Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 70 страниц)

Жалували, що Каліновскпй відійшов з-під Білої Церкви, не дочекавшися їх -але з усяким признаннєм відзивалися про льояльність старшини, особливо Хмельницькото і Виговського. “Якби Хмельницький сам не приїхав (на вість про бунт очевидно) та не обстав з усею енерґією за комісарами, були б вони пропали” ¹³). Так само з усею похвалою говорили про Виговськото і полковників, їх щирість і самовідреченнє. “Що до щирости Хмельницького говорили, що як би не він сам, не Виговський, Хмелецький, Гладкий, Богун, Громика ¹⁴)-кoмicapi були б загинули”, “Виговський аж за голову вхопився, як побачив воєводу смоленського і стольника литовського” (Глебовича і Ґонсєвского, очевидно-скоро тільки вони приїхали). “Боронячи вас і ми погинемо!”-так їм сказав ¹⁵). І так вірно їх (комісарів) трактували, що й спали при них ¹⁶), розганяючи бунт і зради”. “І так їx підбадьорювали, мовляли: “Хіба по трупах наша чернь до вас дійде, й Татари”-а тим дуже хотілося, і оден Татарин вистрілив в окно стрілою і на волос тільки що не вбив воєводу київського: і другого-стольника литовського”.

Рудавский додає ще оден прояв рицарської льояльности старшини: Громика, як комендант фортеці, віддав в розпорядженнє комісарів місцевий арсенал, запаси пороху і куль. “Рідка в неприятелі чеснота, яку неможна ніякими похвалами досить прославити”, завважає він з сього приводу (с. 86).

Литовське звідомленнє (Continuatio dyariusza) підчеркує виразніш напад Татарів на комісарський обоз, при виході з міста, і приступ голоти в ночи на замок, щоб захопити саміх комісарів. “В тім галасі (нападі на обоз) козаки старинні, полковники добре поставились: кількадесять Татар на пляцу положили, а наших їхмоспів назад до замку від бунту провели-тільки з усього пограбованих, в одних сукнях. В ночи наступила ще гірша справа, і сам Виговський остеріг їх, аби були обережні: десять тисяч “нещасної голоти” сприсяглося вдарити на замок, так що від гетьмана було прислано кілька сотень для охорони і для приборкання бунту. Так їх Бог урятував, завдяки жичливости старшини, що бажала спокою. Другого дня сам гетьман випровадив їх, оповістивши в таборах (козацькім і татарськім) аби нічого не важилися-бо він і сам з ними (комісарами) готов умерти. І так щасливо вийшли з того-але річи пропали, хоч декотрі попали до самого гетьмана” ¹⁷).

“Хмельницький щиро хотів згоди, так само Виговський і вся старшина-тільки зухвала чернь кільканадцять разів приступала штурмом, щоб захопити наших в замочку (білоцерківськім). Але сі полковники явно громили, рубали своєвільників, били обухами на очах наших, а одного козака Богун стяв за те, що сказав, коли везено поживу (для комісарів): “А будемо то складати Ляхам стацію?”

Але то треба відзначити, що й чернь литовських панів жалувала й кричала: “Коли б самі Ляхи були комісарами, вже б звідси не вийшли, але сі панове не винні: ніколи зачіпки нашому війську не давали”. І тільки се їх (комісарів) уратувало від розгнузданої наволочи” ¹⁸).

Комісари казали, що у всіх питаннях старшина дала згоду, тільки в трьох пунктах не погодилися, і комісари взяли їх на рішеннє гетьманів, і з ними приїхало два полковники-Сава Москаленко ¹⁹) і Гладкий, щоб договоритися в сих питаннях. По-перше-старшина годилася кінець кінцем на 20 тисяч реєстрового війська, але ніяк не менше. По друге-щоб польське військо не ставало кватирами в полкових містах. По третє-що вони не можуть самі бити Орди, ані віддати мурз до рук Полякам, “як обіцяли”. Дневник навпаки писав, що як раз старшина не годилася розірвати з Татарами ²⁰). Чи треба так, розуміти буквально, що тільки самі бити не годились, а підвести мурз під неволю не відмовлялись? Ледве чи й се могло тоді бути виразною обіцянкою.

