Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 67 (всего у книги 70 страниц)

Розуміється, секретом се не могло лишитись, і не могло не вплинути на зріст звичайного шляхетського недовіря до королівських алярмів, мовляв звичайно невчасних і фальшивих.

Але і серед сенаторів не бракувало рішучих противників такої різкої політики супроти козаків, союзу против них з Ракоцієм і т. д. На чолі сеї опозиції стояв розуміється, Я. Радивил. В Теках Нарушевича заховались цікаві “перестороги вибрані з листів кн. воєводи виленського до декотрих сенаторів” ⁵). Радивил нарікає, що його ради відкидаються-мовляв подиктовані бажаннєм ратувати Лупула, і знову повторяються вічні фрази про зимову кампанію (wielebnej zimy czekac), а ніяких серйозних приготовань до того не робиться, і пропозиції замирення легкодушно відкидаються в такий момент, коли з-за пліч Козаччини підіймається Москва.-

“Коли нам Хмельницький диктував свою волю, ми се звали униженою суплікою; коли тепер він нас (справді) просить, а до того притяг такого посередника-ми надуваємось! Коли нам Бог дав такі добрі способи замирення з гонором,-ми вже в наших надіях всіх завоювали! Коли неприятель рівен нам силами, а все ж просить, то ми се толкуємо так, що він боїться-але самі не дуже то маємо до нього сміливість! А найдивніше, що в. м., маючи 60 тис. війська, і посполите рушеннє, і ланових, і панські полки, а над усе-присутність монарха,-кричите, що Литва нічого не робить. А ви що робите, м. п.? Мали сьте неприятеля близько-коли під Зборів забігав; було його бити! Нами не журіться, ми пляцу дотримаємо і не упустимо оказії, хоч би й з таким слабим і зруйнованим голодом і пошістю військом. Але справджуються мої гадки і перестороги-ми покладаємось на свої сили, а неприятель, навчений Берестечком, дає нам тратити час і в поході на нього гинути. Або денебудь в тісний кут попровадить, і ми знищені, зголодовані, стерті, впадемо духом і де небудь по Білоцерківському, коли не по Збаразькому приступимо до згоди-аби тільки він, привівши нас до нужди, тоді нам попустив. І щоб не бути мині пророком, що замісць Білих Церков, Київів, Чигринів будемо кінчати ту війну на Поділлю та на Волини-дай Боже тільки аби добре й щасливо!

“Хан уже напевно обіцяв стати при Хмельницькім, а той і туди й сюди упадає: тут милосердя просить, а там ратунку. І що ж за диво? Самі ми стягаємо на себе:

готуємось і грозимо, відповідаємо грізно, а нічого не робимо! Самі гонимо його до відчаю і на приготовання даємо час!”.

Розуміється, Радивил мав свої персональні “урази”, і королівський двір вважав його поведінку супроти козаків підозріливою і нельояльною ⁶). Але його концепція замирення з козацтвом, як побачимо трохи далі, поділялася богатьма. Безсумнівно також мала богато противників політична невдячність корони супроти її вірного союзника Лупула і такий оборот її політики, що замісць наближення через Лупула до Козаччини вона приводила до розриву з Лупулом через його звязок з Козаччиною. Вагання королівської політики, що виявилися на веснянім Берестейськім соймі, в липні й серпні закінчилися постановою короля і його партії-відріктися Лупула і звязатися з ліґою його противників на повне його знищеннє. Коли Ракоцій прислав своїх послів в липні з наріканнями на нерішучу, двозначну політику Польщі, що дала сховок Лупулові й його скарбам і випустила знову, коли він захотів поновити свою боротьбу з Ракоцієвими союзниками ⁷)-йому кінець кінцем дано запевненнє, що прихід козаків на Молдавську територію буде вважатися Польщею за casus belli супроти них і Лупула. “Коли Козак прийде на Молдаву, поміч буде дана”, як формулював се Ракоцій в листі до матери з 6 серпня, переказуючи результати своїх зносин з королем і гетьманом Потоцким ⁸). Таким чином воєнний союз Польщі з Ракоцієм против Лупула і Хмельницького з кінцем липня став фактом, і виявив себе посилкою на Молдаву Кондрацкого з відділом війська-хоч і в обережній формі “добровольців”.

