Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц)

СТРИБОК У НІЧ

…Безкрає поле. Хилиться під подихом вітру зелене жито – викидає колосся. Окремі колоски вже посивіли, красуються, оповивають себе і поле тонким, ніжним пилком.

Стежечка в’ється поміж хлібами. Обривається біля старезної козацької могили. На зарослім верхів’ї росте молоденька берізка. Звідки вона тут взялася, хто її посадив?

Берізка, ніби соромлива дівчина, кокетливо хитає ніжно-зеленими вітами, вклоняється голубій далині.

Навколо пісня. Все співає. Пісня пронизує простір, ллється з кожної квітки Вона звучить в мелодії океану хлібів, в дзвоні жайворонів, в шепоті трав оксамитних. Вона виростає з рідної землі, лине вгору, мчить в безмежність по небу разом з пухнатими хмаринами.

Мовчать Микола і Оленка. Йдуть стежиною тихо, ніби пливуть заворожені, в сні. Зупинилися біля могили, дивляться в очі одне одному.

– Які в тебе страшні очі, Оленонько, – шепоче Микола.

– Чому страшні? – сміється дівчина.

Він не відповідає. Хто знає, чому страшним здався хлопцю погляд коханої. Микола підхоплює Оленку сильними руками, піднімає до грудей, несе на могилу. Вона пригорнулася до нього, цілує в шию, шепоче:

– До щастя, Миколо?..

– До щастя, Оленко…

Руса коса розвилася, вітер грається нею. Затуманені очі дівчини, затуманена далина. Зникли обриси речей, дерев, хмаринок. Все сплітається в єдиний акорд.

Сколихнулась берізка. Налетів пружний порив вітру. Заграв на струнах жита, на арфі блакиті прекрасну мелодію – гімн закоханим…

…Гримнули вибухи.

Оленка розплющила очі.

Яке болісне пробудження! Знову замріялась вона, знову переживає бодай в серці минулі дні казки…

За ілюмінаторами літака – темне небо, вибухи зенітних снарядів.

Примарні спалахи лягають на обличчя Оленки. Холодіє під серцем, неприємно слабнуть ноги. Страшно! Але треба триматись…

Відкривається люк. Два її товариші прощаються, мовчки тиснуть їй руку, зникають в пітьмі.

Гримлять мотори, віддаляються вогні трасуючих снарядів, спалахи смерті. Навколо морок, пасма хмар. Літак набирає висоту, щоб одірватись від ворожих винищувачів.

Незабаром і їй. Наступає час іспиту. Треба дізнатись, хто ж вона? Для чого зростала, училась, мріяла, жила?..

Останні дні промайнули, як вві сні. Школа розвідників, курси радистів, короткий інструктаж. Їй належало вистрибнути з літака південніше Києва, в лівобережних лісах. Недалеко від Зеленьок. Там десь діяв партизанський загін Щорса. Вони не мали постійного місця, не могли прийняти літак. Тому доводилося йти на риск. Та що таке риск у такі грозові дні? Що Їй власне життя, коли нема тих, які світили для неї в темні дні відчаю? Тепер вона – лише зброя. Для себе – нічого!

А з глибини єства піднімався ледь чутний протест. Хто то був, звідки? Спокійний тихий голос в ній заперечував, застерігав. Непотрібно трагедій, непотрібно падіння духу. Ти втратила все? Ти ж і маєш все. Ти зростала не серед порожнечі. Ти дитя землі цієї, її минулого, її сучасного, її майбутнього. Ти дочка її пісень і труда, її горя і радості. Ти несеш в собі все, як зерно маленьке несе в собі грядущі пишні врожаї…

Оленка слухала той голос, згоджувалась. Спокій і віра входили в серце. Хто сказав, що нема Миколи, доньки, збитих бійців? Вони в ній,отже, вони є, вони в її душі. Хвиля життя котиться крізь нові й нові береги. Але ті береги – береги єдиної ріки. Тієї самої ріки, краплями якої були вони з Миколою…

Хтось торкнувся її плеча. Вона розплющила очі, схопилась.

– Що – пора?

Помічник пілота схилився до неї, очі в нього тривожні, темні.

– Розумієш – пошкоджені прилади. Важко орієнтуватись. Десь близько, а де – важко сказати. Що будеш робити?

