Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 1"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 70 страниц)

⁵) В листі Хмельницького присланого з Маховским (дата: Корсунь 9 жовтня) читаємо: “Тепер посилаємо лист до тої своєвільної купи, аби розійшлась, а якби не розійшлась-казав я її громити як своєвільників”. Се виглядає як безпосередня відповідь на тільки що отриману звістку, мабуть в листі Потоцкого, що він післав наздогін за Маховским.

⁶) “Пан воєвода київський і зручно і пильно ходить коло затримання покою. Листи його, котрі посилаю, покажуть в. милости також і то, чого він просить за сі, такі значні й коштовні праці свої. Поручаю його ласці в м. і гаряче прошу, аби його чесність (virtus) і заслуги були відзначені-чи тим пустим Богуславом, чи чим небудь иншим” – в Архиві ЮЗР. III. IV с. 626 се місце подекуди попсоване, справляю з копії в Осол. № 2286 л. 210 (iako dextre tak i pracowicie й т. и.).

⁷) Як я вже згадав вище, ми маємо його лист з 9 листопада в двох варіянтах: оден надрукований у Міхал. с. 646, і подібна копія з невеликими відмінами в Осол. 2286; другий, ширший в теках Нарушевича. Але, як побачимо нижче, мусів бути ще инший лист Хмельницького, судячи з листу Потоцкого 14 листопаду.

⁸) Се слівце zrazu пропущене в тексті Міхаловского, а єсть в копії Осолін.

⁹) Лист Андрія Потоцкого у Міхал. с. 647 і оповіданнє Освєнціма с. 376.

¹⁰) В тексті Міхаловского помилка: dobrodzieja IKM, замість: dobr IKM як у Нарушевича.

¹¹) В звіснім нам листі Хмельницького з 9 жовтня сього нема, значить Маховский привіз ще инший, писаний перед приходом другого листу Потоцкого. Потоцкий пише: "Він устно подав до моєї відомости, і се певно, що до нього прийшов в поміч нуреддін-султан з усею кримською силою; правда, в листі він заявляє, що так тут орду розправив, що вона землі в. к. милости шкодити не буде; але той неприятель не звик даремно робити походів і вертатись до дому”. З контексту виходили, що се Хмельницький, а не Маховский сказав про орду, і се стоїть в явній суперечности з пізнішими запевненнями Хмельницкого, що орди не було на Україні. Але коли навіть се “устне” оповіданнє прикласти до Маховского, то таки у Потоцкого виходить, що Хмельницький писав йому щось про орду на Україні. Чи Потоцкий щось помішав, чи Хмельницький дійсно говорив инакше в Корсуні, а пізніше вирікався в листах своїх?

¹²) В друкованім тексті се місце скорочене, в копії Нарушевича повніш.

¹³) Теки Наруш.-у Міхалов. коротше.

¹⁴) Сю поміту має копія в збірнику Краківської Академії № 1056 л. 35.

¹⁵) В копії Міхаловского, с. 644, сих слів бракує зовсім, у Коховского (с. 298) quoquam, “мало з чим”, в копії Академії-з половиною, що неправдоподібно.

¹⁶) “Пішла чутка по устах польських, що Іслам-ґерай брата свого з сорокома тисяч. людей в жовтні до Польщі Хмельницькому післав, але скоро виявилось, що се вигадка, хоч не бракувало й копії ханського листу, котру я й маю у себе”-с. 92.

¹⁷) Лист писаний 13 жовтня, в день повороту Маховского-Міхал. с. 647.

¹⁸) Міхал. с. 644, для контролі вживаю згаданої копії Наруш. 145 с. 329 (з несвижського архиву).

¹⁹) Памятники изд. Кіев. Коміссіею, I-II c. 605.

²⁰) Я так думаю з огляду на чутки, що ходили в тім часі по Польщі й заховались для нас у Ґоліньского. Він пише, що Татари прийшли до Хмельницького після замирення, і Хмельницький “показував їм дорогу до Волох”, аби помститися над господарем: сплюндрувати його землю за те що не хотів дати доньки за його сина Тимошка. “Але Татари, не можучи витерпіти без добичи, з'єдналися з гультяйством козацьким, не принятим до реєстру, змовилися вдарити на наших і окружити. Хмельницький довідавшися дав знати пп. гетьманам, що Татари з гультяями хочуть ударити на військо, се напевно,-нехай будуть обережні, бо сам він не може тут нічого зробити ані їх стримати. І так татарське військо вдарило на коронне військо, але застало його готовим, завдяки пп. гетьманам. Вийшла битва, і як оповідали згідно– наших загинула тисяча, а Татар з гультяйством, що замішалося між Татар,– згинуло сила, так що мало їx уйшло. Хмельницький виправдувався, що в тім не винен, бо то було без його дозволу і наказу. Потім Татари з України усунулись” (с. 537). В Theatrum Europaeum зареєстровані такі звістки, зачерпнені очевидно з ріжних джерел:

