Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 70 страниц)

¹⁹) Obstricti et catenati – взяті в кайдани обовязку.

²⁰) Копія в ркп. Осол. 2346 л. 68.

²¹) Жерела XVI с. 88.

²²) Матеріяли до іст. Хмельниччини в Записках львівських т. XI с. 12-3.

²³) ”З України новини і й. м. п. гетьмана коронного універсали” – с. 351

²⁴) “З Варшави новини 29 серпня” – с. 352.

²⁵) В ориг.: Orlikoviae.

²⁶) Transsylvania et bellum boreo-orientale I с. 107-9.

²⁷) Текст тут попсований, я його доповнюю з змісту.

²⁸) zebys w. m. pan tych prywatnych umow poprzestał y posłow wszystkich, ktorzykolwiek tylko do w. m. pana w prywatnych materiach przychodzic będą,

odsyłał.

²⁹) Мова про епізод з 1631 р., росповіджений в т. VIII с. 131; за півтораста з верхом літ козацької дипльоматії оден тільки такий факт міг Потоцкий вишукати, щоб військо зрікалося права приймати посольства.

³⁰) Мова тут про умову поставлену з української сторони: щоб пани, вертаючися до своїх маєтків, не приводили з собою збройних “асистенцій” – дворових полків.

³¹) inszego procz tey zgody nie maią cwiczenia.

³²) Radze tedy wm. panu... ся фраза може бути звязана або з попереднім, або з дальшими, так вона постилізована.

³³) przeto daie to moie do wmpana pisanie – в розумінню наказу.

³⁴) У proszę unizenie, aby się wmpan y dokonca o nich sіe pytał, gdybym ia mogł odyskać osiekę.

³⁵) O lepszosc prawa – хто має більше права.

³⁶) ze (by) w nalezytym byli iako y pierwiey posłuszenstwie – bo zgolą nic a nic słuchac nie chcą.

³⁷) Теки Нарушевича f 44 с. 935-940.

³⁸) Наслідком того ж листу Потоцкого-гетьмана треба було б вважати лист Хмельницького до його сина, колиб прийняти дату одної з його копії -11 серпня (вище с. 68); але мині ся дата здається сумнівною.

³⁹) Міхалов. с. 583, лист з 21 жовтня.

ЧУТКИ І ЛЄҐЕНДИ ПРО ВІЙНУ З ПОЛЬЩЕЮ, ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОЛЯКІВ, ПОГОЛОСКИ ПРО НЕЧАЯ, ТРІВОГА MІЖ ШЛЯХТОЮ, “СУВОРІ УНІВЕРСАЛИ” ГЕТЬМАНА.

Хмельницький, як ми вже бачили, скваліфікував сю мобілізацію як провокацію козацького війська, і крім того що використав її на те аби відхилити запропонований від хана похід на Московщину, відповів на сю польську мобілізацію мобілізацією козацького війська під Уманню, так що перед громадянством українським і польським раптом на весь зріст стала перспектива війни з Польщею, і всі були того переконання, що викликав її Потоцкий, аби дати реванш козакам.

З сим моментом звязане у Коховского популярне оповіданнє, переказане потім Грабянкою і ще в більш белєтристичних формах стилізоване Костомаровим. Коховский оповідає, що Потоцкий, зібравши військо під Камінцем, занявся приборканнєм наддніпрянських розбійників – так званих левенців, що переховувалися в Медоборських лісах і використовуючи приграничну місцевість, украдене на подільській території переправляли на молдавську й навпаки. Вони покрали між иншим також військових коней, і Потоцкий вислав против них кілька хоругов війська під проводом Кондрацкого. Сі погромили левенців, захопили їх ватажка Мудренка з 19 товаришами, їх взято на муки, в результаті вони “призналися” в своїх замірах напасти на польський табор і їх посаджено на палю. Инші розбіглися, або повтікали до козаків. Се дало нагоду Хмельницькому ілюструвати небезпеку від польського війська. Він велів сих втікачів, ранених, залитих кровю, обводити по козацьких полках і продемонстрував їх перед нуреддіном, що прийшов по козаків – іти разом на Москву. Ублаживши його дарунками, Хмельницький став з слізми виясняти неможливість кидати в таких обставинах Україну, щоб іти на Москву: Зборівську угоду порушено – така згода гірша війни. Поляки підступом і силою натискають на нього: Кисіль звідси приводить його до зброєння війська на Турків, а Потоцкий зза кордону загрожує величезним військом. Козакам кінець, коли не вирятують їх Татари. І отакими доводами відвів він нуреддіна від походу на Москву, а до Потоцкого післано посольство в сій справі від Татар і козаків ¹).