– Стрибаю, – твердо сказала Оленка.

– Київ недалеко. Тут повно поліцаїв. Дивись…

Оленка не відповіла, рушила до люка. Перевірила ящичок з рацією, кобуру з пістолетом. Помічник пілота відкрив люк. Звідти дихнуло холодом, темрявою. Оленка відсахнулась.

– Скоріше, – скрикнув супутник.

Вона подала йому руку. Короткий дружній потиск. Ревуть мотори. Десь в просвітах хмар блимають вогники. Чи, може, здається? Млосно в грудях. Серце б’ється, як крило птаха. Подих перехоплює. Ну чого ж ти, Оленко? Звідки страх? Це ж завершується твоя дорога сліз… Починається дорога битви! Ти хотіла її? Іди ж…

І Оленка рішуче стрибнула в ніч…

Мелодія друга
ПАЩА ХИЖАКАПЕРШИЙ ПОСТРІЛ

Пропав літак у чорному проваллі неба.

Навколо ураган, темно-сіра пелена хмар. Перехопило подих, дзвенить у голові. Падіння, падіння в невідоме, в пітьму, в небуття. Моторошна, кошмарна самотність в безодні хаосу.

Оленці здавалося, ніби вона десь збоку, що падає не вона, а хтось інший. Падає лише тіло, а вона здивовано спостерігає за ним, тамуючи страх. А руки механічно смикають кільце парашута.

В’юном вгору полинули стропи. Смикнули, натяглись. Оленка заколихалася в повітрі на незримих руках. І одразу їй полегшало. Стало веселіше. Зникло почуття роздвоєності.

Вона поглянула вниз. Швидко наближалась земля.

Аби лише не потрапити в руки ворога. Аби лише непомітно приземлитись. А там вона дасть раду собі. Добереться до своїх…

В стропах співає вітер. Насуваються масиви лісу чи садів. В лице їй дихнуло запахом хвої. Рідним, знайомим запахом лісу. Вершини дерев мчать назустріч, беруть в обійми. Вітки боляче стьобнули по щоках. Оленка заплющила очі.

Удар! Вона звично впала на правий бік, як її учили…

Серце стугоніло, шуміло в скронях, важкий подих Оленки заважав їй прислухатись до зовнішніх звуків. Кілька хвилин вона лежала, щоб заспокоїти серце. Потім підвела голову. Темрява обступала з усіх боків. Тиша. В тій тиші ухнув сич. Вона здригнулася від несподіванки.

Ну, не можна так лякатися. Сміливіше, Оленко. Навколо рідні ліси. Рідний край. Вони збережуть, допоможуть, сховають…

Оленка підвелася, смикнула за стропи. Купол зачепився за верхів’я сосни. Треба зняти. Бо вранці побачать, підуть по слідах…

Вона рвонула з усіх сил, впала на землю. Купол поліг біля неї. Вона жужмом згребла м’який шовк докупи. Передихнула. Знову прислухалась. Десь почувся стук. Затаїлась. Що воно таке? Може, дроворуби? Так пізно? Тут-тут-тук! То, напевне, дятел… Ну, звичайно, дятел… Як любили вони з Миколою цього птаха. Бути таким, як дятел, любив казати Микола. Працювати невпинно, довбати кору невігластва, ницості, бруду, бездушності…

Згадавши Миколу, Оленка ніби пробудилася. Серце застукало рівніше, в руках з’явилася сила. Геть страхи, геть сумніви! Чого їй боятися, за кого боятися? За тіло? Так, воно може впасти, вмерти, згнити в оцій землі… Ну й хай, нехай! Ворогам не вдасться вбити духу рідного краю. Він безсмертний, він породить легіони нових синів і дочок… Так казав на прощання дід Василь… мудрий і рідний. Вона ще побачить його, зустрінеться, згадає разом з ним все, що минуло… все, що їй треба передати в майбутнє… якщо виживе… Якщо…

Треба діяти. Хутчіше.

Оленка вигребла ножем яму під сосною, запхала туди парашут. Засипала піском, зарівняла. Потім навпомацки назгрібала попід молодими соснами глиці, притрусила те місце.

