Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 33 страниц)

Мелодія друга
КОРІННЯ ЛЮБОВІЕЗОП

Шурхаючи валянками в заметах, Оленка наблизилася до старого в’яза. Зеленьки затуманились, пропадали в метелиці. Біла запона покрила Правобережжя, ріку, ліси. Залишились лише вона і Езоп. Старий, вірний Езоп.

Вона прихилилась до нього щокою. Здрастуй, друже столітній. Здрастуй, вірний…

Так багато минуло часу. Два десятки років. А в серці – одна мить. Як політ стріли. Вже не одна зграйка вихованців її вилетіла з школи на неосяжні шляхи життя, вже вони мають своїх дітей, сім’ї, вже й вони старіють… а вона мовби не відчуває часу. Чому?

Ніби вчора, ніби поряд… звучить голос Миколи… ніжний, рідний голос… чується задумлива розповідь діда Василя… сяють ласкаві очі матері… колишеться у мареві весняному, виблискує повними грудьми Дніпро…

Невмируща ти, пам’ять моя, серце моє… Не подінусь я нікуди од вас! Не забуду ні мрії дівочої, ні ночей весняних, ні битви кривавої… ні крику останнього донечки моєї незнаної…

Тихо, тихо. Не буди минулого. Не тривож печалі. Хай сплять мирно дні колишні, хай спочивають в землі тіла. Живі йдуть поряд. Про них турбота. Про них думи. Для них любов…

Оленка заплющила очі, слухала, як свистить завірюха в рідкому гіллі в’яза, думала. Для чого вона жила? В чому смисл її страждань? Її горючих мук? Її сумнівів, хитань, кохання? Хто скаже про це? Хто відповість?

Ніхто, шепотів Езоп. Ніхто, свистів вітер. Тільки ти… Тільки серце твоє…

Тільки я. Це правда. Правда.

Але ж не так просто відповісти. Не так просто, Езоп. Ти й тоді, в дні юності говорив загадками. Ти говорив символічно, Езоп…

Зрячий збагне, шелестіло віття. Сердечний відчує, скрипів Езоп. Дихайте вітром надій, завивала хурделиця,

Що він сказав? Що він сказав? Знову те саме, що й тоді? Дихайте вітром надій… Що це? Насмішка?

Езоп… Для чого так сміятися? Ти ж знаєш, як я змучилась? На що мені надіятись? На кого? Я знаю, що ти скажеш… Ти скажеш – учні, школа, друзі… Нові дороги пізнання… Космічна ера, неосяжні обрії людства. Знаю, Езоп. Сама кажу про це дітям… Але ж, друже… у мене є серце… Воно маленьке, непомітне. Але воно стукає кожного дня… і болить… Чому воно болить, друже? Чому?

Кора в’яза холодила щоку, шепотіла. З надрів Езопа долинали зітхання. Тривожні слова…

Живе за живим болить, мов у сні, тремтіли слова. Живе за живим.

Серце в Оленки забилося, затріпалося. Знову те саме. Те саме дивне, нез’ясоване, неймовірне. Те, що сниться їй вже десятиліття. Те, що не дає спокою. Ні, так можна збожеволіти. Досить. Езопе, чи мені здається, чи ти так недобре жартуєш з твоєю подругою? Ти ж знаєш, мені не треба втіхи. Я хочу ясності…

Любов вічна, співав нечутну пісню столітній в’яз. Любов не вмирає. І не вмирають любимі. Не вмирають. Бережіть любов. Хороніть любов. Перед нею все відступає. Все відступає. Час – ворог життя – відступає перед любов’ю. Бережіть любов…

Сльози підступили до серця Оленки. Незбагненно. Але радісно. Звідки ця радість? Чому? Не знаю. Не хочу думати. Хай вона буде. Хай вона хлюпає. Я буду дитиною. Я слухатиму старі казки столітнього Езопа. І це стане моєю найвищою мудрістю.

А тепер – пора. Сьогодні Новий рік. Мене ждуть у школі. Чуєш, Езоп. Мене ждуть. Там буде радісно і весело. І я теж радітиму дитячою радістю. Так треба, друже. Так треба. До зустрічі, Езоп. До нової зустрічі. Я скоро прийду до тебе. Приготуй мені, друже, хороші слова… і прийми подяку мою за ласку твою, за мудрість велику…

Оленка закуталась в вовняну хустку, рушила до села. А вслід їй скрипів віковічний в’яз: «Радістю перейдемо горе. Радістю і любов’ю. Мудрість у серці власному. Слухайте серце… слухайте серце…»

ЛЮБОВ

Два класи перетворено в залу. Посередині – ялинка.

