Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 59 (всего у книги 70 страниц)

З реляції нунція і венеціянського аґента, що інформував посла Джустіаніані, виходить, що кілька сенаторських нарад відбулося в сій справі без усякого позитивного висліду. Не вирікалися рішучо Лупула, вважали можливим помогти, готові були трактувати його далі як приятеля і союзника-як то ми бачили з листу Тшебіцкого. Але вимовлялися проти підтримування Лупула польськими силами, налягали на потребу докладніших відомостей, як і з чиєї ініціятиви вибухнув сей інцідент: яку ролю тут грають Хмельницькі і яке становище займає Порта. Вважали потрібним післати на місце своїх певних людей, щоб попасти на сковзьке за відомостями інтересованих сторін, не накликати на себе війну з Портою і т. д. З другого боку-хотіли знати, яке становище займе в сій пригоді Хмельницький: чи він займеться сею справою, пішле в поміч Лупулові свої війська і таким чином відтягне свої сили від війни з Польщею, а може навіть-схоче замиритися з Польщею, щоб мати розвязані руки за Дністром, в війні з Валахією і Трансильванією?

“З приводу сих вістей-пише нунцій 25 квітня-з великою цікавістю чекають, що буде робити Хмельницький і чи не схоче дати помочи тестеві свого сина, тим більше що й причиною окупації (Молдави Ракоцієм) було бажаннє (Лупула) здобути Валахію для сина Хмельницького. З другої сторони, міркуючи, що (окупація Молдавії) мусіла статися з участю Турції, він (Хмельницький) мусів се знати, при тих зносинах, що він мав з Портою, і вона не могла статися без його згоди-бо з огляду на значні сили, які він має, (Турки) його респектують як свого союзника. Инші знову доводять, що Турція цінить його постільки лише, поскільки він займає Поляків і змушує до витрат, так що (Поляки) не можуть докучити (Турції). Вичікуючи, які рішення візьме Хмельницький, вони бажали б (в інтересах Польщі), щоб він поміг швагрові, бо з сього можна б сподіватися добрих наслідків (для Польщі)-бо він повинен був би подумати в такім разі про замиреннє з Польщею” ¹⁶).

Король пішов так далеко в сих міркуваннях, що на авдієнції даній нунцієві, відкрив йому такий секрет припинення волинсько-подільського рейду: напад на Молдаву стався тому, що Хмельницький в тім часі був занятий польським наступом. “Тому його величество велів військові відступити на богато миль сюди, аби дати Хмельницькому свободу рухів і помогти швагрові-бо він певно захоче се зробити, коли не буде боятися нападу з нашої сторони”. Але-додає чесний нунцій-сей відступ польського війська не всі хвалять, бо Хмельницький міг подумати (не догадуючися такої запобігливости короля його молдавським плянам!), що відступ Поляків стався зі страху, і ще може попробувати атакувати їх, щоб у сім переконатися.

З другого боку, в побоюванню яких-небудь небажаних ускладнень ішли так далеко, що не похочували дати Лупулові пристановища в Камінці (пригадаймо поговірки про те, що Хмельницький обіцяв Туркам здобути Камінець); за краще вважали умістити його у Львові. Заразом з приємністю думали про ті величезні скарби, що він, як казали, привіз з собою на польську територію,-скільки б то на них можна було найняти війська ¹⁷). А одночасно збиралися використати сю нову комплікацію як арґумент для західніх сусідів, щоб вони підтримали Польщу против можливих наслідків сеї авантури.

Як бачимо, мали про що балакати політики, і серед сього шуму майже непомітно пройшла смерть нашого старого знайомого, одного з стовпів мирної політики-воєводи Кисіля, що постигла його в Берестю 3 травня, після того як він відбув сей сойм і брав участь в нарадах сенату. Останніми часами стратив він у політиці і ті невеликі впливи які мав, і через недуги і старечу слабість дуже мало міг взагалі себе проявляти. Але як ми бачили-до кінця він зістався речником компромісу, і як голос вимираючої шляхетської верстви gente Rutheni natione Poloni-його слово мало все таки деяке значіннє. Сходив зі сцени останній учасник великої парляментарної боротьби, котрою українсько-білоруська шляхта силкувалася розвязати національну проблєму, доки сама не розплилася в новому “плебейському морі”. Кисіль пережив сю парляментарну боротьбу-і не знаходив собі місця в нових умовах революції. Але траґічна сторона сеї його ролі не уявлялася сучасникам. Для них він був великим хитруном, у котрого ніколи не можна було знати до чого він веде, і тому навіть найпрактичніші і найщиріші його поради приймалися з недовірєм і з підозріннями-в чім там закопана собака? Те що говорилося про нього на сю тему з приводу його смерти, найбільш дотепно записав нунцій в одній з своїх реляцій-писаній уже з Варшави, два тижні пізніш:

