Текст книги "Хто ти?"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 33 страниц)
Гості розійшлися. І лише тоді Євген отямився. Оксани не було.
Він кинувся до матері. Вона злякалася.
– Що з тобою, синку? На тобі лиця нема…
– Де Оксана?
– Яка Оксана?
– Дівчина, з якою я прийшов?
– Хіба я стережу твоїх дівчат!
Домробітниця Клава сердито бовкнула:
– Роман повів твою Оксану. Ще тоді, як ви там кричали…
Роман! Роман? Чому він? Чому вона пішла з ним? Незрозуміло!
– Нічого страшного нема, – проспівала мати. – Дівчина втомилася. Роман провів її. Чого ти переживаєш? Сам винен. Залишив її саму. Дискусію розвів!
Євген вискочив з квартири, вибіг на сходи.
Роман підіймався по сходах, насвистував пісеньку. Він побачив брата, підморгнув.
– Переживаєш? Не переживай, я одвів кралю додому. Спати захотіла!
Євген зупинився проти Романа, крикнув:
– Ти… неетична скотина! Ось хто ти!
– Е-е, хлопче! – обурився Роман, і його гарне обличчя потемніло. – Знай міру, сусіди почують…
– Хай чують, хай знають! А я не хочу більше з тобою говорити!
– Послухай, – знизав плечима Роман. – Що я таке зробив? Ти захопився дискусією, а вона попросила, щоб я провів її. Що тут неетичного? Хіба ти б так не зробив?
Євген, одвернувшись, мовчав.
– І потім, – вів далі Роман, – ти її не купив на базарі. Вона вільна дівчина і може собою розпоряджатись, як хоче. От. А тепер я йду спати. А ти, як хочеш, можеш іти до неї!
Євген сплюнув на сходи і побіг вниз. Хряпнув дверима. Обурено закрокував вниз, по Толстого. Сів на тролейбус: доїхав до Пролетарського саду. Ходив понад кручами, розвіював злість. Злість на себе, на Романа, на Оксану.
Обурення потроху втишувалось. Але образа не проходила. Вона покинула його вечір. Їй стало скучно. Їй чужі такі думки. Ну що ж, силою милий не будеш. Любові не нав’яжеш. Хай буде, як вона хоче. Як вона бажає…
Але чому так болить серце? Чому воно так плаче? Що з тобою, серце?
Вітер налітав з Дніпра, грався віттям дерев. Зоряна ріка котилася до заходу. А Євген до пізньої ночі бігав по алеях і не міг заспокоїти свого ображеного серця…
Вони знову разом.
Позаду – хвилювання, сумніви, терзання. Ніщо не допомогло. Нещадний вихор гнав Оксану назустріч невблаганності. І вона не знала, що це таке, як його позбутися. А може, й не хотіла.
Викликала в пам’яті образ Євгена, а він покривався туманом, відходив у небуття.
Картала сама себе за поспіх, за необачність, за легковажність, але ті думки були скоротечними, невагомими, безсилими.
Намагалася осмислити своє нове знайомство, передбачити наслідки, а натомість перед внутрішнім зором поставав образ Романа – яскравий, бажаний, гарячий.
Він переслідував. Він манив, як магніт. Губи бажали ще і ще з того жагучого відчуття. Вона летіла, прагнула назустріч йому.
Вони прийшли до якихось знайомих. Там було ще дві пари. Оксана познайомилась з хлопцями, дівчатами. Нічого особливого – стрижені дівчата з нафарбованими віями, банальні хлопці з грубуватим жаргоном. Яке це має значення?
Роман був ввічливий, люб’язний. Він мало говорив, загадково дивився в очі Оксані, купав ЇТ в хвилях жаги. Вона вдячна була йому за те мовчання.
Крутився магнітофон, лунали звуки фокстротів, танго, чарльстонів. Яке це мало значення, що Оксані не до серця такі мелодії. Під ту мелодію можна танцювати, можна покласти руку йому на плече, можна відчувати жар, що випромінюється від нього.
Оксана пила коньяк, вино, усміхалася комусь, відповідала на якісь запитання. Пусте, пусте. Аби скоріше разом, аби припливти до жаданого берега тайни.
Потім хлопці і дівчата розійшлися. Роман з Оксаною залишилися вдвох. Настала тиша.