Почало сіріти. Оленка поглянула на годинник. Незабаром світанок. Вона оглянула місце свого приземлення. Здається, нічого непомітно…

Рушила геть від сосни. Минула густу посадку. На краю її зупинилась. Ще треба привести себе в порядок. Комбінезон скинути.

Закопати чи ні? Він ще пригодиться. В чемоданчик. Туди, де рація.

Оленка швидко переодяглась. Залишилася в теплій сукні й жакеті. На голові берет. Пістолет у внутрішню кишеню. Так. Здається, нічого непомітно. Документи. Напохваті. Що тут у неї? Ага. Це справжні. Диплом учителя. А це – «липа». Перекладач оперативного відділу гестапо. Грізна печатка, підпис. Все гаразд.

Оленка дістала дзеркальце. Поглянула в нього. На неї зиркнули великі злякані очі. Вона усміхнулась. Посмішка вийшла якоюсь неприродною, штучною. Не можна так.

Треба заспокоїтись. Треба оволодіти собою. Ти не розвідник. Ти просто житель окупованої України. Ти вірний слуга великого рейху… ТьхуІ Не хочеться навіть граючи думати про це. А треба…

Вона зітхнула, рушила далі. Треба дізнатись, де ж вона? Які села навколо? Щоб зорієнтуватись. Але як? Запитаєш… а потім потрапиш куди не слід? Одразу підозріння…

Ось дорога. В’ється поміж посадкою колія в піску, пробиваються травою блакитні чашечки сну. Оленка з ніжністю схилилася до них, погладила. Здрастуйте, любі мої. Здрастуйте, рідні. Ви – як привіт матері землі. Ви – як ласка коханого краю…

– Милуєшся? – пролунав різкий голос.

Оленка закам’яніла. Ноги затремтіли. Якась сила хотіла кинути її навтікача. А розум наказував: тихої спокійно! Ти сильна! Ти мужня! Ти певна своєї невразливості!

Вона розігнулась. Обернулась на голос. Посміхнулась.

З-за сосен бадьорим кроком виїжджала конячка, запряжена в біду. В ній сидів кремезний молодий чолов’яга в якійсь дивній формі. На руці пов’язка. Майнуло: поліцай. Чоловік був вродливий, обличчя владне, гордовите. Він усміхнувся, блиснув разком чудових зубів:

– Ого! Та ти красуня! Підвезти до Глевахи?

«Глеваха», – зраділа Оленка в думці. Це зовсім недалеко від Києва. Вона добре знає околиці. Тепер все гаразд.

Вдячно хитнула головою. Довірливо подала чемоданчик.

– Буду дуже вдячна добродію офіцеру…

Він задоволено розплився в посмішці. Посунувся. Чемоданчик поклав біля ніг. Кашлянувши, зиркнув на високі груди Оленки.

– З Іванівки, чи що? Ньо-о!..

Конячка весело махнула хвостом, побігла між деревами.

– З Іванівки, – впевнено сказала Оленка. Тепер вона повністю орієнтувалась.

– А в якій справі? – поцікавився поліцай. – Куди?

– Та я, власне, з Києва, – повагом промовила Оленка. Недбало висмикнула документ, подала.

Поліцай глянув на печать, штамп. Кивнув схвально.

– Добре влаштувалась. А в Іванівці хто – мати, батько?

– Тьотя…

– А прізвище як її? Я там всіх знаю…

Серце в Оленки тьохнуло. Вона силувано всміхнулась.

– Навряд чи ви знаєте. Вона недавно туди приїхала…

– Чого там. Всіх знаю, – похвалився поліцай. Раптом він нахмурився, якось косо зиркнув на Оленку, на її чемодан. Зненацька запитав:

– А ти нічого не чула про парашутистів?

– Яких парашутистів? – помертвілим голосом перепитала дівчина.

– Совєцьких! А яких же ще? – єхидно сказав поліцай. – Сьогодні вночі викинули. Не зустрічала нікого підозрілого?

– Н-ні, – ледве вимовила вона.

Біда, біда – стукало серце. Він підозрює щось. Треба діяти. Не можна так потрапити в пастку одразу. Відкриють чемодан, одразу побачать рацію, комбінезон. Заплутають запитаннями. Що ж робити? Що робити?

