Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 33 страниц)

СЛОВО ДРУГЕ
ЛЕГЕНДА БЕЗМЕЖЖЯ

1

Пам’ятаєш – ми з тобою часто мріяли про далекі світи? Думали про те, як людство підкорить інші планети. Як люди будуть літати на Марс, на Венеру, на планети інших сузір’їв. І нам здавалося, що інакше не може бути. Думка йшла по заздалегідь викопаному руслу. Збільшується, мовляв, населення, Земля стає тісною, мало корисних копалин, мало площі, мало їжі, а тому треба шукати все це в чужих світах…

Ти поглядаєш на мене здивовано… Мабуть, не розумієш, до чого я веду. Ти гадаєш, що ті думки незаперечні. А я тепер відчуваю все інакше. Ось зараз про це й буде мова…

Ще тоді, коли я летів навколо Землі в експериментальній ракеті, все було просто і ясно. Адже я не одривався від рідної Землі. Враження приблизно таке, ніби від польоту на висотному літаку. Ну, трішечки вище… гори здаються меншими, ріки, озера, міста, поля – теж… Правда, в душі з’являється дуже чітке відчуття мініатюрності Землі в Космосі… і розуміння величі Світобудови. Та я вже говорив тобі все це… ще тоді. І писав у журналах, у книзі своїй…

Але тепер, коли я летів на Марс… коли я повністю одірвався від тяжіння Землі, в мені щось сталося. Я не можу передати цього почуття словами. Це можна лише відчути. Як би тобі висловити це?.. Мені здалося, що я зв’язаний з рідною планетою безліччю незримих ниток, і чим далі «Марс-16» заглиблюється в простір, тим сильніше ці ниті натягаються, вириваючи моє серце. Неймовірно сильно я відчув, що всі ми на Землі єдині… такі різні, такі ворожі і дружні, лагідні і жорстокі, закохані і деспотичні, геніальні і бездарні, чисті і брудні – всі ми лише клітини єдиного вселенського тіла… А я був клітиною, яка летіла геть від рідної Землі, від єдиного тіла. І в перші години польоту, коли корабель пройшов кілька мільйонів кілометрів, я ледве стримав себе, щоб не повернути корабель назад… Потім я зрозумів, що це своєрідне психічне зрушення… Я переміг себе… Але залишився після того глибокий слід в серці. З кожною годиною мінялася моя психіка. Дивні, неземні думки з’являлись у свідомості. Чому трапилося так? Що сталося?

Я тепер не дивуюсь. Навіть не знаючи істинних причин, можна зрозуміти, що вихід у Космос – не прогулянка по сторінках пригодницького твору. Ми жили – та й живемо досі – на Землі, мов у теплиці. Ми створюємо доморощені гіпотези про Світобудову, про Людину. Ми майже повністю ігноруємо свою належність до Безмежжя… До Безмежжя! Ти тільки вдумайся в ці слова! Отже, і треба думати про себе, як про породження цієї Безмежності…

Може, нові, невідомі промені пронизували моє тіло, мозок, трансформуючи свідомість. Може, дивний довгочасний стан невагомості, сяйво зірок навкруги корабля, повна тиша, самотність впливали на психіку. А втім, нічого дивного не було! Адже народжувалась нова свідомість… свідомість космічної людини!

Та потроху я звик. Призвичаївся до цього незвичайного стану. Зрозумів, що віднині починається розширення єдиного організму людства у безмір, що дитинство інтелекту закінчилось.

І ще я відчув, що в інших світах ми зустрінемо не те, що чекали, не те, на що сподівались, що описували в наукових статтях та фантастичних творах. Я інтуїтивно відчув, що Космос тримає для нас безліч сюрпризів, які повністю… так, я певен в цьому… повністю перевернуть нашу психіку.