Дневник оповідає далі, як сі два полковники, що приїхали з комісарами: Гладкий і Москаленко, боялися, щоб Поляки не віддали їм за зневагу, що потерпіли комісари від козацької черни в Білій Церкві:

“Боялися дуже війшовши до обозу і сказали до п. хорунжого Сендомирського: “Пане Чарнєцкий, чи не постинають нас за те, що пп. комісарів порабовано?” Коли ж п. Чарнецкий сказав їм, що ми не переступаємо права народів ²¹), тоді сміло пішли, і там привитавшися по кількох годинах таку одержали деклярацію: “Коли й не хочете Орди бити, тоді відприсяжіться її, а ми вже собі будемо доходити з неї справедливости-ви тільки до того не мішайтеся”. Що до числа війська згодилися, хоч і по довгих намовах, а за те пан краківський ²²) обіцяв увільнити від становищ (королівського війська) полкові міста: Канів, Чигрин, Корсунь, Переяслав, Черкаси. Кривду пп. комісарів тому, що вона не через старшину сталася, пп. комісари самі пробачають, задля доброго спокою, для Бога і вітчини”. А що в очах наших пятнадцятьох стято за ту кривду нашу, то й инші, які знайдуться винні, нехай будуть також смертю покарані” ²³). Бо то дійсно було так, що Хмельницький зараз велів 15 стяти за те розбиваннє річей.

“Нарешті (так декляровано полковникам): “Коли хочете (себ-то-коли годитесь на сі умови)-приїздіть до нашого обозу зложити присягу”.

З тим відправлено одного з послів, Саву Москаленка, з додатком від гегьмана Потоцкого, що він іде сам з військом, щоб відбірати присягу від війська Запорозького, як підданих королівських.

Так оповідає, в дуже лагідних тонах, як бачимо, анонімний обозовий дневник. Освєнцім, що розпоряджав, видко, й иншим матеріялом, представляє сю конференцію в менш іділічних подробицях:

“Коли прийшлось трактувати в наметі п. краківського, від пп. гетьманів, сенаторів і полковників, а також від ріжного товариства був великий натиск: великий крик піднесли на ті пункти, а особливо на таку зневагу наших комісарів: гетьман литовський і наш польний і все військо не хотіли позволяти. А коли пан краківський сказав тим козацьким послам сідати, відозвався гетьман польний: “Я вже наготовив палі, і на них вони сядуть, бо не гідні вони тут сидіти”. І так з тої угоди нічого. Прийшлося війську рушитися під Білу-Церкву. І коли вже стали коло міста, так що його видно було, прислав Хмельницький до пана краківського, запитуючи його, пощо він так близько приступив з військом, і заразом (заявив), що Запорозьке військо не хоче тих умов, а у всім хоче бути при пактах зборівських” ²⁴).

В подібних рисах представляє се і литовське оповіданнє:

21 і 22 вересня підступивши під саму Білу-Церкву, за милю, визначено другого дня з'їзд і декляративно подано пункти. Але він (Хмельницький) своїм звичаєм протягнув час, не тих вислав на трактати, кого обіцяв, й инші дав пункти-з Зборівського договору. Тоді дано рішучо відмову, і роз'їхалися з нічим. Пан краківський за той час чекав в таборі князя й. м.-перед тим табором з'їздилися, і коли вернулися комісари, що з'їздилися самі, без гетьманів,-він там же зібрав нараду: що робити, чи підійти під неприятельський табор і спробувати щастя, чи не тратячи людей кинутися на його волости та господарити в них огнем і шаблею? Рішили се друге-але попробувавши (наперед) першого” (л. 68-9).

Наступ коронного війська на Білу Церкву, безсумнівно, мало гармоніює з тими лагідними тонами, в котрих представляє переговори обозовий дневник, і мотивованнє, дане сьому походові (“відібрати присягу від війська”), розуміється нічого не варте. Чи Потоцкому стала підозрілою щира воля до згоди у Хмельницького і старшини, вихвалювана комісарами, і він зміркувавши їх кунктаторство, хотів погрозою рішучої розправи змусити до капітуляції? Чи хотів зробити вражіннє на “чернь” і придушити її опозицію замиренню? Чи робив уступку партії непримирених: Каліновского і Радивила, і давав їм скоштувати можливість оружної розправи, поки не прийшли головні татарські сили?