Грабянка оповідає се з невеликими, але доволі ґрунтовними змінами:

Ляхи, ставши на квартирах на Поділлю, “почали великоє озлобленіє людям чинить”. “Слишав же Хмельницький о Потоцком и о полских воях под Каменцем Подольским стоящих, собрав и своя полки, яки бы по повелЂнію солтановом, вещію самою смотряше бистро, коєя ради вины Ляхи собираються з Потоцким гетманом, и чего ради имающе людей поднЂстрских єдиних избиваху на палЂ, другим носи и уши обрЂзоваху, а инних на четверти разсЂкающе по путех тЂлеса развозяху. О яких бЂдах нЂціи – избЂгше от рук лядских без носов, без ушей, Хмельницкому возвЂстиша, яко во время мира таковоє безчеловЂчноє мученіє Ляхи РусЂ творят. Сіє слишав присудствуяй посланник татарскій у сумнЂ.ся. Глаголя же Хмельницькій ко предстоящим: “Видите, что нам Ляхи творят: хочут да нам отшедшим на брань противу Москви они нападут на доми наши и огню предадут гради и села, жени же и чада мечем посЂкуть и память нашу з свЂта загладят. Сіє же все возвЂсти посел татарскій султану, тоже ²) солтан хану, и препятся брань, юже имЂху поднести на Москву Ляхи и Татаре” ³).

З приводу сього у Коховского їде до Потоцкого татарсько-козацьке посольство: Мегмет-ґазі аталик і Василь Кравченко, що фактично їздили до Потоцкого в жовтні, після молдавського походу; тому Костомаров переніс весь сей епізод на жовтень, тим часом як у Коховского він відограється в серпні. Але очевидна річ, що сей епізод з покаліченими Потоцким утікачами оповідався без докладної хронольоґії, а більш-менш довільно був звязаний Коховским з приходом нуреддіна, з одного боку, і з посольством Кравченка – з другого.

Пізніше се затерлося в памяти і поблідло, коли виявилося, що трівога була передчасна. Але в сучасних відомостях відбився незвичайно яскраво сей недовгий – двохтижневий, але незвичайно яскравий момент, прожитий на Україні в переконанню, що роспочиналась війна з Польщею, для докінчення недовершеного в минулому році, і по Україні й Польщі покотилися – упереджаючи події – перші вісти про конфлїкти польського й українського війська. Московські висланці їдучи з Варшави до гетьмана через польську, а потім українську територію в місяці серпні, в момент козацької мобілізації так описують свої вражіння:

В дорозі від Варшави до Київа богато польських військових людей казали, що за королівським наказом ідуть до гетьмана Миколая Потоцкого до обозу під Сатанів і Камінець Подільський: наказано їм з гетьманом бути готовими, а деякі жовніри казали, що мають іти воювати козаків: хоче гетьман помститися козакам за свої давніші “упадки”, як його козаки воювали.

Як приїхали до Київа, під той час гетьман Б. Хмельницький прислав до київського полковника універсал свій, писано в нім, що гетьман з військом рушився з Чигирина і став на Уманському шляху, а з Уманського шляху піде на свого неприятеля, – аби полковник ішов до нього на-швидку, щоб випередити неприятеля. І в Київі почалася велика трівога, що справді гетьман В. Хмельницький знову йде воювати Поляків. І в богатьох містах і на дорогах козаки побили урядників, державців і панських слуг ⁴).

Московський вістун – путивльський піп Іван Прохоров, що побував у Київі в середині серпня ст. ст. оповідає, що виїхавши з Київа 25 серпня (с. с.) він стрів на Дніпрі, на перевозі полковника Шумейка (ніжинського), “а з ним Черкасів (козаків) тисячі зо дві, іде з обозом і нарядом (артилерією) до гетьмана Хмельницького спішно на Уманську сакму (шлях). А як піп Іван був на сій (лівій) стороні Дніпра, коло города Гоголева, від Київа верст з дванадцять, стрівся йому полковник Мартин Небаба (чернигівський), а з ним Черкасів тисяч з пятнадцять – теж іде з обозом і нарядом на сполученнє з гетьманом Хмельницьким. І після того стрічалось йому богато Черкасів – ідуть спішно полками. А инші полковники з Черкасами йдуть иншими дорогами”. Київський воєвода Адам Кисіль говорив йому, що у козаків з Поляками почалася війна, і гетьман Хмельницький знову покликав до себе Татар. А від Черкасів чув він, що Поляки “накупили” Ногайських Татар, аби вони йшли в поміч їм, Полякам. І гетьман Богдан Хмельницький пішов з Черкасами наперед – переймати Ногайських Татарів, а до полковників і сотників написав, аби йшли спішно з ним на сполученнє. А київські міщане, що були в Польщі – у Львові й по инших городах “з торгом”, оповідали, що з Миколаєм Потоцким і з князем Яремою Вишневецьким в зборі Полків і з инших країв людей: шведських, цісарських і венгерських, тисяч до ста двадцяти: ідуть на Черкасів” ⁵).

