Текст книги "Хто ти?"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 33 страниц)
Вони залишили човен внизу. Самі пішли на кручу вузенькою стежечкою, по якій пастухи ганяли корів до Дніпра. Оленка поспішала. Незнана сила несла її вперед. Серце одірвалося від тіла – у неї було таке відчуття – і летіло десь поза нею. Глинисті яри. Ріденькі кущі. Бур’ян. Ось уже недалеко круча. А на кручі – могила. Могила? Чому ж вона так поспішає до неї? Сергій одстав, залишився далеко внизу. Він махає рукою, щось гукає. Далі. Далі.
Оленка вийшла на гору. Побачила обеліск. Біля нього – група людей. Вона стишила крок.
Люди оглянулись на неї. Вона здивовано подивилася на молоду жінку, яка тримала в руках квіти. Хто ця жінка? Кого вона нагадує? На кого схожа?
Пшеничні коси, голубі очі, брови зрослися на переніссі. Це ж вона! Вона? Як так?
А це хто? Хто це? Світе ясний! Хто це?
А серце вже полетіло до нього, заспівало, в єдиному пориві охопило несказанну радість звершення. Висока постать кинулася назустріч Оленці. Простягнуті руки, безумні очі, бліде лице.
– Оленко-о-о!
– Миколо-о-о!
Здається, в цілій безмірі прокотилися ці слова, потрясли далекі світи.
В міцний обіймах з’єдналися вони, завмерли. І час зупинився для них, впав, подоланий любов’ю.
Стояли мовчазні люди навколо. Стояли зворушені, вражені. Вони відчували, що перед ними творилася велика тайна. Тайна кохання. Нема вищої тайни у світі…
А на сірому граніті могили тріпотіли в променях світанку червоні троянди…
А далі, далі що? – термосив я Юрка.
Він усміхнувся.
– Що ж далі… Далі все ясно. І не ясно. Не просте життя. Радість зустрічі Оленки, Оксани і Миколи… але й печаль Сергія… Правда ж, можна зрозуміти його?
– Можна, – згодився я. – Але якщо зрівняти…
– Так. Якщо зрівняти… Сергій сам зрозумів це. Є таке почуття, до якого торкатись не можна… Хто може стати між цими двома?
– Ніхто, – сказав я.
– Вони живуть в Зеленьках, – промовив Юрко. – В рідному селі. Я буваю в них. І Євген з Оксаною…
– І вони… тут?
– Тут… Вже й дитя в них є. Донька… Тут такі діла закручуються… Ну та я вам дещо розповів. Прийдете в гості – все узнаєте.
– Прийду. І, може, житиму у вас… Адже я… самотній…
– Знайдете друзів, – пообіцяв Юрко.
– А як же… Марія… Сергій?..
– До речі, ви згадали про них. Марія в своїй школі. Таки добилася, створює школу-сім’ю. А Сергій поїхав з нею. А Оксана і Євген… Правда ж, хочете побачити їх? В Києві. На кілька днів поїхали. Незабаром повернуться…
Юрко провів мене за село. Попрощався. Пішов назад.
Я йшов по засніженому полю. Високо в небі сіяло веселе сонце. Нескінченна пелена снігу грала райдужними іскрами. Було чисто, спокійно, ясно.
Я згадав свої недавні болі, муки, терзання. І згадав гігантські долі Марії, Миколи, Оленки, діда Василя. Мені стало соромно своєї незначної трагедії. А втім, чому незначної? Де міра її глибини? В чому?
Міра її в протилежному пориві, прийшла відповідь з душі. В пориві до життя, до любові. Тільки так. Тільки так.
А ще краще – відкинути всі трагедії. Розвіяти мару тисячоліть. Людині суджена радість. Радість творчості. Радість кохання. Радість звершення. Радість об’єднання.
Хто може зупинити потік радості? Якщо він народився в серці і злився з радістю творчого Космосу, – хто може знищити його? Ніхто.
Лише треба пізнати себе, дати ясну і вичерпну відповідь – хто ти?
