Текст книги "Хто ти?"

Автор книги: Олесь Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 33 страниц)

Мелодія четверта
АРМАГЕДДОНПОЄДИНОК

В напівпідвал з вулиці проникало сіре світло. На фіранках миготіли тіні людей, що проходили мимо – сюди і туди. Інколи чулися сигнали машин, сміялися діти.

Мати Оксанина Софія Гаврилівна лежала непорушно на ліжку, дивилася на вікно. Її запалі очі палали хворобливим вогнем. Тіло майже не рухалось, а душа прагнула виявити себе, діяти, кудись поспішати, щось зробити. І недобре почуття до навколишнього світу народжувалось в серці, і отруювало воно мозок, тіло, всю психіку.

Дядя Митя – далекий родич – сидів поряд на стільчику, читав біблію. Обличчя в нього було строге, серйозне. Палець, яким він відзначав прочитані місця, був схожий на спис архангела, що нагадував про неминучу розплату.

Спасибі дяді Миті, не забував він останнім часом її, покинуту, залишену всіма. Розважав, підтримував у нещасті, нагадав про неминучу смерть. І тепер слова з біблії, які він читає, перегукуються з настроєм Софії Гаврилівни:

– «Что пользы человеку от всех трудов его, которыми трудится он под солнцем? Род проходит и род приходит, а земля пребывает во-веки. Восходит солнце, и заходит солнце, и спешит к месту своєму, где оно восходит. Идет ветер к югу и переходит к северу, кружится, кружится на ходу своем, и возвращается ветер на круги свои…»

Дядя Митя підвів голову від книги, довгий хрящуватий ніс його ворухнувся, очі пронизливо зупинились на обличчі хворої.

– Так-то, Софіє Гаврилівно! Ще тищі років тому люди які мудрі були. Вони мали всякі багатства, і рабів, і розваги, і мудрість, а зрозуміли, що все це – суєта, прах, ніщо. Ось так прямо і сказано: «Видел я дела, какие делаются под солнцем, и вот все – суета и томление духа!»

– Ой, правда, правда, – простогнала Софія Гаврилівна. – Все томління. Все мара. Скоріше б, скоріше б кінець прийшов!

– Прийде, – кивнув головою дядя Митя. – Прийде грізний день суда, змете Ієгова з лиця Землі всіх прихильників сатани, згорять вони в огні праведному! Тільки ми, свідки бога Ієгови, тільки обрані залишаться, щоб веселитися і святкувати з богом віки вічні!

– А чи довго ще ждати? – з надією запитала хвора.

– Терпіти треба, Софіє Гаврилівно, – солідно сказав проповідник. – Думаю, що скоро…

– Якби зараз, – зітхнула хвора.

– Все в руці божій. Наповнюється чаша скорботи, страждання. Встає народ на народ, царство на царство. Син проти батька, батько проти сина! І сказано, що сидітимуть друзі за одним столом, і готуватимуть меч один проти другого, і вуста їхні будуть брехливими, зміїними…

– Ой, правда, правда, – заворушилася на ліжку Софія Гаврилівна. – Обман кругом один тільки, нема людей! Ось хоч би й у нас…

– Правильно, – схвально прогув дядя Митя. – В твоїй сім’ї це дуже проявилось! Ти ясно побачила, що все земне – суєта, прах, ніщо! Чим була твоя дочка? Знаменитість! Слава, почот! На весь Союз, на весь світ! А ти теж під її крилом загордилася, забула бога!..

– Ой, правда! Гординя обуяла! За те й покарана…

– Щоб не забувала бога! – підняв палець вгору дядя Митя. – Щоб знали, що все в його руці! І ти побачила тепер, які люди навколо, яке в них нутро…

– І не кажіть. Всі одцуралися, хто раніше ходив, бував…

– Отож-бо. Доки ти годен, славен, – як муха біля меду, будуть витися. А впав – одвернуться, не простягнуть руку. Тільки справжні друзі, свідки бога Ієгови, приходять до нещасних в лиху годину.

– Спасибі вам, дядя Митя!

– Не мені дякуй, богові! Він знає, коли й кому потрібна поміч. І ще дочці твоїй треба урозуміти, що пора ставати на нову дорогу. Час грізний, і недовго ждати до приходу бога Ієгови!