Бо невідомо було, як подивиться на се Порта, що заявляла себе протекторкою козаків-і як прийме відомість про союз Польщі з Ракоцієм цісарський двір, що польським двором вважався найважнішим союзником, а на Ракоція дивився підозріло. В липні ще повідомив Ракоцій вел. візиря, що у нього одночасно був посол польського короля і козацького гетьмана. Хмельницький запевняє його, що похід його сина на Волощину був тільки виявом його приязни до тестя, сам же гетьман хоче бути добрим приятелем Ракоція, ніяких інтриґ против нього не веде, і навіть готов служити йому військовою поміччю. Польський же посол просить Ракоція посередничати між Польщею й козаками, а також у Порти вистаратись продовження згоди з Польщею. Все се говорилось очевидно на те, щоб представити як найбільше льояльним се нове зближеннє Ракоція до Польщі; але, пише австрійській аґент, візир не дав на се зловити себе й іронічно завважив, що се було б доброю прислугою Порті з боку Ракоція, як би він своїм посередництвом замирив козаків з Поляками, і привів би до того, що ті 200 тис. підданих (козаків), що добровільно піддалися Порті, знову відпали б від неї ⁹).

Одночасно так само старався польський король представити свою спілку з Ракоцієм в можливо приємнім світлі перед цісарем німецьким ¹⁰), запевнюючи, що боротьба з козаками ведеться в інтересах всього християнського (розумій католицького) світу, і король просить уважати таким же користним для католицького світу і виступ Ракоція, що з свого боку не хотів би тим викликати які небудь підозріння у цісаря і стягнути на себе його невдоволеннє (прошу нагадати оповіданнє Кравса, що Лупул свою ліґу против Ракоція складав ніби то в порозумінню з німецьким двором-вище с. 510).

Те що король тут вимовляв в дуже загальних фразах, близче розшифровував цісареві польський аґент в Відні Вісконті ¹¹). Він викладав йому такі мотиви сеї нової спілки короля з Ракоцієм. Ракоцій обіцяє нерозривний союз против усіх ворогів в тім числі й против Порти; в ближчім часі ся ліґа обіцяє добрі наслідки королеві против козаків, але при першій нагоді всі вони: Ракоцій, господар молдавський і мунтянський вийдуть на війну і против Турка, і король просить цісаря вповні рахувати на їх поміч; відхилити ж в данім моменті союз Ракоція і його колєґів, значило б їх кинути в союз з козаками і Турками, з серйозною небезпекою не тільки для Польщі, але й для австрійських провінцій цісаря. Подібно, з становища боротьби против Туреччини інтерпретовано нову ліґу на адресу Венеції, Іспанії і т д. ¹²)

І одночасно польський уряд підготовляв безпосереднє посольство до Порти щоб нейтралізувати новий козацько-турецький союз відновленнєм приязних відносин між Портою і Польшею ¹³). В звязку з сим, очевидно,-щоб не дражнити Порти, першій посилці польського війська на Молдаву і надано характер експедиції не офіційної– пішли, мовляв, добровільні на власну руку (nomine voluntaryusrow) під проводом полковника Кондрацкого, кілька тисяч чоловіка ¹⁴). Потім тільки, з-під Галича післано відділ королівських драґонів під проводом старости Денгофа і трохи армата. Ся посилка мало вже характер офіційний.