Ти побачиш, Таню, це станеться дуже скоро! Що вже в найближчі роки ми, наша наука, свідомість, філософія будуть народжуватись заново, що вони, як би точніше висловитись… вони скинуть тисячолітню шкіру догматизму і традиції, як гадюка скидає стару, непотрібну шкіру. Звичайно, кожен ступінь пізнання закономірний і потрібний, але коли людина затримується занадто довго на тому ступені, вона ризикує деградувати, опуститись, упасти вниз… Тому земні уявлення переносити на космічну епоху неможливо, нееволюційно!.. Втім, я поспішаю, розповідаю про те, що творилося в серці моєму, а забуваю про сам політ…

– Ні, ні, – жваво озвалася Таня. – Якраз ти розповідаєш так, як слід. Я чудово відчуваю весь політ. Політ же не в тому, що корабель… ну як це пишуть?.. мчав у просторі, а в тобі, в людині… в твоїх почуттях. Говори, говори, Павлушо… я все прекрасно розумію.

Вона оглянулась навколо. Вони опинилися на невеликій галявині, яку місяць заливав зеленкуватим сяйвом, плів химерні тіні між кущами, між соснами.

– Чари, – прошепотіла Таня. – Тут ми з тобою зупинимось. Бачиш, подвійний пеньок? Ніби трон… для двох! Сідай ти на один, я на інший. Ми будемо королями в цю ніч! Королями Безмежжя… Хіба неправда? Ти розповідай, неси мене своєю думкою в Безмір, а я буду линути рядом з тобою. І ніщо не зіпсується в нашому кораблі, ніхто не зупинить наш політ…

Вони сіли на химерному пеньку. Таня прилягла на коліна Павла. Серце солодко занило. Павло поцілував очі коханої, радісно вдихнув пахощі її кіс.

– Поете мій, – прошепотів він.

– Говори, говори…

– Ти заснеш так…

– Ніколи. Бо навіть і в сні я зрозумію тебе. Продовжуй, Павлушо.

– Гаразд. Все те, про що я тобі сказав, відбулося в моїй свідомості не одразу. Це тепер я його поєдную в одне враження. А тоді – нове чуття народжувалось не так. Нині важко було б сказати, де і коли з’явилася та чи інша думка.

Але я розповідаю про внутрішнє, а забув про зовнішнє. А якраз в цьому трапилось не менш дивне, ніж в моїй душі. Я не хочу розповідати тобі подробиць технічних, ти, певне, читала те, що друкувалось. Запускали «Марс-16» з допомогою потужних хімічних ракет, потім в Космосі вмикали атомно-реактивні двигуни, що працювали на звичайній воді. На Марсі воду було виявлено, і в разі потреби я міг поповнити запаси там. До Марса наближався корабель з двох ступенів: власне, сам «Марс-16» – стотонний реактивний лайнер, і його додаток – корабель для гальмування в атмосфері Марса і для старту з нього. Всі стадії польоту і наближення до цілі пройшли успішно. Я бачив поверхню Марса. Я бачив хвилюючу сітку каналів, чи, точніше, смуг рослинності. Я бачив серед оранжевих пустель обриси дивних споруд. Я забув, де я і що зі мною. Тільки незбориме бажання пізнати новий світ, здобути його скарби жило тоді в мені, заглушало все інше. І тоді наступило лихо. Його неможливо було передбачити. Кожен політ у невідоме – риск. І справжні дослідники ніколи не зупиняться перед небезпекою, щоб здобути ключі до нових тайн.

Уже повернувши корабель в фінішне положення, дюзами до планети, я почув тривожний сигнал кіберпілота. На пульті спалахнули тривожні сигнали. Аналізатори зовнішнього поясу доповідали: в просторі потужний пояс радіації. Він перевищив у мільйони разів всякі допустимі норми. Не встиг я збагнути, що треба робити, як замовк двигун. Певне, радіація вивела з ладу якісь важливі вузли керування. «Марс-16» почав падати на Марс. Ніщо не могло затримати його. Я в одну мить збагнув: катастрофа неминуча!

Я послав сигнал на Землю. Передав… Втім, ти, мабуть, чула?..

– Чула, – прошепотіла Таня. – У мене й досі звучить в свідомості твій голос.

