Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 33 страниц)

Минув колонаду, широкі двері. Вони самі собою розчинилися, вгорі пролунала ніжна музика. Доброслав увійшов до велетенського залу. Сонце проникало крізь різнобарвне покриття, і в тому мереживі казкового проміння древлянин побачив дивну картину.

На осяйному троні посередині залу сиділа жінка в діамантовій короні, в золототканому вбранні. Навколо неї стояли на колінах люди, тисячі людей. Тут були сиві діди, літні воїни і молоді безвусі юнаки. Всі вони непорушно, невідривно споглядали чудову жінку, не зроняючи й слова.

«Невже це істина? – подумав Доброслав. – Тоді де ж чорна запона, про яку говорив дід-пустинник?»

Він підійшов ближче, щоб розглянути риси обличчя тієї жінки. Повіки її розплющилися, на древлянина зирнули великі сині очі. Ні, не сині, зелені… Ба ні – чорні! Чи, може, карі? Які ж в неї очі? Чому вони так чудно міняться?

Піднялася вгору тонка рука в серпанку вбрання, до слуху Доброслава долинув тихий, мов шелест степової тирси, голос:

– Що шукаєш, вояче?

Схвильований древлянин, наблизившись до трону, мовив:

– Багато років іду я з рідного краю, що лежить за морем, шукаю храм, де захована істина. Шлях привів мене сюди. Що бачу я перед собою – скажи?

Ясна посмішка заграла на щоках жінки, вуста затремтіли, Почулася відповідь:

– Істина світу – це краса, герою! Хіба ти не знав цього? Ти прийшов туди, куди слід. Це храм предковічної краси, а я його жриця…

– Що кажеш ти? – вражено скрикнув Доброслав. – Істина в красі? То я йшов у таку далеч, щоб почути ці слова?

– Я кажу правду, вояче! Голуб схиляється перед голубкою, лев перед красою левиці, людина завмирає перед красою природи, чоловік понад усе ставить красу жінки. Що є на світі, які муки, на які не пішов би чоловік заради красивої жінки?

– Заради коханої, хочеш ти сказати?

– Це все одної Кохають лише красу…

– Неправда! Є інша краса, інша істина, жрице!

– Дивись, – владно сказала жінка. – Ось тисячі чоловіків стоять навколо мене. Всі вони шукали єдиної істини – краси і знайшли її в мені. Ніхто ще не виходив звідси назад – хіба не бачив ти могили біля храму?

– Бачив, жрице. І все ж не згоден з тобою. Ні, не цю істину шукаю я, не туди потрапив. Піду далі, мені нема коли дивитися па тебе…

Очі жриці спалахнули недобрим вогнем.

– Пожди! Поглянь, яке багатство має краса, дивись і спробуй піти звідси…

Вона підвелася, підняла руки догори. Музика заграла голосніше, промені схрестилися над головою жінки. Корона зникла, потьмяніло вбрання. І ось перед Доброславом виникла бронзовотіла постать південної красуні – висока, струнка, а чорними жагучими очима. Стан її вигнувся хвилею під прозорим серпанком, поплив у грайливому ритмі над дзеркальною підлогою.

Ніби стогін пролунав у широкому залі. Тисячі поклонників краси закоханими очима спостерігали чарівний танець, шепотіли молитву своєму ідолу. Жриця пройшла круг і раптом перетворилася в іншу жінку. Тепер перед Доброславом стояла русява жінка. Очі її мерехтіли блакитними вогниками, вони були напівприкриті довгими віями, білосніжні руки лебедями літали в повітрі, накликаючи до себе, обіцяючи неземну насолоду і втіху.

Одна за одною пропливали перед Доброславом красуні різних країн і народів. Чорноволосі і золотокосі, білі і рожеві, чорні і бронзові, синьоокі і кароокі, високі і маленькі – безліч жінок закликали древлянина лишитися в храмі краси. Та Доброславу було байдуже до них, він тільки втомлено чекав, коли закінчиться дивне видовище.