Инші Путивльці та Митька Татарин, що в тім самім часі побував в Переяславі, оповідали, яке там чули від полк. Лободи, що пішов теж до гетьмана: кн. Ярема Вишневецький і Мик. Потоцкий стоять під Камінцем Подільським і хочуть іти на Черкасів; а між польською й волоською границею стояв на заставі полковник Нечай, на нього напав був коронний хорунжий (Конєцпольский) з Поляками і Поляки побили Черкасів. А в поміч Полякам прийшли Волохи, та ще йдуть у поміч Уманською сакмою Ногайські Татари. А кримський хан писав В. Хмельницькому, що Ногайські Татари вийшли з послуху: “скупили” їх Поляки, дали їм грошей, і вони пішли їм в поміч, – отже нехай гетьман іде зараз на Уманську сакму, щоб перехопити тих Ногайських Татар і не пустити до Поляків. Гетьман зібрався й пішов, і тепер стоїть в Умани, до полковників і сотників росписав, щоб спішно йшли до нього, а Адама Кисіля й урядників велів затримати ⁶).

Шл. Черновский, що побіг з Новгорода Сіверського до Сівська в 20-х днях серпня, росповів перед воєводою, що король Ян Казимир наняв “Французьких та Свейських Німців” 60 тисяч, з Польщі та Литви рушив усе посполите рушеннє, та з кн. Яремою Вишневецьким наємних жовнірів 12 тис., та з Радивилом 40 тис.

І за наказом королівським мають вони рубати козаків усіх на голову – щоб не було козаків ніде ні трохи. До Криму Тугай-беєві й мурзам післав він (король) міліон злотих – мабуть “скупив” їх, щоб воювали козаків. І два тижні тому Миколай Потоцкий і князь Ярема Вишневецький прийшли з посполитим рушеннєм до города Пилявки, і против них було післано два козацькі полки. То Вишневецький оден полк Браславський, полковника Сили Волошина, тисяч 30, на Чорнім шляху, на врочищу Гончариха, на голову побив, і полковника взяв, а Поляків побито тисячі з чотири; а другий полк Поляки осадили. А король у Варшаві відпускав саме послів московських та цісарського, а відпустивши сам піде на козаків. А збираються Поляки на Волині під Луцьком, а Радивил іде під Річицю на Гомель. А в Стародубі підстароста Уєйский з товаришами сів в осаді. Козаки пішли з усіх городів на збір з полк. Лисим, а котрі (Поляки) оселилися були на кримській строні Дніпра, тих Татари забрали до Криму, і мабуть будуть Татари помагати королеві на козаків ⁷)”.

Сі чутки, що як бачимо – в досить подібних формах обігали тоді, в другій половині серпня Україну, відповідали тому, що говорилося тоді в цілій Польщі: між Потоцким і козаками таки прийшло до бою – він зачіпив їx, і війна була неминуча. Се ми бачили в вістях Любєнєцкого ⁸). З реляцій Торреса бачимо, що на хвилю віджила стара поголоска про напруження і конфлікти між Хмельницьким і Нечаєм, і в сих вістях Нечай виступає не просто комендантом козацького корпусу, що мав порученнє стерігти козацьке військо від Поділля підчас маршу на Волощину, а конкурентом Хмельницького. – “Инший селянський ватажок, прозвищем Нечай” (пише Торрес 17 вересня н. с., очевидно в звязку з відомостями привезеними післанцями Потоцкого) – “узброївся .. 40 тис. людей над Дніпром, на пограниччу Поділля і Молдавії, і хоче битися з Поляками; кажуть, що між ними (Нечаєм і Хмельницьким) прийшло до легких сутичок, і Хмельницький післав 10 тисяч своїх козаків в поміч Потоцкому" ⁹).