– Я не пам’ятаю, що думав у ті недовгі хвилини. Було жаль, що не виконав завдання, що таке могутнє зусилля людське пропало даремно. Але пізніше, коли я аналізував той стан свій, я збагнув, звичайно, що нічого й ніде не пропадає. Жодна думка, жодна дія, якою б вона не була, – не зникає. Це абеткова істина, а ми забуваємо про неї. Бо часто, приймаючи закон незнищимості сущого в теорії, ігноруємо його на практиці.

І, може, не повіриш, найбільше жаль мені було, що не побачу я тебе, матусю мою, Дніпра веселого. Хай це хлоп’яцтво, може, слабість душевна, але так було.

В кілька хвилин промайнули в моїй свідомості всі прожиті і непрожиті роки, все зроблене і незроблене. Мені здалося, що я оцінюю пройдений шлях і… залишаюся незадоволеним самим собою. Що ж… нічого дивного в тому нема. Не встиг нічого зробити, не встиг навіть заплатити людям, країні, Землі за те, що вони мене навчили. Хоч і не моя вина, але все-таки жаль!

А Марс виростав у ілюмінаторах. Мені здавалося, що з Космосу виростає криваво-оранжевий дракон, роззявляє неосяжну пащу, збирається поглинути мене.

Швидкість була страшною. Здається, біля трьох кілометрів на секунду. Ніщо не могло сповільнити її! Я заплющив очі. Таню, Танюшко! Якби ти знала, як мені не хотілося, щоб все те було реальністю! Як мені хотілося, щоб все те було сном! Чому ти дрижиш? Голубко моя! Не треба лякатися. Адже все минуло. А втім, чи минуло? Адже ще нічого не з’ясовано. Не з’ясовано. Так слухай же далі. Я почув страшний тріск, грім ударів. Могутній тягар навалився на мене, перед очима спалахнуло полум’я. Моя свідомість зникла в тому вогні.

2

Небуття не було.

Не було предметів, не було звуків, запахів. Не було ніякого відчуття, до якого я звик. Але було щось. Невловиме, нез’ясовне щось. Я плив по неосяжному океані існування. Я був скрізь і ніде. Я все сприймав, як себе, і мене не було. Ти смієшся? Я кажу дурниці?

– Ні, ні, – луною відгукнулася Таня. – Мені радісно. Я розумію тебе. Я сама інколи наближалась до того відчуття. І мені здається, що я розумію… чому ти так відчув тоді…

– Чому ж, Танюшко?

– Зовнішні почуття твої паралізувались. Вони не давали ніяких сигналів. А внутрішня свідомість збереглася. І проявляла себе, як одне ціле, в синтезі.

– Може, – задумливо відповів Павло. – Може, й так. А може, й ні. Хто знає? Хто знає? Слухай же далі. Ніби з іншого світу долинали якісь голоси. Я не розумів їх. Але знаю, що чув. Знаю, що вони були чимось близькими, рідними. Чулися дивні, незнайомі на Землі запахи. Гармонійні, ритмічні акорди. Так було довго. Нескінченно довго. Але мені було гарно. Легко, спокійно. Ніщо не тривожило. Не було ні горя, ні радості. Не було страху й пристрасті, стремління й інертності. Було якесь чисте, дитяче… та ні, не дитяче, а якесь невідчутне буття… А потім все зникло. Темрява. І непритомність. Скільки було так – не знаю.

Я опритомнів раптово. Відчув себе в кріслі пілота. Розплющив очі, оглянувся.

Я знаходився в каюті «Марса-16» За ілюмінаторами простягалися піски. Вони були оранжеві, покриті голубуватими плямами. Обрій був ліловим, в небі багровіли рідкі пасма хмаринок. Над пустелею котилися жовті вихори.

Марс! Я збагнув, що не розбився, що корабель фінішував, що все гаразд! Як же це сталося? Адже був удар, двигуни не працювали!.. Чи, може, це сниться? Але кому сниться? Мертвяку? Покійнику? Хіба залишаються живими, впавши на планету з швидкістю три кілометри на секунду?

Я оглянув пульт управління. Ввімкнув кіберпілот. Система працювала. Я поглянув на шкалу приладів. Води в баках не було. Ядерне пальне було у вихідній нормі! Ти розумієш, Танюшко? Його було стільки, як при старті з Землі!..

