Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 70 страниц)

Доповненнєм може послужити оповіданнє московського агента, купця Зеркальникова, що був у Чигирині в перших днях січня с.с., і Виговський з доручення гетьмана дав йому деякі відомости, між иншим про посольство Каліновского, що саме тоді приїхало до Чигрина, 7 (17) січня:

Прислав до гетьмана польський кор. гетьман Каліновский своїх післанців з листом, щоб він, гетьман, і все військо Запорозьке жили нічого не боячися від них (з польського боку): на чім Поляки з козаками договорились, на тім стоять твердо і ніякої від них зради не буде. І нехай козаки переходять до королівських маєтків без сумніву. А хто з них буде своєвільний, нехай гетьман їx гамує; а коли йому загамувати їх не можна-нехай тих самовільників присилає до Поляків, а ті їх каратимуть. А коли польські державці (королівщин) почнуть чинити якесь насильство над козаками, або за свої давні обиди мститися-вони (Поляки) таких самовільників відсилатимуть на кару до козаків ⁸).

Як бачимо, сама польська сторона признала, що зараз же після Білоцерківського замирення, навіть на території Київського воєводства, що зіставалося під протекторатом і охороною козацького війська, українська маса, навіть козаки стали предметом насильств, утисків і помсти з боку своїх поміщиків, старостинських урядників і всякого воєнного люду. Представники польської влади, вимагаючи від козацької влади приборкування всякого непослуху серед підданих і козаків, навзаєм обіцювали карати польських утискачів і своєвільників на принципах обопільности. Біда була тільки в тім, що тим часом як гетьман, і полковники за його наказом, щедрою рукою посилали під польський меч і на шибеницю українських своєвільників, де їх з залассєм карано на пострах юрби,-про польських своєвільців ішли тільки балачки, листування і т. д., і їх кари ніхто не бачив і не чув. Тим часом від насильств, здирств і убийств, чинених безпереривно над учасниками повстань, стогін стояв на Київщині, а ще гірше було за козацькою лінією, куди не сягав козацький протекторат, і гетьман не мішався до тутешніх подій, щоб не псувати відносин з польською владою. Він, як ми бачили, просив польських гетьманів, щоб з українським людом, бодай на перших початках, поводилися не дуже суворо, але сі обережні прохання зіставалися в польських архивах, не переходячи в діло. А що діялось в дійсности, так характеризує сама польська сторона устами свого Гомера, Самійла Твардовского, забувши тільки-що вказану ним причину причин-хлопську злість на панів:

Зима була, для війни неспосібна доба! Військо наше на лежах спочивало собі, нагороджуючи собі біду попередню-хлібом новим... Бо і справді вже у всім дожились до краю, і того ані з платні ні з яких дарунків нагородити собі ані сподівались. Тому скільки простору з Київа по Браслав, позаймали все собі по сій стороні, та й за Дніпро чимала частина їх перебралась. Там не знаю, як вони собі заховались супроти місцевої людности. Зимуючи в краю мало забезпеченім, серед безконечних ворогувань повинні були їх собі придобрювати й гамувати їх завзяту сваволю. Вони ж наче з своїми хлопами, так немилосердно відразу почали поводитися з нею. Силоміць забираючи поживу, рахували її так, щоб збагатитися зараз! Притиснені тяжкими стаціями, (піддані) легко могли бути заохочені до бунтів і давнішої злости, і тільки чекали способнішої для себе пори (68-9).

Становище хлопа в руках пана-се край безправности і утиску, що міг загрожувати всім причетним до пережитого руху.

