Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 70 страниц)

Поновлювано їх потім, але ніяк вони не доходили до кінця. В польських кругах одні підозрівали, що се черці винницького манастиря так відпорно настроюють козаків, инші – що се інтриґує шляхта, котрої мовляв в тім війську Богуна було чимало – чоловіка до 70, і вони бояться, що як прийде до капітуляції, то їх як зрадників порозстрілюють. Козаки уступилися до третьої лінії своїх укріплень; коней частину вигнали – і побивали польських джурів, що пробували їх ловити. Поляки пробували відтяти їм воду, але се не вдалось. Обстрілювали їх з гармат, огнистими кулями; але козаки їх гасили, і особливої шкоди не терпіли ³).

Польське ж військо до крайнього нудилося тяжкою службою, вічною сторожею, не розбираючись і не розсідлуючи коней. До того деморалізували їх ріжні суперечки й інтриґи начальства між собою, що кінець кінцем відбивалися на загальній карности. Спиняється на сім спеціяльно Освєнцім, і його подробиці досить характеристичні. Між Лянцкокороньским і Каліновским ішли вічні незгоди. Лянцкороньский як старший ранґою сенатор претендував на певну незалежність від гетьмана, що претендував знов на повну військову субординацію з його боку. Він закидав Лянцкороньскому, що той пише до двору, собі приписуючи всі заслуги кампанії; Лянцкороньский нарікав, що Каліновский не памятає тих послуг, які він йому робив. Коли на якійсь нараді в Шаргороді Лянцкороньский почав пригадувати Калиновскому свої “інтерцесії” за ним перед військом, Каліновский відізвався: “Вашеці інтерцесії були такої ваги як фіґа”, і показав йому дулю. З-за булави Нечая вийшли між ними грубі лайки, бо Ляннцкороньский взяв її собі, а Каліновский добивався, щоб він йому віддав, і позволяв собі грубі вирази. Бачучи се, й нижчі офіцери позволяли собі. Коли Лянцкароньский став раз жалітися перед Каліновским на одного поручника за мародерство, а той став відказувати, і Лянцкароньский позволив собі висловитись, що тому поручникові “подібніш було б биком бути ніж жовніром”, поручник відтяв воєводі: “А тобі подібніш кози пасти, ніж бути сенатором”, і Каліновский не зробив за се ніякої замітки поручникові.

Загалом він не користувався ні авторитетом, ні довірєм у війська, і се виявилося при першій пригоді. Натомість Богун за сеї облоги здобув у Поляків незвичайно високу репутацію лицаря і стратеґа, як ні оден з козацьких ватажків. Коховский присвячує Богунові ентузіястичну сторінку описуючи його виїзд на розвідку. Користуючи з переговорів завязаних з польською старшиною, Богун в ночи виїздить з Винниці, щоб розвідатися, чи не підходять йому на виручку козаки. Надибує на польську розвідку і не вмівши відповісти на пароль, зраджує себе перед неї. Його панцир блиснув під проміннєм місяця і з того Поляки пізнали його персонально. Роґальский, хорунжий Каліновского, догонивши його, вже вдарив був держаком; инший товариш вже хопив його рукою; але він пустивши коня вирвав ся від них. Пустився через ріку, попав в ополонку, та кінь його виніс і відти. Діставшися до манастиря не виявив ні втоми ні якогось змучення від перебутих небезпек, і на світанку вже напав на польські сторожі, в день уже бився на валях, все на тім же рябім коні, котрому завдячав свій ратунок попередньої ночи. Коли Поляки пізнали його і жартуючи спитали його, чи здоров, він відповідав, що Поляки віддячили його йому сею ванною за ту що він їм урядив в тій же ріці ⁴).

