Текст книги "Хто ти?"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 33 страниц)
Шуміла течія дніпровська.
Лопотіли в темряві віти столітніх осокорів. Вітер тужно свистів у комині.
Дід Василь лежав на полу. Не спав. Ловив у пітьмі відкритим оком зграї привидів, розмаїтих тіней, думав тяжко.
Думки мчали, ніби полова за вітром. Виринали в свідомості далекі, давні і близькі образи, турбували, кликали, застерігали.
Тужно і німо дивилася з кутка дочка Маруся, майоріли в далечі тонкі постаті Миколи і Оленки, а пазури сумніву і страху, непевності й хитання перекреслювали рідні образи чорними сітками.
Хотілося небуття. Хотілося спокою. Що йому потрібно? Те, чого хотять люди, – смішне і непотрібне. Ні майна, ні слави, ні насолоди. Все – ілюзія. Все тінь перелітна. А хотілося ще принести людям хоч краплю радощів у їхній спільний вулик, в скарбницю громадську. Хотілося, щоб не пропала даремно мудрість, яку встиг він придбати за довгий вік. Може, оце й прийшов час, коли пізнається суть людська?..
Опівночі хтось постукав у вікно.
Дід Василь прислухався. Зітхнув. Мабуть, лозина гнеться якась під вітром.
Знову постукало. Настирливіше. Нетерпляче.
Дід Василь встав з полу, накинув кожух не плечі, вийшов у сіни. Зупинився на мить. А може, хтось недобрий?
Усміхнувся в темряві. Е, пусте… Хто може бути гірший від тих, з ким він говорив сьогодні ввечері…
Відсунув сінешні двері, виглянув надвір. Тонка постать рвучко кинулась до нього з темряви, обняла. Мокрі гарячі губи торкнулися сухої щоки. Боже, хто це?
– Дідусю, рідний!
Оленка! Дитя моє! Де ти взялася? Звідки? Який добрий геній послав тебе в страшну годину? Чи не сон це?
Дід Василь шарпнув її в хату, зачинив двері. Похапцем позавішував вікна. Не вірячи тому, що сталося, схопив її за руку. Потім торохтів всяким начинням в пічурці, шукав сірників.
Спалахнула під комином соснова смоляна тріска. Жовтий язичок вогню осяяв хату. Оленка метнулася до діда, вхопилася за нього, дивилася в запалі очі, важко дихала. Не могла сказати й слова. Тільки вуста в неї дрібно тремтіли, і сльози сповнювали ясні дзеркала очей.
– Микола… де Микола? – пошепки запитав дід.
– Нема… Миколи, – зірвалося страшне слово.
Мов громом ударило діда Василя. Погасли очі. Здригнулися кудлаті стріхи-брови.
– Що ти сказала, дівчино? Що ти сказала? – глухо запитав він.
– Це правда, – прошепотіла Оленка. – Я пережила давно цей удар. Ще на Уралі…
Дід Василь заплющив очі, затулив долонями обличчя, сів до столу. Оленка стояла над ним, мовчали тривожно. Скакав язичок вогню під комином, і в кутку, під іконами, ворушилася химерна чорна тінь діда.
Він підвів обличчя, поглянув дивно якось на Оленку, похитав заперечливо головою.
– Я не вірю, Оленонько, вістці твоїй. Не мертвий Микола. Живий. Чує серце моє його, знає, що він думає, бореться, живе…
Оленка поклала руку на його плече, прихилилась.
– Діду, дідусю… Як би я хотіла, щоб ваші слова були істиною, а мої очі обманили мене. Як би я хотіла… Та чуда не буде, дідусю… На тім боці Дніпра, на кручі, могила Миколи…
Обнявши Оленку, дід Василь не втримався, заридав. Ридав страшно, беззвучно. І плакала в нього на грудях Оленка, виливаючи своє горе за такий довгий, такий безконечний час.
Ніч котилася. Стукала у вікна, вила в комині, шелестіла лозами.
А дід і онука сиділи біля столу, розповідали одне одному про важкі свої життєві стежки. І Оленці дід Василь відкрив свою змучену душу, свій останній двобій з заплутаним вузлом долі. Вона вислухала, подумала, гаряче сказала:
– Згоджуйтеся, дідусю…
– Що ти кажеш, дочко? Невже не розумієш, що мене чекає? Який присуд народу?
