Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 33 страниц)

Ми відповідали тим же.

Ми пролітали над Україною, Росією, Казахстаном, Алтаєм. Опускалися в багатьох місцях, розмовляли з творцями, ученими, садівниками, художниками, вчителями, бували в інших школах.

Люди в Новому Світі не жили просто так. Не жили тому, що, мовляв, народилися на цей світ і треба якось прожити. «Проживання», це фактично деградація, омертвіння. Людина не повинна просто жити, а підносити себе, вирощувати квіти свого серця і розуму. Кожен з нас вважав себе часткою вселенського організму і ніс на собі відповідальність за все ціле. Зникло колишнє роз’єднання – національне, расове, релігійне. Розмежовування громад-комун визначалося лише географічними, економічними та господарськими ознаками…

– Зажди, зажди, командир, – озвався мовчазний партизан Карпо Сорока, який слухав, заплющивши очі і наморщивши лоб. – Як же це, не розберу! Не було, знацця, ні українців, ні французів, ні поляків? Всі під одну гребінку?

– Ні, – усміхнувся Микола. – Ти не так зрозумів, Карпо. Були, звичайно, і нації, і різні мови, і неповторна культура кожного народу. Етнографічні межі стиралися, але залишалося безліч ознак, які поряд з ознаками загальнолюдськими визначали в особі приналежність до певної нації чи раси. І нічого дивного тут нема. Бо людство являє собою прекрасний вінок, букет квітів. Кожна квітка-народ дає букету свій неповторний аромат, барви, візерунок.

Та це було ясно кожному тоді, в Новому Світі. Уніфікація привела б до духовного і фізичного зубожіння людства, до виродження. Ліквідація національної особливості, неповторності припинить всяку еволюцію, розвиток, творчість. Краса – в розмаїтості, в мінливості, в пошуках єдності через багатобарвність.

Без розмаїтих квітів нема букета. Без грандіозного досвіду безлічі народів та націй не було б сучасного людства. Кожна нація, кожен народ вливає до спільної скарбниці людства свій неповторний нектар, дає оригінальний синтез вселенських здобутків. І все це не в ім’я своє, свого народу, сім’ї, нації чи раси, а в ім’я еволюції людства Землі, Сонця, всього Безмежжя. Так, пора і нам мислити категоріями Космосу.

Бо лише прикладаючи мірки Безмежжя до своїх вчинків, до свого життя, ми по-справжньому визначимо масштаби нашого горя чи радощів, досягнень і торжеств, здійснень і мрій!

Це важливе питання, яке ти поставив, Карпо. Але воно надзвичайно тонке. Воно, як двосічний меч! Справді, досить кинути погляд назад, в історію, щоб зрозуміти всю нікчемність боротьби за возвеличення, чи відокремленість, чи неповторність тієї чи іншої нації, раси, групи народів В потоці еволюції пропливло безліч рас, народів, племен. Де їхня «неповторність»? Вони зникли, давши свої ознаки, свої елементи, свої традиції, свої темні чи світлі сторони, звички, свою жагу чи пасивність наступним народам, расам, тобто нам.

Справді, хто я буду в очах жителя іншої планети? Українець чи індус? Англієць чи негр? Ні, я буду житель Землі. Ба, навіть сином Сонця я буду в їхніх очах. І не матиме значення, яка в мене шкіра, скільки очей, скільки пальців на руках. Вони, ті далекі брати, будуть дивитися на промені духу мого, на політ думки моєї, на творчість мою.

Хто прямує в безмежжя – з ним і буде! А хто йде до егоїстичного власницького курника, з курми й сідалом і залишиться. Першим – нові і нові тайни буття, грандіозні відкриття, єднання з величними цивілізаціями Космосу, невпинний прогрес, а другим – чад і морок, злоба і руйнація, дрижання за нікчемне життя чи майно…

Марія підкинула поліно в грубку. Розчулено сказала:

– Як чудово, Миколо. Скоріше б кінець війні. Я стану вчителькою, наближатиму з учнями своїми Новий Світ, який ви бачили…

Микола помовчав. Ніжно дивився на неї, на її чорні палаючі очі, на рум’яні щоки. Це правда. Вона здійснить свою мрію. Доб’ється… Вона довела це в житті…

– Далі, далі, командир, – тихо попросив Вася. – Про таке все життя буду слухати…

– А будувати Новий Світ хто буде? Дядя? – єхидно запитав Стецюк.