– Я не вмію говорити про це, – зітхнула мати. – Ви вже самі з нею, дядя Митя…

– Постараюсь. Але ви ставайте на поміч. Це для нас велике діло. Так би мовити, агітація і пропаганда. З такої висоти – і в грязь! Наочно для інших. Дуже наглядно. Щоб не забували бога… До речі, де вона тепер?

– Десь гуляє… З новим знайомим своїм…

– Жених? – строго запитав дядя Митя.

– Нібито… Хто їх знає. Начальник. Вона в нього секретарем. Помогли їй по знайомству. Робота нібито неважка, получає непогано… Та каже – нудно… Скучає за музикою. Ну, а потім – переживає за колишнім знайомством своїм…

– Що – покинули?..

– Де й поділися, – сказала мати, блиснувши оком з-під запалених повік. – То вже й заручини готували, приїжджали сюди, не гидували підвалом. А тепер – врозтіч!

– А жених?

– Зник. Кажуть, одразу женився на іншій. Як шкодливий пес. Та всі вони зараз брехливі, блудливі. А цей… начальник її, що ходить тепер, теж має блудливі очі. Падлюка добра, бачу одразу… А треба терпіти. Я їй кажу – терпи. Жити якось треба. Я негодна, пенсії тої, як кіт наплакав, заробляй, кажу, дочко… А вона прийде інколи додому, заллється сльозами… Плаче – мамочко, що мені робити? Не витерплю, несила жити так безглуздо!..

– Один шлях – до бога! – задоволено підхопив дядя Митя. – Тільки там рятунок від сатанинського світу. І душу, і тіло, і все майно треба віддавати йому, богу Ієгові! І тоді, в час приходу, ви опинитесь в рядах обраних…

– Скоріше б, скоріше, – стогнала мати.

В двері хтось постукав. Дядя Митя насторожився. Закрив біблію.

– Дядю Митю, запитайте, хто це там? – попросила мати.

Дядя Митя вийшов у кухонну кімнату, відкрив надвірні двері. Побачив плечистого білоголового хлопця. Ясні очі його були тривожні і розгублені. Він якусь мить стояв мовчки, здивовано дивлячись на невідомого чоловіка.

– Чого вам треба? Хто ви? – запитав дядя Митя. – Та спочатку зайдіть…

Хлопець зайшов. Хрипко сказав:

– Я Євген. Де Оксана?

– Вітатися б не завадило, – строго сказав дядя Митя.

– Здрастуйте, – винувато озвався Євген. – Пробачте, я хвилююсь. А де Оксана?

– Питайте у матері її, Софії Гаврилівни…

– Дядю Митя, хто там? – почувся слабий голос матері.

– Та прийшов якийсь… Євген, каже…

Дядя Митя вернувся до хворої, сів. Євген вступив за ним до кімнати, привітався:

– Здрастуйте, Софіє Гаврилівно!

Маги підвелася на ліктях, суворо запитала:

– Чого прийшов?

– Я хотів би… Оксанку…

– Нема для тебе Оксани, – злісно сказала мати. – Нема для всіх вас. Чого ти од неї хочеш? Це ж ти перший повів її до своїх! А потім братик твій підхопив!..

– Неправда! – крикнув Євген. – Це не так! Ви нічого не знаєте. І потім… не про це річ! Я хочу бачити її. Мені казали, що бачили її…

– Де бачили?

– З якимсь типом…

– А тобі яке діло? – гнівно запитала мати. – Хто ти їй? Чи знову голову крутити зібрався? Не мішайся в чуже життя. Покинули дівчину в біді, а тепер знову прийшов, латаєшся… Для чого?

– Я не покинув! – гаряче сказав Євген. – Все це страшні дурниці! Мені нікого непотрібно! Тільки її!

– «Тільки її», – похмуро передражнила мати. – Вона не іграшка! Вона ж людина! Не награлися! Хочете зовсім в яму штовхнути?

– Нікуди я її не хочу штовхнути, – з відчаєм гукнув Євген. – Тьотю Софіє, невже ви не бачите, що я зовсім інший! Невже ви думаєте, що я хочу зла Оксанці! Я хочу помогти їй!..