На жаль в своїй реляції Потоцкий не пояснив сього; записав тільки, що після того як комісари з козацькими послами приїхали до польського обозу під Германівку, він рушив з військом під Білу Церкву з таким наміром: “або заспокоїти вітчину трактатами, коли се буде можливе-або далі вести зачату (і перервану перемирєм) війну”. Литовське звідомленнє стилізацією своєю натякає на нові рішення повзяті з огляду на білоцерківський інцідент, але на жаль ми нічого не знаємо про подробиці сього рішення і тих арґументів, котрими воно було подиктоване.

З польської сторони, в кождім разі, се був крок в високій мірі рискований, можна сказати-розпучливий. Хмельницький накликав його, я думаю, тим що привів свій табор під Білу Церкву і таким чином, сконцентрувавши козацькі сили, дав Полякам можливість і спокусу спробувати рішити конфлікт рішучим боєм. Коли його тактика в сій другій білоцерківській компанії була кунктаторська-як се з усього виглядає-то се можна вважати помилкою з його сторони. Він мав вірного союзника-час, що повільно, але бездоганно розкладав і нищив польське військо і ґарантував його знищеннє без усякого риску з козацької сторони-як що тільки вона могла чекати. Але може бути, що по козацькій стороні були також небезпечні симптоми депресії, загальної зневіри-і непевности що до гетьмана і старшини, так що сі симптоми підтинали тактичну лінію і козацької сторони?

Примітки

¹) Так се власне представляє, з литовського становища, вище цитована Continuacio dyariusza ркп. Краків. академії 1017 л. 67.

²) Commentarius c. 149-150, Staroż. c. 294, 349-850, Єрлич с. 153. Сей бій під Київом на Дніпрі представлений на однім з рисунків Вестерфельда,-у Смирнова табл. V. 2; дослідник вважає його мало реальним, мабуть пізніш скомбінованим з реальних краєвидів. Про відібраннє від Поляків награбленої раніш здобичи див. оповіданнє вище на с. 322 і нижче в реляціях Виговського ст. 351. Смирнов, ставлячи собі питаннє, що сталося з київською фльотою Радивила після того, як він з усім військом рушив з Київа під Васильків і Білу Церкву і відти пішов на Литву, висловлює здогад, що Радивил скористав з перемиря проголошеного Хмельницьким коло 10 вересня і відправив свої байдаки додому (с. 304, 312). Але се досить мало ймовірно, особливо коли припустити, що на тих Радивилових байдаках була ріжна заграблена в Київі здобич. Та досить і того, що таке переконаннє було в людях, що на тих байдаках лежить київське добро: ледве щоб випустили їх! Дуже можливо, що литовські байдаки так і не рушили з Київа, розшарпані козацькими нападами (“козаки вже почали були докучати з Дніпрових островів литовському війську і урвали три литовські байдаки”-Staroż. 296), а що було цінніше і портативніше з здобичи-Радивилове військо мабуть перед тим вивезло з Київа під Васильків і Білу-Церкву.

³) Реляція про замиреннє з 1 жовтня з обозу над Рутком (pod Rudkiem) -Осол. 2286 л. 202.

⁴) Staroż. I. с. 295, пор. 296, Рудавский с. 83-4 в такій формі переказує умови поставлені Хмельницькому через Маховского: Козаки мусять облишити союз з ханом і вигнати Татар з Руси. Реєстрове військо обмежується 15 тисячами, козацька територія-Київським воєводством. В в. кн. Литовськім їх не має бути. Козацьке військо має бути розпущене і протягом чотирьох місяців має бути споряджений реєстр і поданий до київських книг. За гетьманською булавою зістаються надані їй маєтности. Польське військо має бути розложене окремо від козацьких становищ. Реліґія з обох боків має бути незаймана. Єзуїтська колєгія київська має бути відновлена. Євреям знову буде вільно мешкати на Руси. Ті що пристали до козацького війська, дістануть амнестію. На найближчий сойм козацьке військо вишле своїх послів.

Трудно рішити, чи Рудавский дійсно мав перед очима такий начерк, чи скомбінував його з оповідання про переговори Маховского з козаками, що його використав, і з пізнішого тексту трактату? Дечого з того в трактаті нема!

⁵) Staroż. c. 295.

