Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 70 страниц)

Чи був ще крім того безпосередній лист від гетьмана до короля-як то говорили козацькі посли, чи він обмежився таким посереднім завязаннєм зносин через канцлєра? Останнє вповні можливо. Старі польські історики згадують ще инші листи, вислані від Хмельницького ріжним достойникам, й універсал Хмельницького до сусідніх міст для їх заспокоєння: писав їм, що козацьке військо нічого мого не замишляє, а Каліновский згинув тому, що не послухавши його осторог загородив його синові дорогу на Волощину. Пишуть, що на тілі Каліновского знайдено сей самий лист Хмельницького з осторогами, і він його показував як доказ того, що він все робив, аби сю катастрофу відвернути і т. д. ¹⁵). І хоч нам невідома відповідь ні канцлєра ні инших маґнатів, але треба так думати, що в якійсь формі спочуттє відновленню відносин було виявлено ¹⁶)-бo після сього козацьке військо вислало своїх послів на липневий сойм.

Примітки

¹) “Його замисли такі, що він хоче піддати Камінець Турчинові, і вже сілістрійський баша йде під Камінець”-львівські новини 14 червня, Міхалов. с. 656.

Розмова татарських бранців, присланих до Варшави 9 червня: “Поробив (Хмельницький) змови з Турками з ханом і з Москвою, щоб знищити кварцяне військо; на Камінець-Подільський мають великі замисли, обіцяв його Хмельницький віддати цісареві турецькому, аби зараз своїм людом обсадив”. Збірка Піноччі ркп. 310.

²) Міхалов. с. 656 і 660; див. ще відомости Греків нижче с. 445. В Th. Eur. оповідається, як то Лупул промовив Татарам до розуму, що він своє військо має готове, але пропонує їм бочку золота, коли вони його лишать у спокою: Татари взяли гроші й покинули Тимоша (с. 225).

³) Пол. справи 1652 р, столб. 1б. вязка 91: оповіданнє Ілії Греченина в Путивлі липня 8 (18).

⁴) Акты Ю.З.Р. III с. 482, лист без кінця, одержаний у Москві з Путивля 27 липня.

⁵) Теки Нарушевича 146 с. 265-6; згадується з Ляхами якийсь Воbeczenko, Boloczenko, котрого козаки хотіли дістати до рук.

⁶) Ojczyste Spominki II c. 84, повніша копія в Теках Нарушевича 146 с. 267.

⁷) Теки Нарушевича 146 с. 207, з датою 7 червня; коротша копія з датою 17 червня видана в книзі Міхаловского с. 657-8.

⁸) Міхалов. с. 659.

⁹) Коховский доволі широко описує пробу нічного приступу під Камінець (І с. 352), але се оповіданнє мабуть такогож белєтристичного походження, як і його історія першої облоги. Ми бачили вище компетентне запевненнє Яскульского, що штурму не було ні одного. Варшавські відомости, правда, згадують звістку про два невдалі приступи Тимошка до Камінця (Наруш. 147 с. 228); але сі невідомо звідки одержані вісти тратять свою вагу перед реляцією Яскульского.

¹⁰) Реляція з Яс кс. Щитніцкого 18 жовтня 1652 р.: “Татар тепер у Хмельницького нема; але по тім розріжненню, що було у них під Камінцем, він посилав послів до хана, і новою присягою скріпив приязнь, так що завсіди має їх на кождий поклик”.-Теки Нарушевича 147 с. 243.

¹¹) Т. І с. 331 і 352.

¹²) Акты Ю.З.Р. III с. 485.

¹³) Т. 146 с. 211, німецький переклад в Тheatrum Europaeum c. 227.

¹⁴) Може не без значіння, що й тут військо козацьке не зветься королівським.

¹⁵) Коховский с. 348-9, Рудавский с. 105. Реляція нунція з 22. VI: “Хмельницький вислав універсали по Руси”, с. 146.