– А ти, дівко, теж підозріла, – оскалив зуби поліцай. – Як ти, не проти заїхати до нас, в комендатуру? На всякий випадок. А то хто його знає, довідка в тебе добра… але ж перевірити теж не завадить!

– Можна й заїхати, – з силуваною байдужістю сказала Оленка. – Тільки тоді пеняйте на себе…

– Добре, добре, – іронічно сказав поліцай. – Та й чемоданчик твій чогось мене цікавить. Інтригує – розумієш? Можна поглянути?

Він зупинив коняку. Простягнув руку до чемоданчика, почав розкривати. Неприємна млость підкотилася до горла Оленки. От і все! Почалася твоя дорога битви, Оленко! Одна мить – і буде пізно! Вона сунула руку за пазуху, одночасно озирнувшись навколо. Стіна лісу, густі кущі терну, туман.

Тупо тюкнув постріл. Страшно застогнав поліцай, хилячись набік. Конячина здригнулася, смикнула, побігла. Оленка задубілими руками натягнула поводи, зупинила її. Схопила чемоданчик і, жахаючись поглянути на синіюче лице поліцая, кинулася в кущі.

Ноги підгиналися, сльози котилися по її щоках. Вона вбила… Вона вбила людину! Її нудило, дрібно тряслися губи. Вона припала до сосни, ніби хотіла в неї здобути нову силу.

Сосна дзвеніла, заспокоювала. Сосна тривожно кликала до бою. Оленка підсвідомо вчула той голос. Оволоділа собою. Рвучко кинулася вперед.

Треба відійти від цього проклятого місця подалі. Скоріше до Києва. Може, там залишились рідні? Звідти краще зорієнтуватись…

Тіло Оленки все ще здригалось від огиди і жаху, боляче дзвеніло в голові, але хтось внутрішній, хтось в серці, в душі владно штовхав її далі, далі, в страшний вихор життя…

ЖАЛО ГАДЮКИ

Мій Києве, як страшно вороги познущалися над тобою!

Лежить в руїнах Хрещатик. Чорними провалами вікон, ніби очима черепа, світять стіни сотень будинків. Сморід пливе над згарищами. Металеві іржаві конструкції простягають до неба покорчені руки. А по купах цегли, в щілинах руїн вже зеленіє весняна трава, жовтіють квіти кульбаби. П’янючі хмари запахів каштанів пливуть в повітрі, панують над переможеним містом. Чи переможеним?! Чи, може, то лише зовнішній вид – накази гебітскомісара на рекламних щитах, колони чужих машин на вулицях, облави, розстріли, ешелони з українськими хлопцями і дівчатами, яких одправляють на захід?.. Чи є інше життя у тебе, Києве? Чи б’ється потаємно твоє власне серце?

Вражена, пригнічена стояла Оленка над згарищами рідної оселі. Будинок був зруйнований бомбою. Поміж цеглою випинались пошматовані бильця ліжок, мов костомахи якоїсь істоти. Десь тут, під прахом, поховані і її дитячі стільці, шафи, ліжка, книги… все дитинство… І, може, вони… ті, хто народили її, дали життя… мама не захотіла кидати Києва, їхати на схід. І ось тепер… що сталося з нею, де вона? Може, їй пощастило врятуватись?

Оленка зайшла на Сінний базар, купила на окупаційні асигнації кілька пиріжків. Снідаючи, роздумувала, куди податися. Згадала чомусь Олену Антонівну. Ба, а чому б і не зайти до неї. Вона, певне, знає і про батьків. Вона дасть на ніч-другу притулок.

Тихими вулицями добралася до будинку Олени Антонівни. Тут крило війни не торкнулося – будинки стояли чепурні, цілі, незаймані. Тільки людей було мало.

Знайомі облуплені двері. Оленка подзвонила. Ніхто не відповідав. Тоді вона ударила два рази кулаком. Може, нема струму…

Двері відчинила Олена Антонівна. Вона страшенно здивувалась. Потім кинулася обнімати, затягла в коридор. Від неї пахло тонкими парфумами, на голові теліпалися папільйотки.

– Звідки ти? Як ти? Ну й несподіванка! Ну й радість! Заходь, моя королівно, заходь, моя голубонько…

Вона завела Оленку до кімнати, посадовила на розкішний диван. Оленка мацнула поглядом по стінах. Побачила портрет Гітлера. Олена Антонівна підморгнула їй.

