Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 33 страниц)

Мелодія п’ята
«А ЩО ЛЮДИ СКАЖУТЬ!»СКРИПКА

Нема темного залу, що схожий на тривожну безодню. Нема сотень жадібних очей. Нема юпітерів, які нахабно мацають, обнімають, висвітлюють тоненьку постать у темній сукні. Все зникло, розтануло.

Оксана залишилася сама. Вона зрослася з скрипкою, з мелодією. Неможливо роз’єднати їх. Все в поєднанні, в багатоцвітному потоці музики, граціозних рухів, блиску великих юних очей.

Вона пливе у просторі, серед дивного марева. Вона кидає на землю блискавиці, вражає ними людей, проливає на поля життєдайні дощі, вітром-ураганом котиться над темно-зеленими шатами лісів, жене грізні вали в океані, хитає на грудях своїх кораблі. Вона заглиблюється в Космос, обнімає тремтливі зірки, ронить звідти на нічне небо мерехтливі метеори.

Радіє скрипка. Сумує скрипка. І плаче. Плаче несказанною тужливою мелодією. За чим вона сумує? За ким?

Оксана заплющила очі. Прислухається до звуків, які породжують її пальці, її серце, її душа.

Їй здається, що скрипка вже звучить помимо її волі. Що ж вона хоче сказати?

Щось втратила Оксана. Дороге, незабутнє, неповторне.

Де воно? В яких краях його шукати? Якими стежками треба йти?

Скрипко, не завдавай мені жалю! Скрипко, ти розірвеш моє серце! І не знатимуть ті, що слухають, чому зупинилося серце! І я не знатиму!..

А може, знатиму… Чий голос я чую, скрипко, в твоєму ніжному голосінні? Чиї очі маряться мені, чий подих я відчуваю в твоєму затиханні?

Тихо. Тихо, серце…

Пройдені ті стежини. Заросли вони хащами. Ти сама сіяла там зерна бур’янів, Оксано… Ніхто не винен…

Тихо, серце. Не край мені душу, скрипко!

Грім обвалюється на скрипачку. Стогне і вирує зал.

Високо підіймаються її схвильовані груди. А очі напівзаплющені. Обличчя не усміхається.

Мовчить скрипка. Знову тиша в залі. Знову чекають жадібні слухачі твоїх чарів, Оксано…

Але чому ж плач лунає у просторі, в серці? Чому? Адже скрипка мовчить?..

КАТАСТРОФА

Євген тихенько зайшов у коридор, прислухався. В кімнатах звучала скрипка. Крізь прозорі двері миготіли синюваті тіні. Телевізор працює. Це грає вона – Оксана. Євген пізнає її серед десятків скрипачів.

На вішалці макінтоші, пальта, капелюхи. Багато гостей. Поважних. Ясно. Ждуть Оксану. Заручини будуть.

Євген гірко всміхнувся, зітхнув. Що ж – він не спізнився. Поздоровити, проголосити тост. «Гірко!» Вони цілуватимуться! Боже! Для чого я сюди приїхав?

Тихо. Ти сам казав, думав, писав: радість! І одразу ж розкис. Тихо. Тримай себе в руках!

Він подумав трохи перед дверима. Потім рішуче повернув на кухню.

Дві плити горіли синюватим полум’ям. На них смажилась і парилась всяка всячина. Клава стояла біля відкритих дверей і дивилася на екран телевізора, тримаючи в руках великого ножа, ніби спис.

Євген зупинився позаду Клави, слухав. Мелодія входила в серце, потрясала основи, зворушувала душу. Оксано, Оксано! Чарівнице моя! Прекрасна моя! Серце бездонне у тебе! Чому ж на такій мілині ти засіла?

Казково-граціозні руки, чутливі пальці творять нову феєричну істоту. Променисті очі пронизують безмежні простори, хвилюють небокраї.

Зал заворожено дивиться, слухає, хвилюється в унісон з мелодією. Музико, яка ти могутня! Мелодіє, нема межі твоїй творчій силі, твоїй благодаті!..