Нарешті, затихла музика. Жриця знову сіла на троні. Поглянула запитливо на гостя.

– Велике багатство – краса, – сумно сказав Доброслав. – Ти довела мені це, жрице. Важко втриматися від таких чар. Та я ж сказав тобі, що іншої істини шукаю. Не лише для себе… для дітей моїх, для народу мого…

Жриця гнівно нахмурилась, махнула рукою. Промайнула блискавка, загриміло вгорі. Перед приголомшеним Доброславом виникла постать Троянки… її стан в простій полотняній одежі… Її чорні засмучені очі, прекрасні повні вуста.

Вояк затремтів, схопився рукою за груди. Що це, мара?

– Троянко, зірко моя кохана! – крикнув він, кинувся до неї,

Постать щезла. Тільки луна стоголосо повторила крик Доброслава.

– Ось бачиш, – їдко всміхнулася жриця, – ти все-таки красі поклоняєшся, і в твоїй душі живе стремління до неї. Ти зберіг образ дружини своєї таким, яким хочеш бачити його! Та минуло вже багато років. Вона постаріла. Чи будеш ти її любити тепер? Дивись…

Зелені хвилі Славути покотилися перед древлянином, в тумані замайоріли високі кручі. На них постать жінки. Це Троянка. Тільки дуже постаріла вона… Сивина вплелася в чорні коси, потьмяніли очі, зів’яли вуста. Боже, Перуне! Як багато часу минуло…

Жриця вдоволено засміялася. Вояк мовчить, не хоче підійти до коханої дружини, бо вона змінилася так, що не схожа на той взірець, який жив у грудях чоловіка.

Та Доброслав тихо ступає вперед, зі сльозами радості падає до ніг Троянки, цілує землю, де вона стоїть… Видіння щезає…

Задумалася жриця, потім встала, підвела гостя, ясно поглянула в його очі. Зітхнула.

– Ти правду говориш, чужинцю… Є істина сильніша за красу. Ти перший, хто вийде з цього храму… бо тебе веде щось сильніше за всю могутність, якою володію я. За те, що витримав ти нечувані муки в дорозі – вкажу я тобі шлях до храму Безсмертя. Будь благословен, вояче! Ще багато перепон на шляху, та вже ніхто не зупинить тебе… Прощай, хоробрий чужинцю!..

Ой, як легко дихати, в руках з’являється нова сила, гарячіше плине по жилах кров. Все-таки є, існує храм Безсмертя, він близько, він одкриє Доброславу свої тайни, очистить його серце видінням осяйної істини! Прощай, чудова жрице Краси! Хай в тиші храму твого живуть і гинуть тисячі чоловіків з усього світу. А я піду далі, за іншою красою, за іншою істиною, бо в ній радість і горе, щастя і любов і великий смисл життя…

Минуло ще багато років. Доброслав постарів, обносився. Борода виросла в нього аж до пояса, потемніло, схудло обличчя. Він переборов ще одну пустелю і наблизився до моря-океану. Одного вечора вибрався вояк на високу скелю і звідти побачив храм Безсмертя.

Не радів, не хвилювався, бо довгі роки без упину ждав цієї зустрічі. Довго стояв на скелі, задумано спостерігав за таємничою будівлею.

Заходило сонце. Фіолетова мла спадала на океан. Глухо шумів прибій. А з туману, на вершині гори, виринали обриси заповітного храму. Вони стрімкими лініями здіймалися в небо, ніби підпирали його гострими піками.

Глибокі прірви оточували ту гору, в ущелинах темніли густі ліси. Клуби диму чи хмар купчилися внизу, дихали мороком, смертю.