Тим часом як ото йшли такі прикрі безвиглядні бійки під Винницьким манастирем, цілий тиждень, від 12 до 19 н. с. березня, раптом роз'їзди розіслані на розвіди і розправи з “бунтівниками” в ріжних напрямах періферії, принесли панічну звістку про наближеннє великого козацького війська. Сталось се так. Син Каліновского, обозний коронний Самуель Каліновский вибрався в під'їзд на Кальник, щоб довідатися про Хмельницького, де він і чи не йде в поміч Богунові. Дійшов до Липовця (40 з чимсь кільометрів від Винниці, просто на схід). Погромив тутешніх козаків, що замкнулися були в “замку”, й розташувався на спочинок, піславши наперед в сторожі роз'їзд. А той ледве вийшовши з Липовця наскочив на козацьке військо, що саме надходило – полк Глуха, полковника уманського, як казали. Ледви втік до Липовця, а одночасно його слідами не тільки надтягнули Глухові козаки, а й козаки Полтавського полку, що йшли під проводом Пушкаренка на відсіч Полякам під Винницю ⁵). “Всі були б ми погинули на місці, коли б нас сам Бог не порятував! На одну нашу хоругов ударила вся сила неприятельська – против неї рубалися ми дві години темної ночи серед тісних плотів, і по дню вже властиво прийшовши до справи і 19 добрих язиків добувши, вернулися до війська” – пише оден з учасників, може дещо гоноровійше представляючи справу, ніж вона була в дійсности. Освєнцім наприклад досить сумними рисами характеризує відступ сеї передової сторожі до Винниці, але кінець кінцем се дрібна деталь, а в кождім разі факт був той, що на військо Каліновского раптом як грім з ясного неба вдарила вістка, що велике козацьке військо от-от уже надходить до Винниці.

“Яким фатумом нашим то сталося, що гетьман не знав про неприятеля, аж доки на око його не побачив, не можу знати – але вийшла з того страшна конфузія, гірша ніж пилявецька! З корогвами одні в браму, инші через вал, инші пішо, і коли б воєвода браславський (Лянцкороньский) не оперся коло мосту, вся піхота полягла б цілком”) ⁶) завважує той же учасник липовецької експедиції, В. Мясковский ⁷). Супроти того, що язики говорили про наступ від Білої Церкви Хмельницького з усіма

силами, було ясно, що довше зіставатись під Винницею польському війську було неможливо. Але Каліновский доволі мудро розпорядився ще раз пустити наступ на Богунову фортецю – властиво сімулювати наступ, і не вважаючи на паніку, що вже пішла по польському війську, і на масову неорґанізовану утечу, що зараз почалася в нім, всетаки на світанку, 21 березня ⁸) частина польського війська звела звичайну бійку під козацькими укріпленнями, яка потрівала кілька годин, і се мало той щасливий для Поляків наслідок, що Богун, не маючи відомостей про помічні полки, які йшли йому на рятунок, не з'орієнтувавсь і не вдарив на польське військо з тилу в найбільш критичний момент, коли воно шукало відступу, і було вже зогрожене з крила козацьким полком що поспішав до Богуна.

Поки, під манастирськими укріпленнями йшли герці та стрілянина, польський обоз переправився черев Бог на дорогу до Браїлова, до Бару. Козацьке військо, під проводом уманського полковника – рахували його на десять тисяч, уже надтягло до Винниці, з великим гуком – від мосту на новім місті було його видко на вистріл з луку, як каже Освєнцім. Але Бог почав уже розливатись, і небезпеки не було щоб козаки могли перейти. Частина польського війська була вислана против наступу під Якушинці, а против передової сторожі його виїхав воєвода Лянцкороньский з невеличким відділом і відогнав, так що ситуація не була грізною, – але в обозі польськім почалось велике замішаннє. “Челядь, що була при возах, стрівожившися почала тікати від коней, від возів, а деякі товариші з ріжних хоругов серед того стиску, коли вози покинуто, стали своїх же грабувати, наробили великої шкоди самі між своїми, і подібна була справа до пилявецької, тілько що військо все таки пішло в порядку, забравши з міста піхоту і ті хоругви що вели битву. Козаки, вибігаючи на вали на прощаннє кричали, як звичайно на Ляхів, подаючи ріжні прізвища: “Цигани, вигнанці, кпи, пилявачики, не гайтеся ⁹), далі до Висли, не тут ваше діло!” “Пан гетьман стояв дуже збентежений тим непорядком і таким наглим виходом. Військо відказувало на нього і на непорядок – бо й самі були страшенно струджені і коні потомлені, а ще більше – що вотратили фурманів, челядь, живність і військовий припас” ¹⁰). До тисячи хорих і ранених полишено на місці. Винничане і всякий люд ішов за військом і за недостачею відповідної охорони в тилу, “урвали” кількасот возів і стільки ж челяди з польського обозу ¹¹).