Оксана летить всім єством своїм в зоряні простори… Плачуть і радіють струни… Мелодія розкриває найпотаємніші глибини серця, де щастя і сум ідуть поряд, в нерозривному поєднанні…

Я знаю, Оксано, ти неспокійна! Я відчуваю це, радість моя, горе моє!

Аплодисменти в залі.

Аплодують і люди в кімнаті, біля екрана. Вони схожі на тіні – гості біля телевізора. Сині тіні. Серед них десь там і Роман. Щасливий «суперник»…

Знову підіймає скрипку Оксана. Починає грати.

Клава відчула, що за нею хтось стоїть, обернулась. Побачила Євгена. Зраділа. Її повне добродушне обличчя осміхнулося.

– Голубчику, – прошепотіла вона. – Євгене. Як я за тобою скучила. Де ти?

– В селі, Клаво, – пошепки відповів Євген. – Вирішив приїхати. Поздоровити…

Клава нахмурилась, пробубоніла:

– «Поздоровити». Теж мені герой. Таку дівчину випустив. Кому? І не совісно?

– Клаво! Що ти говориш?

– А те, що знаю! Пропаде дівка з Романом. Хіба ж ти не знаєш його?

– А що я можу зробити?

– Отож-бо. Треба було раніше! Ех!

До кухні шаснула Поліна Михайлівна. Побачила на плиті димок, нюхнула носом, сплеснула руками.

– Ой Клаво, щось у тебе горить! Мабуть, знову слухала. Про плиту забула?

Клава кинулась до плити, помішала на сковороді, в духовці.

– Так гарно ж грає, – виправдовувалась вона.

– «Гарно, гарно», – передражнила господиня. – А в кухні смердява?

Вона побачила Євгена, кинулась до нього. Сплакнула. Дивилася в змарніле лице.

– Синку, вернувся! Нарешті!

– Не вернувся, – вперто сказав Євген. – Тільки поздоровити!

– Ти здурів, – пошепки почала лаятись маги. – Ти в могилу мене вгониш своїми химерами! Всі діти як діти, а ти – завія якась.

– Не завія, а самостійний хлопець, – пробурчала Клава.

– А ти – цить, – посварилася Поліна Михайлівна, зробивши «страшне» обличчя. – Теж мені філософ! Євгене! Я з тебе не злізу, доки ти не пообіцяєш мені залишитись в місті! Ми все зробимо, що треба, встроїмо!

– Мамо, цього не буде! – твердо сказав Євген, одводячи її руки від себе. – У мене там робота… дуже цікава! Не заважай слухати… музика прекрасна!

– А прекрасна, – закивала головою мати. – Мені спеціалісти казали, що в Оксани виключний дар. Гарна пара буде! Дехто вже від заздрості, від злості кулаки кусає!..

– Яка злість? – нахмурився Євген. – Радіти треба, коли хороша пара, а не злобитись…

– Ти наївний, – повчально сказала Поліна Михайлівна. – Одному радість, а іншому злість. Це закон!

Євген промовчав. Він знав філософію матері. З нею годі було сперечатися.

– Ходімо в кімнату, – сказала мати. – Чого ти тут стовбичиш? Будеш слухати. А приїде Оксана – за стіл.

– Не хочу. Звідси слухатиму.

– Ну як хочеш! Клаво, не можна разом слухати і готувати вечерю! Доведеться самій! От халепа!

– А чого, – знизала плечима Клава. – Своя рука вірніше…

– Я знаю. Ти рада, щоб менше робити!..

– Та чого ви… Самі ж сказали…

– Добре, добре… Січи цибулю на вінегрет…

– Стукатиме ж… Заважатиме слухати скрипку!

Євген не чує того безладного принизливого діалогу.