⁶) В “Польських справах” московського посольського приказу (1651 стовб. 16 л. 279, 330 і 331) єсть три “вістові письма” Виговського з місяця вересня н. с., але вони мало що дають. Перше звідомленнє привіз до Путивля Василь Бурий 28 с. с. серпня, друге і третє Марко Антонов 14 вересня; згадки про відібраннє київської здобичи треба мабуть прикласти до битви 5 вересня; се дає приблизні дати написання. Перше і друге звідомленнє адресовані путивльському воєводі, третє думному дякові Волошинову:

І. Добродію, приятелю мой! Тепер умер Вишневецкий, недель д†тому; до Замостья повезено тЂло. И тутъ єст з войскомъ лядзким Потоцкий, Калиновский, Ланцкоронский, Кисель, войска козацкого єсть много на трох мЂсцах, Татаре есть и солтан калга з войском зараз будет. При том якъ бы там що мого прислано, кажи спрят дать, жебы без шкоды. До нас посланца незабавне шли. Остаток з посланцем говорил-во въсем вЂръ. (Ориґінал на малім клаптику, вісімка паперу).

II. ДобродЂю мой! Объявляю вашей милости, что Ляхи присылали на мир Маховского, Нагоретцкого, однако совЂту нЂтъ; а то слышет, что у короля польского есть посол хана крымского, не знать для какова дЂла; а Вишневетцкой подлинно умер; а тут Потоцкий, Калиновский, Ланцъкоронский, воевода бряславский, воевода подольский, воевода киевский Кисель с войскомъ польскимъ; а с войском литовским князь Радивил. Ис Киева поимали были из церквей образы и колокола и Днепром в Литву послали, и казаки суды погромили. Орда есть, а над ними начальной Карашъ-ага, а с ним 12 аговъ. А что подлинно будет-обвещу (“список”).

III. ДобродЂю мой и приятелю! Присылали Ляхи на згоду, сирЂчь на миръ Маховского, Нагоретцкого и знову поЂхали, но они сказывали, что от царского величества гонецъ есть у королевского величества, не знаемъ с чЂмъ. А войска лятцкого сказывают 50 тысячъ польского, а литовского войска 15 тысячъ, стоят теперь Ляхи под Васильковомъ. Хана крымского посол есть тайно у короля польского, теперь пришолъ до нас старший над Татарами Караш-ага. А какъ хто тамъ из сродичей моих приЂдеть или рухледь привезет, прими пожалуй. Я царскому величеству готов і впредь служить, только через кого вЂдомого дамъ знать.

По сім додано, очевидно приписка на тімже листку:

“Добродію брате! Ныне козаки погромили 6 стругов на ДнепрЂ, и отняли образы и колокола и иной церковной наряд, что в Киеве поимала Литва”. (“Список”, ориґіналу нема).

⁷) Staroż. c. 297-9.

⁸) Оссол. 2286 л. 202 об.

⁹) 20 вересня, але в дневнику ріжниця на два дні рахунку, так що се мало статися 18 вересня.

¹⁰) “Через котрого найбільше зносилися з Хмельницькими-Continuatio л. 68.

¹¹) Освєнцім с. 370, дальше його оповіданнє цілком згідне з дневником надрукованим в Staroż., але в сій частині в дещо таке, чого в тім дневнику нема.

¹²) Staroż. І с. 300.

¹³) “Було б і гірше, коли б Хмельницький не прилетів сам в суботу о полудні і не гамовав розпущених хлопів”, записує дневник (с. 300). Субота була 16 вересня-себто того дня, коли по його словам комісари тільки що поїхали з польського обозу на переговори до Білої Церкви (с. 299). Маю те вражіннє, що дневник мабуть помиляється на день чи на два в тих числах під якими записує сі події. Бо цілком неймовірно, щоб 17 вересня в польськім обозі вже була та литовська записка з звісткою, що “вчорашнього дня нічого не зробилося через своєвільну чернь” (с. 300). Можливо що датованнє Освєнціма правильніше. Під 23 вереснем ріжниця між сими двома рахунками вирівнюється.

¹⁴) В друкованім Bromecki.

¹⁵) Одначе перед тим дневник писав (з оповідань Маховского)-що саме Виговський на колінах благав, щоб комісари приїхали на переговори до Білої Церкви-див. вище с. 352 (Staroż. c. 299).

¹⁶) В друк. przy nas.