Важно було все таки те – і воно було великим щастєм в тих обставинах, що польському війську удалось відійти від козацьких сил, і привівши себе до порядку відступити нa безпечніші позиції. 22 воно стало на нічліг в Браїлові, 24 було в Барі, і з огляду на велике замученнє людей і коней (“пять тижнів сідла з них не сходять рани страшні – гірше ніж під Збаражем”, записує участник) Каліновский розпустив їх на спочинок по околиці. Напереді під Браїловим полишено полк Конєцпольского, в Станиславові полк Вишневецького, инші в безпосереднім сусідстві Бару – з виїмком полку Лянцкороньского, котрому призначено Хмельницьке староство.

Але зараз же виявилось, що зогляду на козацький наступ, попасати тут не можна. Прийшовши на нічліг до Летичева, по дорозі до Хмельника, полк Лянцкороньского застав тут утікачів з сусіднього Ново-Константинова, що повтікали від козаків і Татарів. Лянцкороньский зараз вислав роз'їзд під Константинів, і той дійсно застав там полковника Крису, з козаками і Татарами. Вони були цілком не приготовані до нападу: розташувались безпечно, понапивались і сторожі не поставили – так оповідали під'їзжане. Наробивши галасу серед ночи вони розполошили козаків, захопили коней і язиків, і з тим повернулись. Криса ж після сього пополоху випалив сю місцевість і відступивши до Хмельника, тут заложив ся на твердо; “язики” казали, що з ним було кілька тисяч козаків, а Татар тільки 300 ¹²). Сей епізод, сам по собі маловажний, виявив, що сусіднє Побоже, аж до Хмельника обсаджене козаками (нижче ми побачимо козацькі відомості з того часу, що називають Синяву, Хмельник, Межибож, як місця обсаджені Татарами). Польське військо під Баром таким чином було загрожене з лівого крила. До сього ж Каліновский одержав від короля мудру по шкоді пораду “не вдаватися в глибину України, щоб не наражати війська на небезпеку” ¹³). Тому 1 квітня дав наказ полкам зібратися до Бару, і на скликаній нараді рішено, з огляду на наближеннє козацьких сил і браку нових контінґентів завчасу вернутися на свій вихідний пункт – до Камінця.

“Ріжні були ради, куди далі справити військо, аби спочило – поки неприятель позволить; бо без того військо скоро зісталося б без коней – невимовно вони збідовані й запрацьовані! Небогато з тим військом повоюють, коли не спічне десь! Надумав п. гетьман польний поставити їх коло Камінця полками в чотирьох милях від себе, щоб за оден день зібралися, як би припала потреба”, – пише оден з полковників, Марек Собєский. “Не ми винні, що так зле, але ті підмоги, що до нас не надходять, а у нас що дня війська убуває, а не прибуває. На соймі був великий компут (контінґент) на папері, а тепер тих всіх нових хоругов нема – всього 16 до нас прийшло, а инші на раку їдуть і не знати чи прийдуть. Сама собі Річпосполита винна! Кинулись ми занадто скоро і задалеко зайшли, а тепер собі місця не можемо знайти – хіба під Камінцем!” ¹⁴).

“Великий був в війську крик на п. воєводу браславського, що запевняв короля листами – котрих копії читано в колі, – що вже на козаків не треба ніякого війська – за кілька тижнів обіцяв Україну заспокоїти” ¹⁵).

Збірним пунктом визначено Зіньків, відти полки розіслано в ріжні околиці Камінця на кватири. В Барі полишено невелику залогу: триста німецької піхоти і трикінні корогви, та як тільки головне військо відійшло, напали на замок повстанці, і польська кіннота, лишивши залогу, полетіла до Камінця, сповіщаючи прихід великого війська. Каліновский вислав більший відділ кінноти, той визволив залогу і повстанці розішлись.

Каліновский просив дозволу у короля приїхати з рапортом і поясненнєм, чому воно так сталось, і обміркувати, якої тактики належить триматись, коли король сам схоче вирушити з військом. З нинішньою “горсткою нашою” він не бачив иншої можливости, оскільки опираючись на Камінецьку твердиню слідити за рухами неприятеля і “непокоїти його ріжними вилазками” ¹⁶).