Ой, як далеко заховалася ти, істино! Недарма ще ніхто не бачив обличчя твого. Гей, Доброславе, збери сили, вперед! Залишився останній крок, останнє зусилля…

Сонце впало за обрій. Раптово на землю насунулась непроглядна пітьма. Тільки зірка провідна незмінно сяяла на небі. Вона опустилася над храмом, зупинилася непорушно, палахкотіла яскравим вогнем, освітлюючи ніжним промінням суворі скелі.

Десь вгорі почулася мелодія – тягуча, заколисуюча. Доброслав відчув, як могутня, невідома сила склепляє йому повіки, наливає втомою руки і ноги, приковує до землі. Великим зусиллям він одігнав сон, протер очі. «Дивне божество храму! Ти хочеш мене приспати перед самою метою! Я не піддамся чарам твоїм. Гей, зірко ясна, люба моя надіє! Світи мені востаннє!»

Доброслав рушив униз, по крутій вузенькій стежині. Праворуч громадились велетенські скелі, ліворуч роззявлювала темну пащу бездонна прірва. Хмари огорнули весь виднокіл. Вояку здавалося, що він пливе в густій рідині, а під ногами нічого нема. Кожен крок давався нелюдським зусиллям, загрожував смертю.

З моря налетів ураган, примчав страшні чорні хмари. Вдарив грім. Почалася гроза. Холодні потоки дощу освіжили Доброслава, але йти стало ще важче, каміння стало слизьким.

Стежка привела до густого лісу. Товстелезні стовбури дерев переплелися в’юнкими рослинами, які створювали непролазне мереживо. Задушливо пахли якісь квіти, дурманили голову.

Доброслав мечем прорубав собі дорогу в тій хащі. Крок за кроком неухильно просувався він вперед.

А коли озирнувся назад, то побачив, що прорубана стежка заростала знову. Вороття назад не було.

Десь в гущавині завивали дикі звірі, огидно ухали птахи, в імлі зловісно шипіли тисячі гадів. Доброслав не звертав уваги ні на що. Він забув про сон, про втому… Рубав, рубав, рубав…

Ліс обірвався раптово. Перед древлянином виникла крута скеляста стіна. В сірій передсвітанковій мряці Доброслав бачив на тій скелі зубчаті стіни храму. Стежки нема… Нема, то й не треба! Поліземо й так! Вояк шукав найменші щілинки в скелі. Чіплявся нігтями, пальцями, обідрав руки до крові, припадав до каменя вужем…

Обливається потом Доброслав, повзе по страшній крутизні. Прірва невмолимо кличе його до себе, та він не здається. Ось край гори… одна мить… Храм Безсмертя зовсім поряд…

Впав безтямно на траву Доброслав, довго лежав без руху. Потім, коли проясніло в очах, він встав, озирнувся навколо, пройшов попід стіною. Входу не було. Тоді він одчепив вірьовку від пояса, закинув петлю на зубець. Підтягнувся до верху стіни і перескочив на той бік, упавши в м’яку високу траву.

Нічого не чути. Моторошна тиша. Хто ж тут живе, звідки музика? Він ступив крок уперед, за щось зачепився. Череп! Жовтий, прадавній! Хтось теж, мабуть, приходив шукати істину, та й ліг навіки в траві. В пусті діри очей повпліталися квіти, ребра занесло пилом. Звідки ти був, вояче, з яких країв? Чи ждуть тебе вдома, на батьківській землі, чи й пам’ять про тебе заросла бур’янами?..

Доброслав обминув череп і рушив далі. Зненацька згори пролунав могутній голос. Він посилювався луною і глухо котився над широкими ущелинами:

– Хоробрий вояче!.. Зупинись, доки не пізно, і поверни назад!

Доброслав занімів од несподіванки, а потім крикнув сміливо:

– Хто говорить зі мною, з’явись!

– Не запитуй нічого! – грізно відповів голос. – Повертайся назад!

Голос став тихим, він ніжно, облесливо заплутував Доброслава гармонійними переливами:

– Багато мук витерпів ти, вояче! За це одержиш найкращі дива світу в повне володіння. Тільки не руш цей храм!