¹⁷) ркп. Краків. Академії 1017 л. 69.

¹⁸) Staroż. c. 303 і 305.

¹⁹) Дневник раз зве його Москаленком, другий раз Litwiienko (с. 303 І 304).

²⁰) Staroż. c. 303.

²¹) Міжнароднього права.

²²) Гетьман Потоцкий.

²³) Добре пробаченнє для Бога й вітчини!

²⁴) Staroż. c. 371.

БИТВИ ПІД БІЛОЮ ЦЕРКВОЮ 23-25 ВЕРЕСНЯ, ВІДНОВЛЕННЄ ПЕРЕГОВОРІВ, ПОРОЗУМІННЄ ОСЯГНЕНО, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ У ПОТОЦКОГО, СВАРКА З РАДИВИЛОМ, ТЕКСТ БІЛОЦЕРКІВСЬКОЇ УМОВИ.

Відправивши Москаленка, гетьмани рушили (мабуть 22 вересня) оборонною рукою з-під Германівки старим Перепетовим полем під Білу Церкву. Коронне військо в центрі і на правім крилі, а з лівого боку при нім литовське. “Страшна й величезна виглядала лава нашого війська-бо обоз був оточений військом. В 74 ряди йшли вози коронні, а в 40 литовські-тою великою рівниною. Чоло війська займало таку лінію як від Варшави що найменш до Волі, а в довжину вози йшли на довгу подільську милю, в великім порядку. На переді чотири полки; потім піхота і райтарія з арматою йшли в чолі; гусарські й козацькі хоругви оточували табор з боків; копійник литовський ішов на чолі, а чотири полки замикали тильну сторону табору: бо звичайно звідти бувають найсильніші напади Орди. Подивившися на то-таке гарне, кінне, збройне, панцирне, величаве, остріляне й добре вправлене військо,-так як ми його оглядали з високих могил-треба б було заплакати з Ксерксом. Не того що за кількадесять літ з тих людей ні одного не зістанеться,-але того що такі сили і таке велике військо мусить власне нутро дерти, а не обертається на Отоманську силу-котрій би при щастю королівськім скоро міг би прийти кінець”, записує свої міркування дневникар.

Сей несподіваний наступ старшина використала як привід, щоб уневажнити всі попередні переговори. Коли польське військо зближилося під Білу Церкву, Хмельницький, як ми бачили вже, прислав листовне запитаннє до Потоцкого, що значить його прихід. Потоцкий відповів, що прийшов не з якими-небудь ворожими замірами, а щоб прийняти присягу козацького війська. Хмельницький не завважає нічого против сього, просить відослати Гладкого і визначити місце для присяги. Потоцкий відправляє Гладкого гойно обдарувавши і визначає на присягу “Гострий Камінь”– місце славної битви козаків з Жолкєвским 1596 р.: щоб туди прибула старшина з обох сторін, взявши супроводу не більше 300 коней.

Але коли тут з польської сторони все було приготоване для парадної присяги, почалися ріжні труднації. Козацька сторона зажадала, щоб польська асістенція вступилася і з польської сторони щоб дано заставців. Далі приїхала депутація з 12 простих козаків, під проводом звісного вже нам з попередніх переговорів судді Одинця, і без усяких передмов заявила Потоцкому: “Наш пан гетьман і військо Запорозьке жадають трьох річей: перше-аби у всім були заховані зборівські пакти, потім-щоб жовнір звідси вступився і не ставав становищами; нарешті-аби нам (козакам) не розривати нашої приязни з Татарами, бо вони-сторожі нашої вільности”. Польська старшина була, мовляв, збентежена таким несподіваним оборотом. Почала нагадувати договорене в Білій Церкві: “Спамятайтеся, пригадайте собі-се річи вже порішені”. Вони відповіли: “Ми роз'їхалися з паном гетьманом, ми не знаємо, не відаємо, що було між вами! З тим нас військо послало”.

“Патетично промовляв до них п. воєвода київський, докоряючи їм за їx завзяттє-що їх то турецький чауш обіцянками скорої помочи хоче навернути на поганство-але то все говорилося до глухих. Зрозуміли ми зараз їх зраду, з того що вони нікого гідного на ту розмову не прислали. Обіцяли (делєґати) поговорити з Виговським, але тільки що від нас від'їхали, зараз нам відіслали назад наших закладнів, правда що здорових і цілих, але з тою піснею, що мусять бути зборівські постанови, инакше вони не можуть приступити до присяги”. Кінець кінцем польській старшині прийшлося “з немалим жалем” і конфузом вернутися до обозу, і роздумати, що ж тепер його робити далі?