Оксанина скрипка царює в його душі. Веде його в світ прекрасного, понад лісами, понад луками дніпровськими, понад жовтіючими каштанами, в просторах між хмарами, між ясними зорями, між грізними блискавицями, між блакитними незабудками, понад маками багряними…

Мелодіє, царице! Ти всемогутня! Ось одна дівчина стоїть на сцені, і вона владарює над мільйонами, заворожує, пестить, вселяє надію, очищає… Чому ж ми так мало даємо в життя цей потік прекрасного? Чому ми його залишаємо лише на час відпочинку, для «десерту» духовного? Чому не вводимо чудові звучання мелодії в роботу, в школу, на поля, на стадіони! І не закриваємо туди шляхи банальній мелодії, дисгармонійному звучанню?

А в вуха лізе гостра розмова:

– Біжи, Клаво, в «Кулінарію». Там я замовила шампанське на льоду. Хай несуть.

– Дослухати б, – незадоволено бурмотіла Клава. – Музика ж яка – плакати хочеться…

– Біжи, біжи, – зверхньо казала Поліна Михайлівна, смажачи над вогнем качку. – Радіти треба, а не плакати. Музика нікуди не подінеться. Головне, щоб заручини вийшли на славу. Щоб люди довольні були…

Клава сердито кинула ніж на стіл, вийшла.

Незабаром до кухні ввійшов Кирило Степанович – сам господар. Він навшпиньках пройшов до дверей, послухав музику. Потім потер руки.

– Наче морозу нема, а холодно надворі.

Він підійшов до крана, почав мити руки.

– Полюшко, – усміхнувся він. – Я голодний!

Поліна Михайлівна незадоволено кинула на нього погляд.

– Ти б ще опівночі прийшов. Накликали повно гостей, такі імена прийшли, а він повіявся десь. Що люди скажуть?

«Імена, – всміхнувся Євген сам собі. – Не люди, а імена!»

Кирило Степанович витирав руки, посміхався добродушно.

– Полюшко, не сердься! У мене велика радість! Відкрили нову частку!

– Чию частку?

– Не чию, а елементарну частку! Новий гіперон, ще не відомий науці!

Сухе обличчя Кирила Степановича освітлювалося зсередини глибокою радістю, зморшки на високому вузькому чолі розходилися. Євген зиркнув на нього. Йому стало чомусь жаль батька. Все-таки старий щирий. Він вірить, що робить найнеобхідніше діло. А це головне…

– Дай мені перекусити, бо вмираю, – сказав Кирило г Степанович.

– Не вмреш… За столом поїси, – відповіла мати. – Так де ж вона – та частка?

– Яка частка?

– Ну… гіперон твій?

Кирило Степанович жахнувся.

– Полюшко, ти ж педінститут скінчила!..

– А що я сказала? – образилась мати.

– Хіба гіперон продукт якийсь? Як ти можеш питати – ] де він? З’явився і зник! А слід залишив на фотографії!

– А що толку від сліду? Ти ж не їси слід від ковбаси, а саму ковбасу!

Кирило Степанович з відчаєм махнув рукою. Євген ледве не зареготався. Оце тобі освіта! Троглодит з вищою освітою! І таких багато. Таких тисячі…

– Махай, махай, – ображено вела далі Поліна Михайлівна, закладаючи качку в духовку. – Дорікаєш мені інститутом. Ніби він мені заважає жити! А нащот гіперонів – твоє діло! Дають вам лауреатів за всякі там сліди – їм видніше!

– Гаразд, гаразд, – скривився батько. – Покінчимо з тим. Здорово грає Оксана! Коли вона скінчить?

– Незабаром приїде.

– А це хто стовбичить біля дверей? Женя?

– Атож! Каже, приїхав поздоровити! Балбес такий! Я вже просила, щоб залишався. Де там! Може, тебе послухає?

Кирило Степанович обняв сина, поцілував. Пошепки запитав:

– Ну як там… що там… все благо?

Євген усміхнувся. Звична формула батька. Відповів йому:

– Все благо, тату…

– Ну то й добре. Аби благо!

– Тобі все благо, – буркнула мати. – А що благо – не має значення? Так?

– Так, – згодився батько. – Аби благо…

Мати махнула рукою з досадою.

А скрипка веде високу ноту, тремтливо завмирає у оисокості, заглушена шквалом оплесків.