Ся поголоска розуміється на потвердилась; нема сліду й того, щоб між польським військом і козаками в дійсности стались тоді які небудь справжні сутички – хіба екзекуції над непослушними селянами або місцевими своєвільними ватагами, про які пізніше згадував Коховский. Але на Україні загуло, що Поляки (Потоцкий з Вишневецьким) бються з козаками, вже пішла війна, і шляхта, яка за останній рік встигла якось пролізти на свої попілища між покозачену людність, почала спішно тікати, куди видно. А не один при тім наложив і головою – бо люде прийняли се за знак, що треба чистити землю “від Ляхів та Жидів”. “Серед паніки, що обхоплює душу Русинів (шляхти з Руси), так що вони збираються тікати до внутрішніх країв, ширяться ріжні страшні поголоски”, пише Торрес, мабуть на підставі того, що росповідалось згаданими післанцями Потоцкого. “В напрямі Бористену наново повстали селяне і повбивали вже богато шляхтичів, що були повернули щоб користати з своїх маєтків", і "инші маючи такий приклад тікають, так що Русь тепер в такім замішанні як ніколи”, – пише він тиждень пізніше (24 вересня н. с.). Любєнєцкий в черговій реляції Ракоціям (19 жовтня н. с.) малює ще яскравішими фарбами се замішаннє: “Селянська чернь, не зносячи й тіни підданства, побила за Дніпром і коло Київа велике число шляхтичів, що поїхали були в ті сторони до маєтків своїх або своїх панів; між ними, кажуть, загинув і наш Ґабр. Домарадзкий, що торік був у в. висок. в посольстві від кн. Вишневецького” ¹⁰). Король в додатковій інструкції на соймики, спорядженій в тих же днях (23 жовтня), писав так само: “За згромадженнєм козацького війська зараз і чернь ним підбурена почала біситись і винищила кількадесять шляхетських домів, з жінками і дітьми, що були повернули до домів своїх, покладаючись на трактати” ¹¹).

Потверджує се в своїх універсалах, як ми вже бачили, і сам Хмельницький. Ще по дорозі на Молдаву, в Ямполі 22 серпня (с.с. очевидно – 1 вересня н. с.) він остерігає людність – товариство козацьке і підданих, щоб вони не чинили ніяких кривд шляхті як руської так і римської реліґії. А місяць пізніше, вертаючи з Молдави, констатує на підставі одержаних відомостей, “же нЂкоторыє своєвольныє под час теперешний, гды войско наше до земли Волоскоє рушило, тиє то подданы – которыє до подданства належать – не будучи паном своимъ послушными и жычливыми, и овшемъ – неприятельми, много шляхты, пановъ своих, потопили, порабовали, и теперь, не устаючи в передсевзятю своємъ, на здоровє панскоє наступуют, и послушными быти не хотят, але бунты и своєволю всчинают” ¹²).

Докладніші відомости подає Кисіль у своєму листі 10 вересня н. с. з Київа до київської шляхти, звиняючися що не може приїхати до Житомира, де вона зібралась тоді на соймику:

“Як тільки полки рушилися, зараз наступило замішаннє всього того, що за цілий рік осяглося таким великим трудом: упав реєстр всього народу ¹³), роз'ярена чернь (plebs) повстала знову, а особливо за Дніпром такі розрухи й убийства настали, і таке роз'ятреннє, що хто зна чи й зістався там при життю котрий шляхтич! Пана Заленского,підчашого новгородського, війську й отчині добре знаного, в його власній маєтності в церкві на богослуженню вбили: при самісінькім олтарі замордували, і священика свого власного, підчас коли він літурґісав, порубали на смерть ¹⁴). Пана Ласка, слугу пана краківського (гетм. Потоцкого) під Ніжином убито. Шляхту остерську з шляхтянками побито, потоплено. Про пана війського новгородського прийшла сьогодня відомість, що його мали втопити. П. підсудок новгородський і п. підстароста ніжинський, також мій слуга п. Семашко, пан Осіньский та инші втікли чи ні – не знати. Слуги кн. його милості воєводи руського ¹⁶), і в Лохвиці чи живі ¹⁷), ще не можна знати. З моїх Німців кількадесять, як із Шкляної йшли до Київа, вбито чотирьох ¹⁸) уйшли, Покойового п. старости черкаського ¹⁹) вбито. То все наробивши рушили до війська і прийшли до Київа, до переправи: день і ніч, цілий тиждень переправлялися, забравши всі пороми. Повний їх Київ, повні їх гори наоколо. Скоро б я тільки звідти рушив, ратуючи себе, всі браття ²⁰), скільки їх єсть, разом мусіли б погинути” ²¹).