– Треба, нічого не поробиш. Кон’юнктура. Допомагає жити…

Губи в неї ворушилися, мов черв’яки, як і колись… як і тоді, коли вона «опрацьовувала» Оленку на свій лад. Очі блудливо усміхалися. Вона була противною, нудною. Оленці кортіло встати й піти. Але розум командував: терпи.

– Попала в оточення під Харковом, – сказала вона. – Пережила зиму в добрих людей. Боялася повертатись назад. А потім не витерпіла… поїхала. Може, десь влаштуюсь на роботу… учителем…

– Хм… учителем, – іронічно хмикнула Олена Антонівна. – Кому тепер потрібні учителі. Да… а ти була… біля дому свого?..

– Була, – похилила голову Оленка. – Бачила… Тільки не знаю… як же вони…

Олена Антонівна опустила очі донизу, зітхнула. Поворушила губами, витерла долонею куточки очей.

– Нема її. Пряме попадання. Він залишився. Почав пити запоєм. Ну, ти знаєш його. А тут німці. Причепився до якогось німця, чи що. Лаявся сп’яна. А той, не довго думаючи, бахнув. Кричить: партизан! Казали мені сусіди. Поховали його…

Оленка слухала тупо, майже не реагувала. Що ще може додати до її горя ця скорботна новина? Чим переповнити чашу суму, яка вже давно переповнена?

Господиня одну мить посумувала для виду, підвелася, плеснула Оленку по плечу.

– Ну, не будемо горювати. Мертвому – мертве, живому – живе. Розмовами тебе годувати не буду. Є їжа солідніша. Зараз приготую. Ну-ну, не переч, бачу, що голодна. Зараз з харчами туго…

Вона майнула перед очима Оленки розкішним шовковим халатом, кинулась до кухні. Оленка оглянула стіни. Побачила свій портрет. Довоєнний. Чого він тут? А навколо ще десяток гарних дівчат. Русих, чорнявих, яснооких і чорнооких, з косами і стрижених. Що це за зборище? Навіщо?

Олена Антонівна повернулася назад, несла в руках сковороду з яєчнею, білий хліб і масло на підносі. В Оленки рот сповнився слиною. Як давно вона не їла такого! Запах свіжого хліба лоскотав ніздрі. Не чекаючи запрошення, взялася до яєчні. Олена Антонівна дивилася на неї, схвально хитала головою.

– Заправляйся. Набирай сили. Що – дивилася на моїх красунь? Ти все-таки найкраща. Цариця. Анітрохи не погіршала. Навпаки, томність якась з’явилася, тайна. М-м-м! Голубонько моя. Яка я рада! А де ж… твій..

Оленка відклала хліб, опустила виделку. Хвиля гіркоти підкотилася до горла. Як вона питає про нього? Як вона питає?

Олена Антонівна покашляла. Підвела погляд вгору.

– Так, так. Загинув, значить… Це не дивно. Мільйони загинули. А ти не сумуй. Не сумуй, горличко. Все мине, забудеться…

Що вона каже, що вона базікає, випещена, облудна жінка?

– Зі мною не пропадеш. Я тут закрутила такі діла. Офіцери німецькі вчащають. Всякі дєятєлі. Ого-го…

– Як вчащають, – не збагнула одразу Оленка. – Чого?

– Як то чого? А хіба не бачила виставку?

– Яку виставку? – дивувалась Оленка.

– Красунь моїх. На таких клюне сам Гітлер!

Кров хлюпнула Оленці до обличчя. Вона збагнула все. Яка підлота! Вона торгує тілом і душею жінок. Вона розкошує на їхньому соромі. Негайно звідси! Геть з темного кубла!..

А з глибини пам’яті виникло суворе обличчя командира школи. Його пронизливі сірі очі заглядають в душу. Чути його владні слова:

– Відкинути емоції в стані ворога. Взяти себе в руки.

Розвідник замикає себе, як людину, в серці. До кінця війни. Він стає таким, як потрібно. Пам’ятай про це, дівчино. Пам’ятай…

Таким, як потрібно. Вона розуміє. Вона не повинна діяти зопалу. А так, як велять обставини. І використовувати їх.