В кімнаті було пусто. Порожні пляшки на столі, об’їдки, забруднена скатертина. І вони. І гуркіт трамваїв за вікном.
Оксана здивовано прислухалась. Поглянула на Романа, що сидів навпроти.
– А де ж… інші?
– Вони пішли.
– А господиня?
– Її нема.
– А ми…
– А ми… разом…
Він встав, повільно… дуже повільно наблизився до неї… взяв за руку.
– Ми завжди будемо разом… любов моя… вічна моя… радість моя…
Вона заплющила очі, прошепотіла:
– Ще… ще… говори…
Він підняв її з стільця, поцілував. Забунтувало тіло, спалахнуло чорним вогнем. Вона важко дихала, пливла у вирі жаги, ждала.
Він підняв її на руки, поніс.
– Неси, неси. Цілуй мене. Пригортай мене! Я твоя, я навіки твоя!
Він поклав її на ліжко. Прохолодні простирала приємно обняли її. Спати, спати…
Він скидає з неї сукню, панчохи. Що він робить? Для чого? Так… не можна… Так непристойно…
Вона щось хотіла сказати, заперечити… але тіло не слухалося, руки повисли, як зламане віття.
Роман жадібно обнімав її, пестив тремтячими руками неціловані груди, стогнав, рвав на ній сорочку.
– Зажди, зажди…
Вона щось бурмотіла, опиралася. Та, ніби обвал з гір, котилася вниз, вниз, до неймовірного. Болем проймає тіло. Блискавиця освітлює на мить свідомість. Оксана жахається, протестує. І нічого не може зробити! Нічого!
Тіло безвладне. Тіло не належить їй! Воно розтерзане, змучене, принижене.
Таке відчуття панувало лише якусь хвилю. І відкотилося в далину. Безладно майнули думки: Марія… пришелець… Євген… його сині дитячі очі… сині чи сірі… Чому Євген? Чому пришелець? Де вона? Що з нею?
Щось давило її, тисло. Важко було дихати.
Потім стало легше.
Вона розплющила очі.
Роман стояв біля ліжка, хутко одягався. За вікном блищали зірки. Оксана провела руками по своєму тілу, жахнулася. Вона роздягнута…
– Де я? Що зі мною? – простогнала вона.
Він кинувся до неї, припав вустами до руки, поцілував.
– Ти зі мною, голубко, – ніжно прошепотів він. – Завжди будеш зі мною. Ми одружимося. Я скажу мамі. Ти згодна, Ксеню? Ти любиш мене?
Темрява застилала очі Оксани. Хвиля сорому котилася в свідомості. Що з нею сталося, як вона могла? Яка сила кинула її в обійми цього хлопця? Така жага, такий порив… А потім… пустота… і огида… Де ж кохання? Де божество тайни? Де воно?
Вологі руки Романа… липкі вуста, винний дух… осквернене тіло…
Ніч, ніч… Що ти наробила?
Мелодія четвертаГОРЕ І РАДІСТЬ
– Оксано! Оксано! Зачекайте… Ви чуєте? Оксано… Здрастуйте…
– Здрастуйте, Євгене…
– Оксано… Я вже кілька днів хочу побачити вас… і не можу. Дома вас не застану, до нас ви не заходите. Тоді вийшло не зовсім гаразд…
– Не треба, Євгене…
– Ні, ні. То я винен. Захопився суперечкою, а ви скучали. З мого боку неетично. Пробачте мене, Оксано…
– Євгене, невже ви…
– Оксано, не виправдовуйте мене. Більше такого не буде. Якби ви знали, як мені радісно, що я зустрів вас. Дуже дивно. Так ніби ясніше стало надворі…
– Мовчіть, Євгене…
– Ні, дайте мені сказати. Я багато передумав. Я був несміливим. Думав, що це негарно – відкривати серце своє коханій дівчині. А тепер знаю – це прекрасно. Квітка відкривається сонцю, вона його любить… бо сонце дає їй радість і любов…
– Що ви говорите, Євгене? Як я можу це слухати?..
– Оксано, хіба я кажу погане? Та у вас обличчя змарніле… Чому? І в очах сум. Оксано, може, у вас щось не гаразд? Може, в чомусь є потреба? Я допоможу. Я розраю. Скажіть мені, що у вас трапилось?..