– Заждіть. Ви згодитесь не тому, що вам хочеться, що вам… подобається. Ні. Тому, що треба. Я не буду говорити багато. Уявіть, що поставлять старостою якого-небудь… Пилипа… Ви розумієте, що буде? Не врятується жоден юнак, жодна дівчина. Все зерно, вся худоба піде в Німеччину. А ви…
– Що я…
– Ви зможете не допустити цього… Невже не розумієте?.. І нам… допоможете!
– Вам? Кому це вам?
Дід Василь пильно поглянув у очі Оленки. Вона ясно і прямо дивилася на нього. Еге, та він ще не встиг навіть запитати, як вона потрапила сюди зі сходу? Для чого?
– Дідусю… Я в партизанах. Недалеко діє загін. Є зв’язок з центром. Ставайте старостою. Це нам дуже допоможе. Свої люди потрібні. Я поговорю з командиром…
Свої люди. Як добре вона сказала. Свої люди. Це міняє справу. Він стане своєю людиною для своїх людей де завгодно! Навіть в пащі дракона…
Мелодія шостаВОГНЯНА ПУТЬ
Микола пройшов березняком, зупинився на галявині, подивився в нічне небо. Вдихнув свіжого весняного вітру. Прислухався.
Стрепенулись берези. Вдарили ніжними пагонами-вітами в кришталь простору, взяли перший акорд ледве чутної симфонії.
Колихнулись у небі зірки. Вийшли з-за метких хмарин, що під подихом вітру мчали на схід. Місяць бризнув на землю сріблом, покропив залишки снігу попід деревами, білі стовбури беріз, осяяв прозору далечінь.
Микола махнув руками, пробіг пальцями по невидимих клавішах. Ще. Ще. Линуть глухі, низькі удари. Пробуджується зі сну віковічна інертна матерія. Пульс народженого життя штовхає її далі і далі. Ламає опір інерції, сну, смерті. Пробиваються з землі трави, тягнуться у височінь дерева, легко і граціозно пливуть у океанах риби, грайливо хлюпаючись в кришталевих водах, буйними, степовими табунами мчать радісні тварини. І ось… з’являється, сторожко йде поміж скелями, поміж деревами людина. Оглядається, придивляється, шукає, розпізнає. Де вона? Хто вона? Чому вона тут?
Темні ночі. Холодні ночі.
Та спалахує вогонь.
Розганяє пітьму.
І починається тріумфальний похід розуму вгору і вгору.
Свистять стріли. Зводяться в небо будівлі. Бовваніють на обрії піраміди і храми. Мелодія життя вже не лише шукає, а й погрожує, руйнує, заливає кров’ю землю. Хаос вторгається в будівельні стуки, заглушує їх. Лунають вибухи. Вже майже не чутно мелодії творення. Вже акорди смерті панують у просторі, в космосі. Що це? Невже кінець розуму? Невже знову запанує над планетою тиша небуття?
Ні! Ні!
Горном закличним, сплеском вогняним то там, то тут спалахують, виникають потужні акорди серед суцільної дисгармонії. Вони звуть, вони шукають близькі гармонійні ноти, прагнуть об’єднатись.
Сплітаються кришталеві акорди в тоненьку нить, наливаються силою, звучать непереможним консонансом.
Несказанне світло заливає планету. Звільнена Людина встає над світом. Нема пітьми. Повалено хаос. Він конає в глибинах світобудови, завмирає. Об’єднане серце людства палає блакитною квіткою в просторі…
Микола опустив руки. Зітхнув радісно.
Є ще порох в порохівницях. Живе музика. І не вмре ніколи. Від кристала до амеби. Від амеби – до розумної істоти. І далі, далі – по східцях Безмежжя, до невідомих висот, до нечуваних здійснень. Все життя – музика, мелодія. Пальці хаосу намагаються вторгнутись в неї дисонансом, заглушити… Але сильна рука композитора народу розжене потворні звуки і продовжить творити вселюдську симфонію радості!
Груди Миколи сповнюються весняним повітрям, весняним настроєм. Мариться йому ясний образ Оленки. Як не вистачає йому її слова, її подиху, блиску блакитних очей. Де вона, що діє у пекельному вихорі війни?
Тріщить недалеко галуззя. Мов сполохані птахи, розбіглися думки Миколи. Він, не обертаючись, відчув – іде Марія. Ніжна, гаряча квітка. Тиха і віддана. Чим він віддячить їй, коли? За серце дружнє, за руки трепетні, що вирвали його з темряви, за повсякденну турботу.