Пливуть хвилюючі звуки вальсу. Різнобарвним вихором кружать у потоці музики хлопці, дівчата, учителі. Згори падає конфетті, звивається змійками серпантин. Матовим променем блимають різнокольорові ліхтарики. Феєрично, дивно, святково у школі.

Оленка постояла біля дверей, спостерігаючи за веселощами. Заплющивши очі, послухала музику, поєднану з радісним гомоном. Туга відпливала в глибини серця, в свідомості розквітав святковий настрій. Обличчя Оленки прояснилося, темп танцю почав захоплювати її. Сергій помітив це, схилився через плече, прошепотів:

– Потанцюємо?

Вуста Оленки відкрилися. Блиснули усміхом зуби. Вона тріпнула косою, провела долонею по очах, ніби знімаючи сум. Сергій радісно підхопив її, і вони приєдналися до розмаїтого виру танцюючих.

Музика, чудова музика новорічного вальсу. В тобі – надії на майбутнє, радість минулого, бажання здійснення, любові… У кожного – своє. А в Оленки? У неї що?

Сергій веде її серед пружного кола, закоханим поглядом дивиться в її очі. Він любить її – Оленка давно Знає. Тільки що, що вона може сказати йому?

Він чесний, щирий, хороший, хоч і надто «земний», він часто не розуміє Оленки, не розуміє її вірності незримому. Як пояснити, як показати серце? Неможливо. Серце друга треба бачити очима серця.

Сергій тримає її, ніби дорогоцінний скарб. Вона не чує ніг під собою. Плине, плине над підлогою, заплющивши очі. І здається, що це вже не школа, а небесні простори, зірки навколо, сніжинки спадають згори, вкривають землю.

– Хороше, Оленонько? – шепоче Сергій.

– Угу, – відповідає вона, блискаючи синіми іскрами з-під вій.

Вона дивиться вгору, на ялинку, на розмаїті ліхтарики. Всі вони зливаються в суцільну барвисту смугу, яка рікою оточує їх. Як приємно плисти на хвилях тієї ріки, на хвилях музики і забуття…

Та що це?

Усмішка зникла з обличчя Оленки. Холодком пройняло серце. Вона не зводила погляду з червоної зірки, яка вінчала ялинку. Зірка то розпливалася, то знову набирала реальних обрисів. Та це вже не ялинка, а щось інше… Що саме?

З сяючого хаосу вимальовується обеліск, а на ньому червона зірка… Знову ялинка… Знову обеліск. І на сірому граніті чіткий напис:

МИКОЛА ГОРЕНКО

Очі в Оленки зробилися мов скляні. Вона вже танцювала, не усвідомлюючи цього. В свідомості залишилося лише одне – обеліск і зірка над ним. Оленка застогнала, похитнулася і схопилася рукою за груди.

Сергій підхопив її, вивів з танцю, підтримуючи, підвів до стіни.

– Що з тобою?

– Нічого… Нічого… Закрутилася голова…

Замовкла музика. В залі тиша.

Почувся голос:

– Друзі, прошу до столу. Зустрінемо Новий рік…

Столики невеликі. На них – бокали, цукерки. Гучно захлопали корки. З динаміка прозвучав переспів курантів. А потім – удари годинника.

Сергій налив Оленці вина в бокал, подав. Потім собі. Вона підняла бокал, поглянула на світло. Золотистий напій заіскрився. Вона зітхнула, ждала. Дивилася в обличчя Сергія. Думала з ніжністю, дружністю, ласкою.

Ти вірний. Ти щирий, мій друже. Ти гарний і мужній. Чому, чому ти так довго зупинився біля мене? Чому двадцять років ждеш? Чого? Може, доля твоя недалеко, поряд, а ти захопився ілюзією і втрачаєш ту долю свою…

Сергій підняв бокал, торкнувся Оленчиного бокала. Пролунав мелодійний дзвін.

– З Новим роком, – сказав Сергій, усміхаючись. – З новим щастям, голубонько…

– Щастям, – прошепотіла Оленка. – Щастям…

Її рука здригнулася. Хлюпнуло вино на стіл. Очі затуманилися. Вона поставила бокал на стіл, швидко пішла до дверей. Ніхто у гомоні веселощів не звернув на неї уваги. Сергій кинувся за нею, схопив у коридорі своє і її пальта. Догнав її надворі, між засніжених дерев. Накинув пальто на худенькі плечі. Вона мовчала, йшла швидко, ніби поспішала кудись. На небі сяяв повний місяць, навколо нього золотилися гігантські кола. Іскрився сніг на деревах, скрипів під ногами.

