Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 33 страниц)

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ГИРЛО РІКИ

Мелодія перша
ЛАБІРИНТЧИ ТРЕБА ДОЗВІЛ

Марія подивилася ще раз в лиця присутнім. Ніби оцінювала їх. Хотіла заглянути в душу, в серце, прочитати в свідомості. Даремна справа. Не так просто… Тільки життя, тільки практика дасть відповідь.

Насторожене обличчя завідуючого райвно. Він дивиться на свої пухлі руки, складені на столі, але прислухається до кожного звуку. Для таких треба говорити гранично ясно. Інакше нічого не збагне, все перекрутить, відкине, ще й обвинуватить в еклектиці. Не раз бувало…

Бадьорий, веселий кореспондент з райгазети. Базіка і реготун. Він гострить олівець, приготував блокнот. Скажеш слово, напише до нього ще двадцять. Потім і сам не впізнаєш того, що говорив. Треба буде самій перевірити написане ним…

Інструктор з райкому. Поважний, серйозний чоловік. Йому скучно. Він почесний гість. Але якщо треба, значить треба. Він посидить, послухає, скаже слово. Та чи відчує він серцем? Чи підтримає? Чи передасть далі, по інстанції своє живе враження, а не протокольний переказ бесіди?

Вчителі, піонервожаті. Друзі, колеги, старші учні. Ще не всі знають про те, що має тут бути, про що говоритиметься… Ті, що знають, – схвильовані, стривожені.

Марія згадала війну. Ранню весну. Холодний світанок в березняку, клапті неталого снігу. Вогку темну землянку. Страшну розмову Артиста з партизанами. Ніби наяву Марія побачила знову розлючене лице Стецюка, почула його хрипкий голос. А потім… розповідь Миколи. Як вони слухали його! Як линули серцем в казкові краї майбутнього. Невже тепер, коли є можливості, не зрозуміють…

– Маріє Панасівно, ми слухаємо, – промовив завідуючий райвно.

Марія кивнула головою. Поглянула понад головами присутніх, ніби зазирала в невидиме.

– Ми багато говоримо про комуністичне майбутнє, – сказала вона. – Мріємо. Читаємо книги. Але майже все залишається, як раніше. Етика, естетика, виховання, господарство. Я поясню точніше свою думку, бо бачу подив у очах товаришів. Моє переконання таке: прищепити комуністичну свідомість людині не можна, якщо вона житиме не в комуністичних умовах. Якщо практика розбігатиметься з теорією. Це настільки елементарно, що навіть відстоювати таку думку нема потреби…

– Пробачте, – озвався інструктор. – Е-е… як же тоді пояснити явище великих вождів, революціонерів, новаторів?..

– То одиниці. Чи сотні, в кращому разі. То вогні, які показують шлях. Йдеться не про них, а про весь народ, про нове покоління, про майбутнє. Я наближаюсь до суті. Ми говоримо про громадську свідомість, а виховуємо в сім’ях прагнення до свого, до приватного. Моє, чуже, наше, ваше. Ми говоримо про шкоду і злочинність алкоголю, ми в школі агітуємо учнів не вживати алкогольних напоїв, а вони дома привчаються до цього підлого зілля, наслідуючи батькам. А скільки протиріччя між впливом школи і батьків, особливо якщо батьки сектанти, або відсталі, або реакційні люди! Отже, ми потрапляємо в закляте коло. Школа в’яже, а батьки розв’язують. Школа будує, а вулиця руйнує. Ви розумієте, про що я кажу. Але не це головне. Або не лише це. Я хочу сказати взагалі про систему навчання, про стосунки учителя – учня, про становище учителя, про програму навчання і ще багато, багато інших проблем… Але спочатку головне…

Завідуючий райвно тривожно заворушився на стільці, непевним поглядом оглянув учителів, учнів. Кашлянув.