Староста житомирський Тишкевич з соймику пише до приятеля, констатуючи, що на Правобережжі шляхта зісталася ціла, тільки за Дніпром дуже богато й загинуло в тих часах – помордовали власні піддані; на Правобережжі обійшлося тільки пополохом: з переляку повиїздили і вертали назад ²²). Кисіль з приводу задніпрянських розрухів вислав до гетьмана запорозького, як він каже – “аж три пошти”, просячи прислати “суворі універсали” і якого небудь полковника з полком для приборкання черни, і можливо, що не без впливу сього Хмельницький видав і свого “суворого універсала” 22 серпня (1 вересня н. с.) доручаючи полковникам київському і чернигівському всяких бунтівників “не одсилаючи до нас, без фольґи на горле карати”. Заразом він заспокоїв воєводу Кисіля, що його похід з татарськими ордами не звернений против польського війська, а йде він з ними на Волоську землю, і на житомирському соймику в днях 12-13 вересня се було вже усталено, що козацьке військо пішло воювати Волощину ²³). Київська шляхта заспокоїлася й обмежилася ухвалою про загальний похід на випадок, коли б воєвода її до нього покликав – рушити до Польщі або до коронного війська.

Але на Задніпровю рух і чищеннє від панів потяглося потім далі, всю осінь. Карпівські пушкарі побувавши на Лубенщині в падолисті, росповідали на допиті у сівського воєводи, що місцеві державці, покинувши челядь свою, повиїздили до Польщі, і буде у Ляхів війна з Черкасами ²⁴). І справді при кінці падолиста приїхали урядники Яреми Вишневецького з Лохвиці й оповідали, що вони сиділи від нього "на урядах і для поборів”, але після заговин на Пилипівку (14 падол. с. с.) “козаки з наказу Хмельницького стали побивати всіх урядників, за те що польський король післав через Волоську землю великі гроші кримському цареві, мурзам і Татарам, накупаючи їx на козаків” ²⁵).

Поголоска, як ми бачимо, стара, що пішла ще в серпні, і очевидно се було тільки питаннє часу і обставин – де народня маса розхитувалась скорше, де помаліше, але кінець-кінцем приходив момент, коли й найбільш уперті урядники й поміщики мусіли тікати – коли не наложили головою в якім небудь розруху.

Примітки

¹) Kochowski c. 197; пор. оповіданнє Костомарова с. 369-370.

²) В друк.: то ж.

³) Грабянка с. 96.

⁴) Польські справи 1650 р. столб. 8, посольство Протасієва і Богданова.

⁵) Акти Ю. З. Р. VIII с. 360-1.

⁶) Вістовий білгор. столбець 1650 р. (N 323) л. 603 і дд.

⁷) Тамже л. 611 і далі.

⁸) Вище с. 71-2.

⁹) Жерела XVI с. 90.

¹⁰) Transsylvania et bellum boreo-orientale c. 112-3.

¹¹) Міхаловский с. 581.

¹²) Архив Ю. З. Р. III. IV с. 513 і 518.

¹³) rzeszy.

¹⁴) Про сей інцидент згадує й Єрлич, тільки не так докладно – мабуть про се богато говорилося на соймику. Ротмістр Каліньский записує в обозі: “Вість прийшла з Задніпровя, від п. воєводи київського, що по виході Хмельницького шляхту за Дніпром побито: п. Самуіла Заленского з десятьма, п. Харжовского підсудка новгородського й инших богато. Слуг князя воєводи руського (Вишневецького) кільканадцять убито: п. Семашка, п. Шпота й ин., а кількадесять їx в однім манастирі обложено. Біг зна що з ними діється” – Осол. 224, л. 321.

“П. Томашевский, слуга князя (Вишневецького), тікаючи з-за Дніпра, казав: “Ніякої надії на спокій, хлопи пекельною їддю заражені, так що плюють на Ляхів (сhłору są iadem piekelnym zarażeni, że pluia na Lachy). Слуги князя, коли повтікали до Литви – пропали. І того Томашевского мало що не видерли у митрополита: утопити хотіли, з великою відвагою утік”. Далі ще: Niema dawnych polakow. Ukraina stracona. Nulla fides pietasque u Chmiela. Осол. 225 л. 321. “Панові краківському (Потоцкому) в Ніжині сорок чоловіка вбито, і підстароста не знати де дівся”, дописує в обозових вістях войський галицький (Ос. 2346 с. 70).

