Текст книги "Хто ти?"
Автор книги: Олесь Бердник
Жанр:
Классическое фэнтези
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц)
За півкілометра від шляху, біля куща тернини, стояло дві плоскодонки. Одна – маленька, вутла – з породи тих, що їх звуть «душогубками». Друга – велика, але стара, аж мох на ній поріс в шпарах поміж дошками.
«Мабуть, їй років сто», – подумав Микола. Обмацав ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були прикуті до товстої вільхи.
Замки такі, що й ломом не одкрутиш! Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певне, вони поїхали на базар чи ще кудись, то згодом мають вертати. А втім, хто зна, скільки треба ждати. Так можна й ґиґнути тут серед посадки… Микола пройшов ще трохи. Надибав товсту вербову корчаку, яку принесло водою до берега. Скочив на неї. Витримає.
«Може, переправитись на вербині?» – подумав він.
Недалеко від корчаки плавала товста палиця. Микола вловив її, відштовхнувся од берега. «Пліт» тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребонув назад, вискочив на берег…
Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, і Оленку. Ні, треба шукати надійнішого перевозу.
Повернув до Оленки, захопивши палицю. Дівчина зустріла його бадьорим, веселим вигуком:
– Знайшов, Миколо?..
Хлопець розвів руками.
– Дві плоскодонки є. Та вони прикуті…
– Що ж робити?
– Не знаю. Назад повертати далеко – в сусіднє село. Звідти можна було б подзвонити в Зеленьки… Мати б виїхала. Але тепер пізно вже…
Вітер могутнішав. Між деревами котилися хвилі. Згори накрапав дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.
– Знаєш що? Давай одірвемо плоскодонку…
– Як так – без господаря? – злякалася Оленка.
А що ж – замерзати? І потім – ми ж нікуди не подінемо її. Там є одна – старезна, аж світяться… Ходімо. Нічого гаяти часу.
Вони захопили чемодан, торбу і попрямували понад берегом. Морок скрав виднокрай, простір насунувся звідусіль, пофарбував дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розглядів човни В пітьмі, підвів до них Оленку, загуркотів ланцюгом.
– Вихід один – вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить…
– Ой Миколо, мені не хочеться цього робити. Це погано…
– Є, що буде! Візьму гріх на свою душу…
Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге.
Дерево піддалося. Ланцюг з веселим дзенькотом упав на пісок. Микола перевернув плоскодонку, а натугою штовхнув її в воду.
– Аж дише, – похитав головою. – Ну та нічого, не втопимось…
Човен шурхнув у воду. Микола приглядівся. В щілини прудко бігла вода.
– Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо а палицею, а ти, Оленонько, посередині… Ось у мене в торбі кухоль. Будеш ним вихлюпувати воду. І потроху підгрібати…
– Добре, Миколо, – спокійно мовила дівчина. Микола одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка. Якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає – значить, буде йти з Миколою до кінця життя…
Підійшов знову до неї, подав гілляку.
– Ось тобі «весло». Сідай. Ти не дивись, що темно. Я напрям знаю, не заблудимось…
– А я з тобою, Миколо, нічого не боюсь, – пролунало з темряви.
«О, пташка моя. Вона, мабуть, тремтить від ляку, тільки не хоче показувати цього…»
Речі припасували на передній лавці, Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він одштовхнувся від берега, направив плоскодонку в прохід між деревами. Оленка невміло підгрібала розкарякою, завертаючи човен то в один бік, то в інший.
– Греби з правого боку! З правого! – кричав Микола. – А тепер з лівого! Куди? Куди?
Він одштовхнувся від дерев, між якими вони пливли, поволі вивів посудину на чисту воду.
Над заростями гуготів вітер. Він зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, вона сягала в човні до кісточок.
У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалась! Хоч би витримала!
