Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 33 страниц)

– Яйце, – задумливо промовила Марія. – Десь я читала про це. В древній космогонії…

– В древній? – перепитав Промінь. – Цікаво. Можливо, колись пришельці з інших світів передали цей символ людям Землі. І недаремно. В цьому – грандіозний зміст…

– Я розумію. З яйця – птах. З птаха – знову яйце. І так без упину. Це суть Безмежжя…

– Така Безмежність механічна, – сказав Промінь. – Я кажу про іншу…

– Про яку?..

– Якісну… Людина в чреві матері знаходиться в яйці. Вийшовши з нього, вона бачить новий неосяжний світ. Але цей світ стає новим яйцем для людини…

– Як? Ти хочеш сказати, що за цим світом…

– Якраз про це я й говорю з тобою так довго, – засміявся Промінь. – Наступний світ такий неосяжний, такий несказанний, що ваш світ, вся безконечність метагалактик порівняно з ним – темне яйце…

– Це страшно, – прошепотіла Марія, заплющивши очі.

– Це прекрасно, – заперечив Промінь.

– А далі?

– Далі те ж саме. Кінця нема. Це і є суть Буття. Безупинне оновлення. Народження з світу в світ. З яйця в яйце. Безупинне пробивання сфер Тайни променями Пізнання…

– Досить, Променю… Досить, – тихо сказала Марія.

Вона охопила долонями своє обличчя, мовчки завмерла. Промінь мовчав. Тихо плюскалась хвиля в берег озера, шуміли смереки. Десь у дворищі кричали божевільні. Вона підвела обличчя, ніжно і сумно глянула на хлопця.

– Я майже вірю тобі, – сказала вона. – Але моя свідомість не сприймає. Це незвично. Це дико. Я сама собі здаватимусь божевільною, якщо повірю…

– Пусті поняття, – втомлено відповів Промінь. – Косність думки, традиції. Тобі хочеться підтвердження. Тобі хочеться чуда? Чи не так?

– Так, – згодилася вона. – Не чуда, а явища надземного. Яке б переконало мене…

– Смішні люди, – сказав Промінь. – Чудо навколо вас. Ця квітка чудо. Сонце чудо. Ви самі чудо. Ваш шлях від мінералу, від амеби до розумної істоти – чудо. І нема чуда. Бо все закономірно. Просто є звичні і незвичні процеси. Тобі треба чогось такого, щоб вразило тебе?

Вона мовчки хитнула головою.

– Я покажу тобі таке явище. Якщо це переконає тебе. А потім я покину тебе. Повернуся назад…

Думки вихором крутилися в свідомості Марії. Що він говорить? Невже це можливо?

– Принеси мені який-небудь музичний інструмент. Наприклад, скрипку. Дістань добрі фарби і полотно. І досить…

– Для чого це, Променю? – здивувалася Марія.

– Побачиш, – спокійно сказав Промінь. – Це буде моїм доказом.

ЧУДО

Що з тобою, Маріє? Де поділась твоя воля і здоровий глузд? Ти стала жертвою фантасмагорії, космічної казочки. Тебе заворожили дитячі очі і ніжний голос дивного юнака, його фанатична впевненість і головоломна схематика Всебуття.

Як могло статися так? Чому? Це перевертає всі звичні уявлення. Не може бути, щоб патологічний, хворобливий розум побудував такі стрункі і логічні теорії. Не може бути, щоб він так спокійно і впевнено відстоював їх. Ні, це не гра зрушеної психіки. Тоді що ж? Що?

Всю ніч не спала Марія, лежала з відкритими очима на ліжку, дивилася в темряву. Думала. З пітьми котилися на неї хвилі дивних образів, спалахували в безодні простору золоті, срібні і голубі зірки, спліталися казкові обриси небачених світів. І чувся ніжний голос… Його голос…

Марія схоплювалася з ліжка, йшла до вікна. Над чорними смереками блимали зорі. Над озером котилися сиві тумани. Земля спала. Спали гори. Спали люди. Тільки вона, як неприкаяна, дивилася в пітьму, сама себе карала потоком болісних думок і сумнівів.