¹⁶) Історія про те як переловлено листа Радзєйовского до козаків, так як її розповідає Рудавский (слідом я до неї поверну) натякає, що Зацвіліховский вже тоді їздив з якимсь дорученнєм до Хмельницького: Коли припустити, що се не белєтристична подробиця, то се могло б дати вказівку на те, як були завязані перші зносини з Хмельницьким після Батозького погрому. Але підстава досить непевна!

ПОЛЬСЬКІ ЗАХОДИ-ПОСОЛЬСТВО ДО МОСКВИ, ПОСОЛЬСТВО УНКОВСКОГО, СТАНОВИЩЕ МОСКВИ.

Психольоґічними впливами пошести, що навістила Польщу і Україну, треба в певній мірі толкувати і той спокійний, чи анемічний темп, в якім розвивалися події в другій половині сього року: перед перспективою зарази й смерти упадала всяка енерґія, а розвивалася полохливість. Через те може й страшний погром, заданий козацтвом Річипосполитій в моменті, коли вона була певна, що спільними заходами її війська і козацької старшини своєвільність української “черни” придавлено нарешті ґрунтовно,-не викресав з шляхетської суспільности різкої реакції й яких небудь енерґійних заходів на погамованнє козацької самоволі. Правда, сприяли тому і зазначені вище обставини: розєднаннє двору з шляхетським громадянством, утома і вичерпаннє від попередньої війни, і ті моменти, що робили винним в сім інціденті самого покійного гетьмана: його пиха, нерозважність, піяцтво, і т. д.

Першою гадкою короля і двору було розписати посполите рушеннє-за неможливістю зібрати нові сили против козаччини якимсь иншим способом. “Віці” видано 11(?) червня, термін збору визначено на 10 червня, а 2 липня король мав замір вирушити до війська ¹).

Але се було досить непевним і рискованим заходом, в момент коли шляхта без памяти кидалася в паніці, пакуючи річи і тримаючи на поготові під Варшавою байдаки, щоб при першій небезпеці тікати до Ґданська ²), а страх перед пошістю розганяв уже збиті хоругви і тим більше міг служити оправданою вимівкою від зборів під повітові корогви.

З другої сторони, справа не кінчилася самою козацькою небезпекою. Одно за другим вставали ріжні політичні ускладнення. З полудня йшли чутки, що Хмельницький збирається здобувати Камінець для турецького султана, і той уже вислав туди турецьке військо. Шлюб Тимоша грозив втягнути в сферу козацької політики Волощину. Йшли остороги, що на місце нуреддіна рушає з Криму сам хан, ще з більшою ордою ³). Семигород викликав великі побоювання ⁴). Становище Москви супроти Козаччини ставало все більше двозначним. Масове виселеннє з сусідніх українських земель за московський кордон прибирало грізні розміри. Слідом лучилось сенсаційне переловленнє листів Радзєйовского до козаків з пропозиціями завязання постійних звязків з Швецією і євангелицьким світом взагалі, і т. д.

Король розіслав до визначніших сенаторів листи, запитуючи їх гадки, що належить чинити в такій небезпечній ситуації, і чи не треба би без сойму зробити розпорядження, яких вимагають обставини, инакше сказавши-чи сенатори готові прийняти одвічальність перед шляхетським загалом за скликаннє посполитого рушення, наєм нового війська і т. д. ⁵). Сенатори очевидно не схотіли брати на себе такої одвічальности, і в результаті обміни гадок між сенаторами і двором король обіжником 23 червня потвердив на всяк випадок посполите рушеннє, пересунувши його термін на 15 серпня, а на день 8 липня розписав соймики. Наказав перевибрати на них послів на сойм-на випадок коли обставини позволять його відбути, з правом скоротити його за недостачею часу, а перед усім радив подумати над способами скомплєктування війська і його оплати, та позбирати не заплачені податки, то що, з огляду, що задніпрянське військо грозило кинути службу з останніми днями червня, коли їм не буде виплачена платня ⁶). Сойм проєктовано відбути в 20-х днях липня ⁷).