Дивно, що це твориться з ними? Куди вони йдуть?

Сергій обігнав Оленку, схопив за руки, зупинив. Вона підвела обличчя до нього, хмарка пари з її вуст торкнулася його щоки. Чорні провалля очей завмерли непорушно.

– Чого тобі, Сергію?

– Оленко, так не можна… Не можна… Це садизм… Ти мучиш і себе, і мене. Доки ти будеш жити химеричним життям? Доки? Ми – людський рід. Ми – клітини землі. Зникає одна, виникає інша. Ті, що вмерли, не бажають нашого суму. Невже не ясно?..

– А любов? – прошепотіла Оленка. – Єдина любов?

– їхня любов залишається тут, на землі. Любов з живими. Вона не вмирає… Вона не в могилі…

– Він не мертвий, – суворо сказала Оленка, і в очах її блиснули іскри від місяця. – Він живий. Він зі мною. Я бачу його в снах. В серці, в подиху вітру, в шепоті листя… Ні, не мертві ті, які пішли від нас зримо. Тільки це треба розуміти не мозком… а серцем…

– Оленко… пробач мене… але це вже якась метафізика. Ти з’явилася на цій землі. Ти – жінка. Зрештою, це навіть обов’язок – бути матір’ю. Хіба в тобі не звучить клич материнства?..

– Сергію, Сергію… Невже ти не розумієш, що людина не може бути просто самцем чи самкою, які продовжують рід. Навіть звірі паруються з розбором… навіть птахи деякі розбиваються, коли друг вмирає… а я ж людина… хіба важко збагнути мій стан?

Сергій взяв руки Оленки в свої широкі долоні, стиснув їх, палко сказав:

– Саме людина. Тому й дивно… Розуміння людини ширше, ніж в птаха. Людина – суспільна істота. У неї є обов’язок…

Оленка заплющила очі, мов прислухаючись до нечутного голосу. Ледь помітно похитала заперечливо головою.

– Нема обов’язку вище від обов’язку любові. Я не відкидаю суспільного обов’язку, Сергію, – ти знаєш це… Я віддаю всі сили йому. Але душа… вона належить іншому… Сергію, друже мій… Як я розумію тебе. Я люблю тебе…

– Оленко, – аж застогнав Сергій, почувши те слово.

– Зажди. Зажди. Я люблю тебе, як брата, як друга. Я б стала навіть твоєю дружиною, якби…

– Якби, – мов луна, повторив Сергій, завмираючи.

– …якби не моя надія… моя віра…

– В що?

– В те… що він живий…

– Хто?

– Микола… Мені здається, що я його… зустріну…

– Оленко, – з острахом сказав Сергій. – Не треба… Це…

– Що? Божевілля? Знаю… Сама знаю… ми ж разом бували на могилі… і нічого не можу з собою подіяти…

– Оленко…

– Не бійся, Сергію… Я спокійна… я нормальна… А ти зажди… До весни. А потім…

– Потім…

– Я стану твоєю…

Він схилився до її руки, торкнувся її гарячими вустами. І Оленка встигла помітити блиск сльози в його оці.

Мелодія третя
ПАВУТИНАСТРУНИ СЕРЦЯ
(З щоденника Євгена)

…Довго я не писав. Не міг отямитись від удару. А потім… ніби павутина обснувала мене. Ніяк не примиритися з тим, що люди діють так жорстоко, непослідовно, нелогічно… Що говорить в них? Які голоси? Чому вони кружляють в якомусь зачарованому колі, як мухи в павутинні, жалібно стогнучи? Хто зіткав для них цю павутину? Тільки самі собі. Більше ніхто.