Після підписання Білоцерківського трактату прийшли до козацького табору в великім числі Татари; Хмельницький відправив їx з нагородою до дому. Татари були тим незадоволені, попустошили козацькі оселі і взявши велику добичу пішли. Але Хмельницький післав за ними сина з 10 тис. козаків і той їx погромив і відобрав добичу (с. 84).

Стало відомо напевно, що богато тисяч нереєстрованих козаків (очев. випищиків) і збунтованих селян вийшло на татарську границю, тому що вони були незадоволені з угоди і хотіли з чужою поміччю далі вести війну з Поляками, поки не добються того що козаки стануть реєстровими а селяне будуть проголошені свобідними (с. 85).

²¹) Про сю цидулу Потоцкого говорить очевидно Виговський (Памятники II с. 604): він показував її Хмельницькому і намовляв його згодитись на ухвалену польським штабом лінію Паволоч-Саврань: доводив йому, що се для безпечности самої старшини буде добре (очевидно супроти небезпеки козацького або народнього повстання), і Хмельницький, мовляв, на се погодився. Одначе в своїм листі тільки подякував за щирість виявлену тою цидулою, але про лінію Паволоч-Саврань не згадав, і очевидно-в дійсности її не приняв.

²²) Білопіллєм датовані листи гетьмана Миколая Потоцкого і старости Андрія Потоцкого 13 і 14 жовтня. Про Махнівку як місце польського табору каже Освєнцім.

²³) Він носить в Памятниках I-II с. 604 дату 22 жовтня в Чигрині,– але про Чигрин в самім тексті ніякої згадки не має.

“ЗАСПОКОЮВАННЯ” НЕПОСЛУШНИХ, ПОРАДИ КИСІЛЯ, ПОТОЦКИЙ ПОХВАЛЯЄ ЛЬОЯЛЬНІСТЬ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

В справі заходів козацького гетьмана коло “заспокоєння” цілий пеан проспівав йому в тих днях, на адресу Потоцкого, воєвода Кисіль, поставлений сторожем ладу і спокою на Україні. Приводом послужило убийство його служебника п. Луги. Кисіль послав його за Дніпро, в свої сіверські староства, і там у нього вийшов конфлікт з людністю; його там вбито, в м. Кобижчі, а коли місцевий полковник ніжинський поарештував бунтівників, то військо козацьке, що стояло на сіверськім фронті і ще не розійшлось, опротестувало такі репресії й упросило свого старшого-чернигівського полковника Пободайла, що прийняв командування після Небаби, аби він виступив перед гетьманом в обороні їх заслуг і не дав їх викидати з їх осель. Пободайло, як шеф Сіверщини, мусів стояти в різкій опозіції до білоцерківських постанов, що ліквідували козаччину на Сіверщині ¹). Він прийняв сю місію і поїхав з відповідним представленнєм до гетьмана-одночасно з Богуном, що з подібними ж представленнями поїхав до гетьмана від своєї Браславщини, так само позбавленої козацьких прав. Кисіль поспішив з своєї сторони звернутися до гетьмана і до Виговського з відповідними осторогами і накликами до льояльности і до можливого суворого відпору сій козацькій опозиції. Листи його до Потоцкого в сій справі-досі не видані, заховані в копіях несвижського архиву, настільки цінні для освітлення ситуації, що я наведу з них все цінніше:

“Хотівши знати, що там далі діється за Дніпром в тих розрухах, я вибрав певних суб'єктів і послав одного до Чернигова, другого до Вишневеччини, треного до Переяслава і всім їм призначив поворот на вчорашній день. З чим повернули і що принесли, як найскорше даю знати в. милости, мойому милостивому панові.