“За весь час сих революцій він був в підозрінню у Поляків, хоча й листовно богато разів повідомляв про замисли бунтівників, і сам беручи участь в Зборівській і Берестейській кампанії на ділі показував себе вірним сином батьківщини. Тому смерть його в нинішніх обставинах вважається досить своєчасною-бо при тих підозріннях він не міг би здійсняти своїх замірів, хоч би й спасенних; а як би він сьогодня повзяв инакші заміри, він знайшов би способи їх здійснити, і при своїм авторитеті та званнях міг би наробити більшої шкоди, ніж які ся Корона зазнала за 5 літ війни. Він жив так, що не можна було довести його вини-тільки завсіди був в підозрінню, і всіми своїми оправданнями не міг примусити вірити його щирости. Він був греко-руської віри, схизматик; хвалив римсько-католицьку віру-і спротивлявся святій унії. Приготовлений до смерти руками схизматиків, не відрікся й отців єзуїтів: бувши в аґонії заявляв бажаннє вмерти в нашій святій вірі і виявив такі знаки каяття, що оден з патрів дав йому розгрішеннє. Таким чином похоронну службу по нім правили в одних церквах і в других, і його кінець відповідав його життю. Так як не можна було сказати, чи він був вірним своїй вітчині чи зрадником, так він і умер що не можна сказати-чи католиком чи схизматиком” ¹⁸).

Подібне, тільки в коротших словах записав у своїм дневнику Радивил. Цікаво відбилися суперечні оцінки в коротких записах Голіньского: він спочатку відзначив. що про Кисіля думали, ніби то він держав сторону козаків “і з ними мав свої секрети”, потім дописав: “але то зле думали, бо він на комісіях просто з козаками трактував і служив” (с. 622). Коховский, згадавши про таку його репутацію, відізвався більш позитивно і прихильно (с. 634). Пізніший Грабянка вважав своїм обовязком віддати честь-що то був “муж благочестив і вЂри греко-рускія великій бЂ побожникъ, во словесЂх бЂ сладок, УкраинЂ пріятен” (с. 118) В новішій історіоґрафії ся цікава постать все ще не має заслуженого нею обслідування.

Примітки

¹) Memoriale Альбр. Радивила під 29 березня (в друкованім сеї частини нема вже).

²) Про се довідуємось з того ж дневника Альбр. Радивила: він записує під 5 квітня що до нього приходив Януш Радивил з канцлєром і підскарбієм, щоб поговорити про посольство Кутнарского, читали і обміркувовали лист господаря до Януша Радивила, і сі гадки потім були подані королеві. Потім під 8 квіт.-знову прихід тихже, але вже “з доручення короля”, щоб обсудити ще раз сей лист; Альбр. Радивил поясняє, що господар виправдував (або: вихваляв) свої заходи коло замирення короля з бунтівником і переконував” (очевидно-в необхідности продовжувати таку мирну акцію). Сього листу не маємо. В старім “суммарії” варшавського коронного архиву крім змісту листа Лупула до короля, процитованого вище (с. 499), є ще зміст листу до канцлєра, а тою ж датою 25 березня, але се простий супровідний лист.

³) “Пункти, передані мині від в. кор. мил., через ур. Юрия Кутнарского, я добре вирозумів з його устної реляції, і тепер за найважнішу справу вважаю знестися з Хмельницьким в сій справі, згідно з бажаннєм в. кор. м.”-Жерела XII с. 202.

⁴) “Одначе на сю медіяцію зволь в. кор. мил. не спускатись бо се непевна річ, коли трактується з такою неспокійною і лукавою (przewrotna) головою”– тамже с. 204.

⁵) Акты ЮЗР III с. 489-80.

⁶) Акты Моск. госуд. 307.

⁷) Жерела XII с. 192-3.

⁸) Жерела XII с. 197-8.

⁹) Тамже с. 200, про лист канцлєра-в згаданім “Суммарію” коронного архива.

¹⁰) Лист сей був виданий спочатку у Рудавского с. 123, і в Monum. Hungariae Historica XXIII дод. 674, новіше, з ориґіналу коронного архиву, але в уривку тільки-в Жерелах XII с. 193.