– Не знаю, – втомлено сказала мати, заплющивши очі. – Все зло, все розпуста… Все йде до кінця…

– До якого кінця? – здивувався Євген. – Що ви кажете?

– До кінця світу. І таким, як ти… не завадило б подумати про це…

– Тьотю Софіє, хто вам такі дурниці наговорив?

– Як ти смієш? – посварилася мати пальцем. – Ображати людей, яких не знаєш?..

Дядя Митя взяв руку хворої, м’яко поклав її на постіль. Поглянув на Євгена.

– Заспокойтесь, Софіє Гаврилівно. Хлопець молодий, гарячий. Нічого дивного немає. Слухай, хлопче, не дурниці те, що ти почув, а велика істина. Хіба ти не чув коли-небудь про наступне пришестя бога?

Євген знизав плечима, здивовано глянув на дядю Митю.

– Чув. Навіть читав біблію, як вивчав історію релігій. Ну й що?

– Гм. Навіть читав, – вдоволено сказав дядя Митя. – Тоді нам легше буде говорити…

– Не знаю, до чого ви клоните? Може, це ви ту; забиваєте голову Софії Гаврилівні?

– Я тебе, хлопче, ще не ображав, – з гідністю озвався дядя Митя. – Треба триматися достойно…

– А я не розумію, при чому тут Оксана, її мати і… майбутнє пришестя бога?..

– їхнє нещастя, хлопче, це ілюстрація, так би мовити, древніх пророцтв. Сідай, сідай. Отам, на стульчик. Отак буде краще. Бог показує на прикладі таких, як вони, що все в світі – суєта, прах, ніщо! І єдине, чому треба служити, це богу!

– Якому? – поцікавився Євген.

– Ієгові, – строго сказав дядя Митя. – Єдиному богу, який сотворив небо, землю, всіх нас. І який прийде судити живих і мертвих незабаром, коли сповниться міра мерзоти.

– Дозвольте… А для чого ж він створив нас, якщо прийде судити? І за що він нас буде судити?

– Він нас сотворив чистими, непорочними, – пояснив проповідник. – А ми живемо в світі, обплутаному сітями сатани. І замість того, щоб іти по шляху божому, щоб ждати його приходу, вірити в нього, допомагаємо сатані, тішимо його, стаємо його пособниками!..

– Гм, – іронічно мугикнув Євген. – А хто ж сатану сотворив?

– І сатану бог сотворив, – підняв палець вгору дядя Митя. – Сотворив його, як першого ангела. А той возгордився, захотів бути рівним богу! І був скинутий на землю. А тепер тягне нас, людей, за собою…

– І ви знаходите дурнів, які вірять в ці казочки? не стримавшись, запитав Євген. – Який же немічний і пустий ваш бог, якщо він творить такий хаотичний світ. Творить ангела, а той стає сатаною! Творить людей, а вони опиняються в сітях сатани! Виходить, що сатана сильніший від бога?

– До пори! До пори, хлопче, – грізно заявив дядя Митя. – Та наступить Армагеддон, і бог Ієгова пошле сина свого, щоб змести вогнем праведним в останній битві світла і тьми сатану і його полчища! І тоді горе буде тим, які насміхаються над пророцтвами свідків Ієгови!

– А хто ж, пробачте, спасеться?

– Тільки ті, що вірять в бога. Ті, що ждуть його приходу…

– Значить, лише за те, що я буду ждать його приходу і вірити, – мене чекає спасіння?

– Вірно говориш!

– Але ж, наскільки я пам’ятаю, сказано, що віра без діла – мертва!

– Що ти хочеш сказати? – нахмурився дядя Митя.

– Дядю Митю, – озвалася мати, – він же насміхається… Що ви з ним говорите?..

– Та ні, нехай говорить.

– Я хочу запитати вас, – не вгавав Євген, – що ви робите ще, крім того, що вірите?

– Ми кличемо вірних. Ми закликаємо всіх, хто покине цей світ юдолі і плачу, і приготується до приходу бога!

– А чим ви зустрінете його? Якими ділами? Коли ми, люди, зустрічаємо друзів, то готуємо квартиру, прибираємо, якнайкраще одягаємось, зустрічаємо їх музикою, квітами. А чим ви зустрінете свого бога?