Всі порозходилися до дому, і коли полковник ніжинський зараз по убиттю слуги всіх забійців захопив і забрав до вязниці, рухи почали утихомирюватися. Але все те військо, котрого було кількадесять тисяч під Любечом-все то з тих міст і волостей, що комісією нашою ²) від козацтва відтято, мало раду свою, і вислало до гетьмана запорозького чернигівського полковника Пободайла, що гетьманив над військом, а перед тим був у мене драґаном, і він мій підданий-з Носівки. Ставили йому ³) перед очі свої заслуги і просили, щоб він їх не видавав (або не понижав). Як ту лєґацію прийнято в Чигрині, і яка їм буде відправа, на тім вся річ зависла, і дай Боже, аби той Пободайло, сіверський гетьман, на таку диспозицію трафив, яку я в писанню моїм до пана гетьмана і до пана Виговського їм інтимував, і як я рахую час від виїзду того Пободайла,-як раз тоді мав впасти в Чигрині мій лист, котрим я представив його махінації й заповів його приїзд. Покажуть то відповіди, котрих я завтра сподіваюся з Чигрина, а зараз пошлю в. м.: який наступив скуток-чи моєї ради чи того франта зради.

На дальше той задніпрянський плєбс таке рішеннє повзяв, яке його геній несе: коли їм той фурор не вдасться, вони хочуть фурор обернути в утечу, і всі що тільки були козаками-а були то всі заможні хлопи ⁴), більша їх частина,-хочуть кинути міста і волости, піти за Полтаву на Мерл і до московської (границі). Вже гумна молотять, всюди готуються як у дорогу і свого Пободайла чекають, з чим приїде. Коли б йому там-за моєю радою-голову знято, певно б помішалася (впала) й їх рицарства справа, і в дорогу виправа. Але коли вибирати з злого, то хоч і се шкода нам всім, ліпше аби вони геть пішли, ніж би (мали) тут шаліти й колотити. Але й тому можна б було запобігти, коли б тільки гетьман запорозький хотів щиро забезпечити безпечність приїзду панів до дібр своїх: кожен би міг приласкати ті дикі бестиї– підданих своїх.

Отже тепер висилаю до вашої милости ті певні відомости, а скоро тільки прийдуть відповіди з Чигрина-в котрих мусить бути рішеннє сього, я тої ж години відошлю вашій милости.

Що до мого власного жалю, то ніжинський полковник прислав мені лист по руськи писаний і цедулу Кобижської громади писану до нього: обидві посилаю в. милости. Полковник виправдується, що то без його відома сталося: забиттє пана Луги, і так воно єсть, і він зараз учинив, що повинністю його було: одних забійців узяв, а инших, що повтікали, він розшукує. Піддані ж коханки мої і перед полковником виправдувалися, і до мене з тим тепер приїхали, що в тій крови повинні не вони, а напад зробила голота, люзні люде, за приводом одного привидці, що був кілька літ війтом у Кобижчі: той здрайця утік, але його синів забрано до вязниці. Писар ніжинського полку з тим приїхав до мене від полковника і оповів, що з тим післано також і до гетьмана. Отже маю надію, що коли там збіглися й мої листи і та відомість від них, вони порушать гетьмана до гарячого жалю-аби тільки Богунів приїзд не перебив їх запалу, а з тим і моїх плянів.

Тут тепер також і ніжинські міщане, що приїхали до мене, щоб поклонитися в. милости в особі моїй, як заступника, але вони ще тільки з поверховим афектом дивляться на річи. З Козельця арендар-той уже щирішу супліку прислав до мене; посилаю її в. м. Взагалі за божою помічю поправилися справи в тім моменті, а все залежить, як поставиться гетьман запорозький супроти експедиції того Пободайла.

Мої Кияне теж прийшли-аж по двох тижнях-витаючи мене привезли мині бочку пива і тушу мяса; а я стратив більше ніж тисячу злотих. Та ще мало годину терпеливости-а вони таки поправляться, бо у всіх одна країна (klimа). Мене сюди Господь Бог покликав на те, аби я все се зносив. Які дальші його в тім вироки, сей тиждень все відкриє, і я його ще мушу в Київі перехорувати, (чекаючи) чи з Чигрина прийдуть добрі й скутечні резолюції. Отже коли б і в. м. міг іще до неділі затримати військо в обозі, то всі річи були б уже ясні: і втихомиреннє Задніпровя, і як гетьман запорозький прийме пропозицію гіберни ⁵) для війська, і як покінчаться Богунові скарги ⁶).