– Чому ж так?

– Не знаю. Правда, не знав тоді. Тепер я знаю… майже знаю… А тоді я гадав, що божеволію. Я вирішив зв’язатись з Землею. Ввімкнув радіостанцію. Вона не працювала. Я почав розглядати її. І знаєш, що виявив? На тому місці стояла зовсім незнайома апаратура. Я такої не бачив раніше. Я не знав, як підступитись до неї, я не знав про її призначення.

Готуючись до польоту, я вивчив усі вузли «Марса-16».

Я знав напам’ять, що де стоїть, як де прикріплене, я розбирався в кожній лампі чи напівпровіднику, в кожному агрегаті. А тепер я розгубився.

Мені стало страшно. Це не жарти! Падати з космічною швидкістю – і не розбитися. Фінішувати на одному кораблі, а опинитися на іншому. Було над чим поламати голову.

Я відчув… не інтелектом… а якось інтуїтивно… що тут втрутилися невідомі сили… істоти… Інакше нічим було пояснити все незрозуміле! Але де вони? Чому залишили мене напризволяще? Чому примусили мене залишитись наодинці з безліччю таємниць?

Я уважно розглянув вузли корабля. Все було ціле, все працювало, більшість залишилось таким, як його збудовано на Землі… але дещо змінилося. Я не знав чому. Навіть тепер не знаю! Деякі системи навіть принципово відрізнялися від наших, хоч виконували ту ж саму функцію, і виконували точніше, ніж наші. Може, вони таким чином поправляли наших конструкторів? Хто знає?

Але я кажу «вони», а не певен, чи так воно було! А втім, не буду забігати вперед.

Я знову спробував передати сигнал на Землю. Та розібратися в новій системі радіо не зміг. Довелося залишити ці спроби. У мене ще була невелика радіоустановка, але вона не годилася тепер, бо працювала під час польоту від сонячних батарей і мала невелику потужність…

Поївши, я вирішив розпочати дослідження. Досить загадок, досить хвилювання. Я цілий, корабель теж, можна буде повернутись на Землю. Отже, до праці!

Я провів аналізи повітря. Воно було таке, як на вершинах наших земних гір. Прилади відзначили наявність високої радіації в невідомому на Землі спектрі. Провівши ряд експериментів, я визначив, що радіація має корпускулярну природу і, очевидно, зв’язана з полем Марса. Повагавшись, я вирішив вийти назовні. Раз вже потрапив сюди, треба йти далі. Хтозна, скільки я пробув тут! Хронометри показали неймовірне. На них значилось, що фініш відбувся кілька годин тому. Але проведені дослідження зоряного неба визначили, що вже минуло кілька земних діб… з того часу, як я примарсився… а точніше, як сталася та дивна пригода!

Я спустив на ґрунт Марса через люк маленьку танкетку, в якій були вмонтовані маніпулятори і телеустановка.

Пожалів, що зіпсувався радювідрядник. Яка радість була б для людей Землі мандрувати разом зі мною по новій планеті!

Дихати довелося в масці. Повітря Марса було розріджене, холодне. Я кілька разів обійшов навколо корабля оглядаючи його. Одразу ж помітив, що колір його змінився. З блакитного перетворився на фіолетовий. Спочатку я гадав, що це наслідки космічного польоту, взаємини з радіацією… але пізніше зрозумів, що зміна кольору – те ж саме, що й зміна приладів. Дивні думки з’являлися в моїй свідомості, але я відганяв їх. Я знав, що якщо дам волю тим думкам, якщо захоплюсь розгадкою чудернацької пригоди, то не виконаю основного завдання.

«Марс-16» стояв серед рівнини на трьох лапах-упорах. Саме так, як і годилось для старту назад. Але що найдивніше – пісок навколо корабля був не порушений, під дюзами росли синюваті мохи, в’юнкі, колючі, пружні рослини. Жодного сліду. Жодного знаку, що тут недавно відбулося падіння космічного корабля.