Здається, безпосереднім приводом до висилки Кондрацкого послужили вісти, що після погрому Тимоша на Молдаву пішов козацький відділ під проводом Носача. Вище я подав про се згадку Ґоліньского (с. 571). Доні пише про се в донесенні 21 липня: “Хмельницький не пропускаючи ніякої нагоди для своїх хитрощів-будь то на шкоду чи на користь своїх, аби тільки відповідало то його партикулярним інтересам, показав, що батьківська любов більше ніж охота до війни змусила його післати на Волощину старшину званого Носача та 2 тисячі наємних Татар. А зараз по тім удавши, нібито від й. корол. вел. прибув післанець з запевненнєм замирення і пробачення, видав в звязку з сим наказ іти походом на Трансильванію і Мунтенію ¹⁵), придавши до немалого числа добрих вояків силу безоружного люду, що пішов з киями в супроводі навіть дітей. Тут пояснюють се тим, що в сій країні приходиться раз у раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови і сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно виконуючи сі роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися (сею роботою), а пильнувати тільки бою і бути в нім міцнішими. Може бути що так навчив його досвід в инших війнах, але не знати, чи буде з них якась користь у Волощині”. І безпосереднє по тім додає: “Не можучи пересунути цілого війська, король велів іти на Волощину Кондрацкому, дуже поважному воякові, в 5 тис. коней-більша частина їх стоять уже там поблизу” (в Камінці себто). І ще далі: “Володар трансильванський дає до розпорядимости короля свої послуги проти кого він схоче, вже в кількох листах”.

Дипльоматичні відносини між Ракоцієм і Козаччиною перервалися в тім моменті так само як і між польським і українським урядом. Настоюючи, що у Поляків на сім пункті не повинно бути ніяких неясностей і недоговореностей, Ракоцій очевидно вважав потрібним так само різко поставити і свої відносини до Козаччини. В січні 1654 р., відновляючи сі відносини він писав козацькому гетьманові: “В липні минулого року прийшли були до нас листи і посли в. вельможности, але се посольство не могло не видатись нам підозрілим як на тодішні обставини, на непевність місця, куди їx прислано, і автентичність письма. Бо принесено їх не просто до нас, а до Василя воєводи, нашого противника, відти до Валахії і тільки потім до нас,-і пізніші події показали, наскільки оправдані були наші підозріння. Бо ті листи і посольство виразно заявляли, що син ваш без волі і відомости вельможности вашої дав поміч Василю воєводі, напав на військо наше і воєводи Валахії і замішався до сеї війни– в. вельможність нібито насварили довідавшись і спішно його до себе відкликали. А факти показали цілком противне, хоч ми ніякого приводу до ворожнечі війську Запорізькому не дали і навіть нам на гадку не могло прийти, що той воєвода (Василь) може бути вам ближчий від нас і наших союзників, і ви за його справу візьметеся за зброю, відсунувши приязнь з нами, скріплену стількома обіцянками і приреченнями, стільки разів перед тим і в останнє в місяці квітні, коли в. вел. своїми листами і послами з вільної волі запевняли нас в своїй прихильности і щирости, і ми нашого ґенерала вислали не против війська Запорізького, а тільки против згаданого воєводи. А хоч між сином вашим і згаданим воєводою був персональний звязок, як звичайно між тестем і зятем, але приватні справи не можуть іти на перше місце перед публичними, і коли між сими трьома провінціями, підвластними наймогутнішому імператорові виникають конфлікти, чи відпорні чи зачіпні, в. вельможність не має ніякого права їх рішати, тим більше що найясніша Порта, давши своє затвердженнє воєводі Стефанові, все вже була полагодила” ¹⁶).

В листі до матери, писанім 6 серпня 1653 р. мабуть про се козацьке посольство Ракоцій писав, що в пятницю (1 серпня) “60 козаків пробувало перейти Дністер на переправі, але наше військо їх затримало; вони казали, що прийшли не з якимись лихими замірами, а в посольстві, просити згоди,-але їм не можна вірити”. Се були посли вислані від Хмельницького з під Бедрихового Городка десь коло 25 н. с. червня до мунтянського і семигородського князя, намовляти їх до згоди з волоським господарем ¹⁷). Їх не прийнято, затримано, і відносини були таким чином зірвані по всій лінії.