Другого дня Кисіль дійсно, як сподівався, отримав з Чигрина відповідь, згідну з його радами і бажаннями, і в тріумфальних тонах повідомив про се Потоцкого.

Коротко, за те скоро, все найкраще, за ласкою божою, в. м., моєму милостивому панові подаю до відома. Переважили мої заходи скриті махінації Пободайла, котрі я доніс п. гетьманові запорозькому. Сьогодня повернув мій післанець з Чигрина. Пободайла за шию взято. За Дніпро суворі універсали розіслано-копію одного з них переписавши посилаю, і зараз визначено чотири що головніші полки, аби були готові рушити з гетьманом на погамованнє бунтів, коли б вони не припинилися на Задніпровю. І тут з Київа тих забійців мого слуги зараз на екзекуцію призначено. Отже я Пану-Богові дякую, що хоч і кровю мого доброго слуги, а потім скорим заходом моїм ті рухи вже заспокоєні, і не буде їх, і спокій отчині потрібний і пожаданий в своїм порядку буде затриманий. З другого боку-варт похвал і гетьман війська й. кор. м. Запорозького-за той запал і честь! Тому я зараз від себе посилаю подяку іменем й. кор. м. і вашої милости, м. м. п., а вашу милость, м. м. п., прошу те саме зробити і прислати мині лист до нього написаний з заохотою до дальшого пильновання спокою і послуху й. кор. м.

Отже той перший пароксізм покаже кождому мудрість в. милости: що б уже діялось, колиб в. милость не постаравсь, щоб тут, в середині козацтва, було призначено око і ухо ⁷) на обережність і спостеріганнє всіх моментів, і не призначив мене тут на знаряд собі й отчині. Я не сумніваюсь, що в. мил. ласкаво приймеш сю мою першу послугу, представши панові й отчизні, і будеш просити, щоб мене надалі заохотити, аби я піт, труд і кошти свої далі тут ронив-аби й кор. мил. видав мандати на потвердженнє того, чого ще не достає до повноти права на Богуслав,-і на тім лист кінчаю ⁸).

Сі відомости оптимістично настроїли Потоцкого і подиктували його передсмертну апольоґію Білоцерківського замирення і уставленого ним спокою на Україні ⁹). Я згадував уже про неї. Потоцкий писав її на адресу кор. канцлєра-з огляду що від короля все ще не було ніяких листів у відповідь на його донесеннє про Білоцерківську угоду, і він бачив у тім доказ, що вона не добре прийнята на дворі. Отже виясняв мотиви, які спонукали його до замирення на сих умовах (наведені вже вище с. 367), і далі представляв корисні наслідки сього замирення:

Коли я тепер придивляюсь обичаям Хмельницького і Виговського,-дуже вони ріжняться від давніших, а властиво таки й зовсім до них не подібні. Зникло в них те давнє упередженнє, злість, вся їх заїлість. Вся теперішня їх інтенція-аби та згода була стала і ґрунтовна-в. м. побачиш то ширше й ясніше з листів, що їх я посилаю ¹⁰).

В Браславщині за ласкою божою хлопи вже осідають, освоюються з панами і з жовнірами. На Подністровю вийшли були з послуху, але син мій, староста камінецький звівши з ними кілька битв, почасти вже приборкав, і далі буде приборкувати, коли б схотіли шаліти. На Задніпровю насмілилися вбити слугу п. воєводи київського, але і ті розрухи вже втихомирилися і злочинці того вбийства за наказом Хмельницького одні під меч, инші на шибеницю призначені. А головного привидцю того задніпрянського бунту Пободайла, що під Любечем був і тепер вислав посольство, котрого зміст в. м. побачиш з листу воєводи київського, взято до вязниці, і нема надії, аби звідти живий мав вийти. Бо таку йому ¹¹) дано інструкцію, щоб ті голови які замишляють і замишлятимуть повстання, він спрятав-і того він тримається. А що так він пописується своєю цнотою і жичливістю до в. к. мил., можна сподіватись, що згода ся буде трівка й ґрунтовна,-коли тільки з нашого боку не забракне потрібного, і до якогось часу військо своє триматимемо в пропорції. Приведемо їх до найкращого поводження з Ордою: легкі до того способи, аби тільки вони знали, що вина їм щиро відпущена і життє їх безпечне; се їх найбільше займає, як в. мил. побачиш з листу Виговського ¹²).