Оленка скулилась посеред човна, затерплими руками виливала воду. Потім кидала кухоль, хапала гілляку, допомагала Миколі гребти. Хлопець озирнувся. Дерева зникли в імлі. Спереду теж нічого не видно. Чи вони посуваються вперед чи ні – не добереш! Може, просто крутяться на місці…
В одному місці палиця наткнулася на дно. Микола пригнувся, помітив стовпи, дерева. Впізнав високий горб, який був недалеко від села. Хлопець полегшено зітхнув, крикнув:
– Вже недалеко, Оленонько! Більше половини пропливли!.. Ще об’їхати оцей острів – і дома!..
Дівчина відчувала пекучий біль на долонях, страшну втому в усьому тілі, але, зціпивши зуби, мовчала. В душі виникло дивне почуття, яке суперечило тілу. Хай втома, хай біль, хай назустріч холодний, могутній вітер! Вона зараз живе таким повним життям, якого не відчувала ніколи. Темрява, хвиля, боротьба, напруга всіх сил! І поруч – він– товариш і коханий навіки…
В темряві загорівся слабенький вогник. Микола радісно гукнув:
– Бачиш – світиться? То лісництво…
– Бачу, Миколо…
– Бідненька моя! Ти, напевно, замерзла!..
– Не турбуйся, Миколо. Я ще десять кілометрів пливтиму…
На повороті почувся скрип весел, хлюпання води. Недалеко від них зачорнів човен, почувся старечий голос:
– То ти, Миколо?
– Хто це? – крикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталась, черпнула води. – Діду Василю! Це ви?
– Та ні, то тінь моя, – відповів насмішкуватий голос. – Сідай, а то човна перевернеш. Поцілуватися встигнемо…
– Дід вернувся? – шепнула Оленка
– Той самий, – щасливо одмовив Микола.
– Хто з тобою? – запитав дід.
– Наречена, діду… Оленка…
– Хм… Прудкий. А гарна?
– Найкраща в світі!
– Та бачу! Характеристики не треба. Раз поїхала в таку халепу з тобою на цій труні – значить, правильна дівка. Ану, не сюди. Греби…
У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий, що його думка збіглася з дідовою. Значить, справді, почуття правильно підказувало йому. Не злякалася Оленка в першій бурі. Так мусить бути й завжди…
Дід пристав до борта їхньої плоскодонки, скомандував:
– Ану, перелазь у мій човен. Живо. А то ви, я бачу, задубіли. Ого – повно води. Обережно, дівчино, перевернемось. Сідай сюди. На, замотуй ноги, щоб зігрілися. Давай і ти, козарлюга. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Звідки ти взяв її?
– Одбив. Там, в посадці. Якось негарно, та тільки нічого було робити, – виправдувався хлопець. – Ви, діду, не будете лаяти мене?..
– Що – гріха боїшся? – засміявся дід. – Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися!..
– Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? – образився Микола. – Ви смієтесь наді мною…
– А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись коли й як. Скажімо, під час війни, у ворогів…
– Тоді і вбити теж?
– І вбити, – похмуро промовив дід. – Інколи приходиться. Тільки бажати цього ніколи не треба. Та що це тебе на філософію потягло. Я так гадаю – тепер чарку випить треба, а не філософствувать. А щодо човна, то не турбуйся. Я одвезу вас, а вдосвіта переправлю цю труну назад. Ніхто тебе не лаятиме.
Микола сів на весла, гребонув з усіх сил. Човен впевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу.
Оленка, закутавшись в плащ, слухала, щасливо посміхалась. Прямо в душу їй западали слова цього незнайомого діда, його глухий голос. Серцем вона почувала свою спорідненість з цими людьми, з їх щирістю і чистотою, з їх предковічною правдою. Намагалася в пітьмі розглядіти обличчя діда, але бачила тільки жилаву, гнучку постать, яка ритмічно розхитувалась на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів…
В’їхали в хащу дерев, під покрив столітнього лісу. Тут вітер затихав, розкидавши свою силу на широкому просторі ріки. Човен ткнувся в землю. Оленка сонно хитнулася,
– Де ми? – прошепотіла вона.
Дід допоміг їй встати, вивів з човна.