– Євгене… Мені боляче говорити вам… я думала, що він сказав…
– Хто він? Про що?
– Роман. Ваш брат…
– Роман? Я не розумію… До чого тут мій брат? Хіба він бачив вас ці дні?..
– Євгене… як мені тяжко! Я не знала… Ну та скажу. Ми з Романом одружуємось…
– Як? Заждіть… Що значить… одружуємось… А як же я?
– Ви? Євгене, я не можу… ви мене мучите…
– Оксано… ви жартуєте! Це нехороший жарт. Ну скажіть, що ви пожартували. Оксано!
– Ні, не жартую, друже… не жартую. І досить! До сить про це!
– Заждіть. Ще хвилинку. Як же так? Роман… хіба він любить вас? Адже це я вас… побачив… Пробачте, що я кажу! Пробачте! Я розумію, вас не можна не полю бити… Але Роман… Оксано, а ви… невже ви любите його?..
– Євгене, не питайте мене… Навіщо такі муки? Я належу йому… вам досить цього…
– Ви… належите… Оксано… я не розумію… Хіба ви річ?
– Як? Як ви сказали? Річ…
– Я образив вас? Пробачте, Оксано… Мені боляче, що ви сказали так. Ви не можете належати нікому. Ви вільна… Краса вільна… Вона належить тому, хто любить Її… і нікому… Але слово сказано… Я розумію. Так просто…
– Євгене…
– Я не знав, що це так просто…
– Євгене… ви нічого не знаєте…
– Оксано… Я не буду… Мені боляче. Темно в очах. Пробачте, я піду…
– Голубчику, Євгене, зрозумійте ж мене…
– Я зрозумів, Оксано. Я смішний… Я наївний… Хіба таких, як я, люблять? Над такими регочуть… Прощайте, Оксано…
– Зачекайте, Євгене… Євгене… Євгене-е-е…
Оксано, що ти зробила?
Плачуть дерева, плаче Дніпро, плаче небо, загорнувшись у сіру пелену хмар.
Жалібно стогнуть гудки пароплавів. Сумно шепоче віття каштанів. Співчутливо, скорботно кричить у небі, пролітаючи на північ, крук.
Оксано, що ти наробила?
Весь світ оповився жалобою. І не розвіється та жалоба ніколи. Сонце не вийде з-за хмар, не заспівають весільної пісні птахи, не звучатиме радісна мелодія в новонароджених барвах світанків.
Ніч у душі.
Оксано, серце моє… Чому ти це зробила?
Я до тебе хотів принести своє кохання… як скарб найцінніший, як чашу найдорожчу, що належить тільки тобі… тільки тобі…
Скарб лежить в пилюці, затоптаний і розчавлений… чаша розлите, пуста. І груди мої, ніби пустка, покинута давно людьми. Нема нікого там, скриплять під вітром двері, виє в комині хтось незримий, хтось жахливий…
Оксано… Життя моє… Я ж хотів повести тебе у чудовий сад моїх мрій. У сад Кохання. Я гадав, що ти знаєш про нього, мрієш про нього або хоч передчуваєш його… Оксано, хіба то любов… те, що ти сказала? «Я належу йому…» Ти така прекрасна, неповторна, осяйна… ти належиш йому… А могла б належати Безмежності… Я б повів тебе по стежині нечуваних мрій, показав би небачені скарби. І ти б належала тим скарбам, а вони – тобі. Оксано, горе моє! Як сказати тобі, як передати тобі, щоб ти збагнула печаль мого серця?!
Ти належиш йому?
Це неправда! Очі твої належать небу нескінченному, полум’яно-блакитному, щоки твої і вуста – степовому світанку, чоло твоє – цнотливим хмаринам літнього дня, коси – безмежним ланам пшениці і жита…
А руки твої! Пальці тремтливі твої! Навіть не скрипці належать вони, не звучанням чутливих струн. Не слухачам, що в залі ловлять жадібно сумні і веселі, трагедійні і пестливі акорди! Не їм! І не йому… не тому, хто цілуватиме їх, хто обніме їх, хто жадібно милуватиме їх! Ох, не йому!
Вони належать простору, струнам природи, мелодії радісної, кохаючої землі!
Груди твої належать життєдайним рівнинам і горам таємничим, суворим! Вони б сповнили твої груди жагою зростання і цвітіння, мудрістю плоду і завершення, нектаром безсмертя і таємниці…
Оксано, муко моя!