Хто ж я? Чи пізнав я себе хоч трохи?
Я, що несу в собі муки і радість, горе і щастя?
Я, що серцем сягаю Сонця, розумом обнімаю Безмір?
Я, що жду рідного серця, всіх рідних сердець, щоб об’єднатися з ними для нових несказанних шляхів?
Я, вирощений матір’ю струдженою, випещений коханою Україною, загартований спілкою об’єднаних народів, сповнений мудрістю планети Землі, посланий Безмежністю на шлях Пізнання і Подвигу, – хто ж я?
Я зупинився, вдихнув колюче морозне повітря. Усміхнувся. Відповідь прихована в тобі. В тобі, Людино…
Запитай білого снігу, його цноти. Запитай лісів, запитай гір. Запитай потоків веселих, рік повноводних. Запитай пам’яті матері своєї, батька свого. Запитай славного минулого і прекрасного майбутнього. Запитай народжених і ненароджених, які йдуть на зміну тобі, щоб продовжити Великий Похід по дорозі Всесвіту, які вже стукають в стіну Часу, які незабаром гомоном любові і творчості сповнять Нову Землю, яка гряде!
Гряде!
Людино! Відкинь бар’єри, що тримають тебе! Відкинь руйнування, війни, жахливу зброю, породжену маніакальним розумом! Ти відчуваєш себе творцем і єдиним володарем Всесвіту! Ти об’єднаєш в огні братерства і свободи розірваний, многостраждальний світ!
Тільки скажи собі – хто ти?
Запитай Сонця, серця свого, запитай в Безмежжя!
І коли ти щиро запитаєш, глибоко запитаєш, – відповідь прийде. Велика, несказанна відповідь!
Хто ж ти, Людино? Хто Ти?
РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ
СЛОВО ПЕРШЕ
РАДІСТЮ ПЕРЕЙДЕМО БЕЗОДНІ
Їй снився сон…
Люди втікали, лементуючи, в невелику хатинку. Вони кричали, злякано показуючи на обрій. Чулися тривожні вигуки:
– Летить! Летить!
Вона теж піддалася спільному почуттю страху. Залишившись з юрбою, сповнена панічним страхом, причаїлася в хатинці. Потім, наважившись, визирнула в віконце.
Над хатинкою кружляв хижий птах. Він закривав своїми чорними крилами півнеба. Його багрові очі зловісно поблискували. Люди завмерли.
І раптом в тій тиші почулося рішуче:
– Розійдіться. Я вийду до нього!
Вона з подивом оглянулася. Висока постать рішуче розштовхала юрбу. Це він! Він! Інакше й бути не може! Він ніколи нічого не боявся! Але ж тут неймовірна почвара, що закриває півнеба! Куди він? На вірну загибель!
– Павле-е-е!!!
Він повернув обличчя до неї, широко, радісно усміхнувся. Блиснув разок білих, міцних зубів. Привітно підняв руку. І, рішуче рвонувши двері, вискочив надвір…
У віконце видно, як він пружними, владними кроками метнувся до хижака. А той, згорнувши крила, бурею накинувся на сміливця.
Почувся зойк. Перед очима майнув гігантський загнутий дзьоб, чорні невблаганні пазури. Хижак рвонув дзьобом, полетіли шмаття вбрання, бризнула кров…
Вона закричала, затулила обличчя долонями, нестямно кинулася на підлогу. Лежала довго, з мукою прислухалася до божевільного стуку серця, яке відчувало жахливі хвилини поєдинку…
Чулося шамотіння, здивовані голоси. Потім якась тепла рука лягла на плече. Хтось промовив:
– Скінчилося. Ходімо…
Вона підвела голову. Встала.
Біля неї стояв старий дід. Срібна борода спадала до пояса. Біле вбрання огортало його високий, худорлявий стан.
Вона запитливо дивилась на нього. Чому він веселий? Адже Павло там… у пазурах страховиська… А очі діда сяють радістю… дрібні зморшки розбігаються променями по скронях, ласкою звучить глухий голос:
– Ходімо, доню…
Вони вийшли з хатини.