Ціле літо і зиму вони вже тут, разом. В густих лісах, болотистих закутках. Ще восени їх зібралося дванадцятеро. Кілька кадрових солдат, кілька молодих юнаків і дівчат з околишніх сіл, п’ятеро літніх колгоспників. І один німець. Офіцер. Його полонили під час останньої вилазки, вже в листопаді. Катер з двома солдатами і офіцером прибило до берега, напевне, відмовив мотор. Микола з своїми хлопцями обстріляв їх. В короткій сутичці загинули два німецькі солдати і один юнак-партизан. Офіцера полонили. Розлючені хлопці хотіли вбити його, але Микола не дозволив. І тому, що не міг дозволити вбивство беззбройного, і ще, може, тому, що впізнав у ньому старого «знайомого», «музикознавця». Того самого, який дав наказ розстріляти його на дніпровській горі.
Офіцер не впізнав його. Та й як впізнати було солдата-композитора в цьому похмурому бородатому партизані, якого бійці кликали Артистом. Так, так. Артист. Товариш Артист. Досі не назвав себе Микола нікому, навіть Марії. Він зараз не той, що був. Він не Горенко, а просто солдат, безіменний солдат великої армії розплати. Артист? Хай буде Артист!
Саме тому не пізнав свою жертву офіцер. Дивувався, що не вбили його. Мовчав. Худнув день у день, зацьковано озираючись на партизан. Його на зиму помістили в чоловічу землянку. Дозволили гуляти разом з конвоїром.
Хлопці ремствували. Навіщо було тримати цього дармоїда? І так сиділи всю зиму вони на хлібі і воді, а тут ще треба було годувати нікчемного пса. Марія робила вилазки в села. Діставала харчі. А зовсім недавно повернулася похмура і без здобичі. Руднівку спалили дотла. Всіх старих і дітей постріляли. Тільки з десяток дівчат та хлопців повезли до Німеччини.
І ще взнала Марія, що готується каральна експедиція в ліс, де вони ховалися.
Хлопці спохмурніли. А офіцер підбадьорився. Дехто хотів тікати з лісового притулку, але Микола не дозволив. Кілька днів тому він послав Сергія, наймолодшого партизана в групі, щоб розшукав щорсівців. Вони давно вже чули, що недалеко від них, біля Зеленьок, діє загін імені Щорса. Нібито має багато бійців і зв’язаний з Великою землею. Їм можна було б передати офіцера і взнати новини. А може, й з’єднатися з ними…
Як тривожно. Як напружено зараз в просторі.
Кроки Марії зовсім поряд. Ось чути її подих. Її збентежений голос:
– Миколо! Треба щось робити…
Він різко обернувся. Вловив блиск чорних, тривожних очей.
– Що сталося?
– Хлопці… там… хотять втікати. Не витримали. Кажуть – або з голоду подохнемо тут, або постріляють нас карателі, як курчат…
Микола кинувся з місця бігом, рвонув за руку Марію.
– Ходімо!
В землянці чувся крик. Розгнівані голоси.
Микола спустився трухлявими східцями вниз. Його помітили. Замовкли. В тьмяному світлі коптилки зарослі обличчя партизанів здавалися страшними і неприємно злими. Офіцер сидів у кутку, на нарах, жовчно усміхався.
– Що сталося? – тихо запитав Микола.
– Та тут… в штани наробили деякі, – злобно сказав Вася, низенький кругловидий юнак. Він рішуче махнув рукою, ніби забивав щось в землю. – Я б таких – в розход! Панікер! Жерти йому нема чого! Карателів злякався! А чого йшов у ліс?
– Тихо, – сказав Микола. – Кинь ці штучки. В розход! Без нас німці тисячі людей пускають в розход!
– Гнида нещасна, – свистячим голосом озвався кремезний бородатий дядько, вколовши юнака зловісним поглядом з-під кошлатих брів. – Ще соплі під носом не обтер, а вчити збираєшся! А тобі, Артист, ми прямо заявляємо – намазуємо п’ятки звідси!
– Куди? – спокійно запитав Микола.
– Куди захочемо, – спалахнув дядько. – А ждати в цій норі, як віл обуха, не хочемо. І взагалі…
– Що взагалі, Стецюк? – напружено сказав Микола.