¹¹) Рудавский, наводячи лист Ракоція, навіть виразно каже, що читано його в повнім сенаті, що складався головно з сенаторів литовських, с. 123, але се може бути апріорна подробиця, під котрою не лежить ніяка фактична відомість.

¹²) Відповідь з датою 20 квітня у Рудавского ж, с. 124.

¹³) Обговорюючи справу докладніш ніж хто небудь з істориків, Кубаля одначе допускає деякі недокладности. Він каже, що після того як прийшли ті вісти, “посол угорський (Ракоція) і Кутнарский робили в Берестю заходи, щоб перетягти на бік свого пана Річпосполиту”. Але угорського посла відправлено мабуть 20-го ж, Кутнарский же ледви чи приїздив вдруге. Такої ліцітації між ними мабуть в Берестю не було. В пізніших листах Лупула з Хотина нема на се натяку, і так само в реляціях венецькому послові.

¹⁴) Memoriale під 21 квітня: “Під вечір приїхав гонець і повідомив, що Трансильванець і Молдаванин змовилися против Волоха і його ґенерала лоґофета настановили господарем, вигнавши попереднього, і в такім секреті і скорости се зроблено, що тільки post factum стало відомо”. Дальше додане очевидно пізніше: “Волох з частиною майна і дружиною втік до Камінця і благав у нас помочи, але в такій нашій скруті не одержав, тому написав до Тимошка-козака, сина Хмельницького, котрому віддав свою доньку, просячи помоги, і одержав її” і т. д. Се виглядає на оправданнє Лупула-що він тоді тільки і тому тільки звернуся до зятя, що не виручили його Поляки.

¹⁵) Про се нунцій с. 171.

¹⁶) Жерела XVI с. 169, пор. т XII с. 198.

¹⁷) Тамже с. 170.

¹⁸) Жерела XVI с. 172-3.

МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ КРАВСА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ МИРОНА КОСТИНА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ОПОВІДАННЄ ПАВЛА З АЛЄПА, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ЦАРГОРОДСЬКІ ВІСТИ, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-ВІСТИ ПОЛЬСЬКІ, МОЛДАВСЬКА УСОБИЦЯ-РОЛЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Переходимо тепер до того молдавського епізоду, що так сильно затяжів на розвою політичних відносин України. Свого часу він наробив великого шуму, розбудив фантазію, приодягся барвистими квітками лєґенди, перетворився в живий “роман авантюр”, а хоч швидко й забувся, але нам-з огляду на зазначену вже його вагу в життю України треба з ним познайомитися, бодай в загальних рисах, особливо там де він сплітається з життєм України, її двору і правлящої верхівки. Почну від найбільш популярного, детального і барвистого оповідання сучасного семигородського хроніста, шесбурського нотарія Георга Кравса, що від свого опубліковання в 1860-х роках ¹) лежить звичайно в основі історій сеї історії ²): коли не з инших причин-то задля сього варто з нею познайомитись.

Свого часу-оповідає Кравс-засватав був ту саму Лупулівну Розанду молодий син старого Ракоція Сіґізмунд, але потім наречений від сього шлюбу відступив, на стид і сором родині господаря. Коли тепер Розанда стала жінкою Тимоша, став господар і його молодий зять роздумувати, якби їм відомстити Ракоціям за сей сором. Лулул зачав кореспонденцію з цісарем Фердинандом, з Францом Веселим, палятином угорським (намісником цісаря в Західній Угорщині, що належала до Австрії) і з будимським башою (що правив східньою Угорщиною, яка стояла в безпосереднім розпорядженню Туреччини). Почав підіймати їх против Ракоціїв, подаючи такий плян, що він, Лупул, візьме собі Семигород у Ракоція, у Ракоцієвого союзника Матія Басараби відбере Валахію для свого молодшого брата, а Молдавію віддасть свому зятеві Тимошеві. Задарив їх богатими дарунками і прихилив їх на користь свого пляну, а здійснити його мав таким чином, що Тиміш повинен був привести йому козацьке військо, і з ним Лупул мав вигнати Ракоція і Басарабу. Але будимський баша, бувши скупарем жадним на гроші, задумав витягнути грошей і у противної сторони, і видав їм кореспонденцію Лупула, що той з ним провадив у сій справі. Дійсно він дістав від них богаті дарунки, разом з проханнєм-можливо затягти сю справу, поки вони йому знову не дадуть про се знати. Баша пообіцяв, але бажаючи далі гнати монету з сеї справи, переслав се листуваннє Лупулові, щоб дістати від нього ще грошенят за таку прислугу. Лупул тим часом встиг богатими дарунками прихилити до своїх плянів цісаря, і той в порозумінню з палятином вислав до Лулула біскупа-Грека, щоб умовитись про час і спосіб спільних операцій против Ракоція. Заохочений тим Лупул вислав одержане від баші листуваннє Ракоцієві, закидаючи йому віроломство, і очевидно-тим самим заповідаючи йому війну. Ракоцій відповів на се тим, що прислав Лупулові його листи, писані до башів. Тут Лупул злякався і вислав свого лоґофета (канцлєра) Стефана Ґеорґіцу до Ракоція, щоб залагодити сю справу.