Дядя Митя засопів, спідлоба зиркнув на Євгена.

– Кощунствуєш, хлопче?

– Чому ж? – здивувався Євген. – Я кажу щиро. І не заздрю я тому богу, який має таких скучних свідків, як ви. Я б на його місці порозганяв би з неба всіх проповідників, всіх сектантів, всіх ханж і лицемірів! Дуже скучно йому житиметься на такому небі!

Обличчя дяді Миті наливалося буряковим тоном, очі темніли під навислими бровами, ніс заворушився.

– А яке ваше небо, кощунники? – злобно запитав він. – В що ви вірите? В яке небо? В якого бога?

– Наше небо, – серйозно відповів Євген, – небо боротьби, труда і краси! Небо краси! А бог? Навіщо далеко дукати його? І де шукати? Людина – це бог!

– Сатана, – прохрипів дядя Митя.

– Чому ж сатана? – усміхнувся Євген. – Ви погано читаєте священне писання! Там теж сказано: «Ви – боги!». Знаю, який там зміст вкладається в це поняття, але я з радістю стверджую, що людина – це єдиний бог У Всесвіті, в Безмежжі! Все в ній – і краса, і любов, і творення! І підлість – теж! Але все залежить від нас, що з себе зробити!..

– Воно й видно, – з ненавистю прохрипів дядя Митя. – Доки все було добре, ви всі ходили сюди, до Оксани, до її матері. А як їх спіткало нещастя – в кущі. Такий ваш бог, кощунники, сатаністи!

Євген похилив голову, помовчав. Важко відповів:

– Що ж, це не говорить на мою користь. В житті все буває. Але ось я прийшов. І вчасно. Бо бачу – вже повзуть клопи з щілин. І ви… тепер я бачу… скористалися нещастям, обплутуєте людей страхами, щоб влізти в душу!..

– Не обплутуємо, – крикнув дядя Митя, – а на поміч прийшли! Не так, як ви – лицеміри!

– В чому ваша поміч? В туманних, заплутаних словах? Армагеддон, кажете, буде? Він уже йде! По всьому світу! Світ розділився на тьму і світло! Невже не бачите? Армаіеддон гримить! В сім’ях, в державах, в серцях! Іде велика битва! А коли вона закінчиться – буде прихід! Буде прихід, ви чуєте? Тільки не Ієгова прийде, а Новий Світ, світ братерства, правди, свободи. Світ краси! Цілий безмежний космос розкриється перед людиною! І не ханжі, не хитрі зайди бога Ієгови ввійдуть в цей світ, а люди, які вміли страждати, любити, помилятись і виправляти помилки, творити красу і очищати власне життя від бруду… А ви – ви теж берете участь в Армагеддоні. Тільки ви не на боці світла! Ви в рядах тьми!..

Євген випалив все це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивитись, як чорніє лице проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати затіпалась, закричала:

– Доки ти будеш мучити нас? Доки? Чого напався на людину? Не віриш у бога – не заважай нам! І облиш всіх в спокої! І йди, куди хочеш!

– Мені Оксану треба, – вперто сказав Євген, встаючи з стільця.

– Я тобі покажу Оксану, – посварилася мати. – Не чіпай її. Не розбивай її життя. У неї є жених. У неї своє життя…

– Життя! По ресторанах ходити? В болото падати?

– А через кого вона туди пішла? Через кого? – гукнула мати. – Що ви їй дали? Одне нещастя!..

– Тьотю Софіє! Раз так трапилось – треба щось робити. Я прийшов, щоб…

– Без тебе щось зробимо. Без тебе… Іди геть!

– Але я…

– Тобі ж ясно сказали, – злорадно озвався дядя Митя.

– Все’дно я дождуся її…

– Гоніть його, гоніть, дядя Митя, – застогнала мати.

– Сам вийду, – похмуро сказав Євген.

Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, поніс кухоль матері. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.

– Боже мій, боже мій… За що така мука? Хоч би скоріше кінець…

Дядя Митя поставив кухоль на тумбочку, запевнив:

– Прийде, Софіє Гаврилівно! Прийде! Ви самі бачите, що робиться? Отаке молоде, жовтороте, а вже настоящий сатаніст! Кощунник! Чи ти бач – гординя його обуяла? Людина – бог!