Люди стоять півколом. Перед ними лежала купа чорного пір’я, блищала кров. А поряд… тіло Павла…
Вона хотіла метнутись до нього, ридання рвались з грудей, але міцна рука діда затримала її.
Люди загорнули Павла в біле полотнище. Понесли. Зникли за хатою.
І в ту ж мить звідти вийшов Павло… живий… неушкоджений! Ясний і веселий, як завжди!
– Я знав, що він такий! – з гордістю сказав дід.
– Павле, – простогнала вона. Простягнула руки назустріч. Він підходив до неї – легкий, ефірний, прекрасний.
– Як же ти?
– Що, кохана?..
– …залишився живий? У пазурах дракона…
– Радістю, Таню! Тільки радістю! Радістю перейдемо безодні…
Гримнув грім. Сяйво різонуло очі.
Радістю здолаємо безодні! – покотилася в просторі луна.
Таня Владна прокинулась.
Сонячний промінь упав їй на чоло. Привітно хитнулася за вікном соснова гілка, вітаючи її з новим ранком.
Дівчина механічно, як завжди, простягнула руку до столика, взяла олівець, записала в блокноті: «Радістю перейдемо безодні…»
Потім відкинула олівець, затулила долонями личко. Сльози мимоволі підступили до очей…
Для чого так? Як завжди… Для чого?
Він щоранку з’являвся до неї у сні чи видінні, завжди будив якимись прекрасними словами. І їй легко було працювати. Поряд відчувався подих друга, його підтримка, погляд, ласка, слова…
А тепер його нема.
Нема!
Яке важке, страшне слово. Нема. Воно в протиріччі з усім буттям, з світом. Чому нема? Хто так прирік?
Радістю здолаємо безодні!
Він знову з’явився перед нею, знову сказав чудові слова.
Але ж його нема!
Сон, країна Небуття, міраж, галюцинація насміхаються над нею…
Таня заплющила очі.
А може, не було, нічого не було. І він живий. Теплий. Неушкоджений…
Газети… радіо… Погляди співчуття… Сухі очі його матері привиділися їй. То був сон.А оце дійсність – йогобадьорий голос, його радісний погляд.
Таня шарпнула ящик стола. Схопила рукою купу газет. Метнула поглядом по горішній сторінці. Серце впало.
Ні, не мара. Трагічна дійсність.
Усміхнене обличчя Павла в шоломі. Поряд – повідомлення Академії наук. Про трагедію в космосі…
А Тані чується хрипкий, глухуватий голос Павла. Він лине в просторі, прориваючись крізь шум розрядів, долинає до рідних сердець…
– …Корабель втратив керування… я не можу визначити причини… Катастрофа неминуча… Прощайте, люди Землі… Я не жалію, що пішов на цей шлях… Хай ця невдача стане східцями… для інших дослідників… Марс наближається… Я бачу канали. Дивні оази… Таємничий світ… зовсім інший світ… Він не такий, як ми уявляли… Тут було життя… Ні, тут є життя… Напевне, є…
І зовсім тихо:
– Мамо… Прощай, мамо…
І удар. Громовий удар.
Тиша. Більше ні слова.
В траурі була вся Земля.
Таня замкнулася в своїй кімнатці. Не виходила на люди більше тижня. Вчителі—її колеги – розуміли дівчину, не турбували.
Нарешті вона вийшла на роботу, з’явилася в школі. Учні четвертого класу, який Таня вела, помітили сиве пасмо в косах, дивний блиск її непорушних очей. Але мовчали…
І сни зникли. Ніхто не приходив до неї. Не будив бадьорим закликом. Темрява, байдужість ткали свої смертельні тенета на враженій психіці дівчини…
І ось сьогодні… Радістю здолаємо безодні!
Для чого такий недобрий жарт? Жарт примарного світу!
Вона зітхнула. Зиркнула на годинник. Пора до школи. Життя вимагає свого.