Оксана завмерла на екрані. Очі її—ясні, великі, чисті – десь в інших світах.

Отямилась. Дивиться на зал. Кланяється ледь помітно.

Завіса. Загуркотіли в залі стільці. І в кімнаті теж почалася розмова. Спалахнуло світло. Кирило Степанович пішов до гостей. Почувся голос Романа:

– Доки наречена приїде – танці. Для бажаючих.

Зазвучав джаз. Прорізали повітря квакаючі акорди.

Вони здавалися страхітливим дисонансом після скрипки. Євген жахнувся. Невже всі вони не розуміють?

Метляються тіні на прозорих дверях. Гості танцюють. Ну що ж, хай танцюють. Хай танцюють, якщо вони можуть не кричати після такого святотатства! Хай!

Євген підійшов до вікна, вдихнув холодне повітря знадвору. Душно! Чому так душно?

До кухні зайшов Роман. Він тримав телефонну трубку в одній руці, а в другій – запалену сигарету. Причинив двері. І почав кричати в трубку:

– Геніально! Безподобно! Ми всі мертві! Приїжджай! Всі чекають! Що? Голова болить? Пройде! Цілую…

Євген пересмикнувся від болю. Як він говорить з нею? Як він говорить? Штамп. Банальщина. Безсердечність. Чи, може, він інакше не вміє? Може, лише така поведінка для нього характерна?

В двері прослизнула Ріта. В’юнка, високогруда дівчина, з крутими стегнами, в короткій юбці, яка облипала стан. Євген знав її. Вона інколи бувала в гостях разом з батьком своїм, академіком Бабичем.

Ріта піднялася навшпиньки, прикурила сигарету від Романа. Усміхнулася гарячими косуватими очима. Роман лапнув її за стегно. Вона посварилася пальцем, затяглася димом.

– Заборонено, – томно сказала вона. – Треба було не поспішати. А тепер – ні-ні!

– Любов не має бар’єрів, – блудливо усміхнувся Роман. – Одне діло – шлюб, інше діло – любов!

– А ти взагалі молоток, Ром, – проспівала Ріта. – З тобою можна кашу варити!

– Не тільки кашу, – багатозначно відповів Роман.

– Ну що ж… Побачимо… Побачимо…

– Ну й скоти ви, – сказав Євген, відступаючи від вікна. – Ну й худоба рогата ви, як я подивлюся!

Роман і Ріта відскочили одне від одного. Потім, побачивши Євгена, засміялися. Роман презирливо скривився.

– А, ти! Прийшов-таки, старик! Моралізуєш все! Нічого, життя обкатає, збагнеш все!

– Тварюка ти, – сплюнув Євген.

– Чого сваритеся, – гукнула мати, входячи до кухні. – Женя, Рома, Ріточко, ану до столу. Скоро починаємо. Чого лиш Оксана забарилася? Ідіть до гостей, а то батько там заїсть всіх з своїми частками. Люди їсти хотять, а він їм гіперона тиче!

Ріта засміялася.

– Не наукою єдиною буде сита людина!

– Еге, – підхопив Роман, – переборщив старий!

Євген презирливо сказав:

– Фізик, а не любиш слухати про частки. Де ж логіка?

– Вони мені ось де, – показав Роман на горло, – частки твої стоять.

– Не треба було вчитися на фізика!

– А на кого ж?

– На кого охота!

Ріта пустила дим, грайливо запитала:

– А якщо нікуди не охота?

– Тоді нікуди, – похмуро сказав Євген.

– Мудрець, – скривилася дівчина, звабливо виставивши ногу. – А сам з охоти вчився в консерваторії?

– Не твоє діло!

– Е, Женя, – гукнула мати. – Не забувайся!

Суперечку перервала Клава. Вона вбігла до кухні задихана, бліда. Припала до дверей, не могла сказати й слова. Стогін зривався з її вуст, по щоках текли сльози.

Поліна Михайлівна кинулась до неї, як вітром знесена.

– Що – шампанське розбила? Кажи?!