Я пішов би з тобою, я полетів би з тобою такими путями, якими може провести лише кохання, лише любов… Хіба ти не знала цього?
Ніщо не зупинить закоханих, сповнених полум’ям любові! Ми подали б самому Сонцю руки свої, назвали б сестрами найвіддаленіші зірки.
А ти пішла. Пішла заплутаним шляхом. У ніч…
Що ти хочеш знайти там?
Не знаю… Не бачу. Не чую…
Оксано, що ж робити мені? Скажи, що робити мені? Де я знайду тебе, де зустріну, за якими хребтами? Як без тебе пройду по цій землі… по спустошених просторах, по збляклих полях, по садах, де пелюстки оббиті нещадним ураганом на землю?..
Я знаю як!
Забуду тебе. Викину з серця тебе. Думатиму про людей, про майбутнє, про атом і безмежність, про природу і далекі планети. Тільки не про тебе. Іди з ким хочеш, роби, що хочеш. Тебе нема. Не було. Не буде… Що? Що я кажу? Що ти говориш, серце?
Оксано, Оксано, що ти зробила?..
(З щоденника Євгена)
…Скільки минуло з того часу, як я почув, що вона…А втім, що це я пишу? Хай іде… Все переклекотіло, перебушувало.
Здається, ніби вічність минула. І разом з тим – ніби одна мить. Пролетів ураган, прокотився наді мною… Тихо. Чи, може, то лише здається? Може, то ілюзія? І в серці чатує звір, щоб прокинутися в певний час?
Ні, ні…
Я не гніваюсь, не ревную, не страждаю.
Але я люблю її.
Щось в глибині іронізує, насміхається, підбурює. Ти любиш, а хтось користується… Геть, нікчемо! Яке ганебне слово… Користується… користь…
Який би я був сам перед собою, якби любив лише для себе, для «користування»? Звичайнісінький єзуїт!
Так, так. З надрів душі пливе всяка атавістична каламуть, бентежить, вимагає свого, для себе.Та я не дамся тобі на підмову! Геть від мене, маро!
Вонавільна, вона має серце, вона вибирає свій шлях.
Хай іде, хай шукає…
Роман зупинив мене сьогодні. Намагався щось пояснити, довести.
Я спокійно дивився йому в очі. Чого йому треба?
– Ти щасливий? – запитав я.
Він мовчав. Дивився вбік. Потім, скрививши губи, легковажно сказав:
– Бачиш, Женько, щастя така штука, що її не візьмеш в руки…
Я не захотів з ним розмовляти. Про що?
…Мама через знайомих «влаштувала» мене в симфонічний оркестр. Піаністом. Я не захотів. Був страшенний скандал. В ньому взяв участь батько. Мене умовляли, мені казали про честь сім’ї, про кар’єру, про славу. Я твердо відмовився.
Чому?
По-перше, хоча б тому, що за мене потурбувалися, що мене привезли до «місця призначення» в колясці. Все’дно, що альпініста на вертольоті на Ельбрус. Хороший «спортсмен» буде з такого альпініста? По-друге, противно, гидко. А по-третє, не хочу я працювати так, як деякі. Мені хочеться нового, бурхливого, незвіданого!
Хай такі, як Роман, користуються послугами, проштовхуванням, блатом. Я не піду слизьким шляхом. Він уже кандидат фізико-математичних наук. В тридцять років. Незабаром буде і доктором. Безумовно. Але чиїм умінням, чиєю силою? Батько. Все батько. Про це ж знають його колеги, друзі. А він навіть не червоніє. Чому він не червоніє? В кого він вдався? Адже ми одних батьків діти. Одне виховання. І зовсім протилежні запити, бажання, погляди…
Дивно це. Незрозуміло. І тривожно. Віковічна легенда про двох братів, які протистоять один одному.
І в головному – він теж став на шляху. Він вкрав у мене її. Вкрав. Підло, низько, підступно…
Що це я пишу? Для чого? Я ж хотів не згадувати, не бентежити серця. А воно знову плаче, стогне, виливає свій жаль. Інколи думаю: може, я просто заздрю?
Ні. Я чесний перед собою, перед сумлінням своїм. І моя зневага до вчинків брата, до його духовного убожества – відбиток моїх поглядів.