Раніше все було просто. Все було ясно. Вона зросла серед людей, в звичному суспільстві. Вона знала, що Земля в полум’ї боротьби, в вихорі стихій, в пошуках єдності. Вона бачила вади і хиби людського суспільства.

Хотіла віддати своє життя, щоб бодай трохи полегшити долю планети, своєї країни, близьких своїх. І обрала шлях лікаря. Вже навчаючись в інституті, вирішила стати психіатром. Чому? Бо відвідини лікарні для психічнохворих страшно вразили її…

Довго їй ввижалися спотворені лиця, жалюгідні гримаси, безладне бурмотіння. Скалічене життя, роздвоєна психіка, манії величності, буйні припадки. Звідки на людей накочувався ураган, що порушував психіку? Що було причиною? Чому раптово навколишній світ здавався людині карикатурним і облудним? Звідки з’явилися зграї чорних і страшних переслідувачів?

Вона не могла залишитись байдужою. Вона хотіла бути солдатом, який стане на шляху тієї навали безумства, яке загрожувало людям. Вирвати людину з світу химер, з світу жахливих ілюзій, повернути їй сонце і ласку, розум і любов – що може бути прекрасніше?!

Їй пощастило. Вона пішла працювати в новоорганізований клінічний комплекс для психічнохворих. Місце було вибране ідеальне. Гори, карпатські смереки, озеро, тиша. Самі умови могли вилікувати хворого, деморалізованого хаосом міського життя.

Марія поринула в напружену повсякденну роботу. Забувала про себе, віддавала весь час хворим, шукала нових шляхів для боротьби з божевіллям…

І ось… з’явився він.

Як блискавиця. Як чудо. Як незрозумілий привид. Як загадка Всесвіту.

Найлегше було віднести його до категорії незрозумілих психічних зрушень. Але що це дало б? Що?

Повідомити про нього вченим? Запросити комісію з Академії наук? Перш за все покладуть у клініку її, підозрюючи в шизофренії. Поряд з ним. Ніхто серйозно не стане навіть задумуватись над тим, хто він. В кожній лікарні досить є своїх христосів, богів, космонавтів, пришельців. Логіка, стрункість гіпотез? Це нікого не цікавить. Ми звикли доводити будь-які гіпотези з допомогою лише «своїх» методів. А чи правильно це? Ні. Бо методика вироблюється разом з практикою. Вони невіддільні. Отже, щоб переконатись в реальності чужих теорій, треба прийняти і чужу методику. Особливо це стосується психічних і парапсихологічних явищ.

Але як же з ним? Як переконатися?

Вибух. Дивна поява. Дивна поведінка. Космічна свідомість…

Може, справді…

Поза спиною Марії котиться холодок. А чому б і ні? Хіба він не висловлює думки, які незаперечні. Хіба її хворі не є результатом дисгармонії нашого життя? Хіба в суспільстві, побудованому на законах краси, могли б бути психічнохворі люди?..

Його свідомість вся пронизана поняттям єдності, братерства. Звідки він приніс її? Наше суспільство теж плекає ці ідеї, але вони ще не стали невіддільними від серця і душі. Вони ще лише як провідна зірка сяють на обрії. А він – весь зітканий з тих ідей. Обличчя і очі, кожне слово його випромінює радість іншого світу…

Стій, Маріє… Зупинись… Ти просто закохалася в нього. Ти вже не лікар. Ти жінка. А закохана жінка не може бути об’єктивною. Вона перебільшує, вона уявляє, вона наділяє його рисами ідеальними.

І знову ходила дівчина по кімнаті, зітхала, мучилася і не могла знайти відповіді на свої заплутані питання.

Над горами рожевіло небо. Тумани одступали в густі хащі лісу. Світало. Вже пора до роботи. Спати ніколи.