– Бідна горличка! Зовсім спить. Нічого, вже недалеко. Ану пішли, Миколо. Йди за мною. Я тут знаю стежечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить…
Йшли, мов у казці, зачарованим лісом. В кущах гралися мавки, з радісним реготом, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттям пролітали якісь створіння, розхитуючи гілля сосен і дубів. Оленка прислухалася до голосів природи, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда і Миколи:
– Випустили, діду?..
– Насилу… Був у божевільні. Перевіряли…
– Ну й що?
– Сказали, що нормальний. І сміх, і гріх. А потім знову назад.
– А тоді?
– Добре, слідчий розумний попався. Довго допитував, а потім сказав: «Або ви, Василю Йвановичу, добрячий авантюрист, або ягня…» – «І не те, і не се, – сказав я йому. – Просто собі людина. Тільки не люблю криводушних. Що думаю – те кажу. Якщо накажете, щоб мовчав – мовчатиму. А брехати – ніколи. Радянській владі, я так думаю, вівці не потрібні…» Він довго мовчав, думав, а потім сказав… І так, знаєш, задушевно сказав, що я не чекав там почути таке: «Мовчати народ ніхто не примусить. І брехати тим більше. Не для того наші діди і батьки боролися, мріяли. А вівці нам справді не потрібні. Мужність потрібна і щирість… Тим більше тепер, коли над Європою хмари…»
– А тоді що?
– А потім випустили. Виправдали. Ті, що писали донос, як побачили мене, аж позеленіли… Не сподобалось…
– Падлюки…
– Нещасні люди. Вони вважають, що нічого не змінилось, крім вивіски. Ще мислять по-старому… Ну та ми з тобою заговорились, ось уже хата недалеко. Ой, голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідне. Веди її…
– Діду, а я забув спитати: Як ви взнали, що я приїду. Я ж не повідомляв, не дзвонив…
– Приснилось, – засміявся дід.
– Жартуєте?
– Зовсім ні! Марусю, Марусю, чуєш! Зустрічай гостей…
З-поміж дерев з’явилася біленька хата, оточена старезними акаціями і дубами. Над нею розпростерла кощаві гілки-руки столітня груша. Брязнув засув. На порозі з’явилася постать жінки.»
– Хто там?
– Здрастуй, мамо…
– Синку! Миколко!
Навіть в темряві сяють очі матері, щастям осміхається добре обличчя. Вона цілується з сином, здивовано розглядає його супутницю.
– Це, мамо, наречена моя, – пояснює Микола. – З Києва…
Оленка сонно всміхається, цілує незнайому сиву жінку, його матір. Від неї пахне квітами і землею.
– Як звати тебе, невісточко?
– Оленкою…
– Ой ти зовсім зморилася. Прошу до хати, відпочити треба.
– Стели їй, Марусю, на ліжку, – неголосно сказав дід. – А Микола ляже в клуні, на сіні…
– А ви ж куди? – занепокоївся Микола, побачивши, що дід Василь повернув назад.
– Потурбуйся краще про Оленку, – почулося з темряви. – А я одправлю ваш корабель назад…
Зморена Оленка як впала на ліжко, так і прикипіла. Запашна постіль ласкаво прийняла и в обійми, заколисала, понесла в тихі, милі краї, без сновидінь, без страждань.
А мати, запаливши каганець, дивилася на її бліде личко, на довгі вії, на золотисту розтріпану косу і шепотіла Миколі:
– Королівна… Як намальована. Тільки чи ж звикне воно до села? Мабуть, мазане, городське?
– Ні, мамо, вона хороша! Пливли ми тільки що в такій халепі, а вона хоч би слово…
– Завзята. Ну, а ви ж розписані?
– Ще ні, мамо! Ми втекли…
Мати сплеснула руками, злякано поглянула на енна.
– Що ти мелеш? Звідки втекли?
– Її батьки не хотіли оддати за мене. А вона хоче. От і втекли…
– Ой Миколо, Миколо! Щось як устругнеш – то й пальці знать. Привіз дівчину, а тоді щось трапиться, розійдетесь. Тільки зведеш дівчину…
– Як ти можеш, мамо? Та я за неї ладен життя оддать. Та вона найкраща в світі!..