Вмилася надворі, під сосною. Потерлася щокою об її шорстку кору. Торкнулася пальцем до шматочка кори, яким було затулене дупло. В тому дуплі два камінці – синій і червоний. Він і вона. Так вирішив Павло… ще тоді, як вони мандрували в Карпатах… Таня підняла ці камінці на гірській стежині… а він забрав собі. А потім, прощаючись, ранньої весни… заховав камінці в дупло, затулив його заслонкою з кори, щоб ніхто не помітив…
– На щастя, – всміхнувся він.
– На щастя, – зітхнула дівчина.
Вийняла заслонку. Зазирнула в дупло. Промінь ранкового сонця відбився на камінцях. Мигнуло мерехтливе сяйво.
Таня поставила шматочок кори на місце. Нахмурилась. Скільки разів зарікалась не терзати себе споминами, не повертатись в минуле. Думати лише про майбутнє, про дітей, про роботу…
Хутко повернулась до кімнати. Зібрала необхідні книги в портфель. Здалека почувся дзвоник. Пора.
Вона ступила до дзеркала, пригладила волосся на скронях. Байдуже ковзнула поглядом по обличчю. Змарніла, схудла. Ніс загострився. Очі запали, блищать хворобливо. Ну й нехай! Нема для чого… для кого…
За тією звичною постаттю, за тим постарілим обличчям, яке вона бачила в дзеркалі, ніби відчувалася інша істота… досвідченіша, старіша, мудріша, ніж Таня Владна… Звідки вона взялася, коли народилася…
– Танюшко! Ти снідати йди, – почувся голос господині.
Дівчина здригнулася. Схопила портфель. Вискочила в коридор. Заглянула в кухонну кімнату. З відкритої печі весело блимало бадьоре полум’я, грало лискучими блискітками на обличчі повної доброї жінки, в якої Таня наймала кімнатку.
– Я не хочу, тьотю Дуня! Потім, в обід…
– Ну хіба ж так можна, – ображено сплеснула руками господиня. – На кого ти схожа? Кошеня обсмоктане, а не дівчина. Та на тебе жалко дивитися…
Не дослухавши, Таня вискочила з хати. Грузнучи в піску, попрямувала через горб до школи. Мимо кущів барбарису, мимо акації, що викидала з колючих віток ніжне листячко, мимо молодої посадки сосни…
Не заходячи в учительську, пішла в клас.
Сонце пронизувало кімнату скісними рожевими променями, золотило десятки дитячих голівок. Неслухняних, бунтівливих, рідних.
В останні дні, після трагедії, діти при ній мовчали, стримували себе. Відчували юними серцями страшний тягар в її душі.
Та чи потрібно це? Не треба смутку. Життя продовжується. Життя пливе далі розмаїтим потоком. Для суму немає місця в цьому потоці. Саме тому Павло сказав їй чудодійну фразу сьогодні: «Радістю здолаємо безодні!»
Саме про це й треба говорити… Радість!.. Життя дало урок Тані. Вона втратила була радість, а з нею і смисл життя. Вона егоїстично відділила себе від живого пульсу навколишнього, а разом з тим і занепала духом. Радістю перейдемо безодні! Так сказав він. Так владно говорить життя!
– Діти, – сказала Таня. – Я хочу говорити з вами про радість. Це прекрасне почуття. Хто зрозуміє його силу, його нездоланність – той мужньо пройде через життя, високо і гордо несучи голову, як людина і творець…
У всіх нас попереду великі і важкі шляхи. Буде всього – невдач і розчарувань, гіркоти і зневіри. Але хто не забуде в дорогу радість – тому не страшні ніякі печалі, ніякі страждання. Діти! Радістю устеліть шлях свій. Радістю укріпіть взуття і крила свої!..
Взуття радості не зітреться на камінні невдач, не розмочиться в потоці песимізму, зневіри, не запилиться на сірих дорогах буденщини. А крила радості перенесуть вас через всі хребти і ріки, через океани, часу і лабіринти життя.