Куди ж мені йти, куди прикласти руки, розум, серце?
Зустрів сьогодні Н. Один з колег Романа. Тільки не зрівняно чесніший від нього. Батько казав, що він надзвичайно здібний. Що руки в нього золоті. Що кожен експеримент проводить чітко, як робот. Така характеристика мені не по душі, але раз хвалять хлопця, значить, є за що. У всякому разі, з ним цікаво.
Ми з ним згадали мої іменини. Оповідання, яке я прочитав тоді. Н. сказав поблажливо:
– А ти знаєш, непогано. Цікаво. Але… як би тобі сказати… це своєрідне завихрення розуму. Гіпертрофація деяких уявлень. Перенесення земних, чисто людських уявлень в безмежжя. Ти буквально одухотворяєш безмежжя, ти населяєш його безліччю еволюцій. А по якому праву?
– До чого тут право? – обурився я. – В кого я повинен питати права? Я так відчуваю, я так бачу. Я так хочу зрештою…
– Мало чого ти захочеш? Або подібні до тебе «філософи»…
Він сперечався зі мною спокійно, холоднувато. Той холод проглядає і в його прозорих насмішкуватих очах, в його іронічно стиснутих вустах.
– Не треба вигадок, – повчав він мене. – Не треба спекуляцій. У нас є почуття, дані нам природою. Є розум, щоб посилювати ці почуття з допомогою приладів. Всо в видимості. Все можна пізнати, моделювати. Ми – люди – випадковість. Закономірна випадковість. Порівняй себе чи мене – і Всесвіт. Ми – ніщо. Ефемери. Наш вік – шістдесят чи вісімдесят років – мить. Були, нема. Все, що ми створюємо – культура, наука, цивілізація, – міраж. Згадай минулі імперії, цивілізації. Де вони? Де їхні картини, будівлі, храми, знання? Розвіяне вітрами, засипане землею, забуте. Так буде й з нами. Не треба ілюзій…
– Для чого ж ти живеш? – запитав я, холонучи від жалю, що можна жити з такою свідомістю.
– Як – для чого? – здивувався Н. – Мене не питали, народити чи ні. Я з’явився по невблаганному закону необхідності. А тепер – повинен жити і діяти. А поскільки моя особа почала жити в певному поєднанні явищ, речей, істот, які називаються суспільством, тобто складають якийсь організм, – я повинен або виконувати веління цього організму, або вийти з нього, тобто покінчити самогубством. Самогубства я не хочу. Мені приємно жити…
– Для чого?
– Просто так. Приємно. Приємно вудити рибу. Приємно складати прилади. Приємно цілувати дівчат, кататись на лижах, дивитись в небо, на зорі, купатись в морі, приємно відчувати силу, міць, енергію, приємно БУТИ.
Я помовчав. Думав. Що ж, в його словах – маленька правда. Але ж це проживання, а не життя. Невже він не розуміє, що Життя – це зовсім інше? Я запитав:
– Але ж це закінчиться?
– Ну то й що? – знизав він плечима. – Інші продовжать моє відчуття.
– Але ж мільярди людей не так відчувають? Вони голодні, холодні, ненавчені, нещасні, покриті брудом…
Н. розсердився.
– Для цього ми й творимо революцію. Спочатку в суспільстві, а потім в науці. Щоб дати радість буття всім. Щоб не було ні голоду, ні холоду…
– Цього мало, – сумно заперечив я. – Це лише зовнішнє. І коли людина добуває собі харчі і притулок, вона починає думати вищими категоріями…
– Ось коли нагодуємо всю Землю, – засміявся Н., – тоді почнемо думати «вищими категоріями». А взагалі, з тобою цікаво. Послухай, Женю, у мене цікава думка. А чого б тобі не йти до нас на роботу. Га?
– Топити груби? – поцікавився я.
– Та ні. Музично-фантастичним каталізатором. Щоб руйнувати, перемішувати нашу програму. А то ми, справді, не можемо вискочити з колії, проробленої в минулі роки. А треба частіше вискакувати з цієї колії, шукати нову…
– От бач, все-таки й на тебе подіяло, – пожартував я. – А твоя пропозиція заманлива. Подумаю. Тільки тоді в інституті фізики треба створювати ще один відділ…
– Відділ безвідповідальних експериментів, – підхопив Н.