Дневник оповідає, як на найвищій військовій раді, що відбулася того вечера, рішено було “рушити на неприятеля”. Додає, що Потоцкий при тім не мав заміру зводити битву з козаками, тільки оборонною рукою зблизитися до козацького табору, не припускаючи, щоб козаки хотіли виступити против нього. Та з дальшого оповідання видко, що переважна більшість польської старшини не поділяла такого пацифізму, і ухваляючи наступ, сподівалася, що при тім таки прийде до рішучої битви.

Плян наступу зложив Пшіємский, головний стратеґ польської армії. Він повторяв собою плян берестецького наступу, тільки в зменшених розмірах-бо польське військо було тепер значно менше.

Ранок був млистий, і тільки в полуднє розпочато наступ. Правим крилом проводив Радивил, лівим Каліновский, центром Потоцкий і Пшіємский, що керував артілєрією. Коли зближилися до козацького табору, відти над сподіваннє вилетіли на гарці козаки з Татарами; язики оповідали, що Хмельницький, хоч удавав потім, ніби то все сталось без його волі і відома, сам заохотив сих гарцівників, велівши поставити їм сім куф горілки.

Тоді Радивил, не питаючись Потоцкого, собі наступив на них. Кілька легких польських хоругов теж “замішалися” з гарцівниками. Чарнецкий став просити Потоцкого вступити в битву; той довго не згоджувався-“хоч всі були противної думки”-до всього иншого він чув себе цілком нездорово і не мав енерґії починати битву. Всі арґументи пускав Чарнецкий; що “оказія золота”, і вітер просто на козаків віє, і день суботній-присвячений Богородиці, патронні польській. Нарешті вирвав дозвіл у Потоцкого, і повів наступ підтримуючи Радивила, тим часом як Пшіємский з своїх позицій полошив козаків і Татар гарматним огнем.

Козаки й Татари, не приготовані до серйозної битви, розуміється, тікали при наближенню неприятеля. Поляки були дуже розохочені такими уганяннями, і дуже жалували, що здержливість обох гетьманів, Потоцкого і Каліновского, не дала їм можливости одержати значнішої побіди, до котрої поривався Радивил. Вираз сьому невдоволенню дав Єрлич в своїх записках. “П. Потоцкий, гетьман коронний ніяк не хотів дати битви хлопам, хоч і товаришів убивано, і пахоликів, і коней на паші забирано: то все пускав повз себе і забороняв мститися”. Сам Потоцкий так описує сі операції в реляції канцлєрові, нічого не згадуючи про переговори, що відбулися підчас наступу:

“Так от 23 септембра зближаюсь я до Білої Церкви. В добрій милі виступає на зустріч козацький і татарський комонник, і я пішов против нього шиком подібним до берестецького-тримаючись інформацій й. кор. мил., та валом наступив на того неприятеля. Праве крило доручив князеві гетьманові литовському, ліве воєводі чернигівському з воєводою подільським, і як тільки пів милі вже було від їх табору-велів звести бій передовому полкові, що мав сторожу під проводом стражника військового. В сім бою за ласкою божою так йому пощастило, що оден полк з 14 хоругов з 7 хоругвами литовськими, що билися з правого крила, загнав неприятеля під табор, немало положивши козацького й татарського трупа. Но скінченій битві останок війська загнано до табора (обстрілом) з гармат, і я поблизу поставив свій табор.

В неділю 24 септ. дано мині знати, що козаки й Татари вийшли в поле, пустившися гарцями в переді і позаду нашого табору, і козаки сиплють собі шанець при одній греблі, аби нам боронити приступу до води і переправи на другий бік, до їх війська. Я велів війську вийти в поле, гарцівники билися з Татарами, а на козаків наказав наступити двом хоругвам райтарським. Козаки перед їх наступом уступилися на болота, а тих що поставили були шанець, кілька десятків пішаків королівських вистріляло.