Сум і зневіра, жаль над самим собою і ниття віддаляють від друзів, від людей, замикають нас у шкаралупі егоїстичного горя. Радість же – зв’язує з друзями, з людьми почуттями єдності, щастя, як у нас сьогодні!.. Ось чому радість необхідна нам, як повітря, як сонце як хліб! Треба, щоб воно – це чудове почуття – Не було рідкісним і випадковим гостем, а вічним супутником!..
Хвилюючу імпровізацію вчительки перебив сміхотливий шепіт. Таня здивовано замовкла. Оглянула клас. Діти дивилися на вікно. Звідти виглядала розкудлана попеласта голова Марка Головатого.
Хтось пирснув. Таня здивовано запитала:
– Ти чого у вікно?
– Я хотів непомітно, – виправдовувався Марко. – Не вийшло. Хай буде просто. Без сюрпризу…
Він стрибнув у клас, тримаючи перед собою зелений пластмасовий ящичок. Рушив до столу.
– Що за сюрприз? – нахмурилась учителька. – До чого такі витівки? Поясни… І що це в тебе в руках?
– Телевізор, – неприродно радісно сказав Марко. Потім, тупцюючи від нетерпіння, скрикнув: – Павло Григорович повертається з Марса.
Таня зблідла. Серце застукотіло навально, зупинилося. Вона похитнулася, схопилася руками за стіл. Клас завмер.
– Що з вами, Тетяно Сергіївно? – прошепотів Марко перелякано.
– Не можна так жартувати… Марку, – ледве чутно промовила вона.
– Так я не жартую! – щасливо вигукнув хлопець. – Брат привіз з Москви телеприймач. Портативний. Я вранці включив. Почав дивитись. Тому й запізнився. Коли передача. Кажуть – повертається Павло Григорович. Скоро буде на Землі. Давайте включимо…
Клас вражено зашумів. Очі дітей загорілися вогнями хвилювання, радості, недовір’я. Таня випросталася, на якусь мить прислухалася до бурхливого потоку чогось потужного і сильного, яке змітало в її серці, в душі кору вчорашнього дня.
– Радістю пройдемо безодні, – прошепотіла дівчина.
– Радістю пройдемо безодні, – співали дерева за вікном, шепотіли трави, сміялося сонце.
Потім вона отямилася, кинулася до Марка. Усміхалася крізь сльози, протягуючи тремтячі руки до маленького зеленого ящичка.
– Скоріше, скоріше! Як він там у тебе?..
Марко радісно натиснув кнопку. Спалахнув невеликий матовий прямокутник голубим сяйвом. Почувся голос диктора:
– …ви бачите передачу з Сибірського космодрому. Космічний корабель «Марс-16», пілотований героєм-космонавтом Павлом Ковалем, щасливо повернувся з незвичайного польоту до планети Марс…
На екрані телевізора з’явилася постать молодого хлопця – диктора. Потім зникла, а натомість перед глядачами виникла широка площа космодрому.
Учні з’юрмилися біля столу, жадібно заглядають в мініатюрний прямокутник. Учителька забула про те, що вона старша, опинилася в спільній купі, затаїла подих, до болю в очах вдивляється в нечітке зображення.
Ось юрба космонавтів. Вони поспішають до космодрому. Ось якісь машини. На них – хрести. Чому хрести? А – це санітарні машини.
Потім ракета. Чому вона така маленька? Ага, це здалека. Все ближче, ближче зображення космічного корабля. До нього під’їжджають естакади, блискавично підіймаються ліфти.
Видно, як там, вгорі, відкривається темний отвір. Люк. Метушаться люди. Де він? Чому його не видно?
Чути хрипкий голос:
– Здрастуйте, люди… Вітаю вас, друзі…
Хто це? Хто? Чому не видно обличчя?..
Спини, спини, голови. Чому вони затуляють його?
Схвильований голос репортера:
– Ніяк не можна спіймати в об’єктив нашого героя. Друзі, космонавти, учені буквально душать його в своїх обіймах. Та воно й не дивно! Людина повернулася з легендарної мандрівки до таємничого Марса, після того, як було повідомлено про жахливу катастрофу…
Таня до болю стискує пальці.