Марія підійшла до дзеркала, розчесала косу, знову заплела її вузлом. Довго дивилася в свої очі. В них була тривога. Синюваті тіні, бліді щоки. Йому не сподобається сьогодні її обличчя. Ха! Все-таки жінка! Ну й що ж? Хай жінка! Але вона мусить відкрити загадку! Її серце вимагає цього. І тривога… тривога від слів, які він промовив учора. «А потім я повернуся назад». Назад? Куди назад? У свій світ? Значить, він зникне? А з нашої точки зору – це самогубство. Ні, ні, вона божеволіє. Не треба серйозно думати про його слова. Вони якраз і будуть іспитом. Останнім іспитом. Той іспит покаже, хто ж ВІН?

Марія вийшла з кімнати. В коридорі було тихо і пусто. Їй назустріч поспішала чергова санітарка. Обличчя в неї було розгублене.

– Маріє Василівно… Не знаю, що й робить…

– Що сталося?

– Та новенький… той, що без імені…

– Що?

– Не хоче їсти…

Марія раптово зупинилась. Дивна думка блиснула в її голові.

– Ви певно знаєте?

– Аякже… Слідкую всі дні. Не взяв нічого. Жодного шматочка хліба. Тільки воду пив…

– Де він тепер? – схвильовано запитала Марія.

– Тиняється понад озером. Ще вночі пішов…

– Гаразд. Я сама займусь цим.

Марія вийшла з будинку, попрямувала до озера. Вона знайшла Променя на тому ж камені. Він відчув її наближення, ворухнувся. Не обертаючись, сказав:

– Ти добула те, що я просив, Марія?

– Що? – ледве вимовила дівчина.

– Скрипку…

– Я послала… Але хіба це потрібно… так швидко?

– Я покину тебе сьогодні, Маріє…

Марія відчула, як несподівані сльози підступають до очей. Вона ледве стрималась, щоб не видати себе, спокійно запитала:

– Чому сьогодні?

– Я завершив своє знайомство з елементами вашого світу. Моя свідомість асимілювала їх. Тепер можна діяти. Треба повертатись.

– Променю, – раптово запитала Марія. – А чому ти не їв нічого всі ці дні?

Вона тривожно ждала його відповіді. А що, коли підтвердиться її підозра? І він виявиться просто божевільним, який хоче позбавитись життя голодуванням? Оце й буде його «переходом у Всебуття»…

Промінь через плече глянув на неї, погладив її своїм ясним поглядом.

– Дуже просто, – сказав він. – Я не бажаю вводити в організм зайвих речовин. Адже вони не будуть органічно поєднані з тілом. Вони будуть мертві. Це заважатиме переходу в інші сфери…

Помовчавши, він додав:

– А взагалі, в їжі нема потреби… для мене… І ви, люди, згодом будете вміти асимілювати енергію Простору. Тоді ваш організм витончиться, здобуде нові можливості, нові почуття…

Марія відчула, що дивна дрож потрясає її тіло. Вона намагалася стримати себе, але годі було. Серце її передчувало, що наближається щось фатальне. Всі її спроби, всі її хитрощі були легко обійдені Променем. І вона знала, що нічого не вдієш, вона вже майже вірила, що бачить його останній день.

– Променю, – тихо покликала вона.

Він дивився на неї, ждав. Усміхався ніжно.

– А що, коли я не пущу тебе…

– Куди?

– Туди… у твій світ…

Він розвеселився. Сині іскорки блиснули з очей.

– Як це можливо, Маріє? Що ти кажеш? Це не під силу навіть богам, якби вони були…

– Хай так. Але чому тоді ти не залишишся тут, на Землі? Ти так багато говорив про красу, про еволюцію, про братерство… Тоді залишайся, живи з нами, борися за красу. Передавай нам свої знання. Адже ти знаєш так багато…

Промінь по-дитячому розвів руками.

– Ти ж знаєш, Маріє, що це неможливо. Навіть ти вважаєш мене хворим… Не заперечуй… Я знаю, що ти сумніваєшся… Ти – як човен серед океанської бурі… А інші – вони просто не будуть задумуватись. Посміються, і все…

– А ти їм доведи! – не здавалась Марія.