Партизани засміялися. В землянці утворилася атмосфера ясності та дружби Микола відчув це, радів. І вів далі натхненну розповідь:

– Всього не охопиш. Знаю лише одне – життя в тому світі було святом. Чистою і високою стала любов, міцною сім’я, людяними – всі дії жителів планети. Поняття Матері та Материнства були священними. Ніхто не був ображений. Ніхто не був обійдений. Кожен міг прикласти свої здібності, прагнення, вміння, бо перед кожним стояла Безмежність. Були небезпеки походів і польотів, були трагедії ризикованих дослідів та подвигів, але ті небезпеки ще сильніше приваблювали романтичні серця до величних здійснень в ім’я майбуття.

Ми побували з друзями в горах Алтаю, в Гімалаях, в Китаї, на островах Океанії, в Південній Америці, в Європі. Ми познайомилися з діяльністю астрономічних обсерваторій, з дивовижними роботами учених, які вивчали проблеми психіки та її зв’язку з енергіями космосу, з творчістю художників та садоводів, моряків, рибалок, металургів та будівників нових Громад. Це була прекрасна мандрівка, чудовий урок. Учні бачили все, що потрібно. Вони наочно переконувалися у величі нашої цивілізації, у життєвості нашої моралі і етики…

Так було довго. Дуже довго.

Та одного разу я вийшов на прогулянку, в гори. Дихав чистим гірським повітрям. З гори видно було вогні кількох шкіл-комун, чути пісні на полонинах. Вечоріло. Зорі засівали простори неба. Я задумався. Щось бентежило мене. В грудях і голові відчулися пронизливі болі. Неясні спогади хвилювали мозок.

І тут вдарила блискавиця. Засліпила мене. В голові потемніло. Я захитався. Впав.

І відчув себе розчавленим, розбитим, нікчемним. Я розплющив очі. В обличчя віяв холодний, пронизливий вітер. Хлюпала хвиля дніпровська. Я лежав на морозному піску, мов роздушений черв’як, а біля мене стояв дивний юнак. Він сумно дивився на мене. Я очманіло мовчав.

– Пора, – сказав він. – Ти досить бачив. Тепер я йду.

Я застогнав, простягнув руку до нього.

– Зажди. Не кидай мене.

– Не можна. Життя є життя. Досить видінь. Іди в життя. Змагайся, здобувай право на Новий Світ.

– Ще хвилинку. Одну хвилинку. Я загину без тебе…

– Ти не загинеш. Тобі ще належить багато здійснити…

Він відступив. Я з останніх сил кинувся за ним. Вихор налетів на мене з-за кущів лози, осліпив хмарою піску. Я заплющив очі. А коли відкрив – то на березі нікого не було. Лише пітьма, холодний пісок, чорний Дніпро… і я, поранений, напівпритомний…

НОВІ НАДІЇ

Микола мовчав. Мовчали й бійці. Навіть офіцер вже не морщився іронічно, задумався про щось.

З отвору проникало світло світанку. Каркали ворони над лісом. Почулися радісні крики. Марія отямилась перша, вискочила надвір, потім заглянула в землянку.

– Серьожа вертається. І з ним – ще хтось…

Микола вийшов. За ним висипали партизани. Між березами впевнено йшов Сергій – в теплому бушлаті, з автоматом на грудях. Його прозорі, ясні очі сяяли радістю. Поряд з ним крокував присадкуватий чорнявий хлопець, сторожко оглядав незнайомих партизанів.

Сергій і хлопець зупинились. Привітались. Микола обняв Сергія, схвильовано запитав:

– Ну як?