Супроти того українська маса: селянство, міщанство, козацтво не знали як їм розуміти таку пасивність, більш того-податність і услужність на панські побажання у Хмельницького і старшини. Припустивши, що в Білоцерківській умові прийпиось їм зробити в тім напрямі якісь уступки,-як можна було їх сповняти? Для козацтва кінець кінцем не зісталось тайною, що й під Зборовим були дані подібні обіцянки,-але ж гетьман і старшина їх не сповняли! Яка ж потреба була виконувати такі тяжкі й незносні жадання тепер? Ми бачили, що чернигівська козаччина, призначена на ліквідацію, ніяк не годилась на передачу в панські руки Чернигівщини. Вислала до гетьмана свого головного коменданта, наказного гетьмана Пободайла, щоб протестувати против свого скасування і передачі Чернигівщини в руки королівських старост. З тим же післала старшина, що держала міста. Польська сторона підущала гетьмана, щоб він се трактував як бунти і непослух-вязнив, стинав таких своєвільників, давив всякий непослух опираючись на польське військо. Гетьман, як бачимо, давав обіцянки, але не розправлявся суворо з тими, в кім не бачив непослуху йому, гетьманові, а тільки опозицію тяжким умовам замирення. Всупереч сподіванкам Кисіля й Потоцкого, що Пободайдо наложить головою за свій непослух, він був відпущений з Чигрина назад-з відповідними інструкціями: не обгостряти відносин. Він по тім уже не боронив старостинським урядникам переймати міста й управу в них, але як побачимо нижче-не розпускав козаків, не переводив реєстру і не виводив козаків до Київських королівщин.

Подібне діялось і на Браславщині. Як бачимо з листу Кисіля, шефа Браславщини Богуна сподівалися в Чигрині одночасно з Пободайлом; вповні можливо, що він справді приїздив з своїми представленнями і дістав подібні інструкції, що й Пободайло. Слідом побачимо польську звістку з початків грудня про універсала Хмельницького до браславської людности, де він, мовляв, наказував терпеливо зносити польську окупацію протягом зими, а з весною обіцяв звільнити їx з тої кормиги ⁹). На жаль не маємо автентичного тексту, і не можемо судити, чи се універсал апокрифічний, чи були дійсно накази Хмельницького з такою нотою тимчасовости,-чи може місцева, браславська старшина від себе додавала те, чого не говорив виразно сам Хмельницький. Все се можливо-але такі обережні півслівка заспокоєння й надії, коли й пускались, не могли задоволяти людей, поставлених перед грізну небезпеку привернення польського панського панування. Київський чернець Арсеній, що вибираючися до Москви при кінці 1651 р. і на початку 1652 об'їздив ріжні українські міста, був у гетьмана, митрополита й ин., так оповідав про настрої й відносини на Україні:

Козаки всі розпущені по домах, і в зборі їх ніде нема, і Поляків теж в зборі против них нема, бо у них після останнього замирення ніякої сварки не було, і гетьман Хмельницький сильно наказує козакам, аби вони з Поляками ніде не сварились. А війну вести против Поляків і за козаків-ніяк не хоче. Реєстровим козакам велів він усім перевозитися до Київського воєводства. А гетьманові великому корунному Каліновскому королівським наказом велено йти за Дніпро на лежу-і гетьман Хмельницький Каліновскому йти за Дніпро також не заборонив, і знак йому свій дав, щоб його козаки у всім слухали. І Каліновскій пішов за Дніпро до Ніжина, а за ним Поляків 7000. А задніпрянські козаки дуже бояться Поляків-щоб їх не зруйнували, і на гетьмана Хмельницького скаржаться, що їх Полякам видав. А Хмельницький їм наказує, щоб вони панів своїх слухались і були в їх послушенстві по давньому; коли ж вони своїх панів слухати не будуть і буде їм за те щось від панів-будуть самі винні, і він за них стояти не буде.

Та й через те він за них стояти не буде, бо як у нього була з Поляками війна, то він, гетьман, стояв против Поляків з справжніми реєстровими запорозькими козаками та з кримськими Татарами, а тих задніпрянських козаків на поміч не кликав, бо вони панські піддані; а вони своїх панів побили і самовільно пристали до Запорозького війська. Тому тепер вони з своїми панами як хочуть, а йому до того нема діла. А задніпрянські козаки бачучи свою безнадійність, сподіваються собі від Поляків великого руйнування, і тому богато їх тікає на царську сторону, до Путивля.

А згода у козаків з Поляками, він думає, буде міцна,-тому що гетьман Хмельницький війни з ними починати ніяк не хоче ¹⁰).