“Переконавшися з ріжних язиків, – писав він з-під Камінця, що неприятель з великою силою збирається наступати на королівське військо, рушили ми з-під Бару, за радою полковників і ротмистра, обсадивши замок (барський) і в порядку відступили під Камінець – аби те місце (Камінець), так важливе для Річипосполитої, не стояло без охорони, і військо підійшло ближче до короля – аби ми колись дочекались тої помочи, котрої я так давно на все святе благаю і в. м. мині обіцяєте. Але коли так військо приводиться до порядку, немала частина – майже більша половина соромно пішла в розтіч, так що я тільки з півтори тисячею став, а як би не зручність хорунжого коронного (Конєцпольского), що саме прибув до війська і заявив, що король вже напевно рушив з великою силою, – напевно й ci покинули б вас” ¹⁷).

В такій невеселій обстанові стріло польське військо свій Великдень – "під дощевим небом контентуючись сухарем та печивом з лободи” ¹⁸).

Примітки

¹) З повного глибокого жалю листу воєводи Кисіля, писаного 23 березня, під вражіннєм привезених до нього останків його брата – “на очах цілого війська з'їдженого шановного тіла”, варто навести кілька фраз, досить характеристичних для ситуації: “Не менше завинили в тім безбожні й нависні люде в самій вітчині, що так шарпали старинну цноту, віру і славу дому мого, що мій милий брат, щоб засоромити обмовців (ozuwcow) умисно шукав смерти на тім полі і запечатав її гойно пролитою кровю. З тим наміром і рішеннєм він поїхав; коли б скалічене здоровє не розлучило мене з ним, і я б у тім йому поміг і там би запечатав – бо хто не бачить, куди йде фатум нашої вітчини”. І далі: “Війну сю взагалі зачато на винищеннє останку шляхти польської! – Коли Бог не змилується і прийде хан з Ордою, то або певна страта наших країв, і замість щось уторгувати, ми з ухами до дому (прислівє), або й ціла Річпосполита попаде в небезпеку. Іще війна не почала ся, а вже військо знищене дорешти, і найкращі люде гинуть, і “подсуха” скорше наступить, ніж ми сподівалися”. (У Освєнціма с. 274).

²) Taк оповідає Освєнцім. Анонімний дневник в колєкції Русєцких ркп. 41 с. 236 каже, що се тільки хтось по-дурному пострашив козаків, а головне – що вони довідались про зближеннє козацького війська:

“В понеділок 13 марта просили милосердя. Вимовлявся Богун, що “я не Нечай, за лінію не перехожу”. Пристав на се й. м. п. гетьман – післав до них Гулевича старосту Звенигородського і п. Ржевуского підстолія браславського, позволив їм одійти вільно, тільки аби армату віддали, корогви і вязнів. Сак Богун і Височан й инші вийшли з свого окопу, радо на то згодились, віддали корогви і вязнів, і жінкам сказали до дому (йти), а самі другого дня мали рушати з військом своїм. Дня 14 марта почали наші упоминатися своїх коней, і п. старости житомирського компанія також тих річей, що у неї перед тим забрано. (Богун) обіцяв прислати з Кальника і дав в застав двох сотників п. гетьманові, а гетьман дав їм за провідників двох своїх: п. Миколая Залєского і п. Літкевича: вони до них війшли, їли з Богуном; він велів ударити в бубни, аби піхота виходила. Почали наші до них тиснутись, почали з ними зачіпатись (odpowiadac) і хтось з наших їx настрашив, що “вас в полю витнуть”. Товариш якийсь приїхавши почав говорити, чи навмисно, чи по дурному: “Верніть нам товариша!” Почали розпитуватися, де його взято. “Під Коморовим, допіро вчора”. Вони сказали: “То не наш полк, а Уманський”, і доміркувалися, що йде поміч, і не схотіли йти з монастиря: не дбали про своїх чотирьох сотників, але і наших не пустили”.

³) Реляція Гулевича, Oyczyste Spominki c. 70, дещо повніша копія в Осол. 2286 л. 140.