25, в понеділок ударив великий дощ: утихло аж перед вечером, годин на дві. Тоді козаки з Татарами вийшли в поле, і наше військо теж. Коли вже почало смерком западати, велів я драґонії п. хорунжого Сендомирського прогнати гарцівника, а за ними вислав сина мого, старосту камінецького з одним полком, а п. воєводу чернигівського з другим. Вони йшли за драґонією, а наше військо стояло на поготові. Бувши вже недалеко від табору вони вдарили на кінне і на піше неприятельське військо, і за ласкою божою не малу шкоду їм задавши, загнали до табору.

Дня 26 септ., ві-второк, дощ лив незмірний, і ще голод великий на коней наступив: не було ні паші ні збіжа, все потравило Хмелеве військо. Козацький табор був розложений в великих ярах, в оборонних місцях, сильно окопаний і добре обсаджений арматою; війська в нім було більше ніж сто тисяч, і Орди що дня їм прибувало: язики на тім сходилися, що вже її було 30 тисяч. При тім Хмельницький– хоч мав таку силу, щодня присилав жебрати милосердя. Взявши під увагу, що він проситься, і часом переможеним не вадить і попустити, (pofolgwac), а табору їх здобути неможливо,-закликав я їхмосців на раду: що в тім разі чинити? Тут одні такої гадки були, щоб давши спокій таборові йти обходом-шиком і табором-до Ольшани, а звідти в глибину України наступати шаблею і огнем. Инші того обходу не радили, маючи за собою ту рацію, що се річ небезпечна-лишати неприятеля в тилу за собою. А підчас коли йшла ся нарада і вирівнювалися суперечні гадки їх м., знову присилає Хмель, благаючи милосердя і просячи більше не доводити до кровопролиття. З того пішли нові гадки їх м., і така вийшла постанова, щоб миритись, а миритися з тих мотивів: По перше-помічні хоругви, котрим кінчалася чверть, виповіли службу і заявили, що вийдуть з обозу. По друге-між піхотою прокинулася якась заразлива пошість: почасти з голоду-бо там, коли ми війшли в Україну, ніхто нам не постачав, і щоб за гроші купувати, не можна було у нікого нічого дістати-нам і самим не доводилося хліба їсти,-почасти з негоди, і так почали масово помирати, і військо зменшилося. По третє-князь староста жмудський (Радивил), відійшовши так далеко від свого обозу під Любечем і не знаючи що з ним діялось, хоч і не відмовлявсь іти далі, показуючи у всіх оказіях благородні приклади своєї чесноти, діяльности, мужности й любови до вітчини, але довго помагати не міг, бо оглядався на свої границі, і се давав під увагу. Четверте-язики щодня обіцяли самого хана з військом. Пяте-на нас самих і на коней наступив голод. Тому доручено вести переговори-й. м. п. воєводі київському, що так вірно, щиро і мудро сповняв доручену йому від нас послугу королеві й Річипосполитій і привів її до доброго кінця” ¹).

Литовське звідомленне підносить, що битву першого дня (23 вер.) вивіз на собі Радивил, виправляючи дефекти Каліновского, і тільки не давши йому помочи, котрої він жадав, не дали йому здобути повну побіду.

“Гострий холод, і дощ лив як з цебра”-завважає звідомленнє-“він перебив воєнні пляни, зате поміг замиренню, бо люде почали вмирати, коні здихати, і в такім голоді і холоді далі не можна було стояти. Військо нарікало. Татари що раз прибували, і неустанно висли, не допускаючи до живности, челядь і коней забираючи; всі переходи замкнені. До давніх Татар прибув Караш-мурза, потім Камамбет-мурза і Орди Ногайські; самого нуреддіна сподівались.

“Але може бути, що й неприятель не все мав що треба, і тим скорше вирівняно умови згоди. Прийшло було до того, що військо прилюдно говорило, що хоче вибрати собі князя й. м. (Радивила), аби ним рядив -і вивідувано у нього,-навіть і п. краківський не від того був, щоб князь узяв на себе його працю-так схорованого. Але князь і слова не дав сказати на то: заявив, що прийшов помагати кождому з їх мил., а не псувати, і не хотів взяти на себе ані такої великої зависти, ані такого тягару”.