Древлянин рішуче пішов далі, презирливо засміявся:

– Не говори солодких, улесливих слів. Серце моє бажає істини!..

– Герої всіх народів шукають її без кінця, – гриміло вгорі. – Та всі вони зогнили в землі, а люди, як і раніше, – в пітьмі незнання!..

Доброслав нахмурився, заперечливо похитав головою.

– Неправда. Кожна така смерть стала східцем, що наближає інших людей до істини. Хай я умру, зате майбутні покоління зірвуть темну запону тайни…

– Зажди ще мить! Я дам тобі найкращі царства світу. Нащо тобі вмирати, нащо здобувати істину для інших? Ти будеш жити безжурно, спокійно, тільки облиш свою безумну мрію!

– Не треба мені твого царювання! У мене є царство, найкраще в світі – свята земля предків! Вона стогне в темряві, в ярмі рабства. Я не проміняю її ні на які землі, як і матір єдину мою ні на яку найкращу матір!..

– Красуні всього світу ляжуть до ніг тобі, вогняні пестощі віддадуть по першому твоєму бажанню, якщо повернеш ти геть від храму!..

– Я бачив храм предковічної краси! – гордо відповів Доброслав. – Я бачив найкращих жінок світу! А ще скажу тобі – заради істини я кинув дома ту, з якою не зрівняються всі красуні землі. І вона мене благословила на цей шлях. Одступи – я іду!..

– Так бережись же! – грізно загримів голос, аж стіни храму задрижали. Перед древлянином спалахнуло полум’я, на тлі стін затанцювали химерні потвори, вони гарчали, вили, погрожували сміливцю. Доброслав витягнув з піхов меч і безстрашно кинувся до входу, в темний коридор. Перед ним розступилася прірва – він, не задумуючись, перескочив її, багряні язики полум’я палили його обличчя, він затулявся рукавами зотлілої сорочки. Дрижала земля і глухо котився десь вгорі грім, але в серці Доброслава не була страху!

– Де ти, невблаганне божество, що сховало велику істину? Я йду, не зупинюсь ніде!

Коридор обірвався, звуки затихли. Перед Доброславом відкрився неосяжний зал. Обриси куполу губилися десь вгорі, в легкому фіолетовому тумані. Крізь велетенські віконниці лилося мертвенне зеленкувате проміння. А перед вояком звисала згори до самої підлоги чорна запона.Складки її були важкі, мов витесані з суцільного каменю, чорний, моторошний колір втілював у собі непроникливість, тайну, смерть.

Доброслав втомлено сперся на колону, подивився навколо. На підлозі лежали білі і жовті кістяки – тисячі кістяків. Всі вони простягали свої мертві руки до заповітного покривала в жагучому бажанні – здобути істину. Всі полягли, не досягнувши мети. Чого не вистачало їм – уміння чи сили? Що вело їх в цей храм – бажання слави, відвага серця чи слово коханої жінки?

Древлянин відчув, що сила зникає в його руках, ноги підгинаються, млость підкочується до серця. Він заплющив очі, приклав руку до грудей і зашепотів палко, гаряче, вкладаючи в слова всю надію, всю віру мужнього серця:

– Троянко, далека зоре моя! Прийди до мене на мить одну, вдихни в мене повітря рідної землі, втиш спрагу водою із Славути, благослови своєю любов’ю! Ти чуєш, Троянко, ластівко моя, доле згорьована?

І чудо сталося перед Доброславом. Перед ним з’явилася люба дружина. Горять коханням її блискучі, молоді очі, сильні руки обіймають вояка, вливають в м’язи нову силу. Кров грає бурхливіше, серце стукає в грудях, ніби хоче вирватися на волю. Тепер можна позмагатися з невблаганним божеством!..