Як бачимо, перехід польського війська за Дніпро, що стався на початку нового року, зробив особливо гнітюче вражіннє, і довершив зневіру козацтва і народніх мас до гетьмансько-старшинської політики і до свого положення. Але се почалось уже після перших досвідів від білоцерківського замирення. А виявилося поруч всяких петицій і убігань до гетьманської протекції, з одної сторони-в масовій утечі за московську границю, з другої-в пробах активної опозиції, в тих бунтах і своєвільствах, про які стільки чуємо з польської сторони, але на жаль-все в дуже загальних фразах, майже без усяких конкретних подробиць. Бо ті подробиці, які маємо, належать більше до часів перед розривом з Поляками, коли Хмельницький немов спішив сповнити польські поради: використовуючи присутність польського війська вирвати і знищити опозицію в війску й народі проти себе, під приводом нищення непослуху панам і урядникам. Коли розглядати його поведеннє з сього місяця в аспекті пізнішого польського розриву, можна прийти до висновків на взір Твардовского-що все се було одно тонке лукавство, одна інтриґа: з одної сторони дати народнім масам, з-окрема козацтву, добру порцію доппінґу-підняти його енерґію страхом повороту панського пекла. З другого-притисши до муру необхідности і старшину і військо, винищити в останній мент перед відновленнєм боротьби всякі супротивні, небезпечні елєменти і перетворити українську масу в свою послушну армію: розріджену, ослаблену, але одноцільну. Нехай слабодушний, непевний елємент відливає за кордон, досить буде й того, що лишиться-аби він був суцільний і послушний свому гетьманові. Такі підозріння були у чужих (Твардовский) і у своїх (Самовидець)-як ми ще побачимо, і може бути, що в тім була й доля правди. Хмельницький проходив подвійну школу тонкої інтриґи: єзуїтську і орієнтальну! А в тім-не можучи говорити напевно про мотиви його поведінки, досить буде констатувати й те, що так розуміли його тактику сучасники, свої й чужі. Коли ж такий рахунок у нього був справді, то одне що його перечеркнуло: се що українські маси такого експеріменту не витримали і полинули за московську границю в занадто великій скількости, зіставивши свого занадто мудрого гетьмана на мілині.

Примітки

¹) Пор. нижче с. 402.

²) В ориґіналі скрізь-черкаський.

³) Польські справи москов. фонду загран. справ 1651 р. ст. б, л. 457

⁴) Тамже л. 455.

⁵) Тамже с. 515-6.

⁶) Архивъ ЮЗР. III. IV, с. 627.

⁷) Памятники кіев. ком. I-II с. 607.

⁸) Сказка Зеркальникова-Польські справи б. архива загр. справ, 1652 р. ст. 1а, вязка 90; про иншу мову Виговського ще далі.

⁹) Королівський додаток до інструкції соймикам нижче, с. 395.

¹⁰) Польські справи архиву закорд. справ, 1652 р., ст. 1.

ЧУТКИ ПРО БУНТИ ПРОТИВ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, НАРІКАННЯ НА ГЕТЬМАНА І СТАРШИНУ.

Відомости про “бунти” против Хмельницького і його сувору боротьбу з опозицією Білоцерківській угоді серед Козаччини починаються слідом по сій угоді і потім ідуть до самого відновлення війни.

Ми бачили вже поголоску записану Ґоліньским про те, що мовляв зараз після Білоцерківського замирення “козацьке гультяйство”, що мусіло зіставатися поза реєстром, з'єдналося з Татарами, що спізнилися під Білу Церкву, і з ними попробувало далі воювати з Поляками, против волі Хмельницького. А він попередив про сі пляни гетьманів польських, і зіставшися нейтральним, підвів під страшну різню сих непослушників разом з Татарами. Паралєльні історії знаходимо між варшавськими звістками нунція, в його реляціях з листопаду і грудня. 8 листопаду він писав, що “гидра козацького повстання, стративши одну голову, силкується випустити кілька нових”: ті що їм замиреннє загрожує виключеннєм з реєстру, незадоволені з партії Хмельницького вибрали собі иншого старшого. Але Хмельницький з кількома полками їх погромив, і взяв до вязниці “кількох послів, що прийшли просити у нього помочи від імени литовських козаків” (мова тут мабуть про посольство Пободайла від імени того сіверського війська, що стояло на литовськім фронті). “Богато їх ужито на стару їx рибальську роботу ¹), а Татар, що прийшли йому в поміч, Хмельницький відіслав назад до Криму, і такою своєю поведінкою заставляє думати, що він краще хоче спокою, ніж нових небезпек і рисків війни”.