⁴) Коховский с. 229. У Гулевича, участника сеї винницької облоги, Богун на початку облоги (з 12 на 13) з кількома сотнями товаришів пробує вирватися з Винниці: переправився через Бог, але польські хоругви, що стояли в полі, помітили й заступили їм дорогу; дехто поліг, декого взяли в полон, а самого Богуна поранено в чоло і він повернувся до манастиря. Правдоподібно обидві версії оповідання належать до одного факту: ріжно його оповідали і представляли. Але Гулевич при тім поділяє високу характеристику Богуна, хоча й більш ляконічно висловлюється: в Винниці “застали ми Богуна полковника винницького, чоловіка, правда, лицарського, але при тім дуже зухвалого" (с. 69).

⁵) Анонімна хронічка Памятииків І ² додає тут маленький епізод, як висланий з Липовця на звіди Кондрацкий, з 160 товариства, повернувши з під'їзду назад до Липовця, застав уже там не Поляків, а козаків, бо слідом після його виїзду прийшла до Каліновского (молодшого) відомість, що козаки вже наступають, і Каліновский вдосвіта, не чекаючи Кондрацкого, спішно рушив назад до Винниці, а слідом за ним погнало козацьке військо під проводом Пушкаренка. Кондрацкий, наскочивши на козаків в Липовцю, стратив усю компанію і тільки сам-четверт утік до Винниці.

⁶) Міхалов. с. 625.

⁷) В записках Ґоліньского єсть “цедула” Лянцкороньского до листу до канцлєра, написана очевидно, після повороту роз'їзду з Липовця. 20 березня (у Ґолінського вона датована двічі, 6 і 26 березня – оба рази фальшиво), вона не видана і я її наведу:

“Вже сей лист був у конверті, коли від язиків приведених з Липовця і від війта Рожинського, котрого я маю за певного розвідчика, і він завсіди давав мині вірні остороги, – довідались ми, що вчора тиждень як Хмельницький з трьома полками став у Білій Церкві, все задніпрянське військо переправляючи на сей бік, аби все коронне військо разом тут оточити. Три дні той війт мав з Хмельницьким “умови” – ніби то против універсалів. Татар Хмельницький не мав, тільки 500; але черни, хлопства страшна сила горнеться. А Орда обіцяється, скоро сніг з землі зійде. Про хана оповідають, що хорий, – се Орду затримало; але Ногайської орди щодня сподіваються до себе – хіба б Дніпра не перебули, поки лід поломиться. Ми тут тим Гуґоновим сусідством дуже замучені. Військо наше дуже спрацьоване і як тілько повінь забере міст, скоро зголодніє. Полк Гладкого (в ориґ. Hłackiego) звернув на Махнівку. Про литовські успіхи всі відомости змінились. Думаю, що ті новіни учинять між нами перемирє і припиненнє війни” (с. 452).

⁸) Тут можливе ваганнє на оден день, і що до пори дня; я беру такі дати, рахуючися з усею сумою відомостей.

⁹) В друк.: nie kajetie sie.

¹⁰) Освєнцім с. 271-2.

¹¹) Міхалов. с. 265. До виданих реляцій про сей винницький пополох додаю ще недруковані “новини з України” одержані з Варшави, з збірки Ґоліньского (c. 457):

“З Варшави, з 8 квітня. Після того як здобуто Винницю, вирубано Немирів і Липовець, а обозний короний (Каліновский молодший), погромив два козацькі полки, підчас коли полк воєводи браславського добував Богуна полковника, що був заложився в манастнрі з 6000 козаків, – полковник уманський Глух з кільканадцятьма тисячами надійшов на одсіч. Військо наше думаючи, що то військо Хмельницького з Ордою наступає, стрівожилось і замішалось, так що як би гетьман Каліновский не наспів з військом, то було цілком пилявецьке: чимало повтікало, вози полишило, так що п. гетьман лагодивши одного ротмистра – которого імени ще не знаємо, так добре його заїхав, що йому голова злетіла. Прийшлось йому тоді сповняти волю королівську та дивитися, як й. м. пан краківський (Потоцкий) – нехай Бог йому того не попамятає – хоругви на волостях своїми універсалами затримує, аби до нього не йшли. Отже бачучи військо дуже мале і стрівожене, мусів з ними відступати на Бар, і там став обозом. А то певно, при ласці божій, – коли б п. гетьман польний мав більше військо, неодмінно помірявся б із самим Хмельницьким, особливо що той Татар не мав. А тепер уже його гора наступає: нуреддін-султан прийшов з кримською і буджацькою ордою, а хан а иншими ордами скоро прийде – аж тоді буде гірше ніж було”.