– А те взагалі, – огризнувся той, – що ми дураки і більше нічого. Може, кончено все… Може, й наших давно побили… А ми будемо, як дурачки, ждати! Ради чого? Ради чого ми гнити будемо, вошей годувати? Скажи ти про це, Артист? Скажеш?
– Шкура, – скрипнув зубами Вася.
– Замовкни, – гримнув Микола. Серце в нього забилося болісно, все тіло напружилося в передчутті психологічного двобою. Не можна було відповідати силою, наказом, злобою. Треба було знайти розрядку. Яку? Як? Думка тріпотіла, як вогонь під вітром, шукала…
Офіцер заворушився, хрипко сказав:
– Він правильно сказав, ваш Стецюк! Більшовики розбиті, рейх панує на просторах Сибіру. А з сходу – Японія! Виходьте, здавайтеся! Я гарантую вам життя!
– Життя? – стримуючи гнів, запитав Микола. – Яке життя, гер офіцер? Життя раба? Життя попихача? Життя плебея? Це, по-перше! А по-друге, ви брешете, що Сибір під вашим чоботом! Ми дещо чули про Сталінград!
– Вигадки більшовицьких агентів, – одвернувся офіцер. – Останні судороги!
– А тепер досить, – різко крикнув Микола. – З вами не будемо сперечатися. А тобі, Стецюк, треба згоріти, якщо є совість у серці… Якщо не розгубив її! Чого ти боїшся? Смерті? Так ніхто з людей не обійде її. Тільки один… вмирає, як боягуз… як пес шкідливий, а інший – як герой… як людина!
Відчувалося, що хвиля злоби, ще недавно сконденсована, напружена, скотилася, розходилася. Микола відчув, що треба довершити удар.
– Ти запитав, ради чого ми гинемо? – запитав він Стецюка. – Невже не можеш заглянути на десятки років наперед? Невже ти так опустив обличчя до землі, що не бачиш обріїв?
– Де там їх бачити, обрії, – похнюпився Стецюк. – Цілий вік у гнояці, ради шматка хліба… Та й ти не бачиш, Артист! Тільки вигадуєш, щоб потішити нас!..
– Не вигадую, – з вірою сказав Микола. – Хочете, я розкажу вам, що зі мною сталося одного разу… на березі Дніпра…
– Розказуй, командир, – гаряче підтримав Вася. – Розказуй. Ти далеко бачиш. Одкрий хоч трохи цим чмурам шори!..
– Спокійніше, Васю, – сказав Микола. – Тоді сідайте, друзі. Послухайте. Це буде цікаво всім. Було це в сорок першому. Восени…
Марія причаїлася в куточку, біля входу. Очі її зажевріли насторожено. Осінь сорок першого. О, вона знає про ту страшну осінь!
«Ні, ні, Маріє, ти не знаєш про те, що я маю розповісти. Ще ніхто не знає про ті дивні, чудесні події!»
– Я лежав, тяжко поранений, на березі Дніпра, – сказав Микола. – Відчай гриз мою душу. Я не бачив нічого попереду, крім смерті і небуття. Мені здавалося, що все загинуло… Що не буде більше ні ясного життя, ні дітей, ні народжень… І тоді мені з’явився… дивний юнак…
– Який юнак? – недовірливо запитав Стецюк. Очі-буравчики з-під брів загорілися цікавістю. – Ти нас казочкою вгощаєш?
– Ні, – щиро заявив Микола. – Тільки правду кажу. Ні слова вигадки…
– Психологічна ін’єкція, – пробурмотів, кутаючись в шинелю, офіцер. – Ви непоганий педагог, гер командир…
– Заткнись, – ревнув на нього Вася.
Офіцер злякано зіщулився. Микола докірливо зиркнув на Васю.
– Тримай себе в руках. Слухайте уважно. Розмова буде не коротка. Але той, хто має серце в грудях, – дістане собі відповідь на всі жалі і страхи…
І Микола розповів партизанам про дивну, феєричну зустріч на пустинному березі Дніпра…
Серед тиші, яка панувала в землянці, заскрипіли нари. Стецюк засопів схвильовано, хрипко запитав:
– Слухай, Артист… Скажи правду… поклянись… Ти справді бачив це, як лежав поранений?..
– Клянусь, – серйозно відповів Микола.
Стецюк зітхнув, покрутив головою.