Але той мавши вже давніші звязки з Ракоціями скористав з того на те, щоб змовитися против Лупула, порозумівся ще з двома визначними боярами: Чоголем і спатарем (мечником) і завів постійну кореспонденцію з Ракоцієм під покривкою квітів і овочів, які ніби то посилала Ракоцієва дружина, Софія Баторіївна, жінці Ґеорґіци, що уділяла з тої городини частину також і жінці Лупула, щоб ніхто нічого не помітив. Кінець кінцем Ракоцій вирядив свого головного командора Яноша Кеменя в глибокім секреті, без відома сойму, з кількома тисячами війська, щоб він Лупула прогнав, а по змозі й зловив. А щоб Лупул того не завважив, післав Ракоцій до нього проворного чоловічка свого Яноша Бороша, добре знайомого з Лупулом, з двома бочками вина в дарунку, і з порученнєм: постаратися випити се винце з Лупулом в приємнім товаристві, і затримати його до того часу коли надтягне Кемень– щоб Лупул, бувало, не виїхав на лови, як то мав звичай робити, виїздячи з цілим двором і кількома тисячами війська. Лоґофет мав в тім пированню брати участь, спатар з 6-тисячним відділом мав стерігти переправи на Дністрі, щоб Лупул не втік, а впав в його руки, коли б схотів тікати. Чогол же й инший боярин, мешкаючи на дорозі до Дністра, мали щодня давати спатареві відомости про все що діялось (196-9).

“Але говорить прислівє, що в секретах трьох людей забогато, одного замало, а двох як раз досить”. Лоґофет пробуваючи при Лупулі не рішився чекати, аж прийде Кемень, і коли Борош, знаючи час його приходу, попрощався з Лупулом, лоґофет також вимовився тяжкою хоробою жінки і в той же день умкнув до табору Кеменя. По виїзді його збентежився Чоголь і викрив усі секрети Лупулові: виписав то все зміненим письмом і відіслав з якимсь чужинцем до манастиря (Лупулової фундації, очевидно), а відти монахи відіслали то Лупулові. Лупул діставши довго не міг пізнати руки, але нарешті з деяких букв угадав Чоголя і покликав його до себе. Той прийшовши з сином упав на коліна і просив милосердя, але дістав таку нагороду, що Лупул його зарубав на місці разом з сином. Післав по двох инших, але лоґофет зник, спатар же нічого не підозріваючи-бо все діялось дуже секретно-приходить, і господар його теж рубає в штуки власною рукою та велить викинути псам. Але міркує зараз, в чім справа: забирає все найдорожше, що може взяти і тікає за Дністер, на польську границю. Кемень приходить і застає пустку.

Він був змовився з Матієм воєводою чекати оден одного на певнім місці, щоб воювати спільними силами, але перейшовши гори не став його чекати, а схотів використати ситуацію сам: гонити за Лупулом, вирубати втікачів і захопити весь обоз. Погонив з легкою кіннотою і став над Дністром саме коли Лупул з жінкою і сином перевозився човном через ріку. Стріляли на нього, трафили в ліву руку його молодшого брата, але човен утік, і Лупули дісталися до Камінця. 300 наємних німецьких вояків, присланих Лупулові від Тимоша три чи чотири тижні перед тим, Кемень застав при березі, коли хотіли переправлятись; вони не піддались, і їх побито. І Лупул би не втік, якби не вжив фортелю: він всі вози і юки пустив дорогою, аби неприятель догонивши, занявся рабованнєм; сам же забрав свою родину і скарби на коней і пустився побіч дороги, півмилі від неї, і тільки тому вратувався. Недалеко від Дністра він від'їхав з двома служниками на-бік і частину свого скарбу закопав там, а потім і тих служників сам забив, щоб вони не могли нікому вказати того місця.