– Е-е… Маріє Панасівно! Пробачте… Чи не здається вам, що це питання цілком… е-е… теоретичні. І належать вони до компетенції міністерства, вищих організацій. При чому тут ми… учителі, учні? Я гадав, що йдеться про якийсь рух юннатів, техніків чи ще щось… А ви…

– Йосипе Марковичу, – спокійно озвалася Марія, – нічого не буде в нашій розмові теоретичного. Все цілком конкретне. Але вислухайте мене уважно. – Вона зітхнула, пригладила руками сивіючі пасма біля скронь. – Школа повинна стати більш самостійною, більш оперативною, тонкішою. Програма не мусить бути консервативною, однаковою для всіх учнів, для всіх років. Школа виховує майбутніх громадян. Отже, вона творить майбутнє! Школа – це пульс майбутнього. Кожна зміна в теорії, в практиці, в науці, в душах людських, в літературі, в світових зрушеннях повинна одразу ж відбиватись на школі, змінювати її тонус, вплітатись в навчання, ставати складовим чинником програми. А ми? До цього часу астрономія вивчається лише в десятому класі. Чому? Чому наука про всесвіт, про нашу домівку, наука, яка вивела людину в космос, – чому ця наука десь на задвірках? Та куца, обмежена, примітивна програма, яку ми пропонуємо десятикласникам, убога порівняно з блискавичним розвитком науки і пізнання. Треба ввести астрономію з перших класів. З перших, я повторюю…

– Правильно, Маріє Панасівно, – заплескали в долоні дівчата-десятикласниці. Марія глянула на їхні гарячі лиця, на сяючі оченята, моргнула тихцем. Знаю, мовляв, що ви згодні. Та не для вас це говориться!

– Але це лише окремі натяки, – вела вона далі. – Таких недоречностей повно. Багато в програмах зайвого, багато традиційного. У викладанні літератури, історії, математики, співів, праці. Треба дати школі, вчителям більше свободи, більше вибору. Напрям єдиний – людина комуністичного братерства, але в кожного свій неповторний політ. І тут я скажу з усією відвертістю: без докорінної зміни становища школи неможливо проводити реформи. Ми говорили з учителями, з учнями, з батьками. І готові запропонувати таке…

Марія замовкла.

Мовчали учителі, учні. Не можна було розібрати виразу обличчя у районних гостей.

– Ми пропонуємо створити школу-сім’ю. Це не школа-інтернат, як дехто хоче заявити, я бачу по обличчях. Не заперечуйте, а вислухайте. Учні після навчання біжать Додому, гуляють, працюють чи ледарюють. Але все це безконтрольно, безсистемно, хаотично. Я не хочу пропонувати посадити дітей в своєрідний табір, де вони будуть під наглядом наставників. Ні. Але ми хочемо, щоб школа стала не лише інформаторієм, де учні здобувають певну суму знань, а сім’єю, братерством, де повністю буде формуватись душа і розум майбутнього громадянина. Це принесе радість і дітям і батькам. Батьки звільняться від повсякденних важких турбот з дітьми, матимуть змогу розвивати себе, свій розум. Крім того, вони завжди можуть бути з своїми дітьми, хоч кожного дня. Ніхто нікого не силуватиме. Хто захоче – житиме з батьками. Тут годиться лише повна добровільність. А ті, які ввійдуть в школу-сім’ю, – будуть ядром зовсім нових людей, нової свідомості, нового ставлення до речей, до суспільства, до майбутнього. Школа одержить землю, матиме ферми, сад, поле, городи, майстерні. Школа стане первісним комуністичним ядром грядущої Громади. І учителі будуть не службовцями, які працюють на таку-то зарплатню в місяць, а старшими друзями. Учителі теж повинні вчитися, рухатись вперед. Інакше вони перетворюються на роботів, які рік у рік передають учням завчені колись формули. А тепер воно так і є. А не повинно бути. Школа має бути як своєрідна лабораторія… лабораторія еволюції, майбутнього. Весь час у пошуках, у пізнанні. В труді, в творчості. Учителі не повинні сліпо підкорятись програмі. Вони можуть вирізняти учнів по їх здібностях. Може, хтось чудово сприймає математичні закони – хай поспішає, хай іде скоріше на математичні вершини, йому треба допомогти. Хтось стане композитором, піаністом, механіком – у кожного треба відкривати його заповітне. І разом з тим слідкувати, щоб у кожного складалося синтетичне мислення, всебічні смаки. Такий підхід до навчання можливий лише в школі-сім’ї. Коли весь час учень належатиме школі, друзям, учителям, навчанню. Друзі, я певна, що ви всі розумієте, які чудові можливості відкриваються, коли створити школу-сім’ю?! У школи згодом буде музей, картинна галерея, музичні класи, свої машини, майстерні. Це буде сильна соціально-господарська система. Я певна, що вона досить швидко може стати цілком рентабельною і не брати від держави коштів. І я пропоную – створити таку школу у нас. Я, як директор школи і педагог, стверджую, що час наступив. Батьки… більшість батьків, учні, вчителі підтримують цей проект. Зупинка за районними органами. Що скажете ви, товариші?