А Олена Антонівна, не відчуваючи її настрою, облесливо шепотіла:

– Ти тепер вільна. Ти тепер хазяйка собі. Таку, як ти, не можна всяким там підсовувати. Така, як ти, – це делікатес, десерт! М-м-м!

Оленку підмивало заїхати їй в пику, але вона стримувалась. Сюди ходять офіцери! Чудово. Прямий шлях найкоротший. Може, їй пощастить відкрити цей найпряміший шлях…

Ввечері за столом зібралась тісна компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, в пенсне, два обер-лейтенанти в формі СС. Двоє дівчат з яскравими губами, з фальшивими віями ненатурально голосно сміялися, часто палили дорогі сигарети. Вони косо поглядали на новеньку.

Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про «капут більшовикам». А молодий обер, якого дівчата звали Альбертом, витрушував з глибокого портмоне срібні і мідні гроші різних країн, розкладав їх на столі.

Оленка дивувалася, для чого він це робить.

Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигукував:

– Оце грецькі… А оце французькі… Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні – і до нігтя… А оце – польські злоти… Ха-ха, пся крев! А оце югославські… угорські… чешські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…

Він урочисто підняв угору великий п’ятак. Радянський п’ятак двадцять четвертого року! Ударив ним об стіл і, кривлячи губи, сказав:

– А що… коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га, як ти гадаєш, Генріх? Ти дивись, який він важкий?

Дівчата верескливо сміялися, роблячи злякані очі. А Генріх, презирливо хмикнувши, примружив свої блакитні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно кокетуючи.

– Оригінальничаєш, Альберт! Це пусті слова! Вони затяті – совєти, вони хоробрі і безжальні, але не їм, голодранцям, зупинити залізні легіони фюрера…

– Хайль фюрер, – бовкнув генерал, блимаючи п’яними очима.

Генріх не звернув на нього уваги, продовжував:

– Хочете, я розкажу вам цікаву легенду?

– Легенду? – здивувався Альберт.

Оленка прислухалась. Що він меле, цей випещений, кокетливий фашист?

– Розумієте, ці дикуни серед хаосу і руїни мають ще час і охоту творити легенди. Я коротенько… Під час нашого наступу над Дніпром був захоплений в полон один більшовик. Він стійко бився. Його розстріляли. І закопали. З того часу на могилу хтось кладе квіти. Розумієте, це дуже красиво, це благородно – квіти. Але це з певною метою, з викликом нам, переможцям. І люди, ці сільські дикуни, почали переказувати дурну легенду. Ніби той солдат встає вночі з могили, скликає своїх однодумців і нападає на військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… – Генріх обвів своїх слухачів таємничим поглядом, ефектно закінчив: – Але химерна легенда близька до дійсності. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було велено зрівняти з землею дурну могилу… а вона виростає знову. І знову на ній квіти. Як вам це подобається? – раптом звернувся обер до Оленки.

Вона здригнулася, злякана раптовим запитанням. Потім опанувала собою, відверто сказала:

– Мені подобається, гер офіцер, ця легенда.

– Чому? – нахмурився Генріх.

– Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть в тяжкі часи. Такий народ – безсмертний…

– Оленко, як ти можеш? – скрикнула Олена Антонівна. – Ви її пробачте, Генріх…

– Що ви, що ви, фрау Єлена, – оскалився в посмішці Генріх. – Вона чарівна. Вона каже правду. Я глибоко поважаю ваш народ – народ Шевченка і… і… ну, неважно… Але найголовніше я не доказав вам, фрейлен! Слухайте! Я покінчу з тією легендою. Чуєте? Завтра я їду з своїм загоном туди, до цієї могили. Дуж-же ром-мантична прогулянка. Треба поставити крапку на легенді. Вона щось дуже затягнулася. Ха-ха! Фрейлейн! Чи не хочете ви бути свідком цієї події? Прогулятися зі мною…

Серце Оленки розривало груди, але вона спокійно запитала:

– Далеко, гер офіцер?

– О ні, недалеко. Вниз по Дніпру. Кілька годин. Це буде чудово!

Тихо. Тихо, серце. Це й буде її прямий шлях. Побачимо, гер офіцер, хто кого закінчить, ви – легенду чи легенда – вас?

– Я їду, гер офіцер, – кокетливо сказала вона.