Так, жартуючи, ми й розійшлися…
Сиджу самотній в кімнаті. Всі вже сплять. Тільки Клава, наша домробітниця, щось робить на кухні. Я чую, як вона шарудить за стіною. По-моєму, найчуліша людина в нашій сім’ї. Я помічаю, що вона завжди стає на бік скривдженого. Хоч мама на неї і кричить, а вона не звертає уваги. Принципова…
У вікні, між каштанами, блимають зірки. Небо глибоке, таємниче. Між дахами будинків воно особливо кличне, захоплююче. В такі хвилини особливо відчуваєш неправду таких поглядів, як у Романа або навіть у Н.
Ні, ні, не лише у видимості Світобудова. Вона незміряна. Вона нескінченна. Вона глибинна. Космос – як неосяжний діамант з безліччю граней. Він міниться, переливається, манить, обіцяє. Але здобуває його таємниці лише той, хто стверджує, хто сміливо визнає таємничу Безмежність. І не лише визнає, а й приймає її в серце…
Я заплющую очі. Намагаюсь охопити розумом неосяжний простір…
…Серед зірок, галактик, серед грандіозних мегасистем Безмірі пливе наша Земля. Наша планета. Кудись прямує, розвивається, живе, взаємодіє з Всесвітом.
З якою швидкістю? В якому ритмі? Хто скаже про це?
Ніхто.
Не знає ще наука, не може відповісти – що таке Час, що таке Простір.
Почуття очевидності, продовжені до безмежності, приводять нас до абсурду. Грандіозне покривало тайни накинуте на Світобудову. Справді, чутливі очі приладів заглядають уже на мільярди світлових років у простір, наука розгортає перед нами нескінченні сувої минулих тисячоліть, мільйонноліть, і не бачить вражений розум ні початку, ні кінця еволюції Сущого! Як узгодити все це, як збагнути шлях людини серед гігантського лабіринту Буття?
Не простий це шлях.
З якою швидкістю рухається наша Земля? Тридцять кілометрів на секунду навколо Сонця чи двісті разом з планетами і Сонцем навколо галактичного центра? Чи тисячі кілометрів разом з галактикою, чи ще більше з метагалактикою?
Йдучи далі, ми доходимо до неосяжних величин, за гранню яких речовина переходить в стан поля, де, згідно з нашими уявленнями, не може бути ні життя, ні взагалі світу форм. Знову протиріччя, знову таємниця!
Невже ми безсилі пізнати Світобудову? Невже Н. і такі, як він, кажуть правду, стверджуючи обмеженість можливостей людини та її чуттів? Невже даремні зусилля тисяч і тисяч учених, митців, великих творців, філософів? Невже ми присуджені вічно сидіти в світі форм, сковані ланцюгами міри, числа і ваги? Невже вогняний розум Людини довіку буде в полоні у невблаганного Сатурна – володаря Часу, який з давніх-давен пожирає дітей своїх? Невже не знайдеться в нашому світі, не родиться з надрів Матері Геї Зевс-Прометей, який покінчить з сваволею підступного бога?
Наш розум підказує, а серце стверджує: так не буде! Вся історія планети, вся мільйоннорічна важка дорога живого світу до розумної істоти – лише перший крок на шляху великого пізнання. І жахливі труднощі того шляху, муки і битви за Істину – лише запорука грядущих здійснень, свідоцтво славетної долі Людини…
І чи не прихована в міфі про Кроноса-Сатурна віра древніх мудреців в остаточну перемогу над Часом-Кроносом? Справді, цей міф стверджує, що Кронос лише до тих пір буде пожирати дітей своїх – тобто живих істот і все суще – доки вони не обдурять його. Доки не віддадуть йому замість живої істоти лише камінь, загорнутий в пелюшки. Тобто, обманливий світ форм, плинність його. А справжня людина – маленький Зевс – стане недосяжний для Кроноса, бо Людина стане над Часом, скине його з престолу Володаря Світу. Це й буде здійснення моєї фантастичної мрії, світу Всебуття, коли люди зможуть вільно міняти свої форми, оболонки, омолоджуватись, переходити з одного світу в інший, з одного виміру в інший, коли вони, справді, будуть господарями Безмежжя. Я знаю – це буде. Всі мислителі мріяли про цей чудовий час!