Тимчасом починено ріжні дипльоматичні заходи, щоб відвернути від Польщі небезпеку і пошукати помочи проти неприятелів. На цісарськім дворі пороблено енерґійні заходи, щоб дістати поміч в людях; вказувано, яка небезпека грозить католицькому світові, коли навколо Польщі замкнеться сей грізний перстень ворогів католицької віри: України, Москви, Волощини, Туреччини, Семигороду. Але мудрі совітники апостольського величества рішучо відрадили йому встрявати в сю небезпечну історію, щоб не накликати походу Татар на Угорщину, і Польщі рішучо відмовлено в якій небудь помочи-навіть в вербованню рекрутів, хіба щось потайки на сусіднім Шлезку ⁸).

Московському урядові королівські посли А. Пенцлавский і Каз. Уніховский, передаючи соймову ухвалу про кари на винних в прописках царського титулу (сатисфакцію для царя, мовляв згідно з його попередніми жаданнями) мали звернути увагу на недопустимість таких фактів, що підчас повстання козацького війська против короля, цар, його союзник, висилав до них послів з милостивим словом, дає їм моральну підтримку, а також приймає на московські землі утікачів з України-даючи їм утриманнє і землі для оселення. На се бояре на конференціях з послами, в місяці липні відповіли, що царське правительство в відносинах до козаків не допустило ніякої нельояльности супроти Польщі. Згідно з тим, що було намовлено з польським посольством ще при кінці 1650 р., цар посилав до гетьмана своїх послів і напоминав його, щоб він не входив в союз з “неприятелями християнськими”, і своїх козаків стримував від всякого лиха. А що були з гетьманом зносини-так се робили пограничні воєводи: посилали до нього в ріжних пограничних справах, що виникали від козаків-про захоплення пасік, убийства і кривди царським підданим. Обійтись без того неможна було, “бо підчас важких усобиць урядників в королівських городах не було нікого, всі повтікали від козаків, і царським воєводам не було з ким зноситися в тих обидах окрім Хмельницького”,-а тим більше потім, коли король з козаками замирився. А от в справі московських претензій за прописки царського титулу бояре признали дану цареві сатисфакцію за недостаточну: соймовий декрет привезений послами їх не вдоволив, і вони інкримінували польській стороні новий ряд проступків против царського величества ⁹).

Московське правительство в тім часі справді інтересувалось звязками України з мусульманським світом і всею політичною системою Отаманської Порти-розуміється не за-для королівського уряду, а з своїх власних мотивів, бажаючи знати які наслідки сі звязки можуть принести самій Москві. Московські посли-звісний уже нам Василь Унковский, післаний знову з піддячим Ардабьєвим до Хмельницького, мав спеціяльне дорученнє добути копії гетьманської кореспонденції з Кримом, Молдавією і Портою. Він звернувсь у сій справі не до гетьмана, а до Виговського, що грав ролю спеціяльного конфідента і прихильника московського уряду; давав йому за спиною гетьмана всякі інформації й документи, котрих бажав собі московський двір. На жаль, заховався тільки уривок звідомлення про їх посольство-саме з їx розмов з Виговським ¹⁰).

Посли поставили йому питаннє, що може бути, коли Польща-Литва цілком переможуть козаків? Виговський признався, що коли цар не згодиться прийняти військо під свій протекторат, то богато людей намовлятимуть гетьмана, щоб піддатись турецькому султанові або кримському ханові. Сам Виговський не з таких: він не хоче бути у нікого в підданстві окрім московського царя, і просить прислати йому потай від гетьмана царську грамоту, з котрою він міг би в крайній потребі виїхати на Московщину. В такім разі-на випадок повного упокорення козацького війська-він забрав би з собою на Московщину батька, братів, найближчих приятелів; луччі люди з Запорозького війська також поїхали б із ним. Він показав грамоту семигородського князя, що кличе його до себе й обіцяє річну пенсію в півтори тисячі червоних,-але він, Виговський, нікого не хоче мати паном окрім московського царя. Про гетьмана він теж не думає, щоб він схотів піддатися яким небудь “безвірним”, а не московському цареві.