– Горе, горе, – стогнала хвора.

– Горе і суєта, – вторив дядя Митя. Як сказано: «Ибо что будет иметь человек от всего труда своего и заботы сердца своего, что трудится он под солнцем? Потому все дни его – скорби, и его труды – беспокойство; даже ночью сердце его не знает покоя. И это – суета!»

– Ой, правда, правда…

Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.

– Знову хтось прийшов? Може, цей халамидник? Хто там?..

В кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі усміхались, щоки пашіли, губи масно блищали.

– Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли і вернулися…

– То заходьте ж сюди…

– Та ми тут… в цій кімнаті… Поговоримо…

– Ну, як хочете…

Обличчя зникло. Дядя Митя пошепки запитав:

– Начальник її?

– Еге ж… Ниденко Василь Павлович… Довольний, що спіймав пташку. Та бог з ним… Коли жениться, я не проти…

– Ну, хай там, – сказав дядя Митя, – а ми почитаємо далі…

А Оксана, вернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзенькало, в роті гидко пахло коньяком, думки плуталися. Вона була гидка сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те. І нічого не могла вдіяти.

Павутина, незрима павутина заплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, інертність. Минали дні. Зникли колишні знайомі. Скрипка лежала недоторканою. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, бажало світла…

А замість світла – банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Ось і тепер… чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним в ресторан? І пила… і танцювала…

Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:

– Ти якась дивна, Ксаночко…

– Чому… дивна? – не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.

– В ресторан зі мною ходиш, – шепотів Ниденко. – Додому мене приводиш… а остаточної відповіді не даєш…

– Якої відповіді, Василю Павловичу? Хіба ви мене про що-небудь запитували?

– Як? Я весь час в ресторані тобі говорив… на вухо…

– Не пам’ятаю, – зітхнула дівчина. – Не пам’ятаю… якісь пусті слова…

– Пусті? – ображено запитав Ниденко. – Чому ж пусті?..

– Ви що… пропонували мені одружитись? Не пам’ятаю…

Ниденко кашлянув, помовчав. Потім знову зашепотів:

– Для чого ж так прямолінійно?.. Ми ще не знаємо… одне одного… треба взнати… поближче…

Його рука пролізла попід спиною Оксани, жадібно, ніби спрут, досягла грудей. І чувся тремтячий шепіт:

– Я… люблю тебе, Оксанко… Я…

– Для чого все це? Для чого? – простогнала Оксана.

– Тихше, – важко дихав Ниденко. – Почують… Як то для чого? Невже ти нічого… не почуваєш…

– Тільки горілчаний дух відчуваю, – з болем сказала Оксана. – І пустоту якусь… тоскно мені, гидко… Страшно… Страшно!

– Чого ж страшно? – тулився до неї Ниденко. – Ти все переживаєш за минулим? Чим тобі погано… тепер? Будь розумною – все налагодиться!

– Налагодиться, – гірко прошепотіла Оксана.

– Налагодиться, будь певна, – запевнив Ниденко, обнімаючи її. Вона зіщулилась, руки повисли безсило. Не пручалась, ніби заніміла. – Та що з тобою? Чому ти… така дивна?..

Він посунувся до обличчя її, хотів поцілувати, повалив на канапу. Вона запручалась.

– Пустіть мене… пус-стіть…

– Тихо, Ксаночко… ну, тихше ж… почують… Ксаночко… Я… Я…

В коридорі почулися швидкі кроки. Хтось смикнув двері. Ниденко, мов ошпарений, схопився з канапи. В кухню вскочив Євген, побачив дівчину, гостя, миттю оцінив обстановку. Обличчя в нього почервоніло. Він гнівно метнув погляд на Ниденка, потім з жалем подивився на Оксану.

– Оксанко, – тихо сказав він.

Вона кинулася, мов зі сну, розплющила очі, побачила Євгена. Тихо скрикнула. Ниденко дістав папіросу, тремтячими руками запалив.

– Хто ти… такий? – запитав він хлопця. – Чого без стуку?

Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до грудей, шепотів:

– Оксанко! Я прийшов. Оксанко, що з тобою? Де ти?

Оксана сиділа мов скам’яніла. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.