Знову страх охопив мене. Мені здалося, що поза мною хтось стоїть, що за мною спостерігають невидимі істоти. Я оглянувся. Нікого не було. Тільки різкий вітер тонко співав на верхівках піщаних горбів, змітав пилок в долину.

Я дав собі слово – не піддаватись випадковому настрою. Все буде добре! Раз я цілий і неушкоджений – значить ніщо мені не загрожує. Правда, страх був не від почуття самозбереження. Ти знаєш, що такий страх не властивий мені. А це було якесь предковічне почуття побоювання перед невидимим. Воно у нас в крові, в єстві, ми його всмоктали з молоком матері, принесли з безконечних життів нащадків…

Над обрієм зійшло невелике яскраве сонце. Піднявся вітер. Над пустелею покотили смерчі. Сині рослини заворушилися, простягли назустріч світилу овальні листки.

Я включив всюдихід. Тихо задзвеніли електромотори. Я вирішив проїхати по околиці, щоб розвідати місцевість. Падаючи на Марс, я спостерігав багато дивних об’єктів – каналів, руїн, оазисів. Треба тепер знайти їх. Нарешті люди одержать незаперечні докази життя на сусідній планеті.

Корабель зник над обрієм. Мене це не турбувало. Курс назад показував надійний спецкомпас. Попереду виростала густа смуга голубої рослинності. Вона горнулася до ґрунту, наїжачивши довгі голки-листя в усі боки. Стовбури просвічувалися в промінні сонця. Під’їхавши ближче, я помітив, що рослини ростуть рівними рядами. Серце моє схвильовано забилося. Ось вони – канали! Так звані канали… Плантації рослин. Значить, тут є істоти, які займаються господарюванням. Я почав розглядати ґрунт біля кореня рослини. Розгріб пісок. Від коренів в глиб ґрунту тягнулися тоненькі трубочки-капіляри. Я копнув глибше. Капіляри переходили в товщі трубки, заглиблювалися в твердіший ґрунт. Ясно! Це штучна система зрошення. Вона підводить воду від полюсів через усю планету, даючи вологу корінням рослин. Але яка потужність повинна бути, щоб здійснити таку систему? Де ж вони, титани, які оточили Марс грандіозною сіткою плантацій?

Я подивився навколо. Смуги рослин тягнулися від обрію до обрію, ніде не перериваючись, то спускаючись в неглибокі долинки, то знову вибігаючи на плоскі горби чи дюни…

Я поїхав далі, вже вздовж «каналу». Він повинен привести до якогось пункту, чи так званої «оази», де вчені помічали чорні цятки. Може, мені пощастить знайти поселення?!

Передчуття не обмануло мене. Я справді знайшов поселення. Але жодної істоти я не побачив. Та й будинків також…

З-під піщаних горбів де-не-де випиналися верхівки гостроверхих та сферичних будівель. Самотньо схилялися погнуті сріблисті ребра невідомих конструкцій, переливалися блискітками в променях сонця.

Я фотографував все, що бачив, на кіноплівку, на плівку відеофона. Заметені піском міста, поселення якось не в’язалися з рядами рослин, з функціонуючою системою зрошення. Як пояснити це?

Спочатку я гадав, що тут пройшла війна. Такі гіпотези висловлювались на Землі. Пустеля по всій планеті, знищені міста – все це нібито докази страшної гіпотези. Але ж господарство в масштабах всієї планети суперечить цьому. Хіба могли б мізерні залишки істот після нищівних воєн займатися всепланетним господарюванням? Їм було б не до того. Перш за все вони б відновили міста…

Потім прийшла думка: марсіани в підземеллях. Назовні лише рослини. Вони вирощують їх, вживають, а всі важливі центри, люди, техніка, міста – в глибинах планети…

Та розум теж протестував проти цього припущення. Не може розумна істота… космічна істота уподобитись кроту. Пізнавши велич Світобудови, не може вона полізти в надра планети. Там вона деградує, перетвориться в дикуна! Тільки зорі вічно нагадують розумним істотам про їхнє покликання, тільки вони не дають заснути нашому духові в тюрмі щоденних турбот!

Тоді де вони? Що з ними?