Посли просили його дістати власноручний лист короля, писаний до Каліновского; лист хана, котрим він просив запорозького війська в поміч; листи Лупула до гетьмана і до Тимоша, також листи від инших володарів які єсть (мабуть про ті зносини ішла мова в тій частині посольства, котрої не маємо). Виговський велів своїм канцеляристам принести, і дав послам копії з листу королівського і ханського, а лист Лупула, в ориґіналі; з инших держав, сказав, листів нема, і дати їх ориґіналів він не може.

Обіцяв своїми впливами то забезпечити, що ні козаки ні Татари не підуть на московські землі: “відомо вам, що я за божою поміччю в війську Запорозькому я усяких справах хазяїн (владЂтель), гетьман і полковники і все військо Запорозьке мене слухають і шанують: самі ви бачите, що гетьман і луччі люде і військо Запорозьке мені у всім вірять”. Знявши з стіни ікону він поцілував її перед послами на присягу в тім, що поки він у війську-доти він стримає і гетьмана і військо і Орду від походу на Москву. “Хіба б Татари щось зробили без нашої ради і відомости-бо не разом живемо; але хіба якась невелика купа набіжить! як тільки ми довідаємось про який небудь воєнний замисел, він не здійсниться-ніякої великої війни без зносин з гетьманом і з нами, з усім військом Запорозьким, я думаю, в Криму не пічнуть, бо їм відома царська ласка і жалуваннє до нас, і що ми цареві вірно служимо”.

Але пожалувався при тім Виговський, що його з вірною службою цареві підводять: недавно якийсь путивльський післанець, напившися, почав перед козаками оповідати ті секретні річи, що він, Виговський через нього переказав до путивльського воєводи, і трохи не підвів його тим під велику біду і навіть смерть. Посли допитувалися, хто саме такого наробив, але Виговський не назвав: казав, що він його сам насварив і обіцяв на нього не скаржитись, а просить тільки на будуче посилати до нього з Путивля таких людей, на яких він міг би спуститись і переказати устно те, чого не можна подати на письмі.

Безсумнівно, Москва все більше починала брати собі на розум все значіннє союзу України з Кримом і Туреччиною, і кожний симптом скріплення сих звязків і глибшого входу України в політичну систему Отоманського протекторату турбував її все більше. Момент коли Україна стала б інтеґральною частиною Отоманської імперії– дійсною підданницею Порти і товаришкою Криму і Волощини в отоманськім васальстві, пересунувши кримсько-турецьку границю на границю Московщини і позбавивши її того спасеного буфера, що досі творила для неї Україна,-поставив би перед Москвою незвичайно серйозну і необчислену в своїх наслідках небезпеку. Останній похід відбутий Запорозьким військом спільно з Ордою, погром польського війська і капітуляція Лупула-все се були поважні симптоми, з якими доводилось рахуватися самим серйозним способом, і московські політики починали справді рахуватися.

В Варшаві навпаки, після пароксізму трівоги, викликаного Батозькими вістями з кінцем місяця, наступила раптова реакція в бік заспокоєння і оптимізму, коли стали приходити відомости, що Хмельницький з Ордою пішли назад, облогу з Камінця знято, і походу далі на захід нема. Оповідалося, що Хмельницький хотів спішно йти на Люблин і Варшаву, і підбивав нуреддіна, запевняючи, що на дорозі вони не стрінуть ніякої перешкоди, а король уже втік з Польщі до Литви. Але нуреддін, мовляли, не повірив Хмельницькому-аби знов його не обманув як торік під Берестечком, коли запевняв, що короля при війську нема, і війська не більше як 15 тисяч. Татари згодились були тільки на облогу Камінця, бо думали, що туди звезено великі скарби з околиці, але коли три приступи скінчилися нещасливо, з значними втратами, покинули й пішли назад ¹¹). Відомости, що Хмельницький шле послів до короля, а потім коли прийшов його лист, привезений Войною,-все се було прийняте як симптом слабости. Оповідалося, що Хмельницький тратить впливи в народі і війську, що його перестають слухатися: три тисячі козаків, висланих ним на Карпатське Підгіррє в поході збунтувалися, вибрали собі начальником якогось польського шляхтича і заявили, що хочуть бути послушними королеві ¹²).