По сій утечі Лупула Кемень вернувся до Ясів і зійшовшися тут з воєводою Матієм, стали радити, що його робити далі, і по довгих нарадах, в порозумінню з боярами і людністю, за згодою Ракоція і воєводи Матія, проголосили господарем лоґофета Стефана Ґеорґіцу, з великою парадою, і всякими забавами, що справлялися цілий тиждень, “так наче побили вони самого Ганнібаля”. Тим часом Лулул, зовсім не вирікаючися свого господарства, виїздить з Камінця до свого зятя Тимоша в козацькі краї, і той за помічю свого батька збирає 16 тис. запорізьких козаків ³), вибраного війська, спішно прибувають під замок Хотин, потихеньку переходять через Дністер і Прут і страшним переполохом впадають до краю. Більшість бояр і людність відпадають від нового господаря і переходять на бік Лупула, часть молдавського війська також. Кемень з своїм військом ретірується до Семигороду з великими стратами-за котрі відплачує грабівничим нападом на Молдаву, а Стефан Ґеорґіца з частиною молдавського війська, що зісталась при нім, і з помічним семигородським військом, що мав від Кеменя під началом капитана Імри, відступає до Валахії (с. 200-2).

Лупул з Тимошем, з козацьким військом і 4000 тисячами молдавського війська, що пристало до старого господаря, погонилися за Ґеорґіцею на Валахію, але стріли міцне військо воєводи Матія, і не рішившись його атакувати, відступили трохи і зайняли неприступну позицію на острові, в межиріччі двох великих річок, добре окопались тут і протягом кількох днів вели “шерміцерію”, задаючи порядні утрати неприятелеві. Стефан воєвода з капітаном Імрою, не можучи приступити до їх позицій, всяко старались вибити їх на одверте місце, але вони не піддавались. Тоді Стефан післав до воєводи Матія, що стояв в милі відти, і просив прислати йому поміч, і Матій вислав свого комонника і спатаря з двома тисячами війська. Тим часом голод вигнав козаків і Лупулових Волохів з їх укріпленої позиції: їм приходилось вибирати між битвою і голодною смертю. Стефан і Імре пішли їм на зустріч, лишивши в тилу, в засідці прислане від Матія військо-не підозріваючи, що його провідники змовилися в рішучий момент взяти між себе полк Імре, і вирубавши його, лишити на призволяще воєводу Стефана. Але Стефан помітивши, що вони усуваються від битви, зрозумів їх зраду, і побоявшися стратити своє військо в битві, кинув полк Імре і втік з поля. Семигородський полк згинув на місці, а Лупул з козацьким військом виграв битву, з тріумфом вернувся на свої позиції, і зайнявся пустошеннєм сусідніх місточок і сіл, для здобичи і провіянтування очевидно (203-4).

Але Матій воєвода, суворо укаравши зрадників, вирушив за три дні сам з усім військом, що разом з полком воєводи Стефана доходило до 30 тисяч, і взяв всякі способи обережности після недавньої зради. Поставивши найменш певні частини свого війська в середину і наказав певнішим частинам пильно на них уважати, а коли б вони показали якусь невірність-взяти під гарматний огонь, і по сім сміливо заатакував козацьке і молдавське військо. Тиміш і Лупул прийняли битву і програли її. Військо їх розбито. Богато тисяч упало, Матієве військо гонило за ними у Молдаву; богато побито в тій погоні і відібрано всю здобич. Сім тисяч, умкнувши, зачинилися були в тих окопах, але Матій їх окружив, голодом здобув і винищив до одного, так що нікому було вісти занести до дому. Сам в сих боях здобув небезпечну рану в коліно, котра йому вкоротила віку-але з великою славою своєї відваги і богатою здобичею вернув до дому (с. 206).

Наступають ріжні неменш романтичні оповідання звязані з тим його лікуваннєм, нам тут непотрібні, і потім оповідається історія другої кампанії Тимоша-котру я подам далі.

Молдавський хроніст Мирон Костин-оден з Лупулових дворян, що сам був учасником подій (був з Лупулом в його утечі до Камінця, відвозив туди ріжне добро своїх знайомих то що), і старався заховати супроти нього об'єктивність і після його упадку ⁴), описує сю історію простіше і реальніше, хоч теж не без прикрас.