Роману не дивно. Він змалку такий. Це його суть – підлість. Але навіть від нього я не чекав такої архіпідлоти. Ну та хай… Не хочу навіть ворушити минулого. Оксанки жаль… Я люблю її. Не можу забути. Але просити любові не буду. Я збагнув – насильно милий не будеш. Треба, щоб все було ясно і радісно, просто, сердечно. Хай іде в життя. Хай шукає нової дороги. Якщо знову наші дороги зійдуться, я так само, як і тоді, віддам серце своє. Бо не можу не віддати. Воно належить їй…

У нас уже гуртується ядро майбутнього оркестру. Чудові юнаки і дівчата. Починаємо вчитися, вчити. Придбали інструменти. Пожвавилася самодіяльність. Збирається великий хор. Яка це дивна сила – хоровий спів, злагоджений, об’єднаний, дружній! І особливо тоді, коли учасники хору співають не механічно, а сердечно, гаряче, динамічно. Я спостерігав не раз, як під час гармонійного співу в мені щось діється… Повзуть мурашки поза спиною, ворушиться волосся. Просто явно відчуваються дивні енергії. Яка невивчена ділянка для науки! Мелодія, ритміка – і буття! Зв’язати їх єдиною ланкою, показати взаємозв’язок людини і простору, людини і ритміки, людини і енергій.

Юрко познайомив мене з учителями школи. Ми разом проводили дружні бесіди з учнями і учителями про силу ритму і мелодики. Були суперечки, багато було гумористичного, але діло пішло на лад. Тепер в кожному класі перед кожним уроком співають. І так звикли до Цього, що без пісні не можуть. Кажуть, що чогось не вистачає. А пісня – як зарядка духовна. Весь клас стає, як єдина істота, як дружнє ядро. Загострюється увага, посилюється сприйняття. Радісно, що життя стверджує мої мрії. Та чому мої? Силу гармонії народ вже давно пізнав… і застосовував у житті. Вечорниці, толока, де десятки людей за день-два будують хату сусідові з піснями, веселощами, знаменита «Дубинушка», пісня в жнива, пісні козацтва чи теперішніх солдатів у поході… Пісня, ритм – невивчений резервуар енергії. І це лише початок. Найпростіша форма вияву ритму. А скільки тут може бути прихованого, таємничого?

Ми з Юрком ходили до голови колгоспу. Це відомий партизан Агроном. Спокійний, розумний чолов’яга. Мовчазний і мудрий. Він вислухав нашу пропозицію про музифікацію рослин. Подумав. Засміявся. І сказав:

– І вас, і мене називатимуть божевільними. Факт. Але я розумію слушність вашої пропозиції, хлопці. Зробимо. Спочатку в оранжереях. Експериментально. А потім – побачимо… Хай сміються…

Юрко влаштовує в оранжереї кілька магнітофонів. Ми підбираємо мелодії. Побачимо, що з цього вийде. Які чудові можливості перед людьми, скільки цікавого не лише в Космосі, а й навколо нас, в кожній рослині, в кожній людині, в кожному камінчику…

Оксано, Оксано… Моя далека, моя загублена мріє… Чому ти не разом зі мною? Чому? Нам було б так добре, так чудово на одній дорозі. Куди повела твоя стежина, чи зійдеться вона з моєю?..

…Весна. В саду тьохкають солов’ї. Село засинає. Тільки десь на Лівобережжі співають дівчата. Мабуть, закохані.

А я сиджу біля столу, читаю знову цікаву статтю. Про походження світу. Вже багато вчених прийшли до висновку, що космос виник з первісного атома, з первісної ядерної краплі. Вона розірвана була на частки, почала розлітатись, творячи з себе галактики і метагалактики. Цікаво? Дуже.

Але я згадую древні міфи. Там вже давно було сказано те ж саме. Я стверджую це. Один з основних космогонічних міфів говорить, що Уран – головний бог, породив Кроноса – Час, а син, не довго думаючи, скинув батька з трону і став володарювати сам. Та ще й не просто як-небудь, а пожираючи дітей своїх.

Яка проста і чітка алегорія. Я так часто думав над нею.

Ур-Ан. Це слово складається з двох древніх понять. Ур – вогонь, світло. Ан, Ану – первісний атом, неподільний атом. Отже, вогняний первісний атом. Ось що таке Уран! І коли цей атом розколовся на частки, він породив Час, тобто Кроноса-Сатурна. Єдність була розірвана, стала множинністю…

Я розповів про свою точку зору фізику нашої школи Сашку Яремі. Він зрадів, підтримав мене. Він казав, що теж прийшов до такої думки, але, звичайно, не в таких образах. Його думка така.