– Оксанка… розбилася, – простогнала Клава.

Євген завмер, ніби громом вражений. Потім кинувся до неї.

– Що ти кажеш? Ти мариш? Яка Оксанка?

– Та наша ж, – плакала Клава. – Боже ж мій… Машина об машину… Недалеко від нас… Швидка повезла її. Боже ж ти мій!..

Поліна Михайлівна сплеснула руками. Роман розгублено дивився на Клаву. Метнувся до дверей. Зупинився. Поліна Михайлівна заломила руки, причитувала:

– Ой, що ж це буде? Стільки людей накликали! Таке нещастя! Ромцю, куди ж ти?

– Та треба ж щось робити? Треба ж узнати?

– А люди? Що люди скажуть? Можна подзвонити в швидку! А гостей кидати не можна!

Євген схопився за голову. Де він? Що з ним? Чи справді він чує ці жахливі слова?

Він метнувся до дверей, зацьковано оглянувся на матір, на брата.

– Хто ви? – крикнув він з болем. – Хто ви, нелюди, тварюки нещасні?! Де ви виросли? Геть! Геть!

Він вихопився з дверей, відштовхнув брата, вилетів на сходи.

Де ти, пташко моя? Де ти, бідна моя? Де ти, Оксано, Оксано, Оксано-о-о!..

ПОРОЖНЕЧА

Євген вибіг на вулицю, розпатланий, задиханий. Перехожі здивовано дивилися на нього. Він не звернув уваги на ті погляди, побіг вулицею до найближчої зупинки таксі на площу Толстого. Штовхав людей, натикався на стовпи, на дерева. Хтось лаявся, чулися крики:

– Держи злодія! Божевільний! Хапай його!

Таксі на зупинці не було. Стояла велика черга. Євген розпачливо оглянувся. Куди? Як доїхати? Де швидка? Здається, на Стрілецькій! Чи ні! Десь біля Львівської площі! Як туди доїхати? П’ятнадцятим. А потім вже недалеко!

На тому боці вулиці стоїть п’ятнадцятий. Євген метнувся туди. Дверцята тролейбуса зачинилися перед його носом. Тролейбус рушив. Євген махав руками, кричав. Не зупинився.

Він ледве не плакав. Тепер ждати довго. Не можна ждати.

Євген побіг назад. Через Шевченківський парк. Мимо колясок з дітьми, мимо багряних дерев, мимо суворого Тараса. Далі, далі! По Володимирській. Може, десь на дорозі візьме якась машина! Зупинився на розі Володимирської і бульвару Шевченка, голосував. Не зупиняються, не беруть! Міліціонер посварився пальцем з будочки.

Євген знову побіг. Задихаючись, мимо байдужих людей. Мимо кам’яних будівель. Мимо розцяцькованої юрби. Мимо гуркоту гігантського міста. Він біг до Оксани, він летів до коханої. Вона тепер не наречена чужої людини. Вона тепер в біді. Їй потрібне любляче серце!

Ось Золоті Ворота. Вже недалеко! Вже зовсім близенько! Я допоможу тобі, Оксано, горличко моя! Я з тобою!

Він вже не пам’ятав, як добрався до швидкої. Його відштовхували, гнівалися, не розуміли, що він говорить.

– Оксана? Яка Оксана? Скрипачка! Не знаємо, не перевіряли документів! У нас багато нещасних випадків! Заждіть, запитаю. А хто ви такий? Хто ви їй?

– Не знаю, – з болем сказав Євген. – Яке це має значення! Вона – найрідніший друг мені!

– Це ще не причина, щоб так хвилюватись! Ну от, її одправили в Жовтневу лікарню, на операцію. Зараз на машину кладуть. Вона без пам’яті…

– Лікарю! Я хочу її бачити! Лікарю! Ви чуєте?

– Ви збожеволіли! Вона ж без пам’яті! Хто вас допустить?

Він вибіг надвір. Почав шукати машину. Не знайшов. Тривога заливала груди. Як же бути?