Песимісти ниють. Вони не бачать, звідки можна брати такі переконання, таку віру в торжество Розуму. Але ж все просто!
Адже не самотужки пробираємось ми в хащах буття? Адже не самотні в безмірі, серед неосяжного Космосу!
Вічність не лише попереду. Вона й позаду. Вона була, є й буде. Тільки подумати – вже минули незліченні еволюції в різних світах. Незліченні…
Виникали сонця, планети, розумні істоти. Вдосконалювались, переходили на вищі і вищі щаблі розвитку, боролися з хаосом, перемагали час. І, пізнавши закони єдності, сплітали свої зусилля в спільний ієрархічний ланцюг. Велике Кільце!
Велике Кільце – не химера, не мрія фантаста. Воно – велика реальність! Воно – основа еволюції, творчості, краси! Вогняні вихори думки, творчості не пропадають, не гинуть безслідно. Вони зберігаються в резервуарі простору. І той резервуар, та скарбниця Безмежжя готова відкрити свої дарунки сміливим синам Землі, якщо вони приєднують свої сили і знання до єдиної ріки Всесвіту. Коли вони вийдуть з свого космічного яйця, проб’ють шкаралупу роз’єднання!..
А з глибини свідомості пливе єхидне запитання… Воно хоче мати докази для таких стверджень. Воно хоче бачити пришельців з інших світів. Воно хоче говорити з ними…
Справді, можна поставити запитання: чому вони не доводять нам своє існування? Чому не з’являються перед людьми, не допомагають їм, не проголошують того, що досягли самі?..
Що ж, на таке запитання дуже проста відповідь. По-перше, вони, напевне, допомагали людям Землі, і дуже багато. Особливо в перших кроках. Спогади про це є в легендах, в релігійних переказах, в деяких залишках. По-друге, людина повинна сама переконатись в багатьох істинах. Інакше це не стане нашим знанням. Це буде позичене знання, взяте без праці. Уявити, що нам передаються скарби інших світів, на які ми ще не маємо права по рівню свідомості? Це страшно! Ми станемо маріонетками! Ми станемо паразитами іншопланетної скарбниці! А доля паразита – падіння і знищення. Будь-яка клітина тіла повинна бути активною, давати своєму тілу силу, вміння, енергію. А якщо ні – така клітина загниває. І викидається з організму.
Так і у Космосі. У всій Мегасистемі Буття. Я певен, я переконаний.
А зустріч? Ми, може, просто шукаємо не там, де слід. Ми націлюємо радіотелескопи на далекі зірки, планети, слухаємо простір… Ми хочемо бачити пришельців у незвичайному, в дивовижному, в неймовірному, в громі ракетних двигунів, в польотах «літаючих дисків», в космічних феноменах. А може, треба шукати не там. Або не лише там?..
– Може, успіх прийде, коли шукати в звичному, в найпростішому, в тому, що ми давно знаємо. В житті, в буденному…
Які чудові шляхи стоять перед пізнанням! Які захоплюючі відкриття належать здійснити нашому поколінню!..
Сьогодні був у інституті фізики. Говорили з хлопцями, потім, жартуючи, пішли до начальства. Саме жартуючи, А треба серйозно. Пропонували відкрити відділ вивчення взаємозв’язку ритміки, музики і людини, тварин, рослин.
Начальство посміялося, прогнало нас.
– Нам ніколи займатися прожектами, – повчально сказав професор Колотенко, сухорлявий, схожий на сокиру, вчений. Він заступник директора. – Хочете – пишіть фантастичні твори. А у нас – план. Що? На добровільній основі? Без грошей? Ще гірше! Самодіяльність, безплановість. І взагалі – це не наш профіль. Це зв’язано з людиною. З живим світом. А в нас – фізика.
Професоре, шановний професоре! Навіщо ж тоді фізика, якщо вона не зв’язана з живим світом?