Мовчала пустеля. Спали в пісках руїни будівель, статуй, дивних конструкцій.

Я знову рушив. Їхав вздовж плантацій. Фотографував, брав аналізи порід, матеріалів, з яких були побудовані споруди, але не бачив живих істот. Навіть тварин мені не зустрічалося на шляху.

Та ось… в одній з «оаз», а точніше – на перехресті плантацій-каналів, я побачив чорний камінь. Ти, Танюшко, бачила його на фото. Він стояв на квадратному п’єдесталі і був схожий на єгипетські піраміди. Чимсь дивним, знайомим, близьким повіяло на мене, коли я побачив його.

Я зупинив всюдихід. Підійшов ближче. Камінь світився на сонці, переливався темно-фіолетовими барвами зсередини. Я помітив, що на камені є якісь позначки. Ціла система знаків. А нижче, на квадратній основі, кілька пластинок з тонкими, ледь помітними спіралями.

Я сфотографував графічні знаки. Хотів одділити пластинки. Це не вдалося. Навіть пізніше, застосувавши всі можливі засоби, я не зміг навіть взяти аналіз дивного каменя. Невідомі господарі надійно залишили свої знаки.

Я повернувся назад. Кілька марсіанських днів розглядав графітні зображення, намагався розібратись в їхній системі. Використавши кілька логічних систем, складених нашими вченими для розшифрування іншопланетних мов, я склав програму. Мені пощастило схопитись за кінчик ниточки. Як це вийшло – інтуїтивно чи просто мені повезло, але логічна машина дала задовільний результат. Я прочитав запис невідомих… Я пам’ятаю весь запис від початку до кінця, слово в слово. Слухай його, Таню. Ти не спиш?

– Ну як ти можеш? Хіба я можу заснути? Говори, Павлушо, я забула, де знаходжусь… Говори, говори…

– Текст запису складає якусь химерну космічну казку. Я й досі не збагну її значення. Але вона чимсь стривожила мене. Слухай же… Вона починається так…

3

«Я завжди був з Нею, а Вона зі мною.

Відколи пам’ятаю себе, мене супроводжували її очі, її ніжні пестливі руки, її теплий, животворний подих.

Я сам був її породженням, її вередливим дитям. Але Вона була дуже лагідною, терпеливою і покірно зносила мою жорстокість.

Минав час. Я зростав у затишній домівці, не знаючи навколишнього світу, не знаючи небезпек, перешкод, труднощів. Я часто запитував її:

– Що там за стінами будівлі, де ми живемо?

– Зачекай, – тихо говорила Вона. – Виростеш, прийде час…

– Але я хочу знати!

– Май терпіння. Я поведу тебе по всьому світу. Я покажу тобі найкращі плоди свого Саду.

– Я хочу сам.

Відчувши в собі могутні сили, я повстав супроти її ласкавої турботи. Вона не образилась, але тихо, сумно запитала:

– Ти, бажаєш залишитись на самоті, синку? Мені краще піти?

– Іди, – з викликом сказав я. – Я хочу бути сам. Я вже давно не дитина. Мені образливе твоє невпинне піклування!

І Вона пішла, кинувши на прощання довгий і болісний погляд, сповнений великої любові.

Я залишився сам.

– Вільний, – закричав я, гасаючи по своєму притулку. – Вільний! Робитиму, що захочу! І вийду в неосяжний світ!

А він давно манив мене – той чарівний, дивний, таємничий світ, що ввижався за вікном. Я стрімголов кинувся туди, зупинився на порозі, засліплений Безмежністю.

Серце моє стислося жахом. В душі прокотився страх. Я згадав її, згадав затишний куточок, де я виростав під її пестливим поглядом. Я повернувся назад, щоб заховатись в свій чарівний притулок, але він зник.

Мене оточувала Безмежність.

– Де ти? – закричав я у відчаї. – Де ти, повернися? Я буду слухатись тебе, чуєш? Я не порушу твого бажання…

Відповіді не було.

Тільки пуста луна котилася в просторі. А десь далеко на обрії маячила якась постать. То Вона! Треба догнати її!