¹²) Освєнцім с. 275, Міхалов. с. 631.

¹³) Так переказує зміст королівського листу Каліновский в приписці до листу з 29 березня (Міхалов. с. 628). Нунцій пише (8 квітня), що король слав часті накази Каліновскому не запускатися необережно, аби не бути замкненим в такій позиції, що з неї ні вперед ні назад – але се було наслідком реляцій про відступ під Бар: ”Пише (Каліновский), що він помітив, ніби Хмельницький умисне не поступає з своїх позицій, і з деякими своїми утратами розпалює в нашім війську охоту поступати все далі, щоб потім окружити (Поляків), в одній хвилі зібравши до купи свої війська, що він їх тим часом тримає розкидані, ніби то для охорони тих місць” (с. 113).

¹⁴) Міхалов. с. 630.

¹⁵) Тамже с. 631.

¹⁶) Лист на відхіднім з Бару, 2 квітня – Ос. 2286 л. 115.

¹⁷) Ojczyste spom. I c. 82 (дата з квітня неможлива, повинна бути пізніша).

¹⁸) Твардовский II с. 15.

ПОВЕДІНКА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЙОГО ПАСИВНІСТЬ, ШУКАННЯ ЗАКОРДОННОЇ ПОМОЧИ, КОЗАЦЬКІ ПОСОЛЬСТВА В КРИМУ, ЗНОСИНИ З РАКОЦІЄМ.

Але що ж Хмельницький і весь козацький штаб? як се він справді дозволив польському війську так бешкетувати на західній границі протягом цілого місяця: вирубувати і палити козацькі міста, тлумити людність, нищити країну, що стояла під охороною козацької шаблі? Де був він тоді як “качалася головка Нечаєва”, а Богун даремно виглядав козацьких полків в рятунок своєї героїчної залоги? Справді в такій обстанові могла в головах людности з'явитися гадка про лукавство Хмельницького, що видав Ляхам на поталу найкращих народніх героїв... Правда, польський наступ був раптовий, блискавичний, обрахований на те, щоб захопити неприятеля несподівано, крадькома – так як недавній похід молдавський самого Хмельницького. Але при його чуйности й рухливости як се так вийшло, що він дав змогу сим польським гетьманам – котрих уся козаччина пильнувала такими підозріливими очима ще з літа минулого року, – так погосподарити на козацькій території і безкарно відступити назад під Камінець, не зазнавши козацької відсічи?

На жаль, наші відомости про те що діялося в українськім запіллі в сих місяцях, січні-березні, досі доволі бідні. Майже нема українського листування. Дуже мало звідомлень чужинців, що иншими разами інформували нас про те, що діялось на Україні.

Ми бачили вище, що польський уряд в сих місяцях безпосереднє і через ріжних посередників, включно до київського митрополита, підтримував зносини в гетьманом, маскуючи свої воєнні пляни і заходи переговорами про комісію та усовіщуваннями відстати від безбожної ліґи з поганами, то що. Хмельницький з свого боку, переплітаючи се жалями на некоректне і не щире поводженнє польської сторони, та похвалками про свої заграничні звязки і ресурси, теж не переставав запевняти в своїм бажанню уставити добрі відносини з Річпосполитою, вернути ся до вірного підданства королеві, приступити до комісарських переговорів, і т. д. Бачили ми такого змісту лист до Кисіля з початків лютого н. ст., і місяць пізніш. В листі митрополита до підканцлєра Радзєйовского з 12 березня н. с. ¹) маємо переповідженнє листу Хмельницького, що він міг написати в перших днях марта, в відповідь на лист, написаний митрополитом до нього на бажаннє підканцлєра. Гетьман писав, в відповідь на митрополичі намови не підіймати нової усобиці, що він не думає ні про яку війну, маючи запевненнє, що дня 7 березня почнеться комісія, – тільки ж потім як Поляки почали кровопролиттє, вирубали Красне, вбили Нечая і далі наступали – мусів і він шукати помочи у заграничних союзників. Одначе знову відкладає всяку ворожнечу (очевидно – з огляду на запевненнє підканцлєра про бажання уряду довести до кінця комісію) і буде чекати комісії – тільки аби прибувала негайно і без великого супроводу. Тільки аж після поступу на Винницю гетьман перервав переговори і без листу відправив післанця з короткою відповіддю: "Пан воєвода мене заспокоїв комісією і згодою, а свого брата післав воювати з Каліновским та Лянцкороньским. За сю неправду поліг його брат – котрого я жалую, як великого лицаря і приятеля мого, але він сам того хотів! А коли Поляки зачали війну, то будуть нею ситі!”. “А на знак того, що приязнь його скінчилася, забрав мого жита 2000 мір і продав”, додає воєвода ²).