– Бачу, бачу, – м’яко перебила мати. – Так отож не марнуй часу, та щоб завтра ранесенько вів її до сільради. Хай буде все по закону, як слід…
– Добре, мамо, – радісно мовив Микола. – Зроблю…
– А жити де будете – в Зеленьках?
– Тут. У тебе. І працювати. Думаю взяти клуб. Поїду в район, домовлюся… Все буде гаразд!..
– Добре діло. Тільки мають тут деякі зуб на діда. Будуть і тобі ногу підставлять… От хоч би й теперішній завклубом. Іван Горпинин. Запустив клуб. Ні кіна, ні вистав. Тільки танцюють та насіння лузають…
– Так він же не має ніякої клубної освіти. Не знає ні музики, ні співу…
– Ото ж бо. Десь дістав справку, що хворий. Його й поставили в клуб. А він такий хворий, що як посмолить руки, то й чорту роги скрутить. Зледачів хлопець. Видно, сподобалось хропти цілий день. Так що ти обережно…
– Ну, це пусте. Мене молодь підтримає…
– Дай боже… То йди ж спати. Ось тобі ряднина. Там, на сіні, ляжеш – як у раю буде. Вже зорі потепліли – незабаром світатиме.
– Добраніч, мамо…
– Добраніч, синку…
Микола зайшов у клуню, розгорнув сіно, зробив собі кубло. Смачно вмостився, вкрутився в ряднину. Крізь шпарку в покрівлі блимнула зірочка, за стіною скрипіла стара груша. Микола знеможено заплющив очі. Матусю моя… В твоїй господі все приймає мене як сина… І ліс, і ріка, і зорі в небі, і запах землі. Хай же край цей буде любим і подрузі моїй Оленці…
Вранці Микола й Оленка розписалися в книзі у смішливого, рудобрового секретаря Тимоша Гавриловича. Він їх щиро поздоровляв, підморгував Миколі, свідкам.
– І де ти тільки таку викопав, хлопче?
– З неба впала, Тимоше Гавриловичу, – сміявся Микола.
– Дивися, щоб не вкрали!
– А я не спатиму…
– Та з такою навряд чи заснеш! – чухав секретар руде волосся.
Оленка без упину червоніла, слухаючи ризиковані дотепи Тимоша Гавриловича, свідки сміялися. Після дружніх поздоровлень молоді пішли селом назад, до матері. Оленка була вбрана по-українськи. Одежу мати розшукала серед скарбу, що лишився після покійниці баби. Оксамитний корсет сидів на ній, як улитий. Він окреслював високі груди, тонку талію, гордовиту поставу. Барвистий вінок з густими рядами стрічок ще більше вирізняв незвичайну красу Оленки.
Майже біля кожної хати тріщали ліси, паркани. Дівчата ревниво розглядали «чужу», потай визнаючи її перевагу над сільськими красунями. Тільки деякі їдко кидали вслід:
– Хай би попарилась на полі, покидала гною – де б і поділись чорні брови, біле личко. А то випестили в пазусі, от і сяє, як рожа. Іч, пава! Вирядилась!
– Завидки беруть, – хитали головою літні жінки. – Не злобіться, дівчата, на всіх женихів вистачить. Аби любов та злагода! Радіти треба, коли бачиш таку пару!..
Та не всі раділи. Так уже заведено, що чиєсь щастя зачіпає невидимо інші долі, інші серця.
Недалеко під материної хати їх зустріла висока, чорнява дівчина. Вона була схвильована й бліда. Опустивши долу очі, швидко промовила:
– Я вітаю тебе, Миколо…
– Спасибі, Катю…
– Я рада за тебе… Ти вибрав добру дружину… Не думай нічого… Я не серджуся… Хай вам таланить…
Вона заридала і кинулася геть, в садок, що струмився білою повінню яблуневого цвіту. Оленка злякано-запитливо подивилася на Миколу:
– Що це, Миколко?