– Я не розібрав половину з того, що ти казав. Туман в голові. Тільки знаю одне… якщо людина при смерті думає про таке… якщо вона бачить те, що буде бог зна коли для інших людей… тоді все правда… Не може людина вигадки говорити вмираючи…
– Нарешті, допетрав, – насмішкувато сказав Вася. Радісно ляснув долонею по стегну і під схвальний гомін партизанів додав: – Давай, кажи далі. Хай німчура палить наші села, хай погрожує і казиться, а ми тут, в землянці, план Нового Світу складатимемо! Чи так, братва?
– Так, Васю, так, – закивала головою замріяна Марія. – Говоріть, Миколо, далі. Основне, мабуть же, попереду. Правда?
– Правда, – сказав Микола. – Він знову поклав долоню на моє обличчя, ніби даючи мені доторком пальців новий зір. Пропливло зоряне марево, почулися звуки. Постать юнака зникла. Я забув про те, що лежу поранений на березі, про війну. Я почав жити в Новому Світі…
Дивне відчуття. Я був ніби собою і іншим. Чому так? Тому, що в глибині єства я став роздвоєним. Адже такого в своєму житті я ще не переживав, не бачив наяву. Це важко передати. Спробуйте самі збагнути мій стан…
Нові знання – прекрасні, глибокі, ясні – сповнювали мою свідомість. Звідки вони? Може, з древнього серця народного, яке несе в собі з покоління в покоління мрію про волю, про безсмертя, про світ без мук і ворожнечі. Тепер я не міг би відновити всього в пам’яті навіть наполовину. Навіть на десяту частку того, що я знав, відчував. Я тепер лише інтуїтивно згадую ту величну епоху, в яку ввійдуть наші нащадки в недалекому майбутньому. Саме в недалекому… Я пам’ятаю це. Бо люди, які жили там, були ми, наші сучасники, знайомі, рідні, близькі. І жили вони не десь на інших планетах, не в екзотичних, казкових умовах, а серед звичайної природи, під нашим сонцем, під ясними зорями і блакитним небом…
Що ж було незвичайним? Чим відрізнявся Новий Світ від старого, теперішнього?
Чи доводилося вам спостерігати перехід від хмарного дня до сонячного? Я часто милувався в дитинстві цією неповторною миттю. Одна мить! А яке чудо перевтілення! Похмуре, сіре небо… сумні дерева… холодна течія ріки… заплакані вікна людських осель… І раптом! Проміння крає навпіл царство мороку! Все лишається на місці, форми не міняються, але суть предметів і явищ розквітає новим змістом. Весело сміється бездонне небо, одухотворені дерева радісно вітають промені світила пружними вітами, плин ріки виграє золотими акордами блискіток, і навіть старенькі підсліпуваті хатки райдужними очицями вікон привітно дивляться з-під замшілих стріх…
Так і Новий Світ, друзі… Там були ми, наші люди, наші діти, наші дерева, наші поля, наші народи. Тільки не було воєн і роз’єднання, хвороб і голоду, визиску і сваволі. То був світ краси і любові…
І тепер моє серце щемить. Адже так могло бути і нині. Може бути І буде – я знаю. Тільки треба спопелити сили пітьми, сили роз’єднання…
Стецюк не стримався, сказав якимсь дивним, схвильованим голосом:
– Ти думаєш, командир, ми не розуміємо краси? Ще й як розуміємо… І хочемо… А тільки… не так воно в житті, як мріється… І в казках народ здавна мріє про гарне життя, а живемо собачим життям. Чому воно так виходить?
– Бо завжди знаходяться люди, які визискують народ, – гаряче відповів Микола. – Які не бажають творити, а лише висмоктують готові здобутки людства – хліб, музику, слово, ідеї. А ще винні ми самі. Наш страх і лінивість. Хіба неправда? Як важко входять в життя нові ідеї! Як мучаться всюди і завжди новатори, творці. А ми зітхаємо в своїх куточках та мовчимо. Не мене чіпають, а сусіда! Моя хата скраю! Проживемо так, як батьки жили… А тьма поспішає, вона не спить, не жде!
– Ей, командире, веди далі, – попросив Вася. – Цікаво ж, що ти бачив там… А ти, Стецюк, не всовуй носа. А то нема терпцю…
– Фанатики, – прошипів у темряві офіцер. – Їх їдять воші, а вони мріють про якісь нові світи. Божевільні!
Вася аж захрипів від люті, хотів гаркнути, але Микола, усміхнувшись, зробив застережливий жест.