– Прийшов, – прошепотіла вона. – Чого тобі?..

– Оксанко? Чому ти тут? З цим… типом?..

– Ну, ти! – гримнув Ниденко. – Знай, з ким говориш!..

– Бачу! – свистячим шепотом сказав Євген. – Подивіться на себе в дзеркало! Промийте очі, проспіться!

Ниденко розвів руки, він аж задихнувся від образи.

– Ксано, що це за хам? Ввірвався в твою квартиру, ображає! Це що – твоя стара любов?

– Облиште мене! – застогнала Оксана. – Облиште мене всі!

– Оксанко! – рішуче сказав Євген. – Чого ти тут? Тікай звідси! Тікай з цієї тьми!

– Ану, мерзотнику, забирайся звідси, – гримнув Ниденко, багровіючи. – Чого тобі? Хіба не бачиш, що тебе гонять?

– Оксанко!

– Іди, іди, Євгене, – плакала Оксана. – Я не можу… Не можу…

– Хто там? – почувся з сусідньої кімнати голос матері. – Хто кричить?

– Та знову той прийшов, – озвався дядя Митя.

– Софіє Гаврилівно! – закричав Ниденко, просунувши голову в двері. – Тут якийсь хуліган, хам пристає до вашої Ксани. Треба його видворити!

– Гоніть його! Гоніть! – зарепетувала мати. – Доки він буде мучити мене?

– Оксанко, – наполягав Євген. – Чому ти мовчиш?

– Ану марш звідси, – схопив Ниденко Євгена за руку.

Євген штовхнув його від себе, вирвав руку.

– Забирайся, слизняк!..

– Ах, так! – крикнув Ниденко. Він розмахнувся і вдарив Євгена по щоці.

– Наволоч нечиста! – люто засичав Євген. Коротким ударом кулака він повалив його на підлогу. Полетіли в різні боки табуретки, склянки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.

– Що ви робите? – плакала Оксана. – Що ви робите?

Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.

– Ах, так! Битися? Я тобі покажу!

Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.

– Я тобі покажу, на кого руку підіймати! Ти у мене п’ятнадцять одсидиш!

Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, застогнала:

– Проклятий виродок! Як ти смієш… хуліганити в моєму домі?..

– Оксанко, – простягав руки до дівчини Євген. – Оксанко, чому ти мовчиш? Це дико! Це страшно. Тікаймо!..

– Куди? – крізь сльози озвалася дівчина. – Куди? Що мені робити? Що робити? Павутина! Болото!

– Оксано! – кричала маги. – Гони його! Гони його, щоб і духу не було! А то я й тебе вижену! Покайся, дочко! Покайся! Уже один раз тебе довели! Покайся!

Дядя Митя виступив з-за її спини, вказав пальцем на Євгена.

– Справжній сатаніст! Виродок пекельний! Одхрестися од нього, дочко! Живи спокійно! Іди по шляху божому!

– Замовкніть ви, слуги божі! – крикнув Євген. – Хіба не бачите, до чого довели дівчину? Замість того, щоб помогти, заплутуєте в ще більшу павутину.

Двері рвучко розчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торжествуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.

– Ось він, – вказав Ниденко на Євгена. – Бачте, що наробив?

– Громадянине! Ваші документи, – строго сказав міліціонер, міряючи очима Євгена.

– Нема при собі, – похмуро сказав хлопець.

– Тоді пройдемо до відділення. Ви, товаришу… е-е…

– Ниденко…

– Ви, товаришу Ниденко, теж. А до вас зайду пізніше, складемо протокол. Ходімо…

– Нічого, нічого, – злорадно заявив Ниденко. – Там тобі дадуть прикурить. Хуліган нещасний!..

– Громадянине, – попередив міліціонер, – прошу не виражатись! Прошу за мною…

Євген рушив до дверей. На мить зупинився, тихо, щиро покликав:

– Оксанонько…

Дівчина мов пробудилась, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягнула руки до хлопця, скрикнула:

– Євгене…

– Оксано, покайся, – стукнула мати костуром об підлогу.

Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, билася в риданні, схлипувала:

– Євгене… вернися… Євгене… Євгене…

А мати стояла над нею, як страшний привид, і істерично вигукувала:

– Покайся! Покайся! Покайся!