Він стояв сумний і похмурий. Потім взяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:
– Не думай поганого, Оленко… Це сусідська дівчина. Я з нею дружив ще з дитинства. Разом гуляли, вчилися, сиділи в школі за одною партою. Але я ставився до неї так, як і до хлопців. Як до товариша… А в неї, може, було інше…
На віях Оленки блиснула сльоза.
– Як жаль, що наша радість комусь принесла горе… Це дуже сумно, Миколо…
На подвір’ї молодих зустрів дід Василь. Тільки тепер, при світлі сонця Оленка могла повністю розгледіти його. Високе жовте чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо дивилися на світ сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Провівши поглядом по постаті діда, Оленка здивувалася. Вбрання його було в повній дисгармонії з лицем. Ветха полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі чоботи-шкарбани, облізла смушкова шапка. Чому він так злиденно одягнений?
Дід приязно поглянув на молодих, узяв обох за руки. Важко зітхнувши, сказав;
– Хай доля освятить вашу дорогу, молодята любі. Я бачу в ваших очах щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке… Але не думайте про те… Ідіть йому назустріч. Якщо іскра, яку я бачу нині в очах ваших, не згасне… то навіть смерть одступить перед вами.
Дід поцілувався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку. Одступив.
– А тепер ідіть. Там вже чекають гості. І мати…
– А ви куди, діду?
– Я не буду на весіллі, синку. Пробачте. Опісля зрозумієте. Отам, бачиш, під горбом димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться – прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою…
Дід, зігнувшись, важко рушив до землянки. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:
– Пора, діти мої. Чому ви так забарилися?
Микола приступив до матері, прошепотів:
– Що з дідом? Він не живе у нас?
Мати розвела руками, в ясних очах промайнула печаль.
– Як повернувся тиждень тому, так і почалося. Одягнувся в сіряк. Старий льох переробив на землянку. Там і ночує, сам собі варить. По селу шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі. Та ти сам з ним поговориш… А тепер прошу до хати. Оленко, гості ждуть…
За столом зібралися гості – родичі і друзі Миколині. Звідусіль сипалися щирі вітання, склянки кружляли без упину, сповнюючись то горілкою, то шипучим хмільним медом. Розв’язувались язики, чулися дотепи:
– Сто літ вам жити!
– Дюжину дітей наплодити!
– І всіх – музикантів, як батько!..
– Та ні, хай і колгоспників родить, а то поздихають од голоду!..
– Пусте мелеш, сусіде! Колись люди будуть і хліборобами, і музикантами, і вченими!..
– Тю! Коли то буде!
– Як коли! При комунізмі!
– Як будеш так горілку кружляти, то чорта лисого, а не комунізм побачиш!
– Горілка – це, братці, пережиток капіталізму! Нам, у яких ще родимі плями – важко боротися з нею!
– А важко! Борешся, борешся, п’єш її, п’єш, а вона тебе таки звалить!..
– Отуди к бісу! А під столом яка то вже боротьба! Ха-ха-ха!
– За твій талант, Миколо!
– Спасибі!
– А що думаєш далі робити?
– В Зеленьках зостанусь. Клуб будемо піднімати!..
– Хороше діло! Молодець! Хор створи! Люди знайдуться. Народну пісню на висоту! А то все частіше чуєш по селу дурацькі частушки…
– Правильно. Окрім хліба, людині пісня потрібна! Народ без пісні не може! Ану, сусідо, затягуй «Ой у полі три криниченьки…»
Сусідка, тітка Оксана, приємним альтом затягла:
Ой у полі три криниченьки.
Любив козак три дівчиноньки…
Оленка слухала й не слухала. Вона не чула слів, а лише вловлювала настрій – всім серцем, всім єством. За вікном шуміли сосни, колихався велично, виблискував на сонці весняний Дніпро, золоті промені грали на веселих обличчях гостей. Оленка відчула себе впевненою, гордою. Вона обрала хорошу дорогу… А гості виводили слідом за тіткою Оксаною:
Любив тебе я дівицею.