– Не кип’ятись, Васю. Лють ворога – найкраща похвала. Слухайте далі. І не перебивайте. Бо до обіду не закінчимо…
Я відчув себе в Новому Світі учнем, молодим юнаком. У мене було багато друзів – хлопців та дівчат. Вперше я усвідомив себе на одному з уроків. Школа наша містилася на Карпатах. З широких вікон видно було Чорногору, веселу стрічку Черемошу, величні зарості гігантських ялин та смерек. Все знайоме, все земне, але яке воно значуще, сповнене життьової снаги, здоров’я, краси. Навіть природа раділа разом з нами, з людьми… А втім, що я кажу!.. Хіба природа щось окреме від людини? Хіба буття не єдиний процес? Хіба природа не згасає, не вмирає там, де з’являється хижак, що безтурботно винищує, вирубує ліси, засмічує ріки і озера, виснажує землю, отруює атмосферу?
Згадайте земні пустелі. Їх колись не було. Там, де тепер Сахара, – ще десять тисяч років тому квітли пасовиська, шуміли ліси, клекотіли ріки. Там, де нині Такла-Макан, Кизил-Кум чи Кара-Кум, ще в історичні епохи пишалися могутні держави…
В Новому Світі зникли пустелі. Ми спрямували до них потужні потоки хмар. Дощі зросили мертві піски. Зазеленіли трави і ліси…
– Видумки, – зітхнув Стецюк. – Фантастика. Десь я читав у книжці…
– Тепер фантастика, – заперечив Вася. – А потім буда правда…
– Нема межі для могутності розуму, – згодився Микола, лагідно глянувши на хлопця. – Аби тільки силу ту спрямовувати на добро. Так було там, у Новому Світі… Але заждіть, я згадаю про свою школу. Ми готувалися до уроку. То не був звичайний академічний урок. Там взагалі не було такого навчання, де учні «заучують» щось. Універсального знання для всіх не було. Учителі уважно придивлялися до можливостей своїх учнів, до широти їхньої свідомості, до ухилу в здібностях. А найбільше раділи учителі тим учням, які вміщували в собі синтез всього, які поєднували всебічне знання. Це було завдання школи майбутнього – виховати носія синтезу, всебічно освічену людину.
Урок, про який я згадав, мав тривати багато днів. Ми готувалися з своїм вихователем пролетіти понад Землею, щоб знайомитися з різними районами, вивчати життя далеких континентів, островів, зустрічатися з цікавими людьми. В такій мандрівці вихователь розповідав про історію цивілізації, знайомив учнів з географією, космологією. А які хвилюючі пригоди чекали на нас! Небезпеки, походи, несподіванки! О, то була справді школа життя!
Вже з перших років навчання учні повністю забезпечували себе всім необхідним. Школи об’єднувались у громади, де були майстерні, поля, сади, ферми. Учні разом з учителями виробляли самі собі взуття, вбрання, дрібні речі вжитку, вирощували хліб і плоди. Отже, промислові потужності планети не були завантажені дріб’язком ширвжитку, а повністю спрямовувались на вселенські, космічні потреби…
– Які ти сказав, командир? – озвався Вася. – Космічні?
– Еге ж. Зв’язані з польотами до інших світів. Ми мандрували до сусідніх планет. А люди Марса, Венери та інших планет, вже не скажу яких, прилітали до нас. У нас було міжпланетне братерство.
– Ех, дожити б! – махнув рукою Вася. – Я б теж полетів!
– І полетиш, – поплескав долонею по плечу хлопця Микола. – Тільки покінчити з ворогом треба!..
– Далі, Миколо, – сказала Марія. – Мене дуже цікавить школа, навчання… Що ви бачили ще?..
– Школа готувала дітей до широкого життєвого шляху. Не було спеціалістів. Кожен оволодів багатьма професіями. Вузька спеціальність вважалася смертю духу, розумовим флюсом. Людина повинна володіти всіма дарами науки і мистецтва, інакше вона стане лише якимсь трибком в технічній цивілізації…
У нас були чудові вчителі. Справжні старші друзі. Вони вчилися разом з нами. Вони ніколи не показували своєї переваги над учнями. З ними було легко і приємно, бо ми знали про героїчне, величне життя своїх учителів. Виховувати юне покоління доручалося лише наймудрішим, наймужнішим, найтерплячішим.