Початок її я дав уже вище: шлюб Лупулівни з Хмельниченком викликав страх і підозріння у сусідів Лупула, а він сам, покладаючись на новий союз-на козацьку й татарську поміч, почав собі богато позволяти: післав лоґофета Стефана до Ракоція з гордовитою осторогою-радив йому сидіти тихо, инакше прийдеться йому поділитися золотом з Татарами, а що далі буде-то ще побачить! Стефан, пишний своїм походженнєм, використав се посольство для своїх плянів: постарався ще більше нагострити Ракоція на Лупула, змовився з Басарабою і з впливовими боярами Чоголями, сердарем (начальником війська) та иншими.

Лупула нераз попереджали про сю змову, та він не звертав уваги. Але коли Стефан, підготовивши наступ, крадькома виїхав на семигородську границю, ніби то до хорої жінки, участники змови впали в страх, і Чоголь рішир попередити Лупула через його духовника. Лупул післав по лоґофета, але післанці вже стріли при границі семигородське військо, що наступало під проводом Кеменя. Одночасно з мунтянської границі дано знати про наступ волоського війська під проводом спатаря Дікула. Лупул велів убити Чоголів і сердаря і кинувся тікати. Костин небезінтересно передає його вагання: тікати до Турків (до сілістрійського баші)-повстане нарід, тікати до козаків-можуть розсердитися Турки; отже вибрав, Поляків, і пустився на польську границю до Хотина, а до Хмельницького післав постельника євнуха Стаматія-просити помочи. Сам він війська не мав і не міг боротися власними силами.

Але перший посол до Хмельницького завернувся з дороги, чи тому, що затримав його у Сороках паркалаб Стефан, чи просто через свою недолугість. Він наговорив, що паркалаб зрадив (і не пустив його), і Лупул вислав нових послів: коміса Юрія, племінника свого Стефаницю та житничера Миколу Бугуша (що був в закладі в Чигрині попереднього року); вони мали арештувати паркалаба і відіслати до Лупула, а самі їхати до Хмельницького. Так вони й зробили ⁵).

Тим часом лоґофет з Кеменем і Дікулом вступив до Яс, був проголошений за господаря, і зараз післав відділ війська на здогін за Лупулом. Той стояв тоді табором під Хотинським замком. Довідавшися про все що діялося в Ясах, він вислав нове посольство до старого Хмельницького і до свого зятя, благаючи як найскоршої помочи, а сам рішився перейти до Камінця, і післав М. Костина до Петра Потоцкого, камінецького старости-просити дати йому там схоронище, памятаючи, як йому Лупул помагав визволитися з татарської неволі. Потоцкий зараз поїхав з свого маєтку до Камінця, щоб дати потрібні розпорядження; Костин з великою похвалою відзивається про “великодушність сього Ляха”, що маючи Лупула з його скарбами в руках, в нічім не вязав його і не робив ніякого насильства, він і його камінецький комендант, “полковник Кондрацкий, що стояв у Камінці з тисячею війська для охорони границі”,-хоч Лупул уже зійшовся з Тимошем і козаками, а козаки були в відносинах до Польщі мало приязних.

Довідавшися, що Стефан наступає під Хотин, Лупул завагався, чи не дати йому відсіч-бо мав з собою ще значних бояр з їх дружинами, трохи сейменів і ріжного наємного війська, але охоти до бою не було видко в нікім. Під той час привезено Лупулові скарби, що були в Нямецькім монастирі, і Лулул велів перевозитися за Дністер. Передові полки Стефана тоді вже підходили під Хотин. Костин вважає великою помилкою Лупула, що він не постарався забезпечити собі Хотин: замок був настільки міцний і добре забезпечений всяким припасом, що Лупул посадивши там тільки частину війська, яке мав при собі, міг би триматися цілими роками-і домінувати над північною Волощиною. Але Лупул нічого не зробив для сього, і коли Стефанове військо підійшло, хотинська залога почала стріляти на Лупулове військо. Настало замішаннє, частину Лупулових возів захоплено на очах Лупула, що з лівого боку Дністра придивлявся переправі. Одна хотинська гарматна куля впала зовсім поблизу його (с. 328-9).