Але як я сказав, не всі були раді такому безоглядному розриву. В депешах Доні описується сенаторська нарада, скликана королем 16 серпня, з приводу вістей з Царгороду. Канцлєр з доручення короля представив зібранню справу. Диван остаточно рішив підтримувати Хмельницького і дати знати ханові, що диван не тільки позволяє, але й заохочує його помагати козакам своєю зброєю, поскільки козаки піддалися під владу Оттоманської Порти і прирікли не покладати зброї, доки не приведуть усю Русь під зверхність султана, аби тільки він підтримував їх військом і грошима. Диван вважає таку підтримку тим справедливішою, що Польща цілком занедбала всякі обовязки пошани для султана (що в очах дивану був її патроном), не прислала посольства з повідомленнєм про вибір і коронацію короля, і в дальших літах не присилала нікого. Се свідчить про ворожі замисли, котрим Порта повинна запобігти і не відмовлятися від помочи козакам;-бо вернути їх під владу короля, значило б пхнути до тим більше завзятого виступу против Порти. Король запитував гадки сенаторів з огляду на сі відомости, якої політики належить триматися супроти Порти і Козаччини? І тут ясно виявили себе прихильники старих плянів Володислава: не стелитися під ноги султана, не компромітувати себе в очах католицького світу турецькою приязнею і не замикати дороги для субсидій від противників Порти. Посольство до султана радили післати, але не робити особливих авансів, тим більше що коли Турки вже зібрали ріжні жалі на Польщу за 5 літ, то не так легко й змінять свої настрої. Натомісць пошукати згоди з козаками, щоб використати їх в якій небудь зовнішній війні; не ставити їм занадто тяжких вимог, а старатись знайти у них довірє, давши пробаченнє Хмельницькому і т. д.,-хоча й самі признавали, що досвід показав, наскільки се річ трудна до здійснення. Але инші стояли за те, щоб козакам не попускати, пробаченнє дати тільки під серйозними вимогами; використати нинішні обставини, коли увага Хмельницького роздвоїлася: в бік Польщі і в бік дунайської ліґи,– збройно наступити на нього й дати на вибір згоду чи війну, а тоді й Порта змінить тон, бо кінець кінцем рахується тільки з силою ¹⁸). Такої гадки був і король з своїми повірниками і вислухавши суперечні гадки він рішив вислати до Порти посольство, але триматися нового союзу з дунайською ліґою-i наступати на козаків. Після замаскованої посилки Кондрацкого, він вислав на Волощину, як уже було зазначено, більш офіціяльну поміч під проводом Денгофа і сам рішив іти з головним військом, на козаків.

Примітки

¹) Сей невикористаний досі лист міститься в Теках Нарушевича 147 с. 249. Про сю “Львівську комісію” кілька яскравих сторінок у Кубалі II с. 354 дд.

²) “Ті післанці-три молодші козаки, що прийшли були з тим полковником, їхали разом зо мною з обозу, бачив я у них лист до Хмельницького від самого тільки гетьмана, а від короля не було жодного”.-Осол. 3257 л. 46 Доні сповіщає в депеші 14 липня про відповідь дану від кор. гетьмана на козацьке посольство, позбавленнє авдієнції, висилку тільки двох з посольства– с. 537. Стилізація листа від Потоцкого до Хмельницького здалась йому занадто гострою і презирливого; але його запевняли, що в польській мові се звучить лагідніш!

³) Асан Уривков, що був у Чигрині в днях 21-3 н. с. липня, переказує такі відомости від Виговського: “Посилав гетьман до короля післанцями київського полковника Антона Ждановича і з ним 4 чоловіка козаків король велів полковника Антона засадити, а 4-х козаків відпустив до гетьмана, і ті козаки при нім прийшли до Чигрина (значило б се 22 або 23 н.с.) А посадили того полковника тому, що король хоче з козаками битись, а згоди з ними не хоче”. Поль. спр. 1653 ст. 1 л. 479.

В звідомленню Фомина записано, як йому се розповіли посли до Москви Яцкевич і Абрамович, стрівши його на дорозі під Лохвицею: “Тому за два тижні прийшли зі Львова два козаки: Роман Летяженко та Савко Скобієнко, післані від гетьмана з послом, київським полковником Антоном Ждановичом; сказали, що король післав їх зі Львова до гетьмана з вістю, а гетьманського посла Антона всаджено за міцну варту; а царські великі посли саме тоді до Львова прийшли як вони поїхали -Акты ЮЗР. III с. 497.

⁴) ркп. Краківської Академії 1056 л. 36.

⁵) Том 147 с. 239-242.

⁶) Acte c. 223.