Два тижні пізніш, 30 грудня, нунцій сповіщає про бунт, вчинений козацьким послом, висланим перед замиреннєм до Москви, щоб добитися її помочи против Польщі: повернувшись на Україну і заставши тут замиреннє, він був тим дуже невдоволений і став орґанізовувати партію за дальше продовженнє війни з Польщею. До нього пристали випищики, вийшло повстаннє, в нім убито двох полковників-прихильників Хмельницького, і йому самому сі непримирені грозили смертю, коли він не піде з ними, розірвавши з королем і Річпосполитою. Але Хмельницький тримається льояльної політики, коли не з прихильности до Польщі, то з побоювання, що новий розрив цілком знищить всі його пляни ²).

Ґоліньский розповівши вищенаведену історію про пробу “гультяйства” звязатися з Татарами, розповідає далі такі чутки про “гетьмана Бугая”-записані мабуть при кінці листопада (судячи з того що вони перериваються звісткою про смерть Потоцкого):

“Видав Хмельницький (по білоцерківськім замиренню) універсали по Руси і межи хлопами, аби з куп розходилися до своїх сіл і містечок-були підданими своїм панам і віддавали всякі повинности. Покладаючись на то богато шляхти поїхало до своїх маєтностей, сподіваючись вірности і підданства. Але хлопи зрадливо заявляючи їм свою вірність, богато порізали шляхти-панів своїх. Коли Хмельницький про се довідався, велів пятдесять найбільше винних стяти, а одного старшого, їх принціпала-вбити на палю, чинячи справедливість для спокою. Не стало то за наше: кілька хлопів за стільки побитої шляхти. Але хлопи, не слухаючи Хмельницького, таки не хочуть розійтися з купи до роботи на своїх панів: засмакувала їм сваволя. А до нього переказали: “Коли ти від нас відступивсь, а з Ляхами збратався, то ми собі виберемо иншого гетьмана й будемо воювати, а до панів своїх робити не підемо!” Так сподівалися знову непокоїв на весну”. На боці приписка: “Бугая вибрали за гетьмана”, і по звістці про смерть Потоцкого дальші “новини про Хмельницького”: “Ніби то якийсь полковник Бугая на бенкеті, посварившися, мав нелюдсько забити Хмельницького, таке йому сказавши: “Ти зрадник, бо ти від Руси і козаків відступивсь, а за Ляхами поєднавсь і побратавсь”. І той Бугай учинився старшим реґіментарем, бунтуючи хлопів, аби не були послушні панам своїм, і обіцяв їм...” (зрізало кінець, ст.537).

Сього Бугая заніс потім до своєї історії Коховский. Описуючи задніпрянські бунти-тим часом, як на Правобережжу Хмельницький підтримував спокій, він завважає: “аби Хмельницький відітхнув, инший провідник робив за нього заколот-тут Бугай прийняв начальство над своєвільною юрбою, що не могла вміститися в реєстрі, а в підданство панам повернутися не хотіла. А поруч нього в Ніжинськім окрузі повстав Мозира, недавно позбавлений корсунського полковництва” (с. 318).

Про Мозиру згадують варшавські новини з останнього грудня 1651 р.-що зараз наведу, а тепер хочу зацитувати відомости Освєнціма, записані в його дневнику під середніми днями грудня:

Тим часом з України летіли ріжні вісти про бунти і галаси між хлопством і козаками, що не тільки не переставали, але й наново починалися, одначе зверталися не стільки против нас, як проти своїх же. Так убили між собою білоцерківського полковника Громику ³), що хотів утихомирити ті їx галаси, й инших богатьох, що їx хотіли відвести від тих бунтів. Такі ж своєвільники за Дніпром вибрали собі иншого гетьмана-якогось Вдовиченка, і так поставили олтар против олтаря. Але Хмельницький завзято обстоюючи себе і свій уряд, з усею силою тому запобіг, звелівши постинати голови кількадесяти бунтівникам (397).