Вже не думали серйозно про небезпеку. Податки стягалися слабо, війську платилося ще слабше, і воно з дня на день топилось як сніг на сонці. Станислав Потоцкий, воєвода подільський, призначений королем польним гетьманом на місце Каліновского, визначив обозовище під Сокалем, і туди наказав стягатися всім хоругвам, але більше їх там убувало, ніж прибувало. Поручик з полку воєводи Сендомирського Мишковского пише 10 липня, що задніпрянське військо, не діставши на час заплати, майже ціле роз'їхалося: під Сокалем зісталося з них ледве тисяча ¹³). Накази, прохання, погрози гетьмана, полковників, ротмистрів лишалися без наслідків. Король видав 12 липня універсал, “з огляду, що все збільшується своєвільство, і сила товаришів з гусарських і козацьких хоругов, забувши любов до вітчини, суворість військових артикулів і своє шляхетьске походженнє, кидає військо і службу Річипосполитій, роз'їздиться з-під хоругов і жодним чином не слухаючи вельм. гетьмана нашого, полковників і ротмистрів, своєвільно виїздить з обозу”. Він “суворо наказував всьому товариству як з тих полків, що були за Дніпром, так і з тих, що по сій стороні Дніпра стояли під командою уродж. Криштофа Тишкевича, житомирського старости, і всім иншим, що не були в битві (під Батогом)”, аби з-під хоругов не виїздили, а хто виїхав– аби під них вертав, инакше вони тратили право на заслужені гроші і підпадали карам описаним військовими артикулами. Ротмистрам, що дістали приповідні листи на формуваннє нових відділів-повітових і всяких инших, заборонялося приймати таких дезертирів, під карою за спільництво, і т. д. ¹⁴). Але все се не могло помогти, поки не платилося справно. “Король прислав в дарунку 60 тисяч, але не хотіли там задоволитись” ¹⁵). А більше не було.

Примітки

¹) Варшавські вісти з 23 червня-Теки Нарушевича 147 с. 225, реляція нунція-Жерела XVI с. 144.

²) Досить мальовничо описує сю паніку Рудавский с. 104-5.

³) Реляція нунція з 26 червня-с. 147.

⁴) Жерела XII с. 177 дд.

⁵) Лист короля до великого маршалка в. кн. Литовського 11 червня-Теки Нарушевича 146 с. 209, з Нєсвизького архиву.

⁶) Універсал адресований до волинської шляхти в Архиві III. IV с. 746.

⁷) Депеша нунція з 22 червня, с. 146.

⁸) Дипльоматичний матеріял в XII т. Жерела с. 176 дд.

⁹) Польські справи, 1652 р., книга 81 л. 300-305.

¹⁰) Фраґмент сей виданий, але з ріжними помилками, в Источниках Бантиша-Каменського І с. 32; я користувався копією з Малоросійських справ 1652 р. № 6. Дати розмови і взагалі посольства на тім нема. Соловйов датує його місяцем червнем ст.ст. (стереотип. вид. с. 1622), може бути, що мав на те якусь вказівку.

¹¹) Депеші нунція з 6 і 13 липня, с. 147-8.

¹²) “Все більше потверджується, що Хмельницький вже не має такого послуху як перше: він вислав універсали до трьох тисяч селян-козаків (не реєстрових себто) під Трансільванські гори, але вони не тільки відмовили послуху, але вибрали собі начальником польського шляхтича і заявили себе нашої партії”-депеша нунція з 27 липня, с. 150, перед тим з 20 липня тамже с. 149. Сю звістку потім повторив венецький резідент при австрійськім дворі в своїх донесеннях сіньорії-Жерела XII с. 183, депеша з Праги 20 серпня. Чи був якийсь такий факт дійсно, чи се тільки “кореспондентська качка”, лишається незвісним.

¹³) Міхалов. с. 661.

¹⁴) “Копія друкованого універсалу” в збірці Ґоліньского ст. 586.

¹⁵) Міхалов. 661.