Марія сіла. Пошелестіла якимись папірцями на столі, допала:

– Це лише натяк, те, що я сказала. Ми розробили детальний план. Та головне – тенденція… Ми хочемо знати, що думають керівні товариші…

Завідуючий райвно облизав губи, цмокнув, розвів руками. Поглянув за вікно, де розпускалися, сміялися весняно гнучкі гілки верболозу. І, нарешті, сказав:

– Фантастика – це гарно. Я теж люблю фантастику. Читав Єфремова… як його… «Туманність Андромеди». Далеко заглядає письменник. На тисячі років. На ти-и-сячі! А ви, Маріє Панасівно… в сучасність хочете… е-е… перенести майбутнє! Несерйозно!

– Товаришу завідуючий! – дзвінко сказала бойова піонервожата з кирпатим носом, пишною папуаською зачіскою і блискучими чорними очицями. – Єфремов мріяв про радіопередачі між зірками через тисячі років, а вчені взяли та й почали здійснювати його мрію тепер!

Вона одтарабанила свою тираду, ніби боялася, щоб її не перебили. Завідуючий ліниво всміхнувся, одна брова його поповзла вгору, друга скептично примружилась.

– Зірки – то одне, а школа – то інше. І потім – попрошу не перебивати. Ви не враховуєте… е-е… безліч обставин. Ну хоча б… звітність… Ви будете працювати зовсім іншими методами… Отже, для вас треба спеціальні звіти для міністерства… Потім… зарплатня… Ви кажете, що вчителі відмовляться… Хм. Це буде хаос. В одному селі гроші будуть одержувати, в іншому – не будуть. Знову нерозбериха. І ще… коли вашому вчителю, чи вам, чи учню кудись поїхати треба… тоді як?

– Дуже просто, – відповіла Марія. – Так, як в сім’ї. Батько дає гроші, проводжає на вокзал…

– Гм… гм… Цікаво. Ну що ж, може, й так. Але ж програми, система навчання… Дати свободу вчителям – це, знаєте, ризиковано…

– Чому ризиковано? А Макаренко? Він навіть з вуличними, зіпсованими дітьми створював комуни, братські колонії! І коли? Тоді, коли ще не було й сотої долі того, Що є тепер. У нас тепер можуть бути машини, чудові прилади, кінофільми наукові, телевізори, механізовані ферми, оранжереї…

– Заждіть, заждіть. Ви захоплюєтесь. Ви хочете одібрати від учителя власне життя. Ні грошей, ні майна…

Учителі перезирнулися між собою. В їхніх очах попливли іскорки сміху. Марія сказала:

– Ніхто нічого однімати не буде. Навпаки, учитель отримає все. Цілу сім’ю в сотні людей. Поля, майстерні будівлі. Це все буде його. І всіх інших. А особисте життя? Воно належить людині. Ні учителі, ні учні, ні хто інший не втрутиться в нього. Ні тепер, ні в найдальшому майбутньому…

– «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги»,

раптом сказав інструктор райкому. Він поклав долоню руба на стіл, гостро зиркнув на Марію. – Мріяти легко. Важко діяти. Ось так. Життя – не папір. Не книга. Життя – це… життя! Ви не можете врахувати безлічі несподіванок. По-перше. А по-друге… що це за партизанщина? Хто вам дозволив?