Посварити їх з Ордою не буде трудною річчю, аби вони тільки вповні осіли і набрали до нас повного довіря. Маю відомости, що після довершення моєї з ними згоди богато козаків пішло по лиси ¹³) і в ріки по рибу,-а коли вони на ті місця подались, то неможлива річ, щоб їх не захопив апетит до здобичи і лісів татарських. І човни на море готують, і на весну їх не занедбають-коли їх особлива заборона й. кор. мил. не спіткає й не спинить. Але я поскільки бачити можу, се для уґрунтування згоди пренеобхідно-моря їм не боронити, а (навпаки) наказати їм до того діла завчасу приготуватись. А пренеобхідно з тих причин. Перше-тим замислом і актом кинемо незгоду між ними й поганством, і так захитаємо їх тісну приязнь. По-друге-покажемо поганству, що потенція королівська в силах кожному неприятелеві відомстити свою кривду. Завжди за неї віддячитись.

Але і се вважаю потрібним для укріплення згоди-мати потрібну кількість війська, аби те хлопство мало на що оглядатися, і ми завсіди мали чим відбивати напади Орди, що схоче і у нас тут гостити навзаєм-як козаки у Татарів. А инакше коли того не буде, певно хлопи знову повстануть (wierzgną) і поновлять давнішу небезпеку-котрої вже нас Боже борони.

Сі представлення призначалися для короля і всього двору, і вони не зістались без уваги, а навпаки-лягли в основу королівської інструкції на сойм, виготовленої 16 листопада, себто зараз по одержанню сього листу Потоцкого. Пояснивши причини білоцерківського замирення, більше менше так як поясняв його Потоцкий у сім листі-записці, інструкція говорила далі:

Признаючи, що згода ся дуже потрібна і для Річипосполитої корисна, бажав би король, щоб вона була ґрунтовна і могла зіставатися без одміни. Він і не має сумнівів що до гетьмана запорозького і всеї старшини і реєстрових козаків, що вони будуть вірні присязі й виконуватимуть свій обовязок. Одначе передбачає, що й після сеї згоди чернь українська і своєвільство не так легко втихомиряться, і піддані неохоче повернуться до послушенства панам своїм. Та й самі реєстрові козаки не будуть триматися в послуху инакше як тільки військом, і то військом слушним, на Україні присутним. Того всього ясний маємо доказ по Зборівськім договорі-як ми тоді собі певний спокій обіцювали, і як потім завелася на тім Річпосполита.

Єсть при тім і такі остороги, що Отоманська Порта, як тоді сприяла козакові й війну підтримувала, так і тепер веліла татарському ханові не залишати їх (козаків) ¹⁴) і далі не перестає їх підбурювати против Річипосполитої безнастанними посольствами й дарунками, обіцюючи свою опіку. І Татари засмакувавши собі скілька разів таку здобич, що нею вони обловлювалися, не зараз залишать свої напади. Свіжий приклад тому-що не вважаючи на таку велику і соромотню невдачу, нуреддін-султан, брат ханський, прийшов з усіми ордами кримськими, і хоч згода вже була заключена,-таки даремно вертатися він не хоче.

З огляду на се король проєктував полишити й на наступний рік військо в тій великости, як його ухвалено було попереднього року ¹⁵).

В напрямі утримання добрих відносин з козаками, щоб справити їх на Туреччину так як проєктував Потоцкий, впливали на польський двір також і західні сусіди. Ще в липні-серпні, як тільки почала світити надія скорого замирення з козаками, венецьке правительство поновило свої пляни козацького морського походу. Венецький посол мав авдієнцію у цісаря в польсько-турецьких справах, подав до його відома, що з огляду на недалеке закінченнє польсько-турецької війни венецька сіньорія доручила свому послові в Польщі поновити заходи коло орґанізації козацького походу на Чорне море, і очевидно тоді ж-як то робив пізніше-просив цісаря, щоб він через свого варшавського посла впливав в тім же напрямі ¹⁶). Польський двір виявляв готовність помогти в тій же справі, й кінець кінцем Кисілеві доручено і з сього боку-мабуть від канцлєра Лєщиньского, щоб він занявся ceю справою. Кисіль сповіщав потім (десь в грудні), що на се треба грошей, і він меньше як з 100 тисяч фльоренів не почне переговорів у сій справі. Венецький посол гр. Кавацца довго не годився на таку велику витрату, аж нарешті рішився дати згоду ¹⁷). Бажання розсварити козаків з Турками знову таким чином спліталися з надіями витягнути гроші у Венеціян на сю ціль,-як рік тому ¹⁸).