ПЕРЕХОПЛЕНІ ЛИСТИ РАДЗЄЙОВСКОГО ДО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО і ВИГОВСЬКОГО, КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО У КОРОЛЯ, ІНСТРУКЦІЯ ПОСЛАМ ДО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, МІСІЯ ЗАЦВІЛІХОВСКОГО і ЧЕРНОГО.

23 липня зібрався сойм, що мав своїм головним завданнєм поухвалювати асіґнування на заплату старого війська і наєм нового. Він мав бути шестинедільний, але з огляду на мало сприятливі обставини його рішено скоротити до трьох тижнів. В дійсности протягся майже на чотири (до 18 серпня). Король захорував, і се загальмувало справи. Хорував довго і тяжко, і сойм проходив без інтересу. Ухвалено кредити на нову пятдесяттисячну армію-але хто міг сподіватись сі асіґнування зібрати по всім попереднім? Камінчанам за їх подвиги надано ріжні пільги і асіґновано 20 тис. злотих на заложеннє провіянтових магазинів, на випадок нової облоги (коронний гетьман окремо нагадував королеві про потреби забезпечення Камінця). При тім поухвалювано дещо і на випадок козацького наступу на Галич і Львів-що дуже перетрівожився і перенервував суспільність ріжними алярмами після Батозької катастрофи ¹). Але найбільше займала присутніх роздача вакансій опорожнених Батогом і всякими смертями. Руське воєводство дістав після Вишневецького браславський воєвода Лянцкоронский; по нім браславське воєводство син покійного гетьмана Петро Потоцкий, староста камінецький; чернигівське по Каліновському житомирський староста Криштоф Тишкевич. Були й инші зміни. Канцлєр Лєщиньский став примасом, а його місце заняв дотеперішній підканцлєр Кориціньский.

Велику увагу викликали також, і ще раз дали привід помірятися силами ворогам і прихильникам попереднього підканцлєра Радзєйовского оті перехоплені його писання до війська Запорозького, що згадав я вище. Вони наспіли вже в середині серпня– мабуть і вплинули на те, що сойм протягнувся довше ніж думалось. Ще при кінці травня, чи в перших днях червня, вислав Радзєйовский з Стокгольма з сими листами одного з своїх дворян, Ясєньского на імя. Головний лист був адресований на імя Хмельницького; другий-коротший на імя Виговського. Радзєйовский сподівався, що обидва перейдуть через руки Виговського, і в тім що був до нього адресований головно просив заховати сю його посилку в секреті і знищити листи по перечитанню, аби вони не попали як небудь до польських рук, як то було з гетьманським архивом під Берестечком, де впав до королівських рук і оден лист Радзєйовского, що правда-досить невинного змісту. Сим разом він писав доволі відверто, і мав всякі причини не бажати розголошення сього писання в польських кругах-коли не з огляду на самого себе, то з огляду на своїх приятелів, яких мав іще в Польщі чимало.