– А хіба треба… дозвіл? – зробила здивовані очі піонервожата. – Щоб мріяти?..

Інструктор махнув рукою з досадою.

– Мрійте на здоров’я. Мріяти можна про що завгодно.

Піонервожата схвильовано защебетала:

– Але ж мрія і життя – нероздільні. Так нас учив Ілліч. Так нас учить партія. Треба шукати нове, прогресивне, вводити його в життя. Поступово зникатимуть функції держави, вони переходитимуть у ведення суспільства. Так сказано в програмі партії…

– Знаю, знаю, – поблажливо сказав інструктор. – Вивчила, знаєш. Сідай. Це не так просто. Все повинно бути перевірено життям. А то так з бухти-барахти… Необхідно досвід…

– От ми і бажаємо здобути його!

– Чому ми перші? Треба зачекати. Є школи серйозніші, сильніші. І потім – село…

– Саме в селі треба починати. Тут, серед природи, вільніше. Ширші можливості для праці, для вивчення краю, для створення рентабельного господарства…

– Все одно, не можна… так спішити. Треба подумати. Розглянути. Напишіть проект. Обґрунтуйте…

– Вже є…

– От-от. Подайте його нам. Ми вище. Там ще вище. І так далі. Тоді й вирішиться… Треба дозвіл. А так, наскоком, – не годиться. Батько Махно. Анархія! А взагалі, мені подобається, барвисто, приємно, мрійливо… Дуже, дуже талановито придумано! Але знайте, зарубайте на носі – без дозволу нічого не буде!..

МИНУЛЕ

Марія залишилась сама. Всі розійшлися. Невдалою була зустріч. Гадалося, що завариться суперечка, дискусій спалахне вогонь мрії… а воно… щось не те… Зашкварчало, зашипіло, ніби у вогонь вилили води. Ну що ж, хай буде так! Пошлемо проект, пошлемо листа. Все’дно доб’ємося. Майбутнє не втримаєш на місці, як не втримаєш вогонь в паперовому ящичку. Те, що стукає в двері часу, – народиться неодмінно…

Вона навстіж відчинила вікна. Цвірінчання горобців сповнило учительську. В груди ввійшло свіже повітря, насичене духом хвої. Весна. Її сорок друга весна! Сорок два! Як багато! Чи мало?

Вона тихо підійшла до дзеркала, зупинилася перед ним. Всміхнулася сама собі. Старенька. Де поділися чорні коси, рожеві вуста, гладенька шкіра? Біля очей зморшки, сині кола, сивина на скронях. Тільки очі горять невидимим вогнем. Очі, як і тоді. Коли вона була дівчиною…

Марія примружила повіки. Ось так… не видно зморшок. І здається, що повернулося минуле. Гримить, реве бурями воєнними, котить ураганами життьовими. Час пливе, летить, мчить. Час! Невблаганний, таємничий!

Ніби вчора… гриміла війна. Ліс, рідне село, партизани, палка розповідь Артиста. А потім – трагедія. Літак на Велику землю. Лікарня. І страшна хвороба Миколи…

Багато місяців лікували його лікарі. Він встав, почав ходити. Але все забув. Все. Він забув, як його звати, яке в нього прізвище, де він жив. Коротше, він забув усе.

Марія влаштувалася в госпіталь санітаркою. Вона ходила за Миколою, як мати, як нянька. Вона не могла, не сміла віддати його забуттю. Після того, що було, після тих страхітливих років, після рятунку від смерті… впасти в транс, в прострацію! Ні, це несправедливо, недопустимо…

Минали дні. Ніщо не допомагало. Микола не впізнавав Марії, але знову призвичаївся до неї, полюбив.