⁷) Він писав Потоцкому, повідомляючи його про битву над Яломницею:

“Повідомляємо вашу вельможність, абисьте знали, яке замішаннє і шкоди стались через випущеннє з Польщі воєводи Василя. Коли б йому не дозволити там свобідно мешкати і трактувати з козаками і вернутися, коли він того захотів,-наші сусідні : Молдавія і Валахія не зазнали б такого спустошення, і з козаками скорше можна було б поборотися, коли б надія на добросусідські відносини (Польщі) не здурила б (нас)”. І далі він питає “Чи хочете свою контроверсію з козаками рішати згодою чи зброєю? коли війною, то яка причина такої тиші і проволоки в наступі? коли краще хочете згоди то чи вже почалися переговори, де і через кого? які пропозиції і жадання обох сторін?”-Monumenta XXIII с. 688-9 (копія без дати)

⁸) Monumenta Hungariae, Diplom. XXIV с. 476.

⁹) Жерела XII с. 248, реляція Реніґера з Царгороду 10 серпня.

¹⁰) Тамже ч. 286, лист короля до цісаря 31 липня.

¹¹) Жерела XII с. 298.

¹²) Hurmuzaki Doc. IX ч. 60. 69.

¹³) “До Порти призначений послом з п. діґнітарів п. хорунжий львівський, гонцями (до Москви?) п. стольник галицький з п. Обуховичом, обидвом тим посольствам король надає не малу вагу, але не меншу-визначеним в. кн. милостю в дієцезії ґнєзненьській богослуженням-що весь двір з великими похвалами бачив і читав”-лист Яніцкого з Глинянського обозу, 23 серпня,– Теки Нарушевича 147 с. 248. Про заходи в Царгороді коло охоронної грамоти для сього посла, хорунжого львівського, згадує Реніґер в депеші з 12 вересня (Жер. XII с. 261): візир сказав, мовляв, нехай іде, але охоронного листа не дав.

¹⁴) Так каже Narratywa; цитуючи її з рукописи тодішньої Петерб. публ. бібл. Костомаров комбінує її звістку з відомостями Коховского і Рудавского, так що наперед іде Кондрацкий з 7 тисяч, війська, потім Клодзіньский “з волонтерами”, і нарешті Денгоф з 5000 тис. (с. 520 і 526). Але Narratywa виразно каже, що Кондрацкого післана з Клодзіньским, і так само не розділяє їх і Коховский король пише Ракоцієві 1 вересня, що раніш післано Кондрацкого й Клодзінського, а тепер посилається Денгоф з 500 мушкетерами– Monum. Hung. XXIII с. 124. Відділ Денгофа Доні і Narratywa означають теж на 500 чоловіка. Кондрацкий доносив, що з його відділу богато офіцерів повідставало в дорозі і він на місце привів мало що над тисячу коней.– Доні з 24 серпня с. 546.

¹⁵) В ориґ. contro il Transilvano et Moldavo, Moldavo-в розумінню Валахії.

¹⁶) Monumenta XXIII с. 694, пор. Acte c. 226; москов. переклад в Жерелах т. XII с. 282.

¹⁷) Вище с. 568.

¹⁸) Депеші Доні с. 541-4.

ДРУГА КАМПАНІЯ ТИМОША, ОБЛОГА СУЧАВИ, ТЯЖКЕ СТАНОВИЩЕ ОБЛОЖЕНИХ.

З козацької сторони на “презирливі і гострі слова” післані з товаришами Ждановича гетьман Потоцкий одержав, десь коло 20 серпня, іронічну відповідь козацького гетьмана на своє попереднє проханнє вільного приступу до своєї воєводської столиці: козацький гетьман давав йому волю йти до самого Дніпра-тільки без кровопролиття. На лист післаний з товаришами Ждановича відповіди не було. Хмельницький відповів на нього висилкою свого війська на Молдаву-против нових союзників Польщі. Виступ був формально нейтральний: гетьман підтримував Лупула, що ще не перестав бути польським громадянином, не обвинуваченим в ніяких шкідливих для Річипосполитої вчинках. Але король обовязався Ракоцієві оборонити Молдаву від козаків, і фактично гетьман висилав своє військо против польського війська.