Вдовиченка, можливо, додано пізніш-ми про нього почуємо далі; про траґічний же кінець Громики дещо докладніш говорять тільки що згадані варшавські новини з останнього грудня-я наведу їх в цілости, бо дещо з них придасться нам ще далі:

З України то певне, що там тепер знову почалися від невдоволених козаків бунти з приводу новопостановленої старшиною згоди. Забито в них полковника білоцерківського, посланого до Корсуня на виписку козаків. Також і другого, корсунського полковника вбито-про се що години чекаємо потвердження; як тоді нашим пішло, і чи прийде до переправи за Дніпро, ще не відомо. Інструкцію про се має й. м. пан писар польний (брат Каліновского)-посилає його з нею й. корол. мил. до п. воєводи чернигівського (Каліновского-гетьмана): вказує йому спроби і остерігає, як мають поступити, коли будуть переправлятися за Дніпро; про се писано до гетьманів коронного і литовського, й копії тої інструкції післано тиждень тому.

Вислано також лист до Хмеля, аби як найбільше пильнував того, щоб козаки не давали поводу нашим до зачіпки і поріжнення, коли наші війська переходитимуть за Дніпро. А що новий полковник козацький, якийсь Мозира відгрожувався, що незадоводені (male contenti) хочуть вибрати собі нового гетьмана, щоб знести його Хмельницького) і старшину, то й. кор. м. наказав йому (Хмельницькому) завчасу порозумітися з п.п. гетьманами, щоб в потребі він міг одержати від них поміч против тих нових бунтівників, щоб їх знищити. Та щоб обережно поступати, аби не повторилося таке замішаннє як було, або ще більше-коли б з тих слів (погроз) вийшло що небудь ⁴).

Дисненський ігумен Арон в своїм донесенню московському цареві переказує такі поголоски, що ходили на Білоруси в січні-лютім 1652 р.:

Хмельницький не порозумівшися (“не договоряся”) з військом своїм, зложив присягу (на білоцерківські пакти). Побачивши те, все військо козацьке відступило від Хмельницького: зісталось у нього тільки 20 тис., що то в київські книги записано. А написали з війська до Хмельницького так: “Так ти, пане гетьмане, помирився з Ляхами й присягнув без нас,-за ту обіцянку, що тобі Ляхи Чигирин дали, ти нас усіх хлопами починив! Побачимо, кому той Чигрин достанеться-мабуть нам мужикам... ⁵) Вже, Богові хвала, маємо у себе гетьмана-шляхетно уроженого Дедюлю, і готові за кривду свою не тільки що з Ляхами, але і з тобою битись. Коли хочеш давай нам хоч і сьогодня поле”.

В січні 1652 р. московським послам оповідав їх пристав в переїзді їх через Білорусь, що після Білоцерківського замирення, “коли козаки довідалися, що згода сталася на тім аби реєстрових було тільки 20 тисяч, піднявсь у козаків бунт, тому що стали записувати козаків до реєстру “вибором” (не всіх), і пристав до їх бунту браславський полковник Богун, і хотіли вони почати війну. Хмельницький ледве їх намовив, щоб почекали сойму, і обіцяв їм, що посли на соймі будуть допевнятися пактів у всім згідних з Зборівським договором.

.Другим разом той же пристав додав, що бунт сей звернений против Хмельницького, “а провідниками в тім бунті шляхтич Хмелецький та Богун” ⁶).

Якийсь шляхтич, Терновський на ймя, оповідав їх товмачеві: Чув він, що прийшла королеві вість від гетьмана запорозького, Б. Хмельницького, що він понад реєстрове військо зібрав 100 тисяч чоловіка і побив бунтівників-запорозьких гультяїв, що почали були новий бунт-тисяч шість; а на що таке військо зібрано, того йому докладно чути не доводилось, єсть тільки чутка в людях, що чи не буде війни з Турецьким ⁷).