– Чим? Чудом? Це злочинно. Навіщо вводити в сферу Землі енергії, які вона ще не заслужила. Закон рівноваги покарає і людей, і того, хто посміє порушувати космічне право. Уяви собі, що якась людина в мурашник внесе полум’я електродуги. Буде це для мурашок чудом? Буде! А корисно буде це їм, як ти гадаєш?

Марія мовчала. Все було сном, кошмаром, маренням. Шепіт смерек, сиві пасма туманів, ранкова тиша Карпат, і …спокійні розмови про тайни світів.

– Забудь про це, – вів далі Промінь. – Чуда ніколи не буде. Все закономірно. Все в свій час. Отже, мені не треба залишатися тут. Я міг би залишитись тут, лише забувши, звідки я…

– Тоді забудь, – прошепотіла палко Марія.

Промінь вражено замовк. Дивився пильно на неї, ніби вперше побачив її. Читав у серці, ніби в розкритій книзі. Він читав про її безсонні ночі, про хаотичні думки, про її ще не висловлене почуття. Марія затримала подих, ждала. Чого вона ждала?

– Це неможливо, – помовчавши, сказав Промінь. – Неможливо, Маріє. І неспівмірно. Уяви собі океанський корабель, який зупиниться в невеликому потоці…

– Не треба… Я збагнула… Не треба, Променю… Роби, як знаєш…

– Тоді ходімо. Ходімо, я дам тобі свої «докази»…

– Не треба. Я не хочу, – сумно сказала Марія.

– Ні, треба. Ти повинна вірити. Ні, не вірити, а знати…

Вони рушили до будинку. Чергові фельдшери і санітари з подивом спостерігали, як головлікар Зелена разом з новим хворим ввійшли до її кімнати; перезиралися, знизували плечима.

На столі вже лежав футляр з скрипкою.

Марія, ще не вірячи, оглянулась, ніби шукала чогось.

– От бач, – засміявся Промінь, і його брови лукаво піднялися вгору. – Навіть ти шукаєш якогось обману. Ти думаєш, що я щось підготував… своєрідний фокус.

Промінь сказав:

– А тепер ходімо, Маріє… Пора. Я візьму скрипку. Ми підемо подалі від людей. Ще один доказ тобі. Та ні… Хай це буде не доказ, не чудо…Хай це буде моє прощання з тобою…

ПРОЩАННЯ

Все було дивно, нереально. Ніби у сні.

Марія відчувала якісь незвичайні погляди лікарів, санітарів. Але не звертала уваги. Хтось питав її про щось? Вона невпопад відповідала. Десь в глибині свідомості майнула думка: мабуть, вважають і її за божевільну. Та хай. Нехай… Все це сниться. І лікарня, і гори, і ВІН, ясноокий, спокійний, коханий юнак з далеких світів, з світів мрії.

Вони минули двір, алеї, зарості ялин і смерек над озером. Заглибились в нетрі, між скелі. Куди він веде? Хай… Хай веде, куди хоче. Треба, щоб розвіявся кошмар, щоб все стало на своє місце, щоб знову повернулася ясність і розуміння навколишнього світу… А він? Його не буде? Як же так? Як же без нього?

Відповіді не було. Він ішов мовчки попереду, тримаючи під пахвою футляр з скрипкою. Шелестіли дерева, дзвінко заливалися птахи в гущавині. А Марія пливла у вихорі нез’ясовних почуттів, з якого не було виходу. Де подівся здоровий глузд? Де розум – тверезий розум людини і лікаря? Що сталося?

Він іде по стежині – безіменний химерний юнак – і веде її… Куди? Вони вийшли на високу площину, яка панувала над озером. Будівлі і люди залишались внизу. Навколо сяяло небо, пливли хмарини і хитали могутніми верхів’ями столітні смереки.

Промінь відкрив футляр. Вийняв скрипку. Поглянув на неї. Спробував струни. Примірився. Задумався, ніби згадуючи щось. Усміхнувся, поглянувши на Марію.

