Текст книги "Хто ти?"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 33 страниц)
…Дивний сон мені приснився.
Ніч. Навколо зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко. Безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватись з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.
І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Він, гребонувши копитами землю, зупинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.
Куди лечу – не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже ніякі перешкоди, ніякі муки.
Та ось позаду чути громовий голос. Він кричить:
– Повернись! Повернись, я наказую тобі!
Дивлюся назад. Навздогін скаче рогата, страхітлива потвора. Вона сипле полум’ям з рота, погрожує, наздоганяє.
– Ніколи! – відповідаю я. – Краще згинути на волі, ніж століттями гнити в рабстві!
Потвора вже близько. Ось вона схопить мене. Тоді я підіймаю руку. В ній з’являється запалений смолоскип. Я кидаю вогонь в морду потворі. І все зникає…
Нема фортеці. Нема коня, потвори. Я стою серед неосяжного поля. Хліба – золоті, ніжні, котять хвилі під вітром. На небі – сонце.
Звідки такий сон? Звідки дивні, незрозумілі символи?
А втім – чому незрозумілі? Дещо ясно. В символічному висловленні мені бачиться мій власний стан. Моя незгода з близькими, з їхніми поняттями, переконаннями, діями. А втім – не буду про це. Не треба. Може, воно якось владнається, вляжеться, перейде. Треба шукати коня баского, треба готувати смолоскип, щоб зуміти прогнати потвору міщанства і егоїзму…
А все-таки дуже цікаво, як виникають такі сни? Чому так мало працюють над цими проблемами? Якби я не вчився в консерваторії, то став би біофізиком. Саме біофізиком. Щоб поєднати живе і неорганічне. Щоб зрозуміти глибини психіки. Коли ми їх розгадаємо? Як? Кібернетики бажають іти – і йдуть – шляхом моделювання механічного… а мені здається, що це примітив. Людина – всеосяжна істота, і її треба вивчати також всеосяжно. І, насамперед, з позицій мистецтва. Так, так, я твердо переконаний, що до Людини треба застосувати ключ мистецтва, краси, гармонії…
А сни – це цілий світ. Неосяжний, глибокий, таємничий. Це ж третина людського життя. Хіба можна зводити цю третину до відпочинку, до марення. Ні, це, напевне, дуже цікавий стан, ще зовсім не вивчений наукою… І в ньому, безумовно, є свої закономірності. І свої таємниці. Кожен знає, що в снах ми часто думаємо над такими проблемами, яких не можемо вирішити в стані нормальному. Вчені приносять «звідти» рішення складних формул, композитори чують нові мелодії, художники бачать ідеї картин, люди згадують забуте, бачать приховане. У снах ми сперечаємося, роздумуємо, шукаємо істини, б’ємося, приймаємо рішення.
А чи не може бути, що в стані сну ми єднаємося з іншими світами. Наша психіка, точніше фізична свідомість, спочиває, перебуває в інертному стані… а деякі ділянки свідомості сприймають радіацію, імпульси інших планет, інших вимірів. Все це передається у просторі через універсальне поле, Х-поле, через поле Праматерії, як говорили древні. Вони ще казали: «Пізнай самого себе». Як просто і сильно сказано. В Людині приховано Безмежність. Хіба не так? Адже кожна людина повторює в ембріональному стані всю праісторію людства. Вона – Безмежжя в потенції. Вона – єдина з Всесвітом…
…Знову берусь до запису. Перечитав попереднє і бачу, що мої думки мають сенс. Єдність Людини з Всесвітом – не абстракція. Це абсолютно конкретний процес, явище.
Думка ця спалахнула сьогодні, коли ми з друзями пливли по Дніпру на теплоході. Я сидів попереду, дивився на Сонце. Воно сідало за обрій, червоніло, наливалося важкими фарбами, багрянило луки. І я – не знаю як – раптово, несподівано, нез’ясовно – відчув свою єдність з Сонцем, з Землею, з світом. Відчув, що Сонце тримає мене в собі, і не лише мене, а Землю, всі планети, все, що є…
Я вагомо відчув його поле тяжіння, а себе – як частку, як електрон, як невіддільний елемент цього гігантського життя Сонця…
Ех, мало в мене часу, мало знання, мало можливостей! Якби можна одразу оволодіти і фізикою, і живописом, і естетикою, і політекономією, і астронавтикою, і парапсихологією! Скільки таємниць стукають у свідомість сучасного людства!