В своїм листі до гетьмана він рекомендував себе як старий приятель Запорозького війська, що мовляв і потерпів за те, що був прихильником порозуміння з ним. Король-каже Радзєйовский-зненавидів його вважаючи, що то він був ініціятором шляхетської опозиції під Берестечком, що відмовилася від походу на Київ, і поступив з ним до крайньої міри несправедливо. Але таку ж несправедливість терпить і військо Запорізьке від короля, що завзято всякими способами силкується його знищити, не вважаючи на всі його заслуга Річипосполитій, котра завдячує йому, Запорізькому війську, всі свої бувалі перемоги й славу колишню. Король не заховує його прав і вільностей і не додержує раз даного слова. Тому першою гадкою Радзєйовского, після того як на нього впала королівська неласка, було-вдатися до Запорізького війська, знаючи його прихильність. Але боячись, що тим тільки збільшить королівське завзяттє на козаків, він за краще вважав удатися на шведський двір (до прирождених ворогів польської галузи Вазів), і тут він дійсно знайшов для себе добре утриманнє, і вмів, мовляв, заінтересувати королеву Христину кривдами і жалями Запорізького війська: вона заявила йому, що готова війти в зносини і в союз-коли козаки того хочуть. Тому Радзєйовский, висилаючи свого дворянина до них, радить зараз же вислати на шведський двір одного або двох послів, з повновластю від гетьмана і всього війська, аби вони могли зараз же уложити з королевою правосильний трактат. Було б добре, щоб між ними була людина, яка говорить по грецьки: се улекшило б зносини, бо королева дуже добре говорить і пише по грецьки. Могла б то бути духовна особа: королева була б рада мати постійним резідентом при собі якогось православного духовного, щоб через нього порозуміватися з Запорізьким військом в усіх справах. Він, Радзєйовский, певен, що у війська з королевою уставляться добрі відносини, “бо то пані воєнна (з інтересами до воєнної справи), і дотримує всім слова-як свідчить її договір з цісарем, що у всім додержується нею”. З власного досвіду він може посвідчити й благородну вдачу-пережиті нещастя обернулися йому в потіху, з того часу як він потрапив до сеї королеви, “котрій чудується весь світ, а все королівство і всі піддані-як йому доводиться чути, з неї вдоволені”. “Що до гойности нема на світі такого короля що міг би з нею в тім рівнятись-козаки в тім, дасть Біг, самі переконаються. З Польщею у неї свої порахунки, які дозволяють їй кожної хвилі розпочати війну з польським королем. Правда, король шукає з нею порозуміння, і в вересні мають в Любеку з'їхатися комісари польські з комісарами шведськими, але знаючи нестаточність короля, королева не сподівається, щоб та комісія до чого небудь привела. Нехай тільки козаки поспішать з висилкою своїх послів, та держуть справу в секреті, аби вона не вийшла на яв перше ніж дійде до кінця. У королеви готове “огнисте військо”, сусідство близьке: як тільки прибудуть посли і буде завязаний нерозривний союз, військо може зараз рушити, королева сама піде в похід, і Радзєйовский з нею. Одна шведська армія пішла б через Інфлянти просто на Білу Русь до Могилева і могла б легко зійтися з Запорізьким військом. Друга б пішла через Прусію просто на короля, і так в короткім часі була б Україна звільнена. Військо козацьке тим часом нехай не ріскує і з військом польським не зачіпається, підтримує союз з Татарами, шукає порозуміння з Ракоцієм, а господареві волоському не звіряється.

В листі до Виговського Радзєйовский ще раз підчеркував прихільність королеви до православної віри-“чого дізнають ті що сюди приїдуть”, і давав ріжні технічні вказівки що до переїзду послів-ще більше мав їм пояснити і покермувати його післанець Ясєньский ²).

Але сей Ясєньский провалився з своєю місією, і листи його опинилися в руках не гетьмана Хмельницького, а гетьмана Потоцкого, що й переслав їх і самого посла на сойм в середині серпня ³). Тут з сього приводу розгорілася завзята дебата між противниками Радзєйовского, що скористали з сього інціденту, щоб його до решти утопити, і його прихильниками, що старались його можливо вигородити. Противники взяли гору, і до конституцій соймових було внесено постанову, що вимовляючи подяку Богові за таке щасливе переловленнє таких страшних писань, проголошувала Радзєйовского за зрадника державі, на віки позбавленого чести, і т. д. ⁴). Плани, які він хотів заховати в найглибшій тайні аж до здійснення, набрали найширшого розголосу. Листи широко пішли по руках, і я певен, що слідом з сойму дістались і до своїх адресатів: запорозького гетьмана і писаря, і були прийняті ними в повній мірі під увагу. Заходи гетьмана-добитися пропуску козацьким послам до Швеції через московські землі, підняті ним в осени того року, були спричинені як раз листами Радзєйовского. Але справа не пішла так скоро, як він собі бажав, і його протекторці і аматорці грецької мови і православя королеві Христині вже не вдалося патронувати козацької справи.