Ініціятиву відновлення переговорів, або “жебраннє милосердя” з боку Хмельницького, побіжно тільки згадане в реляції Потоцкого, докладніш описує дневник:

24 вересня Хмельницький прислав Райтаровского, товариша з польського війська, що якимсь чином опинивсь у нього (мабуть був захоплений як бранець). Висловляв знов здивованнє, що польське військо так підійшло під козацький табор, і запевняв, що він своїх не висилав напротив: се тільки деякі своєвільники вихопилися разом з Татарами, і він вдоволений, що з того не вийшло серйозної битви. Він далі бажав замирення, готов прислати своїх послів ²).

Відписати знов доручено Кисілеві-що польське і литовське військо також готові до закінчення договору, нехай тільки скоро, за дві години приїздять його посли. Але послів не було, а натомість з полудня околиця знову стала покриватися ріжним татарським і козацьким охотником: “одні з хуторів вийшли в поле-кількадесять тисяч, инші підкрадалися хащами по-над болотом, також вже дуже близько були-на оден стріл, а Татари з тилу вдарили на обоз. Час пройшов в бійках з сею партизанкою, а вечером приїхав Райтаровский з листом від Хмельницького, де той відкладав переговори до другого дня, тому що забув перед тим поставити деякі потрібні пункти в справі реліґії. Другий день 25 вер., пройшов також на нічім-в дрібній війні польського війська з охотником, як то ми вже бачили з гетьманського звідомлення. Доперва третього дня, 26 вересня, приїхали посли-і поставили додаткові жадання против того на чім ніби то стало в попередніх переговорах.

По перше,-козаків аби було 20 тисяч. По друге-аби вони могли бути в Винниці, Браславі і в Чернигові (в Браславськім і Чернигівськім воєводстві, а не тільки в Київськім); може бути що було щось в реліґійній справі, як заповідалось-але дневники сим разом не згадують. Комісари, з огляду на крайнє прикре, просто таки розпучдиве становище свого війська, рішили піти на уступки (дневник записує, що наслідком негоди, що настала, люде і коні почали гинути масами-одної ночи 300 душ з німецької піхоти померло). Згодились побільшити реєстр до 20 тисяч, але обстали при Київськім воєводстві. З тою відповіддю вислали до Хмельницького одного з послів і свого ротмістра Зацвіліховского-старого приятеля козаків (колишнього їх комісара), двох других послів приймано обідом. Дневник записує цікаву розмову, що при тім сталася. Оден з послів, звісний уже нам Роман Каторжний спитав: “Милостивий пане краківський! чому ви нас не пускали на море, на Турка? того б лиха в нашій землі не було!” Відповів Потоцкий: “Що ми терпимо то все задля цісаря турецького,-його панства охороняючи свої самі в ніщо обернули!”. Сказав на то козак: “Вже тепер нехай нам королівська милость і Річпосполита моря не боронить! бо козак не обійдеться без війни”. “Всі ми висловили їм згоду, додає дневникар, і так додали: “Хочби й зараз хотіли йти, то йдіть” ³). Без сумніву, з боку послів се була дипльоматична розмова, що мала підчеркнути ті перспективи спільного походу на Туреччину, котру для заспокоєння польської старшини малював їй Хмельницький, але ні в голові ні у кого з козаків не було дійсно того, щоб зачинати з Портою, з котрою зносини не перервались ні на час.

Другого дня, 27 вересня, Хмельницький прислав ще додаткові вимоги: щоб до Різдва польське військо не входило, себто не ставало на кватирі в Браславськім і Чернигівськім воєводстві-поки не буде скінчений козацький реєстр. Друге-щоб йому віддано– “Черкаси і Боровицю”, себто-очевидно-Черкаське староство з Боровицею, на тих же правах, як він володів досі Чигринським староством (щоб туди не посилались ніякі старостинські урядники, і всі доходи йшли “на булаву”). Дуже сі вимоги здались комісарам прикрими, але рахуючися з обставинами дано згоду на проволоку “до св. Миколая руського”. Мотивом послужило сказане Хмельницьким довірочно Зацвіліховскому (він видно й приніс сі нові вимоги): “Потиху сказав Зацвіліховскому, що се він тільки для поспільства робить-бо згинув би, коли б при браславських хлопах на се згодився. Але як їх розпущу, так зараз можете у них стати” (кватирами). Що до Черкас і Боровиці Потоцкий заявив, що не має на се повновласти: мусіла б на се бути осібна постанова соймова ⁴).