“Не минуло й місяця по тім як Василь воєвода переїхав до Камінця ⁶), аж прийшла відомість, що Тимуш ⁷) син гетьмана Хміля з 8 тисячами вибраних козаків перейшов Дністер коло Сороків”. Не чекаючи тестя, він пішов просто на Яси й перейшов Прут коло Каїчен. Почувши, що Тимуш наступає на Поляків (!) Дікул забрався до дому, Кемень також-чи тому що боявся повстання, чи з огляду на конвенцію між Ракоцієм і Хмельницьким в справі польської корони,-відіслав своїх Німців на Ойтуз, і тільки з кіннотою лишився в Ясах, на проханнє Стефана. Стефан же зібравши до 12 тис. війська пішов на зустріч козакам, над р. Жіжію, вище Поприкан. Тимуш з табором рушив також на Жіжію, під Поприкани. Частина Стефанового війська перейшла за Жіжію щоб звести з ними герць, а Стефан з драбантами підійшов до бродів через Жіжію. Але герць тривав не довго, Тимошева кіннота зараз збила кінноту Стефана, і козаки рушили через ріку з усім табором: одні на міст, инші повз міст, бо Жіжія там не широка. Побачивши се драбанти кинулись тікати на гору, під Редіу. Але військо що стояло на горі, не підтримало їх. Тиміш з своєю кіннотою догонив драбантів під Поприканами, і тут їх богато погинуло, тільки ті що добігли до Редіу поховалися в лісі.

Після сього погрому драбантів Стефан і Кемень постягали війська під Яси і по обох боках дороги поставили кінноту-всього війська було у них до 24 тис. “Коли б була однодушність, що могло б їм статись?-завважає Костин. Не завязуючи навіть битви з козаками, досить було їм загородити дорогу і припинити довіз провіянту з усіх сторін, і що міг би зробити тоді Тимуш з своїм табором?”. Але Стефанове військо не хотіло воювати. Правда, частина молдавського війська напала на кінноту Тимоша, коли вона йшла під гору і змусила її вступитися до табору. Підвечір, вийшовши на гору табор став на нічліг. Але за сю ніч богато Стефанового війська повтікало до дому. Тоді другого дня Тимуш рушив на Яси майже без перепони; тільки часами з боків чіпались його молдавські вояки. Стефан і Кемень, побачивши, що майже половина їх війська розбіглася, відступили під виногради підміські, і далі горі р. Бахлуєм, а Тиміш того ж дня вступив до Яс і замешкав у палаті, поставивши свій табор перед палатою і наоколо неї. Так він стояв аж до приходу Лупула з Камінця, козаки ж тим часом грабували в Капотештських лісах аж до самого Гуша. У мешканців забрали страшенну силу худоби; коли потім вернувся Василь воєвода, він відкупив її у них по золотому за голову і оповістив людей щоб приходили і забирали кожен своє. Богато й людей тоді загинуло від козацької руки: з тих що тоді були в місті і приходили за справами до пахарника Стефаниці, що був з Тимушем.

Василь воєвода відомість про перемогу Тимуша дістав у Жванці, привіз її коміс Григорий і за се одержав багату сукню з соболями. В Жванці ж Василь переїхав Дністер, тому що Хотинчане з паркалабом Гиджею, настановленим від Стефана, ніяк не хотіли пустити його до замку. Кілька разів Василь посилав до них, запевняючи великими клятвами, що не буде мститися за пограбоване майно, але вони не слухали; він поставив німецьке військо, щоб здобувало замок, але той потримався через ціле літо, аж поки не прийшов з Мунтенії воєвода Стефан. “Так тяжко повернути страчене”, завважає Костин.

Приїхавши до Яс, воєвода Василь відбув нараду з Тимошем, і той переніс свій табор на Ґалагське передмістє. Воєвода ж Василь став ладитися в похід на воєводу Матвія: оголосив амнистію за все і наказав щоб усі вступали до війська (с. 330-1).

Дуже докладно уточнює се оповіданнє архидиякон Павло з Алєпа, що був саме тоді в Ясах з своїм батьком, патріярхом, і записує події безпосереднє по їх слідам: записує двічі, в двох варіянтах, доповняючи своє оповіданнє новими відомостями; я перекажу те що міститься в обох варіянтах ⁸).

Пятої неділі посту (тиждень перед вербною) Василь господар був в лихім настрою і не виходив, бо від свого священика отримав писане попередженнє про зраду лоґофета і змову на життє його, господаря. Лоґофет уже 3 роки підготовляв переворот. Він заздалегідь купив собі згоду дивана, настроїв против Василя Ракоція і Басарабу. Діставши від господаря на сховок 10 тисяч золотих, позаплачував і порозпускав військо, мовляв непотрібне в спокійнім часі. А тепер виправив наперед з Яс жінку, а потім виїхав до неї,-нібито вона захорувала, а тимчасом його прихильники мали вбити Василя, на вербну неділю, коли він виїздив звичайно до свого монастиря. Молдавани ненавиділи Василя і його родину як Греків, а крім того велике обуреннє викликав його племінник, находячи на мешкання і ґвалтуючи дівчат; тому Стефанові не тяжко було вербувати собі прихильників.