– Наша еволюція, пізнання, прагнення єднання, польоти в космос, розвиток природи і все інше – лише відбиток самоусвідомлення, зростання якоїсь Мегаістоти в тіло, субстанцію якої ми входимо. А чому б і ні? Адже наші тіла теж тримають в собі міріади мікросвітів? Звичайно, Безмежність якісна, а не механічна. А тому земні наші аналогії про таку гіпотетичну Мегаістоту треба відкинути. Не можна думати, що ми входимо, скажімо, в ноги, чи в руку, чи в волосину цієї істоти. Це примітив. Механічна модель не може мати сенсу, бо навіть порівняння нашого світу і світу атомного показують інші закономірності. Кожен щабель якісно інший. Але суть одна – зростання, безупинне прагнення вгору, до якогось вияву…

– Мені здається, – додав я, – що первісний атом можна порівняти з зерном. Воно вмирає, але народжує рослину. Та рослина – наш космос з його зорями, планетами, галактиками, розумними істотами. Проходять незліченні цикли. Космічна рослина розвивається через процес еволюції, дає плід. Може, цей плід являє собою нове зерно, новий первісний атом…

– Як образ, те що ти сказав, гарно, – згодився Сашко. – Тільки ж аналогії дуже ризиковані. Вони відносні.

– Відносні, – підхопив я. – Але все відносне. Бо ми бачимо лише плинну форму. Форму, яка невпинно міняється. А суть залишається незримою, невпізнанною…

– Не дивно, – зітхнув Сашко. – Пізнати суть – це значить стати всім. Це припинити існування. Це зупинити час…

– Постій, постій, – закричав я. – Але ж в цьому, може, й є смисл буття? У перемозі над Кроносом-Часом?

Чому древні весь час наполягали на цьому? Чому вони пророкували про майбутню перемогу над часом?

– Ми ще не можемо збагнути, – сумно сказав Сашко. – Треба збирати факти, думати, думати. І нічого не відкидати…

Так, так, мій друже. Треба багато думати. Широко, глибоко, всеосяжно. Не можна жити просто так, бездумно, по-рослинному. Та й рослина дає чудові квіти, смачні плоди. Так і людина… кожна людина повинна знайти свій плід, плід розуму, плід завершення…

Ой, і далекий же він… далекий… Коли так важко знайти ключ до серця коханої, що ж тоді казати про цілу планету?..

…Прийшов лист від Клави. Чому від неї? Вона написала кілька рядків. Вони тривожні, дивні.

«Євгене, здрастуй.

З Оксанкою погано. У неї нікого нема, крім тебе. Чого ж ти покинув її?

Я не надіялась, що ти так зробиш. Хай Роман познущався, тому не диво. А ти… ти ж не такий.

Євгене, приїжджай. А то буде пізно.

Обнімаю тебе. Клава.

Роман з своєю повернулися з заграниці. Приїжджай, Євгене».

З Оксанкою погано? Хвора? Мабуть, ні. Невже знову…

Ні, ні… Не можна допустити, щоб квітку ясну топтали під ноги. Я не допущу цього. Я йду, моя кохана. Я врятую тебе!..

КОМЕДІАНТИ

Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонний костюм. Ріта і мати оглядали його, цмокали задоволено. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж захлиналася від щастя.

– По-моєму, солідно…

– Шик, – підспівувала Ріта.

– Головне, зовнішній вигляд, – запевнила мати. – Це справляє на членів ради хороше враження.

– А дисертація – дрібниці? – сміялася Ріта.

– Не дрібниці, а другорядна справа. А вигляд людини показує, що вона, яка вона…

– Мамо, не говори дурниць, – сказав Роман, погладжуючи плечі.

– Я кажу дурниці? – образилася мати. – Хіба я хоч раз помилялась? Скажи? Як говорила – так і виходило…

– Гаразд, гаразд, – заспокоював її Роман, цілуючи в щоку. – Не гнівайся. Ти мій ангел-хранитель!

Ріта засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.

– Ти чого смієшся?

– У Роми дуже ризиковані епітети…

Мати поглянула на свій пишний стан.

– Хочеш сказати, що я не схожа на ангела-хранителя?

– Мамочко, Ріто, не одволікайтесь дурницями. Краще продовжимо обговорення. Пошили вдало. Тепер поза…

– По-моєму, – сказала Ріта, – треба триматись впевнено, активно! Наступати на опонентів!

– Ти захоплюєшся, – скривився Роман.

– Правильно, Ромцю, – підхопила Поліна Михайлівна. – Ніяких нападів! Ніякої активності. Ми нічого не зробили важливого… Ми лише йдемо шляхом, який проклали ви, старші товариші… Ми сподіваємось, що наші думки не будуть в розбіжності з думками старших товаришів…

Ріта знизала плечима, іронічно фиркнула.