– Давно це було. Багато циклів тому. Треба згадувати. У нас музика твориться безпосередньо. Звучить простір, об’єднуючись з творчою волею виконавця. А тут – бачиш – потрібні проміжні примітивні інструменти. А все-таки я згадаю, і ти побачиш, що може робити музика, поєднана з енергією думки…

Він провів смичком по струнах. Ще раз. Ще. Почулися звуки звичайної гами. Спочатку вони були навіть невмілі. Потім чистішали, стрункішали, наливалися якоюсь незримою силою, вібрацією. І ось вже Марія чує не гами, а переливи дивної мелодії. Промінь ступив кілька кроків до куща троянди-шипшини, притишив гру і сказав:

– Дивись… Дивись, Маріє, на оцей пуп’янок. Він розквітне сам по собі лише через день-два. Дивись…

Мелодія полилася з новою силою. Марія відчула, що звуки проникають в неї, будять якісь заснулі сили, тривожать їх, бентежать і закликають встати. Серце билося сильно і болісно. Воно виривалося з грудей і палахкотіло невидимим вогнем. Їй стало важко дихати. Але все ж таки вона не зводила погляду з пуп’янка, на який вказав Промінь. Пуп’янок на її очах завібрував, заворушився і радісно розкрився, ловлячи рожевими пелюстками сонячне проміння.

І не лише він, а всі інші квіти, листки хиталися, танцювали в ритмі музики, ніби радіючи тонкій, дивовижній мелодії.

«Я сплю, сплю, – шепотіло щось в свідомості Марії. – Це чари. Мені сниться добрий, веселий чарівник з казок Андерсена. Хай продовжується сон. Хай він буде завжди». Разом з нею сплять дерева, скелі, озеро. Заснуло небо, і хмарки на ньому завмерли, прислухаючись до чарівної скрипки…

А мелодія вже міняється. Вона набуває нових тонів, вона викрешує з простору нове звучання, інші акорди, Марії бачаться численні світи, неосяжні планети, покриті лісами і горами, океанами і пустелями. І серед тих грандіозних просторів вібрує, шукає, прагне і гине предковічне Життя. Воно в міріадах форм, в незміряних проявах, в тенетах важкої Матерії. Воно стогне, плаче, падає в непосильному змаганні, розчавлене пресом часу і простору. Воно, виявлене по законах міри, ваги і числа, нікчемно дрібне порівняно з Вічністю. Воно – ілюзія. Воно – ніщо…

Плачуть віки. Плачуть незміряні цикли. Та все ж не вмирає імпульс Життя. Він горить безліччю вогників серед пітьми Небуття, серед інертної Матерії. Ті вогники, як естафета, передаються новим і новим істотам. Вони поєднуються в нові вогні, в вогнища, осявають пітьму, прагнуть у небо, заливають світлом своїм Космос. Мелодія вже не плаче, не стогне. Вона торжествує, вона виривається у безмір, у океан Буття. Сяючі вогні зливаються в гігантське кільце Розуму, і вже нема такої сили в Світобудові, яка б зупинила їх торжествуючий політ…

Марія вже не бачила нічого. Сльози заливали їй щоки. Горіли груди, перехопило подих. І мелодія обірвалась.

Тиша. Все зникло. Нема Космосу. Нема вогнів. Тільки остання нота, як зірка, покотилася в блакитну безодню, відлунюючи в безмежжі срібним дзвіночком.

– Пора, – сказав Промінь.

Пора. Що пора? Що він каже?

Промінь поклав скрипку на камінь, одійшов убік. Став на плоскому камені.

– Що ти хочеш робити? – прошепотіла Марія, не вірячи тому, що мало статися.

– Я повертаюсь до Вітчизни, – просто сказав Промінь. – Я думаю, що ти переконалась… Я не хворий. Я справді людина з інших світів…

– Я знаю… Я знаю і вірю, – задихаючись, сказала Марія. – Але зачекай. Як же так? Як же я?..

– Ти? – запитав Промінь. – Ти, Маріє…

Він помовчав, ніби вдумувався в її слова, в її палке запитання. Потім поглянув на неї голубим поглядом і сказав ніжно:

– Це дуже просто вирішити, Маріє…

– Як? – з надією запитала вона.