Для чого він базікає про це? Тиша. Хай буде урочиста тиша. Він повернувся. Що ще потрібно! Він повернувся!
Спини розступаються. В об’єктиві – обличчя. Він чи не він? Хто це! Очі – бездонні, глибокі, непорушні. Вони спрямовані на неї. Вони дивляться прямо в душу. Але чому він так змінився? Вічний жартівник і співун Павло чому він такий зосереджений і суворий?
Здрастуй, Павло! Я розумію тебе. Я відчуваю за тобою подих невідомого світу. Я розумію, що ти Повернувся не тим, яким відлітав з рідної Землі. Я жду тебе…
Павло дивиться з екрана на людей. Без жестів, без посмішки, без пози – просто і тихо говорить:
– Здрастуйте, друзі, люди, брати…
І після паузи, ще тихше:
– Здрастуй, мамо… Здрастуй, Таню…
І знову спини, голови. Героя закрутили у вихорі постатей, у гаморі голосів.
З’явилися на екрані машини. Маленька постать Павла Коваля підходить до них. З ним учені, президент Академії, друзі. Вони сідають в машини, мчать з космодрому до автостради.
– Незабаром всі люди Землі зможуть почути і прочитати про першу подорож до Марса, про дивовижні пригоди і відкриття нашого героя-космонавта Павла Коваля…
Диктор продовжує сипати звичними словами, але Таня вже не слухає. Неймовірна напруга серця і душі розрядилася бурхливими риданнями. Діти вражено завмерли, замовкли. Не знають, що діяти. Не розуміють…
– Тетяно Сергіївно! Тетяно Сергіївно! – шепочуть дівчатка. – Все ж добре… Чого ви плачете?
– Від радості теж плачуть, – крізь сльози усміхнулася Таня. – Сльози радості не страшні…
2Біля воріт Космічного містечка клекотіла буря. Юрба репортерів та кореспондентів безлічі світових газет, радіо, телестанцій, кіностудій перегородила дорогу машинам, які супроводжували Павла Коваля. Президент Академії, благально притиснувши руки до грудей, комічно знизував плечима, викрикував:
– Друзі! Панове! Пропустіть! Космонавту необхідний відпочинок!
– Прес-конференцію! – ревла схвильована юрба.
– Ще не опрацьовані дані! Коваль змучений! Зачекайте одну добу! Лише одну добу!
– За цю добу половина з нас ляже в психіатричну лікарню! – громовим голосом гукнув велетень-негр – кореспондент газети «Таймс оф Ґана».
Навколо сміялися, жартували, але невблаганно змикали кільце навколо машини. Учених оглушували вимогливі репліки:
– Хоч кілька слів!
– Коваля! Коваля!
– Світ чекає! Пане президент! Така подія!
– Містер Коваль! Невже ви невблаганний!
Коваль нахилився до президента, щось сказав. Президент підняв руку. Гамір покотився до задніх рядів, затих.
– Павло Коваль згоден.
З сотень горлянок вихопився крик торжества і радості. В руках кореспондентів заметлялись мікрофони, магнітофони, об’єктиви, блокноти. Сотні вух і очей – магнітних, оптичних, електронних – спрямувалися на Коваля. Він звівся в машині, оглянув юрбу. Подивився на небо, на обрій. Помовчав. Дивною здалася ця мовчанка кореспондентам і вченим. Президент тривожно перезирнувся з своїми супутниками.
– Ну… я повернувся назад, – просто сказав Коваль і сумовито всміхнувся. – Щасливо, як пишуть в книгах. Подробиці, я думаю, будуть опубліковані в газетах, журналах і так далі. А зараз – запитуйте. Вичерпно я не відповім… а коротко… наскільки зможу…
– Чому ви не передали повідомлення з Марса? – пролунало перше запитання.
– У мене не було чим передавати. Головний радіовідрядник вибув з ладу.
– Під час катастрофи?
– Так.
– Як уцілів корабель? Адже ви передали, що загибель неминуча?