– Фе! Суцільне плазування! Адже успіх забезпечений! Папа сказав, що дисертація дуже сподобалась, кому слід…

– Не треба зариватися! На всякий випадок обережність не завадить. Все може бути. Скромність, скромність і ще раз скромність. Ось як вилізе Роман на вершину, тоді інше діло…

– Мамочко, – весело заявив Роман. – Не заглядай так далеко вперед. Треба спочатку доктора спіймати! А взагалі я з тобою згоден. Скромність – насамперед…

– І вдячність. Не забудь подякувати керівникам. Всім, хто там сидітиме. Опонентам…

– Ну, це я не забуду…

– Не дивись нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…

– Цинічний, – вставила слово Ріта.

– Гера, – незадоволено глянув на неї Роман.

– Так, так, – сказала мати. – Вона правильно сказала. Опускай погляд вниз…

– Ти хочеш з мене якогось монаха зробити…

Ріта засміялася, закотивши очі під лоба.

– Ну, до монаха тобі далеко!

– Гаразд, – махнув рукою Роман. – Будемо дивитися вниз. Не важко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… – Він став у позу, зітхнув. – «Останні досягнення радянської науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, швидкий розвиток кібернетики та електроніки дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії…»

В кімнату ввійшла Клава, скоса подивилася на господарів, почала мести підлогу.

– Комедіянти, – буркнула вона під ніс собі. – Корчать з себе бог зна що…

– Чудово, – гукнула Ріта, запалюючи сигарету.

– По-моєму теж, – згодилася мати. – Він чудово тримається…

– Нічого, ще вранці потренуюсь…

– А тепер скидай костюм…

– А може, я в ньому на «Кукушку»? Га? Ріточко, як ти?

– Я не проти!

– Що ти? Що ти? – злякалася мати. – Заллєш вином, зіпсуєш. Завтра захистиш дисертацію, а тоді – куди хочеш в ньому… хоч по асфальту качайся…

– А по-моєму, – озвалася їдко Клава, – все ’дно в якому костюмі. Як чоловік розумний, то він і голий розумний. А як дурень, то він і в шовках дурень. Сказано ж, по одежі зустрічають…

– Клаво! – крикнула мати. – Чого сунеш свій ніс, куди не слід?

– А чого? – зареготалася Ріта. – Вона дотепно сказала! Уявляю, як Ромка голий захищає дисертацію! Ха-ха-ха! І всі члени комісії теж голяком! Ха-ха-ха!

Роман і собі засміявся.

– А чого ж! На пляжі можна і голому. Треба буде запропонувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, вода, закуски…

– Опоненти не так сердитимуться, – веселилася Ріта. – А розсердився – у воду…

– Дурносміхи, – пробурчала Клава.

– Клаво! – крикнула знову Поліна Михайлівна.

– А чого ж вони? Палець покажи – і сміються…

– Клава у нас філософ, – знизала плечима Ріта.

– Краще йди на кухню, – сказала мати.

– Я все вже зробила…

– Тоді біжи в «Кулінарію». Забереш там морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба годувати?

– Надоїло мені вже бігати, – зітхнула Клава, виходячи. – Де ви на мою голову взялися?..

Роман почав перевдягатися, зайшовши за ширмочку. Закричав звідти:

– Ріточко! Перед завтрашнім днем треба гульнути добряче! Щоб не переживати!

Поліна Михайлівна зробила великі очі.

– Що ти, синку? В тебе ж голова болітиме…

Ріта пустила колечко диму по стелі, закинула ногу за ногу.

– У нього дубова голова, не болітиме!

– Геро!..

– Нічого, нічого, Ромцю, я в позитивному розумінні… Дубова – себто міцна…

– Знаємо твоє «позитивне» розуміння, – сказав Роман, виходячи з-за ширми у весняному зеленому костюмі. Поглянув хапливо на годинник, кинувся до телевізора. – Ми з тобою проґавили. Вже почалося!

– Ну?

– Точно.

Роман включив телевізор. Спалахнув блакитний екран. В кімнату ринувся ґвалт, крики, удари. Передачу вели з рингу. Змагалися якісь міжнародні команди.

Ріта і Роман присунули до телевізора крісла, сіли в них, захоплено поринули в боротьбу. Вони тіпалися від напруження, скрикували.

– Так його!