Грек Андрій Афанасів, переїздячи через Литовську землю коло того ж часу, теж чув таке:

В Браславській землі збирає військо козацький полковник Богун, а другий полковник Полторакожух збирає військо за Дніпром, і хочуть битися з Хмельницьким за те, що він замирився під Білою Церквою не на підставі давнішої, Зборівської угоди, а на тім щоб реєстрових козаків було тільки 20 тисяч, і Хмельницький записав у реєстр “вибором”-кого хотів. За реєстром козаків зістанеться тисяч зо сто, і ті козаки не хочуть бути коло рілі по давньому, а кажуть, що вони всі разом за віру християнську стояли і кров проливали. І ті полковники писали до кримського хана, щоб їм прислав у поміч людей, але кримський хан їм відмовив, що він присягав Хмельницькому на тім, щоб йому з ним бути в приязни, і куди піде Хмельницький, туди піде з ним війною і хан, а від Хмельницького не відстане. Хмельницький же теж збирає тепер військо в Чигрині (на бунтівників), і писав до гетьмана польного Март. Каліновского, в “сочельник”, аби він йому прислав своїх вояків на тих полковників, і бунт їх знищив, а він, Хмельницький, їм помагати не буде. Післано гетьманові (Каліновскому) королівський наказ-велено йому воювати тих полковників, що підняли бунт на Хмельницького ⁸).

Ся маса ймень людей що ніби то виступали противниками Хмельницького і претендентами на булаву, дає зрозуміти, що ніякого конкретного явного повстання не було відомо, а були тільки відомости про фермент у війську, незадоволеннє на гетьмана, і його провідниками навмання називано різних визначних у війську людей що вважалися конкурентами Хмельницького, провідниками опозиції, і т. д.

Примітки

¹) Се очевидно відгомони реляції Потоцкого, що козаки пішли до степових уходів на рибу і звіря-вище с. 384.

²) Жерела XVI, с. 137-8.

³) В ориґіналі: Hromiejkę.

⁴) Теки Нарушевича №145, с. 448.

⁵) Тут місце незрозуміле: “тЂ бо к тебЂ, пану, но не мы”. Московський переклад листа, одержаного 20 лютого с. с. в Москві, в 90 звязці польських справ фонду загран. справ. Початок сього листу подаю нижче-ігумен пише його на підставі відомостей зібраних “у розныхъ великих пановъ”.

⁶) Польські справи кн. 81, р. 1651-2, посольство Прончищева, л. 126-30.

⁷) Тамже, л. 195.

⁸) Тамже.

СМЕРТЬ ПОТОЦКОГО, ВИСИЛКА ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА ЗА ДНІПРО, ЗАХИТАННЄ ВІДНОСИН.

Ряд фактів нарушив ту хитку рівновагу українсько-польських відносин, уставлених Білоцерківським трактатом, що її констатувалося в листуванню жовтня-листопада. 20 листопада помер в своїх подільських маєтках зломаний хоробою великий гетьман коронний Микола Потоцкий ¹). З проповідника пімсти і рішучого приборкання козаків, яким він уважавсь і був весь час Хмельниччини, в останніх хвилях зійшов він на речника трівкого замирення і обопільних уступок. Берестецька катастрофа в його очах (і в очах богатьох) була повною відплатою козакам за Жовті Води й Корсунь. З тим мала відновитися-козацькими руками-спільна боротьба против мусульманського світу, і вернути польській шляхті золотий спокій Володислава. Каліновський навпаки-в останніх подіях виявив більшу непримиренність в відносинах до козаків, і з тим як головний провід фактично переходив до нього, небезпека колізій збільшалася. Правда, найвище командуваннє король хотів затримати в своїх руках: він не дав нікому гетьманської булави по смерти Потоцкого, полишивши її за собою. Та се загрожувало тільки ріжними ускладненнями і непорозуміннями: військові операції диктовані з варшавського двору не могли визначатись потрібною пляновістю і приноровленістю до ситуації; се дуже скоро дало себе відчути.