– Ти вмреш, як тільки зробиш крок вперед! – прогримів голос над головою вояка.

– Я знаю це – і радо встаю проти тебе, грізна сило! – закричав Доброслав і кинувся вперед, переступаючи через кістяки. Він схопив обома руками чорну запону і, зібравши всі сили, рвонув її вниз.

Загриміли громи, блискавиця осліпила вояка. Разом з покривалом він гримнув на землю. Розпластався на кам’яному ложі, і темрява насунулась на нього. Він відчув, що вже більше не встане. Наступала смерть… Вона холодними руками вхопила, стиснула серце, склепила очі. Дух Доброслава забунтував проти її невблаганного присуду.

Зажди ще мить! Дай поглянути на істину, заради якої гинуло так багато людей!

Ледве-ледве підвів голову древлянин і згасаючим поглядом подивився в нішу, яка була за покривалом. Там не було нічого! Порожнеча… Доброслав протер очі, поглянув ще раз… Зір не обманював, там, справді, не було нічого…

Страшний божевільний сміх древлянина прокотився попід куполом храму:

– Так ось в чому істина, безумний діду? Вона в порожнечі! І я, дурень, послухав тебе, пішов у чужину за химерою!.. О горе мені…

Над Доброславом з’явилася тінь жінки, закутаної в туманний серпанок. Її добре, сумне обличчя скидалося на когось знайомого, рідного і невідомого водночас. Небесною музикою пролунали тихі слова:

– Не терзай гнівом свого серця в останню хвилину, сину… Я, доля твоя, прийшла втішити тебе… Ти хотів знайти істину на шляху одного життя… О нерозумне дитя! Той шлях безконечний. А щоб іти по ньому, потрібні безстрашні серця, стремління вперед і безсмертний вогонь шукання. В тебе зрів той вогонь, ти плекав його мужністю і вірністю прекрасній, хоч і невідомій меті… Ти не впав перед силою, не здався мукам, не захопився минущими благами світу. І одержиш за те найбільшу нагороду від мене… Дух шукання твій не умре. Він перейде до сина твого, до нащадків твоїх… Вони підуть далі, по тому шляху, який ти проклав нечуваним подвигом своїм…

Доля схилилася над вояком, ніжні пальці торкнулися холодіючого обличчя.

– Ти зрозумів мене, сину?..

Потім все зникло. Тільки хмарка сивого туману покотилася в глиб храму, розтанула. А крізь віконниці храму Доброслав побачив яскраве сяйво вечірньої зірки.

Він усміхнувся, полегшено зітхнув. Темніючою свідомістю зрозумів, що доля сказала правду йому. Ніколи не згасне в сильних і вірних душах вогонь шукання, він житиме вічно, пройде крізь негоди і смерть… І завжди – в лиху годину, в грозу, в своїх і чужих краях – перед нащадками горітиме зірка надії і віри, той чистий вогник, що вів Доброслава в далекі землі за істиною…

З тою думкою древлянин востаннє заплющив очі…

Мелодія шоста
НАДІЇ І СУМНІВИСЕКРЕТАР РАЙКОМУ

Почалося літо. Зійшли з лугів весняні води. Над землею пройшли цілющі грози, напоїли поля життєдайною вологою. Ночами на обрії миготіли зірниці, повітря було парким, пахучим. Старі люди пророчили буйний врожай.

На початку червня Микола з Оленкою вирушили до району, щоб домовитись про роботу. Вийшли удосвіта. Ліс дрімав, обрій прокидався зі сну, розплющував блакитне око.

Микола роззувся. Оленка зробила те саме. Вона ойкала, щулилася, підстрибувала, натикаючись на грудочки. Він сміявся.

– Звикай.

Оленка хитро примружувалася.

– Я згодна. Буду босою. Тільки неси мене на руках…

– Двадцять п’ять кілометрів? – жахався Микола.

