився Микола, дивуючись, що він звично сприймає дивне видіння. – Але як же я?

– Що ти?

– Я не герой… не мислитель… Чому я побачив тебе? Чому ти раніше не приходив?

– Тому, що ти не проявляв найвищої напруги! Смисл життя відкривається лише в поєднанні зовнішнього і внутрішнього. В ці хвилини ти жив, як ідеальна людина. Ти досяг найвищої напруги фізичних і духовних сил. Ти поєднав їх. Не в ім’я своє! Тіло твоє вже лежало в могилі. Вирвало тебе з могили твоє бажання творити, жити для інших, взяти тягар інших, завершити незавершене! Тому я з’явився до тебе! І віднині ти не забудеш мене… і цього дня…

Микола знову покрутив головою. Думав, що постать зникне. Вище «Я» посміхнулось.

– Не треба. Я не видіння. Не химера. Я – реальність. Згадай легенду про Істину. Її тобі розповів дід Василь…

– Пам’ятаю, – слабо всміхнувся Микола. – Юнак Доброслав… Погоня за Істиною… Покривало… і порожнеча…

– Порожнеча для тих, хто хоче істину здобути для себе, сьогодні. І вічний шлях боротьби для тих, хто знає, що Істина безмежна. Обмежені і боязкі, нікчемні і егоїстичні ніколи не зрозуміють цього. Їм перепинить шлях покривало ілюзії неможливості. Чи можна подолати могилу, вернутися з неї? Раби ілюзії скажуть – не можна. А ти подолав цю запону, розірвав її. Перепони, змуровані тисячоліттями, лише на перший погляд непорушні. Прагни огненно зруйнувати їх – і ти подолаєш чорний мур неможливості! В такі хвилини Я буду супроводжувати тебе. Аби лише ти діяв в ім’я братерства, в ім’я людства…

– Про яке братерство ти говориш? – гірко сказав Микола, втомлено заплющуючи очі. – Рідний край спаплюжений, ворожі ноги топчуть груди Матері, пожежі і кров на планеті, крики і смерть! І я – лише чудом врятувався з могили…

– Чуда нема, – суворо сказав незнайомий. – Є буденне життя, і є подвиг, героїзм. Він не лише в спалаху енергій. Він в радісному проходженні по землі не лише в дні ясності, а найпаче в дні скорботи. Піднімись над сьогоднішнім днем, над ріками крові, пошли стрілу думки в майбутнє. Ти побачиш прекрасний Новий Світ. Він є, він живе, він готовий до народження… Все народжується в муках і стражданнях. Невже не розумієш?..

Миколі ставало легко і ясно. Щось облітало з нього, як луда, біль затихав, слова дивного юнака жаринами лягали до серця.

– Я незабаром залишу тебе. Але ти пам’ятай мене. Я буду поряд. Я буду ждати.

– Де? Коли? – прошепотів Микола.

– В Новому Світі…

– О, як далеко до нього! Чи не казка він, чи не привид втомленого розуму?

– Вір і змагайся. А на прощання я покажу тобі Новий Світ. Ти і твої сучасники будуть жити в ньому. Бо це ж ви своїм стражданням освятили його. І, поринувши знову в пекло битви і страждань, ти не забудь сяйва Нового Світу. Неси його в серці, передавай іншим. А тепер – ходімо… Недалеко. Зовсім поряд. Адже Новий Світ в тобі…

– А чи зможу я – розбитий, розтерзаний…

– Ходімо…

Дивний юнак поклав гарячу руку на обличчя Миколи, і той відчув нестерпний жар…

РУКИ ДРУЗІВ

Які тривожні, які страшні ночі!

Відкотилися, затихли громи гармат. Тиша. Та яка вона жахлива!

Причаїлося село. Причаїлися хати. Свої пішли. Чи надовго? Чи повернуться коли?

Ворогів ще не було. Ворогів ще не бачили. Які вони?

Кожен звук насторожує. Лякає. Тривожить!

Сну нема. Темні вікна.

Завалували собаки. Серце впало. І знову тиша.

За темними вікнами ходять тіні. Виє вітер. Скребуть по шибках дерева.

– Мамо, хтось дряпає в двері…

– Спи, Маріє, то здалося…

– Ні, не здалося, мамо… дряпає… і стогне ніби..

– Та ні… то ввижається…

– Я піду…

– А коли хто лихий… Маріє… я боюся…

– Мамо… Стогне… Може, хто з наших…

Дівчина скочила з полу, нечутно підбігла до вікна.

Придивилась. Нічого не видно. Вона вийшла в сіни, торкнулася рукою завертки.

– Хто там?

Тиша. Ніхто не відповідає. Лише шкребеться хтось та чутно приглушене стогнання.