Таким чином, з одної сторони, зі смертю Потоцкого зменшалася певність в солідности замирення, яке Потоцкий вважав за діло рук своїх і беріг його з сеї причини. З другого боку-зменшився престиж польської армії, що мала кермуватися розпорядженнями короля, діскредитованого останньою кампанією, а фактично лишалася в руках Каліновского, людини позбавленої всякого авторитету, незмірно нижчої здібностями вождя від Потоцкого, в очах козацьких і польських вояків.

Нова ситуація зараз же дала себе відчути-в розпорядженню короля про поділ польської армії на три части: одна частина мала вийти за Дніпро, друга-розташуватись на лінії, яко мога близче до Хмельницького, третя в тилу. Рудавский каже, що се було зроблено з огляду на ріжні претензії війська, фінансові і політичні ²). Відчуваючи в сих претензіях звязок з завзятою опозицією, що підіймалася в шляхетських кругах в звязку з аферою Радзєйовского, король хотів запобігти можливости військового “рокошу”, конфедерації. Але тим способом провокував Україну, а з другої сторони через сей поділ зменшував силу своєї армії і те значіннє, яке вона мала для забезпечення спокою і білоцерківського замирення, поки була зібрана в купі.

За сим пішла додаткова інструкція (“суплємент”) соймикам, підписана 4 грудня, а зложена мабуть під впливом вістей отриманих від Каліновского, що у ролі головного команданта армії мусів з кінцем листопада зложити своє перше безпосереднє звідомленнє з ситуації на Україні ³). В протилежність до звідомлення Потоцкого, що лягло підставою перших інструкцій соймикам, сі нові вісти му сіли бути песімістичні і трівожні. На жаль ми можемо судити про них тільки з того королівського “суплєменту”. В противність заспокоючому представленню результатів білоцерківського замирення і уставлених нею відносин в перших іструкціях, “суплємент” бив трівогу і закликав бути готовими до розірвання замирення ⁴). Тому що він при тім згадує цілий ряд актів і фактів поза тим нам невідомих, я наведу головнішу його частину, бо вона нам послужить до зрозуміння дальшого.

“Тому що король по розісланню (перших інструкцій) з ріжних місць одержав про непевність постановленої з козаками згоди нові й певні остороги, які ніколи не були даремними,-він уважає за річ слушну довести їх до відомости в. м.

“Поперше Хмельницький по затвердженню згоди вислав свого посла до татарського хана, сповіщаючи його, що з Поляками зайшла згода, але він зістається при давній приязни, братерстві й союзі з Ордою, і куди його хан оберне, він готовий виконати його розпорядження. Не дурно ж і велика частина Орди, кількадесять тисяч, назад за Дніпро не пішла, а тут коло Інгульця кочує, чекаючи часу й оказії. Турки також не вірять, щоб та згода була трівка, і через ріжних осіб підущають козаків. А от неменший доказ непевности тої згоди: посли від неприязних нам сусідів і тепер до нього (Хмельницького) переїздять і з ним ведуть переговори-як ось тепер угорський посол до нього через Умань ішов і досить там нечемно тримавсь, і другий, мультанський, поїхав.

“А що найважніш, видав (Хмельницький) свої універсали до Браславського воєводства, аби піддані зносили терпеливо через зиму те підданство, і обіцяє їм, що те ярмо до весни знищить. Збільшають підозріннє й ті обставини, що при укладанню згоди визначено було йому час на впис і реєструваннє війська Запорозького, а тепер він просить продовження часу до весни. З тих всіх обставин легко в. м. можете зміркувати, чого треба сподіватися на весну. Се все скоро виявиться, коли військо, згідно з постановою, буде по Різдві переходити за Дніпро”.

Король обіцяє на соймі подати автентичні документи, що потверджують сі остороги, а тим часом просить подумати над способами забезпечення Річипосполитої й орґанізацію відповідного війська-себто широких директив в сій справі послам, вибраним на сойм.