– Знайшов. З самим Агрономом говорив. Оце – представник. Розвідник їхній. Сашко…

Микола потиснув руку Сашку, сказав:

– Тоді не будемо ждати довго. Ведіть нас до своїх…

– Ні, – похитав головою Сергій. – Ситуація не дозволяє одразу. Вони перебазуються на інше місце. Спокійніше. Там, біля Зеленьок, зараз лютують карателі. Спалили в хаті старосту, Василя Горенка. Добрий був дідуган, допомагав партизанам. А тепер пропало… В разі потреби ми пришлемо зв’язківця. А поки що заберемо вашого офіцера. Може, знадобиться. А потім одправимо на Велику землю. Скоро має бути літак…

Микола діяв далі, ніби в тумані. Він писав листа Агроному, передавав деякі захоплені документи. А в свідомості невідступно стояв образ діда Василя. Полум’я затуляло його обличчя, тріщало волосся, горіло вбрання, а з вогню долинали мужні слова: «Справжня людина вмирає в дорозі!»

З землянки вивели офіцера. Він мружив очі на сонце, горнувся в брудну шинелю, дрижав. Спідлоба дивився на партизанів.

– Що ви хочете робити зі мною? – запитав Миколу.

– Одправимо в тил, – спокійно сказав той.

Офіцер отетеріло поглянув на командира, на бійців.

Ті зловтішно посміхались.

– Який тил?..

– Радянський, – твердо сказав Микола. – Той, якого вам не досягнути ніякою силою. Прийдете туди не завойовником, а полоненим. А тепер – ідіть…

Офіцер, блідий від непевності і хвилювання, рушив по лісовій стежині. Сашко за ним. Ось вони вже ховаються за стовбурами беріз. І раптом Микола не витерпів, гукнув:

– Одну хвилинку. Сашко, зачекайте…

Партизан і офіцер зупинились. Микола, розбризкуючи талий сніг, наблизився до них, зустрівся поглядом з офіцером. Важко дихаючи, сказав:

– Гер офіцер, ви всю зиму жили з нами. Ви говорили зі мною. І не впізнали мене. Може, хоч тепер впізнаєте. Придивіться…

Офіцер зачудовано зиркнув на бородате худе обличчя, на глибокі, пронизливі очі командира, пересмикнув плечима.

– Не розумію вас…

– Невже не пізнаєте, пане «музикознавець»?

Офіцер здригнувся. Ще раз поглянув на очі Миколи. Зіщулився в передчутті чогось жахливого. Пробурмотів:

– Не може бути… Ви ж… розстріляні…

Сашко здивовано питав:

– Ви знаєте його, товаришу Артист?

– Ще й як, – насмішкувато відповів Микола. – Ну як, впізнали?

– Не вірю, – прошепотів офіцер. – Ви мертвий…

– Ні, не мертвий. Я вічно живий, – твердо сказав Микола. – І той світ, про який ви чули, побудую. А не я – мої брати, яких ніяка сила, ніяка злоба не знищить!..

– Чому ж ви мене… не розстріляли? – пролунало ледь чутне запитання. – Я не розумію вас, жителів дивного світу…

– Чому не розстріляли? – перепитав Микола, дивно всміхаючись. – Ех ви, представник «нової раси»! Ви так нічого й не зрозуміли в нас. І в цьому ваша смерть. Запам’ятайте хоч тепер, що наш народ – месник, а не кат! Ми солдати, а не м’ясники… А тепер – ідіть!

І Микола, різко повернувшись, важко пішов до землянок.

Мелодія сьома
ПОЛУМ’ЯВ КІЛЬЦІ

Весна.

В небі пливе місяць. Дерева викидають ніжно-зелені листочки, перемовляються між собою майже нечутним голосом. Місячний промінь пронизує віття, його срібні краплі падають крізь стовбури дерев на землю, дзвенять дзвіночками в повітрі, виграють чудову мелодію.