Марія пам’ятає той день. Похмурий, хмарний. Лікар сумно казав їй:

– Ми нічого не зробимо. Лише сильне потрясіння, відповідне до перенесеного, могло б пробудити його. Може… Але ж ми нічого не знаємо… Нічого… Це все в тумані. Медицина йде в цих ділянках пізнання навпомацки. Вибирайте, Марія, свій шлях. Ідіть в життя. Ви вчителька. Закінчите інститут, підете в школу. А він… хай залишається… Може, станеться чудо…

– Чудес не буває, – суворо відповіла Марія. – Чудо творять люди… любов їхня… Я заберу його з собою, лікарю…

– Хто він вам, Маріє? Чому ви так бідкаєтесь за ним?

Марія не відповіла одразу. Вона дивилася в очі лікарю, мовчала, ніби хотіла, щоб він зрозумів її не з слів, а так, по серцю. Лікар зітхнув, розвів руками. Невідомо, що він збагнув, але після паузи сказав:

– Беріть. Хай щастить вам. Дивні ви, жінки…

І Марія з Миколою поїхала на Україну.

За вікнами вагона пропливали сади, поля, ліси.

І пропливали по обличчю Миколи тіні. Він байдуже дивився у вікно, мовчав, заглиблений у якусь таємничу безмовність. Він здавався будинком, який залишений людьми, в якому погасли вікна. Марія дивилась на нього, сумувала.

Де ти, друже? Де твоя бунтівлива, чудова душа, де твій буряний, мрійливий розум, де твій пал, гнів, бажання? Куди поділись вони? Яка тюрма оточила тебе, ким вона створена?

Інколи в очах Миколи спалахували іскорки. Здавалося, що неясні спогади тривожать поверхню його свідомості. Напружувалось чоло в намаганні осмислити навколишнє. Та втомлено заплющувались повіки, вираз байдужості знову лягав на лице.

Це було тяжко. Це було нестерпно. Кровоточило серце Марії, боліла душа. Сідала напроти Миколи, дивилася у очі. Торкалася його плеча. Микола тьмяно дивився на неї.

– Що тобі, Маріє?

– Невже не згадаєш… де ти жив, друже? Хто ти?..

Микола заперечливо хитав головою.

– Забув… забув… болить голова…

– Може, прізвище… згадаєш… може, ім’я якесь, вулицю, село…

– Не знаю, Маріє… очі ріже світло… дай я сяду глибше… сюди… хіба що… очі пам’ятаю…

– Які очі? – похопилась Марія. – Кажи, кажи!

– Музика… очі… сині очі…

Повіки Миколи заплющилися, і Марії здавалося, що він марив.

– Сині очі, – шепотіла вона. – Може, кохана… може, мати… Хто скаже? Хто?

А потім… довгі роки навчання, праці… Вона жила в селі над Прип’яттю. Тут були ліси, ріка. Так, як вона звикла в рідних місцях. Через кілька років вона стала директором школи. І почалася робота… кропітка, довголітня, тяжка. Але приємна, вдячна, далекосяжна. Скільки думок, мрій, сподівань? Скільки юних доль?

А Микола? Микола жив з нею. Як дитина. Як брат. Він братом і був для Марії. І в житті, і по документах. А як же інакше? Як? Палке кохання Марії перейшло в ніжну любов. Згодом він призвичаївся до нових умов, став читати, писати, але минулого згадати не міг. Найбільше йому подобалося в саду, біля дерев. Він цілими днями прищеплював, підрізував, садив, поливав. В такі дні обличчя в нього було ясним, одухотвореним. Так і вважався він садівником у школі.

І ось недавно згадала Марія розповідь Миколи. Розповідь про майбутнє. Говорила з ним. Але він посміхався, хитав головою.

– Не знаю, Маріє… Не пам’ятаю… Гарна казка. Тільки до чого ж тут я?