Я вище висловив гадку, що сими переговорами увага гетьмана і старшини в деякій мірі була приспана, а принаймні вони не вповні здавали собі справу з актуальности польського наступу. Правда, мобілізація козацькому війську була визначена ще “на сирну неділю”, а передовий козачий корпус з татарським відділом гетьман, за деякими відомостями, рушив ще на всеїдній неділі (5-12 лютого н. ст.). Се відповідає першому польському наступові від Камінця: розпорядження мусіли бути зроблені слідом за королівськими роспорядженнями про офензиву, за першими познаками концентрації польських сил на Бар. На запусти виходили в поле задніпрянські полки, і рушили помічні татарські орди; що кочували при українській границі ³).

Приблизно в тій же порі рушив і гетьман з Чигирина на Білу Церкву. Освєнцім звідкись узяв докладну дату виходу гетьмана з Чигрина: 16 лютого н. с. (с. 261), себто в четвер на сирнім тижні, і вона відповідає виходові військ – хоча я думав би про трохи пізніший фактичний вихід самого гетьмана. Трохи він спізнився по всіх тих відомостях про воєнні пляни Польщі від своїх кореспондентів, – адже в тім часі Каліновский уже наступив на лінію!

Не знати, чи гетьман з старшиною не припускав такої проворности з боку Поляків – дійсно легкодушної, як показалося? Чи вичікував помочи з Криму, котрої ніяк не міг дочекатися? Чи сподівався наступу Ракоція? інтервенції Москви? Порти? Чи справді – так як ото підозрівали на Україні, хотів він дати Нечаєві й иншим загорільцям почути на собі наслідки пограничних зачіпок з Польщею?

Докладніші відомости про зносини з Ракоцієм і господарями маємо з пізнішого часу, з весни, і я ширше поговорю про них тоді. Тут же перед усім спинюся на кримських відомостях, які маємо в сім часі завдяки головно московським вістунам і послам, що пробували під той час в Криму. 19 лютого н. с. московський товмач бачив у Бахчісараї нуреддін-султана: приїздив до хана в справі свого походу. Визначено йому похід на 26 лютого з кримськими й ногайськими людьми в поміч козакам, Б. Хмельницькому, але йдуть вони “з великим опасеньем”, побоюючися з боку козаків зради. При тім якийсь полоняник з козаків оповідав тому товмачеві: коли польські й литовські люде стануть перемогати козаків і Татар, то Татари против них стояти не будуть, а за свій вихід заберуть у козаків жінок і дітей у полон і приведуть до Криму – так у Татар задумано.

25 лютого був у Бахчісараї инший товмач і бачив там двох козаків, що приїхали гінцями від гетьмана: просять у хана війська, бо йдуть на козаків великі сили польські й литовські – Радивила, Потоцкого, Василя (так!) і шведські німці (мабуть німецьке наємне військо), і козаки не знають, як їм буть – одна у них надія на кримського царя.

Під днем 27 посли записують, що нуреддін пішов (значить терміну додержав), з ним пішло двох мурз: перекопський бей (“князь”) та Алкам-мурза черкаський, та нуреддінів двір (ближнне люди), а про військо казали полоняники, що піде їх з Криму невелике число, бо хан Іслам-ґерай велів нуреддінові так: коли козаки стануть перемагати Поляків, нехай нуреддін дасть йому знати, тоді Іслам-ґерай сам піде з військом до козаків; коли-ж будуть перемагати Поляки, то нуреддінові велено вертатися, бо козаки люде зрадливі (обманчивые). Підуть з нуреддіном ще охочі Ногаї, небогато. А тепер, кажуть, Нагаїв з козаками 4 тисячі. А йде нуреддін до козаків “з великим опасеньєм”.