Коваль опустив погляд донизу. Подумав. Видно було, як глибока зморшка прорізується на його переніссі. Нарешті він оглянув присутніх, тихо сказав:
– Я передав правильно. Катастрофа була неминуча.
– Як же ви її уникли?
– Я не уник її, – серйозно сказав Коваль.
– Поясніть! – нетерпляче загукали в юрбі. – Що за містика?
– Тихо, друзі, панове! – крикнув президент. – Павло Коваль попередив вас, що подробиці будуть потім…
– Запитуйте далі, – озвався Коваль. – Попереднє запитання освітиться потім…
Вгору підняв руку велетень-негр, забасив покрученою російською мовою:
– Містер Коваль! Стоїття льюди думають пйо життя на Майсі. Що скажете ви? Пейший льюдина на таємничій п’янеті!..
– Життя на Марсі є, – просто відповів космонавт.
Грім аплодисментів потряс повітря. І знову напружена тиша…
– В кораблі є зразки, – додав Коваль. – Ви побачите все завтра.
– Тільки рослини? – затамувавши подих, пропищала якась юна кореспондентка. Коваль подивився на неї, похитав головою.
– Не тільки.
– А розумні істоти є? Розумні істоти? – загукали нетерпляче з різних боків.
– Я не бачив їх, – сказав космонавт строго. – Але вони є. А може, були.
– Точніше…
– Я бачив залишки будівель, споруд. Я бачив плантації рослин, до яких проведено систему водопостачання. Вона функціонує й тепер. І ніде – ні душі…
– А що думаєте ви?
– Я багато що думаю. Скажу лише одне: вихід в Космос – не те, що ми думали. Точніше – не зовсім те… Я не можу зараз сформулювати. Потім, потім, друзі…
– Ще, ще що-небудь! – закричали навколо. – Яку-небудь фотографію. Світ жде! Містер Коваль!..
Космонавт подумав, різким рухом відкрив «блискавку» на горішній кишені, вийняв невелике фото. Підняв його вгору.
– Ось фото. Ви одержите його тепер. Для всіх.
Він передав фотографію в юрбу.
– Це зображення дивної чорної скелі. Майже конічної форми. На ній невідомі знаки. Безумовно, зроблені рукою розумної істоти.
Фото пішло по руках, швидко розмножувалось в портативних фотопристроях. Коваль тим часом вів далі, і його слова вже сприймалися через ефір всією Землею– Записи зроблені двома способами – графічним і кристалічно-магнітним. Графічні можна буде спробувати розшифрувати на Землі. А магнітні – тільки там.
– Чому?
– Елемент, з якого складається скеля, – невідомий для нас. Він не піддається термічним чи механічним зусиллям. Я не зміг привезти цей феномен додому…
А після паузи космонавт якось дивно додав:
– Та й невідомо, чи потрібно це…
– Але ви спробували розшифрувати записи? – почулося запитання. – Адже на кораблі є логічні машини…
– Пробував, – відповів Коваль.
– Що-небудь вийшло?
Космонавт завагався, зітхнув, похитав головою.
– Ні.
– Містер Коваль, чи досліджували ви супутники Марса? Які вони?
– Штучні. Це безсумнівно.
– Значить, марсіани досягли космічного рівня в знанні. Куди ж вони поділися?
Коваль втомлено оглянув юрбу, провів рукою по блідому обличчю, ніби згортав щось невидиме.
– Друзі, – тихо сказав він. – На Марсі безліч таємниць. Те, що я зміг здобути, – ви одержите в наступні дні. А тепер одне запитання до вас: чи можна мені зараз поспати? Я дуже хочу спати…
Гамір замовк. Кореспонденти, ніяково перезираючись, жваво розступилися, відкриваючи шлях машинам до Космічного містечка. Коваль одразу ж в’яло опустився на сидіння. Голова його схилилася на плече президента, повіки міцно склепилися. Президент поклав палець на вуста, дав знак водієві. Машина тихенько рушила.
Герой Марса солодко спав.