Оленка стоїть біля старої сосни, притулилася щокою до шорсткої кори, задумано слухає співи природи. Миколо, мій друже! Був би ти поряд – разом слухали б ми чудову симфонію пробудження землі. Та що я кажу? Хіба ти не зі мною? Хіба не чую я твій голос щоночі, щодня?

Хіба мій подих – не твій, мій зір – не твоє бачення світу? Хіба моя рука, що стріляє у ворога, – не твоя караюча рука?

На тлі зоряного неба вимальовується силует коханого… його натхненне обличчя, його блискучі очі…

Миколо… Зі мною твоє серце, твоя любов… А вони ж безсмертні.

Як сказав тоді Езоп? «Бережіть любов… Все проходить– сонце, світи, держави… А любов вічна… Бережіть любов…»

Я не забуваю той заповіт, Миколо. Бережу його. Ти незримо супроводжуєш мене. Хай так буде завжди. Завжди…

Хтось наближається до Оленки. Вона зітхнула, обернулася.

До неї несміливо підходив Юрко – малий партизан. Він поглянув на обличчя Оленки, помітив у очах її блискучу сльозу. Здивувався:

– Тьотю Олено, ти плачеш?

– Ні, ні, Юрко, – усміхнулась Оленка, – ти помиляєшся. Щось защеміло в оці…

– Ти плачеш, тьотю Оленко, – наполягав Юрко. – Дуже дивно. Така сильна – і плачеш…

Оленка поклала руку на голову хлопця, погладила.

– Гаразд, більше не буду, хлопче… Так, згадалося дещо… А що це в тебе в руках? Квіти?

Юрко з гордістю показав Оленці великий букет сону. Прошепотів:

– Тільки що був у Агронома. Тобі – завдання. На той бік, до причалів. Перевожу я. Доки ти будеш працювати – я підскочу на могилу…

– До Горенка? – схвильовано запитала Оленка.

– Еге ж…

Оленка взяла квіти в руки, притулила до обличчя, вустами торкнулася пухнастих пелюсток. Миколо, прийми моє тепло, мій пал сердечний, моє вітання…

– Не можу забути його, – тихо сказав Юрко. – З того часу, як слухав його музику… в клубі… А потім він пішов… і загинув…

Голос Юрка задрижав, він ледве чутно закінчив:

– Хай завжди будуть квіти на його могилі. Влітку, весною, взимку. От закінчиться війна… Я буду вирощувати в оранжереї найкращі троянди… Для нього! Щоб люди знали, що він не мертвий, що творці не вмирають, а живуть з нами!..

Оленка притягнула хлопчика до себе, обняла, поцілувала в лоб. Одвернулась, витерла сльози. Він ще більше здивувався, розгубився.

Від землянок почувся заклик:

– Сокіл, до командира!

– Нас, Юрко, кличуть, – твердо сказала Оленка. – Ходімо…

…Сива пелена туманів вкриває Дніпро. Тихо. Тільки згори ледве докочується рокіт моторів. Певне, десь пливуть німецькі катери.

Юрко, одягнений в драну фуфайку, з старим величезним картузом на самому носі, сидить в кормі рибальського човна-душогубки. Він сильними, впевненими рухами орудує веслом, загрібає нечутно воду. Дзюрчить дніпровська течія, стрілою мчить човен до правого берега.

В носі човна лежить Оленка. На ній рибальські сіті. Тільки обличчя відкрите. Вона заплющила очі, мовчить.

Гойдається човен, заколисує. Чується шепіт Юрка:

– Приготуйся, тьотю Олено. Скоро.

Оленка виглядає з-за борту. Човен ввійшов під довгі віття верб, заховався. Юрко схопився за стовбур верби, опустив весло.

– Я буду ждати тут. Спочатку збігаю нагору, до могили… Дивися ж, будь обережною…

Оленка засміялась.

– Строгий ти мій! Буду слухняною, буду обережною.

Вона переклала рацію в корзину, прикрила рибою, галузками верби. Закуталась старою хусткою до очей, трохи розкошлала волосся спереду. Критично оглянула порвані черевики, полотняну спідницю.