¹⁵) Місце попсоване.

¹⁶) Вишневецького.

¹⁷) Нечитке слово.

¹⁸) Нечитке слово.

¹⁹) Брата Кисіля.

²⁰) Себ то шляхта.

²¹) Теки Нарушевича 144 с. 969.

²²) Теки Нарушевича 144 с. 971. Комарицький драгун Жуков, побувавши в Новгородсіверському повіті в 20-х днях серпня, оповідав, що він чув там: урядники як Сосновский, і з Сосниці Харжевский, й инші урядники й Поляки, кидаючи городи, повтікали з України до польських і литовських дальніх городів, і тікаючи побивають козаків, а козаки Поляків і Жидів (Акти Ю. З. Р. VIII с. 361). Теж саме чув згаданий путивльський піп у Київі: “Котрі Поляки були прислані урядниками до черкаських городів, тих Поляків Черкаси грабують і побивають на смерть” (Білгор. вістовий столбець 1650 р. л. 611).

²³) Лист Тишкевича – як вище. Такі заспокоюючі вісти привезли з України Греки в середині вересня н. с. “Сент. 8 дня (с.с.) приЂхалъ изъ литов. города Красного прежняго державца Греченина Кондратья Юрьева племянникъ Михайло Ивановъ и сказалъ: гетманъ Б. Хм. съ Черкасы и Ногайскими татары пошли войною на Молдавскую землю, а крымскій де царь турскому солтану учинился непослушенъ и далъ гетману Татаръ на помочь. А что де Черкасы сказывали, будто у нихъ война съ Поляками и будто Ногайскіе Татары пришли на помощь къ Полякамъ, – и то де слово Черкасы вмЂщали”, а Черкасы съ Поляки мирны, и урядники въ Черкаскихъ городЂхъ на урядахъ сидятъ по прежнему”. БЂлгор. вЂст. столб. 1650 р. л. 491.

²⁴) Білгород. вістов. столбець 1650 р. л. 524.

²⁵) Тамже л. 539.

ПОХІД НА МОЛДАВУ – СУЧАСНІ ТОЛКУВАННЯ, ПОЛІТИЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ ВИСУНЕНІ МОЛДАВСЬКОЮ КАМПАНІЄЮ, СТАНОВИЩЕ ПОРТИ, ДІЙСНІ МОТИВИ.

Що Хмельницький замісць Польщі звернувся на Молдаву, се було для всіх повною несподіванкою. Сучасне вражіннє від такої недовідомости гетьманських замірів донесла до наших часів дума, з отсею фразою, що могла б бути поставлена епіграфом всього сього розділу:

Тільки Бог святий знає,

Що Хмельницький думає-гадає!

О тім не знали ні сотники,

Ні отамани курінниї, ні полковники...

Навіть історикові сей демарш гетьмана зістався в значній мірі загадковим: дійсні мотиви його не викрились і після факту!

Наведу перед усім кілька пояснень, котрими толковано сей епізод на Україні:

Як Петро (Протасієв) і піддячий (Богданов) їхали з Київа до гетьмана (в вересні), в дорозі богато козаків ріжних полків оповідали, що гетьман пішов воювати Волоську землю, тому що волоський господар перед тим, як у них була війна з Поляками, помагав Полякам, у кримського царя корунного гетьмана Миколая Потоцкого, Каліновского й инших полоняників викупав і через свою землю перепускав. І тепер теж у нього з Поляками справа за одно, й у всім їм він хотів помагати: похвалявся козаків воювати. Кримський хан пішов воювати Волоську землю наперед гетьмана і прислав своїх послів, щоб гетьман з усім своїм військом ішов нашвидку на Волоську землю. А гетьман з дороги писав Потоцкому, що він пішов воювати Волоську землю за їх неправду: нехай гетьман корунний війська Запорозького не зачіпає. А кола б зачепив, то гетьман з усім військом і з кримськими людьми піде на нього і воюватиме Польську землю, як попереднього разу ¹).