В наведенім вище оповіданню, як його записав від гетьмана Фомин 27 н. с. серпня, говорилось сумарно про посилку з Лупулом Тимоша і 20-тисячного козацького війська, “два тижні тому”, себто коло 13 н. с. серпня. Але тут мабуть злито до купи два ріжні моменти: виїзд Тимофія з Лупулом, що стався мабуть в перших днях серпня, і вихід головного козацького війська, призначеного на Молдаву, що справді могло рушити коло 13 серпня. Тиміш з Лупулом полетів наперед, взявши кілька тисяч козаків і по дорозі, під Кальниболотом зійшовшися з двохтисячною Ногайською ордою, і коло 10 серпня був уже над Дністром. Павло з Алєпа каже, що Тиміш перейшов Дністер в понеділок Успенського посту”, Успенський піст того року почався в понеділок, і очевидно сей день, 11 н. с. серпня розуміє Павло ¹). З сим сходиться звістка воєводи Стефана з 20 н. с. серпня, що Тиміш уже став під Сучавою, і деякі инші вказівки ²).

Хмельницький оповідав Фомину 27 н. с. серпня, що перейшовши Дністер під Сорокою без якої небудь перешкоди, бо Сорока стояла порожня, Тиміш з Лупулом стріли “заставу” в милі від Дністра, “тисяч до двох” Мунтян, Волохів і Ляхів,-напали на них в ночи і погромили. Язиків з сього погрому, як першого трофею походу, Хмельницький сподівався в тих днях, і з вістей присланих йому знав, що по сім Тиміш кинувсь під Сучаву, визволяти тещу, а Лупул-очевидно з дуже малою військовою охороною для безпечности перейшов назад за Дністер і лишився тим часом в гетьмановій землі, в Рашкові, щоб дочекатись дальших козацьких контінґентів: очевидно з тих 20 тис. козаків, що гетьман назвав Фомину. Стефанів “поручик”, що попав був у неволю, втікши прибіг 1 вересня до свого патрона з вістю, що до Лупула прийшли до Рашкова ще два козацькі полки, і Лупул вибирається з ним в поміч Тимошеві ³).

Той же налетівши так само несподівано на Сучаву, під носом угорського і молдавського війська, що її облягали, проскочив до замку, знищив ворожі шанці, і сполучився з сучавською залогою. Маємо про се реляцію Стефана польському канцлєрові Кориціньскому, написану безпосереднє по сій події. Він пише, що одержав (під Сучавою) відомість з Яс про султанського посла, що привіз йому кафтан “як то звичай єсть” (при інвеститурі), і поїхав з Сучави до Яс, “а син Хмельницького почувши, що я вийшов звідти, промкнувся до Сучави з Ордою й козаками”. В сей мент наспів з своїм військом Кондрацкий, 19 серпня Стефан з'їхався з ним над Жіжією, і зараз рушив під Сучаву. Прийшовши туди 21 серпня, “застав козаків, що стояли під Сучавським замком і спішно сипали шанці, довідавшися про наше військо”. Стефан скаржиться Кориціньскому, що се дав їм знати (про експедицію Кондрацкого) Яні Грек з Жванця, що бувши у Лупула митником в Хотині й тепер посилає йому всякі відомости,-Стефан просить на будуче “запобігти сьому лихові”. Кондрацкий попробував викликати козаків на битву, але вони не хотіли виходити з табору; Кондрацкий двічі приступав до табору з своєю кіннотою-зсадивши її з коней, і з Стефановою піхотою, але їх обстрілювано одночасно з замку і з козацького табору, і се змусило його оден і другий раз занехати сей наступ і перейти до облоги. Стефан запевняє, що козаків з облоги не випустить, але з одної сторони-просить вислати військо на Україну, аби заступити дорогу новим козацьким полкам, що міг би Хмельницький прислати сучавському відділові, а з другого боку-прохає у короля кілька сот німецької піхоти і армати для облоги ⁴).

Ширше описує сей Тимошів похід під Сучаву М. Костин-зпід його літературних прикрас і явно непріязних настроїв супроти козацької інтервенції прозирають все таки ріжні інтересні конкретні подробиці, і те сильне вражіннє, що зробила ся нова козацька блискавиця; я подаю його оповіданнє в скороченню.