А наука майбутнього, напевне, буде всеохоплюючою, синтетичною! Тільки так треба. Не можна розділяти єдине тіло Пізнання. Той в ліс, а той по дрова! Фізик – своє, а художник – своє! Нова наука, наука комуністичного світу, буде терпимою, мудрою, широкою. Як багато вона буде вміщати! Як глибоко пізнає Людину і Космос. Серце б’ється сильно, тривожно. В серці моєму звучать дивні образи, мелодії. Напишу оповідання… Про своє бачення світу, про друзів з інших світів. Хай буде. Друкувати не стану ніде… а найближчим друзям прочитаю… Найближчим… а може, найближчій…
Я п’яний. Я смішний. Я радісний.
На випускному вечорі познайомився з нею.
Скільки я думав про це. Навіть боявся думати. Я ходив за нею, як тінь. Я боявся наблизитись до неї. А тепер – я знайомий з нею. І вона обіцяла прийти до мене. Не хочу думати, мріяти далі, глибше. Щоб не розчаруватися. Щоб не злякати свого щастя…
Ти щасливий, Євгене?
Щасливий, щасливий…
А що таке щастя? Чому люди так прагнуть до нього? І як хто розуміє його?
Для одного – воно в багатстві, у володінні речами, людьми, у славі, в самолюбуванні.
А для мене – у єдності. Знову та ж сама нота: єдність. Гармонія. Злиття різних звуків у мелодію.
Не треба так багато говорити, писати. Сказане, написане – втрачає свою неповторність, свіжість. Воно – в’яне.
Її звати – Оксана. Ксеня. Ксана. Очі – кришталеві небесні акорди. Коси – спів пшеничного лану, сюїта серпневого сонячного дня. І вся вона – ранкова зоря, безмовність світанку…
Може, вона і буде для мене вогнем, яким я осяю свій шлях. З нею буде легко йти по дорозі життя. З нею радісно буде творити. З нею не страшні ніякі невдачі, перепони.
Тихо. Цить, замовкни, уяво…
…Повертається. Повертається Оксана. Вона – лауреат міжнародного конкурсу скрипачів. Написала мені листівочку. І не забула про запрошення. Вона прийде на іменини. Ні, це дивно, неймовірно. Треба берегти незвичайність нашої зустрічі. Треба не зводити її до банального. Тільки тоді це буде вічно. Вічно…
Вони переступили поріг, і мати одразу накрила Євгена мокрим рядном.
– Як так можна? Іменинник – і повіявся десь. Друзі ждуть. Пора починати…
Син розгублено виправдовувався:
– Пробач, мамо. Я затримався. Ось за нею заходив… Познайомтесь. Оксана. А це моя мама…
Оксана виступила з-за спини Євгена, подала руку матері. Та критично оглянула дівчину, в очах її заблищали іскорки зацікавлення.
– Поліна Михайлівна, – відрекомендувалась вона. – Дуже приємно. Я й не знала, що в мого Женьки такий смак. Тихий, тихий, а дивись – отаку царівну знайшов…
Оксана почервоніла. Євген благально прошепотів:
– Мамо…
– Мовчу, мовчу. Оксанко, прошу сюди. До цієї кімнати. Хвилиночку заждіть, я вас проведу…
Дівчина несміливо переступила поріг прихожої, а Поліна Михайлівна накинулася на сина.
– Хто це? Яка красуня! Дуже рада за тебе. Хто її батьки? Мабуть, видні люди?..
– Та ні, мамо. Її мати – санітарка. А батька нема…
Пухке лице Поліни Михайлівни скисло. Вона скорбно примружила нафарбовані вії.