Оксано, я не засну цієї ночі! Оксано, я буду думкою, серцем охороняти тебе від смерті! Я не допущу, щоб ти пішла в небуття! Я закрию тебе від чорної ями! Ми ще зустрінемось! Ти ще усміхнешся мені голубими очима, ти ще зрозумієш, як я тебе кохаю, як я бережу образ твій у серці!

Він зупинився в невеликому скверику біля Львівського майдану. Сів під деревами. Згори падало жовте листя, в небі купчились грізні темні хмари.

Євген плакав палючими сльозами і не соромився їх.

Оксано, ти бачиш, – ти не належиш до їхньої зграї! Ти інша, ти зовсім інша! Ти випадково потрапила до них, чуєш! Чорна мара понесла тебе на крилах своїх у невідомі краї, та я дожену тебе, я розжену мару і візьму тебе в серце своє, – оновлену, ясну і чисту. Я люблю тебе, Оксано!..

Мелодія шоста
БУМЕРАНГХОЛОД

Тиша.

Чому така жахлива тиша?

Не чути людських голосів. Не чути звучання скрипки.

Де вона? Що з нею?

Несила поворушитись. Руки – ніби чавунні. Гарячі струмені пронизують тіло! Що це – сон?

Оксана спробувала розплющити очі. Повіки важкі-важенні. Тьмяне світло мерехтить крізь них. Все навколо сіре. Чи біле.

І зненацька в свідомість врізався страшний гуркіт, рев автомобільних сирен, крик людей, сліпучі спалахи. Вона все згадала! Все! Концерт, заручини, поїздка на авто і катастрофа!

Вона жива! Вона в лікарні!

А як же Роман? Як люди, що зібралися там? Невже вони й досі ждуть її? Скільки минуло годин?..

З сірої мряки виринуло чиєсь обличчя. Уважні добрі очі. На голові біла шапочка. Мабуть, лікар…

– Прийшла до тями, – почувся голос. – Три дні без пам’яті. Довгенько…

Три дні. Вже три дні вона в темряві. І не знала про це. А люди?.. А Роман? Що там? Що з ними? Скільки клопоту вона завдала всім! А мама? Бідна мама… Вона, напевне, божеволіє з горя…

– Ви чуєте мене? – почулося запитання.

– Чую, – прошепотіла Оксана.

– Дуже добре. Чудово. Лежіть спокійно. Не втомлюйтесь. Очі хай будуть заплющені.

– Лікарю…

– Що ви бажаєте?

– Скрипка… Де скрипка? Ціла?

– Ви чуєте? – сказав здивований голос. – Про скрипку питає… Так, як той мужик, що розрубав ногу і бідкався про чобіт… Ціла ваша скрипка. Ціла…

– А хто-небудь питав… про мене?

– Не тільки питав, а життя не дає. Бігає три дні попід лікарнею, квіти тягає. Ось стоять на тумбочці…

Оксана насилу повернула голову набік, усміхнулася. Хризантеми. Її улюблені квіти. Біле чудо. Ідеальний акорд…

– Передайте… Роману, – прошепотіла вона, – хай прийде…

– Роман? – здивувався голос. – Не Роман… а, здається… зачекайте, як його звати? Ага, Євген…

– Євген?..

– Євген. А Роман по телефону дзвонив. Запитував про здоров’я, турбувався…

Що він говорить? Що він сказав? Дзвонив по телефону. Турбувався. А Євген бігає… попід лікарнею… Як же так? Може, вона втратила пам’ять… переплутала імена… Роман… Євген… Гарячі обійми… поцілунки… жагучий шепіт… «Навіки з тобою… до смерті з тобою…» Звідки це? Чи було… чи здається… Може, все кошмар?.. І наяву залишаються лише дитячі, ясні очі… білі кучері, тихий, несміливий голос… Знову пливе темрява, накочується, колише її. Як боляче в серці, в голові. Розтоплюється тіло, мозок, свідомість… Знову тиша… небуття…

На другий день Оксана вже опритомніла цілком.