З свого боку Хмельницький видимо відложив свої волоські пляни. З одного боку, очевидно, не мав охоти тим дражнити Польщу, і з-окрема Потоцких-коли як раз у нього уставлялися добрі відносини з сим недавнім запеклим ворогом козацтва. З другого-на нього мабуть вплинули зміни в турецькім уряді, згадувані вже нами вище: в 20-х днях серпня того року одне за другим пройшла низка повстань (викликаних монетними спекуляціями уряду), гаремних і військових конспірацій, і закінчилися провалом яничарських старшин, що стояли за союз з Хмельницьким і вважалися його протекторами (в тім числі й звісний нам Бекташ-аґа, “що прийняв був Хмельницького за сина” ¹⁹). Вважалось се провалом взагалі всяких звязків з Козаччиною; новий візир вів приємні для Поляків мови, і пройшло якийсь час, поки виявилося, що в політиці Порти се не зробило змін і вона далі тримається ворожо супроти Польщі й цінить союз з козаками не менше, коли не-більше ніж перед тим. Поки се вияснилося, в листопаді-грудні Хмельницький міг вважати рискованим зачіпати васальні землі Порти ²⁰).

Примітки

¹) До нас заховався, в тім же несвижськім архиві, прецікавий його лист що характеризує його позицію в сій справі: він теж не виданий і я подам тут його переклад (копія доволі несправна, але й сам лист, писаний по польськи не визначається гладким стилем):

“Степан Пободайло полковник чернигівський війська й. кор. м. Запорожського і всього Сівера, на той час-на залозі краю Сівірського.

“Мій ласкавий пане хорунжичу в. кн. Литовського!

“Прийшов лист від вашої милости до міста Седнева, до міщан і всієї волости, і про сей лист і мині, полковникові, до Чернигова знати дано. Читаючи того листа не хотів я того занехати, аби не побажати тим моїм писаннєм доброго здоровля в. милости. А що трапилась мині слушна оказія до тих країв ваших, то я тим писаннєм насамперед жалую пригоди твоєї, Богом призначеної милій дружині твоїй. А при тім не мало дивуюсь твому замислові такому дуже передчасному, що ти не чекаючи трактатів соймових важишся так скоро висилати своїх слуг на уряд і сам в короткому часі бути обіцяєш. Отже я з жичливої приязни моєї (тебе остерегаю): не будь в тім широко-сквапливим (поспішним). Бо й. м. пан гетьман наш має в тім від короля пана нашого милостивого, щоб хоч в. милости панове (могли) до маєтностей і підданих своїх приїздити, але при тім щоб козакам-товариству моєму, від вас жадної шкоди і найменшого пренагабання не було. Тому я хоч і убезпечаю в. милость для обзору маєтности й підданих своїх, на час і день, але скромно– з самим двором своїм, а не інстиґуючи на нас: не з хоругвами ані з бубнами, не в сто конь людей або в двісті. Бо тоді й я не ручу, аби в перемешканню, при такім витанню, не сталася скора розправа-котрої будеш в. м. каятись, а я в. м. і дітей, котрих маєш, жалувати вже не поспію.

“А в. м. як пан і славний монарх (!) з огляду на мене-слугу з рамени й. м. пана гетьмана і всього товариства війська Запорозького-що я був муром і заслоною держав і волости твоєї Седневської, другим разом не присилай до мене своїх післанців без подарунку (в копії bez podatku.) мині, приятелеві й слузі твому, разом з товариством моїм-хоч не великого: на сотню золотих, або на другу, або хоч би й на десяток. Я так розумію, що то завсіди не було б за тобою, а хіба перед тобою.

Затим з повольним услугамии моїми пильно віддаюся і спільно з товаришами моїми пильно чолом бю. Стефан Пободайло полковник чернигівський війська й. кор. мил. Запорозького”.

Теки Нарушевича № 145 с. 409-11.

²) Білоцерківською.

³) Хмельницькому.

⁴) a byli co moznieisi chłopi i maior pars ich.

⁵) зимового постачання, стації инакше кажучи.

⁶) Далі пише Кисіль про свої приватні справи: про очікування, чи король сповнить його прохання, і обережні погрози, коли його побажання не будуть вдоволені, то він кине всю роботу й поїде до дому. Теки Нарушевича № 145 с. 303-8, дата: 27 жовтня, на замку Київськім.