6 н. с. березня пристав Дербиш оповідав московському послові, що “третього дня”, себто 4 березня, приїхали до хана козаки від гетьмана, щоб хан сам ішов з своїм військом, бо польське й литовське військо бере гору (сильні) над козаками; але хан чекає певнішої вісти від нуреддіна ⁴).

Отсі відтягування, неохота і зневіра хана, і маленькі порції людей, які він пускав весь сей час на Україну, не вважаючи на султанські накази, коли гетьмана й його штаб аж підносило з нетерплячки – очевидно були причиною повільного маршу гетьмана, що слав гонців за гонцями, і все вичікував більшої орди, щоб з нею задати Полякам рішучий удар.

З приводу сього ходила по Україні така лєґенда – переказана нам з київських уст, уже звісним нам старцем Гурієм:

Нинішньою весною король польський і пани-рада посилали послів до кримського царя, і в дарунку післали бочку червоних золотих, щоб він козакам не помагав. І кримський цар послів прийняв, і бочку золотих узяв, і до козаків іти в поміч не хотів. Тоді мурзи й всі кримські Татари стали приходити до царя “з шумом” і хотіли його вбити, за те що він не хотів іти в поміч козакам, а на його місце хотіли посадити иншого. Кримський цар мурз послухав, іде козакам в поміч, а королівських послів, що йому привезли бочку золотих червоних, відіслав до Б. Хмельницького. Той тримав тих королівських послів у себе в кайданах тижнів зо два, а потім обдарувавши “для своєї чести”, пустив до Польщі, а королеві і панам радам написав, аби вони й далі кримському цареві посилали золоті, бо він, гетьман, не має що посилати. А от коли королеві й панам-радам бракує людей, то нехай пришлють по людей до нього, гетьмана: він їм половину Татарської Орда пошле, бо має Татар за-богато, а платити їм за службу нема чим: тільки й буде заплатити що з Татарами воювати (пустошити) польські городи ⁵). З лєгенд, що ходили по Польщі одмічу таку:

“Пишуть нам з Волох – реферують з Камінця Мясковскому 21 березня – що цісар турецький велів сього хана дістати й шию йому втяти, а на його місце иншого хана післав. Тому одні запевно кажуть, що він покинувши всі свої скарби втік на Україну до Хмельницького, другі удають, що вже здох (так!)” ⁶).

Вістун Каліновского на підставі того, що зібрав на фронті від “язиків” і шпигів, доносив йому 23 квітня: Хан ще в Криму. Пішов би на війну, але брат його калґа-солтан хорий, дуже спух. Тому хан зістається в своїй столиці, а виправив нуреддін-султана: вийшло з ним 5 тисяч війська, і Буджацька та Ногайська орда із ним іде. Вже перейшов Дніпро ⁷) під Аслан городом, коло Інгульця кочує. Велено було Буджацькій Орді зараз рушати, й Алі-аґа приїхав, виганяючи їx, але вимовилися, що через худих коней не могли вийти, хіба зараз по св. Юрию рушаться з нуреддін-султаном: сполучаться з ним на Піщанім броді на Богу ⁸).

Се дійсно, гетьман не спішився походом. Одержавши відомости про наступ Каліновского, він кинув на західню границю частину сил. В вищенаведених звістках ми бачили згадки про дальних козаків під Винницею: не тільки уманських, але й полтавських; слідом під Хмельником бачимо й Татар. Але сам гетьман посувався поволі, немов розглядаючися в ситуації. З Корсуня вислав послів до Ракоція, нагадуючи йому його обіцянки, і питаючи, чи підтримає він козацький наступ? “А присяг він був на тім, що він, угорський король, буде помагати своїми військами против Поляків, а гетьман постарається посадити в Польщі королем його менчого брата і договорено було, що той королівський брат охреститься в православну віру грецького закону, і Ляхів та Жидів виведе з Польщі й Литви, щоб була в Польщі й Литві одна православна віра грецького закону", – так оповідали в Москві Греки, прислані з інформаціями від Виговського пізніше, в місяці травні ⁹).