Вона відчула, що сили повертаються до неї. Звелася на ліжку. В палаті лежала одна. На тумбочці знову стояли хризантеми. Оксана понюхала білі квіти. Тонкий запах полину п’янкою хмаринкою пройшов у свідомості.

Оксана поглянула на свої руки. Вони були обмотані бинтами. Поворушила пальцями. Чи хотіла поворушити. Не піддаються. Чому? Невже поранені? А як же скрипка?

Вона захвилювалася. Де лікар? Треба запитати лікаря. Як в неї руки, пальці.

Оксана підвелася з ліжка, захиталася. Яка вона слаба! Що це на ній? Якась смішна, довга сорочка. А ось на бильцях ліжка – халат. Як його одягти?

Поволі переступаючи ногами, підійшла до дверей. Покликати лікаря…

Вона прочинила двері. В коридорі чувся голос. Знайомий голос. Ага. Це ж лікар.

Оксана визирнула в коридор. Постать в білому халаті стояла біля тумбочки з телефоном. Голос говорив:

– Жаль… Руки для неї – головне… Розумію… Але життя важливіше. Ми рятували не скрипачку… а людину. Що? Неповторне явище? Ну знаєте… кожна людина неповторне явище…

Що він говорить? З ким? Це ж про неї. Руки… Чому про руки?

– Сьогодні встане, – говорив лікар. – Може, покликати? Не треба? А коли? Не знаєте… Хм… А вона питала про вас…

Лікар обернувся, здивувався, побачивши Оксану. І радісно сказав у трубку:

– Хвилиночку… Вона якраз вийшла. Хвора, ідіть сюди. Передаю трубочку…

Оксана взяла трубку обома руками, притулила до вуха. Заплющила очі. Хвиля знемоги колисала її, несла, несла. А в тій хвилі котився, плив оксамитовий голос – м’який, ласкавий:

– Привіт, Ксана! Як ми всі переживали за тебе! Таке нещастя! Як ти себе почуваєш?

– Не знаю, – прошепотіла Оксана.

– Що? Що ти сказала? Я не розумію. Ти, мабуть, слаба. Я даремно турбую тебе… Що?

– Чому ти не приїдеш… Романе? – запитала Оксана.

– Чому не приїду? – перепитав медовий голос. – Робота заїла. А оце їду у відрядження. За кордон. В Гаагу. На міжнародний симпозіум. Здорово?

– Здорово, – ледве чутно сказала Оксана. – Ти швидко… йдеш вгору… Романе…

– Блискавично, – захоплено кричав у трубці Роман. – Думаю, що незабаром святкуватимемо доктора!

– Так, так… Я знаю… буде все… а як же я?..

– Ти? Ксана… Лікуватися треба…

– Як же… заручини?.. Коли тепер?..

– Заручини? Розумієш… так же не можна… одразу… Треба, щоб ти вийшла… поговоримо… вирішимо разом… Ну, не буду тебе мучити, Ксано, спочивай, набирайся сили! Я їду через тиждень. Якщо не побачимось – тоді після повернення…

Клацнула трубка. Почулися часті сигнали. Оксана випустила трубку, похитнулась. Лікар підхопив її. Поглянув у зблідле обличчя.

– Голубонько, та ви на себе не схожа! Що з вами? Негайно в ліжко…

– Нічого, нічого, лікарю… Просто голова закрутилась… Пройде. Проведіть мене…

Лікар повів її, підтримуючи, до дверей. Допоміг лягти в ліжко. Ласкаво сказав:

– Не хвилюйтесь. Все буде добре. Спочивайте. Там вас знову запитує Євген якийсь… пустити на побачення?

Безконтрольна лють хлюпнула в серце Оксани. Темна хмара оповила мозок. Євген? Чого йому треба? Чого треба всім їм? Геть! Геть!

– Передайте йому, – з гнівом прошепотіла вона, – щоб він не з’являвся сюди… Ніколи… Що я не хочу його бачити! Не хочу! Не хочу!

Вона впала на подушки, заридала. Холод оповивав серце, котився по тілу, кидав крижини в душу. Холод., холод… холод…