– Поспішаєш, синку. Все поспішаєш. Романтик ти. На личко задивляєшся. А що люди скажуть? Не можна ж приводити дівчину, а потім – геть її. У нас не така сім’я…
– А я не думаю з нею розлучатися, – сердито сказав Євген. – Ти, мамо, не говори мені такого. Я не люблю…
– Ну от, ну от, – сплеснула мати долонями. – Навіть на іменини ти псуєш мені настрій…
– Іменини мої…
– Будь ласка. Егоїст. Ти так завжди.
– Мамо, вона жде…
– Іду, йду. Скажи ж, хто вона? Студентка чи працює де?
– Вона скрипачка. Лауреат міжнародного конкурсу.
Поліна Михайлівна просіяла.
– Чого ж ти одразу не сказав. Воно й видно – талант. Принцеса. З такою не стидно показатись людям. Іди, іди, синку, веди її до друзів…
Євген метнувся до кімнати. На серце лягла якась тінь після розмови з матір’ю. Так було завжди. Кожен порив Євгена, кожна його мрія зустрічалася іронічно, з зітханням, з повчанням, як треба жити. І навіть таке свято, як зустріч з нею, було затьмарене.
Оксана поглянула на Євгена. Усміхнулась ласкаво. І одразу все темне одлетіло, розвіялось. Хлопець показав на двері до їдальні.
– Сюди, Оксано. Там уже зібралися…
– Мені незручно, – прошепотіла вона. – Там всякі вчені, фізики, академіки… А я…
– Академіків нема, – засміявся Євген. – Тільки молоді хлопці й дівчата. З інституту кібернетики, з інституту фізики, з консерваторії. Ходімо…
Євген відкрив двері. Його зустріли веселим гамором, вигуками.
– Покарати, покарати іменинника!
– Пляшку коньяку випити за один раз!
– Поцілуватися з конем Богдана!
А коли побачили Оксану, в кімнаті запала тиша. Дівчина розгубилася. Євген розвів руками, кашлянув. Дівчата ревниво розглядали струнку постать Оксани, її вродливе обличчя. З-за столу рвучко встав високий гарний хлопець, кинувся до неї, сказав:
– Ого! Євген! Чому мовчиш? Язик проковтнув? Воно й не дивно!
Він подав руку Оксані, ґречно запросив її до столу.
– Будьте, як дома. Я Роман, брат оцього розгубленого юнака. А ви?
– Я Оксана.
– Друзі, прийміть до свого гурту Оксану. Сідайте ось тут, біля мене. Вільне місце. Женя, твоє місце там, головне…
Оксана сіла до столу. Роман підсунув до неї прибор, обпік гарячим поглядом. Вона опустила очі, скоса розглядала присутніх. В кімнаті знову точилася жвава розмова, Поліна Михайлівна і стара повна жінка – домробітниця – носили до столу закуски.
Євген сів на чільному місці сам не свій. Відчував себе обійденим, ображеним. Чому від нього забрали Оксану? Чому так нахабно поводить себе Роман? Це нечесно. Це неетично…
– Ну що – почнемо? – підвівшись, сказав Роман. – Іменинник у нас несміливий, я буду тамадою. Наливайте бокали, чарки. Готуйтеся до бою. Євгену сьогодні двадцять п’ять років. Вік такий, коли переходять до серйозності, до солідності. Побажаємо імениннику серйозності!
Хлопці і дівчата усміхалися. Євген хмурився, не піднімав чарки. Оксана помітила це, запитала:
– Євгене, чому ж ви не п’єте?
– Я взагалі не п’ю, – відповів Євген.
Роман хвацько вихилив велику чарку перцівки, крякнув, голосно сказав:
– Він у нас монах. Аскет. Три роки тому вперше випив чарку, позеленів, скривився… і відтоді – в рот не бере! Але то не біда! Нам більше буде! Оксано, не звертайте уваги, пийте…
– Ні, чому все-таки ви не п’єте? – наполягає Оксана.
– А для чого? – по-дитячому запитав Євген, оглядаючи ясними очима присутніх.