– Нічого, – зітхнув Юрко, – кінчиться війна, одягнешся, тьотю Оленко, в найкращу сукню… Тоді за тобою всі принци побіжать!..

Якимсь дивним поглядом кинула Оленка на хлопчика, промовчала. Кивнула йому, виступила з човна на берег. Розгорнула довге плакуче віття, визирнула, оглянула берег.

Ні душі. Вгорі десь чути приглушені голоси. Там склади. Туди треба пробратися Оленці.

Вона ящіркою прослизнула глинистим берегом до яруги і зникла в ній.

Урвищем пробралася до старого зруйнованого будинку колишньої пристані. За півкілометра звідси, в невеликій затоці, стоять німецькі пароплави, катери, вантажні баржі. Там склади зброї, фуражу, провіанту. Ось розійдеться туман – і тоді можна починати.

Оленка припала до віконного отвору, визирнула. На лівобережжі туман вже розвіювався. Сходило сонце. Ліси стояли темно-фіолетовою стіною. В тих лісах Зеленьки. Там – дід Василь…

Перед внутрішнім зором Оленки виникли ясні, спокійні очі, почувся тихий голос. Скільки він витерпів, старий, чудовий друг. Яку вагу незміряну взяв на себе, ставши старостою села? Хто зрозуміє, хто правильно подумає про причини такої жертви? І несе він ворожість, осуд односельчан, близьких і далеких, презирство і ненависть. Тільки міцним, незламним душам під силу такий тягар…

Велику поміч приніс дід Василь своїм вчинком. Майже нікого з юнаків і дівчат не могли взяти німці з Зеленьок і сусідніх сіл. Дивним чином ставали відомими людям задуми ворогів, навіть час облави. І в ті дні втікала молодь в ліси, на луки, пересиджувала в нетрях лиху годину.

А скільки разів попереджував дід Василь партизанів про каральні експедиції! Лютували фашисти, що не могли натрапити на сліди загону, шукали винуватців, але не могли знайти…

На Дніпрі пролунала сирена. Оленка насторожилася.

Клаптями розповзалися на плесі тумани. На воді забовваніли катери, баржі. На березі чорніли довгі дерев’яні сараї. То були склади, обплутані колючим дротом. Оленка помітила кілька постатей. Навколо складів ходили солдати.

Вона приготувала рацію. Наділа навушники. Спалахнуло зелене вічко індикатора. Прозвучали позивні. Оленка почала працювати ключем. Забула про все навколо.

Забула про те, що зовсім недалеко вороги. Що її можуть запеленгувати. Вона передавала, передавала координати об’єкта… а в свідомості роїлися образи того, що зараз діялося на Великій землі.

Ось біжать до червонозорих літаків пілоти.

Ось могутні птахи злітають в небо, мчать на захід.

Гримлять простори. Летить ескадрилья. Летить розплата.

Сонце піднімалось все вище і вище. Дихнув вітерець. Біля складів чогось забігали солдати. Від причалу побігли ще постаті. Оленка занепокоїлася. Невже запеленгували?

Зі сходу все наростає низьке гудіння. Радісно тьохкає серце в Оленки. Наші!

В небі спалахують срібні цятки повітряних крейсерів. Назустріч їм стелиться шквал вогню. Лунко гавкають зенітки. Повітря помережане димуючими трасами.

Даремно! Грізні машини лягають в піке. Сиплються на пристань чорні цятки бомб.

Оленка швидко збирає рацію.

Страшно здригається земля. Ще, ще! Гнівно розкочується луна над долиною, ніби відгуки весняної грози.

Юрко вже чекає. Широке обличчя усміхається, радіє. Він вихопив кошик з рук Оленки, допомагає лягти на дно човна, вкрив сітками.

– Ну й молодчина, тьотю Олено! Ну й молодчина!..

– Чого там, – щасливо прошепотіла Оленка. – Дрібниці… Ти був там… на могилі?