⁷) Себто Кисіль!

⁸) Теки Нарушевича 145 с. 337-8 (з того ж несвижського архиву).

⁹) Надр. в Архиві III. IV з копії Петерб. публ. бібл. с. 623, я крім того мав копію Оссол. 2286 з датою 2 листопада з Пустовиск (л. 210) – з копіярія списаного рукою Пшиленцкого з збірки Віляновської бібл. (тепер Потоцких у Кракові); вона дає змогу виправити деякі помилки і прогалини виданого тексту.

¹⁰) Мова про листи Хмельницького і Виговського 22 жовтня, вище с. 380-1.

¹¹) Хмельницькому.

¹²) Мова про “цидулу” Виговського, подану до листу з 22 жовтня (Пам. I-II с. 604), що кінчиться словами: “Одного прошу, аби я був певен своєї безпечности”.

¹³) На лови до степових уходів.

¹⁴) Пор. вище інформації Потоцкого, с. 378.

¹⁵) Інструкція в Теках Нарушевича 145 с. 353, Осол. 2286 л. 218 й ин.

¹⁶) Жерела т. XII, с. 170-1.

¹⁷) Жерела т. XVI с. 138-9.

¹⁸) Так кінець кінцем уяснили собі сю справу і в Венеції: “Правда була така, що в Польщі трактували сю справу насупроти: хотіли витягнути гроші, щоб повести велику війну через козаків, а наміру атакувати Турків не мали”. Валіеро у Цінкайзена IV с. 831.

¹⁹) Лист молдавського господаря без дати у Міхалов., с. 469.

²⁰) Обертався в Польщі й за кордоном лист Хмельницького до султана такого змісту:

Великий царю анатольський, всеї Греції й инших несчисленних земель, міст і замків володарю, султане Ахмет! Покірно кланяємося вашій цісарській милости як вірні піддані й голови наші під ноги ваші цісарські піддаємо. Прийшлось нам згоду зложити з Ляхами, одначе ми в статочній і непорушеній приязни зістаємося з ханом татарським, і сю приязнь хочемо дотримати аж до останньої границі життя нашого. Також і вашій цісарській мил. хочемо бути вірними підданими, і хоч ми з Ляхами згоду зложили, одначе тримаємо Ляхів в руках і за догідною оказією всіх підібємо під ноги і під владу в. ціс. милости. Тому покірно просимо в. ціс. мил. знову листи писати до хана, аби нам дотримав приязни, що її був з нами вчинив, і в усіх наших потребах і пригодах на оден рух зараз в поміч прибував. Бо Ляхи запевнившися учиненою згодою за Дніпро для випочинку переправились, а нам їx побивши легко їx решту привести під владу в. ціс. мил. А тим часом поклін як вірні піддані віддаємо-просячи Бога аби в. ціс. мил. при довгім життю кожного неприятеля поборав. В обозі під Білою Церквою 4 листопада р. 1651. Вашої ціс. мил. унижений підданий Б. Хм. військом Запор.-Осолін. 3564 л. 265.

Лист сей вважаю непевним, бо хоч би поправити новембр на октябр а султана Ахмета на Магомета, лишається недорічність Білоцерківського обозу-і переходу польського війська за Дніпро. Та й зміст мало правдоподібний-хоча якийсь подібний лист по Білоцерківській угоді дійсно мусив бути до дивану післаний.

НАСИЛЬСТВА НАД ЛЮДНІСТЮ, ПОЛЬСЬКА .СТОРОНА КОНСТАТУЄ НАСИЛЬСТВА, ТРІВОГА В НАРОДІ, УТЕЧА ЗА МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ.

Таким чином падолист і перша половина грудня пройшли під знаками скріплення добрих відносин Польці й України (козацької старшини, я розумію). Королівський уряд заявляв довірє гетьманові. Хмельницький не жалував зусиль засвідчити свою льояльність. Складав новий реєстр, понуджував козаків до переселення на дозволені їм осади, наказував старшині, пособляв старостам, державцям і дідичам в їх повороті до своїх маєтків, і міцно держав в руках та громив всяке своєвільство. От кілька записок переказаних нам московськими вістунами.