– Дуже дивно, – сказала грайлива дівчина з пофарбованим волоссям. – Для чого ж ти нас запросив? Щоб дивитись на тебе? Ми тебе й так бачили часто!..
– А хіба відзначать іменини можна лише п’янством? – похмуро бовкнув Євген. – Можна поговорити, посперечатися…
– Спочатку вип’ємо, – зняли ґвалт хлопці, – а потім будемо сперечатися! Веселіше стане!
– А про мене такі веселощі штучні, – заявив Євген, наливаючи собі лимонаду. – Це гальванізація, ін’єкція. Треба, щоб людина веселилася природно!
– Доморощений філософ, – підморгнув Оксані Роман. – Ви не слухайте його. Нудота!
– Вікна розуму мусять бути чисті, – огризається Євген. – А ви запльовуєте їх алкоголем. Хіба не так? А через брудні вікна що там побачиш? Тільки каламуть!
Гості вже випили по чарці, по дві, в голові у них приємно закрутилося. Вони слухали слова іменинника зверхньо, поблажливо. Посміхалися, з апетитом поїдали закуску. На протилежному від Євгена боці стола зав’язалася якась суперечка між фізиками. А Оксана все ще тримала свій бокал, розгублено поглядаючи на Євгена.
– Пийте, – шепотів Роман. – Не слухайте марення. То гра в оригінальність…
Оксана зиркнула на Євгена. Він сидів, нахмурившись, не дивився ні на кого. Чому він такий? Чому? Адже і Роман веселий, і всі друзі. А він… Для чого показувати себе смішним в компанії?
Вона поглянула на Романа. Він відповів їй довгим, жагучим поглядом. Їй не був неприємний той погляд. І сам він був гарний, ґречний, гармонійний. Класичне обличчя, рівний ніс, чорні очі, чорні кучері. Дуже гарний…
Він прикрив віями очі, прошепотів:
– Пийте, Оксано. Хай буде вам весело…
Вона підняла бокал, звернулася до Євгена…
– Євгене, за вас. За ваше щастя!
Іменинник стрепенувся, щось хотів сказати. Ніби бажав утримати її від чогось. І не посмів. Оксана випила бокал до дна. Червоні вуста її блищали. І одразу вона стала трохи… земнішою. Зникло щось незриме… Одлетіло, випарувалось… Чари розтанули…
«Ось воно, – з болем подумав Євген. – Те, чого я завжди боявся. Банальне, звичне, буденне».
Розмова ставала гарячішою. Молодий фізик Василь, товариш Романа, палко жестикулюючи, щохвилини поправляючи окуляри на кирпатому носі, кричав:
– Все можна моделювати. Все! Весь світ. Кожну тварину, кожну рослину, кожне явище. І людину! Кібернетика охопить собою все! Це універсальна доктрина!
– Захоплюєтесь, – заперечив студент консерваторії, знайомий Євгена. – Ви переносите успіхи кібернетики на всю природу, на всі явища. Навіть на мистецтво…
– А що ж! Що таке мистецтво? Певна сума інформації про навколишній світ! У різноманітних поєднаннях, виявах. От і все!
– Це вульгаризація!
– Дурниці! Треба брати світ таким, як він є. Для чого вигадувати якісь романтичні казочки, ідеалістичні теорії? Кібернетика пояснює все!..
– Вона пояснює лише те, що підвладне їй, – різко сказав Євген. – А до іншого їй зась!
– До чого ж іншого? – іронічно запитав Роман.
– До творчого процесу, – сказав Євген.
Василь повчально підняв палець вгору, потім ткнув ним в Євгена.
– Експеримент заперечує тебе, брат ти мій! Уже є кібери-поети, шахісти, композитори! Творчий процес теж моделюється!..
– Абсурд! Те, що вам щастить моделювати, ніякий не творчий процес. Це примітивне штампування, переспівування відомого, фактично крадіжка – літературна чи мистецька. Таку «творчість» можна запрограмувати в машину. А я маю на увазі справжню творчість. Інтуїцію. Неповторний процес відкриття нового, оригінального. Спалах розуму.