– Угу, – радісно каже Юрко. – Там вже й до мене хтось побував. Підсніжники лежали. І колоски пшениці…

Оленка дивилася в небо, усміхалася печально. Живи, Миколо… Живи, мій друже… В квітах, в серці людей, в їх пам’яті, в грядущих піснях…

Човен летить по гладі дніпровській назад. Скоро лівий берег. А там лози, покручені протоки. Там вже недалеко ліси, свої. Аби лише плесо проскочити…

Згори, від причалів з’явився військовий катер. Човник помітили. Пролунали посіріли. Заляпали по воді кулі.

– Фашисти! – крикнув Юрко. – Помітили…

Він пригнувся, з усіх сил загрібаючи веслом. Оглядався назад. Катер повним ходом мчав до них.

Вже недалеко берег. Дві протоки. В яку пірнути? Краще в праву. Тут зовсім мало води, катер не пройде. Доки вороги розшолопають – можна буде заховатись.

Човник ковзнув між лозами, завернув праворуч. З Дніпра чулися постріли.

Оленка підвелася в човні, тривожно сказала:

– Юрку… Вони нас перехоплять. Катер швидко пройде тією протокою. Вилізьмо тут. Я піду в Зеленьки. А ти – з рацією – в ліс. Розділимось. Рацію треба зберегти. Тобі пробратись легше…

– Тьотю Олено… А як же…

– Тихо. Мужнім будь. Передай Агроному – наказ штабу виконано! Човен притопи…

Олена поцілувала хлопця, вискочила на берег. Повісила автомат через плече, прикрила фуфайкою. Пістолет поклала в кишеню. Кивнула ще раз спантеличеному Юркові і зникла в кущах…

БАГАТТЯ СЕРЦЯ

Пилип Рябченко люто розмахнувся, вдарив діда Василя прикладом. Дід похитнувся, сперся об стіну. Біля вуст показалась цівочка крові. Він сплюнув криваву слину, мовчав, палючим поглядом дивився на коменданта. Поліцаї стояли обабіч, ховали блудливі очі. А Пилип хрипів ненависно:

– Овечкою прикидався? А сам совєтам служив? Паразит старий! Нашим і вашим? Не вийшло! Я тобі ребра полічу! Ти швидко заспіваєш, як одправлю в гестапо!..

– Бий, нелюд, – тихо сказав дід Василь. – Бий. Тільки страшну долю собі готуєш ти! Не хотів би я народитись тобою!..

Пилип вилаявся брудно, зареготав.

– Мораль читаєш? Я тобі прочитаю! Думаєш, діждешся большевиків? Кулі в лоб діждешся!..

В двері застукали. Поліцаї насторожилися. Пилип хутко відчинив двері. В сінях стояла Оленка. Вона не бачила ще діда Василя, усміхнулася коменданту.

– Можна бачити старосту?

Пилип оскальнувся.

– Можна, можна, дівко, проходь…

Він схопив її за руку, смикнув до хати. Вона вирвалась, різко крикнула:

– Що це за хамство?

І осіклась, побачивши закривавленого діда Василя. Кинулась до нього.

– За що ви його, катюги?

Поліцаї заступили дорогу. Пилип приглянувся до неї, вилицювате лице його розповзлося задоволено.

– Ба! Що я бачу? Це ж невісточка його! Звідки, яким вітром! Здрастуйте, голубонько! Теплесенька компанія! Буде гестапо робота…

– Дочко, дочко, – застогнав дід Василь. – Навіщо ти прийшла? Я загубив тебе…

Очі Оленки потемніли. Рука її хутко метнулась в кишеню. Не встигли поліцаї схопитись за зброю, як тріснули постріли. Пилип, захрипівши, мішком впав додолу. Поліцаїв кулі нагнали в сінях.

Запанувала тиша. Дід і Оленка стояли над трупами, дивилися одне на одного, понурі, бліді. Дід перший отямився, зітхнув. Занепокоєно сказав:

– До лісу. Негайно.

Надворі пролунали крики. Оленка визирнула у вікно. Від Дніпра бігли постаті в зеленій уніформі. Блищали каски, дула автоматів.

– Пізно, – сказала Оленка.