Я стрімголов кинувся туди. Наступала ніч. Я втомився. Постать загубилася в пітьмі. Повіяв холодний вітер. Насувалася гроза. Заблищали блискавиці. Гримнули громи.

Я впав навколішки, прохаючи пощади. Ніхто не відповідав. Лише громи глузливо-грізно гримотіли в Безмежжі.

Недалеко горів ліс. Звідти несло теплом. Насмілившись, я вихопив з вогню палаючу галузку, розвів багаття, Відблиски його вихопили з пітьми знайомий силует.

Радісно скрикнувши, я кинувся туди і розчаровано зупинився. То був якийсь грубий кам’яний ідол…

Настав світанок. Я вирушив знову на розшуки. Ноги мої були побиті камінням. Я спіймав дикого гоо, що щипав травку на галявині, і верхи на ньому поїхав далі.

Минали дні. Часто мені ввижалася рідна постать на обрії. Я доганяв її, але то була не Вона. То була її облудна подоба.

Минуло багато часу. Я знемагав у пошуках. І ось одного разу гоо домчав мене до великого міста. Там я побачив вогняного дракона, що котився по металевій дорозі. Я пересів на нього. І захоплено їхав на ньому довго-довго. Куди мене віз вогняний дракон – я не знаю. Мені подобалась швидка їзда, миготіння дерев мимо путі.

Та ось одного разу я згадав про свої пошуки… і з подивом відчув, що я забув, яке в Неї обличчя…

«Потім знайду, – подумав я. – Хіба не приємніше кататися? Тут такі чудеса, а Вона нікуди не втече!»

З вогняного дракона я пересів на безшумну машину. З неї на металевого птаха. Він підняв мене над світом, і незміряна гордість опанувала мою свідомість.

Я володар! Я лечу, куди захочу! Мені підкоряються стихії! Саме Сонце стане служити мені!

Ця думка з’явилася в мені, розрослася, стала невіддільною, стала невмолимим бажанням.

Я пересів на космічний корабель. Я помчав у зоряний простір. Побував на тисячах планет. Я змужнів, помудрішав, знайшов біля далеких зірок ближніх своїх.

І все ж… все-таки чогось не вистачало мені. Вечорами, відпочиваючи в далеких світах, в казкових світах, я намагався згадати щось. Що саме? Що?

Пливло дитяче марево, солодко стискалося серце… і все зникало.

Минали великі віки. Я розкраяв Безмежність. Пізнав Матерію до найглибших глибин. І, сівши на краю Безмежності, заплакав:

– Де ти, Істина?

Я помацав обличчя своє. Воно було старечим, шорстким. Поглянув на руки – вони скидались на землю. В безодні свідомості майнув далекий спогад. Я – дитина, і наді мною чарівні, рідні очі…

– Згадав! – закричав я на весь Космос. – Згадав!

Я покинув Безмежність і помчав назад. Серце ожило. Забилося схвильовано і юно. Я не там шукав! Я тепер маю безмежні сили. Я пролечу Всесвіт за одну хвилю з краю в край! Я знайду Тебе! Чуєш?

Я хочу бути дитиною, хочу очистити кору гордині і самозвеличення! Я хочу бути краплею в океані, я хочу в наш тихий, чудесний притулок, де буде спокій, ясні очі Твої і ласкаві добрі руки…

Я кличу Тебе, жду, відкриваю змучене серце! Воно втомилося від невпинних шукань, воно бажає єдиного щастя. І те щастя – Ти!

Зорі облудливо сяють – не треба! Квіти приманюють мене задушливим запахом – не хочу! Життя котиться мимо зманливим виром, обіцяючи насолоду, – не прийму! Дійду до Тебе, впаду до священних ніг, обійму їх і засну на довгі віки блаженним дитячим сном біля серця Твого.

І коли прокинусь – то побачу над собою чарівне сяйво Твоїх єдиних очей. А потім, зміцнений муками, сповнений мудрістю тисячоліть, я піду по зову Твоєму на нові дороги, виводячи до неозорих далей блукаючих братів моїх. І провідною зіркою для мене буде воля Твоя.

Де Ти, чи чуєш мене?!»