Брянський пушкар Кирило, повернувши з заграниці оповідав в Брянську 20 с. с. листопаду:

Був я в городі Сосниці, і при мені приїхав до Сосниці слуга пані Пісочинської; зовуть його Харевським ¹), а з ним приїхало двору його чоловіка з 20, за наказом пани Пісочиньскої-приймати город Сосницю. І той город Сосницю козацький ²) сотник Іван Красовський з наказу полковника Степана Пободайла тому слузі панії Пісочинської Харжевскому віддав і в усім з ним розквитався. А тому сотникові козацькому Іванові Красовському велено побути в городі Сосниці до наказу гетьмана Б. Хмельницького.

Та ще чув я-оповідав той же Кирило,-що до города Мени, маєтности пана Кисіля приїхав його урядник, а з ним Німців чоловіка з 50, і город Мену від сотника козацького прийняли. Та ще з чутки чув, що пана Паца урядник город Седнев прийняв ³).

Того ж дня оповідав брянський торговий чоловік Кузьма Микулин, повернувшися з Почепу:

Приїхав до Почепу від Кєрла слуга його-зветься Сідлович, а з ним Поляків чоловіка з 30, листопада 14 дня, і з наказу пана свого Кєрла від козацького сотника Курила Яковлева город Почеп прийняв; а Курило Яковлев віддав той город Почеп з наказу гетьмана Б. Хмельницького, за письмом полковника Степана Пободайла ⁴).

Два тижні пізніш вернувшися з Почепа торгові люде оповідали в Брянську:

Тепер у Почепі урядник пан Єсимонт, а з ним товариш пан Сідлович, а людей з ними в Почепі, Поляків і Німців, з 50 чоловіка; від Поляків, що тепер у Почепі чули ми, що на Миколин день прийде до Почепа Поляків чоловіка 200, а на Різдво 300.

А що був в Погарі полковник Опанас, то він спішно виїхав до гетьмана Б. Хмельницького 13 листопада, а то (щоб довідатись), чи за його відомом чи за королівським Поляки почали володіти пограничними городами.

Поляки міщанам і повітовим людям обиди і утиску не чинять, а челядники їх кажуть їм потайки, щоб вони в Почепському повіті не жили, а йшли б куди хто хоче, бо їх Поляки мають усіх побити й порубати. І почепські міщане й повітові люде потайки послали від себе до Трубчевська до воєводи козака Петра Рославченка з товаришами, аби він їх прийняв на царську сторону.

А від самого почепського урядника Єсимонта чули ми, що київський підвоєвода живе тепер в Мглині, а людей з них до 200 чоловіка, а житиме від 2 грудня з тиждень, а куди поїде, ми не чули ⁵).

На правім боці, в Київщині, наскільки шляхта роззухвалилась і почала тиснути людність-не тільки підданську, але й козацьку, маємо кілька свідоцтв цінних тим, що вони не ретроспективні-не з пізнішої перспективи писані, а дані сучасно, ілюструють стан річей з місяца листопада й грудня.

Потоцкий в згаданім листі до канцлєра (2 листопада) просить його узброїти воєводу Кисіля, “як комісара і руку королівську” (технічний вираз про старостинську владу, що належала Кисілеви як воєводі), найбільшими повновластями супроти своєвільних київських шляхтичів, що “при війську замісць служби Річипосполитій навчилися шарпаниною займатись і від сих потягів своїх не хочуть відстати та дають всяку оказію до нарушення пактів”. Маєтних (що володіли власними маєтками) він радить покликати на соймовий суд, а на немаєтних дати право воєводі без дальшої процедури хапати й сажати до вязниці-“на пострах тої шляхти, бо дуже їм колеса розбіглись” (занадто розгулялись) ⁶).

Ближчі вказівки про насильства, що чинилися дідичами й державцями київського воєводства, знаходимо в універсалі наступника Потоцкого в командуванню військом, польного гетьмана Каліновского, з 6 грудня н. с. Він звертається до “діґнітарів, урядників (старостинських) та всього рицерства Київського воєводства” з приводу частих скарг що приходять до нього “від пана гетьмана і війська в. к. м. Запорозького”. “Обивателі (шляхта) Київського воєводства-скаржиться Запорозьке військо– в противність пунктам угоди не дозволяють товариству війська Запорозького виходити з маєтностей шляхетських до маєтностей королівських, продаючи свої доми, збіжжя й достатки. Вони зараз, не чекаючи уставленого часу, виганяють сих товаришів війська Запорозького (козаків)”-очевидно забираючи на себе їх господарства. “Приходять також і инші скарги: що инші пп. обивателі не дозволяють виходити з дібр своїх, і карають за се вязницею і смертю” ⁷).