– Не пізно, – заперечив дід. – В тебе є автомат?

– Є…

– Дай сюди! Я їх затримаю. А ти біжи. Заховаєшся в гущавині – не доженуть! Біжи, дочко!

– Дідусю! – Сльози котилися по щоках Оленки. – Дідусю! Як же я?

– Не час плакати, – крикнув дід Василь. – Мені вже давно пора в дорогу! Дай сюди автомат! Біжи!

Він виштовхнув її через задні двері в кущі барбарису. Звідти недалеко посадка, густий ліс. Майнула над парканом руса коса, востаннє сяйнули голубі очі.

Він хвацько, ніби згадавши юність, кинувся до ґанку, визирнув надвір. Німці вже бігли подвір’ям. Побачили діда, закричали:

– Партизан! Здавайся!

Цьвохнули кулі. Дід одсахнувся. І собі тирнув по зелених постатях. Передній німець впав. Інші закричали, попадали на землю. Порачкували назад.

Як все швидко сталося. Ні подумати, ні зважити своїх вчинків.

Усміхнувся. Не треба мудрувати перед останнім часом. Просто, ясно. Все просто. Кінець – серед битви. Людям оддав, що зміг. В найважчий час. Міг би більше – не вийшло. Хай простять. Хай зрозуміють…

Постаті оббігали поза парканом, поза посадкою, підлазили з інших боків. Аби лише Оленку не помітили. Аби лише вона врятувалась!

– Підпалюй хату, – почулися голоси поліцаїв. – Швидко з вогню вискочить! Не витерпить, як припече!

Він усміхнувся спраглими устами. О бідолахи! Ви все міряєте на свій лад. Ви розцінюєте волю людську своєю мізерною волею…

Дід Василь приставив драбину на горище, поліз. З-під стріхи вже курився димок. Знадвору чулися злорадні крики, регіт. Дід Василь вирвав кілька снопів з покрівлі. На горище ковзнув промінь сонця, дихнуло весняним вітром. Останнє вітання землі, життя…

Вогонь тріщить, охоплює всю покрівлю. Жар нестерпний. Та дід Василь не помічає його. Він відкинув геть автомат. Тепер не потрібна зброя людська. Зброя серця до речі…

Він згадав людей – знайомих і незнайомих, близьких і далеких. Нескінченним потоком пройшли вони перед його очима, перед внутрішнім зором за одну мить. Багато прикростей і добра, злоби і ніжності, люті і сердечності хлюпало з океану життєвого через його борт! Він відкидає все погане, він всім друзям, братам посилає своє серце, яке знає любов…

Вже тріщало волосся, нестерпний біль палив обличчя, забивало подих. А думка вирувала, не здавалася, прагнула вгору, до неба, до сонця.

О слуги темряви! Ви думаєте, що знищуєте мене чи інших братів моїх? Ні, ви нашими смертями посилюєте незримий вогонь правди. Кожен спалений, вбитий борець за правду приєднується до того вічного вогню, який невмирущий, додаючи до нього пломінь свого серця. Той вселенський вогонь наснажує нові душі, вони прийдуть у світ і не зупиняться доти, доки не розвіють тьми.

Біснуйся, пітьма! Це не допоможе тобі! Кожною підлістю, кожним кроком своїм, кожним спалахом злоби ти наближаєш свій ганебний кінець, ти наближаєш торжество Світла! Вогонь Правди не знищити, як світ, як буття, як небо!..

А Оленка пручалася на узліссі в руках німецьких солдатів. По щоках її текли сльози. Та не за себе пеклася вона, не свою долю оплакувала. Вона неодступно дивилася на село, де бушувало багаття…

«Діду, дідусю! Ти і вмираєш так, як жив! Я теж зустріну свій смертний час, як ти! Не схилюся перед катами!»

Німці ґерґотали щось, штовхали її, кудись вели. А вона не могла одвести погляду від багряної квітки над селом. І їй здавалося, що вона бачить в тому полум’ї торжествуючий, бунтарський, безсмертний дух діда Василя…