Хлопці запропонували мені піти в інститут біофізики. Я вже розігнався був, а потім по дорозі зустрів старого знайомого, Юрка Бондаренка. Він учився в консерваторії, але закінчив раніше від мене на кілька років. Цікавий хлопець. Ще підлітком був у партизанах. Тепер повернувся в рідне село, керує там клубом, піднімає культуру. Каже, що дуже цікаво. Пропонує поїхати в село мені. Я зацікавився його пропозицією. І розповів про свої думки… Про ритміку праці, про вплив музики, про досліди, які треба було б ставити з людьми, з рослинами. Справді, всім же відомо, що людям іти під марш веселіше, легше. Чому? Звідки береться енергія? Дехто скаже, що це самогіпноз. Але це не так. Певно, гармонійна енергійна музика збуджує в організмі, в просторі додаткові запаси енергії. Весь світ – ритм. Гармонійний чи дисгармонійний. Від нас залежить, який вибрати. Звичайно, ніхто не вимагатиме, щоб зараз над полями, скажімо, звучали симфонії для активізації злаків. Але ж для початку можна провести експеримент в оранжереї, на невеликій дільниці. А потім і на полі. Виростити помідори, чи картоплю, чи яблука, чи жито, чи навіть курчат з музикою і без, а потім порівняти. Під мелодію Чайковського, Моцарта, Баха – і під сучасний західний джаз. Під чарльстон, твіст! І порівняти результати! Я певен – вони будуть разючі!
А потім – перейти до людей. Це лише початок пошуків зв’язку ритміки, мелодії з життям. Потім можна перейти до складніших явищ.
Юрко страшенно зацікавився моїми думками. Він сказав:
– Все це можна робити в селі. Я допоможу. Хлопці і дівчата – орли. Своїми силами здійснимо. Їдемо, брате. Не пожалкуєш!.. Поїду…
В гостях у Юрка. Село на Правобережжі. Мені дуже сподобалось. На лівому березі – голубі пасма лісів, зеленкувата стрічка Дніпра. А тут – степи, степи. Золота стерня, сади з червонобокими яблуками, верби понад шляхом.
І ще – могила. З дивним написом: «Солдат-композитор Микола Горенко». На камені завжди квіти. Живі. Юрко розповів мені історію цієї могили. Ціла повість.
Мені стало чомусь соромно, коли я почув цю повість. Думав цілу ніч, судив сам себе. Треба вчитись такій полум’яній вірі в життя, як Юрко, як ці люди, що кладуть живі квіти на могилу. Треба бути таким, як цей воїн, що став безсмертним в серцях людей. І відкинути геть печаль, страждання, песимізм. Живі квіти на могилі – ось символ. Будь таким. Радість. Тільки радість. Я віднині заперечую горе. Його нема. Не повинно бути. Справді, навіть найтяжче горе проходить, забувається, розвіюється. Отже, воно мара. Але в той час, як воно панує, людина віддає цій марі безодню енергії, своїх найкращих сил. Традиція. Дика, непотрібна. Скажуть, горе – це природно, це вияв ставлення людини до покійного! Хай так! Але ж знову повторюю, що скоро забувається найбільше горе-нещастя. То чи не краще взагалі не допускати його до серця. Радість оновлення, радість творчості, радість продовження життя повинна панувати над горем втрати. Ті, які полягли, які загинули, безумовно, не хотіли б, щоб над їхніми могилами звучали плач і голосіння.
Віднині я не хочу горя. Хай живе радість!
Я дав згоду Юркові залишитись в селі. Будемо готувати районний симфонічний концерт. І пробувати свої досліди. Цікаво жити. Попереду – чудові можливості…
Сьогодні прийшов лист від мами і від Романа.
Мама плаче, бідкається, свариться. Вона називає мене білою вороною і ще чимсь. Пише, що я зрадив рід, що я викинув на смітник всі її турботи про мене, про моє майбутнє.
Жаль мені її, але що я вдію, коли вона сліпа. Коли вона не розуміє, де моя доля…
І ще… Роман запрошує на весілля… чи то пак на заручини… Весілля буде в кінці жовтня. Прийдуть академіки, доктори, всякі діячі. Буде, як пише Роман, «урочисто». І, звичайно, Роману забезпечено новий східець. До доктора.
Що ж, поїду. Подивлюсь ще раз на неї. Подивлюсь в очі її. І побажаю щастя їй. Щастя! Яке в неї щастя? В чому?
Я так і не встиг почути з її вуст, що таке щастя. Що сталося, як сталося, чому? Оксано, серце моє! Що ти зробила?..
Стій. Стій, Євгене. Ти знову даєш волю атавізму. Ти забув, що недавно писав? Радість, радість, радість!..