Незадовго (після того як Стефан обложив Сучаву після погрому Лупула під Ясами) прийшла вість, що Тимуш з 9 тис. козаків війшов через Сороку до Молдавії, і Василеві прихильники вхопили капітана Грумезу, що стеріг границю під Сорокою. Стефан зараз звернувся по поміч до Ракоція і короля Казимира, і від Ракоція прийшов зараз Стефан Петкі з 4 тис. німецького війська, а Кондрацкий, камінецький полковник, дістав наказ, коли б козаки війшли до Молдавії, зараз іти в поміч Молдаванам, і він се й зробив. Довідавшися, що козацьке військо прийшло над Прут і Татар з ним нема, Стефан пішов заступити їм дорогу де небудь над Жіжією, сполучившися з Петкі й Кондрацким. Петкі дійсно наспів, але Кондрацкий спізнився, і без нього Стефан не посмів виступити проти козаків. Тиміш прийшов під Сучаву і почав грабувати монастирі; приступив під Драгомирну і почав стріляти з гармат, а коли монахи піддалися, забрав всі церковні богацтва; поховалось там богато купців і бояр з своєю ріднею-їх жінок і доньок козаки насилували і взагалі поводились не як християне, а гірше від поган; коли б Тимуш мав досить часу, не лишив би ціло ні одного монастиря. Тим часом, на той день прийшов Кондрацкий і прийняв командуваннє. На воєнній раді в Григорештах над Серетом він висловився за негайний, раптовий напад на козаків. “Козацьке військо як тільки викопає собі укріплення не тільки під такою твердиною як Сучава, а просто над якою небудь річкою, стає цілком недоступним; в сій хвилі вони ще не окопались і мабуть не знають про нашу присутність, а коли її почують то до завтрашнього дня не перевірять-бо на чолі їх стоїть людина молода і нерозсудна. Але як тільки вони нас помітять, зараз почнуть копати шанці. Ми повинні впасти на них, поки у них нема укріплень, так раптовно, щоб вони й канонади не встигли почати. А коли не вдасться їх погромити відразу, поки вони не поробили укріплень, то потім не то що ми всі разом, але щоб прийшов і сам король польський і князь семигородський-нічого не зроблять”.

Другого дня Кондрацкий повів наступ, і поки козаки його займали герцями, він вичікував зо дві години Угрів і Молдаван. Тим часом козацьке військо, поки одні частини їх боронилися від Поляків,-другі шпарко насипали землю на вози і за короткий час уже мали високі укріплення. Поляки попробували їх штурмувати, але не дочекавшися угорського і молдавського війська, відступили і вночи зайняли оден з горбів під Сучавою. Сюди до них прийшли Угри і Молдавани. Козаки ж за ніч так укріпили свій табор, що ні гадки не могло бути його здобути. Так справдилися слова Кондрацкого. Ніхто й не приступав до табору, тільки Тимошеві Татари і козаки виходили з табору й заводили герць. Татари пробувши два дні, стали добиватися щоб їх випущено з табору-поки не погинули їх коні. Тиміш впав в безпамятний гнів і стяв голову мурзі, тоді Татари тої ж ночи вийшли з табору й пішли під Чернівці, а далі повз Хотин до Могилева; хотинський паркалаб хотів заступити їм дорогу, але кінець кінцем сам мусів тікати від них.

Стефан воєвода поставивши гармати, став обстрілювати козацький табор, а з міста обстрілював замок. Козаки від того терпіли мало, поробивши сховки в землі; виходили на вилазки, і одного разу кинувшися на гармати, одну з них навіть захопили, але Поляки відігнали їх і після того вони виходили тільки по воду і фураж поки їх не замкнули з усіх сторін. Досі Костин (с. 340-3).