Далі протягати соймову сесію вже не можна було. Але козацьке посольство тільки над'їздило-нунцій записує в своїй депеші з 17 серпня, що козаків чекають сьогодня, найдалі завтра. “Кажуть, що вони везуть виправдання з останніх подій: мовляв, вони були спровоковані до того польською стороною-що признавали й самі Поляки, і готові піддатися судові комісарів, щоб вони провадили справу і покарали винних. На будуче обіцяють абсолютний, вірний послух, а за те що сталося просять пробачення і милосердя. (Поляки) вважають се за чергову стратеґему Хмельницького, щоб приспати увагу уряду і затримати воєнні приготування, тому що наближається зима, для них не зручна, і нема послуху серед Руського народу, як давніш-бо люде вражені і розгнівані на нього (гетьмана) за те що він утік з Татарами і покинув їx, видавши на різню під Берестечком. Инші до сього додають, що (Хмельницький) стратив надію на прихід хана, бо хан неможе поспіти так скоро і з такими силами, як їм треба” ⁴).

Посполите рушеннє супроти такої нової ситуації відкликано, натомість далі робилися заходи коло орґанізації сильного війська для зимової кампанії. Вербували й наймали його за кордоном, по ріжних краях-тим часом поки посли і комісари мали випробувати ситуацію дипльоматичною дорогою-і протягти час.

Тому що далі сойму відкладати не хотілось, посольська палата вибрала з поміж себе комісарів: по шість від Малої Польщі, Велико-Польщі і в. кн. Литовського, щоб вислухати разом з сенаторами і дати відправу козацькому посольству ⁵).

В депеші 24 серпня нунцій формулує козацькі пропозиції вже не на підставі чуток, а власних заяв послів. Козаки домагаються відмовлення Зборівського трактату, за те готові розірвати з Татарами, дати заставників на забезпеченнє своєї послушности, посередником ставлять молдавського господаря. За те що сталося просять вибачити, бо вони були примушені погрозами Каліновского, що завзявся добути Хмельницького живого чи мертвого. Нунцій додав знов, що сю козацьку покору вважають не щирою-вимушеною тим що козаки не знаходять ні довіря ні послуху у Руського народу і стратили надію на поміч Татар. Одні кажуть, що Татар покликав султан на поміч против Персії, инші-що вони пустилися в поміч Калмикам, коли ті збунтувалися против Москви; досить, що нема на них надії. Тому сподіваються, що козаки не будуть обстоювати Зборівських пактів і згодяться на скільки небудь гонорові умови ⁶).

В секретних нарадах (короля з сенаторами і посольськими комісарами, очевидно) було постановлено не пускатися в які небудь переговори з козацькими послами, а вислати з ними своїх послів. Вибрано на них старих благоприятелів Хмельницького, з-перед повстання: бувшого комісара Миколая Зацвіліховского і білоцерківського підстаросту Жиґмонта Черного. 30 серпня вироблено їм таку інструкцію:

“Насамперед посли й. кор. мил. постараються вияснити всю великість проступків війська Запорізького, а особливо їx гетьмана урожд. Б. Хмельницького, що забувши своє християнське походженнє, стільки разів зломив свою присягу Богові, королеві і вітчині. Стільки душ християнських в неволю поганську дав забрати-которих муки, домагаючися пімсти від Бога, в день і вночи небеса пробивають. Стільки крови християнської виточив. Костелів і церков Богові і святим посвячених спустошив. Св. сакраменти потоптані і віддані на наругу поганству, свідчать на нього стоячи перед очима божими.

“А поминувши давніші провини, нехай нагадують йому, як лукаво поводився він з королем і Річею посполитою тепер, по недавній, присягою потвердженій угоді Білоцерківській. Як союзи складав з Татарами, як своїми посольствами підбивав на неприязнь против своєї вітчини Отоманську Порту. Як приймав посольства від чужих держав без відомости і запитання короля й. мил. Як видавав неприятелям листи, навіть інтимні, писані до нього від короля і від ріжних сенаторів і урядників Річипосполитої, та укладав ворожі пляни. Все се не було тайною для й. кор. мил.

“А на останок-як він поступив під Батогом з королівським військом. Сили поганські на них спровадив, з ними їх цілком знищив і згладив, і против звичаю всіх войовників знущався над спійманими і завойованими. Стільки голів значних панят і шляхти віддав під шаблю поганську і не пожалував навіть їх трупів-лишивши їх на жир звірям, заборонивши їx ховати”.