Вона плакала. І раділа. Бо виникла думка – здійснити перші основи мрії Миколиної в житті, тут, в школі. Вона говорила з учнями, з батьками, з учителями. Багато радісних розмов, палких суперечок, дружніх бесід. Майбутнє стукало в серце. Воно розривало сталі, звичні форми. Бунтувало. Просилося в життя. Та не так просто. Не просто давалося нове. Як завжди…

І все-таки буде! Буде братерство всесвітнє, буде Громада, буде спілка сердець. І не десь, не в книгах, а тут, на Землі, в наших душах народиться славне майбуття…

Марія отямилась, ще раз усміхнулася своєму відбиткові. Пливи, котись в потоці часу, моя плоть, тіло моє! А розум мій, душа моя воюватиме з тобою, перемагатиме тебе!

Треба йти. До Миколи. До друга. Навчання в школі закінчене. Канікули. Можна подумати про нього…

РАПТОВЕ РІШЕННЯ

Марія йшла стежкою саду. Біла повінь квітів пливла навколо неї, в повітрі котилися тонкі хвилі запахів весни, життя, радощів. Легкий вітрець збивав пелюстки з яблунь, вони встилали землю оксамитно-білим килимом.

Там, біля старої груші, – він. Довкола нього кілька вуликів. Він любить бджіл. І квіти. Миколо, Миколо… Ти – як зірвана квітка. Зникло буяння, ріст, прагнення… залишилася лиш ніжна, безпорадна краса.

Марія зупинилася, задивилася на його постать, на його сиву голову. Не відрізниш його волосся від цвіту. Таке ж біле. А обличчя молодече, гладеньке. І на чолі майже нема зморшок. А очі обернені вглиб, в невідомий світ внутрішнього. Погляд відсутній.

Микола дивився десь понад деревами. Одна рука його була піднята вгору. Він нею помахував в такт нечутному ритму. Що він робить?

Марія здивувалася. Прислухалася.

Сонце сідало за обрій. Скісні промені його золотили квітучий сад. Над яблунями роїлися бджоли, переливалися бурштиновими краплями на тлі чистого неба. І здавалося Марії, що вони ткали своїм польотом, своєю грою ніжну мелодію.

А Микола диригував їм. Чому? Звідки це в нього? Марія ніколи не бачила такого. Може… Думка схвильовано забилася в серці, народжувалася в свідомості. Може, він мав зв’язок з музикою. Напевне… І, може, вчився десь? Треба повезти його в Київ. В театри, філармонію, в консерваторію. Якщо її думка правильна… може, він згадає…

– Миколо…

Він зупинився. Рука в’яло впала донизу. Ясні дитячі очі глянули на Марію. Він радо всміхнувся.

– Маріє… А я опилив ще десять яблуньок. Перехресним…

– Добре, Миколо. Добре. Я рада…

І рішуче, щоб не згубити нитку думки, вона запитала:

– Хочеш у Київ, Миколо?

– У Київ… – він лагідно повторив її слова, подумав. – У Київ… А для чого, Маріє? Мені тут гарно… З тобою…

– Ти любиш музику, Миколо?

– Музику… Не знаю… Я люблю тебе, Маріє…

– Миколо, – з болем, з надією промовляла Марія. – Ти тільки що слухав якісь звуки, ти диригував рукою… Може, ти був музикантом? Згадай, друже…

Він болісно зсунув докупи сивіючі брови, у очах промайнули тіні. Потім дитячий знайомий усміх осяяв чоло.

– Ні, Маріє… не знаю… не пам’ятаю… Я краще слухатиму бджілок. Вони гарно співають…

– Миколо… Я хочу, щоб ти поїхав зі мною до Києва. На канікули. Мені без тебе буде скучно…

– А сад, Маріє? Хто буде в саду?

– Я попрошу учнів. Вони доглянуть. Не бійся, Миколо. Сад не пропаде…

Микола подумав, зітхнув. Схилився до Маріїної руки, поцілував її.

– Я поїду, Маріє… Щоб тобі не було сумно…