Коли ж тепер Василь дістав попередженнє про змову, він скликав своє військо, але переконався, що воно йому зрадило. Тоді він скарав на смерть трьох участників змови, між ними сердаря, свого хрещеника, вислав свою родину і всі скарби до Хотина, післав до Царгороду оповіщеннє про все що сталося, а до Хмельницького і його сина– проханнє помочи, також до хана. А в четвер вербної неділі (10 н. с. квітня) вийшов сам з своїм двором з Яс до Хотина. На дорозі до Яс, котрою мав наступати неприятель, він велів знищити великий міст і тим затримав його наступ на два дні, так що коли лоґофет прийшов з своїм військом, під вечір вербної субота (12 н. с.), він не то що не застав Василя, але й не міг його догонити. В місті настала тим часом страшенна паніка, “всі мешканці стали розбійниками і доносчиками; купці й міщани позносили своє майно до монастирів і там позакладалися поробивши з возів укріплені табори; служби по церквах припинились, бо церковні олтарі були до стелі наповнені всяким майном і товарами”,

В чистий понеділок (14 н. с.) лоґофет відбув свою інтронізацію, під гук дзвонів війшов з парадою до воєводської палати і засів на троні, проголосивши себе господарем під іменем Ґеорґіци Стефана. Тиждень пройшов в великім страху, всі Греки духовні й світські чекали смерти. На Великдень відслужили літурґію, але потім цілий тиждень не правили, до провідної неділі, і того дня (27 н. с.) прийшла до Яс вість, що Тимофій син Хмеля перейшов Дністер з козацьким військом, розбивши заслону, поставлену від нового господаря. Почувши се Стефан почав збирати Волохів, післав завертати угорське і валаське військо, що був відправив до дому. Тим часом козацька сторожа ⁹), в числі 300, наступаючи на Яси розбила висланих против неї вояків. Наступила паніка. В середу провідної неділі виступив новий господар з усіми, що зібрав,– рахувалося в компутах 30 тис. Молдаван, Угрів, Німців, Кара-Валахів й инших народів, але силоміць погнали на війну і купців і Греків. Битва з козаками трівала цілу добу від полудня середи до полудня четверга (30 квітня-1 травня н. с.). Козаки стояли табором, обставившися возами і викопавши наоколо рів і зробивши вал, а коні були в середині, обставлені возами. Вони сиділи спокійно “в ровах”, так що не видко було й душі, коли ж молдавське військо приступило і вистрілило з своїх гармат, козаки спочатку стріляли з своїх 11 армат, потім дали огонь з рушниць, а нарешті добувши шабель кинулися рубати неприятеля, “від котрого нічого не лишилося крім скорої втікачки” ¹⁰). Автор каже що він та инші мешканці Яс дивилися на се з дзвіниць яських, і раптом почули гук барабанів і сурем козацьких-се наближалося Тимошеве військо, а Стефанове тікало дрібними купами, по 10, 20, 50 чоловіка, покинувши свої корогви і ратуючися в гори. Тепер показались і Лупулові прихильники: стали прилучатися до козаків. Новий же господар, покинувши палату і все реквізоване за сі дні майно кинувся тікати до Угорщини з своїми прихильниками. Все ним награбоване впало в руки Хмельниченка. Козаки гонили за втікачами, били і відбирали всяке добро. Шукали по церквах і манастирях тих що зрадили Лупулові, виходили з того погроми самих церков і монастирів. Особливо ж терпіли Турки і Євреї. Євреїв забивали в колодки і мучили цілими ночами, щоб вони видали свої скарби і хрестились; плач їх дітей рвав серце Павлові і його товаришам. Турки вдалися під протекцію патріярха-він забрав їх до свого приміщення, з їх майном, його ченці вартували їх і так урятували. При тій нагоді Павло оповідає історію одного яничара, що мав українського невільника-хлопця: той показав козакам, де переховується майно й гроші його хазяїна, і козаки се все повишукували і забрали: епізод, що нераз певно повторювався при козацьких походах в турецькі й татарські краї.