– Туман, – махнув рукою Василь. – Словесний туман. Ти сам не знаєш, що говориш. Інтуїція. Що таке інтуїція? Де вона?
– А що таке розум? – парирував його запитання Євген. – Де він? Ти його бачив?
– Ми бачимо його результати. Його дію.
– І дію інтуїції ми теж бачимо. Кожен справжній вчений скаже це.
– Євгене, – ліниво втрутився Роман у суперечку. – Ти, брате, дилетант. Чого сунешся в кібернетику? Ти ж музикант…
– При чому тут кібернетика? – огризнувся Євген, блиснувши очима. – Йдеться про світ, про людину, про мистецтво. Він хоче звести все до кібернетики, а я кажу, що світ можна і треба пізнавати з різних точок зору. Чому ви будуєте схематику світу лише з позицій фізики?
– А як же ще?
– А хоча б з позиції музики?
– Ану-ну, валяй, пояснюй! – закричав Василь. – Цікаво, як це ти викладеш!
Оксана пливла в хвилях суперечки, нічого не розуміючи. Вино паморочило голову. Все навколо зливалося в химерне мерехтіння. За вікном хиталися каштани, миготіли неонові ліхтарі, сміялися перехожі. Для чого Євген сперечається? Чому він так відстоює свою точку зору? Самозакоханий, мабуть. Повстає проти всіх. Життя веселе. Життя просте. І легке. Треба жити легко.
Як їй весело було в Парижі. Овації, успіх, поздоровлення. Ні, не треба муки, боріння! Летіти, летіти до щастя!
– Все буття – єдність, – говорив тим часом Євген. – Ідеальна мелодія. Неосяжна. Безмежна. В абсолютному вияві. Візьміть ідеальну, прекрасну мелодію. Хіба та мелодія не є абсолютним виявом звукових елементів у поєднанні? В чому ж тоді принцип еволюції? Легко зрозуміти – у гармонізації, у зведенні дисгармонійних звуків, акордів до консонансу, до співзвуччя. Наш світ – дисгармонійний. Хіба не так? У ньому нема єдності, нема гармонії. А ми ж прагнемо до цього? Що таке вчення Леніна, що таке наш клич до братерства народів? Тільки клич до ідеальної світової мелодії…
– Образ! – крикнув Василь. – Тільки поетичний образ.
– Зате красивий, – озвалася білява дівчина.
– Не образ, – заперечив Євген. – А така ж самісінька реальність, як і фізика схематика світу. Тільки з кібернетичних позицій еволюцію ти не поясниш, а я поясню…
– Чому не поясню? – стукав ножем по столу Василь. – Чому? Все поясню. Еволюція – це прагнення до охоплення даною системою найбільшого, найширшого кола інформації, до інтегрування тієї інформації…
– Скучний, нецікавий висновок, – відповів Євген. – Моя картина світу життьовіша. Елементи кібернетичної інформації ти ніколи не зведеш воєдино. Ти ніколи не досягнеш синтезу, єдності. Завжди в тебе буде океан інформації. Він штучно триматиметься разом, це буде чудисько Голем з чеської казки. Потвора без серця. І потім – ти ніколи не вичерпаєш безмежжя. Чим далі йтимеш, тим більше елементів у тебе буде. Ті елементи завалять тебе, знищать, поглинуть. Ти будеш, як пігмей, перед лавиною інформації. Ніякі машини пам’яті не допоможуть тобі…
– Так ти проти кібернетики?
– Не проти. Я за. Тільки в певних межах. Хай кібернетика буде важелем, який допомагатиме нам на певній ділянці шляху. А пояснювати безмежжя обмеженою кібернетичною теорією – підкреслюю, обмеженою – абсурдно! А погляд на світ, як на мелодію, – прогресивний. Скільки б не було елементів музичних, їх можна поєднати в гармонії. І той, хто сприйме цю мелодію, не вивчатиме окремих елементів. Він сприйме мелодію, як одне ціле. Треба прагнути до вивчення світу, як цілого. Можна уявити картину нашої еволюції, як творення прекрасної мелодії світу. І наша наука, наше мистецтво, битви за свободу – хіба не виправлення дисгармонійної мелодії планети?..