“Суплємент” сей прийшов так пізно, що на ухвали соймиків впливу не мав (подекуди одержано його вже після закінчення соймиків) – але для Хмельницького секретом він лишитися не міг і давав йому серйозну осторогу. Слідом за тим король звернувся до нього і з безпосередньою доганою. Се мабуть той сам лист, що згадують наведені вище варшавські вісти-висланий до Хмельницького десь перед латинським різдвом. Він наказував йому всяко запобігти, щоб при переході польського війська на задніпрянські лежі козаки не зачіпалися з ними; як видко з викликаного ним листу Хмельницького до Кисіля, король до сього додав якісь погрози. Взагалі написав в тоні “надутім”, а спеціяльно подражнив Хмельницького якимсь дорученнєм: покликати чи вжити Татар-може для приборкання своєвільних козаків (чи може-погрозою вжити Татар на сю ціль з свого боку). Хмельницький в дуже роздражненім тоні поділився з Кисілем своїми вражіннями від сього листу:

Гірких і нестравних потрав прислав мені король й. м., так що у мене від самої пари голова закрутилась. Тому завчасу прошу рецепту здорової ради в. м., аби мені не розболітись у всіх членах. Бо вже справді й життя мені не обіцюють, пригадуючи заслуги моїх попередників, і за них нагороди-як добре вирозумієш з того перепису.

Справді, чого иншого я собі й Полякам бажав і обіцяв. Але коли бачу таку надутість і часті погрози, мушу шукати таких способів, які б могли мене спасти.

Татар я не буду шукати в Диких полях ні в лісах: вони самі прийдуть до мене, аби тільки я дав знати,-але на все зле Ляхам! Маю все готове, чекаю тільки, що буде далі, і що покажеться з того сойму ⁵).

Кисіль також був сильно схвильований таким нерозважним кроком короля і в своїм листі до нього, написанім під вражіннєм отсього листу гетьмана ⁶), він так різко як тільки міг осудив отсе провокованнє козацького ватажка, що затиснувши зуби, жертвуючи своєю репутацією і кровю своїх товаришів витягав льояльну політику супроти Річпосполитої. Як на такого старого дипльомата і карєриста, як наш старий воєвода, він виявив рідку одвертість і смілість супроти свого коронованого хлібодавця: “Хоч я й лихий сенатор і підданий в. кор. мил., але не можу замовчати того, що само сумліннє і покривджена природа велить поправити. Зволив єси в. кор. мил. дати свого напоминального листа Хмельницькому, але се нічого доброго, а як раз-більше злого в нім зворушило і зробило”. Каже, що по довгих роздумуваннях написав гетьманові свою пораду, аби таки не йшов на розрив, не стягав на Україну нової війни і присяги своєї не ламав; але боїться, що сей нещасливий королівський лист зробив у нім небезпечний перелом (“нові пориви, гарячі замисли і прудку одміну”). І між иншим підчеркує одну подробицю, не без значіння для ситуації. “Дивуюсь я,-пише він,-що війська в. кор. мил. тут спокійні і нічого не кажуть. Чи то з огляду на козацькі бунти-чи не хочуть ні сій ні тій стороні помагати?” Отже коронні війська не спішили з поміччю Хмельницькому против його противників-бунтівників. Невдоволений був з того тільки Кисіль чи й сам Хмельницький давав відчути своє незадоволеннє? Се лишається невідомим.

Хмельницький послухав ради Кисіля, або принаймні-поступив так як той радив. Він не витягнув ніби то ніяких консеквенцій з необережного королівського напоминання і далі продовжував свою льояльну лінію. Він-як ми вже то чули-обставив всякою протекцією перехід коронного війська за Дніпро під проводом писаря польного Каліновского, гетьманового брата: “дав йому свій знак, щоб козаки його у всім слухали”, і перехід дійсно стався, судячи з повного мовчання про які небудь інціденти-в повнім спокою.

Закінчив спорядженнє нового переполовиненого реєстру, облитого кровю своєвільників і тих що ту реєстрацію переводили. 27 січня подав його Кисілеві, як комісарові Річипосполитої ⁷), і слідом вислав сей реєстр з козацьким посольством на сойм. Все виглядало назверх, як не можна краще, і заспокоєний Кисіль зробив підсумок усім успіхам миротворчої політики, вважаючи їх, очевидно, в першій черзі своєю заслугою ⁸). Вони здавались йому блискучими.-