– Ходімо зі мною…

– Куди? – вражено скрикнула Марія.

– В мій світ. У світ Всебуття…

– Як? Хіба я зможу?

– Кожен зможе. Хто збере силу, хто знайде її в собі. Хто повірить. Хто вогнем самовіданності і самозречення очистить себе від тваринної спадщини віків. Але пам’ятай, що для цього потрібен вибух. Як пташеня одразу пролупується з яйця, так і людина повинна одразу народитися в Новий Світ!..

– Де ж він, Променю? – простогнала Марія, простягаючи руки до нього.

– Недалеко. В нас, – сказав Промінь. – Дивись сюди. Я допоможу тобі…

Він зупинився непорушно, зосередився. Очі його потемніли, обличчя мінилося. Це вже не був юнак. Це була вогняна істота, насичена могутньою енергією і незрозумілою силою. Простір навколо нього завихрився. Виникло гігантське сяюче коло.

– Що ти робиш? Що з тобою? – прошепотіла дівчина, нажахана небаченою трансформацією.

– Я створив сферу з елементів Землі, – почувся голос Променя. – Ти бачиш райдугу. Це симфонія елементів. Найгармонійніше поєднання всіх часток. Хай люди Землі ідуть по цьому шляху. Симфонія звуків, симфонія часток, симфонія металів, симфонія людей, симфонія світів. На цьому шляху прийде радість, радість пізнання Істини. Ти готова, Маріє?

– Що повинна я зробити?..

– Стань поряд зі мною. Сфера райдуги захистить нас від хаосу навколишнього світу. Хаос не в силі подолати сферу синтезу. Ми досягнемо швидкості світла і на грані ваших енергій перейдемо у світ Всебуття. Але ти повинна твердо вирішити. Ти повинна бути сильною і впевненою. Найменше хитання, і ти будеш розвіяна у Космосі, розірвана дисгармонією власного єства… Ти йдеш, Маріє?

Марія ступила крок до вібруючої сфери, безпорадно оглянулась навколо. Внизу плескалось зеленкувате озеро, глухо шуміли ліси, щебетали птахи. Куди вона йде? Що там жде її? Де той химерний світ? Що з нею? Чому не закінчується страшний кошмар?

– Я жду, Маріє, – глухо пролунав голос.

– Я не можу… Я не знаю, – прошепотіла дівчина. – Пожалій мене…

– Залишайся, Маріє, – ласкаво сказав Промінь. – Тобі ще рано. Гартуй душу, гартуй серце. Сповнюй його красою і любов’ю. Допомагай своєму світові подолати віковічну дисгармонію Буття.

– Стій… Ще хвилинку… Стій, Променю… Невже ми не побачимось ніколи?.. Невже все?..

Сфера колихнулася, задрижала. Обриси Променя почали танути, бліднути. Долинув ледь чутний голос:

– Все залежить від тебе. Все в тобі, Маріє…

Покотився гарячий вихор. Букет сліпучих райдужних іскор розсипався перед Марією. І зник. Вона, задихаючись, простягала руки в порожнечу неба, кликала, але відповіді вже не було.

Тоді Марія впала на гаряче каміння і заридала. Все тіло її здригалося в тому судорожному плачу. І довго лежала вона самотньою – безпорадна, розчавлена, спустошена. А сонце ясне дивувалося на її горе, не могло зрозуміти. І небо чисте теж дивувалось. І дивувалась рожева квітка шипшини, яка зовсім недавно, тільки що, в ритмі його мелодії розкрилася з маленького пуп’янка…

Мелодія третя
ЯМАХИТКІ КРОКИ

Слухали Євгена уважно. Ніхто не втручався, не перебивав. Тільки в Романа на губах грала іронічна посмішка. Коли Євген закінчив читати, Роман жалібно наморщив лоб, зітхнув:

– Бідний пришелець з Всебуття! Нав’язав йому наш поет все, що самому близьке! Навіть етимологію. Адже захоплюєшся походженням, значенням слів?