– Ого-го!

– Ех, роззява!

Вони не помітили, як в кімнату ввійшов Євген. Він стояв кілька хвилин мовчки, повісив на вішалку пильник, кинув у куток чемоданчик. Ріта почула стук, озирнулася.

– Знову мордобій дивитесь? – запитав Євген.

– А, старик прийшов! – гукнув, оглянувшись, Роман. – Здорово! Не встиг поздоровкатись – повело на мораль?! Тонконервний?

– Та ні, – сказав Євген, сідаючи в крісло. – Не тонконервний! Як доведеться, то й тобі бубну виб’ю. А дивитись узаконений мордобій не буду і іншим не раджу!

– Сам не бажаєш, – хмикнула Ріта, – не заважай іншим. О! О! Дивись, дивись! От дав!

– Здорово, – підхопив Роман.

– Соромно на вас дивитись, – жовчно озвався Євген. – Дорослі люди. Вчені. Освічені. Чим захоплюються? Нерви свої тішите, як дикуни предковічні!

– Яка це його муха вкусила? – скрикнула Ріта.

– Де краса? – гнівався Євген. – Де спорт? Хижацький азарт!

В дверях з’явилася Поліна Михайлівна, побачила молодшого сина, здивувалася.

– Що таке? Що за крик?

– Та ось дурник цей причепився, – ображено сказав Роман. – Не встиг приїхати з своєї ями, як скандал влаштував! Каже, що ми дикуни і таке інше!..

– Євгене, – сплеснула руками мати, і в голосі у неї почулися плаксиві нотки. – Куди ти йдеш? Де ти? Що з тобою?

– Мамо, – сумно озвався Євген. – І ти на мене?

– Ні, ви тільки подивіться на нього! – в’юном перекрутилася Ріта в кріслі. – Сам напав, як чума, налаяв, нагримав, – а ми винні? Ми на нього нападаємо?

– Да, логіка в тебе дивна! – покрутив головою Роман.

– Зате в тебе не дивна! – гнівно відповів Євген. – Повзеш гадом по життю, рвеш квіти, перед силою схиляєшся, красу топчеш, добро смокчеш, як вампір! А як піднімешся – кусати будеш! Та вже й тепер кусаєш! Я знаю тебе!

– Євгене! – страшним голосом крикнула мати, – Євгене! Це ж твій брат!

– Брат, брат! По чому видно, що він мій брат? Що між нами спільного?

– Далеко залетів, – гукнула Ріта.

– Євгене, ти п’яний! – сплакнула мати. – Іди краще спочинь!

– І подумай над своїм майбутнім! – додав іронічно Роман. – А то зогниєш десь в силосній ямі!

– Іди ти… к чорту! – не стримався Євген, сплюнув і пішов до своєї кімнати.

Поліна Михайлівна аж за голову взялася.

– І яка це муха його вкусила? Цілу зиму не приїжджав, а тут вскочив – і на тобі!..

– М-да, – покрутив головою Роман, – справа серйозна. Треба щось робити. А то в нашій сім’ї – зовсім чужа свідомість…

– Ну ти вже… заїхав, – сказала мати. – Чужа…

Роман вимкнув телевізор, знизав плечима.

– Треба дивитись прямо на факти. Ріточко! Збирайся! Рвонемо на «Кукушку»!

– Я блискавкою, Ромочко!

Вони почали збиратися, причепурюватися біля дзеркала, а Поліна Михайлівна все не могла заспокоїтися.

– Це все почалося з тієї… з Оксани…

– Ще й до неї було, – ліниво озвався Роман, пов’язуючи галстук.

До кімнати хутким кроком зайшов Кирило Степанович. Він був сяючий, веселий, на худих щоках грав рум’янець. Кинувши портфель на диван, він крикнув бадьоро:

– Здрастуй, Полюшко! Привіт, Рома, здрастуй Ріточко!

– Здрастуй, тату, – не обертаючись від дзеркала, помахав рукою син. – Чого це ти такий веселий? Наче аж помолодшав?

– Великий успіх! – засяяв батько, потираючи руки.

– Знову якийсь гіперон спіймав? – поцікавилась Поліна Михайлівна.

– Тримай вище!

– Вечеряти будеш?

– Неси. Так знаєш, що ми спіймали?

– Сідай, я зараз принесу. Клава, здається, повернулася. Ми готуємось до вечора. Завтра ж ціла юрба гостей. Ну, я побігла…

Кирило Степанович сів до столу, розгорнув папку, поглянув на Романа, поманив його пальцем.