Пам’ятаю нашого вихователя. Він був сивий, коротко стрижений, високий, сильний. Очі, ніби в дитини, сині і глибокі. А в погляді – бездонна мудрість. Він ніколи не гримав на нас, не підвищував голосу. Лише інколи ясна блакить погляду наливалася густим фіолетом. Тоді ми замовкали, знаючи, що хтось допустив безтактність або грубість… Але такі випадки були рідко. Наша група жила душа в душу з вихователем.
Перед польотом навколо Землі він провів бесіду про етику нової людини. Важко згадати все, але коротко передам його слова. Він казав так:
– Простота, краса і безстрашність – перші ознаки людини нашого світу. Хто порушує їх – той не має права називатися людиною. Адже людина – це внутрішній зміст, а не вертикальна двонога істота. Ми знаємо розумних істот з інших планет, вони цілком відмінні від нас по формі, але ми називаємо їх Людьми, бо вони єдині з нами по розуму і серцю…
– Отже, будьте прості. Все просто. Навіщо почуття зверхності? Гляньте на зорі, на сонце, на дерева в лісі. Які вони прості! Зорі величні, ясні, чарівні! Сонце просте, як подих, але без упину струмить океани енергії для нас, для всього світу. Хіба чванливі дерева в лісі? Гори високі, білосніжні, море тривожне, лагідне чи схвильоване? Ні, вони прості і життьові. Дають прохолоду і плоди, хоронять мудрість для безстрашних, несуть на грудях своїх кораблі в далекі світи. Будьте такими, як зорі, як сонце, як гори, як блискавиця, як зелені шати лісів…
– Бережіть, лелійте, сійте красу. Виженіть з життя все потворне, лубочне, штучне, нікчемне. Хай живе краса. Хай вона буде в рухах, в серці, в жестах, в слові, в дії, в думці, в кожному дні, в кожному подиху вашому. А найперше, несіть в серці її, а вже звідти вона осяє яскравим променем все ваше життя і життя друзів ваших.
– Будьте безстрашними. Адже страх смішний в безмежності. Чого боятися шукачеві, мандрівникові Космосу? Коли попереду безконечна дорога вдосконалень і пошуків, перемог і краси. Геть страх! Будьте безстрашними!
– Ти сказав «безконечна дорога», командир, – перебив Стецюк. – То що вони, наші нащадки, не вмирали, чи що?
– Вони перемогли смерть, – впевнено відповів Микола. – Вони могли створювати для людей нові тіла, молоді і здорові замість хворих чи покалічених. Та й розуміння смерті змінилося. Адже наша особа не виникає на пустому місці. Вона ніколи не починалася, вона складалася з досвіду безлічі попередніх осіб, і вона ніколи не зникне, бо ввійде своїми духовними здобутками в грядущі покоління…
– От здорово! – зрадів Вася. – Якби тепер уміли воскрешати! Га? Убили на фронті, а ти знову воскрес – і в бій!
– А фашисти теж! – іронічно підхопив Стецюк. – І вони воскресять своїх. І війні не буде кінця. Вічне звірство!..
– Правильно Стецюк підмітив, – сказав Микола. – Безсмертя достойні лиш люди чисті, позбавлені егоїзму, коли на Землі всі будуть брати, коли не стане воєн і сваволі. Та ви добре й самі розумієте те, що я розповідаю. Всього я не передам, мої слова лише тінь бесіди, яку я чув у школі. Ось він – офіцер Гітлера – взагалі не сприйме жодного слова з такого світогляду…
Офіцер жовчно хмикнув. Глухо пробурмотів:
– Дилетантська компіляція з уявлень світових шизофреніків, проповідників загального братерства! Нереально, смішно, наївно! Нема у вашому світі сили, нема влади, нема виключності особи! Ваш «новий світ» – світ химер, світ нереальності!
В землянці стояла тиша. Надто різким був контраст між романтикою розповіді і отруйною ненавистю ворога, щоб можна було одразу зреагувати. Щелепи Васі заходили під шкірою. Очі потемніли. Микола посміхнувся, торкнувся ласкаво руки хлопця.