– Ну то й що? – здивувався Євген. – Захоплююсь. Яке це має значення? А ти хочеш, щоб я пришельця малював рогатим, хвостатим? Так? Щоб зовсім не таким, як ми? Я його так уявив, так і написав! І потім – не про це річ…

– Правильно, не про це, – гукнув Вася. – Тут він цілу схематику еволюції висуває. Треба подовбати його!

– Зажди, – знову встряв Роман. – Зажди. По його казочці смисл буття у якомусь там прагненні до якогось там злиття, до Всебуття! До ліквідації особи в ім’я якоїсь космічної свідомості. Це містифікація. Це неможливість! Абстракція найчистішої води! А наукове пізнання ґрунтується на конкретних фактах. Замість ясної і конкретної картини еволюції, просування вперед, ти напустив туману! Що – не так?

– Не так! – загорівся Євген, стріпнувши кучерями. – Не так! Хіба самовідданість – не факт? Хіба жертвенність – не факт? Хіба віддача геніями своїх сил на благо людства – не факт? Проведи цю лінію далі, в майбутнє, і ти збагнеш, про що я кажу!..

– При чому тут наукове пізнання світу, – обурився Роман, – і жертвенність? Фізика і етика?

– Якщо ти не розумієш єдності фізики і етики, то ти ще не доріс! – крикнув Євген. – Світ пізнається не лише синхрофазотронами, а й серцем!

– Ілюзія, – одрізав насмішкувато Роман, зиркнувши на Оксану.

Дівчина вже нічого не розуміла. В голові дзвеніло, все хиталося, перед очима пливли кольорові плями. Вона дивилася на похмурого Євгена, потім на іронічне обличчя Романа, на почервонілих гостей. Чому вони так сперечаються? Для чого? Чому Євген такий злий? На всіх нападає! І не любить свого брата. А брат приємний, ласкавий, веселий!..

– Це в тебе ілюзії, – гарячився Євген. – Ти всунув носа в свої фазотрони і вважаєш це чимось постійним. Ти вивчаєш лише плин ріки, яка вічно міняється. Чи думав ти про те, що все, що б не зробила людина, що б не створила, найпрекрасніше, найміцніше, і сама вона – ба навіть планета, зірки, галактики – все зникне. Все є лише вияв певного ритму, невидимого ритму існування. Це ясно показує, що матеріальна культура, і духовна, і їх краса – не самоціль. Тимчасове, плинне не може бути самоціллю. Мета не в явищі, не в речі, не в утворі. Мета – безмежна. А життя, досягнення – лише віхи нашої безмежної дороги. Коли людина збагне цю просту істину, тоді вона по-справжньому буде ставитися до речей, до матеріальної культури, до культурних пам’ятників. Цінність їхня – естафетна, як вогняний знак минулих мандрівників, які залишили нам, як ми залишимо майбутнім потомкам, вість про свої шукання, невдачі і знахідки!..

– Ціла лекція, – проскрипів Роман. – Ти приспиш гостей, Євгене! Прості речі ти робиш складними. Все просто. Речі нам потрібні. Вони нам приємні. Одні старіють, ми замінюємо їх іншими. Потім – ти шукаєш смислу буття поза буттям. І нагромаджуєш архікосмічні категорії. Але всі твої конструкції нежиттєві. Вигадані. Треба шукати в житті. Наші фазотрони допомагають людям. Дають енергію, відкривають частки. А ти – «космічне яйце», безмежність, пришельці!..

– А мені подобається, – замріяно сказала білява дівчина і зробила губи сердечком. – Яйце… Пробивання яйця. Ми ж весь час це робимо! Відкриття нового – це пробивання яйця! Хіба не так, друзі?

Дівчина сплеснула руками. Всі засміялися. Вася поправив окуляри, знову звично ткнув пальцем Євгену в груди.

– Ти лаєш машини, хоч і користуєшся ними. Ти кажеш про Всебуття, але як ти досягнеш його? Адже людина має дуже обмежені органи почуття!..

– Дуже дивно, – розвів руками Євген, – що все розвивається, а людині відмовлено в цьому. Вважається, що вона залишиться незмінною споконвіку.