– Ми спіймали нейтрино. Зовсім несподівано!

– Що ти кажеш, тату? – знехотя озвався син. – Адже нейтрино вже спіймано експериментально!

– Зовсім новим способом, – гаряче заперечив батько. – І нейтрино не просте, а іншого порядку. Нейтрино номер два. Воно, я так гадаю, має велике значення в космогенезі. Розкриваються дуже цікаві закономірності! Ти повинен зацікавитись. Може, навіть згадаєш завтра під час захисту дисертації…

– Ну, як можна, тату, – злякався Роман. – Я запарюсь!

– Рома, – капризно сказала Ріта, – ти готовий?

– Ні, ти присядь, – наполягав батько. – Я тобі все розповім. Це дуже просто!..

– У нас нема часу, тату! Ми поспішаємо! Дуже важлива зустріч!

Ріта поцілувала Кирила Степановича в чоло.

– Пробачте, папочка, ми вас залишаємо! Кожна хвилина дорога! Ходімо, Ромцю!

Вже від дверей Роман крикнув:

– Потім, потім, тату, іншим разом! До побачення!

Розгублений батько почав складати папку, зітхнув.

Почухав потилицю.

– М-да. Ну що ж… Щось важливе… Нічого не зробиш…

Клава внесла тацю з вечерею. Поліна Михайлівна чимчикувала за нею, почала ставити на стіл.

– Що це за важлива зустріч у Романа? – запитав Кирило Степанович?

– Яка там важлива, – похмуро сказала Клава. – В «Кукушку» поперлися…

– Клаво, як ти смієш? – верескнула Поліна Михайлівна.

– А чого ж сміти? Я правду сказала…

– Ходімо, ходімо, Кирюшо, – смикнула мати Кирила Степановича. – Помиєш руки. Теж мені… правдолюб знайшовся…

Кирило Степанович поглянув на Клаву, на жінку, закліпав очима.

– Гм… Кхм… Так…

І покірно пішов вслід за Поліною Михайлівною.

– Зовсім прибили людину, – сумно сказала Клава. – А який хлопець геройський був колись. Яка голова…

З внутрішніх кімнат вийшов Євген, радісно скрикнув, побачивши Клаву. Він обняв її, поцілував у зморшкувату щоку.

– Здрастуй, Клаво. Що трапилося? З Оксаною. Я прочитав твій лист… і одразу сюди… Я лише ради цього і приїхав.

Клава осудливо глянула на нього, похитала головою.

– Євгене, Євгене! А раніше не міг? А тепер таке твориться…

– Ну що, говори! Не муч мене!

– Вона поступила на роботу. Десь секретарем, чи що. Начальник там вхажує за нею. Дівка ж видна…

– Ну-ну…

– Не нукай. Невже не збагнув? Тисне на неї. Оце тільки що йшла – бачила – з ресторану повів її…

– З ресторану?

– Атож. П’яну…

– Що ти кажеш? Оксану…. ні, це не може бути!

– Оксану, не Горпину ж! – пробурчала Клава. – А він піжониться коло неї, вихиляється. І вже не раз я бачила. Потягнуть твою Оксану в болото. Босота! Таку дівку загубили!.. Роман почав. Інші докінчать. Невже не знайдеться серця…

– Клаво, – з болем скрикнув Євген. – Клаво, куди вони пішли?

– Додому потягнув, напевне, – зітхнула Клава. – Мабуть, до матері…

Кирило Степанович повернувся з кухні, сів за стіл. Побачив сина, зрадів.

– О, Євген. Женя! Давно я тебе не бачив, синку! Радий, радий! Ну як там у тебе? А ми, знаєш, нейтрино спіймали! Страшенно цікавий дослід! Іди сюди, я тобі розкажу!

Євген не відповів батькові. Він якусь мить дивився десь в простір, нічого не бачачи, не чуючи. Потім зірвався з місця і вихором вилетів у двері.

Кирило Степанович розвів руками, з подивом глянув на Клаву.

– Нічого не розумію. Що з ним? Всі якісь божевільні…

Клава підійшла до вікна, поглянула на вулицю, де в сутінках білою рікою пливли суцвіття каштанів. Сумно посміхнулася.

– Не турбуйтесь за нього, Кириле Степановичу. Він по важному ділу побіг. Йому зараз це діло, може, важніше… ніж всякі там ваші нитрини…