Марія рішуче відчиняє двері. Вийшла на поріг. Придивилась. Злякано зіщулилась. Що це? По землі хтось повзе. Торкається руками ґанку. І затихає. Важкий подих зривається з вуст, слова – ніби шелест:

– Свої… брати…

Марія злякано-тривожно наблизилась, схилилася, роздивилась. Мокра брудна гімнастьорка, обличчя в крові і багнюці. Свій!

– Мамо, – покликала вона.

– Що, Маріє? – пошепки запитала мати з сіней. – Хто там?

Марія не відповіла. Вона мовчки кивнула, підізвала матір. Старенька побачила бійця і вже ні про що не запитувала. Вдвох з дочкою вони понесли його до хати. Поклали на широкому ослоні.

Мати похапливо затулила вікна. А Марія тремтячими руками запалила каганець і кинулася до незвичайного гостя. Оглянула його. Стиснувши зуби, розірвала ножем гімнастьорку.

Від жаху стислося серце. З незвички потьмяніло в очах. Брате мій, голубчику, як же ти витерпів такі рани? Як вижив?

Груди прострелені в кількох місцях. Смертельним розчерком пройшла куля на скроні. Чорна кров закипіла навколо вуст.

– Мамо! Неси йод. Знайди чисте полотно…

Миколо, друже… Ти в руках друзів… видужуй, живи… Ще не всі дороги, стежки сходжені тобою…

Мелодія четверта
НАД ПРІРВОЮСАВАН СМЕРТІ

Зима покрила землю саваном.

Саваном смерті.

Німо навколо. Німо в серці. Причаїлися люди.

Кілька разів приїжджали німці. Скликали селян. Читали грізні накази. Грабували.

З’явився в селі староста. Свій. Звичайний. Хто б міг подумати?

І хлопці, чоловіки – теж звичайнісінькі – одягли нарукавники, стали поліцаями. Як могло статися? Як?

Немає вістей зі сходу. Шепчуть люди різне. Не вірять, що впала Москва. Не вірять, що «кінець більшовикам». Не може бути!

Тріщать морози. Метуть сніговії. Земля ніби гнівається на непроханих пришельців, допікає їм незвичною погодою, погрожує.

Прірва в душі. І треба її перейти по тонесенькій нитці надії.

Для Марії такою ниточкою став непритомний боєць.

В глибині дерев’яного ліжка зробили вони з матір’ю для нього притулок. Заслали пахучим сіном, постелили пухову ковдру. На день закладали дошками, зверху простирадлом. А вночі відкривали.

Роздобула Марія деякі ліки, бинти. Промивала рани, перев’язувала.

Та не приходив до пам’яті боєць.

Марив, кидався у забутті.

Обличчя його загострилося, заросло бородою. Сині глибокі тіні впали попід очима.

Марія сідала над ним, печально дивилася на його жовте чоло, на зів’ялі вуста, слухала дивне марення.

– Хто ти, друже? Звідки ти?

Нема відповіді. Важкий подих. Жалібні слова:

– Істина… ось вона… тут, за цим покривалом… Я знайду її… темно в очах…

Чудні слова бійця тривожили серце Марії, проникали в нього, прив’язували дівчину до себе якимись чарами. Вона плакала над ним і не ховала своїх сліз.

– Мамо… Що робити? Чому він не приходить до тями?

– Ой донечко, стільки ран… Треба ждати…

– А що, коли він вмре?

– Не вмре, Маріє… Раз вижив досі – не вмре!

– Дивись, мамо, дивись…

Марія хапає матір за руку, завмирає в надії.

Боєць розплющував очі. Незвичайного зусилля коштувало йому це. Але погляд у нього туманний, відсутній. Він не бачив нікого. Вії знесилено тріпотіли і знову заплющувалися.

Так минали зимові дні. Багато днів.

Марія не могла вже уявити себе окремо від пораненого. Ще не признавалась сама собі, ще боялась подумати… але серце вже знало… боліло…

Як може бути таке? Навіть очей не видно його… не чути ясного слова… Не знати, хто він і що він… Але серце не хоче слухати голосу розуму. Воно квилить, мов чайка над чаєнятами, над непорушним другом, вириває його з могили, роздирає саван смерті…

Підходила Марія до дзеркальця, дивилася на своє» юне рожеве обличчя, на гарні чорні очі, на круті темні брови. Далекі несміливі думки, ніби сполохані пташенята, пробігали тінню над чолом. Вона соромилася їх, проганяла.

Мати позирала скоса на дочку, печально казала:

– Маріє, Маріє… Великий тягар серце твоє взяло… Хіба ж можна кохати людину… не знаючи, хто вона, що вона?..

Блідло обличчя Марії, вона опускала голову, шепотіла з сльозами у голосі:

– Я не можу наказати серцю моєму, мамо… Не можу…

Замовкла мати. Зітхала. Задумувалась тяжко.

Так минали тягучі дні страшної зими…