Люблю тебе молодицею,
Довго, довго буду ждать,
Доки станеш удовицею…
– І я тебе так люблю, – шепотів Микола дружині на вухо. – Завжди, незмінно… Що б не сталося…
Кров хлюпала Оленці до серця, жаром сипала по тілу. Вона стискувала руку Миколи, німо дякуючи йому за неймовірне блаженство буття і кохання…
Білоголовий, плечистий хлопець – Сергій – товариш Миколин, з приязню дивився на молоду, гаряче говорив:
– Це добре, що ви в сільську школу підете… Нам треба таких вчителів! 3 добрим смаком. Щоб знали і музику, і поезію… Щоб учили дітей і етиці й естетиці!
– А що воно таке? – під’юджував хтось правобіч Сергія.
– То наука, як дівчат обнімать та цілувать!
– Ха-ха-ха! Наші діди теж непогано знали таку етику!..
Оленка сміялася, запитувала:
– А ви теж вчитель?
– Ще ні… вчуся в педінституті. Майбутнього року закінчую і сюди, в Зеленьки! Будемо разом працювати…
З протилежного боку гукали:
– Ой леле, гірко!..
– Гірко! – дружно ревли гості.
Оленка опускала очі, червоніла. Сергій докірливо дивився на Миколу.
– Чого ждеш? Давай я займу твоє місце – роздумувати не буду!.. Ось так! А тепер наливайте, тітко Марусю! Солодка, як мед, горілка!
І знову звучала, вириваючись з хати, сумна чи весела мелодія народної пісні, несла на своїх крилах радість з’єднання двох юних сердець, вливаючи її до океану торжества природи, до свята пристрасної, могутньої, всепереможної весни…
Оленка не вернулася ні ввечері, ні вночі. Мати вчинила тривогу, повідомила Олену Антонівну. Та авторитетно заявила:
– Це той капцан її вкрав! Точно кажу. Треба наздогнати і забрати назад!
– Голубонько, Олено Антонівно! Допоможіть!..
– Все зроблю. Я ж серцем уболіваю за неї. Такий жених – Русанов! Чи вона сліпенька, чи дурненька? Зовсім зіпсовані дівчата пішли!.. Одягайся, поїхали…
Олена Антонівна не марнувала часу. Вона разом з матір’ю Оленки під’їхала до гуртожитку консерваторії. Комендант сказав, що Горенко Микола виїхав додому. А сторож додав, що не сам, а з молодою дівчиною. Еге ж, синьоока, білява, гарна…
– Яке село? – рішуче запитала Олена Антонівна.
– Зеленьки. На лівому березі Дніпра, – відповів комендант.
– Машиною можна доїхать?
– Можна.
Домовилися з шофером за п’ятдесят карбованців. Не гаючи часу, вирушили в путь. Мати Оленки плакала, схлипувала, приказувала:
– Чи я її не годувала… не одягала… Чи я їй не бажала добра? Отака дяка… Вона мене в могилу покладе… Куди він її завіз, проклятущий…
– Нічого, нічого, – ворушила губами Олена Антонівна. – Од нас не втече…
За годину доїхали до лісу. Машина захиталася на вибоїнах, забуксувала в піску. Жінки вийшли з машини, дивилися, як шофер підкладає соснові гілки під колеса. Марія Іванівна сплескувала долонями.
– В глушину, в яму поїхала! Він, напевне, її опоїв чим-небудь, не інакше!..
– Ну, не кажи, – блудливо всміхалася Олена Антонівна. – Він мужчина хоч куди. Якби вбрати та хорошу квартиру…
– Якби ж то! А то одні штани та й ті ззаду світяться. А живе де? Ти тільки поглянь – ні дороги сюди, ні тротуару. Та тут, мабуть, і магазину нема. Я йому такий скандал утну, він мене на все життя запам’ятає!..
– Я беру все на себе! – авторитетно заявила Олена Антонівна.
Машина вибуксувала з піску. Рушили далі. Незабаром під’їхали до води. Шофер зупинив авто, розвів руками.