– Не звертайте уваги. Хай несе лють в собі… Йому ж буде гірше. Я розповім далі. Ще говорив нам вихователь про нескінченність еволюції, про незнищимість всього сущого в просторі і в нас самих. І найголовніша думка: ти єдиний господар свого майбутнього. Ти сам куєш свою долю. Твої думки – прекрасні чи підступні, ясні чи темні, нікчемні чи величні – тчуть тканину індивідуальності. Очистити людину від негідного, підняти її до висот прекрасного не можна збоку, а лише зсередини, власними силами. Завдання ж учителів та друзів – допомогти в тих зусиллях. Адже хлібороб не втручається в надра зерна, а лише створює для нього найкращі умови – оре землю, поливає, удобрює…
А на завершення бесіди вихователь казав:
– Запам’ятайте також основні якості творця Нового Світу. Перше – постійність прагнення. Друге – здібність вміщення, а не заперечення. Це ясно кожному. Треба не заперечувати, а зрозуміти співбесідника, і якщо він неправий, протиставити його твердженню істинніше твердження. Далі – уміння трудитись, творити. Бо, живучи в світі, ти без упину користуєшся чимось, уже створеним до тебе. Ти ж повинен умножати багатство, дане тобі, як матеріальне, так і духовне. І не з почуття якогось утилітарного боргу, а тому, що саме життя є безупинна творчість, а зупинка в труді – є смерть, розкладення. Треба це усвідомити серцем. Хай у вас буде бажання допомагати іншим без упереджень і привласнень. Творячи щось, не вважайте це своїм. І взагалі відмовляйтесь від власності, але приймайте на збереження плоди інших. Ви – господарі Всесвіту. Все ваше. І нічого нема вашого. Вмістіть ці протилежності, поєднайте їх гармонійно і тоді ви підете в безмежжя легко і радісно. Виженіть назавжди страх, і коли наступить пітьма – а пітьма протидіє борцям у всіх світах – то зберігайте бадьорість і мужність. Чатуйте серед пітьми! Ось девіз вам на безмежну дорогу!
– Виженіть також марновір’я, сумнів. Все дозволено, все можна, все здійсненно! І останнє – рішучість! Хай буде ваша рішучість відстоювати світло до останньої межі! Не доки зручно і приємно, не доки радісно і урочисто, забезпечено, тепло… Наша рішучість – до безмежжя! Таку рішучість неможливо знищити…
А потім ми полетіли. У нас був літаючий апарат – зручний, тихий, безшумний. Тоді не було гримлячих апаратів, як тепер, що вивергають в повітря отруйні гази, руйнують психіку, виснажують надра планети. Це був широкий літаючий майданчик з стільцями, які могли розкладатися в ліжка. Рухався пристрій магнітною тягою. Наша наука глибоко проникла в суть магнетизму і гравітації, знайшла єдину формулу первісної енергії чи праматерії. Все змикалося в єдиному полі, в недиференційованій субстанції Світобудови. Але якими кострубатими здаються мої визначення. І не дивно, бо важко передати на мову сучасності досягнення майбутнього. Але я не хочу зупинятися на техніці. Лише відзначу, що тоді не виробляли жодної зайвої машини. Лише найнеобхідніше. Лише такий пристрій, який не пошкодить природі, людям, запасам енергії для майбутнього, який викликається економією сил і суворою необхідністю…
О, яка дивовижна зміна психіки людей! Тепер ми громадимо міста, а в Новому Світі взагалі міста зникли. Люди рівномірно розселилися по планеті, понад ріками, озерами, каналами, морями. Всі жили в дружбі з природою, інколи іронічно згадуючи безумство своїх предків, які ув’язнювали себе в бетонних та кам’яних клітках на десятки і сотні поверхів угору, заливали живу землю асфальтом, дихали випарами мільйонів машин та людей, з’єднаних на невеликій площі, перетворюючись на гурт мурашок, нездатних усвідомити свою справжню дорогу сина Великої Матері – Природи…
Наука сягнула в дивовижні глибини матерії, психіки, живої клітини. Люди оволоділи передачею думки на відстань. Близькі друзі чи закохані могли вільно єднатися без апаратів. Всі інші мали невеликі портативні передавачі, які носили при собі. Отже, в найглухішому місці людина не відчувала себе самотньою. Живучи в тундрі чи в горах, ми могли викликати культурні центри і читати будь-яку книгу, дивитися будь-яку подію, розмовляти з ким-завгодно. І все це без складної системи сучасного зв’язку…
Ми пролітали над горами, над лісами, над полями. Взяли курс на схід. В небі сяяло сонце. Воно недавно зійшло. Де-не-де пливли хмаринки. Магнітоліт пропливав над полонинами, там паслася худоба. Люди, побачивши наш апарат, привітно махали руками, кричали:
– Щасливої путі, мандрівники! Добрих пригод і знання!