23 вересня ст. ст. приїхав до Лубень московський посол Унковский, і довідавшися, що єсть тут козаки з штабу Хмельницького, стали їх розпитувати. Козаки Федько Ігнатів з товаришами сказали їм, що вони приїхали від гетьмана з Волощини тому 12 днів ²). І чули вони таке:

Польські гетьмани хотіли своїм військом учинити поміч князю Василю волоському, бо він їх, польських гетьманів, викупив із Криму, а гетьман Богдан і військо Запорозьке через те й воювали Волоську землю, що кн. Василь викупив польських гетьманів з Криму. А кримський хан тому воював, що як минулого року кримські люди йшли повз Волощину з литовським полоном, то Волохи богато відбили у них Литовського полону ³), – про се кримський писав на Волохів до турецького царя, і турецький цар велів йому самому управитися з Волохама ⁴).

Потім 5 жовтня с. с. ⁵) той же Унковский розпитував в Чигрині козака Івана Волеваченка ⁶), що його гетьман посилав був до калґи і мурз, і він того дня приїхав з Волощини до Чигрина, тижнем перед гетьманом. Питав його: “Як ти був післаний від гетьмана до калґи, то чи тобі відомо: турському царю та війна, що калга ходив на Волоську землю, “не в грубость ли”? Волеваченко повторив те саме, що говорив Федько Ігнатів: господар волоський одбив у Татар “литовський полон”, турецький султан велів їм управитися з волоським господарем, "і ми з наказу турецького царя Волоську землю розвоювали, за їх неправду”. А калґа Волеваченку так говорив: "Тепер ми розвоювали Волоську землю, а на весну брат, сам цар (хан) конче хоче з усіми людьми йти на Московське государство, і Запорозьке військо теж з нами йде”.

І так в старшинських кругах ініціятиву походу на православну Волощину рішено було зложити на Татар: козаки тільки мусіли йти з ними як союзники. Хоча й мали свої причини незадоволення на господаря, як польського прислужника і союзника проти козаків, але не ходили б на нього, коли-б не татарське військо: воно, мовляв, випросило у хана сей похід на Волощину, коли вияснилося, що не буде походу на Москву, куди се татарське військо було вибралося. Се козацька старшинська редакція, призначена для внутрішнього вжитку: вона вдаряла в струни противпольські і переносила одіозну ініціятиву руйнування православної країни на Татар.

Друга редакція, призначена для зовнішнього вжитку, дотепно складала всю причину на господаревого союзника Потоцкого: через нього козаки не пішли на Москву і змобілізоване в московський похід татарське військо обернулося на Молдаву. Ми маємо такі пояснення ханського двору в двох варіянтах: для Отоманської Порти і для варшавського уряду. Проголошував їх кримський уряд, але зложені вони, очевидно, в порозумінню з козацькою старшиною, а мабуть навіть і інспіровані нею – інспіровані дуже зручно, з розрахунком на ті круги, які взагалі схильні були представляти Потоцкого, з його неповздержними бажаннями реваншу козакам, за злого духа польської політики. Ханське правительство тільки включило сюди нестримний порив свого змобілізованого війська, що бувши позбавлене сподіваної московської здобичи з вини Потоцкого, настільки запально добувалося нагороди в Молдаві за даремну мобілізацію, що провідник походу, калґа, ніяк не міг його стримати. Маємо такі відгомони сеї мотивації:

Цісарський посол в Царгороді, в реляції з 10 жовтня н. с. пише, що калґа, який провадив татарським нападом, оправдується перед отаманським урядом тим, що коли Татари були готові до походу на Москву, а потім прийшов инший наказ, вони не хотіли вертати додому без здобичи, а забажали пімститися на молдавськім воєводі, бо він приблизно рік тому велів вирубати досить значне число Татар, які хотіли 3-4 дні перепочити в його краю. При такім мстивім настрою не було можливости їх стримати, і сам калґа умисне пішов разом з Ордою, щоб вона не занадто знищила край. Тепер він відступає, край чи сяк чи так полишається в послушности Отаманській Порті, і він сподівається, що непокірному народові татарському буде пробачено сей напад на Молдаву ⁷).