– Все. Амба. Непередбачена перешкода. Моя машина, на жаль, плавати не вміє…
– Що ж робити? – сполошилася Марія Іванівна.
– Шукайте човна…
Півгодини розлючені жінки шукали перевозу. Нарешті між деревами з’явилася велика плоскодонка. Веслувала огрядна жінка з добродушним лицем.
– Що вам треба?
– Перевезіть в село. Ми заплатимо.
– Чого там, заплатимо. Я можу й так. Все ’дно пливу туди.
Домовилися з шофером, що він зачекає біля води. За годину переправились до Зеленьок. Ішли за жінкою лісовою стежкою, мовчали, набиралися люті. Біля першої хати, на горбі, між соснами жінка зупинилася.
– Оце вам хата Горенків. Сьогодні там святкують. Син приїхав…
Мати Оленки зайшла в хвіртку. З відчинених вікон чувся гомін, лунала пісня. Олена Антонівна презирливо скривилася:
– Мужва. Яка ганьба – залізла між п’яних хамів. Викликай її сюди. Надворі поговоримо…
На порозі сіней з’явилася постать літньої жінки. Вона запитливо оглянула прибулих, привітно сказала:
– Прошу до хати. Хто ви, звідки?..
Оленчина мати не привіталася, не відповіла на запитання. Різко одрубала:
– Я мати Оленки. Де вона?
Мати Миколина спочатку зблідла, потім почервоніла. Гукнула схвильовано в хату:
– Миколо! Оленко! Ідіть сюди, діти…
Молоді вискочили надвір. За ними, відчуваючи щось неладне, посунули гості Мати, побачивши дочку, напосілась на неї:
– Ось де ти, безсоромниця! Повіялась з якимось пройдисвітом в смердючу діру! Як тобі не соромно? Ану збирайся, поїдемо додому! А вас, – посварилася вона на Миколу, – я провчу! Я подам в суд! Я не дозволю, щоб мою дочку обманювали!..
Микола – блідий, тремтячий – виступив наперед, задихаючись, сказав:
– Не соромте себе і дочки. Ніхто її не обманював. Ми одружилися. Законно. І гуляємо весілля. Хіба вона маленька, щоб ви могли розпоряджатися нею, як служницею!..
Мати аж рота роззявила від несподіванки.
– То ти справді вийшла заміж за нього?
– Вийшла! – крізь сльози мовила Оленка. – І ніколи не повернуся назад. Стидно, стидно тобі!
Марія Іванівна обвела безумним поглядом людей.
– Ви її обманули. Ви обіцяли їй квартиру в Києві, наговорили хтозна-чого. Це обмані Підлий обман!..
Оленка почервоніла від гніву, тупнула ногою. Микола з подивом глянув на неї – він ніколи не бачив її такою.
– Брехня! – крикнула вона. – Я не хочу більше знати вас. Ми з Миколою любимось… і ніхто нас не розлучить! Чуєш – не розлучить!..
Гості обурено зашуміли. Марія Іванівна одступила до хвіртки, захлипала,
– Я відмовляюсь од такої дочки. Ти чуєш? Або він, або я!..
– Він, – твердо мовила заплакана Оленка, пригортаючись до мужа. Миколина мати ласкаво поклала руку на її голову. Олена Антонівна смикнула Марію Іванівну за рукав.
– Ходімо. Нам нічого тут робити. Вона вибрала свою дорогу. Пожаліє – та буде пізно…
Дві постаті рушили лісовою стежечкою до води – чужі всьому, що оточувало їх. Чужі селу, Дніпру, деревам, чистому небу. Чужі щирості народній, чужі майбутній безсмертній долі Оленки і Миколи…
Оленка дивилася вслід матері, тихенько плакала. Та сльози її були не пекучі. Вони, мов цілющий бальзам, падали на стривожену душу, втихомирювали болі за покалічене, облудливе дитинство… Попереду буде боротьба, невідоме життя, попереду ждала ще незнана, тривожна любов…