Павло з Алєпа записує такі оповідання. “Тимофій що дня виходив, на ворогів і побивав їх тисячами-ніхто не міг противстати його великій відвазі. Що дня виїздив з табора з невеликою купкою людей на буланім коні, котрого дуже любив: побивав, ранив і гонив ворогів; достовірні люди оповідали про нього, що він убив з власної руки 1300 Німців, купою нагромадивши перед собою. Стріляв з лука правою рукою і лівою, рубав шаблею, стріляв з рушниці зпід черева свого коня і так побивав ворогів. Аґа-скарбник, що приїздив з Стамбула від султана в справах Молдавії й їздив з капіджі-башею до Стефана, що був тоді під Сучавою, повернувся здивований джиґитовкою й сміливістю Тимофія, захоплений його юнацтвом. Ніхто не міг влучити його ні з рушниці ні иншою зброєю, такий він був чудовий їздець: крутився на сідлі як блискавиця. Скільки жалю завдав він Полякам-значним і простим: сам оден з власної руки вбив їх кілька тисяч, як то оповідали нам люди, додаючи, що своїм мечем він убив 7000 Евреїв”.

“Що дня привозили до нас у Яси, до шпиталів і монастирів по кілька ароб з тисячами ранених, а від побитих на місці земля засмерділася. Гармати з замку і з козацького табора побивали й розганяли силу ворогів” (107).

Характеристика тим замітніша, що писалася в тодішній столиці воєводи Стефана, під безпосередніми вражіннями облоги.

На ріжноголосих подробицях ріжних оповідань, сучасних і пізніших ⁵) не буду спинятись. Облога козацького табору почалась як бачимо, 21 серпня н. с. і протяглася до 10 жовтня. Спочатку тісної бльокади не було, і козаки досить свобідно робили собі експедиції в околиці (між нашим екскурсія на Драгомирну скінчилася тим, що частині козаків відтято поворот до табору і винищено). В перших днях вересня-коли прийшов Денгоф з драґонами і гарматою (вислано його 2 вересня), і Стефан назбирав більше війська, бльокаду затіснено, вихід козакам загорожено, і вони стали все більше терпіти від недостачі води і фуражу.

Денгоф і Кондрацкий повторили проби приступу, але вони не вдавались; козаки сильно укріпили свій табор, високо висипавши вали, а під ними наробивши вовчих ям з заткненими в них косами, і там погинуло немало Поляків і Семигородців, між инших славний угорський герой капитан Мартин Неметь. Крім оборони козаки робили зручні вилазки і нераз робили великі шкоди неприятелеві. Одного разу вони здобули вже неприятельські шанці і захопили гармати, тільки не дали їм вивезти; иншим разом підійшли до бльокгаузу, з котрого обстрілювано замок з найбільших гармат і ледво чи не знищили. Але голод і недостача води, також неприятельська канонада сильно докучали їм. Коні і худоба в замку і в козацькім обозі в великій скількости здихали без паші, і сморід робив повітрє неможливим. Пробували викопати криниці, але здається безуспіху. Але не вважаючи на все стара господарова з своїми Волохами і Тиміш “в небезпеках сміливий” (як його атестує польський автор) ⁶) з своїми козаками твердо тримались, сильно бились і чекали виручки від гетьмана. З напруженою увагою взагалі всі наоколо чекали, що з того буде: чи виручить гетьман свого сина, чи не поспіє?

1 вересня Стефан алярмував канцлєра, що за одержаними відомостями “старий Хмельницький за тими полками (що прийшли до Лупула в Рашкові) тягне з військом своїм к Дністрові-або сина свого ратувати, або битися з військом королівським”; просив польський штаб мати на нього пильне око, щоб не впав несподівано ⁷). Гетьман Потоцкий запевняв своїх союзників, що він захистить Волощину від Хмельницького, посунувши своє військо під Могилів ⁸). Король писав до цісаря, просячи стриматися від яких небудь неприязних кроків на семигородській границі, що могли б відтягнути увагу і сили Ракоція від боротьби з козаками ⁹). Богато сенаторів, і здається сам король висловлювалися за те щоб з-під Львова йти під Сучаву самим і покінчити з Тимошевим військом; з огляду на трудний перехід був намір пустити наперед кінноту, а за нею йти з обозом і пішим військом. Але потім роздумалися-очевидно під вражіннєм вістей про наближеннє Хмельницького-що міг би війти до Галичини і відтяти коронне військо від краю, тому кінець кінцем взяли середній курс-на Камінець ¹⁰). Йшли одначе так повільно, нерішучо, вичікуючи відомостей і раз у раз вагаючися що до своїх рішень і намірів, що справа розвязалася без них.