– А техніка! – наполягав Вася. – Техніка допоможе людині, продовжить її зусилля в безмежність!

– От-от! Нещасна істота, оточена океаном машин. В шкаралупі з могутньої армії технічних виродків. Це – нееволюційно! Обмежена форма не може існувати вічно. Щоб щось вічно існувало, треба щоб воно вічно розвивалось! Отже, для людини лише дві дороги – або вічний розвиток до Всебуття, або смерть!

– А як ти мислиш собі вічний розвиток?

– Ти занадто багато хочеш! Це справа тисячоліть майбутнього розвитку пізнання!

– А ти не викручуйся, не викручуйся!..

Роман схилився до Оксани, зашепотів:

– Вам подобається суперечка?

– Я втомилася, – заплющила очі Оксана. – І нічого не розумію.

– Базікання, – згодився Роман довірливо. – Давайте я вас проведу додому, хай сперечаються…

Вони тихо вийшли в коридор, спустилися східцями на вулицю. Гамір вулиці, п’янке повітря липня прояснили трохи свідомість Оксани. Вона йшла по Володимирській поряд з Романом, мовчала, глибоко вдихала пахощі дерев. Перехожі оглядалися. Долинула фраза:

– Чудова пара!

– Так ви скрипачка? – запитав Роман.

– Угу.

– Я краєм вуха чув. Жаль, що не заграли сьогодні. А все через Женьку. З своїми химерами. У нас є скрипка. Дідівська.

Оксані було приємно, що Роман говорить про неї. А Євген не запитав нічого, не запропонував грати. Все про себе, про свої мрії, про свої вигадки. Егоїст!

– Ви коли-небудь заграєте… для мене?

Роман довірливо схилився до неї, заглянув у очі. Ніжно потиснув пальці. Дівчина не одняла руки. Прикрила вії. По щоці покотився рум’янець.

– Заграю, – просто сказала вона.

Вулиця хвилями котилася перед її очима, хиталися каштани, весело пливли люди, мов безмежна ріка. І розмови Євгена здавалися мудрствуванням, одірваним від реального. Як легко, як радісно! Хочеться летіти, хочеться грати, співати і бути щасливою!

А Роман знадливо шепотів:

– Я проти ускладнень. Проти філософствування. Життя чудове. Життя – насолода. Життя – квітка, яка одцвітає. Хапай її, нюхай. Милуйся. Життя – мелодія. Слухай її. Життя – як пінисте шампанське. Пий його, смакуй, доки воно грає! Невловима мить чарів кохання. Блискавиця відчуття. Ефемера, яку треба спіймати, бо через мить вона зникне!

Оксані здавалося, що його слова обплутують її незримою блискучою павутиною. Заколисують, тішать, обіцяють насолоду. Колихай, заколисуй! Приспи мене, не дай прокинутись. Хай буде мелодія, хай буде казка! Щось в глибині серця протестувало, застерігало, але той протест був слабким, ледь чутним. Бажання легкості, доступності, простоти звучало органом, вривалося в тіло,

бентежило. Майнув у свідомості Євген. Його похмуре обличчя. І одразу ж пропав. Що їй Євген?

Вони зайшли у ворота Оксаниного будинку. Дівчина показала на темний отвір входу.

– Отут я живу. Скоро обіцяли дати нову квартиру…

Вона глянула на нього. У відблисках ліхтарів обличчя Романа здавалося таємничим, прекрасним. Він важко дихав, чомусь тремтів. Серце Оксани застукало. Він схилився, припав до її вуст. Вона стрепенулася, завмерла, прислухалася до нового, нечуваного. Було солодко, гаряче, хвилююче. Розкрилася безодня. Оксана одсахнулася, притулилася до стіни.

– Зустрінемося завтра, – прошепотів Роман. – Ми будемо разом. Завжди. Оксано. Я люблю вас. Я люблю тебе. Ти прийдеш?

Вона мовчала. Уривчасто дихала. Поволі пішла до дверей, спустилася по східцях. Завмерла білою плямою. Нарешті долинуло тихе, ледве чутне:

– Я прийду, Романе…