– Хіба так багато? – дивувалася дружина. – А ти ж обіцяв все життя носити на руках? Пам’ятаєш? Як признавався в коханні!..

– Ой і хитра ж ти, Оленко! – жартівливо сплескував руками Микола. – Так і хочеш проїхатись на чужій спині…

– На чужій? – ображалась Оленка. – А от і не чужа спина. Твоя спина рідна, люба, мила…

– Здаюсь! – Микола хапав Оленку на руки, ніс її по росяній Траві, зупинявся, цілував у потемнілі від жаги очі.

– Ми так ніколи не доберемось до району, Миколко…

Він опускав її на землю, брав за руку, вів, мов дитину, по лісовій стежині. Вони мовчали, слухали голоси пробудженої природи, вдихали тонкі аромати соснового лісу…

Незабаром вийшли з посадки. Попереду розкинулись поля сусіднього колгоспу. В рожевому промінні ранку поважно хиталися жита, гордо показуючи небу повновиде, ще зелене колосся. Микола зачаровано зупинився, замріявся. Прислухався. Над полями війнув вітер, а йому здалося, ніби то невидимі музичні інструменти взяли акорд. Ще раз. Ще. Переливи ніжних, майже нечутних звуків покотилися під небом, сплелися в чудову гармонію. Оленка з любов’ю поглянула на мужа, торкнулася його плеча.

– Ти чуєш музику, любий? – прошепотіла вона.

Він мовчки хитнув головою. Потім тихо сказав:

– В мені завжди звучить мелодія…І вірші… Вся наша земля, як поезія… як музика… Ось слухай…

 
Віта мене земля, неначе мати…
Мов батько, сонце руки подає…
Проснулось поле, вже пора орати,
Воно – моє…
 

– Миколко… Не орати, а збирати скоро треба…

– Не перебивай. Це ж не зведення по колгоспу, а вірші… Я ж експромтом… А ось я чую вже інший мотив…

 
Ще так недавно у божевіллі
Здіймали руки до вір заграви,
Іще поети не розповіли
Про всі походи відваги й слави, —
А вже вітри несуть тривогу,
А вже горить криваво захід…
Кудись у даль ведуть дороги —
І понад ними чорні птахи…
 

– Правда, правда, Миколо… Тривожно в повітрі, тривожно на серці. Невже буде війна? – Оленка зіщулилася, ніби від холоду. – Я не можу зрозуміти… навіщо воювати, коли отака краса навколо…

– Наївна дівчинка, – ніжно обняв її за плечі Микола. – Якби всі розуміли красу і любов – давно б не було ні воєн, ні рабства… Згадай легенду, яку нам розповідав дід…

– Про істину?

– Ні, про жрицю, що приносила богу квіти… Наш народ віддає для світу любов і труд. Тому й важко нам думати, що можлива війна, руїна… Душі наші виховані красою, любов’ю. А там що робиться? Ти ж читала газети?..

Вони довго йшли мовчки, пригнічені думками про грізні події, про драму Європи, що здригалась в кривавих судорогах війни, сплюндрована чобітьми фашистів. Та скоро той смуток розвіявся разом зі сходом літнього сонця. Воно виглянуло з-за обрію – ясне, безжурне, животворне. Над сусіднім селом запалали верхівки тополь. Ударив треллю жайворон. Радісно зашепотіло чубате жито.

Незабаром їх догнала машина, яка везла з лісництва товсті дубові колоди. Шофер підхопив молодих, підкинув до району. Недалеко від центру вони зійшли. Установи були закриті. До початку роботи залишалося кілька годин. Микола повів Оленку на базар. Вони довго ходили між рядами, купили собі смаженої риби, хліба. Сіли на траві, недалеко від райкому комсомолу. Поснідали. Походили навколо районного будинку культури. Микола заздрісно дивився в вікна, заглядав на сцену, де стояв рояль.

– От якби в Зеленьки рояль. Можна було б знаєш як діло завернуть! Буду говорить в райкомі!..