Як бачимо, се писалося ще з походу, мабуть в середині вересня н. ст. Анальоґічні ханські листи на польську адресу були написані дещо пізніш, при кінці вересня мабуть, уже по повороті Татар з Волощини. Вони поясняють головно, чому не міг відбутися похід на Москву, плянований в інтересах Польщі і за її ініціятивою, а окошився на Волощині. Ми маємо два такі паралєльні листи, вислані з одним і тим самим татарським послом: оден на адресу короля, другий на адресу Потоцкого. В листі до короля хан так поясняв причину, чому робився похід на Москву: “Гетьман запорозький мав уже сідати на коня, коли прийшла відомість до калґи-султана, брата нашого, що в двох або трьох місцях панове польські скупчують великі війська. Гетьман тоді з тої (московської) війни вимовився перед султаном-калґою – що він не чує себе безпечним від тих військ (польських). Тоді татарське військо, як то його звичай – що воно не любить вертати без здобичи, – особливо беї і мурзи, і ціле важніше військо, впали до ніг калґи-султана, аби їx не вів назад до дому порожнем. І нагадавши йому великі кривди і шкоди – за котрі наш брат дуже жалівся на Волохів, своїм гарячим і усильним проханнєм справили на Волохів, і то так ся стало”. Хан брав собі з того притоку нагадати варшавському дворові, що він не допустить ніяких ворожих кроків з боку Річипосполитої чи її маґнатів против козаків, з котрими він заприсяг на тім згоду, і коли дійсно з польської сторони дано було привід Козаччині почувати себе в небезпеці з сеї сторони, то се зовсім недопустима річ на будуче. Коли польські пани або старости мають на козаків якісь гніви, хан рішучо жадав від короля, аби він у них ті гніви “потлумив” – від сього залежатиме приязнь між обома володарями ⁸).

В листі до Потоцкого писанім в буквально подібних виразах, очевидно – одночасно з листом до короля, хан ще виразніше вказував, що саме мобілізацію Потоцкого він уважає причиною розбиття московського походу, на нього складає сю вину, і в нім бачить небезпеку розриву польсько-козацьких, а з тим і татарсько-польських відносин ⁹).

Сам Лупул, відповідаючи на запитання Потоцкого (від котрого про се знаємо), толкував свою біду тим, що се мовляв Хмельницький і хан покарали його за те, що занадто тримався Поляків. “Нарікав з великим жалем, що за свою жичливість і прихильність, котру свідчив Полякам і козакам, невинно спала на нього ся війна: що він переховував у себе (Поляків) підчас коли війна бушувала в державі короля, і поводився з ними з усякою людяністю. І додав при тих жалях, що то за нас його та біда спіткала: закидав йому Хмельницький, нащо старався про гетьманів наших (Потоцкого і Каліновского)? нащо поворотців з неволі (кримської) людяно приймав? нащо дає гроші королеві на військо? чому з Ляхами накладає і доносить їм, що діється у Порті?” ¹⁰) Як бачимо, се близько відповідає тому, що оповідали козаки про причину завзяття Хмельницького на господаря.

Ракоцій інформуючи цісаря про нещастя Лупула, представляє справу так, що вся ініціятива була татарська; вони вибрались на Московські землі, але що там наскочили на приготовану оборону, і їх передовикам дано болючу відсіч ¹¹), вони звернулися на Волощину, щоб віддячитися за відібраннє здобичи. За ними пішли козаки – без якого будь мотивовання ¹²).

Сучасний молдавський хроніст Мирон Костин теж висуває татарську ініціятиву. Кримці хотіли нагородити себе за шкоди задані їм під Братулянами, коли у них забрано здобич, що вони проводили з Польщі; поголоски про похід на Москву калґа пустив тільки для замасковання дійсної мети, а Хмельницького в секреті повідомлено, що похід буде на Молдаву, і козацьке військо було на поготові, і зараз же рушило з Татарами на Дністер ¹⁴).

Тут нічого не згадується про Порту, але в Польщі чи не найбільше говорилось на сю тему – що похід стався за порозуміннєм з Царгородом, хан дістав від султана наказ розправитися з Лупулом, і власне ся сторона найбільш займала і турбувала політиків польських, московських, австрійських, папських і т. д. – наскільки похід на Молдаву стався за волею і згодою Порти, і які були від неї дірективи? Ставлячи поруч себе такі факти: посольство Порти до Хмельницького і від Хмельницького до султана в половині серпня н. с., похід на Молдаву при кінці серпня і толєрованнє з боку Порти такого нападу на підвладну їй країну, приходили до переконання, що Хмельницький поступає за порозуміннєм з Портою. Торрес в реляціях 17 і 24 вересня переказує тутешні “пересвідчення богатьох”, що Хмельницький дістав інвеституру на господарство молдавське, мабуть через своїх послів, післаних до Порти, і тепер завойовує його для себе ¹⁴). Такі самі міркування переказував Ракоціям Любєнєцкий: пишуть (мабуть від Потоцкого), що Хмельницький обжалував перед Портою Лупула, мовляв він більше сприяє Польщі як Порті, і дано Хмельницькому від Порти призначеннє на господарство ¹⁵).