Роман перебив брата, налив бокал, підняв угору.
– Дорогу реальності! – вигукнув він. – Досить баєчок! Всю мудрість нашого дорогого іменинника можна повалити кількома словами!
– Якими ж це? – сердито запитав Євген.
– Практика – критерій істини, – відповів єхидно Роман. – Всі фізичні моделі світу, в тому числі теорія кібернетики, життьові, вони входять в життя, в побут, в практику. А твої…
– Що мої?
– Марення!
– Брехня! – гнівно гукнув Євген. – Моцарт – не марення! Бах – не марення! Шевченко – не марення! А все це – мелодія, все це – поетичне бачення світу!.. Без них – ваша фізика тільки груба сила! Всі справжні вчені були мрійниками і любили мистецтво!
– Ми теж любимо мистецтво! – ліниво сказав Роман.
– Так, як одбивну, – жовчно кинув у відповідь Євген.
– Е, синку, – гукнула Поліна Михайлівна від дверей. – Ти чого розійшовся? Що це за суперечка?
– Про суть світу завелися, – весело сказав Вася. – А потім – за чуби! А взагалі – цікаво, Євген, чесне слово! Хоч воно і не науково, ну, ну, не хмурся! Але все ж здорово! Ти б оповідання фантастичне написав!
– А я вже написав!
– Ну? Так прочитай! Залюбки послухаємо!
– Позбав нас, – плаксиво затулився долонями Роман. – Позбав від літературних опусів!
– Хай читає, – закричали дівчата. – Бажаємо!
– Після вечері, – помирила суперників мати. – Підете в ту кімнату, там читайте. А тут – прошу віддати шану столу. Не ображайте мене!
– Не образимо, друзі? – патетично скрикнув Вася. – Га? Покажемо господині, в чому суть світу?
Гості сміялися. Сміялася Оксана. Взагалі, суперечка не вилилася в гострий конфлікт. Але чому ж так тяжко на душі? Чому? Може, тому, що він самотній серед гостей? Чому самотній? Як сталося так? І що зробити? Всі вони п’яненькі, підбадьорені питвом, а він – тверезий. Як біла ворона. Випити й собі? Щоб стати схожим до них? Не хочу, не буду! Оксано. Оксано! Навіщо ти усміхаєшся Роману? Навіщо ти випила? Чому ти не дивишся на мене? Невже не збагнула нічого?..
Після вечері всі перейшли в сусідню кімнату. Посідали на дивані, на кріслах. І знову Оксана опинилася поряд з Романом. Євген важко зітхнув, дістаючи з столу рукопис. В свідомості майнула думка: а може, не треба читати? Все’дно не зрозуміють, сміятимуться. А втім, хай сміються! Але все-таки почують. І запам’ятають! І понесуть мої химерні думки з собою.
– Потерпимо, – проскрипів Роман насмішкувато. – Правильно, Оксано? Сьогодні його день, хай насилує нас!
Він вже звертається до неї так просто. Так легко. А я два роки мріяв про одне слово. Про один погляд! Чому так? Чому?
– Читай, – закричали хлопці. – Не вимучуй. А ми приготуємо критичні дубинки! Заваримо дискусію. Давай свою схематику буття!
Євген сів на столі, прочитав:
– «Вогняний вінець».
– Чому вогняний вінець? – озвався Василь.
– Не перебивай, – гримнув на нього Роман. – Хай буде вінець, хай буде корона, яке це має значення. В фантастиці все допустимо! Хай читає!
– Вінець – це завершення, – пояснив Євген. – Я в оповіданні висловив свої думки про синтез нашого буття! Це лише натяки, поетичне уявлення…
– Давай, давай, не розхвалюй! Самі розцінимо… Живого місця не залишимо!
І Євген почав читати…