Оленка читала афіші. Ввечері мав демонструватись фільм «Богдан Хмельницький». Вони вирішили подивитись.

О дев’ятій повернулися до райкому. Піднялися по широких сходах колишнього панського палацу на другий поверх. Тут колись Миколі вручали комсомольський квиток. Молодий секретар Нетреба, по прізвиську «Бра», гаряче говорив напутнє слово, закликав завжди бути вірним ідеям Ілліча, берегти чистоту серця і душі. Про нього Микола зберіг найкращі спогади. Чи працює він ще й досі?

Ось знайомі двері. На табличці напис: «Нетреба». Значить, він. Микола постукав у двері.

– Якого біса стукати? – почувся веселий голос. – Заходь і все.

Вони ввійшли до великого кабінету. Між двох прапорів побачили худе йоршисте обличчя з великими блискучими очима. Це був секретар Нетреба. Він схопився з крісла, вперся кістлявими пальцями в стіл, простягнув голову до Миколи, ніби гусак, що хоче вкусити.

– Те-те! Хто це? Чи не Горенко? Яким чином? Ти ж в консерваторії вчився! Яким чином, бра?

Микола внутрішньо посміхнувся. Нетреба ніяк не міг позбутися звички говорити замість «брат» – «бра»…

Він привітався, потиснув руку секретареві, познайомив його з Оленкою, розказав про свої плани.

Той підняв руки вгору, зацмокав.

– І-і-і! Молодця! Оце братва! Моє виховання! Значить, в село? В рідне? А не брешеш? Вірю, вірю! І жінку захопив? Ну й камса! Музика в маси! Оце да! Дай я тебе обніму! Ми таке закрутимо, що в носі засвербить! Спочатку в Зеленьках! Потім весь район. Ти розумієш, що це таке? Зітрем різницю! Між містом і селом! Фольклор, пісню – на новий рівень! Музика і хліб! Це тобі не штука! Це платформа! Підтримаю! Всіма силами!

– А голова колгоспу? Він може заартачитись. Я хочу придбати інструменти, рояль…

– Скрутимо роги, якщо заартачиться. Хай спробує! Ініціатива мас. Рух уперед! Гризи за горло! Не давай передишки! Широким фронтом. Збирай молодь. Жінка теж музикант?

– Ні, вона вчителька… Хоче в школу. Теж в Зеленьках…

– Оце да! – радів секретар. – Поворот до природи! Геройське рішення! Я подзвоню. В райвно. Буде порядок. Комсомолка? Тим краще. Візьмемо на облік. Включимо в роботу. Нові сили. Нові завдання. Вихор. Ураган…

Нетреба плескав Оленку по плечу, бив дружньо Миколу в груди. Очі його сяяли непідробною радістю, йоршистий чуб переможно стримів догори. Він сміявся, підморгував.

– А жінка в тебе – богиня. Афродіта. Діана. Як звать? Оленка. Певен, що краща за троянську Олену. Не червоній. Я по-дружньому. Я б на твоєму місці цілував її тільки по святах. Гріх цілувать щодня, так, як їсти борщ. Ха-ха! Молодці! Радий за вас! Такі б усі – завтра комунізм!

Прощалися весело, по-товариськи. Нетреба обіцяв підтримку, матеріальну і моральну.

– Буду навідуватись. Тим більше літом. Половимо рибки. Поговоримо з камсою. Хочу побачить діда твого. Обидили старого. Жаль. Багато падлюк на світі. Розумний дідуган. Багатюща голова. Тільки містик. Ну та нічого. Ти його слухай, а своє знай. Перелицьовуй те, що він каже. Так як Маркс і Енгельс Гегеля. Ха-ха! Передавай йому привіт. Бажаю щастя! Ну й молодці ж ви…

І довго ще ходив Нетреба по кабінету з сяючими очима, посміхався, ніби радів якимсь думкам…